Сказка про Солнце, Землю и Месяц

                Анатолий Грес               

               Казка  про  Сонце, Землю та  Місяць
               

       Впродовж усієї довгої ночі плив він золотавим колом над  зачарованою  сном Землею, з невимовною насолодою купався в дивовижному яскравому зорепаді, несміливо і ніяково наближався до найяскравішої на небосхилі зірки, неначе й справді збирався освідчитись їй у  потаємному палкому коханні. І разом з тим увесь час лив на Землю своє ніжне, сріблясто-біле проміння. А під ранок, коли чародій-Місяць впав до небосхилу, з протилежної сторони величезним багрянистим шаром виринуло з-за обрію Сонце.
     -- Доброго ранку, Земле! -- прокотилось тієї ж миті  з краю в край традиційне сонячне привітання.
     -- Доброго дня, Сонечко! -- людською мовою, голосами тварин, пташиним співом, шумом лісів, шелестом полів, плескотом хвиль, подихом вітрів відгукнулась на привітання Земля.
     Від задоволення Сонце окропило її новою хвилею ніжних променів і запитало:
      -- Як ви там поживаєте, дорогі мої земляни? Чи в мирі і злагоді насолоджуєтесь моїми щедрими дарами? Чи старанно оберігаєте Життя на вашій матінці-планеті?
        Та у відповідь -- ні людських голосів, ні пташиного співу. У відповідь -- одна мертва тиша! Такої тривожної і насторожливої тиші Сонцю чути від Землі  ще не доводилось.  « Що це з нею?! Що сталось з моєю улюбленою донечкою?!  -- запитувало себе Сонце. Звідки ж йому було знати, що хвалитись Землі й справді було нічим. За всю мільйоннолітню історію на ній жодного дня не минало без убивств та воєн, без хвороб та  катастроф, без горя і сліз. Не здогадувалось Сонце, що насправді діється там, за густими чорними хмарами, зазирнути куди йому було неможливо. Та коли воно освітило найвищу на Землі вершину, у ту ж мить почуло не звичайну, а космічну мову своєї доньки-Землі. То була дивна, але зрозуміла мова, і супроводжувалась вона чарівною, урочистою мелодією пісні:
          « Я -- Земля! Я -- Земля! 
             Я своих провожаю питомцев : сыновей, дочерей.
             Долетайте до самого Солнца!               
             И домой   возвращайтесь     скорей!»
     -- Земле! Донечко моя люба, про що це ти?!    Опам’ятайся! Не долетять твої дітоньки! Спопеляться, розсіються у Космосі невидимими часточками. Та й для чого їм до мене летіти? Адже моя щедрість для Землі не знає меж! Чи не так?
     Розмірковуючи над тим застереженням, Земля довго мовчала. А потім  заговорила тією ж таки космічною мовою:
     -- На небосхилі чимало зірок: і гарячо-рожевих, і холодно-блакитних, і сліпучо-яскравих, і ледь помітних. А ти,  Сонечко, з усіх -- найближча Зірка. Але що я про тебе знаю? Про це навіть говорити незручно, бо то лише здогадки та дрібниці. Ні, не сприймай моє одкровення за докір. Я і про себе знаю не більше. Ось ти мене донечкою називаєш. Що ж, це не тільки приємно, а й втішно. Але хто ти, моя нене? Звідки взялась? І звідки взялись я,  Земля,  і мій ясноликий братик Місяць? Чи є у мене в Космосі ще брати та сестри? І не якісь там далекі, так звані «названі», а справжні,  так би мовити рідні по  розуму  і крові? Чи й  на них, вирує таке ж бурхливе і неспокійне життя? Бачиш, Сонечко, скільки у мене запитань?! Я ж готова слухати тебе увесь день, до самого заходу. Готова слухати щодня, доки ти світиш і зігріваєш  усе на мені суще.
      На якусь мить Земля змовкла, повернулась до Сонця своїм чарівним обличчям і, неначе стверджуючи серйозність своїх намірів та правдивість обіцянок, ствердно кивнула полюсами. У відповідь денне Світило сяйнуло щирою сонячною посмішкою і приступило до своєї, цікавої для Землі і землян оповідь. І розпочало її саме ось із чого:
     -- Так, Земле, я й справді найближча до тебе Зірка. І дійсно -- твоя мати, бо народила тебе мільярди років тому із своїх променів. Я -- Зірка, а це вже люди від того, що дарую їм світло, назвали мене Сонцем. По-їхньому, значить, світлом. У мене теж є своя мати. У Космосі таких, як моя, безліч. І у кожної -- своє ім’я. А от мою там, у тебе на Землі, назвали Молочним , або ж інакше -- Чумацьким Шляхом. Говорячи вашою, земною мовою, у моєї неньки-Галактики сотні мільярдів отаких, як оце, я доньок. І розпорошені та згуртовані вони у Космосі таким чином, що з Землі виглядають на зоряному небі відносно  яскравою, сріблясто-білою смугою. Тому й Шлях, що смугою. Тому й Молочний, що білою. Про свою неньку- Галактику я могла б розповідати не годинами, а роками. Розказала б, наприклад, про те, що розмір її неуявний, бо світло перетинає Молочний Шлях з краю в край за сотні світлових років. Це, коли кожної секунди з тих сотень років воно пролітає не менше трьохсот тисяч кілометрів. Щосекунди! І я -- Сонце, твоя рідна матір, лише крихта у тому  неосяжному Просторі.
     Сонце збиралось продовжити розповідь про Молочний Шлях, та Земля не втрималась і заговорила першою:
     -- Так, Сонечко, так. Все це -- аж надто цікаво. Та про свою матір і своїх сестер розкажеш іншим разом. А тепер я хотіла б почути щось цікаве про тебе саму.
     -- Воно б і нічого, але розповідати про себе якось незручно. Та якщо ти так наполягаєш… Але почну з іншого. Ти повинна мати бодай найменші уявлення про наш Всесвіт, про Космос взагалі. Ось ти, Земле, увесь час рухаєшся. Разом із своїм супутником-Місяцем навколо власної осі обертаєшся. Повернешся навколо неї один раз і ця доба закінчується, а наступна -- починається. Та й це не все: ти постійно і дивним чином обертаєшся навколо мене. Обійдеш мене по колу один раз  і там , на твоїй поверхні один рік закінчується, а наступний починається. А я хоч і Зірка, а на місці теж не стою. Разом зі своїми сестрами-зірками та дітьми-планетами навколо матінки-Галактики обертаюсь. Минають усього якихось двісті мільйонів земних років і я знову повертаюсь на попереднє місце. Але вже іншою, старішою, холоднішою, не такою яскравою. Матінка Галактика теж не стоїть на місці. Ото і виходить: ніщо у Всесвіті не стоїть на місці. Все рухається і все змінюється. Це одна з головних умов існування всього сущого: рухатись і змінюватись, змінюватись і рухатись. А про себе скажу лише кілька слів. Як Зірка я живу ось вже близько п’яти мільярдів ваших земних  років. За космічними мірками це зовсім мало. У порівнянні з так званими «червоними  карликами» я ще дитя. І хоч складаюсь з різних видимих та невидимих променів, магнітних та електричних полів, з розжарених до мільйонів градусів газів, моя вага все ж у триста тридцять тисяч разів більша від твоєї. Бо і за розмірами я у сотні тисяч разів більша від тебе. Одним словом -- я Зірка, а ти -- планета. Чи далеко я від серця нашої матінки-Галактики? Якщо говорити земною мовою, то світлу довелося б летіти туди тридцять дві тисячі років, не земних, а так званих світлових років. Своїми розмірами і вагою я притягую і утримую біля себе своїх діток-планет. У тому числі й тебе, Земле. Інакше розлетілися б ви по світах, до інших Зір пристали. Або й гірше -- в космічний пил перетворились.
     -- Який жах! -- затремтіла від переляку Земля. -- Який жах! Я вдячна тобі, Сонечко, що рятуєш нас від загибелі. Та хотіла б більше дізнатись про своїх сестер і братів. Хто вони і які? Скільки їх у мене? Де знаходяться? Серцем відчуваю -- це не тільки цікаво, а й надто важливо.
     -- Вірно відчуваєш. Розповім, бо й справді важливо. У Всесвіті у тебе їх восьмеро. Семеро братів та одна сестриця. І усі вони, як і ти, Земле, часточки мого зоряного тіла. У моїм зорянім серці -- страшенної сили тиск і неймовірна температура. Саме разом вони здатні перетворювати речовину на видимі й невидимі промені , на електричні та магнітні поля. Ті перетворення закінчуються могутніми спалахами на моїй поверхні. Іноді такими сильними, що шматки мого тіла відриваються і з неймовірною швидкістю несуться у Космічний простір. З часом такі шматки охолоджуються, їхня швидкість зменшується і тоді вони стають планетами, астероїдами, кометами. Що ж до нашої сонячної сім’ї, то найменшим і найвіддаленішим від мене залишається поки що Плутон, десь у тисячу разів менший від тебе і увесь вкритий товстелезним шаром  незвичайного льоду. І що цікаво, хоч і обертається навколо мене, та свій рух веде у протилежному від тебе напрямку. І закінчує повний навколо мене оберт за двісті п’ятдесят земних років. Трохи ближче до нас у п’ятнадцять разів від тебе важчий твій брат Уран. Ще ближче рухається Нептун. Теж більший від тебе, але усього в чотири рази. Ще ближче -- два моїх велетні: Сатурн та Юпітер. В нашій планетній сім’ї це не просто велетні, це -- гіганти. Сатурн, наприклад, майже у сто разів важчий від тебе. А вже що Юпітер, то той взагалі, важчий від тебе більш ніж у триста разів. Та й супутників у нього не один, а цілих двадцять вісім. Скажу по секрету, якби не тяжіння цього твого брата велетня, можливо, з часом ти таки впала б на мою розжарену поверхню. А головне -- не народилося б на тобі життя. Так що саме Юпітер, а ще оцей пустун Місяць, утримують тебе, доню, від космічних катастроф, рятують від неминучої загибелі. Найближчий твій брат -- Марс. Цього розбійника, найближчу твою сестру -- вередливу розпусницю Венеру, а також найближчого до мене перекупника Меркурія і тебе, Земле, люди не випадково назвали планетами земної групи.  Адже надто вже між собою схожі. Ось така наша сонячна сімейка. Щоправда, є в ній ще не один десяток тисяч малих планет, які земляни називають астероїдами. Є велика кількість комет,  безліч метеоритів, про які можливо не варто й говорити.
     -- Як же тобі, Зоре-Сонечко , вдається утримувати таку сімейку вкупі? Адже всі вони, і планети-велетні, і карлики-астероїди, постійно, як ти казала, рухаються. Чи не стикаються, бува, одне з одним? Чи не загрожує таке зіткнення мені і моїм мешканцям? А ще тут, у мене… Повзуть чутки, ніби й на тобі, Сонечко, з’являються плями. І що невдовзі ти зовсім … згаснеш. І що тоді з нами, твоїми дітьми буде?
     -- Які, одначе, цікаві запитання! Але про все це поговоримо наступного разу, бо вже настав час мені спочити.
     Та не встигло Сонце сховатись за обрій, як з іншої сторони небосхилу пролунало неземне запитання:
     -- То чому б тобі Зірко-Сонце і зі мною не поговорити отак  щиро, як оце ти цілісінький день з Землею лялякала? Чим я від неї гірший?
     -- Та не гірший ти, Місяцю, нічим не гірший. І у тій розмові з Землею я тебе ані образила, ані принизила. Навпаки, навіть зізналась, що завдячуючи твоєму розмірові й вазі Земля на своєму місці й утримується. Мені й про тебе є що розповісти. От тільки б ти не намагався вивищуватись і наближатись до мене. Ти ж, зізнайся, не випадково кожні двадцять років від мене втікаєш, а до Землі наближаєшся. Тоді відстань між вами скорочується на сорок тисяч кілометрів. Мене у любові та повазі переконуєш, а сам… Отака вона, твоя місячна  до Землі любов. А насправді? Мільйони людей з подивом розглядають тебе під час затемнень. А від зайвої  цікавості отримують часткову, а то й повну втрату зору. Отака, Місяцю, твоя до Землі ненависть. Та про все це поговоримо іншим разом. А тепер, якщо встигну до свого заходу, скажу про головне. Від Землі ти не так вже й далеко: усього якихось чотириста тисяч земних  кілометрів. У порівнянні з космічними мірками це -- ніщо. А вже за вагу й говорити нічого: ти у вісімдесят разів легший від Землі.  І обертаєшся навколо себе синхронно з нею, тому й повернутий до неї завжди тільки обличчям. Земляни вже дістались до тебе і чимало знають і про твій вік, і про склад. Вони майже однакові з Землею. На тобі, як і на Землі, є гори та долини,  хребти та вершини,  кратери від давно погаслих вулканів. Щоправда, за розмірами вони перевершують земні у десятки, а то й сотні разів. Тож і виходить, що ти і Земля -- не щось різне. Разом з тобою, Місяцю, вона подвійна, але єдина планета. Та є й те, що різнить тебе з Землею. У тебе відсутнє рідке, розжарене ядро, а у неї воно є. Тому вона -- планета, а ти, -- не ображайся, -- усього-навсього її супутник.
     -- От бачиш, Сонечко, як багато ти про мене знаєш! Але не все! Чуєш, -- кричав Місяць услід Сонцю, що вже закотилось за обрій, -- не все!! І коли нам доведеться знову зустрітись, ми ще поговоримо і про твої «сонячні» до Землі любов та ненависть. Про сонячні бурі, про плями та спалахи на твоїй  сліпучій поверхні, про твою циклічну активність. А головне, як все те впливає на життя на Землі. А зараз -- спи вже, Сонечко, дрімай. А я тим часом тут з Землею поспілкуюсь. Нам з нею є про що поговорити. Чи не так, Земле? Чи може, доки Сонце спочиватиме, ти й сама розкажеш про себе щось цікаве? Таке, про що я й гадки не маю.
     -- Та нічого такого цікавого про себе не пригадую, -- неохоче відповіла Земля. -- Хіба ось що… Древні люди вважали мене плоскою як сковорідка і зовсім нерухомою. А найцікавіше -- для них я була центром Всесвіту. Цебто і Сонце, і всі інші зорі, і навіть ти, Місяцю, разом з усім небосхилом, обертались навколо однієї мене. Та згодом люди порозумнішали і центром Всесвіту для них стало Сонце. А мені нарешті «дозволили» рухатись навколо нього і навколо самої себе. Але то був лише один невеличкий крок до істини. Бо в подальшому виявилось, що Сонце теж не стоїть на місці, а разом зі своєю сім’єю, з десятками великих та малих планет, з тисячами тисяч комет та астероїдів обертається навколо своєї матері-Галактики. А те, що ми з тобою, Місяцю, єдине ціле, Сонечко говорило чисту правду. Хоч і знаходимось від нього на відстані у сто п’ятдесят мільйонів кілометрів, одначе разом обертаємось навколо нього зі швидкістю в тридцять кілометрів за секунду і закінчуємо повний оберт за триста шістдесят п’ять діб, п’ять годин, сорок вісім хвилин, та ще й сорок шість секунд. Зверни увагу -- разом! І так -- оберт за обертом, рік за роком, тисячоліття за тисячоліттям.
     -- Стій, Земле, зачекай! А що ж, цікаво знати, змушує нас отак слухняно обертатись навколо нашої гарячої Зорі? Не з власної ж волі ми отак, як білка в колесі?..
     -- Довго розповідати. Скажу лише, що з одного боку нас притягує до себе  у мільйони разів важче  Сонце -- Як не як --  її дитя.  І ти, Місяцю,  йому у цьому перший помічник. А з іншого -- в протилежний бік тягнуть планети нашої сонячної сім’ї, які розташовані від Сонця далі за мене.  І виходить: одні тягнуть туди, інші -- сюди. От і кручусь-верчусь навколо самої себе і навколо Сонця одночасно. Та якби не оберталась, день не змінювався б ніччю, зима --осінню, а рік -- новим роком. Та й взагалі, навряд чи виникло б тоді на мені Життя. Отакі дива, Місяцю! Згоден?
     -- А й справді --дива! Та чи не диво, що життя зародилось саме на Землі , а не на мені, чи на якійсь іншій планеті? Ну, скажімо, на тій же Венері. Чи на… Марсі? На Юпітері? Так ні ж, саме на тобі, Земле!
   -- І дивно, і водночас -- ні, -- подумавши, відповіла Земля. -- Ти тут про життя заговорив. А чи знаєш, що воно таке -- життя? Мій земний розум дав йому  чимало визначень. Але жодне не є всеосяжним. Лише одне з них впритул наближається до істини. Жива речовина повинна знаходитись у такому високоорганізованому стані, коли  здатна до самовідтворення, до обміну з навколишнім середовищем як речовиною, так і енергією та інформацією. Але що я тобі тут втовкмачую. Ти ж напевне земних понять не розумієш. Та як би там не було, а в питаннях виникнення та збереження життя я у Всесвіті планета унікальна. І цьому якнайкраще сприяють мої розміри, відстань від матері-Сонця, а ще… Як не дивно, твої, Місяцю, розміри. Що ж до Венери, Марса чи Юпітера, то запитай про це краще у них самих. Вони добре знають, чому непридатні не те що життя започаткувати, а навіть його зберегти. Ні, я не заперечую наявності життя в інших світах. Але то вже інше, не схоже з земним, життя. Моє ж, земне -- не просто життя. Воно ще й життя розумне! І тому я, Земля, незвичайна, точніше, надзвичайна у Всесвіті рідкість. І цим я найбільше пишаюсь! Цим  пишаються мої земляни.
     -- А мені, виходить, вже й хвалитись нічим? Ти ж сама щось там і про мою роль говорила.
     -- Ні, я не збиралась тебе принижувати. Просто ще не встигла про все розповісти. Хоча б про те, що створювані твоїми розмірами припливи і відпливи могли відіграти вирішальну роль в утворенні на землі мікросередовищ, придатних для виникнення та існування життя. А по-друге…
     -- А по-друге, -- перебив її Місяць, -- я знаю, що ти до мене не байдужа. Так саме, як і я до тебе. Тож, чи не міг би я замінити тобі Сонце? Бодай на якийсь час. Ну, що, скажи, ти знайшла у ньому такого, чого не вистачає мені?
     -- Замінити Сонце? -- здивувалась Земля, загадково посміхаючись. -- Я могла б розповісти про нього більше, ніж про саму себе. Про оті плями, якими ти так в’їдливо йому дорікав. Про «сонячний вітер» та народжувані ним  магнітні бурі, про вплив усього цього на земний клімат, на все живе.
     -- Давай, давай! -- аж затрясся від допитливості Місяць і в ту ж мить навколо нього з’явилось величезне світле коло. -- Скоріше розповідай! Швидше, а то до світанку не встигнеш.
     -- Та от, думаю, вагаюсь, з чого б його розпочати. Зрозумій, Місяцю, одне: Зірка-Сонце -- жива Зірка! І усе її життя -- в сонячній активності, найбільш вражаючими проявами якої і є оті сонячні плями та сонячні спалахи. Ніщо так не впливає на земне буття, як оті плями і спалахи. Кожні одинадцять земних років сонячна активність досягає свого апогею, вершини. Найбільша активність Сонця може повторюватись кожних сто, кожних тисячу років. Від тієї активності на моїй поверхні змінюється не тільки погода, а й клімат. Звідти й льодовикові періоди. Змінюється також рівень води в морях та океанах.. Та багато чого змінюється… А тепер, Місяцю, подумай, чи під силу тобі така непомірна робота?
     -- А кому, скажи, вона взагалі потрібна, якщо зростання кількості плям на Сонці призводить не тільки до підвищення врожаїв, а й до різкого зростання розмноження комах, зокрема сарани, яка той врожай і знищує? Кому вона потрібна, якщо зростання  розмноження хвороботворних бактерій та вірусів несе смерть мільйонам людей і тварин? А оті коливання в геомагнітних полях, які люди називають магнітними бурями і які призводять до тисяч і тисяч смертей від вражень мозку та серця? Кому вони потрібні?! А оті, пов’язані з магнітними бурями, зміни сприйняття часу, зниження пам’яті та уваги, які земляни назвали «людським фактором» і які призводять до тисяч найтяжчих катастроф! А тайфуни у тропіках і засухи в степах та пустелях? І нарешті -- оті електричні збурення в твоїй, Земле, корі, які призводять до небачених землетрусів з сотнями тисяч людських жертв? Кому вона потрібна, така робота?! Тільки не мені! А ти, Земле, те Сонце ще й вихваляєш, ще й схиляєш перед ним голову. І зовсім забуваєш про мене --якусь частку себе самої.
     На цьому Місяць запнувся, почав помітно бліднути і ховати за хмари свої нахабні очі. І не тому, що сказав усе, що знав. А тому, що небо на сході почало рожевіти, потім спалахнуло вранішньою зорею і ось-ось мало з’явитись Сонце. Земля зрозуміла все без слів і знову задоволено всміхнулась. А Сонце, велике, світле, рожеве Сонце викотилось з-за обрію і, привітавшись з Землею, відразу звернулось до Місяця:
     --   Ну, ось, Місяцю, нарешті ми знову зустрілись. У тому ж таки просторі, але тепер в іншому, більш приємному часі. Тож маємо нагоду і можливість  продовжити наше приємне спілкування. Я погоджуюсь, ми з тобою -- тіла небесні. Але зауважу, це єдине, що поміж нами спільного. Так, і ти, і я даруємо Землі світло. Тільки моє світло -- то безперервний, могутній потік яскравих, гарячих променів, здатних долати сотні мільйонів кілометрів і нести тепло усьому живому. Твоє ж світло -- лише відбитки моїх променів, холодні потоки місячного сяйва. Бо я -- Сонце! Я -- Зірка! Розжарена до сотень тисяч градусів жива Зірка! Ти ж, красавчику, усього-навсього, безжиттєвий шматок давно охололого небесного тіла, що притулився до планети Земля. Я -- Зірка, навколо якої обертаються планети-велетні. Ти ж -- супутник однієї з моїх планет, разом з якою обертаєшся навколо мене. Між нами, Місяцю, безодня, зіткана з таких понять як будова, склад, розміри. І, головне: призначення. Ти іноді освітлюєш ночами Землю. Це -- безперечно. Але найяскравішим твоє світло стає лише тоді, коли тримаєшся віддалік, осторонь від мене. Тоді не лише дні, а й ночі видаються світлими та  погожими. Бува, не встигну я за обрій сховатись, а ти вже з іншого боку над Землею піднімаєшся: величавий, рожевощокий, тріумфуючий, чарівний. Хвилина-друга, і вечірня зоря тьмяніє, гасне. А ти в оточенні незліченної кількості ошатних, соковитих зірок розщедрюєшся і встеляєш землю м’яким, прохолодним, золотаво-зеленкуватим сяйвом. І у відповідь на твою щедрість десь за ближньою околицею лунає задушевна пісня:
                « Ніч яка місячна, зоряна, ясная:
                Видно, хоч голки збирай …»
     А з іншого кінця доноситься така ж хвилююча:
                «Місяць на небі, зіроньки сяють,
                Тихо по морю човен пливе…»
      У тиші, що народжується, лунають пісні, сміх, жарти. Люди кохаються, проймаються любов’ю до життя і оточуючого їх світу. І отак -- від зорі й до зорі. Земний рай та й годі. Але ти, Місяцю, досягши зеніту, п’янієш від слави і поклоніння твоїй красі. Десь там, в твоїх глибинах, народжується марнолюбна гонориста думка : « Ну, то чим те Сонце величніше і краще від мене? Зрештою, я набагато ближче до Землі. Земляни мене люблять міцніше, тож і пісень про мене співають більше. От тільки як би мені до Сонця наблизитись, чим затьмарити його сліпуче сяйво?..» І, зачарований спокоєм та тишею, що панують під зоряним небом, кидаєшся за мною навздогін. Поспішаєш, котишся втративши голову, до горизонту, намагаючись зрівнятись з моєю величчю і славою. І у тій нерозсудливій, користолюбній гонитві розтринькуєш останні свої сили і красу. Тобі б краще подумати, як від вранішньої зорі відірватись. А ти, як нерозумне вперте хлопчисько, продовжуєш свою марну справу. І знесилено зависаєш над сонним горизонтом, на протилежному боці якого небо щомиті світлішає, просинається, оживає. Невдовзі обрій спалахує холодним, казково-барвним вогнем. Наступної миті я виринаю з-під горизонту і всіваю Землю першими рясними життєдайними променями. А ось ти… Ти, Місяцю, як переляканий, схоплений на гарячому злодій сором’язливо бліднієш і намагаєшся сховати від Землі своє поблякле обличчя. І тому на тлі чисто-блакитного неба видаєшся не тим, вечірнім красенем, а ледь помітною, непривабливою плямою. Ті ж, хто ще звечора так щедро тебе вихваляли, так славили в піснях і віршах, тієї жалюгідної цятки на свіжому вранішньому небі  майже не помічають. Вітаючи новий день, вони радісно мені всміхаються, здоровлять одне одного. Вони захоплено вітають своє вічне Світило, завдячуючи якому з’явились на цій планеті і існують у Всесвіті. Незважаючи на такий сором, ти  на протязі року все одно дозволяєш собі наблизитись до мене  більше десятка разів. Наближаєшся при цьому на неприпустимо малу відстань. І ночі тоді стають чорнішими за воронове крило. Як кажуть люди, темінь, хоч око виколи. А справа у тому, що тоді мої промені, відбившись від твоєї поверхні, не потрапляють на землю, а безплідно розсипаються у всепоглинаючому просторі. Без будь-якої користі для людей. Отак минає кілька днів, і ти нарешті усвідомлюєш безплідність такого протистояння. А відтак починаєш віддалятись від мене і з’являєшся  на небосхилі вже з іншого боку у вигляді ріжка або серпа. Той небесний серп люди називають молодиком, новим місяцем, новолунням. Ось тут би тобі й порадіти. Адже з цим твоїм новим станом вони часто пов’язують здійснення своїх мрій і сподівань. Дехто навіть показує тобі монетку і благає примножити свої убогі статки. Інші, засіваючи поля, сподіваються отримати високі врожаї. На відміну від повнолуння люди на молодика добрішають, стають витривалішими й мудрішими, значно легше переносять хвороби, швидше одужують. Їм вдається вирішити чимало важливих справ. На жаль, ти, Місяце, швидко забуваєш про свій гіркий досвід, а заздрість, ота клята заздрість, знову ні вдень , ні вночі не дає тобі спокою.  І ти, докладаючи неймовірних потуг, втрачаючи останні сили, знову кидаєшся за мною в погоню. А тобі б не спокушатись на чужу славу, на велич Зірки…
     Але ту доброзичливу критику і дружні поради Місяць вислуховував не надто уважно. І якось навіть байдуже. Адже його, себе люблячого, переповнювали образа і заздрість, боротися з якими він не те, що не міг, навіть не бажав. Він вирішив будь-що досягти своєї заповітної мети.
     « Ні! Та не бувати мені більше Місяцем, якщо врешті-решт не стану для Землі другим Сонцем! Ось тільки треба якось затьмарити оте Світило, що наді мною. Треба його викрасти, чи що? А як не поталанить, то бодай заступити сонячним променям шлях до Землі. Як не назавжди, то хоча б… на рік, на день. На якусь годину…»
     Довго збирався місяць з силами. Декілька десятиліть готувався до своєї зухвалої справи. А вибравши вдалий момент, почав непомітно прослизати у простір поміж Землею і Сонцем. На Землю почали опускатись сутінки.  Занепокоєно заревіли корови, забили копитами й заіржали коні, безпричинно загавкали й завили собаки. Зграї птахів, що тільки-но носились в піднебессі, опустились вниз і з неймовірним галасом обліпили кущі та дерева. Зловісна тінь блискавично вкрила гори й долини. А на небі з’явився чорний, оточений вогняним кільцем, шар. Прямо посеред погожого ясного дня чорною круглою тінню насувався він на сонячний диск. Незабаром на Землі запанувала суцільна темрява, неначе на неї опустилась непроглядна ніч. Древніх людей охопив невимовний жах. Вони чомусь подумали, що то диявол вирішив поцупити у них денне Світило. І, аби хоч якось перешкодити страховиську, збирались у натовпи, били в барабани, пускали у небо хмари стріл, звертались до своїх богів з молитвами… Сьогодні хтось може подумати, що то були зовсім нерозумні люди. Але так може подумати тільки не зовсім розумна людина …
       Заступити отак Сонце Місяцеві вдавалось не на рік, не на день і навіть не на години. Вже через кілька хвилин його чорна тінь зісковзувала з яскраво-сліпучого сонячного диску і спокій на Землі відновлювався. Але Місяць все одно торжествував. От, мовляв, бодай і на хвилини, а затьмарити Сонце все-таки вдалось. А далі буде видно. Може, ті хвилини вдасться розтягнути на години, дні, роки. Треба тільки не лінуватись і час від часу повторювати повні сонячні затемнення.
     І від свого рішення Місяць не відступався: не минало й півстоліття, як на Землі відбувалось повне затемнення Сонця. Воно б може й нічого: з часом люди до цього потроху звикали. Та до інших земних явищ, які пов’язувались з затемненням, звикнути аж ніяк не могли. Кожного разу напередодні чи під час  повного сонячного затемнення на Землі ставались непоправно-жахливі стихійні лиха. Страхітливими вони були на протязі тисячоліть, такими лишились і на сьогоднішній день. Бо були і є непередбачуваними й непереборними.
     Жорстокі  вітри-буревії оперізували чи не всю планету, топили на морях кораблі, викидали їх як іграшки на берег, наганяли у гирла рік морські води. Інші вітри зчиняли на суші піщані та пилові бурі, хоронячи під товстим шаром пилу майбутні врожаї. Треті -- зчиняли бурхливі повені, в яких гинули тисячі людей. В залежності від  лиха, яке буревії сіяли на Землі, люди давали тим вітрам влучні назви : «Проклятий», «Пропасний», «Спекотливий», «Вогненний», «Отруйний».
     Значно рідше, приблизно раз в триста-чотириста років, людям загрожували жахливі повені, котрі іноді переростали у світові потопи. Так в стародавній легенді йдеться про потоп, причиною і винуватцем якого був Місяць. З незрозумілих причин він нібито впав у море-океан  і  тим спричинив таке підняття води, що нею залило навіть вершини гір. Безвинними жертвами повеней, пов’язаних з затемненнями, стають іноді сотні тисяч, а то й мільйони людей.
     Та це -- не всі лиха, з якими час від часу стикається людство. Ось, наприклад, височенні, велетенські і могутні морські хвилі. Зароджуються вони на просторах морів та океанів і з шаленою швидкістю нестримно несуться до берега, топлять на своєму шляху кораблі. А досягнувши суші, змивають з лиця Землі цілі міста з їхніми мешканцями. А ще -- нестримні потоки розжареної маси, що вириваються з жерла вулканів і, стікаючи вниз, спопеляють на своєму шляху все живе й неживе, хоронять під товстим шаром попелу цілі міста. А ще -- так звані «підземні бурі», землетруси. За лічені хвилини вони перетворюють квітучі міста в суцільні руїни, залишаючи в тих руїнах сотні тисяч загиблих.   Іноді повні сонячні затемнення стають передвісниками братовбивчих, світових війн, голодоморів, епідемій жахливих невиліковних хвороб.
     Перелік стихій, з якими стикається людство, можна  продовжувати без кінця. Та повернімось до Місяця. Усе, що відбувається там, на грішній Землі, він добре бачить з своєї висоти. За усім спостерігає байдуже, навіть з якимсь незрозумілим задоволенням. Спостерігає і думає про своє. Він досі продовжує зазіхати на велич і славу Зірки-Сонця. І тоді сама Земля, земний Розум почали задумуватись над тим, чи можна і як використати цього зухвалого брата планети з користю для людства. Перш за все треба було досягти поверхні супутника і ґрунтовно на ній закріпитись. Пройшли століття і люди таки побували на Місяці. Далі постало питання  його «приручення». І доки вони виношували свої сміливі плани, шалена дискусія поміж Сонцем, Місяцем і Землею ні на мить не вщухала. Та одного погожого дня настала нарешті глибока, всеосяжна тиша.  І тоді, в час параду планет, в день весняного сонцестояння, в  яскраву ніч нового Місяця, на найвищу точку земної поверхні піднялась Людина.
 Звідти, з позахмарних висот, низько вклоняючись Сонцю, щиро всміхаючись Місяцеві, вдячно й привітно махаючи руками ближнім і далеким зіркам, Галактикам, Всесвітам і усьому Космосу, гордо промовляла: «Як добре, що ви подарували мені життя! І мої знання про вас, що зростають століття за століттям і день за днем, підносять мене над самою собою. Я розумію, яка нікчемна я тілом, але… яка велична духом! Бо Розум мій здатний осягнути сяючі безодні. Моє тіло в них лише темна точка, але я в змозі насолоджуватись їхньою гармонією. А відтак я приходжу до усвідомлення своєї могутності і необхідності свого існування у Всесвіті. Бо хто ж  так затято ним би цікавився і милувався як не я -- Людина».