Сказка про Совесть

                Анатолий Грес
               
                КАЗКА про СОВІСТЬ

 Жила-була Совість. Нерозлучна супутниця Людини. З нею разом народжувалась, мужніла, старілась і вмирала. І увесь час тільки тим і пишалась, що вона у Людини є. Людина не менше гордилась власною Совістю. І найбільше себе поважала за те, що ніколи з нею не розлучалась. Отак і жили вони душа в душу, у мирі та злагоді допоки на світі не з’явились Гроші.
 На протязі багатьох віків цей витвір людського розуму і кмітливості до невпізнання змінював своє справжнє обличчя, аби тільки приховати невситиме, нахабне нутро. До чиїх рук Гроші б не потрапляли, вони завжди спокусливо нашіптували своєму господареві: “Ми – сила! Ми – багатство. Ми – твоє щастя!” І вони мали рацію. Адже придбати за них можна було що завгодно: від найсмачніших делікатесів, втіхи і небачених коштовностей, до цілих країн, волі і навіть... життя. Все-все! Окрім одного – людської Совісті. Купити її не вдавалось нікому.
Терпіти таку прикрість і далі Гроші не могли. Розгнівались не на жарт і скликали велику раду. Поміж собою її Всесвітнім Грошовим Форумом назвали. Зібрались у найвідомішому і найбагатшому місті. Як і годиться, обрали почесну президію, бо називати її робочою вважали для себе образливим  та принизливим. Головував на Форумі багатоликий, аж позеленілий від злості і бундючності, американський Долар. Праворуч від нього на збіговисько пихато позирав безжальний акселерат-кілер різних там Марок, Лір, Франків та іншої європейської грошової братії різнокольоровий Єврик. Ліворуч від Долара, лукаво комусь всміхаючись, помахував своїм лев’ячим хвостом англійський Фунт. З Доларом кокетували секретарки – японська Єна і шведська Крона. Отака собі президія.
А в залі! У розрахованому на тисячу місць приміщенні ніде було яблуку впасти. Кого там тільки не було! Красувались гроші усіх часів і народів, навіть ті, котрі можна тепер хіба що в колекціях або в музеях побачити. Були Гроші кам’яні і мідні. Були срібні, золоті і платинові. Були -- з зображеннями імператорів і фараонів, вождів і гетьманів, королів і царів, тварин і птахів. Були справжні і фальшиві... Були, були... Але всі вони, без винятку, носили на собі сліди бруду. В перших рядах дерев’яний російський Рубель перешіптувався з напівживим білоруським Зайчиком. Незалежна українська Гривна кокетувала з польським Злотим. А далі – Літи, Теньги, Ларі, Тугрики... В окремій, почесній, ложі сяяв Срібняк – один з тієї “тридцятки”, за яку продали Ісуса. Цю ложу, як вважали всі без винятку Гроші, він займав цілком заслужено. Адже, коли б не оті “тридцять”, то чи й взагалі втрималися б вони поміж Людей і чи розіп’яли б Сина Божого?
На такі закиди Гроші гнівно обурювались:
– Та до чого тут ми?! – горланили вони з кишень, гаманців, сейфів. – Вся справа  у людській Совісті. Це вона Христа продала, вона!
– Та до чого тут я?! – ображалась Совість, – я відповідаю за вчинки, скоєні людьми з власної волі. А Петро продав Ісуса від страху, котрим, до речі, як і всім іншим, володієте ви, Гроші!
Отак впродовж двох тисячоліть сперечались, аж поки не зібрався цей вирішальний Грошовий Форум.
– Вельмишановний пане Срібняк! Дорогі наші валюти, Гроші і грошенята! – задзенькав по золотому столу головуючий. – Маємо обговорити ту ганебну ситуацію, що склалась у світі з Грошима. Ми, всюдисущі і всесильні, ті, що в змозі купити усе без винятку, не здатні впоратись з якоюсь там людською Совістю! Ганьба, дорогі мої! Ганьба! Так, чого доброго, докотимось до того, що не  ми нею, а вона, ота, як її... Совість почне нами торгувати. Та де ж тоді хвалебна людська справедливість?! Ні! І ще раз – ні! Не повинно бути на землі нічого такого, аби нам, Грошам, не під силу було купити. Навіть Совість! Виступайте, дорогі наші, вносьте пропозиції. Тут всі свої, так що... не соромтесь і не скромничайте. Пам’ятайте  і майте на увазі – для досягнення мети всі засоби згодяться.
Першим, як і годиться,  слово взяв Срібняк. Не підводячись з крісла, він повчально задзвенів:
– З часом, шановні, нас стає дедалі більше. Ми все красивіші, вагоміші і хитріші. І це радує. Та ви, напевне, забули одне золоте правило: поділяй і володарюй! Оту зарозумілу, непідкупну Совість і поділяйте. Хоча... люди й без нас давно поділили її на чисту і брудну. Чули, як легковажно звикли вони підкреслювати: це, мовляв, людина з чистою Совістю. Або ще: “У нього – нечиста Совість”. Здається, хтось навіть книгу “Люди з чистою Совістю” написав. От і виходить, що наші володарі, – власники Грошей, – твердо увірували, що мають щонайменше дві Совісті. Одна, – напоказ, чиста, як сонце. Хоча, кажуть, і на ньому є плями. Інша ж – для щоденного вжитку. Особливо, коли мова йде про нас – Гроші. Поділяйте, дорогенькі! І володарюйте! Але спочатку поділяйте Совість.
Срібняк самовдоволено сяйнув лукавою посмішкою, а зал зірвався бурхливим шелестом і дзенькотом. Коли ці своєрідні схвальні оплески уляглись, Долар підвів підсумки:
– Отже, друзі, не будемо марнувати золотого часу. Не даремно ж кажуть – час це Гроші. Наш з вами святий обов’язок у тому, щоб, збагачуючи Людину Грішми, збагачувати її і нечистою Совістю. За роботу, друзі мої! Незабаром оця, як її... Совість, опиниться поруч з нами – в тугих гаманцях і сталевих сейфах. Бо ми її неодмінно купимо.
Люди й раніше помічали дивне явище, а тепер стикались з ним на кожному кроці: Гроші текли до багатих, а злидні – до бідних. Ніби Людина й не ледарює, і Совість має, а воно – отакі  непереливки. Почали уважніше придивлятись до життя, і все більше дивувались: чим менше у Людини було Совісті, тим більше Грошей вона мала.
– І як вам те вдається? – цікавились бідні у багатих.
– Якби не був свинуватий, – відповідав повчальним тоном найбагатший, – то не був би і багатий.
Спочатку жадні і заздрісні, а пізніше – й люди порядні, почали мимоволі задумуватись: “Це ж скільки Грошей можна мати, якщо й зовсім Совісті позбутись!”
Та як не дивно, а й багаті часом ставали бідними. Особливо ті з них, хто над усе цінував власну Совість. Відтоді й намагались нехтувати не лише своєю, а й чужою Совістю. Іноді вони усамітнювались і вели з Совістю відверту і безсторонню розмову.
– Слухай, Совісте, а хто ти взагалі? Чого ти взагалі варта, якщо тебе ні в руках потримати, ні на зуб взяти? Кому ти така потрібна? Може тебе краще продати та взяти великі гроші?
– Я – те, – десь глибоко в людській душі озивалась Совість, – чим Бог нагороджує кожну Людину і чим не може похвастатись інша жива істота. Це – правда: я непомітна. Та це – тільки на око. А в житті мене у будь-якому вчинку видно, якщо, звичайно, то добра справа і благородний вчинок. Не випадково ж ви, Люди, полюбляєте говорити: “Ця справа зроблена на Совість", або ще...
– Ні! – відмела ці докази Людина. – Від тебе у житті одні неприємності. Стид хоч і не дим, а очі їсть. Та й грошей з тобою не наживеш. Одна морока з тобою, Совісте! Одна, слухай, морока! Краще тебе продати. Зайвого клопоту позбудусь та ще й Гроші матиму.
– Але ж... послухай, – схвильовано мовила Совість, – я те, що відрізняє тебе від тварини. Я тобі, повір, ще знадоблюсь. Не продавай мене. Благаю!
– Кажеш, знадобишся? Це ж для чого? – глузливо і в’їдливо запитала Людина.
– Ти ж Людина, чи не так? Найдивніший витвір природи! То подумай хоча б про свою честь. Чи знаєш, чим її вимірюють? Не даремно Люди кажуть: “Яка Совість, така й честь”. Або ще...
– Це – колись! – заперечила Людина. – А тепер – які гроші, така й честь. І – “хоч у голові пусто, аби Грошей густо.” Відстаєш, голубонько, від часу, чесне слово – відстаєш.
– От бачиш, – сумно посміхнулась Совість, – мною, одначе, клянешся. Та коли не хочеш, аби твоя честь мною вимірювалась, тоді... Давай, буду тобі суддею. Завжди і всюди. Щоправда – немилосердним, зате єдиним найсправедливішим суддею у світі.
– Ха-ха! – реготнула Людина. – Тих суддів, як у морі риб. Ні-і! Я таки тебе продам. А за тії Грошики Совість у будь-якого судді куплю. І судитиме він мене тоді лагідно і милостиво. Як я сама того забажаю. Не по Совісті, а по закону судити буде. А я ... дурником прикинусь. Дурням, як відомо, закон не писаний. Так що вибач, Совісте, прийшов час тебе продати. От тільки вирішу кому, коли і за які Гроші, та й продам.
Совість важко зітхнула і тихим, але впевненим голосом додала:
– Що ж, справа твоя. Але пам’ятай, хто чисте сумління має, той спокійно спати лягає. А ти, Людино… Ти ризикуєш втратити не щось найдорожче, а саму себе.
Та не прислухалась Людина до своєї Совісті. Гроші робили свою брудну справу, а Люди, звичайно, не всі відразу, а поодинці й купками, почали торгувати Совістю.
Бідні, втративши все, що мали, з Совістю розставались легко, не задумуючись. Багатші перепродували її, як нікчемний товар, ще багатшим. А у останніх Совість скуповував Найбагатший. Разом з Грішми він ховав її в сталеві, незгораючі сейфи і опускав у бетонні ями. А згодом з володарем цих незлічених безцінних багатств почало коїтись щось дивне: чим більше чужої Совісті Найбагатший скуповував, тим більше втрачав своєї власної. А Гроші в його сейфах дивним чином перетворювались із справжніх у фальшиві, нікому непотрібні папірці. І тоді заради своєї знатності і слави, – цих найбезкорисніших і найфальшивіших з усіх цінностей, – Найбагатший ладен був віддати не лише золото і скуплену чужу Совість, а й свою власну. Як і має бути у справжній казці.
А Гроші тим часом працювали у поті чола і вдень, і вночі, без свят і вихідних. Гроші робили свою брудну справу, наближаючи той заповітний час, коли і бідні, і найбагатші повністю позбудуться власної Совісті. І коли нарешті діждались, у світі розпочалось щось жахливе, розповісти про яке важко навіть у казці. Люди нібито й пам’ятали всі божі заповіді, та неначе збожеволіли, бо на кожному кроці всупереч їм, навмисне вчиняли навпаки.
Господь заповідав: “Не вкради!”. А у всьому світі злодій сидів на злодії і злодієм поганяв. Люди, що продали Совість, обкрадали і грабували не лише одне одного, а навіть померлих. Вони грабували тисячолітні гробниці фараонів, національні пантеони і мавзолеї, спустошували і плюндрували навіть могили простих смертних.
Господь заповідав: “Пошановуй батьків своїх!”. А люди без Совісті, варто було їм зіп’ятись на ноги, забували про тих, ким вони народжені і чиїми мозолями вигодувані.
Господь заповідав: “Не перелюбствуй!”. А люди, що втратили Совість, безсоромно руйнуючи чужі сім’ї, сиротили і своїх, і чужих діток.
Господь заповідав: “Не вбий!”. А люди без Совісті заради власного багатства і слави розпалювали нові й нові братовбивчі війни. І текли тоді до них у сейфи закривавлені долари, євро, рублі.
Молода мати, втративши Совість, продавала за гроші а то й власноруч вбивала своє, щойно народжене дитя. Молодь свідомо труїла себе горілкою і дур-зіллям, аби, окрім Совісті, втратити ще й розум. Вчителі без Совісті замість навчати і виховувати  – калічили дитячі душі. Лікарі, що продали Совість, вдаючи, що лікують, таємно торгували видаленими у здорових людей нирками, печінкою, серцем. Політики без Совісті, вдаючи, що турбуються за державу і свій народ, насправді продавали їх за безцінь.
Гріх казати, та навіть священнослужителі, – Бог їм суддя, – з тих, що встигли продати свою Совість, славлячи Всевишнього і проповідуючи його заповіді, подумували не про небесний, а про земний рай.
Святе пророцтво про настання кінця світу, здавалося, ось-ось збудеться. Люди навіть не підозрювали, що усі гріхи тих, хто продав свою Совість, і були не чим іншим, як початком пророкованого кінця. Незабаром навіть для божевільних постало очевидне питання: як повернути собі Совість? Запитували у мудреців і книжників. А ті заспокоювали: мовляв, не турбуйтесь – Краса врятує світ. Ніби й не помічали, що й вона давно куплена Грішми. Люди без Совісті не мали більше чим торгувати і до Грошей почали ставитись з огидою, презирством, і навіть – ненавистю. Та це не могло вже врятувати їх від передчасної загибелі. Кінець світу почався, і покоління, що продавали свою Совість, йшли у Небуття.
Приходили нові покоління. І Всевишній, будучи не лише милосердним, а й безкінечно щедрим, знову, як і раніше, посилав кожному новонародженому свій безцінний дар – Розум і Совість. Дарував їх щедро і безокупно, сподіваючись, що Розум стане сильнішим від Грошей і, відстоюючи людську Совість, врешті-решт переможе.