Життя заради нших

Грінченко Михайло
               






















               



2014р.

                ЖИТТЯ  ЗАРАДИ ІНШИХ

Зазвичай люди похилого віку починають часто згадувати прожите, своє життя і роблять висновки. Особливо, коли починає підводити здоров’я і з’являються хвороби. Теж саме відбувається і зі мною. Проаналізувавши своє життя я дійшов висновку, що я  жив заради інших та залишити слід на землі. Старався виконувати будь - яку роботу добре і якнайшвидше. Це було моїм кредо все життя. В1959 році мої батьки були в гостях у своєї куми, Петрик Євдокії Климентіївни. Мені було 4 роки, а можливо і менше, тому що батько мене держав на руках. Я в нанашки побачив дерев’яне ліжко і почав просити його, щоб він купив її гарне, металеве,  таке як у нас. Хоч ми теж жили не дуже добре. На той час люди в селах жили дуже бідно. Мати працювала в колгоспі у рільничій ланці. Це була дуже важка праця. В селі було кілька тракторів і вони не встигали обробляти поля, які дуже заростали бур’янами. В кінці роботи мама збирала бур’яни на дві в’язки, зв’язувала їх, одну наперед, а другу назад, і несла додому з Перелогів та Каведянського. Відстань від цих полів до нашої хати чотири кілометри. Це так вона готувала на зиму сіно для корови. Увечері, після того як впорається по господарству і всі полягають спати, робила букети квітів з дерев’яної, кольорової стружки. Я також допомагав матері                Моя мама Марія і тато Василь        робити їх. Вона носила квіти на базар і продавала по 15 копійок. На той час в селах працювали на трудодні і грошей не давали. Крім того з осені починали прясти куделі на нитки і робили з них тканини, рядна, килими і т. п. Дуже багато часу займало вишиття. Треба було вишити всім сорочки, подушки, рушники і простинні.    Мій батько возив голову колгоспу. Не пив, не палив. В селі поважали його. З часом одна молодиця напоїла його якимось дурманом, чи поробила. (В нашому селі було багато бабок, що поробляли). Він почав пити, робити вдома скандали. Дивлячись на це я сказав собі, що горілки не буду вживати. Так воно і було.
В 1961 році я пішов у перший клас. Нас було 32 учні. Навчались ми в старій школі. Це була колись панська чи попівська хата. Дерев’яна підлога в неї така витерта, що аж ями були в них. Поруч ще один клас і вхід до нього був через наш клас. Через коридор знаходилась бібліотека. Біля цього будинку – школи була невеличка прибудова. Там жив директор школи Добрянський Володимир Антонович із сімєю. Навчався я посередньо, хоч уроки мені давалися легко. Віддавав перевагу домашній роботі: пас корову, рубав дрова, Після восьмого класу     носив воду та виконував                інші господарські роботи. Любив малювання, фізкультуру і трудове навчання. На цих уроках можна було щось змайструвати, вкласти в них свою душу, проявити свої здібності. Цих три основні напрямки супроводжували мене все життя. Хоч в житті доводилось багато писати та виконувати математичні розрахунки. На початку 60-х років батько найняв майстра прибудовувати веранду біля хати. Будучи ще малим я батькові сказав, що це можна самому зробити. Уже в той час я розумів як це можна робити і мені здавалося, що це повинен уміти кожен.
Непомітно пролетіли шкільні роки. В 1969 році я закінчив вісім класів. Мене запросили працювати помічником бригадира рільничої бригади. Цю посаду називали обліковцем. Все село направляли косити горох. Треба кожному в кінці роботи встигнути обміряти і вирахувати хто скільки викосив. Після нарахувати зарплату. Я скажу, що зразу після восьмого класу це було трішки важкувато. Але для мене це було замало. Я був молодий і рвався до фізичної роботи.  Одночасно я пішов працювати в нічну зміну на тік. Було важко від того, що я недосипав. Влітку 1968р. їздив з батьком в   Армійське                життя                Одесу поступати в художній технікум ім. Грекова. Нам сказали, що набір завершився і приїжджайте наступного року. Ми повернулися в село і працював  до вересня місяця. Філя Склярук, мій товариш, запропонував іти з ним учитися в дев’ятий клас в м. Кодиму. Там провчився один рік. Наступного року, сусід, Вітя Петрик порадив іти з ним в будівельне училище м. Одеси на маляра. Тоді в перше запровадили навчання з одинадцятикласною освітою. Так як я закінчив дев’ять  класів, то мене взяли зразу на другий курс. Група була хороша, дружня. Ми ходили часто на море, на природу, їздили в Молдавію на екскурсію. Мені легко давались німецька мова та історія. Вчителька радила поступати в інститут на історичний факультет. Після занять в училищі я робив ремонти в квартирах жителів, вдосконалював теорію на практиці Після закінчення училища нашу групу направили працювати в Будівельний Комбінат № 3. Поселили нас в будівельному гуртожитку на вулиці Профспілковій. Хлопці часто складались на горілку. Я теж давав, хоч горілки не пив. Коштів не вистачало до зарплати. В той час хлопці розбігались до своїх родичів а я залишався.  Мені з моїм характером було важко там працювати. Справа в тім, що ми носили цементний розчин відрами на п’ятий поверх. В нашій бригаді було 20 дівчат. Я ніс своє і обов’язково брав у когось із дівчат. Були такі дівчата, що навмисно причікували мене, знаючи, що         я візьму їхнє відро. Але 
 були совісні дівчата, які сварилися, щоб я не брав, бо це                Перші   кроки  творчого  армійського життя 1971р                дуже важко. Тим більше, що я був не великої статури.  Восени 1972 року мене призвали в армію. До мене в село, на проводи  приїхала вся наша бувша група. А це 20 дівчат і 3 хлопці. Після цього я разом з ними поїхав до Одеси. Вони провели мене на збірний пункт. Нам було весело і радісно. Коли я зайшов на територію збірного пункту і зачинились ворота, мені стало дуже важко на душі за всіма ними. І це недаремно. З тих пір я їх нікого більше не зустрічав. Ми фотографувались на віньєтку, але мені її не передали. Нас, новобранців, переодягнули і відправили в Сімферополь. Там ми пробули два тижні. Одного ранку нам видали нову форму (напівшерстяний військовий одяг і ялові чоботи). Ми зрозуміли, що нас відправляють за кордон. Так воно і сталося. Перевезли нас через кордон вночі в Угорщину. Розташували в якомусь лісі. Почали відбір солдатів. Один капітан набирав у свою групу міцних спортсменів – розрядників, для проходження служби в комендатурі. Їм був потрібен ще будівельник і таким чином я потрапив до них. Комендантом був полковник Сумарока, колишній фронтовик. Один раз на тиждень він  особисто проводив навчання. Він з нас вижимав усе, що міг, важко навіть уявити. Лежачи на землі в горах, ми довбали мерзлу землю з камінням під окопи. Кожен день до сніданку ми бігали три кілометри, а кожного понеділка бігали шість. В комендатурі було 18 солдат і 4 прикомандировані. Після   армії                Через півроку здавали перевірку. Він сам особисто приймав готовність особового складу. В той час, коли в полках проходили перевірку за півгодини, ми проходили півдня. Свого замісника – фронтовика підполковника Зотова заставляв п’ять  разів марширувати перед строєм солдат. Почесний караул, який прибув у Будапешт, щоб зустрічати Брежнєва, відправив назад у Москву, бо йому не сподобалися як вони марширують і наказав замінити другим. Стройові заняття  з нами він проводив особисто сам один раз в тиждень окрім офіцерів. Говорив, що солдата з комендатури повинно бути видно здалека, щоб він був міцний і здоровий. Міг затримати порушників і доставити в комендатуру. Був зразковим і гідно представляв нашу країну за кордоном. Але полковник був справедливий. Хто здавав на відмінно бойову і політичну підготовку, завжди відзначав цінними подарунками, відпустками додому, листами подяки батькам. Підібрав командира взводу такого як сам. Той теж робив  з нас Скульптура «З хлібом і сіллю» зразкових солдат. Часто повторював: Важко в навчанні - проте легко в бою. Але для мене було цього замало. Я взяв для себе нові зобов’язання. Куди б не йшов я повинен йти через спорт площадку і зробити кілька спортивних вправ. За короткий термін це дало хороші результати. Я став кращим солдатом. Мене призначали проводити фізичну підготовку і навчання солдат.
   За термін служби я отримав від командування 22 подяки, цінні подарунки і відпустку на батьківщину. У  вільний   час я розпочав займатись творчістю. Зробив погруддя    В.І. Леніну, Скульптурну композицію «Дружба народів», барельєфи Радянського воїна і Вічна слава. Ми часто ходили в гості до угорських солдат. Наші командири дарували мої роботи їм. На території нашої частини я зробив красивий ліплений фонтан. Довкола доріжки викладені орнаментом плиткою. Ночами солдатам малював альбоми. З часом, мене як зразкового солдата почали відвозити на спеціальну точку для забезпечення  високого начальства зв’язком. То було особливе місце.  Територію охороняли угорські солдати. В самій будівлі охороняли радянські. Протягом робочого дня, з 8 до 17години, я забезпечував їх зв’язком. Після цього часу я не знав де себе подіти. Адже в частині звик до великого навантаження, а тут нічого не робив фізично. Сюди нас привозили на тиждень. І я цілий тиждень нудьгував. Там була бібліотека. Я всі книги перечитав. Робив посилену зарядку. Одного разу після роботи вийшов на територію  Скульптура «Дари поля»   і побачив там басейн з водою. Пішов купатись. Потім вирішив навчитись робити переднє сальто у воду. Для початку виходило непогано. Вечоріло і я вирішив іти в свою кімнату. піднімаючись з басейну я згадав, що ще є заднє сальто. Думаю спробою зробити його. Перший раз трішки не докрутився. Вирішив підстрибнути якомога вище. Так і зробив. Тільки впав головою не у воду а на край бетону і звалився у воду. Втратив свідомість. Можливо завдяки воді я почав приходити до пам’яті. Вода разом кров’ю заливала очі. Я рукою витер воду на очах але на голові закотилась шкіра. На хребтові теж розірвана рана. Очі злипаються і все як в тумані. Я не одягаючись пішов до себе в кімнату. Начальник варти визвав чергову машину і мене відвезли у військовий шпиталь. Там одразу мені зробили операцію. Я відлежав 21 день, після чого повернувся в свою частину. Наближався день звільнення в запас. Мене, як зразкового солдата, хотіли відправити додому в першій партії. Але я захворів і знову в шпиталі зробили операцію. Повернувся до себе в        Погруддя герою Радянського частину. Мій призов вже Союзу  Карпінському Францу роз’їхався по домівках. Привезли нових, молодих солдат. Мене не ставили в наряд, і я відчував себе якось незручно. На території нашої частини знаходилась друкарня. Там працювали молоді  дівчата. Одна з них, під час кіносеансу, завжди тримала мені місце біля себе. Просила командира, щоб мене відпускав, до неї щось «ремонтувати». Під кінець служби запропонувала залишитись з нею. Тим більше, що командир частини кілька раз пропонував мені залишитись служити в армії. Від всіх пропозицій я відмовився. На той час, в 1973році,  померла моя мати і залишились брат і сестра по сім років, а другому було 13 років. Третій, старший брат був одружений. Я вирішив їхати додому і допомагати меншим братам і сестрі. Поступав у школу міліції. Під час медичного огляду виявили поганий результат минулої операції. Довелося робити знову. Після операції я не пішов  навчатись в школу МВС. Вдома треба було десь заробляти гроші. З нашого села хлопці їхали в Ленінградську область заготовляти ліс. Там непогано заробляли. Я теж вирішив їхати з ними, хоч мені дуже радили туди не їхати. Говорили, що там працюють п’яниці та в’язні і я стану таким як вони. Чесно кажучи в цьому відношенні було дуже важко. Пили майже кожен день.  Коли була зарплата або аванс безбожно пили Погруддя Т. Г. Шевченку поки  вистачало грошей. Ночами грали в карти на гроші. Закінчувалось це все бійками.  Дуже палили цигарки. Я не мав чим дихати. Важко було морально. На роботі в ці дні майже не працювали. Я старався з усіх сил, щоб хоч трішки виконати план. Інакше для чого було туди їхати. Перед зарплатою всі  залишались без грошей. Не мали за що купувати їжу. Доводилось ділитись. Я, щоб менше бачити ці п’янки, після роботи ходив на прогулянку. В ті романтичні години приходило натхнення писати вірші.  Мене, як хорошого працівника записали на чергу купляти важкий мотоцикл. У нас на той час це було майже неможливо. Після закінчення договору я повернувся додому. Ми працювали від села Студенна. Там я отримав   більше 1500 крб. зарплати. Це були великі кошти. Мені повідомили з Красного Луча (посьолок де я працював), що прийшов мотоцикл на мою чергу і, щоб я його забрав. Але я туди більше не їхав.  Працював у школі діловодом. В моєму житті, як кажуть, пішла чорна полоса. 14 жовтня мали робити вечеру за маму. Але напередодні 11 жовтня 1976р. помер батько. Готувались робити 9 день загорілась кухня. Захворіла і померла корова, дорізали теля. Це все сталося протягом одного тижня. Жінка, яка жила з батьком подала на суд ділити хату. Я виплатив їй гроші. Став опікуном сестри і братів. Менше як за рік одружився (1977р.). В хаті знову сталася невелика пожежа. Через  півроку померла моя бабка, Грінченко Ольга Є. З часом померла Павліченко Олександра Ф, сусідка, яку ми Пам’ятний  знак     обходили. Доводилось часто жертвам голодомору робити вечері, за маму, тата, бабку і сусідку. В цей період я з дружиною пішов працювати на будівництво школи. Потім перевели нас на  добудову контори колгоспу. З відділу культури приїхали три представники і запитали: «Чи нема в мене робіт присвячених 50 річчю Великої Соціалістичної революції».













Скульптура «Спортсменка»







Скульптура «Футболіст»
Я пообіцяв зробити. На передодні свята взяли мою роботу. Це була монументальна композиція під назвою «Початок нової ери». На ній був червоноармієць який мечем розрубував кайдани з атрибутами царизму, які оповили землю. Ця робота зайняла в районі і області призові місця. Мене нагородили двома подарунками. Натхненний успіхом я зробив ще одну композицію. Вона називалась «Підріжмо коріння». На ній зображена земля, з якої виросли атомна і водородна бомби. Робочий серпом і молотом підрізав їх. Ідея була про знищення страшної зброї на всій землі. Через свій сором’язливий характер я її нікому в районі не показував. В 1978 році працював у колгоспі водієм на старенькій машині. Вона часто ламалась. Але я старався і на неї побільше робити. Одного разу це ледве не закінчилось трагічно. Я возив від комбайна зерно. Вставав о шості годині ранку і йшов у колгосп за машиною. Брав комбайнера і віз на поле до комбайна. До півночі  возив зерно. Після того як закінчували молотити, нас направляли везти його по одній ходці з току на заготзерно в Кодиму. Я зробив дві і приїхав за третьою. Друга зміна закінчувала Рука держить факел  роботу і робітники вже не хотіли грузити. Я сам з допомогою «погрущика» навантажив машину і повіз в Кодиму. Це було біля третьої години ночі. Був дуже зморений, очі злипались. На якусь мить вони закрились. Не знаю від чого, але я отямився. Машина їхала на край обриву. Зумів викрутити руля і виїхати на дорогу.













                Погруддя Т. Г. Шевченко













                Стела на початку села

Не зупиняючись я виліз із кабіни, став на підніжку, щоб обвіяло холодом і я прийшов до тями. Усвідомив, чим це могло закінчитися. Після цього випадку я робив по одній ходці після роботи на заготзерно. Коли їздив до Кодими, завжди когось підвозив. Якщо була повна кабіна я брав на кузов (машина – самоскид). Я знав, що цього робити не можна, але жалів людей і підвозив. Про це доносили завгару і той не раз сварився.  В грудні 1978 року я підготовив машину до здачі на капітальний ремонт в м. Івано - Франківськ. В цей час голова колгоспу Козак В.М. Запропонував мені працювати художником – оформлювачем. Роботи було дуже багато. Працював на два села Пиріжну та Івашків. Через деякий час, голова колгоспу взяв на роботу ще трьох душ малювати. В Пиріжні зі мною працював брат Афанасій а в Івашкові  Крилов Микола і Дудник Леонід. В Пиріжні почали будувати керамічний цех. Нас направили туди на допомогу. Але хлопці з Івашкова перестали ходити в Пиріжну на роботу. В цьому цеху працювали: брати Афанасій, Володимир, сестра Валя, дружина Настя, Галя Кравець, Галя Ісько, Ніна Склярук, Клава Петрик і Надія Коваленко. Завідував цехом Аполлінарій Макарович Коваленко. Там я розробляв нові моделі горщечків для квітів, ваз і куманців.
 В 1981 році я розпочав будувати дім. Зробив універсальний станок на якому можна пиляти, стругати, свердлити, фрезерувати. У вечері, після роботи, робив вікна, двері. Доводилось опановувати всі будівельні професії тому що, всі роботи на будівництві я виконував із своїми братами. Багато робіт виконували вдвох з дружиною. Під осінь все дерево, яке було,  потесали на дилі. Думав, що дров ще привезу. Та випало багато снігу і до лісу ніякий транспорт не міг їхати. Ми знайшли вихід. Афанасій, Володимир і я брали невеликі дуби на плечі і  на          













    Портрет батька                Портрет мами













    Портрет дружини                Портрет дочки

лижах везли їх додому. На шляху у нас була велика гора і ми дуже ризикували  їдучи до низу.  Долаючи труднощі хату збудував. 
          Портрети братів намальовані олією             З часом в колгосп привезли бджолосім’ї і створили пасіку. Афанасій пішов працювати пасічником. Я продовжував працювати художником. Між конторою колгоспу і школою голова колгоспу Козак В.М. задумав зробити меморіал загиблим односельчанам. Від дороги до меморіалу мали бути широкі сходи. По обидва боки я запропонував зробити і встановити чотири скульптури солдат і матросів. Він згодився. Я почав працювати над цим проектом. Зробив скульптури солдата і матроса. Згодом, щось плани змінились і на тому місці почали будівництво двоповерхового будинку побуту. Скульптури залишились незадіяні.
  У вихідні дні ходив з братами підзаробляти на будівництві. Ми виконували всі будівельні роботи. Працювали з раннього ранку до пізнього вечора, швидко і якісно. Тому замовлень у Накриття    для     криниць                нас вистачало. Ми єдина бригада, яка на хатах навколо вікон і на кутах хатів робили ліплені квіти, на верандах виробляли пейзажі природи і звірів. З часом ми почали робити на хатах «западенські» шуби. На них між вікнами робили наче справжні килими, кидаючи
до п’яти різних кольорів цементного розчину. Від важкої
роботи з’явилась грижа. Зробили операцію. В цей час в село приїхав Гук Іван Григорович. Почав працювати головою сільської Ради. Дав команду зірвати в школі підлогу, щоб в подальшому зробити нову. Час минав а дощок на підлогу не було. Невдовзі мали розпочатися заняття в школі. Він прийшов за порадою до мене. Справа в тім, що в коридорі проходить теплотраса і просто залити бетоном коридор неможливо. Я порадив, щоб вилили плити з мармурової крошки і ними встелили там де проходять труби опалення, а площа, яка залишилася теж залили мармуровою крошкою. Іван Григорович говорив, що немає з чого робити форми і немає спеціаліста. Я згодився йому допомогти, – за умови, що цемент і крошку привезуть до мене додому і я зможу робити плити вдома після роботи (в той час я працював у колгоспі). Форми зроблю вдома і дам 11 листків цинкової бляхи на яких треба виливати плити. З братом Володимиром я почав виливати. За добу вони висихали і ми переносили, щоб на їхнім місці виливати інші. Адже до початку занять в школі залишалось мало часу. Плити важили по 150кг. Від цієї ваги в мене знову з’явилась грижа. Прийшлось знову іти на операцію. Але в школі підлогу ми встигли зробити до  початку занять.   
   Окрім роботи художника, після роботи, я продовжував створювати скульптури, Накриття до криниць погруддя і барельєфи. При заїзді в села, Пиріжна, Івашків, зробив скульптури «З хлібом і сіллю» а в с. Загнітків під назвою «Дари поля». В Кодимський районний відділ міліції – погруддя                Ф. Е. Дзержинському. В Пиріжнянську школу погруддя В. Дубініну піонерська організація носила його ім’я, а також копію скульптури з м. Волгограда  «Рука держить Факел» і погруддя Т.Г. Шевченку. На стадіон в село зробив скульптури футболіста і гімнастки. Але їх чомусь так і не встановили.  Зробив  дерев’яний бюст з  дружини і з себе, з сестри – гіпсовий а з брата металевий та багато інших. Малював картини і портрети рідних. Одна із самих великих робіт - це була скульптурна композиція на конкурс в Москву, присвячена 40 річчю перемоги Великої Вітчизняної війни. На ній зображено 15  (символізуючи 15 країн союзу) фігур людей різних національностей і різних професій, військові і партизани. Всі , хто приймав участь в здобутті перемоги. Всі вони стояли навколо скали - моноліт, яка символізувала єдність всіх народів СРСР. На скалі зображені всі  види техніки, яка була задіяна в роки війни. Починаючи від підводних човнів до літаків. Внизу навколо композиції була стрічка (копія стрічки ордена «Перемоги»), на якій  написано «золотими» буквами « Ніхто не Капличка воїнам Афганцям    забутий, ніщо не забуто».  і Чорнобильцям              В 1985 році В Пиріжні та Івашкові (це був один колгосп) відкривали пам’ятники полеглим односельчанам. Мене попросили зробити пам’ятник герою Радянського Союзу Карпінському Ф.П. Я зробив розрахунки і віддав ескіз п’єдестала парторгу, Маринову С.М., щоб робили в Івашкові, а сам розпочав роботу над бюстом. За тиждень до 9 Травня я закінчив роботу. Мені зразу дають нове завдання. Зробити до вічного вогню зірки. Я три доби працював на колінах, щоб встигнути. Дуже боліли в колінах ноги, але я не звертав уваги. 8 травня ми привезли ставити погруддя. Майже все село наводило порядок біля Будинку Культури. Я як побачив постамент під погруддя, мало, що не впав. Стояла квадратна тумба 1 х 1м і два висоти. Я спитав               парторга: «що ж це Алея   Слави                ви наробили? Чому не зробили по моїх розрахунках і моєму ескізу? Тут будуть порушені пропорції п’єдестала по відношенню до погруддя». Він сказав, «що це зроблено по розрахунках головного архітектора району». Я відмовлявся ставити погруддя на такий п’єдестал. З великими труднощами і сваркою вмовив парторга, щоб зробили на верху два східці, щоб зменшити ширину. Хоч я наполягав зробити три.      
Працюючи художником, часто на стендах тракторної бригади, малював справжніх трактористів і водіїв. Одного разу із - за  цього було невеличке непорозуміння. На той час парторгом працював Іван Миколайович Круковський. Купола   різної форми  і стилю покриття          Я його теж намалював разом з комбайнерами і трактористами на фоні збирання пшениці. Він випадково зайшов до мене в майстерню і впізнав себе. Хоч я малював так, щоб він не знав. Іван Миколайович почав вимагати, щоб я перемалював його лице на когось іншого. Тому, що приїде районне керівництво і може не вірно зрозуміти. Я пояснював, що це робота парторга бути разом з працівниками та все марно. Мені дуже не хотілось перемальовувати. Адже художні фарби я возив із Ленінграда а пізніше із Києва, і мені було жаль їх витрачати. Тим більше, що портрет був хороший. Я пообіцяв дещо змінити. Намалював вуса, бакенбарди і ще щось. Наступного дня він прийшов перевірити, як я змінив малюнок. Схожість залишилась. Іван Миколайович поцарапав свій портрет на малюнку. То ж    довелося перемалювати  його. Щоб робити ще Купол «Шапка Мономаха» більше і фарби швидко  висихали,  я почав         застосовувати нітроемалеві фарби. Вони  дуже шкідливі для здоров’я.  З часом почав відчувати біль в легенях.   І чим далі тим частіше і сильніше. Дійшло до того, що думав, як пересплю ніч то й добре. Почав менше використовувати ці фарби. Все одно біль відчувалась. На моє щастя, мене перевели  створювати Історико – краєзнавчий музей села. Там було менше роботи з фарбами і мені стало краще.   
   В 1987 році збирав матеріали і оформляв краєзнавчий музей. Робив стенди і малював картини. Цією роботою я дуже захопився. Ходив по селі, збирав старі речі, просився, щоб пускали на горища стареньких хатів, самому подивитись. Був такий випадок. Прийшов до Шепітка М.І. і спитав чи нема в нього старих речей. Він показав на велику яму (колись в ній був льох) звідки виднілось полум’я. Це він скидав туди старі речі і підпалив. Я скочив у яму і почав гасити полум’я. І не даремно. Звідти я витяг надпалений документ на право власності землі 1890 року та ще деякі речі. На площі, Сасово, трактор орав глибоку оранку під буряки. (Там часто знаходили кам’яні знаряддя праці древніх жителів). Я з Добрянським В.А. ходили за трактором і збирали експонати. Знайшли багато речей. А один горщик, вишкрябували із землі пальцями. Ось такими були «фанатами».  Голова колгоспу Огінський С.В., вирішив будувати будинки для працівників села. Сказав мені, щоб я їхав у Кишинів і привіз проект на будинки такого типу. Коли я, вдома, розповів дружині то вона  була категорично проти. Сказала: «Яке ти маєш відношення до будівництва. Є інженер по Кодимський  Храм   будівництву, бригадир будівельної бригади, навіть рахівник тож хай вони і їдуть». Я подумав, що це дійсно так і не поїхав. Після цього Огінський С.В. сказав, що посада художника – оформлювача в колгоспі скасована. Я закінчив оформлення Пиріжнянського Історико – краєзнавчого музею і мене звільнили з роботи. Навіть не запросили на відкриття музею. На той час директор Кодимської друкарні Мервінський І. організовував в Пиріжні пасіку і запропонував мені йти до нього пасічником. Як завжди я захопився новою роботою. Вуликів ще не було але робив і забивав під них колики і почав робити огорожу навколо майбутньої пасіки. Сам носив плоский шифер 3 / 1.5м і кріпив до рейок. В короткий термін підготовив місце і зразу ж привезли із с. Сербів бджолосім’ї. Робота мені подобалася. Тихо, свіже повітря, як кажуть сам начальник сам робочий. Через кілька місяців мені прийшла путівка в санаторій. Справа в тім, що з 1985 року в мене боліли ноги в колінах і треба було підлікуватись. Я замовив путівку коли працював у колгоспі, а прийшла вона як перейшов працювати пасічником. Мервінський мене не хотів відпускати. Їздив у Кодиму, щоб путівку забрали, але вона вже була оформлена на моє ім’я і я не віддав. Мені поставили такі умови: Якщо я поїду, то втрачу роботу. Вирішив покращити здоров’я.  Так я потрапив у санаторій Котовський       Храм              м. Бердянська. Там теж не міг сидіти без роботи. Просив, щоб давали косити, реставрував пошкоджені скульптури і все безкоштовно. Після повернення з Бердянська, голова сільської Ради Гук В.І. запропонував на бувші птахофермі   
створити  столярний цех по виготовленню накриття до криниць. Я набрав бригаду хлопців і ми почали вивозити з будівлі курячий послід. Привіз із дому циркулярку, токарний станок, комбінований стругальний, електродриль та багато інших інструментів. Їх там так і розікрали. Пізніше я розширив можливості нашого цеху. В 1990 році організував виготовлення блоків, плит для огорожі, пам’ятників на могили, вікна, двері, стільці, колеса до возів, ящики для фруктів  та інше.
   Приймав активну участь у спорті. Виступав у таких видах як: футбол, волейбол, біг, шашки, штовхання гирі. За що був нагороджений кубками, призами, грамотами. В 50 років виборов перше місце в районі по  штовхані гирі і був нагороджений золотою медаллю.
Щоб впорядкувати територію від центральної дороги, до цвинтаря, я запропонував голові колгоспу Гуку В.І. створити там Алею Слави. Зробити доріжку до цвинтаря, щоб людям було зручно ходити, вздовж неї тумби з надписами загиблих односельчан. Вимурувати три стіни,
на яких зробити скульптурні композиції присвячені землякам полеглим в роки Великої Вітчизняної війни.  Друга померлим від репресій і голодомору 1933р.Третя,  біля самого цвинтаря,  всім померлим. Навколо посадити сад. Зробили доріжку, вимурували стіни, тумби під таблички з надписами (їх мали замовити в Харкові), посадили сад. Менше як за пів року всі дерева знищили. На другу весну я із своєю бригадою посадили декоративні дерева. Їх чекала така сама доля. На третій рік я з братом і головою колгоспу посадили берізки. З них залишилось дві штуки. Тумби часто зсували з Немирівський  Храм    місць. Дивлячись на нелюдське відношення до благородної справи ми припинили подальші роботи. В 2009р. хотіли повернутись до завершення цієї ідеї. Додатково зробити часовою і накрити булатною бляхою. Але побоявся, що вкладу великі кошти, а все те розграбують.      
   Після пожежі на гончарному цеху, відновив його роботу і був його завідуючим. Вів гурток, старших класів, по Владика Володимир освячує Хрести.  вивченню м.  Немирів                гончарного ремесла. В колгоспі вирішили будувати цегельний завод. Для цього з Пиріжни бригада разом з майбутнім директором працювала в Брацлаві на цегельному заводі. Кілька місяців вони набирались досвіду, щоб потім в селі будувати завод і  на ньому працювати. Але з тієї команди, на будівництві заводу не було жодного з них. Після того призначали ще двох директорів та зрушень не було. Я працював завідуючим блочним і гончарним цехами. Додатково мене уповноважили вести будівництво заводу. На той час там тільки розпочали рити яму під майбутню піч. До того часу я не бачив цегельних заводів і не мав уяви про їхню роботу. Поїхав у Брацлав, на завод, розпитав директора який принцип роботи і поїхав додому. Все будівництво довелося вести із своїх розрахунків. Прес і змішувач глини були з різних заводів і не співпадали. Довелося переробляти. Безліч дрібниць шукав по всій окрузі. Брав горілку вдома, і їхав із своїм зятем «шукати», «міняти» як міг викручувався. На Чорноминському цукровому заводі, за два вали для подрібнення, віддав з дому півтори тони пшениці. Через півроку голова колгоспу узнав і компенсував мені. На території заводу, де тільки можна, посадили абрикоси і персики. Зробили душові для жінок і окремо для чоловіків. Кімнату відпочинку,  слюсарню і директорську.   
  То були важкі роки. В країні не було стабільної грошової одиниці. Руйнувались господарства і зв’язки, виключали  електроенергію через кожні дві годин. Ніхто Встановлення Хреста  не мав досвіду по виготовлені м. Немирів                цегли а ні в обслуговувані та наладці техніки. Багато працювало дітей. І в цей період за три роки збудували   завод, який розпочав випускати продукцію. Він був економічний і простий в експлуатації. Не було закритих печей, в яких велика загазованість, спека і пиль. За годину випускали  9600 штук цегли. Я хотів, щоб кожен працівник отримував зарплату за роботу, яку він виконав. Рахував роботу кожного дня, кожного працівника, хто скільки зробив і кожному нараховував зарплату окремо. Це займало багато часу і енергії. Але я йшов на ці труднощі заради справедливості.   Я не міг зрозуміти колгоспних спеціалістів, які не добросовісно відносились до своїх обов’язків. На тракторній бригаді більше півроку не працювала кран-балка і це спричиняло великі труднощі в ремонті тракторів, комбайнів та інших сільгоспмашин. Майже кожен, день на нараді, голова колгоспу говорив головному інженеру, щоб той вирішив це питання. Я не витерпів і запропонував свою допомогу. Через два дні відремонтував механізм. На молочній фермі слюсарі чистили корівники по півдня. Запропонував їм вчепити додатково скребки, щоб швидше їх чистити. На ті ж фермі слюсарі, по черзі, приходили о п’ятій годині ранку
і включали воду коровам. Це мене взагалі дивувало. Адже  можна почепити пристрій і він автоматично буде регулювати рівень води. На цегельному заводі я це зробив в перші дні.  На пекарні в колгоспі вийшов з ладу редуктор з допомогою якого місили тісто. Фахівці розводили руками. Немає де взяти такого. Довелось братись мені за ремонт. 
    В цей час розпочав займатись поезією. Написав збірку віршів і збірку гуморесок та більше 100 пісень на свої вірші.  27 листопада 2001 року було обледеніння і довгий Пиріжнянська   церква     час не було світла. Я розпочав писати поему «Зів’яла квітка». Виробився деякий стандарт. Вночі, при свічці, писав 18 стовпчиків вірша, вранці друкував на машинці та ішов на роботу. Ввечері приходили сусіди на посиденьки і їх читали. Так кожного вечора. Згодом закінчив задуману поему, але читачі вимагали продовження тієї історії тому,
що вона закінчувалась дуже сумно. Таким чином я продовжив зворушливу історію своїх героїв. Вирішив написати історію села.  На написання  цієї  книжки  мене  наштовхнула  справедлива образа за багатолітню історію с. Пиріжни, про яку в книзі «Історія міст і сіл УРСР Одеська область» знайшов тільки неповні чотири рядки. Цей досадний факт викликав внутрішній супротив, і я активно взявся за збір історичних матеріалів, свідчень старожилів. Хати з ліпленими візерунками навколо  вікон  і  кутах  та  килимові  орнаменти                Думав, зберу матеріали і дам комусь із мовників, щоб вони писали. Адже в мене немає ні вищої освіти ні досвіду. Нажаль не знайшов бажаючих взятись за цю справу. Робота набула розголосу в селі. Довелось самому доводити її до кінця. Завдяки історичним матеріалам, зібраним мною, встановили час забудови Пиріжнянської церкви і               
відзначали її 150 річчя в 2008 році. А також підтвердження  святкування, в десяту п’ятницю, біля Демкових криниць і
час забудови першої школи в селі, ювілей якої вшановували в 2011 році. Згодом назбиралось багато поетичного матеріалу. Вирішив надрукувати збірки. Заодно зібрав вірші у односельчан і надрукував їхню збірку. На це потрібні великі кошти. Я не хотів кланятись, шукати спонсорів, і вирішив друкувати самотужки. Після цього надрукував книгу Добрянського В.А. «Моє життя», а також збірку віршів Петрика Гавриїла. Це все старався робити в зимовий період, тому,   що весною, влітку і восени вистачає багато інших робіт. 
  В 2001 році залишив роботу на заводі. Дуже важко було залишати його, адже це моє творіння, можна сказати  моя дитина. Я вів усю бухгалтерську роботу, часто працював за електрика і наладчика. Якщо хтось не виходив на роботу – ставав на його місце і працював. Старався, щоб завод працював будь - якою ціною. У мене був оклад 80 гривень. Робочі на заводі отримували набагато більше мене. Завфермою і бригадир тракторної бригади мали ставку по 150 гривень. Я на своїх 80, і дружини 25 (вона працювала поваром в дитсадку) ледве зводили кінці з кінцями. На той час в колгоспі створили товариство з обмеже-ною відповідальністю «Перемога». Набрали Мої роботи в музеї                13 засновників. Я вирішив залишити роботу, щоб не працювати на них.  З великим болем я передавав завод новим керівникам. Ще й робочі «підливали масла у вогонь». Штефанюк Т.А. сказала: «Я не вірю, що ти залишиш завод, адже стільки в нього вклав».
  Директором призначили Тимінського Г.М. і                інженером Чудака В. Я при них і голові ревізійної комісії провірив роботу всіх механізмів і транспортерів побажав успіху в роботі. У мене, в серці, була думка підзаробити трохи капіталу, щоб можна було за щось жити, та повернутись на завод. Адже це було моє творіння і у мене були великі плани щодо виготовлення широкого асортименту різних видів форм і орнаментів цегли. Але повертатись вже не було куди. . Нажаль через два місяці завод розтягнули.
  Мене почали запрошувати робити на церкви дахи, дзвіниці і купола. З тих пір зробив із своїми братами і Григорієм Орловим їх більше 200 шт. куполів.  На території Кодимської центральної районної лікарні збудували церкву, зробили дах і купол. В с. Петрівці також вимурували нову церкву. Багато різьблених робіт зробив на іконостас і фасад Кодимської церкви. За свою трудову діяльність приймали участь в будівництві 25 храмів і церкві. Займався благодійністю. В м. Кодима зробив пам’ятний знак Жертвам голодомору, в с. Пиріжна чотири куполи, в с. Івашків скульптуру «з Хлібом і сіллю», Пиріжнянську школу чотири роботи ( погруддя  Шевченка Т. Г., Дубініну В., Дзержинському Ф. і рука, що держить факел ), в РВВС  погруддя Дзержинському Ф., в с. Серби скульптуру «Дари поля», «Футбо-ліст», «Спортсменка», погруддя Т. Г. Шевченка  в          Мої    книги                Кодимський музей перед входом дві ліплені підставки для квітів, скульптуру хлопчика – неандертальця та багато інших робіт.                Здав багато експонатів у музей. і все це безкоштовно. Після аварії на Чорнобильській станції висилав гроші в фонд постраждалим в катастрофі, також перераховував чи малі кошти на міністерство охорони здоровя для постраждалих в АТО,  в міністерство збройних сил України для підтримки наших військ. Підтримував наших вояків морально і духовно писав вірші і пісні. За кожним переліком робіт, стоїть велика, кропітка робота. Я наведу один приклад про створення погруддя   Шевченку Т.Г. Він притаманний для всіх робіт. Так як всі ці роботи виконував в зимовий період, то приходилось довбати на полі замерзлу глейку. Вдома ліпив модель. Щоб зняти з неї форму, треба гіпс. Його я купляв і привозив з м. Рибниці. На кордоні були проблеми
пов’язані з перевозкою. Вдома зняв форму і поклав на ніч сушити на плиту. На ранок від пари, що виходила з форми, глина на стінах набрякла, шпалери відстали, неприємний запах мокрої глини. І це посеред зими, коли немає як робити ремонт. Звичайно дружина була незадоволена такими наслідками. Для виготовлення самого погруддя довелось купувати цемент, гравій, привозити пісок. Постамент для погруддя обклав керамічною плиткою. На доріжку до пам’ятника плитку я закупив і привіз із м. Котовська двома «Жигулями».
Брати: Микола, Афанасій, Володимир сестра Валя  Разом із своєю бригадою також багато робіт робимо «на славу божу», тобто не беремо гроші. Так на будівництві Миколаївського храму за один сезон ми зробили робіт безкоштовно більше як на 120 000 гр. за довгі роки праці на будівництві це назбиралася не мала сума. В 2014 році виповнилося 45 років, як вийшов на трудову стежку. Все життя відчував ненаситність до роботи. Душа і серце рветься ще працювати, та підводить здоров’я. Ще двічі робили операції. Додались невиліковні хвороби.  В 2006 році голова колгоспу, Гук В.І. запропонував мені висунути мою кандидатуру, від Народної партії, на голову сільської Мій скарб – моя сім’я: дружина Настя, дочка Оля,    зять   Володимир, внучка Юля і внук Олексій          Ради. Я знав, що програю в зарплаті. Буду виконувати   чесно обов’язки голови з’являться незадоволені. Дивлячись на проблеми односельчан, які заважають їм нормально жити і працювати і багато з них можна швидко  вирішити, я згодився балотуватись кандидатом на голову.
Я розумів, що на цій посаді є два шляхи. Пересидіти в кабінеті сільської Ради термін, нічого не робити, нікого не зачіпати і будеш хороший. Якщо буду рватись робити, то обов’язково будуть незадоволені. Так воно вийшло ще до виборів. Коли дізнались, що я хотів навести порядок на дорозі , біля колгоспу, щоб пів села людей не топились в болоті і могли вільно ходити, одній родині це не сподобалося і почали агітувати проти мене. Але я думав:  «Якщо виберуть, то докладу усіх сил щоб покращити умови життя односельчан». Розробив план роботи. В першу чергу відремонтувати  аварійні участки доріг і забезпечити безпечний рух транспорту і пішоходів. Прочистити стоки води на дорогах,  усунути причини затоплення і розмивання греблі під час весняної повені або дощу, до тракторної бригади зробити дорогу з бетонованих плит та багато інших справ. На мене почався тиск. Голова Райради зустрів мене у «Білому домі» і почав казати: «Що ти висовуєш свою кандидатуру і робиш розкол в селі». Та багато чого в такому дусі. Голову колгоспу примусили, щоб він відмовив мені іти від їхньої партії. В результаті односельці не  виявили мені довіри. Для мене особисто це було дуже добре. З того часу з’явилось багато, творчої роботи, хороша зарплата. Втілив у життя багато творчих ідей. Можна сказати, що я був на вершині свого матеріального, творчого і духовного життя. Але в глибині душі залишився неприємний осадок, що односельці не оцінили моїх намірів.   
  За довгі роки праці на будівництві багато раз доводилось працювати в екстремальних ситуаціях. В Пиріжні на будівництві дзвіниці, я з братом Володимиром, ставили купол. Дощок на риштовку майже не було. На самому верху, на двох жердинах, прибили дощечку шириною 20см. На ній важко було стояти, а не те, щоб піднімати купол. Ми дочекались ночі і тоді поставили його (вночі не Дружина майстриня видно землі і не так страшно).Траплялись випадки неминучої смерті але в останню мить чудом спасались. Мені здається, що нас оберігають ангели небесні. Бо як же пояснити такі випадки: На будівництві Кодимської і Загнітківської церков під нами ламались риштовки. На Петрівські я провалився між дошками. В Івашкові, на даху церкви застала злива і я посунувся до низу. Втримався на ринові. В Котовську, на будівництві Миколаївського храму, два рази відмовляли гальма на підйомному крані і на піддоні з висоти падали на землю. Один раз на висоті 45 метрів крановщик проворонив обмеження висоти і нас почало викидати із піддона. Іншим разом на даху, під ногами проломилась  дошка, та багато інших небезпечних випадків. 
.  В народі кажуть, якщо чоловік посадив дерево, збудував дім, викопав криницю, виростив дитину, - це означає, що життя він прожив не  марно. Я посадив більше тисячі дерев, викопав біля десяти криниць та виростив доньку.
   За своє життя збудував  не  одну сотню різних Мій дім – моя фортеця    будівель, створював скульптури, малював картини, портрети, писав у газету вірші і статті, робив гончарні  і столярні вироби. Приймав участь у різних конкурсах,  виставках, змаганнях і спорті Вів гурток по вивченню гончарних виробів.
В житті завжди був невибагливим. Задовольнявся тим що діставалось. Ніколи не купував собі те, що хотілось, ні в їжі  чи в одязі. Майже все мені купувала дружина, хоч я їй говорив, що в мене все є. В 2011році був такий випадок. На спаса у нас був вихідний. Я взяв гроші і віддав на ремонт храму, хоч у мене на той час були пошкоджені нові туфлі. Я ніколи не замовляв дружині  варити те, що хотілося. Навпаки, говорив, що не треба варити їсти. Обійдемось тим, що є. Натомість щоб відпочивала. Лікуватись ішов як добре притисне. Але для інших не шкодував ні сил ні коштів. Був такий випадок. В 2009 році з’явилося гостре запалення шлунку, почали боліти очі, регулярно болить голова. Звернувся до лікарів і кожен з них наполягав лягати в лікарню. Вирішив трішки підлікуватись. В той час захворіла родичка і я віддав їй всі свої кошти на її лікування. Дякуючи сестрі і братам вони мене теж виручили. Одного разу ми працювали в м. Немирів на будівництві храму. На той час одна сімя  розпочала будівництво. Ми залишили Немирів і поїхали допомагати їй не дивлячись на те, що в нас на храмі була хороша зарплата і ми подолали чималу відстань (туди й назад 400км.) і збудували безкоштовно будівлю. Так було не один раз. Навіть траплялись випадки непорозуміння. Допоміг кілька раз одній вчительці і як завжди без всяких винагород. А вона мені сказала: «Чому ви маєте мені робити просто так»?  Це питання привело мене в невеличкий шок. Я одразу не знав, що відповісти. Зробити людині добре, суспільству – це в мене звичайне явище, можна сказати неначе зобов’язання. Тому це питання для мене виглядало якось дивно. Я був у хороших стосунках з головою райдержадміністрації  Погорілим Володимиром Івановичем і запропонував, щоб написали історію с. Івашків. Пообіцявши  знайти людину, яка візьметься за цю справу. Треба буде тільки знайти спонсорів. Я в свою чергу допоможу чим зможу. Він погодився. Я поїхав до Студенюк Ніни Степанівни  і запропонував їй взятись за цю справу. Вона категорично відмовлялась, посилаючись на те, що дуже хвора.  Я пообіцяв домовитись за комп’ютер на час написання книги і їй доведеться тільки диктувати  а хтось буде набирати текст. Ніна Степанівна погодилась. Я зустрічався з нею ще багато разів. І коли вийшла з друку її книга я теж радів за добру справу. 
Я люблю своє село, свою країну і людей. У мене більша частина віршів саме на цю тему.

                Село моє рідне, ти в серці моїм,
                Нас доля навіки єднає.
                Багато на світі є гарних країв,
                Та кращого тебе немає.
         
                ***
          Пиріжна, любима Пиріжна,
          Ростила мене ти не рік,
          Як мати ласкава і ніжна
          У тебе в боргу я навік.


 А вірші це крик душі і серця, це те чим живе автор, що хоче донести народу, за що вболіває. Вважаю, що любов до рідного краю успадковується, як і все найкраще, що є в людині, тому надіюся, що зможу ще попрацювати на користь суспільства.  Кожна людина повинна залишити після себе слід на землі і сіяти добро. Адже життя проходить дуже швидко і непомітно. Тому кожен повинен внести якийсь вклад в розвиток суспільства матеріально чи духовно. Завдяки внеску кожної людини   на протязі багатьох століть створювалась і розвивалась цивілізація на землі. Я це відчував у глибині душі все своє життя і завжди старався зробити якомога більше. Мій девіз любити життя, і все навколо. А коли любиш, то  будеш старатися робити як найкраще і побільше.               



Я дуже люблю свою землю,
Природу і звірів, людей,
Палкою своєю любов’ю
Без всяких високих ідей.

Безмежно я вірний країні,
Що носить красиве ім’я,
Це рідна моя Україна ,
Це є Батьківщина моя.

Можливо, для когось незвично
І дуже високо звучить;
Моя Україна єдина,
Для неї я буду творить.

Своїх земляків закликаю
Всім вірно країну любить,
Ім’ям українця – благаю!
Життя своє все дорожить.














            

           Наша бригада і частина її робіт

 

                Накриття для кринички
                (Дарунок для села)         


 

                Храм св. Миколая
                І храм Бориса і Глеба

 
                Чернобаївський Монастир.

 
                Церква в Котовську
 
         Чернобаївка. Накриття для підстанцій.

 
                Петрівська церква
 
Котовська церква



               










Івашківська  церква


















Глубочанська церква















Сербівська церква













                Пиріжнянська «Купальня

 

Кодимська церква



















                Вхід в монастир

 

                Купол гігант
 
       Кодимська дзвіниця.












              Церква в Чехах













               









           Погруддя Т. Г. Шевченку в с. Серби






       ХАЙ ЛИНЕ ПІСНЯ

Хай лине пісня над полями,
До кожного долине ніжний спів,
І сіє злагоду між нами,
Що в їх серця донести я хотів.

І в глибині душі озветься,
Наповнить радістю, теплом усе,
Зерном любові обернеться
І добрий настрій людям принесе.

Душею й серцем завжди з вами,
Себе для цього зовсім не жалів.
Я працював ночами, днями,
Щоб тільки спів до вас мій долетів.

Зорею хочу я світити,
І щоб вогонь любові не згасав,
Народу буду я служити,
В ім’я якого жив і працював.

Своїй землі, немов родині,
Що можу все до краплі  віддаю,
Щоб не робив та Батьківщині
Навіки я залишуся в боргу.