М я

1
Ніколи не знаєш що буде з тобою настуної хвилини. Це нікому не відомо. Звичайно, є інтуїція і інші штуки, за допомогою яких можна хоч трішки заглянути у своє майбутнє, та чомусь всі пливуть за течією, не звертаючи уваги ні на що.
Зовсім по-іншому жила Мія. Студентка 2-го курсу за спеціальністю фотограф. Вона обожнювала фотографувати, ловити миті життя, які через секунду забуваються, стираються з часом. А на фото все ніби оживало і відносило людей у вирій спогадів. Особливо гарні фото, коли заходить сонце. Можна зловити і різноманітні кольори неба, і водночас показати чиюсь надію, мить, навіть мрію. І це все на одній фотографії.
Їй було 19 і вона знає як це - цінувати кожну мить. Пролежавши в лікарні 2 місяці і після цього «зависнути» у інвалідному кріслі, Мія почала фотографувати і дарувати людям те, що вони не помічають. Дарувала емоції, з похмурих людей робила веселих і розважливих, ловила ті моменти, які хотілося б бачити через 10 чи через 20 років. Так, це Мія. Іншим дарувала щастя, а сама не могла знайти…
Для когось щастя – це гроші, дорогі машини, купа нових речей в гардеробі, які одягнеш лиш раз, нічні клуби, алкоголь, для інших – дотик рідної мами, аромат квітів, сонце, спів птахів, запах рідної людини, поцілунки на губах. У кожного своє щастя і кожен має право бути щасливим. Для Мії щастя – це ходити. Знову ходити. Відчувати дотик черевиків, переступаючи легенько по дорозі, відчувати асфальт чи траву під ногами, можливість бігати. Їй так цього не вистачало. Кожного дня, прокидаючись, вона раділа, усміхалась, говорила собі, що це її день, та потім, коли вона намагалася знову і знову встати на ноги, вона починала плакати. Сльози текли по щоках, капали на руки. Вона хотіла лиш просто ходити.
Закінчувався 2 курс її навчання і 2 рік як вона не ходить. Вона вже звикла бути у кріслі, звикла до тупих, неприємних поглядів на вулиці, до жалісливого «Що з тобою трапилося?». Вона просто жила, робила фото і ні про що не думала. Навчилася прокидатись і не плакати, прокидатись і насолоджуватися тим, що є.
Кожного вечора вона читала книги. Це давало їй нотку свободи, мить, коли вона почувала себе такою як всі. Лише читаючи, вона перносилась в інші світи і жила жттям других людей, відчувала те, що не могла відчути у власному житті. У вільний час Мія завжди сиділа з книгою в руках, читала і мріяла. Для неї книги – справжні друзі, вони завжди будуть вірними і ніколи не заговорть до тебе, коли ти хочеш побути в тиші. В реальному житті дівчина втратила друзів, вони просто розчинилися у часі, відколи вона опинилася у кріслі. Щодо кохання, то і його вона не мала. Так, були захоплення і закоханість, але справжнього кохання не було. І як це справжнє кохання вона, мабуть, і не розуміла. І хто знає чи ще зрозуміє. Тому її вірними друзями були книги і фотоапарат, іноді велика чашка чаю. І смачний чорний, гіркий шоколад. Собі говорила, що чорного шоколаду можна більше з’їсти, не такий солодкий як молочний.
Одного дня, проїжджаючи недалеко від парку, Мія побачила маленьку дівчинку, на вигляд років три їй було. Вона сиділа самтньо на лавочці з солодкою ватою в руці і замріяно дивилась на небо, на птахів. І Мії захотілося її сфотографувати, зберегти цей невинний, цнотливий погляд, погляд янгола. Вона взяла фотоапарат і почала здалеку робити фото. Потім та дівчинка ще до когось усміхнулась, встала з лавочки і побігла з посмішкою. А Мія зловила всі моменти. Зловила ту щиру посмішку, замріяні очі і подих літа, що віяв від дівчинки.
Коли Мія глянула до кого бігла та дівчинка, їй перехопило подих. То був високий хлопець, років 20, з приємною зовнішністю. Навіть з дуже приємною. Про таких говорять – підкорювач сердець. Коричневе волосся, гарна статура, високий, мабуть і спортом займається, одягнутий у чорний костюм, ще й в руці подарунок тримав. «Це ,мабуть його сестра», - подумала Мія. Зітхнувши, вона почала їхати далі по парку і далі спостерігала за незнайомцем. Він мав гарну усмішку, таку, що не забувається. І сильні руки. Все, що могла зараз зробити Мія – сфотографувати. Вона хотіла зберегти його в пам’яті таким щирим, безкорисливим і щасливим. Взагалі, хотіла зберегти цей момент, бо знала, що більше його не побачить. Вона зробила пару фото і попрямувала додому. А в думках був лише сум і та чарівна посмішка.
2
«Чому вона нас фотографувала?» - думав Андрій, беручи свою меншу сестру Катю за руку. Вдав, що не помічає нічого. Подарував сестрі нову іграшку і пішли гуляти в парк. Пішли назустріч новим променям, новому світу.
Андрію 22 і він все ще не визначився зі своїм місцем у цьому світі. Не знає ким хоче бути, насолоджується життям, довго гуляє, має багато друзів і навіть не думає про те, що це все може колись зникнути. Байдуже ставлення до життя, нецінування інших – це все про Андрія. Лиш Катю він щиро любив і піклувався про неї, вона, мов маленький промінчик сонця в його одноманітному житті.
Щодня вони разом гуляли, він купував їй нові іграшки, солодку вату, морозиво, цукерки, шоколадки – все, що вона хотіла. З нею він був справжній. Більше ні з ким. Батьки завжди були зайняті, працювали, давали Андрію гроші і більше нічого. Не було ні поваги, ні любові, а може вони через гроші показували свою любов до нього. Натягнуті стосунки з батьками призводили до того, що Андрій часто не ночував вдома, гуляв до ранку і не міг знайти дівчини. Всі попередні дівчата лиш користувалися ним та його грошима. Тому він зовсім розчарувався в коханні.
Сьогоднішній день повинен був бути дуже позитивним, повний енергії і усмішок. Та результати аналізу крові не дозволили цього.
Лейкоз.
3
Мія кожного дня їздила на прогуляку в парк з надією побачити його. Та все було марно. Нові фото, нові дні, а незнайомця невидно.
Вона навіть забула про свій недолік. Забула. Новий день – надія, якісь сподівання. Смачніша кава, яскравіші емоції.
Ні, вона не закохалась в нього. Просто хотіла ще побачити, зробити нові фото з ним і знову попрощатись. Адже знала, що такі хлопці , як він, ніколи не мають таких знайомих, як вона.
Так і сиділа Мія у своєму кріслі в тіні дерев, спостерігала за людьми, за їх активними рухами, за їхніми емоціями і намагалась розгадати їхні думки. Дивилась як бавляться малі діти, згадувала своє дитинство…
- Випадково не мене чекаєш? – почула незнайомий голос.
Повернувшись, побачила його. Незнайомець з красивою посмішкою. Не знала що сказати.
- Де це твій генератор нових фото? Чому не фотографуєш? – продовжував говорити хлопець.
- В сумці. Я вже зробила нові фото, - непримітно відповіла Мія.
- Як тебе звати?
- Мія, а тебе?
- Андрій.
Ось так вони і познайомились. Дві самотні людини, два числа, які склались в єдине ціле. Доля подарувала їх один одному, зв’язала їх невидимою ниткою. Та чи надовго?
4
Кожного дня після університету вони гуляли, не розлучались до самого вечора. Іноді і до ранку. Любили зустрічати світанок і вдихати свіже повітря, яке по-справжньому свіже лише вранці. Андрій весь час купував різні солодощі, а Мія робила нові фото і весь час усміхалась. В такі моменти ніхто з них не думав про погане, вони просто жили. Просто були разом. Андрій забув про цей жорстокий світ, світ розчарувань і світ нічних клубів. Невинність дівчини причарувала його і зробила щирим та вірним.
Шоколад і чай – це їх улюблені речі. Їли різний шоколад, пробували все нові смаки чаю. Для Андрія Мія – ковток свіжого повітря, нова капля в його глибокому океані. Вона могла розвеселити його, дати хорошу пораду, просто була поруч, незважаючи ні на що. Мія в цей час почувалась квіткою, яка щойно розпустилась і спробувала прохолодні краплі роси.
Їм було добре разом.
Щасливі та приречені.
Андрій ніколи не говорив про свою хворобу, навіть не згадував. Мія теж намагалась не звертати уваги на те, що вона не ходить. Та іноді їхні погляди зустрічались в легкому сум’ятті, кожен хотів щось сказати та мовчав. Останнім часом Андрій ставав все мовчазнішим, а його сірі очі немов поглинала темрява і погляд ставав холодним і сумним.
Та вони мовчали.
Колись випадковий поцілунок (а випадковість у світі і є найневипадковіша річ) перетворив їх у закохану пару. Вони були не просто хорошими друзями, які завжди підтримували один одного, а і закоханими, які з нетерпінням чекали наступної зустрічі, чекали гарячих поцілунків та обіймів, за якими можна сховатись від усього світу. В такі моменти вони були одні у Всесвіті, це був їхній маленький світ, про який ніхто не знав. Світ, де оживає все хороше, мрії ходять поруч з тобою, а такого слова, як хвороба, просто не існує.
Бути щасливим – не так і важко. Вони зрозуміли, що життя – наркотик, раз спробуєш, потім не відірвешся.
Та один день перевернув їхній світ.
5
Цей день був сонячним, як і всі попередні дні. Прогулянку Андрія і Мії супроводжували ледь чутні голоси птахів і аромат різних квітів, що росли на території парку.
- Сходжу куплю морозива, - сказав Андрій. Він завжди купляв морозиво, і кожного разу різний смак.
- Іди, я тут почекаю, - відповіла з усмішкою Мія, - буду дивитись як ти ідеш.
Андрій  вийшов з парку і хотів перейти дорогу. Перші кроки зроблені. Червона машина з-за рогу. Велика швидкість.
 «Мія, люблю…» - останнє, що подумав Андрій.
6
«Ні! Цього не може бути!», - подумала Мія і стрімголов кинулася до нього, до яскравого світла у її житті. Вона побігла. Просто встала і почала бігти, думаючи лише про моменти разом, про майбутнє. Ноги несли її на крилах безмежної любові, величезного страху за життя коханого, на ноті гіркоти, що проступала в її думках.
Доторк до нього, його теплої і такої рідної шкіри, солодкі вуста – вона намагалась вдихнути все його єство, намагалась через подихи і поцілунки передати своє життя, надихнути…
А він лежав.
7
Лежав в лікарні місяць. Струс мозку, незліченні переломи. Вона була поруч. День і ніч. Не покидала його ні на мить. Говорила з ним, хоч він її і не чув. Розповідала новини, якісь історії і просто була поруч.
Дякувала, що почала ходити. Черех страх втратити Андрія, Мія почала ходити. Насолоджувалась ходьбою, нікуди не спішила, вдихала в себе кожен новий день. Новий день – нові надії і шанси, що Андрій одужає.
Він просинається. Вперше за цей час. Перше, що  він бачить – її зелені очі. І велика любов у них.
Обійми. Поцілунки. Тиха розмова. Розмова очима. Незабутній момент. В житті обох визирнуло сонце.
- Я думав, що не вижив. Я хочу дещо сказати, - почав Андрій трохи поламаним голосом.
- Може потім?
- Ні, зараз.
Та їхню розмову перебив дзвінок. Телефон Андрія.
- Я візьму ,не переймайся, - сказала Мія.
Андрій спостерігав за нею, поки вона слухала те, що говорять по телефону. Як же йому було холодно без її обіймів. І помітив він, що вона без інвалідного крісла. Посмішка. І легкий кивок головою. Наче хотів сказати «Все так і планувалося».
- Андрію, ти щось хотів сказати, так? То розказуй, - почала говорити Мія, поклавши слухавку.
- Я не хотів це говорити. Але ти маєш знати.
Мовчання.
- В мене рак.
Мія хвилину мовчала. Потім усміхнулась. Неочікувана реакція, правда?
Обійняла його, міцно-міцно поцілувала і пролунали слова:
- Тільки що телефонували з лікарні, де ти здавав аналізи і сказали, що вони переплутали результати. В тебе нема раку.

Він не вірив. Це просто диво. Не диво, а жорстокий жарт долі, завдяки якому було повністю переоцінено життя та життєві орієнтири.
- Все буде добре. Скоро ми звідси вийдемо і буде все, як раніше, - сказала Мія, тримаючи його за руку.
- Буде по-іншому, - відповів Андрій, - тепер ми будемо разом бігати.
Вони засміялись. Сміх і ноти щастя пролунали в тій сірій лікарняній палаті. А на вулиці сонце сідало за горизонт, даруючи все нові сподівання на наступні дні.
Не так і важко бути щасливим. Головне вчасно це зрозуміти.