Остання нiч

– Мені страшно.
– Не треба про це думати, – сказав я і доторкнувся своїм мізинцем до її руки, – краще насолоджуйся нашими  місцями в першому ряді.
Вона пірнула під мою руку і миттєво опинилася в моїх обіймах.
– У будь-якому разі нам краще, ніж їм, – я показав кивком голови в бік курортного містечка, з якого лунали крики і пищання клаксонів автівок і яке тонуло в червоній заграві пожеж.
Волосся дівчини приємно пахло вчорашнім парфумом, змитим морською водою і випаленим сонцем.
На море синіми хвилями спадали сонячні промені.
Остання ніч.
Що ти зробив би у свою останню ніч?

Моя історія почалася в курортному містечку на березі моря, де я працював під час літніх канікул на прокаті водних мотоциклів. Робота не важка і займала порівняно небагато часу, до того ж я міг купатися в морі стільки, скільки хотів.
Звичайно, там ще було повно дівчат, з якими, проте, я не дозволяв собі нічого більшого, ніж легкий флірт, бо всі мрії і думки цього літа займала моя дівчина. З першокурсницею Ольгою я познайомився за декілька тижнів до сесії. У нас відразу зав'язався бурхливий роман. За нордичну зовнішність я називав її Хельгою на скандинавський манер, а вона мене іспанським варіантом мого імені Алехандро. Мабуть за темне волосся й очі. Вона працювала теж на морі, кілометрів за двадцять від мене.
Коли я зрозумів, що сталося, то відразу зателефонував їй:
– Нам треба зустрітися, я візьму таксі і буду....
– Ти бачив котра година? – з холодом у голосі спитала вона.
По серцю пройшло тонке та гостре лезо Мене вразили її слова та інтонація. Щось страшне мало бути сказане далі. Однак я вирішив спробувати пояснити Хельзі все і домовитись про термінову зустріч.
– Це не важливо, ти бачила місяць?
– Ти вже набрид із цими безкінечними теоріями змови. – промовила вона повільно і втомлено. Я відчув, що став їй безмежно чужим. – Давай про це поговоримо вранці.
– Це не можна відкладати до ранку, ранку не буде. – захлинаючись я все ще намагався опанувати себе і вгамувати ту хвилю обурення, що піднялася і тепер шуміла у голові. Наступні вимовлені Хельгою слова лунали десь далеко, наче з потойбіччя. Здавалось навіть, що говорить це не вона, а лише мої думки самі зриваються з уст.
– Знаєш, мене дістало це. Ми не підходимо характерами, мені потрібен нормальний хлопець. Давай зробимо перерву в стосунках. Або краще залишимось друзями.
Я зовсім не чекав такого від неї, адже здавалося, що наші стосунки були ідеальні, незважаючи на те, що вони тривали лише два місяці. До того ж один з яких ми майже не бачились.
– Хельго, послухай... – короткі нудні гудки обірвали зв'язок.
Я спробував набрати знову, але вона вимкнула телефон.
Мобільний зв'язок, інтернет, телебачення і радіо перестали працювати хвилин за 20. Годі сподватись, що це хтось помітив, адже в цей час більшість населення курортного містечка перебувала в забутті сну, алкогольного дурману і ритмічної музики нічних клубів, яка навіть без алкоголю достатньо затуманювала свідомість, щоб первісні інстинкти взяли верх над розумом.
Поодинокі люди все ж забули про свій відпочинок і з цікавістю, захопленням, а дехто з релігійним забобонним страхом, дивились на місяць, який сяяв блакитним яскравим світлом. Настільки яскравим, що цілком можливо було читати книжку зі шрифтом середнього розміру.
Люди робили різні припущення: оптична ілюзія, погодні умови, глобальне потепління, іншопланетяни, воля бога. Та справжню природу цього феномену розуміли лише одиниці.
Я захоплювався астрономією, то не дивно, що одним із тих, хто все зрозумів, був і я.
Другою, хоч і не на стільки шокуючою подією, стала витівка моєї дівчини... вже колишньої дівчини.
Я вирішив прогулятись і невдовзі вийшов на пляж. Можливо туди мене привело підсвідоме бажання послухати хлюпіт хвиль і заспокоїтись. Або це сталося випадково, оскільки всі дороги в цьому містечку ведуть до моря. Сидячи на блакитному від місячного світла піску, я почувався неначе на якійсь іншій планеті з темним морем і синьою місячною доріжкою. Лише дратувала музика з двох-трьох нічних клубів і з десятка кафешок, які знаходились у півколі радіусом 500 метрів. У кожному намагались зробити музику голосніше, щоб перевершити шумом конкурентів. Центром цього півкола якраз був пляж, на якому я знаходився. Десятки різних мелодій зливалися в какафонію, якій позаздрили би навіть у найнижчих колах пекла. Мою увагу привернуло те, що від синіх місячних променів деякі елементи одягу на людях, що сиділи на пляжі поодинці, парами і цілими компаніями, світились від ультрафіолету. Здалася дотепною думка, що тепер можна засмагати навіть уночі. Вона трохи підняла настрій і прояснила розум. Звичайно, цей пляж не найкраще місце, щоб зустріти світанок. Від місцевого знайомого я дізнався про одне місце неподалік, всього лише дев'ять кілометрів уздовж берегом. Останнього разу ми там були з Хельгою, коли взяли одночасно вихідний. Ночували в наметі, грілися чаєм, звареним на вогнищі і купалися без одягу. Декілька кілометрів абсолютно безлюдного пляжу, який починався від старого дерев'яного моста через протоку між лиманом і морем і простягався аж до невеличкого рибальського села.
Від згадки про Хельгу по крові прокотилась неприємна хвиля обурення, стиснулась у грудях твердою маленькою кулькою і почала підійматися до горла. Це відчуття стало сигналом для того, щоб вирушити до своєї мети. Я мав вдосталь часу, щоб дістатися до безлюдного пляжу ще до сходу сонця. Та не міг лишатися більше на одному місці, бо сумні думки та безглузді образи чіплялися до мене, як мокра глина до взуття і загрожували зовсім нікуди не пустити, притиснути тягарем і вдавити в землю. Чи краще було би сказати в болото.
Це мала бути звичайна прогулянка, декілька годин самокопання і спогадів із минулого. Тринадцять тисяч кроків босими ногами по самій межі води і піску, змоченому хвилями. Але місяць зі своїми синіми променями, насиченими ультрафіолетом, привніс свої корективи до моїх планів.
 Праворуч шуміло море легенькими хвилями, зліва одна іншу змінювали бази відпочинку, а за спиною синім оком світив місяць, формуючи на синьому піску мою густу, темну тінь.
На пляжі мені траплялися люди, які не привертали уваги. Та згодом я наткнувся на дівчину років шістнадцяти, яка сиділа на березі й плакала, кидаючи камінці у воду. Я знайшов хорошу причину, щоб перепочити, а заодно й зробити добру справу.
Сів поряд, набравши в жменю камінців і теж почав жбурляти їх у воду. Помітивши боковим зором, що дівчина повернулась і дивиться на мене, я вказав рукою на місяць і спитав:
– Плачеш, тому що зрозуміла, що з ним?
– Ні, мене дістали батьки, я втекла від них сюди, – витерши сльози, вона підборіддям вказала на місяць, – а що з ним?
– Взагалі-то не з ним, а з... – я завмер на півслові, дивлячись на місяць.
Він досі рівномірно світив синім світлом із сильним ультрафіолетовим випромінюванням, та сам став червоним, а меж місячних материків і океанів більше не було. Навколо місяця утворилася червона корона, розмиваючи його контури.
– Вулкани викидають магму в космос, – уголос подумав я.
– Ммм? – протягнула дівчина, нічого не розуміючи.
Із сусідньої бази почулися крики п'яної жінки. Між ненормативною лексикою можна було розібрати, що мою нову знайому звати Аліна і до батьків їй краще не повертатися.
– Біжимо! – я миттєво прийняв рішення, побачивши страх в очах дівчини.
На сусідньому пляжі чорнів просмоленими боками баркас.
– Готуйся, там тхне рибою. – сказав я, зупинившись і підсажуючи втікачку в середину.
– Фу-у-у-у! – дівчина скривилась від по-справжьохому їдучого запаху.
– Лягай на дно і не рухайся! – наказав я.
Чи то від моєї впевненості, чи від безвихідності ситуації, дівчина повністю мені підкорилась. Лягла спиною на просочені морською водою і рибою дошки, а я накрив її зверху шматком брезенту. Його не вистачило, щоб прикрити ноги, але я був цілком задоволений своєю ідеєю.
У нашу сторону рушили двоє: висока жінка в тілі та мужичок, що був худорлявий і нижчий від неї на голову. Із жахливого поєднання суржику і матюків я зрозумів, що жінка звинувачує Пєтю в тому, що дочка втекла і тому підганяє його йти швидше. Мужичок відповідав, що він старається як може, весь час втягуючи голову в плечі і отримуючи стусанів від своєї розгніваної дружини.
Огидна парочка наближалась до нас. 30, 20, 10 метрів.
– Когось шукаєте? –  узяв я ініциативу.
– Ну, чого мовчиш, хто ж папа? – жінка з докором подивилась на свого чоловіка.
– Тут дівчини не бачили? – переминаючись із ноги на ногу спитав Пєтя.
– Темне волосся під каре, метр шістдесят – шістдесят п'ять, років 16 на вигляд, футболка, шорти і кеди?– продовжив я, вдивляючись в обличчя чоловіка і не знаходячи жодної спільної з Аліною риси.
– Так! – вони врізнобій закивали головами.
– Побігла туди. – вказав я на сусідню з їхньою базу.
З криками, лайкою і цькуванням Пєті ці двоє зникли з виду.
– Він справді твій батько? – спитав я, підіймаючи брезент.
– Ні, – дівчина залізла на корму і присіла, – але він не знає.
– Я так і подумав, – трохи помовчавши додав я і допоміг їй злізти.
– Міг придумати щось менш смердюче? – з посмішкою спитала дівчина.
– Наприклад віддати тебе батькам? – я вказав у бік, де зникли ті двоє.
– Та ні, вже краще катування рибою, – подивилась на баркас і додала, – мабуть.
– Отака подяка за те, що я тебе врятував?
– Та мені завтра влетить, – скривилась Аліна.
– Ні, не буде ніякого завтра. – я намагався заспокоїти її.
Зробивши декілька кроків я повернувся назад і спитав:
– Йдеш?
Дівчина знизала плечима і пішла за мною.

Я жив набагато південніше тих широт, де можна було спостерігати північне сяйво, тому хвилин з десять лежав на воді, роздивляючись незвичне для мешканця південної України нічне небо, на якому світилися зелені смуги із химерними розмитими краями. Аліна чекала мене на лавці-гойдалці, бо не захотіла зі мною поплавати. Згодом я зовсім втратив відчуття часу, тож вирішив вертати назад. Плив повільно брасом, насолоджуючись теплою водою, яка приємно лоскотала тіло, залишаючись позаду. Десь за 100-150 метрів від берега мені довелось перейти на швидкий кроль, але я так і не встиг. Коли глибина стала достатньою, щоб пересуватись по піщаному дну, Аліна вже йшла берегом у тому напрямку, з якого ми прийшли разом із рудим поліцейським.
Швидко одягнувшись, я оцінив відстань до мого пункту призначення та час, який має піти на дорогу і рушив слідом за поліцейським. На мій подив ми не повернулись до тієї бази, де я зустрів Аліну, а звернули до дитячого табору. Я обережно тримав дистанцію, щоб у правоохоронця не виникло ніяких підозр. Та в той же час мою голову наповнювали тисячі здогадок. Зазвичай поліцейські патрулюють парами, а в курортному містечку безпечніше ходити втрьох-чотирьох, особливо вночі. До того ж незвичні природні аномалії мали би загрузити поліцію роботою настільки, що дівчинка-втікачка точно виявилась останньою у списку нагальних справ.
Це був звичайний піонерський табір, побудований тут за радянських часів. Пара триповерхових корпусів, а між ними спортивний майданчик, посередині якого стояв поліцейський позашляховик. Трохи далі розташовувались декілька одноповерхових будівель, у найбільшій з яких була кухня і їдальня. Призначення інших відоме, мабуть, лише архітектору, який планував цей табір.
Поліцейський завів дівчину в корпус зліва. За хвилину в середину увійшов і я. Там було тихо і я трохи розгубився, бо не знав що робити далі. Як знайти цих двох, а коли і знайду, то що сказати?
Часу до ранку лишалося не так вже й багато. Я вирішив, якщо й виставлю себе на посміховище, то завтра все одно ніхто цього не згадає.
Тож я впевнено відкрив найближчі двері і зробив крок уперед.
І вже через секунду вискочив із кімнати, ледь стримуючи нудоту і намагаючись встояти на ногах, бо в голові добряче паморочилось від гарячого повітря із сумішшю металевого запаху крові, екскрементів, нутрощів та м'яса. В середині було темно і сама думка повернутися туди і ввімкнути світло зціплювала м'язи від жаху. В моїй уяві роззявлена паща дверей перетворилася на вхід до печери чудовиськ-людожерів, які дивились на мене своїми червоними, голодними очима.
Десь із верхніх поверхів пролунав крик. Важко було сказати чи кричала Аліна, чи хтось інший. Здавалося, що це був нелюдський крик. Я біг сходами, перестрибуючи по три-чотири сходинки за крок, а до криків уже долучилось вищання бензопили.
Відкривши плечем двері потрібної кімнати на третьому поверсі, я побачив поліцейського з бензопилою і Аліну, яка кричала, сидячи в кутку й обхопивши коліна.
Миттю я схопив перший стілець, який трапився під руку, зробив ще крок, одночасно замахнувся стільцем з-за спини і з силою жбурнув його у бік вбивці. Рудий не встиг закритись і стілець із хрускотом розлетівся, вдарившись об його плече і зачепивши уламками голову. За мить ми вже стояли один навпроти одного, а бензопила була направлена на мене. Я схопив ще один стілець і приготувався до нового удару. Перевага була на боці супротивника, але стрімка атака і біль шокували його і він стояв в нерішучості, гарячково оцінюючи ситуацію.
Найперше, що я відзначив у його зовнішності – це кучеряві руді пасма волосся, що доходили йому до плеч і стирчали в різні боки. Близько посаджені вилупкуваті очі, скошене підборіддя і криві зуби з великими проміжками між ними, доповнювали образ чудовиська-людожера з печери.
 – Ти што, гелой? – істерично прокричав дегенерат.
Декілька секунд я намагався зрозуміти те, що він сказав. Зрештою здогадався, що поліцейський говорить суржиком і має дефект дикції.
 – Ні, мені не треба неприємностей. – я намагався говорити якомога спокійніше.
 – Значить плосто уйди і я не буду тебе вбивати. – рудий махнув бензопилою, вказуючи на розчинені двері.
 – Гаразд, я лише заберу дівчину і ми підемо вдвох. – сказав я повільно, намагаючись не спровокувати нового сплеску агресії.
 – Я не пойму, ти што плидулок, – маньяк нервово репетував надривним писклявим голосом, – ця ночь остання, утлом все закончится, зачєм тобі ця тьолка, зачєм умилать челез нєйо.
 – Я ризикую лише декількома годинами, які лишилися до ранку, – посміхнувся я.
– Нет, она залишиться с лодітєлямі, – знову завередував рудий.
Я прослідкував за його поглядом і тільки зараз помітив розкритий чорний сміттєвий пакет, з якого визирали відрізані криваві голови батьків Аліни.
У моїх очах промайнув страх. Помітивши його вбивця нахабно розсміявся і пішов у наступ, енергійно розмахуючи бензопилою. Я не міг опанувати себе, тому лише відскочив у бік, розламавши останній стілець об нападника. Та рудий і далі ніби нічого не сталося розмахував бензопилою, наповнюючи кімнату синюватим димом і голосно схиблено реготав. Я перевернув стіл на бік і таким чином закрився від нього на якийсь час, відламав ніжку, наче биту і приготувався захищатись скільки стане сил.
Поліцейський відкинув стіл до стіни, звільняючи між нами простір і став спиною до дверей, щоб  відрізати можливий шлях до відступу. Я лише помітив, як він переможно заніс бензопилу над своєю головою і швидко побіг на мене. Звідкись у мене з’явились сили, щоб вивернутись від нього. Раптом щось наповнило мене рішучістю. Напевно мозок у критичній ситуації швидше за мене самого усвідомив, що рудий стоїть тепер спиною біля самісінького вікна. Я миттю схопився і різко вдарив його. Це був настільки сильний поштовх, що поліцейський вилетів у вікно, розбивши шибку і частину старої трухлявої рами. У моїй голові промайнула думка, що нас із Аліною врятувала випадковість.
Разом ми вибігли з корпусу. Я спробував відчинити двері поліцейського позашляховика і вони виявились незамкнені, а ключі стирчали в замку запалення.
Не гаючи часу я вирулив на пляж і поїхав паралельно морю.
– Він мертвий? – спитала дівчина трохи згодом, коли отямилась від шоку.
Я скоса подивився на неї. Це був всього третій поверх. І коли ми спустились вниз, то під вікном лишились тільки уламки скла і зламана бензопила.
– Швидше за все, – збрехав я.
За короткий проміжок часу ми подолали більшу частину дистанції і коли до мети лишилось менше трьох кілометрів, дорогу нам перегородив стіл, а точніше багато столів, що були присунуті один до одного від самої води і аж до паркану бази.
Декілька десятків людей сиділи або ж стояли поряд. Стан Аліни почав викликати в мене занепокоєння – її трясло від шоку і непогано було зараз пошукати заспокійливе, або, на крайній випадок, алкоголь. Нас зустрів Віктор, чоловік у дорогому костюмі, який представився власником бази і запросив бути його гостями. Я швидко, без деталей, пояснив, що з нами сталося. Одна жінка обняла за плечі Аліну, пообіцяла піклуватися і кудись відвела. Тим часом Віктор запросив мене до столу і я з радістю прийняв його пропозицію. Надзвичайно хотілося пити. А от наїдатися важкими стравами не було бажання, тож я зосередив свою увагу на винограді й персиках.
– У нас є великий вибір алкоголю і наркотиків, – сказав Віктор, одним рухом вказівного пальця підзиваючи офіціанта, – чого бажаєте, Олександре?
– Дякую за гостинність, але я хочу останні години прожити в свідомості, – відповів я, здивовано слідкуючи за покірністю офіціанта.
Чоловік років 30-40 підбіг до Віктора і з готовністю чекав замовлення.
– Нащо ви цим займаєтесь, ви зіба не знаєте, що жити лишилося до ранку? – пошепки спитав я.
– Звичайно, але шеф запропонував таку зарплату за цю ніч, що я не зміг відмовитись, – офіціант розплився щасливою посмішкою.
– І як же ти отримаєш її завтра, – я все ще намагався достукатись до здорового глузду цього чоловіка.
– Шеф заплатив наперед, – посмішка офіціанта стала ще ширшою.
– Завжди знайдуться люди, що працюватимуть за хороші гроші, – із посмішкою промовив Віктор, вочевидь, почувши нашу розмову і зверхнім жестом показав, що офіціант може йти.
Більше я й хвилини не хотів лишатися у цьому місці серед схиблених людей. А заодно вирішив забрати Аліну подалі від «великого вибору алкоголю і наркотиків».
Вона розмістилася на білому низенькому лежаку, закутана в теплу ковдру і виглядала значно спокійнішою, навіть посміхалась. Чим її тут накачали?
– Це правда, що зранку всі помруть? – відразу спитала вона.
– Так, сонце вибухнуло, можливо перетворилось на наднову зірку. У тих частинах Землі, де був день, все померло відразу, а ми житимемо до сходу нового сонця, – я спробував докладно все пояснити, згадавши, що так і не зробив цього раніше.
– І що з нами станеться? – з деякою тривогою у голосі спитала вона.
– Щось таке. – і я показав на місяць, де червоним світилася розплавлена кора, а вулкани викидали лаву в космос.
– Час йти, якщо ми хочемо встигнути на той пляж до ранку. – я протянув руку, щоб допомогти їй встати.
– Ні, я лишаюся тут, – тепер Аліна уникала того, щоб дивитись мені прямо в очі, – я хочу весело провести останні години життя.
І знову я йшов один по піску, правда вже трохи далі від води. Піднявся холодний різкий вітер, а разом із ним і хвилі, що заважали йти як раніше.
Позаду почулися часті постріли й крики. Рудий поліцейський. Я зовсім про нього забув і навіть не попередив людей на пляжі. До піщаного терикону лишалося менше кілометра. А скільки лишилося жити тим людям, що вирішили забутися в алкогольному й наркотичному дурмані? Годину? Півтори? Все одно вони помруть, якщо не зараз, то зі сходом сонця. А я можу не встигнути дістатись до безлюдного пляжу, якщо знову повернусь. Та і що можна зробити голими руками проти зброї?
Ці думки промайнули в моїй голові за декілька секунд. Я кинув останній погляд на купу піску, яка синіла вже зовсім поруч і все ж побіг назад.
– А, гелой, ты запізнився уже всьо. – зареготав рудий, блимнувши на мене кривавими запаленими очима. 
Він широко ступав по столах із двадцятилітровою пластиковою каністрою у руках і обливав стіл і мертві тіла, якими тепер були завалені ці столи, а кров із них стікала на пісок безліччю чорних струмків. Декілька чоловік разом із Віктором були ще живі, але сильна кровотеча від отриманих поранень не лишала їм шансів побачити світанок.
Я теж заліз на стіл, намагаючись не підслизнутись в калюжах розлитих бензину та крові і зупинився біля самого краю, за яким уже здіймались і пінились хвилі.
– Панімаєш, гелой, – маньяк жбурнув убік каністру і повернувся, наставивши на мене пістолет, – кожний має развлєкатись, особливо в такую ніч.
Він підходив все ближче до мене, переступаючи тарілки з їжею і перекидаючи пляшки.
– Каму-то нужен секс, іншим алкоголь, а мнє вот, – поліцейський поглядом вказав на вбитих і зробив драматичну паузу, щоб вдало підбрати слово, – безнаказанность, так сказать.
Зупинившись за півтори метри від мене, рудий почав вільною рукою щось нервово шукати в кармані форми, що вже була добряче залита бензином.
– Це шукаєш? – я привернув увагу поліцейського блиском маленького прямокутника.
Запальничку Zippo я підібрав зі столу, коли на нього залазив. І тепер вся увага душогуба була привернута до маленької помаранчевої квітки, яка розцвіла на запальничці і повільно описувала дугу в повітрі між нами.
Як я і очікував, полісмен випустив свій пістолет і обома руками схопив запальничку. В той самий момент я з усієї сили штовхнув його ногою в нижню частину живота. Втративши рівновагу, він упав, рефлекторно виставивши вперед руку із палаючою запальничкою. А мені вистачило часу зістрибнути у воду і не засмажити п'яти.
Звичайно, не було жодної необхідності повністю занурюватись у воду, але я хотів змити з себе втому і очиститись від всіх проблем, що навалились на мене цієї ночі, тому зістрибнув зі столу, ніби з трампліну, виставивши вперед руки і намагаючись не пірнути надто глибоко, щоб не зіткнутись з дном.
Декілька секунд я лишався під водою. Хельга, Аліна, безліч трупів, маньяк-поліцейський, кінець світу – все змивалось хвилями, лишаючи лише спокій і впевненість. Найбільше, що мені подобається в морі – всі негаразди лишаються у ньому.
Я винирнув і встиг помітити, як вогняне небо падає на мене, вдавлюючи назад у воду.
На якусь мить я втратив рівновагу і навіть наковтався води, але швидко опанував себе і звівся на ноги, хоча мене міцно стискав хтось невідомий. У ніс ударив різкий запах горілого волосся. Переді мною був демон із палаючою головою, що в поєднанні з кривими зубами в посмішці-оскалі та по-справжньому скаженому реготі викликав первісний жах із найнижчих тваринних частин мозку. Здалося, що я вже помер, а цей демон прийшов забрати мене в пекло, щоб я довічно розплачувався за недовіру до релігій.
Шокований я навіть не захищався, коли демон разом зі мною занурився під воду. Вода привела мене до тями, до того ж голова вже лисого поліцейського погасла і ми притискали однин одного до дна, чекаючи, що спершу повітря закінчиться у супротивника. Коли я вже відчув, що задихаюсь, мені вдалося дотягнусь великим пальцем до ока рудого маньяка і з усією можливою силою вдавити палець всередину. Безліч бульбашок із легенів мого ворога підіймались на поверхню, даруючи неперевершене відчуття перемоги. Коли тиск обгорілих рук ослаб, я винирнув наповерхню, важко дихаючи, але тримав тіло рудого поліцейського під водою, доки не припинилися його передсмертні конвульсії.

Море очищує краще за вогонь.

Відразу за піщаним териконом, утвореним від розчистки неширокої протоки між лиманом і морем, починався старий міст із дерев'яних шпал, зроблений ще при розквіті рибколгоспу. З того часу він не бачив жодного ремонту і тепер зовсім занепав. Автомобілі через нього вже давно не їздили, а от перейти пішки його було можливо. Протока замулилась і була втричі вужчою за довжину моста, після якого починався той дикий безлюдний пляж.
Я дійшов до середини моста і сів біля дівчини на шпалу поряд. Звідси мав бути гарний вид на схід сонця.

– Мені страшно.
– Не треба про це думати, – сказав я і доторкнувся своїм мізинцем до її руки, – краще насолоджуйся нашими місцями в першому ряді.
Вона пірнула під мою руку і миттєво опинилася в моїх обіймах.
– У будь-якому разі нам краще, ніж їм, – я показав кивком голови в бік курортного містечка, з якого лунали крики і пищання клаксонів автівок і яке тонуло в червоній заграві пожеж.
Волосся дівчини приємно пахло вчорашнім парфумом, змитим морською водою і випаленим сонцем.
На море синіми хвилями спадали сонячні промені.
Не того сонця, до якого мільйони років звикала Земля, а інше, перероджене сонце, яке очистить і переродить нашу планету.
Із-за обрію з шаленою швидкістю насувались хмари, бомбардуючи море безліччю блискавок і трохи закриваючи собою яскраво-сліпуче синє світло. Світло, яке плавило гірські породи і доводило до кипіння морську воду. І яке за десять хвилин знищить містечко з усіма людьми, що молилися, плакали, стояли в заторах на єдиній дорозі або ж йшли по ній пішки, грабували магазини, виносячи з них алкоголь, ґвалтували і вбивали. Всюди була атмосфера відчаю, жорстокості і неминучої смерті. І лише двоє сиділи на старому містку і насоложувалися теплом обіймів, шепотінням хвиль, сотнями тисяч блискавок і сходом сонця.
Закінчувалася остання ніч і починався перший ранок.
А що ти робитимеш у свою останню ніч?
Для подяки автору:
Вебмани
U845849919676грн
Z730559323361$
Киви +380633050001