Червона нитка

Розповiдь, у якiй автор явно закоханий у головного героя.

- Ти що, дурнувата?
Та злива хлинула, як і всі інші, літні, зливи. Не набираючи оберти, а відразу і вся. Ніби хтось там, наверху, перекинув декілька величезних, для людей неуявних розмірів, балій з водою. Шифонова блузка прилипла їй до плечей, до живота й рук. Джинси стали темнішого кольору, аніж вони були насправді. І, якщо торкнутись долонею до долоні, то від холоду по тілу пробігали мурашки. Таке його питання чоловіку зовсім не личило. Костюм , лаковані туфлі та дипломат не схиляли до думки про те, що він може підійти до незнайомої (чи, ба, знайомої) людини на вулиці і спитати: «Ти що, дурнувата?».
Насправді, вона не сиділа тут задля втіхи. Якогось нездорового і пафосного підліткового страждання. Вона не знала, що таке справжні страждання і знати не хотіла. Просто, в якийсь момент, було лінь встати з дерев’яної лавки і, як більшість інших, бігти до найближчого укриття. А потім вона ніби прикипіла до тієї лавки. Все одно була вже змокла до нитки. Вона не бачила, чи чоловік той біг як і інші, чи йшов поважно, як і зобов’язують костюм і ті його лаковані туфлі.
А він не збирався сьогодні витрачати свій час на дівчисько, що сиділо у парку і мокло під зливою. Чужі проблеми його не чіпають. Не тому що він був черствим – зовсім ні (тільки настільки, наскільки життя його навчило), просто з власного досвіду знав – часом (майже завжди) краще не втручатись у чуже життя, бо подяки за це не дочекаєшся, а от кпинів і злості  - могло дістатись більше ніж достатньо.  Спитав її, мовляв кинув ту фразу, – навіть і сам не зрозумів, чому заговорив до неї, чому обрав саме ті слова. Та він їх не обирав, самі промовились. Раптом стало соромно за себе. Треба було б запитати, чи щось трапилось, або ж… Був схожий скоріше на сварливого дідка ніж на того, кому не все одно.
Вона підняла на нього свої великі карі очі і ображено стулила губи. Грубість не любила (а хіба є ті, котрі люблять?), навіть більше – не сприймала її як таку. В подібних ситуаціях  воліла не відповідати і йти геть. Так збиралась зробити  і цього разу. Різко піднялась і хотіла була оминути його. Ступила тільки декілька кроків.
- Вибач. Не те мав на увазі.
Чомусь він відчув, що мав сказати це. Інакше вона б пішла прямо зараз. І могла б не повернутись сюди, на цю саму лавку, більше ніколи. На вигляд була років на  десять-п’ятнадцять молодшою ніж він сам. Не сказати, що симпатична – звичайна. Найзвичайнісінька навіть.  А обличчя і міміка тих людей, котрих хотілось оберігати все життя. Сам також вже був весь мокрий. Зняв піджак і накинув їй на плечі. Чомусь був упевнений, що вона не відмовиться. І що робив би, якби таки відмовилась? Подивилась би на нього, як на божевільного і, може, навіть втекла? Але ні, тільки повернулась до нього обличчям і дивиться пильно-пильно.
Для неї стало тепло і затишно. І дуже дивно. Дивилась на нього якимось майже  зачарованим поглядом. Він стояв у лише у мокрій сорочці, ще хвильку і де ж подівся той поважний пан, що ним він був донедавна? І що воно робити далі? На думку спало тільки сильніше вкутатись його піджаком.  Всміхнулась. Зазвичай, вона знала, людям подобається, коли їм усміхаються. Тому намагалась всміхатись при будь-якій нагоді. Очі у нього були сині. Глибокі і п’янкі. Волосся темне і коротко підстрижене. Він так само посміхнувся у відповідь. І тоді ті очі стали не сині, а блакитні. Спочатку вона закохалась саме у його очі, потім у посмішку, а згодом у те, як він міг захоплено розповідати про все на світі. А навкруги перестало існувати все: дощ чи град, літо чи зима – кому яка різниця? Так інколи буває, коли двоє людей стоять під літньою зливою і щиро всміхаються один одному.
****
Уранці він, зазвичай, пив каву. Хоча, траплялось, заварював слабкий зелений чай. Коли снідав, а коли й ні – у ті дні, що, не почувши будильник, він бува прокидався на півгодини пізніше. Як би там не було,  а на роботі він мусив бути вчасно – марно  що ненавидів вставати так рано. Двадцять хвилин, чи близько того,  їхав у переповненій маршрутці – хтось наступив на ногу, когось зачепив ліктем – рутина.  Згодом поспішав на кафедру, потім проводив пари. До аудиторії завжди заходив впевнено, говорив чітко. Відповідав на десятки питань (краще, коли ставлять питання, ніж коли байдуже поглядають на годинник) , «боровся» з різними витівками студентів. Майже ні до кого не ставився упереджено (якщо й так, то це було, скоріше, винятком з правил). Не тільки говорив, але й слухав.  Повертався у квартиру, яку знімав уже декілька років, готував вечерю і вмикав ноутбука – краєм ока проглядував новини. Трішки згодом, повечерявши,  читав книжку або дивився фільми. Готувався до наступного робочого дня – переглядав матеріали лекцій і семінарів. Найголовніше - йому подобалось. Подобалось усе, чим він займався. Він довго йшов до цього. Напевно, ця робота була його мрією. Або метою його життя (а яка різниця між цими двома поняттями?).  Чи, може, метою було пізнання чогось нового і робота викладача була однією з багатьох сходинок. Декотрі він уже минув (успішно чи ні – це вже інша розмова), декотрі його ще очікують. 
 Йому було тридцять чотири – забагато для того, щоб проводити ночі з друзями, величезними дозами ковтати пиво і потім шукати пригод – все це було раніше, та не зараз. Насправді, цей його вік не був критичним. І, зрозуміло, він не сидів цілими днями у своїй квартирі, думаючи про минуле (це можна відкласти ще років на двадцять). Потрібно чітко визначати: він не жалівся на те, що мав зараз. Думав про майбутнє, але не очікував, що те принесе йому щось кардинально нове. Жив тим, що мав і отримував від цього насолоду, яку тільки міг отримати.
***
Вона ділила кімнату ще з двома дівчатами. Не сказала б, що дружила з ними, та цілком могла знайти спільну мову. Не хотіла жити у гуртожитку – та й навчатись в цьому закладі також – але вибору як такого не мала. Кожного ранку її будили голосні збори. Рутинні справи, вічне незадоволення. Вмикала музику на телефоні, щоб піднятись з ліжка. Мріяла зовсім про інше, та мусила миритись з тим, що мала. Не встигала снідати, була завжди втомленою. Хоча були й такі дні, коли могла цілий день посміхатись усім попідряд. Коли тільки поселилась тут, то посміхалась кожного дня. Бо ж до чортиків боялась, що її не приймуть.    Палко бажала лише подобатись іншим, отримувати їх підтримку і допомогу, бо ж так боялась залишитись сама. Потрохи її почали визнавати як милу і веселу дівчину, з нею почали дружити. Більше не було чого і бажати.
****
Сонце заливало невелику кухню. Їй подобались такі дні. Подобався їх білий тюль і світлі фіранки. Подобався звук води, що закипає у чайнику та запах зеленого чаю – його улюбленого.
Готувала  у картатому фартушку і наспівувала щось. Знала, що він ось-ось повернеться і вона знову буде найщасливішою у світі. Заварювала чай з лимоном  і діставала кекси з духовки, поспішаючи могла обпектись, та було байдуже.
Прочиняючи двері у квартиру, він заходив тихо-тихо, а вона завжди обіймала його і, стаючи навшпиньки, цілувала у щоку. Ставила йому тисячі питань(серйозних і не дуже) – їй так подобалось слухати його. Тягнула його за футболку і лоскотала аби викликати посмішку. Він не всміхався усім підряд так, як це робила вона, коли не знала що сказати – тільки тоді,  коли був дійсно щасливий. І вона знала про це, тому кожного разу його посмішка була ніби нагородою – такою довгоочікуваною і такою справжньою.  Йому ж хотілось оберігати її, снідати і вечеряти з нею та відповідати на всі ті, серйозні і не дуже, питання.  Було просто разом. Могли говорити про все, що непокоїть. Тому і були такими щасливими.
А кожного разу, коли починався дощ, вони прочиняли двері на балкон. Обоє тепер обожнювали зливу…

*Назва є інтерпретацією частини стародавньої китайської приказки: "Невидимою червоною ниткою з'єднані ті, кому судилося зустрітися, незважаючи на Час, Місце і Обставини. Нитка може розтягнутися або сплутатись, але ніколи не розірветься".