Девочка под дождем

Маленька дівчинка з обличчям янголятка невідривно дивилась у вікно маршрутки. Тихе постукування коліс заспокоювало її,  а стукіт крапель дощу,  що розбивались,  торкаючись землі,  приглушував тихі всхлипування дівчинки. Ще дві зупинки,  а далі пішки. Проте ця дитина втомилась сидіти, а прогулянки під дощем залишались єдиною радістю,  доступною цьому маленькому сердечку.
Дівчинка вийшла на зупинці. Небо,  таке грізно-фіолетове ще зранку,  здавалось,  ще тугіше затягнулось в своєму гніві і ставало чорно-синім. Лише зрідка блискавки прорізали чорну смугу горизонту, а далі з гуркотом розносився грім. В такі хвилини серце дівчинки,  таке хоробре як на її вік,  билось ще частіше,  а хиленьке тільце дрижало зі страху. Інстинктивно вона відчувала,  ніхто не захистить від бушучої природи. Одна,  п'ятирічна дитина простувала боса додому,  а теплі крапельки дощу падали на її лице,  лоскочучи і викликаючи невинну усмішку. Вони неначе гладили личко і торкались маленьких ручок,  ніжно торкаючись білосніжної шкіри. Вона б і раділа такому теплому літньому вечорові,  якби не місце,  з якого вона поверталась. Кожен візит туди важким каменем лягав на серце дівчинки,  а потім виливався в тихих похлипуваннях і гарячих сльозах,  що змішувались з крапельками дощу.  Вона відчувала цю солоність на своїх губах і одним рухом витирала їх,  доки вони знову не ставали такими. І тоді все знову повторювалось. Може,  варто було б припинити ті поїздки,  а хто заборонить дитині ходити до матері?  Коли всі діти втікали гратись і веселитись,  це маленьке створіння завжди простувало до мами,  на кладовище.