Подорож у минуле

      М. В. Грінченко






















  Подорож
  у минуле

с. Пиріжна
2014 рік
                Про  автора                «Художній хист, даний Михайлу Васильовичу від Бога, людині з чутливою та довершеною натурою, поєднаний з великою працелюбністю. Коли душа художника створює обраний образ ідеалістично, тоді руки трудяться, майструють і народжується новий витвір мистецтва». Так писали в одній із газет про автора. За своє життя він збудував  більше ста різних будівель, створював скульптури, малював картини, портрети, писав у газету вірші і статті. Робив гончарні  і столярні вироби. Приймав участь у різних конкурсах,  виставках і змаганнях.      В народі кажуть, якщо чоловік посадив дерево, збудував дім, викопав криницю, виростив дитину, - це означає, що життя він прожив не  марно. Цей вислів автор перевершив. Він посадив більше тисячі дерев, викопав біля десяти криниць та виростив дочку.              Михайло Васильович Грінченко народився 31 Створення погруддя         липня 1954року в с. Пиріжна   В. І. Леніну. 1973р.       Чечельницького району Вінницької області. Нині Одеська область              Кодимський район. В 1961 році пішов у перший клас і в 1969 році закінчив Пиріжнянську восьмирічну школу. З 1969року по 1972 рік навчався в Одеському професійно – технічному училищі №3. Після його закінчення працював на будівництві багатоповерхівок в м. Одесі. З осені 1972 року до осені 1974 року служив у лавах Радянської Армії на території Угорської Народної Республіки в м. Будапешт. Там, у вільний час, розпочав займатись творчою діяльністю. Створив погруддя В І Леніну, скульптурну композицію «Дружба». Де були зображені радянський і угорський солдати.  Барельєфи солдат «Слави», «Життя продовжується» та інші. За термін служби в лавах Радянської Армії отримав 22 подяки від командира частини. Неодноразово нагороджувався      грамотами і цінними подарунками. Батьки отримували листи подяки. Пропонували продовжувати службу Скульптура «З хлібом, сіллю»  в лавах Радянської Армії, але після смерті матері    (1973р) вирішив повернутися в село і допомагати малим братам і сестрі. Через неповних два роки, після повернення з армії, помер батько (1976р). Він залишився опікуном його дітей. Через рік одружився.  Має дочку і двох онуків. В 1977 році створив скульптурну композицію під назвою «Початок нової ери». В Одесі вона зайняла перше місце і за яку був нагороджений двома  подарунками. Працював водієм у колгоспі. Після відкриття керамічного цеху в с. Пиріжна почав працювати там. Створював нові моделі ваз, горщечків для квітів і т.п. В 1978 році запропонували працювати художником – оформлювачем в колгоспі «Перемога». На цій посаді працював більше 10 років Часто на стендах наочної агітації малював портрети трактористів, комбайнерів, і водіїв. Окрім своєї основної роботи займався творчістю: створив погруддя Шевченку Т. Г., герою Радянського Союзу Карпінському Ф. П. в село Івашків. В районний відділ міліції погруддя Дзержинського Ф. Е. В Пиріжнянську восьмирічну школу погруддя Володі Дубініну, піонерська організація якого носила його ім’я. У школу також зробив  копію скульптури з м. Волгограда «Рука держить факел».
При заїзді в села Пиріжна та Івашків скульптури «З хлібом і сіллю», а в с. Загнітків скульптуру «Дари поля». Зробив  дерев’яний бюст з  дружини і з себе, з сестри – гіпсовий а з брата металевий та багато інших. Малював картини і портрети рідних. Одна із самих великих робіт - це була скульптурна композиція на конкурс в Москву, присвячена 40 річчю перемоги Великої Вітчизняної війни. На ній зображено 15 ( символізуючи 15 країн союзу) фігур людей різних національностей і різних професій, військові і партизани. Всі , хто приймав участь в здобутті перемоги. Всі вони стояли навколо скали - моноліт, яка символізувала єдність народу. На скалі зображені всі  види техніки, яка була задіяна в роки війни. Починаючи від підводних човнів до літаків. Внизу навколо композиції була стрічка (копія стрічки ордена «Перемоги»), на якій  написано «золотими» буквами            « Ніхто не Погруддя  Т.Г. Шевченку    забутий, ні що не забуто».   
   В 1987 році Михайло Васильович збирав матеріали і оформляв краєзнавчий музей. Робив стенди і малював картини. В 1990 році організував цех по виготовленню блоків, плит для огорожі, пам’ятників на могили, столярних виробів, коліс до возів і таке інше. Після пожежі на гончарному цеху, відновив його роботу і був його завідуючим. Вів гурток, старших класів, по вивченню гончарного ремесла. В 1993 році очолив будівництво цегельного заводу в с. Пиріжна.
 То були важкі роки. В країні не було стабільної грошової одиниці. Руйнувались господарства і зв’язки, виключали  електроенергію через кожні дві годин. І в цей період за три роки збудували Скульптура «Дари поля»    завод. За годину випускали                .                9600 штук цегли.

Хати, створені його руками,мали особливий колорит.





 

      Монастир в с. Чорнобаївка.       Жертвам голодомору


 

Купола різної форми і стилю покриття

   В цей час розпочав займатись поезією. Написав збірку віршів і збірку гуморесок та більше 90 пісень на свої вірші. Крім того у вихідні дні мурував хати, робив «барашки» і дахи на них.
З 2001 року почав робити на церкви дахи, дзвіниці і купола. Зробив їх більше 70 шт. В с. Петрівці вимурували нову церкву. Багато різьблених робіт зробив на Кодимська церква    іконостас в Кодимську церкву. Займався благодійністю. В м. Кодима зробив пам’ятний знак Жертвам голодомору, в с. Івашків скульптуру, Пиріжнянську школу три погруддя, в РВВС теж погруддя, в Кодимський музей скульптуру хлопчика – неандертальця та багато інших робіт. Здав багато експонатів у музей і все це безкоштовно.
   Михайло Васильович приймав активну участь в спорті. Він виступав у таких видах як: футбол, волейбол, біг, шашки, штовхання гирі. За що був нагороджений кубками, призами, грамотами. В 50 років виборов перше місце в районі по  штовхані гирі і був нагороджений золотою медаллю.
На написання цієї книжки Михайла Васильовича наштовхнула справедлива образа за багату історію с. Пиріжни про яку в книзі «Історія міст і сіл УРСР Одеська область» знайшов тільки неповні чотири рядки. Цей досадний факт викликав внутрішній супротив автора, і він активно взявся за збір історичних матеріалів, свідчень старожилів. Виконана величезна робота, має для села неабияке значення і в подальшому, через 10 років, через століття це значення зростатиме, адже «Подорож у 
                Котовська церква і храм.


                Портрети намальовані маслом
минуле» - виняткове джерело знань для прийдешніх поколінь пиріжнян, для краєзнавців, вчителів історії. А подібні знання необхідно свято зберігати, бо, як сказав М. Рильський, «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього». Ці слова автор дуже доречно наводить у передмові.   
   Михайло Васильович вважає, що любов до рідного краю успадковується, як і все найкраще, що є в людині, тому надіється, що зможе ще попрацювати на користь суспільства.                Голова села Г. В. Царан



Слід на землі.

               Любіть життя, любіть природу,
Любіть безмежний простір, час,
Любіть навколо землю й воду,
Любіть людей, що біля вас.
В любові сила, в ній і слава,
В любові наше майбуття,
В любові єдність і надія,
Любов – саме наше життя.

Ц
ими поетичними рядками хочеться підкреслити, що саме в любові до рідних людей, до рідного краю, до Батьківщини розкривається душа людини, її творчість і праця на користь суспільства.
   Любов до рідного краю так само як і любов до рідної матері неможливо розповісти словами, бо вона просто успадковується, як все найкраще що є в людині. Кожне покоління віддало селу часточку своєї душі, праці та енергії на його розбудову. Багато поколінь берегли віру та звичаї своїх батьків і дідів. Хочеться розповісти про таких людей, що внесли і вносять посильний внесок у розвиток нашого села. Завдяки їхнім зусиллям, а також всіх інших односельців, наше село розвивалось, міцніло і духовно збагачувалось.
     Роки летять невпинно. Міняються люди, змінюється зовнішній вигляд села, навколишнє середовище, змінюються умови життя. Безперечно, людям хочеться знати про своє село, свій край, своє коріння. Як сказав М. Рильський: «Хто не знає свого минулого,  той не вартий свого майбутнього». Тому ця книга буде цікава молодому поколінню і майбутнім мешканцям нашого села.




Перлина Поділля

     “Якщо зрівняти з литовськими та польськими землями, Поділля для всіх здається теперішньою країною сонця ” – так сказано в одному із джерел про наш край. В іншому писали:
 

                Пиріжна із сторони Кодими.

“Край цей зі статком має все, що тільки може народити на землі, і хлібороб, що кинув аби як зерно завжди одержить урожай  сторазовий”. Це дійсно так.
     Пиріжна дуже гарне село. Воно потопає в квітучих садах, зелених дібровах  і нескінченному співу пташок. В безмежному сузір’ї духмяних квітів і ароматному, чистому повітрі. Розташувалось воно у затишку вздовж річки. В багатьох місцях із землі б'ють джерела прохолодної, кришталевої води. 

 

Пиріжна із сторони Рибків


 

                Центр села

Село Пиріжна розкинулось в прекрасній місцевості на південно-східній частині Поділля. Помірний клімат сприяє всебічному розвитку життя людей, як з навколишнього середовища так із різноманітних кліматичних умов. У наших краях не буває великої спеки і великих морозів, сильних ураганів та епіцентрів землетрусів. Немає промислових викидів у повітря та отруйних відходів. Завдяки великій кількості садів і лісу у нас завжди чисте і прохолодне повітря. Родюча земля та смачна чиста вода. Воно неначе райський куточок на землі. Тут є все: зима з тріскучими морозами і снігом; весна з квітучими садами, зеленими лісами; тепле літо з багатими, хлібними полями та щедра золотиста осінь. Тут ростуть багато фруктових дерев: яблуні, груші, сливи, абрикоси, персики, черешні, вишні, айва, горіхи, шовковиця, калина, виноград, кизил (дерен справжній) терен звичайний і багато інших дерев. Серед різноманітних ягід є малина, смородина, ожина, шипшина, полуниця, суниця, клубніка.
На полях вирощують таку сільськогосподарську продукцію: жито, пшеницю, ячмінь, гречку, просо, кукурудзу, горох, соняшник, сою, рапс а також овочеві культури: кавуни, дині, гарбузи, капусту, баклажани, перець, огірки, помідори, цибулю, часник, картоплю, буряк столовий.
Із свійських тварин розводять: коней, корів, свиней, кіз, кролів, овець, собак, котів. З птиці – курей, гусей, качок, індиків. З північно-східної сторони села Пиріжна від сіл Козлівка, Луги, Бритавка розкинувся великий густий ліс. Його ще називають Чорний ліс, в якому водяться дикі свині, кози, лосі, борсуки, лисиці, зайці, куниці, тхорі, ласки, білки, їжаки, кроти, миші лісові, гадюки, ящірки і колись зустрічались вовки  та багато інших звірів і птахів. В лісі ростуть дуб, ясен, граб, липа, берест, береза, берека, сосна, ялинка, осика, вільха, верба, каштан, гледичія колюча, горобина, клен, тополя, тополя чорна (осокір), тополя пірамідальна, ліщина, акація, рідко зустрічається бук. Ліс служить основним паливним і будівельним матеріалом.
Трав'янисті рослини на території села зустрічаються такі: аїр тростниковий, анемона дібровна, барвінок, безсмертник, берізка польова, блекота, бобівник трилистий, будяк, бузина трав'яниста, буркун лікарський, валеріана лікарська, вероніка лікарська, вівсюг, водяний перець, волошка синя, в’язіль різнобарвний, гадюча цибулька, галінсога (васильок), горицвіт весняний, горлянка повзуча, горошок, грицики звичайні, грястиця збірна, деревій, дзвоники, дивина скінтеровидна, дурман, жабурник звичайний, жовтозілля, жовтець повзучий, жовтий осот, звіробій звичайний, зірочки, зеленчук жовтий, їжача голівка, калюжниця болотяна, ковила волосиста, козельці великі, комиш озерний, конвалія, конюшина, копитняк європейський, королиця звичайна, котячі лапки, кропива дводомна, кульбаба лікарська, купина запашна, кушир, лілії, латук дикий,  лопух, лобода, льонок звичайний, люпин багатолистий, лязвинець рогатий, мак дикий, маруна (піретрум), материнка звичайна, медунка, меліса, мильнянка лікарська, мушій, молочай, м’ята (декілька видів), нагідки лікарські, нечуйвітер волосистий, оман високий (диво сил), омела, осот, осока, очерет звичайний, очиток їдкий, паршо звичайне, паслін солодко-гіркий, первоцвіт весняний, перекотиполе, перстач гусячий, Петрів хрест лускатий, пижма, пирій повзучий, півники болотяні, підбіл звичайний (мати-й-мачуха), підсніжник звичайний, повитиця польова, полин гіркий, полин (чорнобиль), рдесник, рогіз вузьколистий, рогіз широколистий, роман, ромашка лікарська, ряст бульбастий, ряска, собача кропива, сокирки польові, сон трава, спориш, ситник, суниці лісові, суріпиця, сусак зонтичний, татарник звичайний, тирса, фіалка запашна, фіалка триколірна, хвощ польовий, хвощ болотний, хміль холодок, цибуля ведмежа, цикорій звичайний, цикута отруйна, цмин пісковий (безсмертники), частуха подорожникові, чебрець подільський, череда три роздільна, чистотіл звичайний, чорнушка польова, шавлія лучна, щавель кінський, щир та інші.
     Росте багато лікарських рослин. Це такі як: аїр тростниковий (лепеха звичайна, татарське зілля),  алоє деревовидне (столітник), алтея лікарська, барвінок, блекота чорна (пілиця), береза біла (пухнаста), бобівник трилистий, бузина трав'яниста, бузина чорна, буркун лікарський, валеріана лікарська, (подолян), верба біла (лоза), тополя чорна (осокір), виноград благородній або справжній, волошка синя, гарбуз звичайний, гвоздики різноколірні, каштан кінський, гірчак зміїний (ракові шийки), глід колючий, глуха кропива біла, горіх волоський, горицвіт весняний, горобина звичайна, гречка посівна, грицики звичайні, деревій, дивина скінтеровидна, дуб звичайний, дурман, звіробій, каланхое, калина, картопля звичайна, кмин, конвалія, коноплі посівні, копитняк європейський (підгорішник), кропива дводомна, кукурудза  звичайна, кульбаба лікарська.
З південно-західної сторони від м. Кодими і сіл Серби та Гонорівка проходить залізнична колія Київ–Одеса. Навколо села простяглися багаті родючі поля. Через все село тече невеличка річка.  На деяких старих польських картах  вказано, що річка яка витікає з нашого краю носить  назву Савранка. В ній колись водились черепахи, в’юни, тритони, п’явки, піскарі, ондатри, а тепер їх майже немає.
В ставках розводять такі види риби як: короп, карась, окунь і білий амур. Річка бере свій початок за селом із великого джерела, що називається Криничками. Це особливе місце. Кожної Десятої п’ятниці, після Паски біля цієї криниці служителі церкви читають молитви. Старі жителі нашого села розповідали, що колись сюди приходили в цей день священики із Києва і тут проводили службу       



 Лебеді на ставку 2000 р.


 
Мешканці села відпочивають біля ставка 2006 р.

В селі було п’ять ставків: біля свинарні, в центрі села, біля колгоспу, біля Слободи, птахоферми і біля Тіші.
На початку 50-х років долину біля Петрика Кирила копали колгоспники лопатами, а землю на ряднинах носили і сипали на греблю. Таким чином зробили ставок біля Слободи. Біля колгоспу ставок копали чужі люди. Їх називали "кацапами". Вони землю возили маленькими возами, які тягали конячки. Через десять метрів залишали земляні стовпчики 50 + 50см., щоб знати якої глибини викопали і скільки метрів кубічних землі вивезли. Розраховувались з ними трудоднями.  Вздовж річки місцями росте очерет, рогоза, осока, лозина і верба. Місцеві жителі використовували їх для покриття дахів будівель і плетіння кошиків.   
В селі є назви ,  пов’язані з певними історичними місцями, подіями. Так поле Каведянське розшифровується як КВД (Комітет взаємодопомоги). Це перше поле, де після революції бідні селяни об’єднались і почали спільно обробляти землю. Це поле цікаве ще тим, що звідси води стікають у три різні річки. Один напрямок в сторону Синюхи через Луги в річку Вербка - Чечельницька, другий напрямок – в сторону Журавлинців через Пиріжну в річку Савранка, третій напрямок через кілька кілометрів за залізничною колією в сторону Сербів у річку Білочі. Є поле, яке називають Денікінське. В роки громадянської війни, підчас бою між Червоною Армією і Армією Денікіна  було вбито і поховано  солдат денікінської армії. До недавнього часу біля того місця була криничка і росла грушка. Є вулиця Заворітня. Колись там був кінець села і дорога в село зачинялась ворітьми. З часом люди почали будувати хати за ворітьми і цей відрізок вулиці почали називати Заворітня. Багато назв пов’язаних з іменами тих людей, які колись були власниками цих полів чи садків; як-от: Стафинів садок, Павлів лісок, Заячий садок, Стасюків садок, Кучерів садок, Шепітків яр, Яринчин яр, Циганська долина, Сасова, Гузова долина, Арехтові корчі а також місця, пов’язані з криницями. Це поле біля Глибокої криниці, Широкої криниці, Криничок, Бровара, Кадібця, Сажівка, Жолобів, Ринови, Зайцева криниця, Солонці та інші. Багато полів носять назву тих людей, які живуть поблизу того чи іншого поля. Це поля біля  Будейського, Антипа, Грінченків, Кармана, Дигала, Білої, Тіші, Обжелянського, Поборознюків і Цуркана.
 

  Мешканці села відпочивають біля криниці.

 Інтенсивне розширення села в сторону села Рибків почалось після розподілу панських земель. Дивна річ, але факт є фактом. В одну сторону цей процес  призупинила сама природа: на цьому місці блискавка тричі спалювала новозбудовані хати, убила людину. Серед мешканців села ідуть розмови, що там проходить жила нікелевих руд і вони притягують блискавки.
Велику частину нинішніх полів нашого села займав ліс. Так, території від краю села, де жили Кондрицькі і до



































На ці карті видно, що наше село розташоване в зоні
густих лісів.


Гонорівського півстанку ріс ліс. Поступово його почали вирізати, а землю продавати частками під посіви. Звідси і
пішла назва Участки. З другої сторони села ліс тягнувся від Гарачівки по під городи Драчинської Наталки, Гончар Килини, вище Гуківки і з’єднувався з Кодимським лісом. З північно-східної сторони край лісу проходив вище нинішніх городів Краємівки. З лівої сторони річки, вулиця Леніна, хат не було. Там була панська земля. Де нинішня школа, контора, ферма був панський садок.
 На території від обійсть Драчинської Наталки до Гончар Килини, в сторону центра села, знаходився старий цвинтар.
В селі є три основні вулиці. По них умовно село поділено на частини. Це Жолоби (колись там стояли великі жолоби, видовбані з дерев, в які текла вода з джерела і люди там напували корів, коней, биків), Краємівка (частина села, що інтенсивно почала забудовуватись після революції вздовж краю села,) і Слобода.  Назва поселень Слобода в наших краях дуже поширена. Це: Слобода, Слободо-Луг (нині Луги), Слободзеї, Слобідка та інші. Справа в тім, що в нашій місцевості були, в основному, ліси і тут поселялись втікачі селяни і козаки. Ці вільні поселення називали Слобода (від слова свобода). Тому одна з найстаріших  частин с. Пиріжна отримала таку саму назву. В сторону Кодими частину села називають Гуківкою (мабуть, від того, що там живе багато людей на прізвище Гук. Можливо це вихідці із с. Гук ). І вулиця, яка йде в сторону залізничної колії називається Гарячівка. Так називали кілька сімей, що там проживали. Вони були вихідцями з села Гарячівка і тому вулиця отримала таку назву. Вулицю Кучерявих теж назвали від того, що там жило багато сімей  на прізвище Кучерявий.
Від Тимінських в сторону Рибків село почало інтенсивно забудовуватись з 20-х р. минулого століття і отримало назву Новосели.


         





























            Документ на право власності землі. 1914 р.


 


План ділянки  землі до революції







Пиріжна розташована вздовж низовини і має довжину 7,8км. Цікаво, що пиріжняни, які їдуть „робочим потягом” Котовськ –Вапнярка або Одеса - Вапнярка, виходять на трьох різних зупинках. Ті, що живуть на Слободі, Гуківці і Краємівці, виходять на ст. Кодима. Жителі центральної частини виходять на зупинці Пиріжна, а мешканцям Жолобів зручніше виходити на зупинці Гонорівка. До недавнього часу у нашім селі ще були закопані стовпчики, на яких була вказана відстань до Губернії. Але з часом вони зіпсувались і розсипались.
Біля Заячого садка в бік Видри, на краю лісу в 20-ті роки жили дві сім’ї в одній хаті, на них говорили червоні козаки. Саме місце називали Курінь. З часом місце отримало назву Червоний Курінь. До недавнього часу в лісі, навпроти МТФ ріс великий дуб. Його називали столітнім, але йому років 300, а то й більше. Він був такий широкий, що два дорослих чоловіки не могли його обняти. Діти часто бігали до нього, щоб подивитись на це незвичайне дерево. Такий самий дуб росте біля залізничної колії. Поле так і називається біля Дуба. В цих деревах багато дупел і туди часто залітають рої бджіл. За селом ріс рідкий ліс, там були великі галявини (поляни). Його так і назвали – Поляни. З часом ліс вирізали, а назва залишилась.
В селі є криничка з цілющою водою. Стара назва її біля Фотини. Тепер неподалік неї живе сім’я Ткачів.
 Вода з цієї кринички допомагає людям, у котрих хворі очі. Я напишу детальніше з надією, що це можливо комусь допоможе. Повір'я говорить що воду треба набрати з цієї криниці поки не зійшло сонце. Як іти до кринички, то ні з ким не можна вітатися. Перед тим, як набирати воду, треба прочитати молитву і кинути декілька монет в саму криничку. Потім можна умиватись цією водою чи нести додому хворим. Жінки повинні приходити на лікування в жіночі дні ( середа, п’ятниця, субота ), чоловіки в чоловічі (понеділок, вівторок, четвер)


 

         Криничка з цілющою водою біля «Фотини»

Про цілющі властивості води з кринички біля „Фотини” є дуже багато позитивних відгуків людей з Пиріжки та інших сіл. Про одну з таких історій хочеться написати. Мені її розповіла 100-літня жителька нашого села Студенюк Агафія.
Це було давно. В м. Кодима лежала хвора жінка, Козиця Євдокія, яка  через хворобу не могла піднятись на ноги. Вона була дуже віруюча жінка. Одного разу їй приснився сон, що з неба з’явилась жінка і сказала: „Треба їхати в Пиріжну, де під горою є криничка, вода з якої тобі допоможе”. Жінку привезли до цієї кринички. Після того, як помили їй ноги водою з неї, жінка пішла звідти самостійно і з часом видужала зовсім.
Під час нашої розмови була присутня донька баби Агафії – Палазя. Вона розповіла, що обличчя її батька було перекошене  і вода з криниці від „Фотини” допомогла йому.
 
    Богослужіння біля «Фотининої» кринички. 2012р.

 
      Богослужіння біля « Демкових Криниць» 2012р.

Історію виникнення „Демкових” криничок, нині їх називають просто криничками, розповіла 82-річна жителька села Заболотна Феодосія Луківна, яка почула цю історію від своєї бабусі. Одному жителю села приснився сон, що за селом в рівчаку з водою знаходиться ікона. Він пішов до священика і розповів цей сон. Зібрали людей і пішли за село. Там побачили у воді ікону. На тому місці викопали криничку з якої потужним струмом потекла вода. Її освятили і з того часу в десяту п’ятницю після Паски в селі роблять Хресний хід до

 

Демкові кринички. Нині називають просто кринички. Звідси починається  початок річки


цієї кринички і проводять богослужіння. З тією іконою, що знайшли, ходили по навколишніх селах хресним ходом і розповідали про цю історію. Вода з цієї кринички допомагає від деяких хвороб, поробок, і навроків. Про один випадок мені розповіла Пенчак Тетяна Іванівна. У 1975 році в її кумів дуже хворіла дитина, Алла Вікторівна О.(з етичних міркувань прізвище не називаю). Час від часу нею так трусило, що не раз випадала з ліжка. Куди тільки не возили її батьки і де не лікували? Ніщо не допомагало. Тетяна Іванівна порадила батькам викупати дитину у чудодійній воді Опівночі привезли Аллу до кринички. Там якісь люди уже купали свою дитину. Вони зачекали  поки ті поїдуть і помили Аллу. Возили її до кринички 9 разів. Хвороба зникла як і не було. Таких прикладів є багато і описувати всіх їх немає сенсу. З цього джерела починається витік річки  Савранка.
               
Заснування і розвиток.

Ось, що пишеться за наше село в книзі: Населенныя места Подольской губерніи. Каменець-Подольскій 1893г.
Пирожная, с., Ольгопоскаго уезда, Лугской волости. 365 дворов. Жителей 2210 душ общего пола. Отстоить оть уезднаго города вь 34 верстахь и местонахожденія Волостнаго правленія вь 8 в. Ближайшая почтовая (куда адресуется корреспонденція ) г. Кодыма (5 в.); ближайшая земская станція – с. Лугы( 10 в.); ближайшая железнодорожная станция –« Кодыма» (6 в.); попутная кь губернскому городу- Кодыма ( 6 в.). с. Пирожна находится во 2 стане, вь 8 урядническом  участке, вь 4 участке судебно- мирового округа (мир. судьи), во 2 участке миров. посред. и во 2 уч. судебн. следователя.
 В іншій книзі написано: «Приходы и церкви Подольской епархіи Ольгопольскій уезд . Каменець-Подольскь 1901 год
 Пирожна с.- расположено вь долине, посредине которой протекает небольшая речка. Оть уезднаго города лежит вь 25 вер., оть ближайшей ж.- д. и почтовой станціи («Кодыма») вь 5 вер. Климатическія условія местности не вполне благоприятны, благодаря обилию гнилой воды вь местной речке; корь, скарлатинь и дефтерить вь весенніе и осенніе месяцы – обычное явленіе. Почва земли – глубокий черноземь, весьма плодородный; кь сожалению, на пахотных полях,  расположеныхь по склонахь горь, проливные дожди часто смывають урожай. Исторических сведеній о времени заселения  П. не сохранилось. Можно думать, что еще во время татарскихь набеговь уже быль поселокь, обитателями которого являлись беглецы из Рашкова после его разорения татарами, почему до сихь порь некоторые хутора возле Пирожной носять названіе Рашковских. Село принадлежить Ник. Ник. Чарномскому. Всех прихожань 1096 душь м. и 1076 ж.; все они малорросы- крестьяне православного исповедания. главное занятие жителей-земледелие; многие кроме того занимаются гончарнымь промысломь, чему способстуеть обиліе вокругь села прекрасной глины». Ось ще одна виписка з книги „Населеныя Мъеста Подольской губерніи. Изданіе Подольского Губернскаго  Статестическаго Комітета. 1905г.”:" Село Пиріжна належить Н. Н. Чарномському. В селі 522 хати, 2257 жителів. Віддаль до повітного міста 33 версти, місцезнаходження волосної управи – 10 верст, найближча поштова станція (куди адресується кореспонденція) – місто Кодима (6 вест). Найближча земська станція місто Кодима. Найближча залізнична станція – „Кодима” (6 верст) і Попелюхи (8 верст). В селі є одна православна церква, церковно-приходська школа і школа грамоти. У цій книзі написано, що в церкві села Пиріжна править службу благочинний.
Уже із цих архівних даних видно, що наше село було велике та існує вже багато років. В підтвердження цьому свідчать багато знахідок. Коли в 1988 році організовували краєзнавчий музей села Пиріжна, я з колишнім директором школи Добрянським В. А. ходив за трактором, який робив глибоку оранку на полі „Сасово” і знайшли багато побутових старовинних речей . Це були гончарні вироби, кресала, кам’яні ножі сокири, молотки, списи та інші речі.



















Кам’яні знаряддя праці перших поселенців знайдених на території нашого села.

Точних відомостей про дату заснування села Пиріжна немає. Є легенда, що тут колись жив поміщик Пирогов і від нього пішла назва села. Дев’яносторічний житель нашого села Пенчак Марко Оверкійович розповідав, що на початку 30-х років, після того, як зачинили церкву, в ній почали робити ремонт, щоб розмістити клуб. Там вони знайшли багато церковних книг і архівних записів. В одній із них прочитали, що назва села походить від козака-втікача Пирогова, який втік від переслідування цариці і жив у районі нинішніх Жолобів. Селу на той час було 400 років. (Цей документ знайшли також в 1990 році  Караман Микола І. та Бігун Олександр В. який був змурований в стіні церкви). Можливо це дійсно так. Ці сильні і сміливі люди не боялись переселятись на околиці країни, що межували зі степом де була  звідусіль небезпека від різних ворогів. Родючі землі, джерельна вода, багатий ліс з могутніми деревами завжди вабили сюди чужоземців. Тому нашим предкам доводилось багато раз захищати свою землю і оселі від різних ворогів. Поселенці поступово освоювали місця і тим самим захищали свою територію. Але це їм важко діставалось. Справа в тім, що наша місцевість знаходилась в роздільній зоні воюючих сторін і завжди страждала від одних загарбників чи інших. В документі про польські та литовські прикордонні війська від 1529 р. йдеться що Чечельник (втому числі с. Пиріжна) був одним із най південніших населених пунктів, до якого висилалася сторожа з Брацлавської фортеці. Південніше знаходились татари і турки. Завойовники часто нападали один на одного а найбільше потерпало місцеве населення. В одному літописі писалось, що від нескінченних війн місцеве населення  залишило наш край і тривалий час тут ніхто не жив. В підтвердження цьому я наведу декілька історичних фактів:"В 1395 р. великий князь литовський Вітовт , очолив похід проти непокірного йому князя Федора Коріатовича, захопив Б. (Брацлав) і розгромив округу.» В одному, старому , літописі писалось, що Брацлав і вся Брацлавщина, (наша місцевість була в центрі Брацлавщини. Це добре видно на карті)  часто зазнавав нападів татар і взагалі бідував від частих на цій землі війнів і ворогуючих нашестях. Так в 1478 р. татари пограбували і спалили наш край. Через 12 років знову спустошуючі війни. На березі річки Саврань в 1489р. литовське військо, яке очолював Ян Альбрех, розгромило 10-тисячне військо татар. В 1498-1503рр. Наша місцевість зазнавала спустошуючих нападів від татар і молдово - валахів. . Про страшні вчинки польських загарбників згадується в старих виданнях. «Польський гетьман Лянцкоронський під Котошином розбив і віддав під шаблі табір, в якому було кілька тисяч людей Щоб приєднати полякам поміч кримської орди, Лянцкоронський до¬бував містечко за містечком і населення безпощадно віддавав у ясир та¬ тарам. Так, в Бершаді видав мурзам 10 000 люду; Дмитрашівку польський гетьман добував гарматами, і хоч мешканці вийшли йому на зустріч і просили милосердя,— пішли у татарський полон. Так само Чечельник був пограбований і спалений татарами — а скільки ще окраїнних осель, про які не дійшли до нас вісті». Місцеві жителі не хотіли миритися із загарбниками. Визвольна війна українського народу1648-1654 рр. не оминула і наш край. В 1648 р. загони Максима Кривоноса серед багатьох населених пунктів звільнили від поляків і наш край. Повстання 1648 р. внесло зміни в життя населених пунктів нашого краю. Для пізнання цього питання є Реєстри Запорізького війська 1649 р. Між Дністром та Бугом. Вони дають нам адміністраційний поділ України на полки і сотні. Оселі між Дніст¬ром та Бугом належали на сході до полку Браславського. З цих населених пунктів виділялась певна частина селян – козаків (натуральна повинність) на утримання військ цього полку. Ось деякі з них. Ямпіль (108 козаків), Вербка 11, Горячівка (99), Чачальник (146, в тому числі з Коташина 15). Образ осель на цій місцевості знаходимо в описі подорожі патрі¬арха Макарія в 1654 p., складений Павлом Алепським . Рашків се дуже великий город, писав Алепський, має укріплений замок і сім церков; патріарха стрічало тут сім священиків з хрестами, хоругвами і свічками, сотник, отаман і військо. На Успенія Богородиці був тут ярмарок; з Мол¬ дови доставляли тудй виноград, гарбузи і інші овочі. Дмитрашівка, укріплений город, дуже людний: «як пішли ми вулицями города, побачили многі тисячі чоловіків, жінок і дітей у такій незлічимій кількості, що зачудувалися їх числом»; була тут церква. В Горячківці є церква', в Мяст- ківці замок і дві церкви; в Жабокричі також замок і дві церкви. Ободівка укріплена високим замком мала три величаві церкви. Баланівка — значніший город, з широким дерев’яним замком, зі стінами, ровом і піками. В Сомівці три укріплення, церква.
 «Ті містечка знаходяться в недалекій віддалі одно від другого,— і так по всій землі козаків. О, яка це блажена сторона! Не вспієш перейти дороги, рівної віддалення між Алеппо і ханос Туман, як зустрічаєш по дорозі десять, вісім або п’ять осель. Так при більших дорогах — а що направо і наліво від них — годі улічити»,— захоплюється Павло Алепський. Він дає також цікаву картинку господарства тих сторін: «Наша дорога в сей день і дальше ішла дубовим лісом. Ляхи за своєї влади мали в ньому свою силу, користувалися ним для будови кріпостей, городів і осель. Ко¬заки, як заволоділи сею країною, поділили землі між себе і тепер той ліс рубають, випалюють коріння і засівають землю зерном». «Поблизу кожного города або оселі буває безумовно великий став, який творить дощова вода або пливучі ріки, він називається «халистао», тобто ставок на рибу. Посередині він має деревляну греблю, на котрій лежать в’язки хворосту, покриті навозом і соломою; під нею пливуть протоки — що крутять млини, так що мешканці мають разом і воду, і рибу, і млини, і нічого їм недостачає. Все те є безумовно при кожнім містечку і малій осе¬лі. Уладження яких вони вживають для порушування млинів чудні — ми бачили млин, який вправляла в рух пригорща води. Всі дороги пе¬реходять через середину городів і сіл, так що подорожній виїздить в одні ворота, а виїздить другими,— а потайних доріг поза городами нема; се велика охорона. Нам доводилося відвідувати величаві церкви, зимові й літні, з многочисленими скляними вікнами, що радують серце,— всі вони побудовані недавно, від часу упра¬ви Зиновія Хмельницького. Число грамотних збільшилося особливо від часу появи Хмельницького (дай йому, Боже, довго жити!), що освободив ті сторони і вибивав сі мілійони безчисленних православних від ярма ворогів віри, проклятих ляхів»
В лютому 1649 р. нашу територію зайняли татарські війська Тугай-бея. З 1672 р. наш край завоювали турки. Через одинадцять років в 1683 р. поляки розгромили турків і в результаті миру 1686 р. підписаного в Москві територія південної Київщини та Брацлавщини залишилась під польською шляхтою.  Наша місцевість знаходилась у володінні князя Любомирського. В 1730 році поміщик Микола Миколайович Чарномський викупив у нього землю, на якій розташовані села Розбійне (нині Чарномин) і Пиріжна разом із людьми. В 1693 році на річці Кодима загони Палія розбили ногайських татар, які йшли на Київ, а в 1738 році на цій самі річці армія фельдмаршала Міхіна розгромила турецько – татарське військо. 
Ось що писали про річку Кодима. «от города Балты по всей длине своей образует границу Подольской и Херсонской губерний; длина 150 верст. К. почти вовсе не имеет течения, местами теряется в камышовых болотах и луговинах, но в полую воду широко разливается. Некогда К. вместе с рекой Мокрым Ягорлыком составляли северную границу пустынной Очаковской степи».
В 1702 – 1704 рр. наш край охопило козацьке – селянське повстання проти поляків.

 
                Карта Річчі Захоні 1770 рік

 В 1768р. російські війська увірвались в м. Балта, яка була заснована турками і знаходилась під їх володінням, і спалили її. Це послужило причиною до першої російсько – турецької війни, яка відбулася при цариці Катерині II. . В  1793р. Поділля (в тому числі і наш край) приєднали до Росії ("Історико – статистичні відомості Подільської Єпархії" ст.1). Державну мову ввели російську. Для корінних жителів наших країв не було різниці під чиїм володінням знаходитись. Одні збирали данину інші непосильні податки. Росіяни поводили себе не краще інших. У книзі " Київський народний календар на  1899 р." ст.66 написано: "... 17 квітня 1702 р. російські війська спалили передмістя міста Дерпа і навели страх на всю область. Тисячі жителів були уведені в Росію. Здобутки росіян були такі великі, що на військо протягом трьох років цар Петро I не виділяв коштів". До 1808 р. в Росії людей продавали на базарах як худобу. Полоненим на чолі  випалювали тавро. 2.05.1833 р. заборонили продавати кріпосних людей окремо від сім’ї . Життя підкорених народів було дуже важким. Це тривало до 20.02.1857 р. У цьому році вийшов документ про покращення побуту селян.  У другій половині 18-го століття через землі с. Пиріжна проходило три торгових шляхи. Один з них був з Поділля у Кримське ханство. Його ще називали "Шпаків

 

На цій польській карті  1772 р видно, що біля нашого села пересікались    багато  торговельних шляхів.

   
   
   
   Карта 1800 року (територія Пиріжни  не вивчена)
 
Ткачук Н.Д. робила гончарні вироби до                Нащадки гончарів
           2006 р.

               
шлях". Цим шляхом їздили чумаки у Крим за сіллю. Дорогу вибирали так, щоб не було крутих підйомів і спусків.( Нині на тому шляху проходить залізнична колія Одеса – Київ).
    З давніх часів в Пиріжні займались землеробством і скотарством. Багато селян займались гончарним ремеслом. Майже кожна сім’я вирощувала прядиво (коноплі). Його замочували в річці, сушили, били в клоччя, а потім ткали килими, рядна, рушники, скатерки, шили одяг. Взуття шили зі шкіри тварин.
Розповідають, що в селі було 12 вітряних млинів. До 30 – х років минулого століття  збереглися три. Один належав Заболотному Володимиру, а другий – Мартину (прізвища не пам’ятають) а третій Обжелянському Карпу Луковичу. Вони знаходилися біля дороги від Гарячівки до тракторної бригади. В 20-ті роки в селі збудували новий млин та олійню.

 

Хата без коминка
 Хати будували в основному з дерева, болота і глини. Покривали їх соломою. Часто хати були без коминків і  з маленькими вікнами, тому що, за них  платили великі податки. Майже все, що було необхідно для життя селян, вироблялося в селі.  На той час в Пиріжні було близько 2000га землі. З цієї кількості землі належало: а) пану Чарномінському – 300га; б) заможнім селянам – 500га; в) середнякам – 200га; г) біднякам – 200га; д) церкві – 50га.

   
   
   
       Французська карта 1812 року для Наполеона .

За розповіддю старих людей, жителі села Пиріжна з 1861 року були вільними. В 60–70 роки ХIХ століття селяни, в яких не було землі, наймались до заможних господарів і отримували зарплату 5–20 коп. (на той час пара волів коштувала 25 рублів). У ті часи люди знали, що буде в небі залізний птах літати і людей клювати                ( військовий літак бомбить і стріляє ); буде залізний віл ходити і землю рити (трактор оре); земля дротами оповита неначе павутинням (електричні дроти) та інше.

      

          Платіжне свідоцтво на кредит в банку (1910 р).

На початку ХХ – го століття життя селян покращилось.
 Вони мали змогу брати довгострокові кредити на купівлю землі. На фотографії представлено платіжне свідоцтво від 13 липня 1910р. де написано: " Бурдейному Архипу Даниловичу куплено при сприянні Селянського Земельного Банку п’ять десятин землі. Сума кредиту 1230 рублів терміном на 55. 1/2 років. Виплата складає 27 рублів 68 копійок». Крім того селяни мали змогу користуватись безкоштовними бібліотеками і навчати дітей в школах.   
На землях, що належали пиріжнянським жителям, була прокладена залізниця Київ – Одеса. За ці землі вони отримали значну компенсацію від держави. Після подій 1905 року пов’язаних з розстрілом демонстрації в Петербурзі, серед робітників-залізничників, які працювали на ремонті колії між станціями Кодима – Попелюхи, декілька разів з’являлися перехожі люди, які роз’яснювали людям суть подій і недвозначно закликали до активних дій
проти місцевих  властей, поміщиків і особливо духовенства

   
   
   
               
                Австрійська карта 1914 року
Під час імперіалістичної війни, що відбулась в 1914 році жителів села Пиріжна Кучерявого Антона, Тимінського Івана та інших призвали на фронт. Частину жителів мобілізували на риття окопів у район станції Жмеринка. Лютневу революцію 1917 р. бідне населення села зустріло сподіваннями, що ця революція покладе край війні і вони одержать землю. В селі було створено місцеву раду, але вона складалась переважно з місцевих, заможних селян. Літо та осінь 1917 року пройшли в чеканнях і сподіваннях бідноти на швидке закінчення війни і розподілу панських земель.
В кінці 1917 року поміщицьку економію розібрали селяни. Розподіляла майно комісія, створена на сільському сході в складі п’яти чоловік. В цей час було обрано сільську Раду. В її склад увійшли переважно колишні фронтовики: Кучерявий Антін, Тимінський Іван та інші. Поміщицькі землі було поділено серед населення ранньою весною.
Пожинати плоди своєї праці на одержаній землі бідноті влітку 1918 року не довелося. До глибокої осені в селі і навколишніх селах господарювали німецькі окупанти. За розповіддю старожилів, було тимчасово відновлено дореволюційні порядки. Землі повернуто поміщикам. Окупанти знущались над біднотою. На них накладалась контрибуція. Посиленими темпами почали вивозити ліс. На цю роботу збирали всіх працездатних людей. Був мобілізований увесь гужовий транспорт. Від лісу до станції Кодима вони проклали вузькоколійну дорогу.
З 1919 року йшла боротьба з різними контрреволюційними групами. Тут були: денікінці, петлюрівці, гетьманці а також місцеві групи ватажком яких був Обушенко. В цей складний час людям важко було визначитись з ким бути. Кожен обіцяв дати багато землі і волю. Молодих і здорових чоловіків примусово мобілізовували у війська.      
   

   
   

   Карта Української Народної Республіки 1918 рік.
Після переходу на новий адміністративний поділ з 1923 року волості перейменували на райони. 12 листопада 1924 року у складі УРСР утворили Автономну Молдавську Радянську Соціалістичну Республіку із столицею м. Балта. До автономії увійшли частина районів Балтської (з 1927 р. — Тираспольської) та Одеської округ і кілька населених пунктів Тульчинської округи Подільської губернії. За першим всесоюзним переписом населення 1926 року в МАСРР проживало 48,5% українців, 30,1% — молдован, 8,5% — росіян, 8,5% — євреїв, решта — представники інших національних меншин.

 
          Протокол загальних зборів комнезамота 1921р.

Поступово у селі утверджувалась радянська влада. Створили земельну комісію. Селяни повинні були виконувати продрозверстку. Вони здавали державі частину всієї продукції яку виробляли. Крім того для військових частин, які були тимчасово розташовані в Пиріжні, здавали продукти, м’ясо, сіно. В 1917 році в селі дислокувався 45 – й Сибірський полк, а в 1920 – 1921 рр. 12 – та стрілецька дивізія. В селі створили комітет незаможних селян (КНС), кооперацію, лікбез, організацію просвіти та драматичний гурток. Сільська рада і виконавчий комітет складалася з 28 чоловік. Основним громадським об'єднанням в селі був комітет незаможних селян до якого входило 60 чоловік. Керівним органом була так звана президія, яка складалась із 3 чоловік. Це: Ти мінський Арсеній, Яворський Дмитро і Попель Франц, а також кандидати в президію: Ніколішин Микита і Костенко Федір. Ця організація відправляла своїх делегатів на з'їзд КНС у волость. Кількість членів цієї організації змінювалась в залежності від її розвитку. В 1921 р. в ній налічувалось 60 членів, у 1922 р.-48 а в 1924 р. -86 членів.
  Активними будівниками Радянської влади були:
Шепітко Гаврило Якимович – голова комітету  незаможних селян, голова кооперації, завідуючий РКІ, член Лугської волосної комісії, казначей. Приймав участь у боротьбі з бандами.
Серебрій Стефан Родіонович голова земельної комісії, член виконкому.
Каленічин Никифор Михайлович голова виконкому, член організації КНС,
Тимінський Арсеній Федорович секретар КНС, член кооперації, завідуючий драматичним гуртком.
Яворський Дмитро Петрович голова КНС, член виконкому, завідуючий лавкою, член просвіти, приймав участь в боротьбі з бандами та їх затримці (Обушенка та його співучасників).
Браславський Григорій Григорович секретар КНС, член просвіти.
Лисак Стефан Мойсейович член президії просвіти і профспілки по організації учительства.      
В 1922–1923 роках почалося кооперування населення: створювались сільські споживчі товариства. 13 Жовтня 1926 року в с. Пиріжна створили перший колгосп в районі під назвою " Селянин". В ньому було 12 родин чисельністю 55 чоловік. Це була маленька частина жителів по відношенню до загальної кількості населення. На той час в селі проживали 2862 чоловік. Більшість обробляли землю одноосібно. В 1926 – 1927 роках біднота нашого села почала об’єднуватись для ведення спільного господарства. Цих об’єднань було багато, вони були маленькі і не ефективні.
З 1929 року було створено п’ять колгоспів. Це: "Червона Зірка", "ім. Ворошилова", "ім. Кагановича", "ім. Щорса", та "ім. Жданова". З часом деякі колгоспи об’єднались і утворились три колгоспи під назвою "Червона Зірка", 17 –річчя жовтня" і "ім. Ворошилова". Першим головою колгоспу „Червона Зірка” був Гальчинський Адам. Колгосп „17-річчя Жовтня” очолив Близнюк Артем. Він жив там, де мешкає Криворука Ніна Семенівна. Голова колгоспу ім. Ворошилова був Штанкевич Григорій Калістратович, який жив на нинішній садибі Костенка Миколи Фтодовича. Це був невеликий колгосп і перед війною він влився в колгосп „17-річчя Жовтня”. Селяни, які мали корів, коней, робочий інвентар не дуже хотіли вступати в колгоспи тому, що все це треба було віддавати для спільного ведення господарства і обробітку землі.      
           Їм давали непосильний хлібозаготівельний план і примушували виконувати. Ось виписка як це робилось в Пиріжні.
До редакції газети “Радянське село” надійшла заява-скарга від селянина с. Пиріжна Чичильницького району на Тульчинщині А.Лисака. Хлібозаготівельне завдання для нього виявилося непосильним, тож його було покарано у такий спосіб: на воротах його оселі прибили чорну дошку з ганебним написом. “8 грудня 1929 р., – писав селянин, –до сільради викликали всіх несдатників, душ 30. Принесли грубі дошки з мотузяними шлеями і, начепивши нам на шиї, наказали, щоб носили і не скидали, аж поки не виконаємо всього обкладання, бо є, буцімто, така стаття 51, яка карає за це в’язницею”. Осоромлений селянин мусив продати воли, купити кукурудзи (озимих культур на ринку не було) та виконати весь план [4, арк.59]. Ще один приклад в сусідньому районі.
Жорстокі знущання спіткали людей в Єланецькому районі Миколаївської округи. Лист від Л.Скалька з хутора Шевченкова вразив головного редактора газети “Радянське село” П.Лакизу і він надіслав кілька листів окружному прокуророві з пропозицією негайно розслідувати цю  справу, однак ця заява, як видно, залишилася поза увагою, і редакція газети відповіді не одержала. У листі Л.Скалька
повідомлялося про те, що під час хлібозаготівлі застосовувалися такі “методи”: селянина зачиняли в скрині та тримали в ній, поки не посиніє; клали впоперек на рубець груби та зверху тиснули; зачиняли в морозний день в холодному сараї роздягнутого догола; зачиняли в свинарнику на цілий день голого і босого, де на десять сантиметрів заввишки був рідкий холодний бруд; притягали мотузками за шию до сволока, вимагаючи купити пшеницю та здати державі. Важке становище селян почало виливатись у масові виступи і повстання.
Ситуацію у Тульчинській окрузі (до якої відносилась Пиріжна) Сталін відстежував особисто. В листі до секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора від 19 березня головний чекіст республіки Всеволод Балицький пише: "Тепер тов. Леплевський передав мені, що Сталін пропонує прийняти більш рішучі заходи щодо Тульчинської округи, а також стосовно усіляких хвилювань, що знову виникають і вказав на те, щоб я не промови проголошував, а діяв рішучіше…" 25 березня нарком Робітничо-селянської інспекції СРСР  Григорій  Орджонікідзе описує ситуацію у Тульчинській, Шепетівській та Могилівській округах: "Повстання придушене силою, пущено у хід кулемети, а у деяких місцях гармати… У інших районах (Коростенському, Вінницькому, Криворізькому, Харківському, Мелітопольському такі ж бунти)". Пік заворушень та збройних повстань припадає на березень 1930 р. У березні 1930 р. в Україні відбулося 2945 масових селянських виступів з 6528 по СРСР (45%), при тому що в УСРР проживала лише п’ята частина населення СРСР. Заворушення та повстання охопили усі округи УСРР включно із Молдавською автономією. Упродовж 1930 р. в Україні органами ДПУ було зафіксовано 4098 масових виступів. У результаті станом на 20 вересня 1930 р. у колгоспах лишалося 26,6% господарств.  Проте для українського села ця перемога стала прівою. Було депортовано до 159 тисяч "куркулів" та понад 170 тис. засуджених за "злочини на селі".
 

Список незаможних селян потрапивших чистці
в 1922р.  Всього 48 душ
 
                Свідоцтво про шлюб 20 х р.




































                Свідоцтво про народження 20 х р
рік масові виступи кількість учасників терористичні акти
1928 понад 150 близько 40 тис. понад 400
1929 близько 150 близько 40 тис. 1437
1930 4098 понад 1 млн. 2779
1931 319 понад 75 тис. 1354
1932 923 станом на 15 липня понад 220 тис. понад 1000
 

               Свідоцтво про народження 30 х р.


                Голодомор

 Важкі часи спіткали Україну
І працелюбних жителів усіх.
Голодна смерть окутала країну
І поглинала без упину їх.

Жалоба й горе всюди панували
І рукотворний голод лютував.
                Дитячий плач і стогін не вщухали               
Дорослих сум і жах не залишав.

Ями копати вчасно не встигали
Як братніми могилами були.
Із тіл людських кургани виростали               
Злочинні дії влади замели.

Багато згинуло тоді народу
Такого геноциду світ не знав,
Як знищення козацького в нас роду,               
Що не одне століття тут зростав.

І хоч роки спливають без упину
Та в серці залишається той біль,
Ті мовчазні кургани і до нині
Про те нагадують нам звідусіль.

Схилімо голови низенько – люди
Згадаймо всіх померлих в ті роки.               
Хай в нас біди тієї більш не буде
І пам’ятаймо про це віки.



 

  Масштаби і наслідки жахливих злочинів тоталітарного комуністичного режиму проти українського народу не піддаються підрахункам. Голод не був спричинений засухою чи неврожаєм, а став наслідком цілеспрямованої політики. Наш обов’язок – донести правду про ті часи до кожного громадянина. Все менше серед нас залишається людей, які пам’ятають ту недобру епоху. Час іде, і відходить у минуле покоління жертв і катів, а з ними – гнів,ненависть і біль. Повинна залишитися пам'ять, а з нею – розуміння того, що сталося, чому сталося? Якщо голод в 1921- 1922 та 1925 рр., якому дуже посприяла продрозкладка воєнного комунізму, можна ще в деякій мірі виправдати попередньою семирічкою, то голодомор 1932-1933 років, штучно створений сталінським режимом, немає ніякого виправдання. Основними причинами, що призвели до фізичного винищення селян штучним голодомором були: потворна суцільна колективізація, злочинна політика розкуркулення, позбавлення хліборобів власності, державна політика хлібозаготівель. Доказом  навмисного фізичного народовбивства  є партійно – державні рішення (постанови, директиви, накази, інструкції, приховування  масової смертності). Ось таємна директива  Одеського виконкому до міських рад та районних виконкомів Одеської області, 13 квітня 1934 року. «Изъять из сельсоветов книги смертей за 1933 год по всем без исключения сельсоветам, а за 1932 год по списку, сообщенному Управлением  Народно Хозяйственного учета. Книги передать на хранение в секретном  порядке при райисполкомах».  За даними ДПУ, лише з грудня 1932 року по 15 квітня  1933 року померло від голоду 2 млн. 420 тис. чоловік. Однак пік голодомору припадає на літо 1933 року. Більше 6 мільйонів за 500 днів. 
          
Люди масово помирали
В Пиріжні щоб прискорити вступ селян в колгоспи їх примушували платити непосильні податки. Вони сягали таких розмірів, щоб селяни не могли виплатити. Якщо хтось зумів їх виплатити чи здав продукцією, то йому надавали новий податок. Селяни тримались за свій клаптик землі будь – якою ціною. Тому  в 1932 році були створені збройні загони, які забирали весь урожай в селян, в деяких – майно і хату. Шлапак Василь Микитович розповідав, що його мама сховала в грубці трішки кукурудзи. В хаті не палили, щоб не згоріло зерно і дуже замерзали. Про їхню схованку здогадалась сусідка і розповіла в колгоспі. Прийшли активісти, розвалили грубку і забрали останню кукурудзу. Грінченко Оксану із мамою вигнали із хати. Все, що знайшли, забрали. Хату замкнули і заборонили до неї повертатись. Жителі села непускали їх до себе жити, боячись помсти від влади. Далекі родичі, за селом, їх впустили у хлів до свиней, з-за умови, що вони будуть приходити пізно вночі і щоб ніхто не бачив. Я її запитав: «Можливо ви заможно жили?» Вона сказала, що мижигрубами була пілочка а на постелі полька і це все їхне багатство. Добрянський В.А.  розповідав, що до них в дім увірвались активісти на Різдво. Забрали все в хаті а їх вигнали на вулицю. Хату замкнули. Всі їхні ужитки погрузили на підводи. Один з активістів побачив на дитині батьківський кожух повернувся і роздягнув її а кожуха забрав і продав. Заболотну Феодосію Луківну разом з мамою вигнали з хати за те, що вони не змогли виплатити вчасно податки. П’ять років вони бідували, мучились по чужих хатах та шопах, просились пожити чи переспати. Хтось підказав, що треба поїхати в Київ до Петровського. Вони так і зробили. За наказом із Києва їх впустили в рідну хату. Таких прикладів було безліч. Багатьох господарів виселяли до Сибіру на Соловки. Люди були приречені на голодну смерть. Весною 1933 року люди почали масово помирати. Були виділені дві підводи і чотири чоловіки, які їздили по селі: одні з Жолобів, а інші з Слободи і Караємівки, збирали померлих людей і звозили на цвинтар до загальної ями. Багато було випадків, що забирали ще живих людей. Заболотна Феодосія Луківна і Пенчак Марко Оверкійович розповіли про  трагічну долю сім’ї «королихи». Це вуличне прізвисько жінки. Справжнього імені та прізвища вони не пам’ятають. Син її помер, а вона лежала біля плоту запухла. Хтось з односельчан дав її галунку. Жіночка почала їсти. В цей час приїхали забирати її, померлого, сина і заодно забрали маму. Обох вивезли на цвинтар. Про подібний випадок розповіла Павліченко Олександра Федорівна сорок років тому. На цвинтарі присипали ще живу жінку. Вона рукою згортала землю із себе. Її все ж пожаліли і витягли із ями. Після того жінка прожила, ще багато років. Тонкоглаз Федора  залишила дитину під лікарнею в м. Котовську. Умови життя селян були доведені до такого стану, що траплялись випадки канібалізму.  У двох сім’ях батьки з’їли своїх дітей. Щоб якось вижити, люди їли жолуддя, варили лободу, від якої дуже пухли, цвіт акації. Пенчак Микола Дорохтейович розповідав про ті часи, що його батьки віддали хату і город за 16кг. кукурудзи, щоб тільки якось вижити.  Власної хати вони так і не зуміли придбати. Не дозволяли виїжджати з села в пошуках роботи, або їжі. Тим, хто працював у колгоспі, давали на роботі мисочку якоїсь „баланди”. Так називали їжу, що варили – трішки круп, вода із різними домішками. Таким чином деякі жителі змогли вижити. Але так було не всім. Була невеличка група людей, що все це творили і жили за рахунок інших. Особливо відрізнялись своєю  «активністю» три брати Рахлянські. Імен не називаю тому, що нині живі їхні рідні. Відчуваючи безкарність влади в селі з’явилися грабіжники і злодії. Вони грабували і вбивали людей, крали тварин і майно.
В середині тридцятих років в селі з’явився перший трактор. Їздив на ньому Михайло Олійник. На той час це було диво техніки. Багато жителів ходило за ним і не могли збагнути, як він їздить. Згодом з’явились машини. МТС (машинно-тракторна станція) знаходилась в Чечельнику і будь які запасні частини треба було нести звідти. Одна із перших дівчат – трактористів Шипітко Юхима Петрівна, розповідала про ті часи. Трактор на якому вона працювала зламався,- вийшли з ладу поршні. Бригадир тракторної бригади Шпаченко Мирон наказав їй, щоб трактор на наступний день був відремонтований. Вона взяла поршні на плечі і ввечері понесла їх в МТС у Чечельник. Десь опівночі була на ремонтній базі але її не хотіли пускати на територію. Після великого прохання і сліз її пустили і розбудили завідуючого базою. Він дав їй запасні частини. На дев'яту годину ранку  вона була в Пиріжні подолавши за ніч 50 кілометрів через ліси і поля.
Працюючи трактористом Юхима Петрівна в кінці року отримала зарплату за рік – 6кг. зерна. Сім'я складалась із 9 душ. Таке становище було в більшості мешканців села.
 За працю в колгоспі з людьми розраховувалися зерном. Селяни працювали на трудодень. За один трудовий день їм нараховували 300–500 гр. зерна. Дуже часто було так, що людина працювала в колгоспі, але нічого не отримувала за працю і залишалась ще в боргу. Справа в тім, що на той час людей примушували підписуватись на облігації державного займу і їхніх трудоднів не_вистачало, щоб розрахуватись з цією позикою. Бували випадки, що після виплати займу людей примушували підписуватись на додаткові займи. Часто з допомогою пістолетів.


 

Тракторна бригада 30-х років с. Пиріжна.

Дуже великі були податки на все: землю, хати, бездітних, нежонатих, худобу, свині, птицю, м’ясо, яйця, шкіру, зерно, фруктові дерева та інше. Тому життя в селі було нелегким. Жили, в основному, за рахунок присадибної ділянки. Жителі села які не мали змоги виплатити податки ішли на крайні міри. Вони обмінювали свої добротні хати разом із садибою на гірші хати  з менш зручними присадибними ділянками. Нові господарі за домовленістю різницю доплачували грішми. Таким чином деякі жителі мали змогу розрахуватись з державою. В Обжелянського Никифора Карповича забрали корову за те, що не зміг виконати  план здачі молока і м'яса. Таких прикладів було багато. Щоб селяни не мали можливості виїхати із села кудись на заробітки, їм не видавали паспортів. (Жителям
 
Працівники колгоспу "Сімнадцятиріччя жовтня" в 30-х роках.

 
Працівники колгоспу "Червона зірка" в 30-х роках.
 

                Умова обміну будівлі і садиб.

Продавали або обмінювали хати, щоб різницею в ціні       можна було заплатити податок.

сіл паспорти почали видавати в 1974р. і закінчили в 1981 році).
 Багато незручностей людям приносило те, що районний центр знаходився у Чечельникові. Щоб добратись до нього треба було подолати туди й назад 50км через поля й ліси Бритавки і Веребки. Транспорту не було і ходили пішки. Кожен вечір доводилось возити молоко кіньми у район і повертатись на              Облігація державного займу         другий   день.      Цікавий був спосіб охолодження молока. Зимою нарізали в ставку лід і возили у великі ями. Там зберігали все літо і використовували для охолодження молока. Так робили до 1960р.
В кінці тридцятих років в Пиріжні була семирічна школа. Навчатись у ній мали змогу всі діти, але зимою учні відвідували школу погано через брак теплого одягу і взуття. Багато з них закінчували  тільки початкові класи.
 У 1938 році створили партійну організацію. Був один комуніст Прокіп Гаврилович Шепітко і один кандидат.
В 1939 році відбулась часткова мобілізація дорослих чоловіків на війну з Фінляндією, Бессарабією та Західною Україною. Після нападу Німеччини на Радянський Союз 22

червня 1941 року в селі мобілізували на фронт усіх дорослих чоловіків. Під натиском ворога радянські війська відступали на Схід. Щоб не дісталась ворогові, колгоспну худобу: коней, корів, овець теж погнали на схід. За річкою Буг їх перестріли німецькі війська і повернули назад у село. В цей час  у Пиріжні  організували  все  робоче  населення  на  риття   окопів за селом на Полянах. Там мала проходити лінія оборони. З часом плани командування Радянської Армії змінились і окопи перестали копати.    

Село у Велику Вітчизняну Війну.

23 липня 1941р. о 17 годині колона німецьких військ на машинах і мотоциклах в’їхала в село Пиріжну із сторони Чарномина. Багато жителів села поховались у лозинах біля річки. 106-річний Шпаченко Данило сказав: - Запам’ятайте мої слова, хто доживе: як наступають німці, так будуть і тікати.
Та німці довго не затримались в Пиріжні. Вони вирушили далі на Кодиму і Бритавку. Під вечір у село прибули тилові частини німців з польовими кухнями, продовольством і боєприпасами. Вони залишились ночувати в селі.  Наступного дня вирушили за передовими частинами. В Пиріжні залишились румунські солдати, але час від часу приїжджали  і німці. Першого серпня 1941р. Гітлер передав Румунії південну частину Вінницької області по лінії Могилів – Подільський – Бершадь, в тому числі і Одеську область.
19 серпня 1941 р. Антонеску оголосив про створення на території між Дністром і Південним Бугом Транснистрії (Задністрівя) 13 префектур (повіти) і претури (райони). Таким чином в Пиріжні почали господарювати румунські окупанти. Вони ввели в обіг німецькі марки.
 
 Партизанська землянка, яка знаходиться в лісі,                недалеко села Пиріжна в Партизанському яру

Населенню видавали документи (свідоцтва про народження, одруження та інші) в яких було написано двома мовами: румунською та російською. Документ замінявший паспорт (BULETIN) оформлявся тільки на румунській мові. Там була інформація про власника майже така, як і нині, плюс відбитки п’яти  пальців правої руки. Навіть рецепти хворим з лікарні писали на румунській мові. Сільську Раду перейменували на Сільську Управу. Призначили старосту села замість голови Сільської ради. Печатка Сільської Управи була на румунській мові. Шевчук Андрій був староста села. Студенюк Прокіп – голова общини. Ніколішен Кирило – поліцаєм.  Поневолення нашого народу чинилось із розмахом і досконально.  Мабуть, розраховували залишатись довго на окупованій території. Румуни дозволили відновити в селі церкву.  Свідоцтво про народження під час війни 
          Свідоцтво про одруження під час війни.

23 лютого 1944р. о 24 годині біля нашого села приземлилась десантна група в кількості 12 чоловік. Її завданням було: організувати партизанський загін. Командиром десантної групи був майор Петро Миколайович Зябкін , комісаром - капітан В. І. Бурхач який вільно володів німецькою мовою і був перекладачем. Радистом – Т. О. Булавінцева та вісім рядових червоноармійців. Перші, з ким група познайомилась, були жителі нашого села: бригадир колгоспу "17- річчя Жовтня" Мойса Устинович Шепітко, бухгалтер Кирило Оксентійович Петрик і Яким Кучер. При їх допомозі десантна група проводила масову агітаційну роботу серед жителів навколишніх сіл. З часом в Пиріжні створили підпільну групу. Її очолив К. О. Петрик. До неї входили: М. Н. Бурдейний, Г. Ф. Петрик, М. У. Шепітко, К. С. Пантелішин, Й. С. Пенчак, Я. Костенко, Г. Дідичук та інші. Завданням підпільної організації було постачати десантну групу продуктами, тяглом (кіньми або іншим видом транспорту) та давати відомості про рух німецьких частин, їх розташування боєприпасів та рух поїздів. Через деякий час з підпільниками зустрівся командир загону П. М. Зябкін. Він поставив перед підпільниками завдання про підготовку,  забезпечення та прийняття другої десантної групи. Що було і зроблено. 9 березня 1944 р. о 22 годині друга десантна група благополучно приземлилась неподалік нашого села. Командиром групи був Іванов, радисткою - Люба, кулеметниця – Галя, та ще дев'ять рядових червоноармійців. Були спущені боєприпаси. Їх знайшли Я. Кучер, М. Шепітко і Г. Дідичук. Вони закопали вантаж в лісі і повідомили командира загону про їх місце знаходження.    Невдовзі було створено партизанський загін „Промінь-13”, в якому налічувалось 245 чоловік. Очолив його майор П. М. Зябкін. Начальником штабу став П. К. Поветкін, комісаром – В. І. Бурхач. Начальником розвідки був М. Садовий, радистом – Тамара Олександрівна Булавинцева. В цей партизанський загін входив 31 месник з села Пиріжна. Була там і дружина партизана Петрика Терентія – Марфа, яка народила дочку і назвали її Галею на честь розвідниці Галі, яка загинула в бою з ворогами. Багато мешканців села допомагали партизанам. Вони збирали продукти, пекли хліб, давали одяг. Мельник Йосип Бурівський часто молов борошно для партизан. Хата партизана Дідичука Григорія слугувала явочним місцем, куди часто приходили партизани в тому числі і командир партизанського загону Зябкін. Там вони зустрічались з пиріжнянськими підпільниками.  Пиріжнянські і Кодимські підпільники тісно співпрацювали між собою. Зв'язок відбувався через Студенюк Марію. Вона носила на базар продавати сир, в якому ховала записки. Покупець, Браславський Григорій Григорович колишній мешканець села Пиріжна що на той час проживав у Кодимі, "купував" сир і розраховувався паперовими грішми в яких у свою чергу теж передавалась інформація для партизан. Дружина Дідичка Григорія – Ірина Гаврилівна організовувала збір і передачу продуктів партизанам. Кожен старався внести свій внесок у здобуття перемоги над ворогом. Партизани активізували свою діяльність на початку 1944 року. Вони збирали інформацію про рух потягів з військами противника і відправляли в партизанський загін а звідти в Москву. Нападали на гарнізони противника, здійснювали диверсійні акти на залізниці і в населених пунктах, руйнували ворожі комунікації і зв’язок. А також розповсюджували листівки по навколишніх селах про події на фронтах. Закликали людей боротися з ворогом.
Біля станції Рудниця партизани пустили під укіс поїзд з
німецькими військами, вивели з ладу телефонний зв’язок між Пиріжною і Бритавкою. На станції Кодима з допомогою начальника станції зупинили поїзд і звільнили людей, яких везли у Німеччину на роботу.




Документ, який  заміняв паспорт та виписка з лікарні написані румунською мовою

Деякі з них перейшли в партизанський загін. В селі Бритавка звільнили жителів села, яких німці зігнали в церкву і хотіли спалити їх за зв’язок з партизанами.
12 березня 1944 року майор Зябкін прибув у Пиріжну для проведення зборів із жителями с. Пиріжна. Про це дізнались румунські жандарми і заарештували командира та ще кількох жителів села. Їх повели у волосну управу с. Лугів. Про цю подію партизан повідомив М Шепітко.  Вони перестріли жандармів у лісі і звільнили полонених та ще узяли в полон чотирьох румунських солдат.14 березня 1944 року партизанський загін провів бій з ворогом на території села Бритавка , в якому було розброїно і взято в полон 105 ворожих солдат. Розлючені німці провели масовий обстріл з бронепоїзда по с. Пиріжна і лісу де знаходились партизани.
Заборонили ходити вночі по селу. В підтвердження своїх дій карателі розстріляли нашого односельця Сидора Прокоповича Петрика, якого заарештували вночі. Та це не зламало    духу наших месників. Навпаки. Натхненні наближенням Радянської армії, вони напали на ворогів. Це відбулося 16 березня 1944 року о 18 годині на лісовій дорозі між селами Пиріжна та Бритавка. Під час бою було убито 450 німецьких офіцерів і солдат. Захоплено у полон 129 ворогів, 80 підвід з боєприпасами, продуктами, медикаментами та три фашистських полкових прапори. Після розгрому відступаючих німецьких частин пиріжняни вирішили гідно зустріти передові радянські війська. Вони зібрали музикантів із музикою і піснями зустрічали їх. Полонених і трофеї передали передовим частинам нашої армії.   У 1985 році , під час відкриття меморіалу полеглим воїнам в с. Пиріжна, командир радянських військ, який звільняв Пиріжну, говорив: -Я всю війну пройшов, але так, з музикою, ніде нас не зустрічали! 
 Згодом, 22 березня 1944 року в село Пиріжну вступили радянські війська. Це була 8 гвардійська Червонопрапорна, Ордена Суворова II ступеня танкова бригада, якою командував полковник Орлов, та 122 і 124 гвардійські, стрілецькі полки під командуванням генерала К. Н. Цвєткова. На другий день в село приїхали легендарні "Катюші". Вони розташувались на подвір’ї Павліченко Олександри, Петрик Наталки і Кучерявої Софії. В Пиріжні вони були більше тижня. Потім прилетів військовий літак, який приземлився на полі біля "Антипа". Мабуть він привіз наказ про дислокацію "Катюш", тому що вони згодом вирушили дальше на захід. Про ті березневі події пиріжнянам нагадують колії, які залишились від танків на краю лісу і збереглися до нинішнього часу.
Після звільнення Пиріжни від німців, всіх юнаків, які досягли 18 років, забрали на фронт. У штрафні батальйони

забрали чоловіків, яких німці відпустили з полону. Цих солдат завжди кидали в саме пекло і тому ні з них не повернулися з війни. Тим часом у селі підраховували збитки.
Згідно акту від 20 липня 1945 року за № 19 сума збитків нанесених німецько – фашистськими загарбниками та їх союзниками колгоспу "Червона Зірка" села Пиріжна складає 6 150 799 крб. Згідно акту від 21 липня 1945 року за № 24 сума збитків нанесених німецько – фашистськими загарбниками та їх союзниками колгоспу "17 річчя Жовтня" села Пиріжна складає 2 583 958 крб. А ось загибель людей і моральні збитки оцінити в карбованцях неможливо і це є найбільша наша втрата.
Війна ще тривала на Заході, а в селі почалась відбудова народного господарства. Це були важкі часи. В селі залишились жінки, діти і старі. Орали коровами, борони самі  тягали. Багато землі не могли обробити. Та віра у краще життя придавала людям сили.
  Під кінець 1945 року почали повертатись з фронту солдати. Війна уже закінчилась. Але 240 односельчан залишились на полях битви. Їх імена викарбувані на меморіальних плитах.

 
Відбиток Пиріжнянської печатки в часи окупації на румунській мові


   
   

         Німецька військова карта другої світової війни.

   
   

                Карта РККА 1941 року.


ВОЇНИ, ЯКІ ЗАГИНУЛИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ
 
Адамов Давид Олексійович
Адамов Василь Олексійович
Адамов Федір Пантелемон.
Адамов Ф. А.
Браславський Федір Кирилов.
Браславський Петро Фотійов.
Брацлавський Д. І.
Бесараб Іван Прокопович
Бесараб Іван Трохимович
Бурдейний Семен.
Баланюк Олександр Антонов.
Бойко С. Ф.
Білоус Андрій. Прокопович.
Білоус Лаврін Прокопович.
Білоус Антон Прокопович.
Білоус Федір Карпович
Білоус Олександр Карпович.
Гончар К. О.
Гончар Клим Григорович
Гончар Федір Григорович
Грінченко Антон Юхимович
Грінченко Дмитро Никифор.
Грінченко Парфеній Порфир.
Грінченко Ілля Порфирович.
Грінченко Іван Порфирович.
Грінченко Григорій Порфир.
Грінченко А. С.
Грінченко Іван Олексійович.
Гранчак С. Д.
Гранчак Степан Іванович.
Гонтарук Юхим Герасимов.
Гонтарук Є. І.
Гонтарук. Юхим Іванович.
Гонтарук Іван Іларіонович.
Гонтарук Олексій Трохимов.
Ґудзь Андрій Арефтійович.
Гук Максим Юстинович.
Гук Михайло Фомович.
Гук Олексій Іванович.
Гук Юхим Трохимович.
Гук Федір Трохимович.
Гук Герасим Трохимович.
Гук Афанасій Трохимович.
Гук Григорій Пантелемон.
Гук Клим Миколайович.
Гук Афанасій Микитович.
Гук Парфеній Семенович.
Гук Касян  Антонович.
Гук Карпо Миколайович.
Кириленко А. С.
Кириленко Тимофій Семен.
Лисак Макоша Гаврилович
Дегалюк Ганна
Десятник Григорій Афанасійов.
Лисак Яків Трохимович
Луценко Григорій Амбросійов.
Луценко Тимофій Амбросійов.
Малик Олексій Фтодович
Носульчак Дем'ян Євдокимович.
Носульчак Сергій Тимофійович
Носульчак Андрій Андрійович
Ніколішен Григорій Микитович
Ніколішен Давид Онисійович
Ніколішен Онисій Никифорович.
Ніколішен Ф. Н.
Ніколішен Тимофій Петрович
Ніколішен Володимир Омельян.
Ніколішен Василь Омелянович.
Недбалюк  О. Ф.
Недбалюк Микола Прокопович
Осадчук Карпо Олексійович
Осадчук Василь Володимирович.
Обушенко Антон Данилович
Обжилянський Василь Фтодов.
Обжилянський Олександр Юст.
Обжилянський Михайло Антип.
Обжилянський Аксентій Федор.
Обжилянський Архип Іванович
Обжилянський Дем'ян Федоров.
Обжилянський І. О.
Обжилянський Василь Мойсей.
Петрик Герасим
Петрик Артем Максимович
Петрик С. П.
Петрик Д. І.
Петрик Серафим Васильович
Петрик І. Є.
Петрик Аврам Герасимович
Петрик Варфоломій Темофійов.
Петрик Сидір Юхимович
Петрик Карпо Павлович
Петрик Гавриїл Давидович
Петрик Філіп Семенович
Петрик Іларіон Кирилович
Петрик Сава Климович 
Самохвал Яким Семенович
Самохвал С. І.
Самохвал Сава Семенович
Сагацький Андрій Іларіонович.
Сагацький Гаврило Іларіонович.
Сагацький А.Л
Солодовнік Микола Гаврилов.
Солодовнік Афанасій Гаврил.
Склярук Захар Кузьмович
Склярук Андрій Кузьмович
Склярук Андрій Лукович
Склярук Антон Тимофійович
Сьомін Іван Олексійович
Сьомін Сергій Іванович
Самосенко Семен Сергійович      
Самосенко Дмитро Митрофан.
Станкевич Степан Григорович
Стефанюк Трохим Климович
Тимінський Григорій Євгенійов.
Тонкоглас М.О
Тонкоглас Карпо Євгенійович
Тонкоглас Олександр Леонтій.
Ткачук П. М.
Ткачук Влас Каленикович
Ткач Григорій Пантелеймон.
Гук Василь Миколайович
Гук  Степан Трохимович
Гук Григорій Трохимович
Гук Трохим Омелянович
Гук Ф. Т.
Гук А. Т.
Гук Г. Т.
Гук М. Т.
Гончар Ф. М.
Дідичук Григорій Пилипович.
Заболотний Іван  Володимиров.
Заболотний Олександр Сидор.
Заболотний Порфирій Семенов.
Кучер Семен Онуфрійович.
 Кучер Іван Антонович
 Кучер Терентій Фтодович
 Кучер Семен Андрійович
 Кучер Прокіп Андрійович
 Кучер В. Н.
 Кучер А. Н.
 Кучер К. Н.
 Кучер Михайло Фтодович
 Кучер Ананій Григорович
 Кравець Михайло Калістрат.
 Кравець Григорій Ісакович
 Кравець Максим Темофійов.
 Криворука Феофан Федор.
 Криворука Яків Темофійов.
 Костенко Василь Карпович
 Костенко А. І
 Костенко І.
 Костенко Яків Йосипович.
 Костенко Антон Йосипович
 Комар Тимофій Антонович
 Комар Федір Пилипович
 Кондрицький Гаврило Григ.
 Каленічек Демид Савович
 Кучерявий Ларій Ілліч
 Кучерявий Фтод Павлович
 Кучерявий Василь Павлович
 Кучерявий Григорій Андрійов.
 Криворука Тимофій Федоров.
Кучер Михайло Григорович
 Петрик Ксенафон Дем'янов.
 Петрик Василь Антонович
 Петрик Тимофій Йосипович
 Пенчак Пилип Миронович
 Пенчак М. Е.
 Пенчак Василь Михайлович
 Пенчак А. З.
 Пенчак Карпо Филимонович
 Пенчак Стефан Дем’янович
 Пенчак Семен Демидович
 Пенчак Петро Мойсейович
 Пенчак Григорій Аврамович
 Пенчак Д. М.
 Пенчак П. М.
 Пантелішен І. Г.
 Пантелішен Калістрат Петров.
 Пантелішен Н. І.
 Пантелішен Н. А.
 Поборознюк Степан Філатов.
 Попіль Антон Матвійович
 Прокопчук Іван Макарович
 Прокопчук Микола Іванович
 Прокопчук П.
 Прокопчук Кіндрат Якимович
 Русавський С. Т.
 Рахнянський Іван Андрійович
 Рахнянський Тодосій Гаврилов.
 Радянський Антон Тодосійович
 Рибак Валерій Степанович
 Студенюк Авксентій Григоров.
 Студенюк Яків Іванович.
 Студенюк Григорій Кіндратов.
 Студенюк Григорій Іванович
 Студенюк Іван Дмитрович
 Сауляк Макар Гаврилович
 Сауляк Василь Трохимович
 Сауляк Данило Трохимович
 Серебрій Никифор Карпович
 Серебрій Феодосій Онуфрійов.
 Серебрій С. І.
 Серебрій Григорій Гнатович
 Серебрій М. Ф.
 Серебрій Митрофан Григор.
 Ткачук П. М.
 Ткачук Сидір Антонович
 Ткачук Никифір Якимович
 Ткачук В. К.
 Ткачук Афанасій Пилипович
 Ткачук Фома Микитович
 Філяновський Михайло Сем.
 Фірсол Прокіп Савович
 Швець М. Т.
 Швець Іван Йосипович
 Штефанюк Трохим Климович
 Шпаченко Тодосій Сидорович
 Шпаченко Трохим Юхимович
 Шпаченко Никифір Юхимов.
 Шевчук Сергій Фтодович
 Шевчук С. П.
 Шевчук Володимир Терент.
 Шепітко Петро Гаврилович
 Шепітко Іван Юстимович
 Чорний Кирило Федорович
 Юзько Данило І
 Явдощук І. Ю.
 Яцик Анатолій Климович
Жебрак Авксентій Федорович
Заболотний Гнат Филимонович
Заморока Онуфрій Ворфол.
Колісник Максим Никифоров.
Петрик Гаврило Григорович
Петрик Ісак Юхимович
Склярук Степан Кузьмович
Стефанюк Антон Тимофійов.
Тонкоглас Омелян Євгенійов.
Тонкоглас Юхим Леонтійович
Фірсов Порфирій Савелійович 

 

Повідомлення про безвісти зниклого солдата.
 
15річні діти 1946року

Незвичайний випадок стався з Сергієм Кузьмовичем Скляруком. Під час атаки ворога біля нього вибухнув снаряд. Знепритомнілого його підібрали санітари. Голова і шия були в крові. З часом рана на шиї загоїлась. Він повернувся з війни і увесь час на комірцях сорочок були мокрі плями, за що дружина постійно йому дорікала. В 1987 році він пішов у лікарню і лікарі виявили у нього в шиї осколок від снаряда розміром 5х2 см. Зробили операцію. Сергій Кузьмич передав той осколок в музей.
Страшні сторінки свого життя розповів Кутєпов Павло Семенович не задовго до своєї смерті Ткачу Анатолію і Грінченку Миколі. Після війни він служив у військах НКВС, які знаходились на території Західної України. Їх примушували переодягатись військову форму УПА і ОУН . Вчиняти терор проти місцевих жителів, щоб викликати незадоволення серед них проти цих організацій. Після звільнення з армії він приїхав у наше село і тут переховувався від помсти  як з однієї так і з другої сторони.


                Відродження

Відбудова народного господарства після війни проходила у важких умовах. Не вистачало техніки і робочих рук. До того ж 1946 рік був не урожайним і, як наслідок, в наступному 1947 році почалась голодовка. Людям дозволили їздити в Західну Україну і Польщу. Щоб зберегти дітей від голоду, їх віддавали в найми. Хлопчики пасли худобу а дівчатка працювали няньками. Хто вмів робити гончарні вироби, обмінювали їх там на зерно і їжу. Їздили в товарних поїздах і на дахах вагонів. Дуже часто на них нападали грабіжники і все забирали. Виживали хто як міг. Гонтарук Ольга Єфремівна розповідала про ті часи. В 1947р. її було 5 років. Батько загинув на війні. Вона, сестра і брат жили з мамою. Старша сестра працювала в колгоспі і в пазуху взяла трішки зерна. За це її мали судити (чекали уповноваженого з району). Сестра втекла у Грузію і там жила до кінця своїх днів. Сусід віз своїх дітей у Польщу, щоб віддати їх у найми і взяв її малого брата. На одній із станцій, сусід загубив його. Так він і не повернувся в село. Ольга пригадує, як одного разу мама покликала її їсти. Спитала що будемо їсти. Мати відповіла, що бульки на воді. Дійсно, то була звичайна вода і трішки підсолена. Через деякий час мати їхала у Польщу і відвела Ольгу до нанашки Оксани. Та з часом відвезла (від голоду ходити не могла) дитину в Чечельник до дитячого будинку. До нього приймали дітей, в яких не було батьків. Там теж було дуже важко. Одного разу дітей випустили надвір. Вони кинулись їсти калачики (такий бур’ян) і листя з вишень. Діти були знесилені і хворі. Якось Ольга лягла на друге ліжко а та дівчинка лягла на її. Вночі дівчинка померла. Вихователі повідомили в с. Пиріжну, Оліній мамі, що дочка її померла і щоб вона  забрала та поховала. Через деякий час мати приїхала з Польщі, спекла коржик і пішки пішла в Чечельник. Їй дали дитинку, яка померла. Впізнати померлу вона не змогла, так як від тіла залишились одні останки. Мати попросила якогось діда, щоб той викопав яму і поховав дитину. За це віддала йому корж а сама голодна пішла додому. В 1948 році становище трішки покращилось. Дітей почали забирати з дитячого будинку. Залишилась одна Оля. Вона вже підросла і трішки одужала. Вихователі почали розпитувати її звідки вона і хто її батьки. Кілька раз повідомляли в Пиріжну матері, щоб вона забрала дочку. Але та відповідала, що рік тому похоронила її. Якимось чином Оліна нанашка Феня завітала в дитячий будинок. Вихователі спитали чи не знає вона цієї дитини . Та дитина сама впізнала нанашку і підбігла до неї. Жінка приїхала в село і розповіла матері. Після цього Оліна мама забрала її з дитячого будинку. Кілька  випадків у селі було, коли батьки залишали своїх дітей в містах на вокзалі в надії, що їх підберуть люди або здадуть в інтернат.       
 Розповідають, що в діжках квасили цвіт акації і їли. Вживали з дубів жолуддя, варили шкіряне взуття. З часом молодь села почали забирати на відбудову вугільних шахт Донбасу. Це такі як Назарук  Ганна Семенівна, Петрик Наталка Йосипівна, Шевчук Ірина Андріївна, Тимінська Віра Прокопівна, Швець Тодоска, Прокопова Ганна Пантелеймонівна, Костенко Олена Юхимівна, Шпаченко Марія Юхимівна, Діхтяр Віра Петрівна  та інші. Також молодь села забирали і на відбудову металургійних заводів Дніпродзержинська. Це були: Кучерявий Михайло Фтодович, Шепітко Омелян, Заболотний Іван, Петрик Григорій Йосипович, Комар Марія Олексіївна, Кравець Марія Никифорівна та інші.
На початку 50-х років хлопців та дівчат брали в Казахстан для підняття цілини. Багато наших мешканців залишились жити в тих місцях. До речі, в нашому селі ще до війни були жінки-трактористки. Це: Шепітко Юхтима Петрівна, Гончар Марина Григорівна, Родієва Зінаїда Євгенівна, Кодатенко Любов Потапівна, Склярук Килина Семенівна, Кравець Лукія Фтодівна, і Гонтарук Палагна Філімонівна. В 1953 році колгоспи „Червона Зірка” та „17-річчя Жовтня” об’єднали і утворили один колгосп під назвою „Червона Зірка”. Головою колгоспу обрали Шепітка Прокопа Гавриловича.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 22 травня 1957 року село Пиріжна було приєднано до Кодимського району Одеської області. До цього часу Пиріжна відносилась до Чечельницького району Вінницької області. З 1957–1958 р. колгосп побудував 2 свинарники і три телятники. В тому ж році село було радіофіковане. А в 1958 році центр села і ферми були електрифіковані. В селі знаходилось поштове відділення і був телефон. Загальна чисельність населення села в 1959 році становила 2245 осіб, з них чоловіків – 942, жінок – 1303.
До 60-х років минулого століття мешканці нашого села жили дуже бідно. Хати були невеликого розміру і низенькі. В багатьох жителів вони були розділенні на дві половини. В одній жили господарі а в іншій корова або свині.
Зазвичай, світлиці де мешкали люди, були стандартного розташування. Вздовж довшої стінки були: постіль ( на кілках збиті дошки , де спали господарі) , грубка ( від якої обігрівалась кімната ), мижигруби ( місце з глини і болота при підняте на рівні постелі де могла спати одна доросла людина або двоє маленьких діток. Інколи робили з дощок і на ній зазвичай спали старенькі люди ) і піч.
    
             Типова селянська кімната минулих років
 
Типові кімнати з 90-х років минулого століття

 В ній палили і варили їсти . Частково служила для обігріву кімнати. Сама піч була доволі складною забудовою. Зверху на ній робили місце щоб спали діти. З переді і до верху знаходився коминок. Його часто розмальовували орнаментами, квітами або пташечками. Під піччю була невелика порожнина де на лавочці складали глечики з молоком, олій, крупи, горщики, казани і т. п. З боку печі розташовувалась катруця. В ній зберігали сірники і різні приправи для їжі. Якщо в сім’ї була маленька дитина, то до сволока прибивалась на мотузці колиска і в ній вона знаходилась. На сволоку вирубували хрест, число і рік забудови хати ( сволок це поздовжній, грубий балок завдяки якому підтримувалась стеля ). Його і стіни прикрашали букетами. Букети – це квіти вироблені  з дерев’яної, кольорової стружки і зв’язані між собою. Паралельно сволоку висіла жердка ( дерев’яна жердина ). На ній висіли сорочки, білизна повсякденного користування. З протилежної, довшої стіни вздовж стояла велика, дерев’яна лавка. На ній в кутку стояло відро з питною водою. В основному вона служила місцем де сідали мешканці і гості. Якщо в сім’ї був гончар то до неї кріпили гончарний круг і робили різні, гончарні вироби. В лавках і стільцях  робили дірки, щоб ставити них куделю і прясти нитки веретеном з клоччя. У багатьох сім’ях  були прядки ( пристосування для виготовлення ниток). Вздовж меншої стінки стояв стіл. Якщо хата була на одну половину, то там стояла скриня. Вона служила столом, складом для одежі і сейфом для зберігання цінностей які мали господарі. На стіні біля дверей висів мисник. На ньому складали : миски, ложки, вилка, кружки, стакани і тому подібне. В кожній хаті на стінах висіли образи. Їх прикрашали вишитими рушниками. Підлоги в хатах не було. Землю змащували глиною і встеляли осокою. Якщо була велика сім я  - то спали на землі. Часто вони сягали 10 – 13 душ. Осінню, коли закінчувались роботи на полях і городах, в хати ставили ткацькі верстати і ткали різні вироби. Вони займали дуже багато місця. У хатах були дуже маленькі вікна. Часто в задній стіні замість вікна було замащене шматок скла. Між двома кімнатами розміщувались сіни і маленька комора. В ній зберігали різне зерно і муку. У декого в коморі були кутуні. В них палили влітку, щоб не було жарко в кімнатах. Більшість хат покриті соломою. З передньої сторони хати робили широкі призьби, щоб на них можна сидіти і навіть  спати. Жителі були довірливі  і добріші. Хати майже не замикали. Якщо господарі були в сусідів чи на городі, біля дверей ставили віник. Коромисло на дверях означало, що господарі теж десь недалеко.          
11 лютого 1959 року об’єднали Пиріжнянський та Івашківській колгоспи. Об’єднаний колгосп отримав назву ім. ХХI з’їзду КПРС. Для ефективного управління не вистачало ні транспорту, ні зв’язку. І це призвело до великих незручностей. Тому 5 березня 1961 року пройшло роз’єднання колгоспів. Колгосп села Пиріжна отримав нову назву – ім. Шевченка. Головою правління обрали Козака Володимира Марковича. У цьому ж році добились високих результатів по вирощуванню кукурудзи. Ланка Ганни Яківни Костенко виростила 80 цнт/га, а ланка Ніни Михайлівни Олійник виростила 100 цнт/га, за що була нагороджена Золотою Зіркою ВДНГ СРСР і була делегатом Ленінського комсомолу від Одеської області.
В селі було дві рільничі бригади по 60 чоловік і одна садогородня. Бригадирами рільничих бригад були: Гонтарук Федір Іларіонович і Олійник Іван Михайлович, бригадиром садогородньої – Костенко Павло. Завідуючим фермою був Костенко Іван Григорович, бригадиром тракторної бригади – Ніколішен Антон Петрович. В селі було три трактори універсали. На них працювали трактористи Гуменюк Кифір, Колдубенко Василь і Тонкоглас Мефодій. А також одна машина, на якій їздив Рахлянський Семен. Завідуючим кролефермою з 1961 по 1962 р.р. був Ніколішен Кирило. В селі також була вівцеферма з 1959 по 1963 р.р. Завідуючим був Петрик Олександр. На тій же території знаходився черепичний цех. Завідував ним Самосенко Іван Трифонович. Там виготовляли черепицю для покриття колгоспних споруд, а також для будинків жителів села.
До 1961 року контора колгоспу знаходилась в невеличкій хаті біля ставка (тепер територія автопарку). Там було три кімнати. В одній знаходився голова колгоспу, в другій – бухгалтерія, а в третій – клуб. В тому ж році побудували контору колгоспу і розпочали будівництво Будинку культури. Збудували корівник і два телятники. Взагалі село Пиріжна завжди славилось майстрами-будівельниками. Були часи, коли з Кодими приїжджали два автобуси і машина кожен день, які возили пиріжнянських будівельників будувати різні споруди по всьому району. В той же час в Пиріжні була будівельна бригада, яка налічувала 70 чоловік. В 1962 році колгосп купив перший легковий автомобіль „Победа”. До цього часу голову колгоспу возив кіньми на бричці Грінченко Василь Парфентійович. В 1960 році знову зачинили церкву. В ній тимчасово розмістили шкільну майстерню. В грудні того ж року пройшла реорганізація районів. Кодимський район ліквідовано і влито в Балтський район.
З 1 січня 1963 року с. Пиріжна стала Балтського району. становище стало ще гірше, ніж з  Івашківським об’єднанням. Адже віддаль до районного центру становила 120км туди й назад. Та все ж, попри всі негаразди, село розвивалось. Побудували майстерню для школи на два відділення, а також фізичний  та хімічний кабінети. На місці старого корівника, якого спалила блискавка, збудували новий, кам’яний. В 1964 р. в колгоспі збудували хороший винний погріб. Адже в селі було 52га виноградників. Розпочали будівництво шести класних кімнат. Поряд з хорошими темпами будівництва, колгосп отримав добрий урожай зернових. В 1964 році колгоспники одержали на трудодень до 1 крб. грішми та два кілограми зерна. 1 січня 1965 р. в Пиріжні відкрили новий
Будинок культури на 400 місць. Це була значна подія для жителів села. На честь відкриття СБК вчителі підготували і 
поставили п’єсу „Мартин Буруля”, яка пройшла з великим успіхом.

 Вистава в Будинку культури

В школі навчалося 365 учнів. Для розширення школи добудували ще 6 класних кімнат. Також закінчили будівництво дитячого садочка; млина, (завідуючий Антін Ніколішен); свинарника, будинку тваринника на МТФ. Закупили телевізор, щоб доярки і фуражири могли під час обіду відпочивати. (Перший телевізор в с. Пиріжна придбав голова колгоспу Козак В. М.).
З січня 1965 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР знову створено Кодимський район. Пиріжна знову стала відноситись до Кодимського району Одеської області. В квітні вийшов перший номер районної газети „Червона Зірка”.
 
Колона жителів села несуть вінки до пам’ятника 1967р.

Відкриття пам’ятника загиблим
односельчанам 1967 р.


Ветерани війни під час відкриття пам’ятника

 
На задньому плані видно новий С.Б.К. с. Пиріжна                1967р.
Тепер жителі села могли більше знати про життя району і здобутки інших колгоспів. В селі розпочали ремонт містків, доріг. З Грабово возили жерству і сипали на дорогу. В 1967 році побудували лазню, продовольчий магазин. Біля Будинку культури встановили пам’ятник „Скорбній Матері” і обеліск з іменами воїнів, які загинули у Велику Вітчизняну війну.
 Пиріжна завжди славилась працьовитими і співучими людьми. В 1971 році Василь Плахотний був нагороджений орденом Знак Пошани і чотири чоловіки медалями. Всього близько двадцяти жителів села Пиріжна було нагороджено державними нагородами. У 1974 р. Пиріжнянський колгосп зайняв I місце в районі по урожайності сільськогосподарських культур і виборов перехідний червоний прапор який знаходився в колгоспі „Прапор Леніна”, яким керував Герой Соціалістичної праці Віктор Прокопович Білоконь з села Серби. Колгосп одержав 500 крб. премії, і два мотоцикли. В цей період в селі працювало місцеве радіомовлення. Жителям передавали новини села і частково загадували на роботу.
Визнаючи успіхи пиріжнянських трудівників, районне керівництво вирішило знову об’єднати колгосп ім. Шевченка (с. Пиріжна) і колгосп ім. ХХI з’їзду КПРС (с. Івашків) і дали йому назву „Перемога”. Це відбулося 26 лютого 1975 р. Центральна садиба знаходилась в селі Пиріжна. Головою колгоспу було обрано Володимира Марковича Козака.
Після з’єднання двох колгоспів основні будівельні сили були спрямовані на добудову Будинку культури і будівництво консервного заводу в селі Івашків. Із часом завод запрацював. На ньому працювало багато пиріжнян. Майстром, пиріжнянської зміни, була Обжелянська Ольга Юхимівна. В її зміну входили: Грінченко Ганна Іванівна, Грінченко Анастасія Василівна, Чернат Валентина Василівна, Римбівська Тетяна Миколаївна, Козяр Галя Володимирівна Козяр Валентина Володимирівна, Будейська Валентина Вікторівна, Кравець Ганна Григорівна, Шевчук Надія, Кучер Валентина Григорівна, Обжелянська Ольга Василівна, Прокопчук Ніна Тихонівна, Пенчак Ліда Кіндратівна і її сестра Ганна, Отмахова Євдокія Іванівна і її дочка Галина, Мельник Марія Василівна, Прокопчук Катерина Іванівна, Ткачук Галина Іларіонівна, Недбалюк Ганна Луківна, Самосенко Валентина Олександрівна, Колдубенко Олександра Василівна, Гук Олена Іванівна, Гук Ганна Іллїнічна  Стефанюк Олена Костянтинівна,   Солодовник Олександра. Возив їх на завод автобусом Ніколішен Антон Ульянович. Продукцію заводу відправляли по всьому Радянському Союзі. Коли не було роботи на заводі, бригада працювала в колгоспі на полях.
 
         Пиріжнянська зміна працівників Івашківського
консервного заводу.
 
         Пиріжнянська зміна працівників Івашківського
консервного заводу.

   У зв’язку з об’єднанням колгоспів збільшився персонал його управління. Тому в 1977 році розширили колгоспну контору (добудували приміщення). 16 листопада того ж року закінчили будівництво двоповерхової школи з паровим опаленням. Наступного року закінчили будівництво спортзалу. Це був великий подарунок для пиріжнянських учнів. Вони мали змогу навчатись у великих, світлих класах. А головне, що вони перестали навчатись у дві зміни і приходити зі школи пізно ввечері. Не менше радів новій школі її директор  Володимир Антонович Добрянський, який багато років працював на цій посаді (1954–1978 р.р.). за час його роботи школа неодноразово добудовувалась, розширювалась і будувалась нова. Хоч багато років він на пенсії, його і нині називають директором і він користується великою повагою в односельчан.
З 1 квітня 1978 року Указом Президії Верховної Ради УРСР в селі Пиріжна знову створено Сільську Раду. Вона розташувалась в приміщенні контори колгоспу. Головою сільської ради обрали Олексія Миколайовича Маланецького, секретарем Валентину Іванівну Серебрій, бухгалтером – Тамару Федорівну Прокопчук. В указі  помилково написали Пиріжненська Сільська Рада замість Пиріжнянська. Я вказав на помилку Маланецькому О.М. Але він замовив сільську печатку з помилкою. З тих пір печатка Сільської Ради Пиріжненська. Колгоспи знову роз’єднали. В Івашкові колгосп назвали „Прогрес”, а в Пиріжні колгоспу залишили назву „Перемога”. Головою залишився В. М. Козак.


















Внизу, на фотографії, будівля старої контори колгоспу а
у горі нова збудована в 1961 році
 

       Контора колгоспу добудована  в 1977 році

 

Підготовча група в дитячому садку. 1986 р.


Пиріжна продовжує розвиватись. В тракторній бригаді збудували майстерню, будинок механізатора. Закупили зрошувальну систему. Створили меморіал загиблим воїнам. Збудували їдальню, стадіон, бетоновану дорогу через усе село і тротуари для пішоходів. Це були найкращі часи розвитку села Пиріжна. В колгоспі вирощували хороші  врожаї сільськогосподарської продукції, овочів, фруктів. З’явилось багато різної техніки: машин, тракторів, комбайнів – зернових, бурякових і кормозбиральних.
Працювали гончарний цех, швейний цех – один від міста Ананьїв, а другий – від міста Кодима. Працювала лазня, млин, медичний профілакторій, стоматологічний кабінет на молочно - товарній фермі. В селі фельдшерсько-акушерський пункт, їдальня на МТФ і на тракторній бригаді, кафе, три бібліотеки –  дві сільські і одна шкільна. Працювали дитячі ясла, кормоцех. Крім того працівникам давали путівки в санаторії. Для вчителів, медпрацівників, спеціалістів колгоспу і працівників ферми будували квартири. Люди отримували добру зарплату. Курсував рейсовий автобус Кодима – Пиріжна вісім разів на день. Багато жителів села будували собі добротні будинки. Село освітлене. Вночі на електричних стовпах по вулицях світили електролампочки. Біля контори, клубу, ставка, на фермах і бригадах розташовані стенди наглядної агітації, з яких люди дізнавалися про плани, здобутки колгоспників і в країні (художником працював М. В. Грінченко). По селу їздив колгоспний автобус, який возив доярок на ферму.
Велику увагу приділяли спорту. Пиріжнянські спортсмени неодноразово завойовували  призові місця в районі. Їздили на змагання і в область, де дівчата зайняли перше місце по бігу, а хлопці – друге.






 
Цегельний завод

 

                Свиноферма

 
Нагородження команди кубком і подарунками

Футбольна команда с. Пиріжна 1984 р.


 Найбільшого розвитку в спорті пиріжнянські спортсмени досягли, коли спорт інструктором працював Афанасій Васильович Грінченко. Він організовував цілі спортивні свята. На стадіоні збиралось майже все село. До речі, стадіон побудували під його керівництвом спортсмени-ентузіасти безкоштовно. Будівельні матеріали виділив колгосп. Грінченко проводив змагання  з таких видів спорту, як футбол, волейбол, теніс, стрільба з пневматичних гвинтівок, шахи, вільна боротьба, біг, гирьовий спорт, баскетбол, кидання гранати і навіть хокей. Команди виставляли  тракторна бригада №1, тракторна кормодобувна бригада №2, рільнича бригада, будівельна бригада, блочний цех, молочно - товарна ферма і автопарк. Колгосп неодноразово закуповув спортивну форму  для футболістів, клюшки для гри в хокей, м’ячі. Виплачував відряджувальні спортсменам, коли ті грали на виїзді, а також забезпечував їх транспортом.
28 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася аварія. На її ліквідацію мобілізували  дуже багато чоловіків з усього Радянського Союзу. Наші односельчани теж приймали участь в її ліквідації. Багато з них отримали велику дозу опромінення і почали хворіти. Радіоактивні опади випали і на наше село. З часом, коли ходила бригада і заміряла дозиметром рівень радіації в нашому селі, то він сягав місцями 120 мікроренген за годину і більше. Із-за великої радіоактивності збирати гриби в лісі не рекомендували. 30 вересня 1986 р. нове випробовування: стався землетрус , через два дні знову землетрус . Руйнувань і жертв у Пиріжні не було.
На той час колгосп „Перемога” був на вершині свого економічного розвитку і соціального розквіту села. Побудували новий корівник, гаражі для автомашин, двоквартирний будинок для вчителів, зерносховище, автозаправку. Упорядковали подвір’я автопарку і тракторної бригади, бетонують під’їзди і площадки для техніки. Закупили обладнання для консервного заводу. (в Пиріжні хотіли будувати консервний завод). Є машина швидкої допомоги.
Для ефективності праці по вирощуванню урожаю застосовували літаки. За допомогою них знищували шкідників на пшениці, ячмені, лісі та інших рослинах. Пришвидшували дозрівання соняшнику.
21 лютого 1987 р. на загальних колгоспних зборах було звільнено з посади голову колгоспу В. М. Козака за „його” заявою і обрано головою колгоспу Святослава Вікторовича  Огінського, який до цього часу працював парторгом колгоспу „Перемога”. Новим партійним керівником призначили Івана Андрійовича Жука. Інженером по будівництву став Володимир Олексійович Склярук, головним агрономом Іван Миколайович Склярук, який багато допоміг новому голові колгоспу в питаннях сільського господарства. Через півтора року (13 жовтня 1988 р.) С. В. Огінського обрали головою райвиконкому. І. А. Жук перейшов працювати в страховий відділ райвиконкому. Новим головою колгоспу обрали Петра Петровича Андрєєва, який до цього часу працював агрономом колгоспу „Перемога”. Секретарем парторганізації призначили Івана Миколайовича Склярука. В 1989 році колгосп перейшов на самофінансування і орендні підряди. Можна було брати землю в оренду, корову, вирощувати бичків, обробляти буряки і тому подібне. Цим скористалися декілька сімей, які брали з колгоспу бичків і вдома дорощували їх до певної ваги.
На той час добре працювала молочно - товарна ферма, якою завідував Колісник Михайло Іванович. Було багато заготовлено кормів і як результат – високі надої молока. Кормодобувним загоном керував Микола Васильович Грінченко. Його мехзагін зайняв перше місце в області по заготівлі кормів. За ці досягнення йому надали можливість придбати позачергово автомобіль „Жигулі”.
 
У приміщенні колишньої церкви Михайло Васильович Грінченко і Володимир Антонович Добрянський створили краєзнавчий музей, який відкрили в святковій обстановці 1 травня 1988 р. В ньому було зібрано багато цікавих речей і документів про наше село. Там знаходилася велика картина-панорама битви партизан з німцями в лісі між Пиріжною і Бритавкою. Тоді часто проводились зустрічі молоді, учнів з ветеранами Великої Вітчизняної війни.
В березні 1991 р. голова колгоспу П. П. Андрєєв виїхав з села Пиріжна. На загальних зборах колгоспників обрали нового голову правління. Ним став Василь Іванович Гук. Тієї ж весни згорів гончарний цех. Відновити його довірили Михайлу Васильовичу Грінченко, який очолював блочний цех. Там виготовляли блоки для будівництва, вікна, двері, бетонні огорожі, бесідки до криниць та багато іншого. В цьому цеху працювали: Грінченко Володимир Васильович, Колдубенко Валерій Васильович, Колдубенко Сергій Васильович, Серебрій Микола Васильович, Ткачук Василь Семенович, Бурдейний Володимир Йосипович, Прокопчук Віктор Андрійович, Прокопчук Анатолій Андрійович. Хлопці працювали добре. Одного разу за 1 день вони зробили 1200 блоків при нормі 120 штук. Гончарний цех почав працювати на новому місці. Багато зусиль прийшлось докладати, щоб відремонтувати станки, адже після пожежі вони перегоріли і покрутились. За короткий час зуміли відремонтувати ці станки і запустити їх в роботу. Гончарями працювали дві сестри: Надія Данилівна Студенюк і Тетяна Данилівна Ткачук, а також Обушенко Лідія Михайлівна. На станку, який місив глину, працював Чернат Олександр Іванович. Взимку 1990 року жителі села Пиріжна на сходці вирішили відновити церкву. На її реставрацію мешканці села жертвували гроші, хто скільки міг. Центральну частину купола робили хлопці з Вінницької області. А дзвіницю і купол зробили брати Грінченки Михайло та Володимир, їм допомагав Віктор. В день святого Андрія 1990 року в церкві знову розпочали богослужіння. Настоятелем її став отець Анатолій (Білоус Анатолій Пантелеймонович). Для віруючих жителів села це стало значною подією. Адже більшовицька ідеологія разом з державно-адміністративним апаратом за 72 роки так і не змогли задушити віру людей в Бога. З часу відкриття церкви всіх новонароджених хрестять в церкві, молодих вінчають і, звичайно, відправляють похорони.
З 1992 року економічний стан держави почав погіршуватись і це відчувалось в селі. Почалась грошова інфляція. Спочатку зникли заощадження населення. Потім почали давати зарплату разом з грішми купони-дублікати, без яких не можна було нічого купити. З часом товар в магазинах почали відпускати по талонах. Почався дефіцит паливно-мастильних матеріалів. Через кожних дві години на дві, а то й більше годин відключали електроенергію. Ціни на всі товари почали стрімко підніматись. В Україні тимчасово ввели нову грошову одиницю – купон. Але вона теж почала швидко обезцінюватись. Невдовзі зарплату почали видавати тисячами, а потім мільйонами.
 

 Продукція КСП Перемога на ярмарці в м. Одеса.
 
Купони,без яких не можна купувати грішми 1991р.

В цих умовах наш колгосп ще тримався „на плаву”. За підсумками господарювання по району за 1995 рік колгосп „Перемога” вийшов на I місце в районі. Показники були такі: молока надоїли 8 літрів від кожної корови, цукрового буряка по 400 ц/га, пшениці – 48 ц/га, ячменю – 50 ц/га, гороху – 27 ц/га, гречки – 8 ц/га, кукурудзи – 50 ц/га. За підсумками Одеського обкому профспілки працівників Агропромислового комплексу переможцем визначено КСП  „Перемога”. Окрім призу знаменитого хлібороба двічі Героя Соціалістичної праці Макара Посмітного вручили грошову премію 100 мільйонів купонів керівникам КСП. Цим призом наш колгосп був нагороджений двічі підряд.
У цей нестабільний час КСП „Перемога” почало будувати цегельний завод. Очолив  будівництво М. В. Грінченко. Через три роки завод почав працювати. На ньому працювало 25 робітників, два слюсаря, електрик, інженер і директор. Працювали з певними труднощами. Справа в тому, що в той час через кожні дві години на дві години виключали електроенергію. Це дуже позначалось на випалюванні цегли, адже там повинен бути безперервний процес. І все ж продукцію випускали.
Щоб покращити економічний стан колгоспу, закупили обладнання для хлібопекарні. Його змонтували в приміщенні колишньої їдальні і почали випікати хліб, булочки, пиріжки, калачі та інше. Завідуючою стала Чернат Валентина Василівна. Закупили обладнання для олійні, збудували приміщення, змонтували його. Але відповідальної людини, щоб там працювала не знайшли.
Зима в 1996 році видалась морозною і довгою. Сніг випав у листопаді і був аж до першої декади квітня. Загинуло багато риби в ставках. Такої довгої зими в нас ще не було.
В цьому  році поміняли грошову одиницю. Замість купонів ввели гривні в співвідношенні 1 гривня 10000 купонів. В селі відкрився перший приватний магазин. Господар магазину - Галина Василівна Шепітко. Наступного 1997 року в колгоспі видали дуже малу частину зарплати. Добре, що працювала колгоспна пекарня і хліб продавали  по 50 копійок. В колгоспному ларьку були крупи й м’ясо.
В цьому ж році село Пиріжну відвідав  голова облдержадміністрації Борис Боделан. В лютому 2000 р. відбулися загальні збори працівників КСП „Перемога” села Пиріжна. Було заслухано звіт правління КСП за минулий рік. другим питанням було реформація КСП в товариство під назвою ТОВ (Товариство з Обмеженою відповідальностю) на чолі з директором Василем Івановичем Гуком і 15 членами комісії. Після реформації справи не покращились. Техніка застаріла, ламається, а оновлення немає. В 2001 році через поля нашого Товариства протягнули нафтопровід Одеса–Броди, який почав працювати через три роки.
 27 листопада 2001 р. територія від Фрунзовки до Жмеринки потрапила в небувале обледеніння. Наше село виявилось в центрі стихії. Все вкрилось панцером із льоду товщиною до семи сантиметрів. Під великою вагою дерева  з тріском ламалися. А з лісу взагалі линули немов артилерійські канонади. Електричні дроти рвались, а стовпи падали. Поїзди не їздили. Без електроенергії майже всі підприємства не працювали. Стихія принесла людям багато лиха. Жителі села почали організовувати бригади по відновленню електроліній. Допомагала бригада електриків із Львова. Через чотири місяці в нашому селі було відновлено електропостачання. Радіомережі так і не відновили по сьогоднішній день. (Трохи менше обледеніння було 22 грудня 2008р. Теж ламались дерева і три дні не було електроенергії) В країні проходить масова капіталізація  підприємств, роздержавлення землі. В листопаді 2003 р. на загальних зборах громадян села проведено жеребкування для подальшого виділення земельних часток (паїв) і отримання державних актів на землю.

 
Обледеніння (27 листопада 2001 року)
 Обледеніння  (27 листопада 2001 року)
  Але земля залишилася в товаристві. Її ніхто не бере, бо нічим обробляти. За землю, якою користується товариство, дають власникам землі по 150кг пшениці і 150кг ячменю тим, хто працює в колгоспі, і по 65кг пшениці і 65кг ячменю тим, хто не працює в товаристві. А непрацюючих в селі багато. Будівельної бригади, цегельного заводу, гончарного цеху, городньої бригади – немає. Кількість машин і тракторів зменшилась у п’ять разів. На молочно - товарні фермі залишилось 9 корів. Свиноферми і птахоферми нема.
Молоді жителі села вимушені їхати із Пиріжни у великі міста в пошуках роботи. По записах книги реєстрацій сільської ради на 1 липня 2004 р. в селі проживало 1294 чоловік – 718 жінок і 576 чоловік. З них  517 пенсіонерів. Фактично мешканців значно менше. Велика частина їх виїхали в пошуках роботи.
В 2002 р. на території села функціонує Пиріжнянська загальноосвітня школа I–III ступенів, у якій  навчається 200 учнів. В школі працює 22 вчителя, 14 з них має вищу освіту. На території  села працює сільська рада, до якої входить 15 депутатів. Головою обрано Галину Василівну  Царан. Працює Будинок культури, відділення зв’язку, ФАП, кафе-бар, три магазини та один ларьок. Майже 90% доріг з твердим покриттям. В особистому користуванні жителів села Пиріжна знаходиться техніка: трактори – 8 шт., вантажні автомашини – 8 шт., легкові автомашини – 83 шт, багато мотоциклів.
Іще декілька цікавих фактів
Перший автомобіль „Запорожець” в селі купив у 1967 р. Пенчак Юстим. Обжелянський Степан Дем’янович виграв  автомобіль „Волга” в 1969 р. Перший автомобіль „Жигулі” купив Козак Володимир М. у 1971 р. Перший автомобіль „Москвич” купив Прокопчук Андрій Л. в 1973 р. Перший автомобіль „Нива” купив Пенчак Юстим в 1974 р.





             Незвичайні випадки із життя нашого села.

 
На обійсті Ганни Ісаківни Самосенко котик знайшов собі другу маму, яка годувала його молоком 
 

         В одного жителя села кішка годувала білочок               
 В 2010 року голова товариства Гук В. І. підписав договір з громадянином турції на представлення кредиту під заставу 90% відсотків майна. Кредит вчасно не виплачувався. І в  липні 2015 року в село Пиріжна  приїхали до сорока молодиків на чолі з представником власника кредиту. Вони розташували свою охорону біля Контори, току, на МТФ. СТФ. Тракторні бригаді і почали керування ТОВ. Перемога.  Замінили керівництво товариством і набрали нових працівників. Вони видали майнові паї землевласникам. Працівники отримували зарплату, яку підвищили майже в два рази. Старе керівництво не хотіло з цим миритися. Вони підбурювали людей, щоб ті виступали проти нових.  Почалися судові баталії. Возили робочих під стіни суду в якості підтримки. В січі 2016 року до винесення кінцевого результату суд припинив діяльність нової влади і були опечатані всі важливі об’єкти. Нове керівництво разом з охороною виїхало із села. Робота ТОВ. була паралізована. Через декілька днів старі керівники почали приступати до роботи.
   Восени 2013 року президент Віктор Янукович непідписав угоди про співпрацю з європейським союзом і в Україні почалися масові протести проти політики уряду і президента. Це призвело до великого протистояння народу і влади. Багато людей було вбито і зниклих безвісти. Майже всі високопосадовці втекли до Росії. Весною 2014 року були проведені президентські вибори. Президентом обрали Петра Олексійовича Порошенка. У жовтні 2014 року відбулися вибори до Верховної Ради України.  Скориставшись важким становищем в Україні, боротьбою демократичних сил і залишками режиму Януковича, Росія ввела свої війська в Крим (зелених чоловічок) і захопила півострів. Такий же сценарій почала проводити на сході України. Для збереження цілосності України була розпочата Антитерорестична операція (АТО). У травні 2014 року  мобілізували до лав армії частину молодих чоловіків в тім чилі з Пиріжни. Це Гук Володимир Анатолійович, Кравець Сергій Олександрович, Ткачук Володимир Васильович, Сребрій Віталій Григорович, і Криворучко Олександр Олексійович. Крім того з інших місць наші пиріжняни приймали участь в АТО. Це Петрик  Дмитро Валерійович, Гук  Валерій Дмитрович, Пенчак Володимир Анатолійович, і Прокопчук Олександр Вікторович. Пиріжняни вносили посильний вклад в підтримку українських військових, які знаходились в районі проведення А.Т.О. Вони приносили продукти, здавали кошти, присвячували вірші і пісні. Крім того учні Пиріжнянської школи В 2014 році збирали кошти, продукти, Закуповували обмундирування для військових і відправляли посилки в зону АТО.

 

                Гук Володимир Анатолійович.


ІДЕОЛОГІЧНА СФЕРА

П
ісля революції 1917 року велике значення приділялось  вихованню нової людини – будівника комуністичного суспільства. Для цього створювались різні організації, починаючи від піонерської, комсомольської, партійної та різними лекторськими групами. На всіх об’єктах колгоспу і села були закріплені пропагандисти, агітатори і політінформатори. Активну участь приймали завідуючі бібліотеками. Вони читали лекції, проводили тематичні вечори на всіх колгоспних об’єктах.
   На фермах, тракторних бригадах і автопарку були створені червоні куточки, де завжди  була спеціальна література і час від часу вона оновлювалась. На молочно - товарній фермі, в будинку тваринника був телевізор, який допомагав більше і якісніше сприймати інформацію про рішення партії і уряду.

Засідання групи агітаторів. 1976 р.

До цього залучалась передова молодь. Молодих, енергійних юнаків і дівчат приймали в комсомол.  Секретарями комсомольської організації в різний період були: Петро Михайлович Тищенко, Петрик Яків Аксентійович, Кравець Григорій, Грінченко Онуфрій , Петрик Кирило, Штолер Ганна, Петрик Валентина Борисівна, Мальчевська Лариса Сергіївна, Кучер Василь Іванович, Грінченко Афанасій Васильович, Полякова Галина Іванівна, Царан Борис Миколайович, Пенчак Анатолій Володимирович.
Лідерами партійної організації були: Шепітко Прокіп Гаврилович, Добрянський Володимир Антонович, Дідичук Григорій Федотович, Гук Іван Григорович, Склярук Іван Миколайович, Хінцицький Віктор Казимирович, Базько Анатолій Кирилович, Маринов Сергій Михайлович, Огінський Святослав Вікторович, Жук Іван Андрійович, Круковський Іван Миколайович, Косий Іван Григорович, Склярук Іван Миколайович. Із розпадом Радянського Союзу необхідність в таких структурах відпала і вони закінчили своє існування.

ДУХОВНА СФЕРА
    
Невеличка  довідка.
1.07.988 року Київський князь Володимир прийняв християнство.
9.10.1596 року  собор в Бресті і початок церковної унії.
24.04.1721 року заснування в м. Новгороді першої в Росії духовної семінарії.
Вище церковне управління православної церкви сконцентріровано  в Святішому  Урядовому синоді. В межах  Імперії  складає 62 єпархії, під керівництвом трьох митрополитів, сімнадцяти архієпископів і сорока трьох єпископів. Вікаріїв при єпархіальних преосвященних 37. Монастирів 726. Церквів 45651. Часовнів і молитвеник  будинків 15355. Число священно і церковно служителів 98614. По кошторису державних доходів і витрат та по розрахунках спеціальних вкладів відомства св. Синоду виміряються витратами 21 179 581 карбованців щорічно. Жителів православного вірування по всім єпархіям  складає 74 740 349 душ. ( дані за 1898 рік ).
  Перші відомості про церкву в с. Пиріжна описано  в 1767 році. Це була дерев’яна триверха споруда. В1793 році наш край завоювали російські війська і через два роки Подільських уніатів з'єднали з Православною
Церквою. У вересні 1794 року уніатський священик с. Пиріжна Стефан  Сурмієвич прийняв православ’я і службу в церкві почали вести і ведуть нині на російські -        Церковно слов’янська азбука 1890р. мові.  Храмовий день в селі Пиріжна 21
листопада на честь св. Архистратига Михайла. Цей день є головним із свят на честь св. Ангелів. Він присвячений св. Архистратигу Михайлу – начало вождю небесних сил  і разом усьому зібранню Ангелів. Господь призначив св. Ангелів особливими хранителями людей – і Ангелами хранителями для кожного із нас.  Місяць листопад вибраний  для святкування тому, що цей місяць є дев'ятий від березня, який був колись початком року і своїм значенням  дев'ятий відповідає дев'яти Ангельським чинам. До речі Архистратиг Михайло є покровитель землі Київської.   
Дерев’яна церква діяла до 1857року. Потім її розібрали і продали в село Козлівка де з цього матеріалу знову збудували церкву. Натомість в Пиріжні розпочали будівництво великої, кам’яної церкви. Ось, що писали про її будівництво в ті часи: «...Прекрасно, що селяни, зобов’язані в той час кріпосного права працювати увесь тиждень на пана, присвячували неділю і святкові дні будівництву церкви».    В 1858 році будівництво було завершено. Іконостас старої церкви перенесли в нову. Але в 1869 році селяни зібрали 2700 крб. і замовили новий Іконостас. Ікони Божої Матері і Спасителя, писані рукою видатного архієпископа Могилевського і Мстиславського Анатолія, жителя Подільської губернії. Ця споруда стоїть і нині. Розповідають, що від церкви до одного із склепів на цвинтар проходив підземний тунель. Нині в церкві виявлено два замурованих виходи.
   При церкві діяла церковно-приходська школа. Знаменитим священиком у нашому селі був Іоанн Мартенівський, який правив службу у церкві з 1817 р. до 1854 р. Відомо, що з 1872 – 1895рр. у Пиріжнянські церкві вів службу священик Онуфрій Кашубський. У 1905 р. в Пиріжні вів службу благочинний, яких в Ольгопольському повіті було всього три таких церковних чини. З перших років радянської влади на церковнослужителів почались гоніння. Їм не давали  вільно працювати, часто забирали в них житло і землі. На початку 30-х років минулого століття церкву зачинили зовсім. В самій будівлі зробили клуб а згодом - склад під зерно.

 
Рішення про передачу церкви під культосвітні потреби
Під час війни в 1941 р. румуни дозволили відновити службу в церкві. Зробили ремонт будівлі. Жителі села принесли ікони, рушники, доріжки. На той час в селі жив священик, наш односелець Шепітко Кирило Афанасійович, який закінчив Московську духовну семінарію. Але в нього не було нічого з церковного вбрання.

 
Церква с. Пиріжна в сучасні дні.

Справа в тім, що його  і всю сім’ю влада також вигнала з хати, а все майно забрали. На допомогу  прийшли пиріжнянські умільці. Прокопчук Юстим з полотна пошив рясу. Дружина в бузині її пофарбувала. По селі зібрали монети вартістю 20 копійок і викували з них нагрудний хрест батюшці. Він правив у церкві до 1951 року, доки не помер. Потім у село прибув новий батюшка – протиірей Шевчук Артем. Він працював на два села: Пиріжну і Бритавку з 1951 до 1955 р. Після цього його перевели благочинним в Чечельник і Ольгопіль. На його місце прибув протоірей Крилов Георгій. Він також служив на два села. Тільки цього разу був на Пиріжну та Івашків. Жителі села згадують його з великою шаною. Справа в тому, що окрім служби в церкві, він лікував людей від різних хвороб. Ліки робив він сам. В селі був такий випадок. З Москви приїхав брат Ніни Токаренко. В нього була хвора нога. Лікарі в Москві і в Ленінграді радили відрізати її. Тоді він звернувся до батюшки Миколая і той вилікував його. І таких прикладів було дуже багато. Звичайно, це не подобалось світилам медицини і владі. Вони вимагали від нього припинити лікування.
 В цей час (за розповідями старожилів) в сільську раду, яка знаходилась в Івашкові після з’єднання колгоспів в 1959 р., прийшло розпорядження закрити одну церкву. Сфабрикували документи, ніби в Пиріжні дерев’яна церква, підробили підписи жителів села, які нібито просили закрити церкву і в 1960 році церква знову була зачинена. Деякий час в ній знаходилась майстерня школи.
Через тридцять років на загальних зборах села вирішили відновити церкву. 13 грудня 1990 року в день святого Андрія в церкві знову почали правити богослужіння. Першим священнослужителем став випускник Одеської духовної семінарії Білоус Анатолій Пантелеймонович. Відкриття церкви проходило в святковій обстановці. З Кодими та деяких інших сіл району на автобусі приїхали батюшки з півчими і провели святкове богослужіння. Зібралось багато пиріжнян і людей з інших сіл. В 1992 році отець Анатолій виїхав із села. Тимчасово в Пиріжні правив протиірей Джус Петро з Кодими. Після нього були батюшки, які правили в церкві від півроку до півтора. В 1997 році батюшкою став Обжелянський Григорій Михайлович, який до цього часу був дяком у нашій церкві. Він багато зробив для впорядкування нашої церкви. В кінці 2003 року отець Григорій важко захворів і не зміг більше проводити службу. На прохання прихожан з Одеської духовної семінарії направили нового батюшку – Чебаченка Віталія Олександровича, який приступив до своїх обов’язків 3 березня 2004 року. Молодий батюшка енергійно розпочав роботу на території своєї парафії. За селом, біля центральної дороги, встановив з допомогою місцевих жителів дерев'яний хрест і облаштував його декоративним каменем і металевою огорожею.
 
Вінчання в церкві

Саме виготовлення хреста відбувалося з деякими проблемами. Спочатку зламались дві бензопили. Після на стругальному станку і циркулярці згоріли електродвигуни. Активну допомогу у виготовленні і встановленні хреста надав батюшці Ткач Сергій Анатолійович. З часом біля церкви викопали колодязь, зробили цибриня і накриття з куполом та з хрестом. В цій роботі батюшці допомагали : Грінченко М. В. і Ткач С. А. Зробили добротний, цегляний туалет. і зовнішній ремонт церкви. Побудували кочегарку. Завдяки працьовитості , сумлінному ставленню до своїх обов’язків і чуйному відношенні до людей батюшку Віталія поважають жителі села. З 1997 року дяком працює Пастух Василь. В прихожан він користується великою повагою. Навчив церковний хор співу духовних пісень. Сам теж співає і має дуже гарний голос. Найбільш активними учасниками півчого хору є: Прокопчук Марія Архипівна, Самохвал Євгенія, Кравець Ольга, Дідичук Люба, Штефанюк Марія, Гук Ольга, Гук Ганна, Швець Євдокія, Русовська Ганна, Ткачук Ольга, Торканівська Килина, Мальчевська Марія та інші.
         

            Хресний хід до Криничок в 10-у П’ятницю

В Пиріжні є криниці, які колись називали Демковими а нині просто Криничками. Це особливе місце. Кожної Десятої п’ятниці, після Паски, з давніх часів, біля цієї криниці служителі церкви читають молитви. Старі жителі нашого села розповідали, що колись сюди приходили в цей день священики із Києва і тут проводили службу. В 2009р. там зробили «купальню». Із різних місць приїжджає багато людей, щоб пірнути в благодатну воду. 
  В2008 році в Пиріжнянську церкву привозили чудотворну ікону святого Миколая Чудотворця і його мощі. Зібралось багато жителів села.  Дорогу, де несли ікону і мощі святого, встелили квітами.      
З часу відкриття церкви життя наших односельчан стало тісно пов’язане з нею. В церкві хрестять новонароджених дітей, вінчаються молоді пари і правляться похорони за померлих людей. Під час зимових свят батюшка з півчими ходять по селі від хати до хати і колядують. На свято Водохреща освячують всі хати. В селі проходить поступове відродження духовного життя. Людина, яка не здатна осягнути красу не спроможна любити ні ближніх, ні себе, ні Бога. Їй не осягнути гармонійної величі Всесвіту, не відчути його вічної музики, не перейнятися вірою в безсмертя душі. Бездуховна людина ніколи не буває однозначно здоровою психічно і фізично . Філософ Л С Франко писав: "Епохи віри є епохами творчості, припливу нових сил, а епохи невіри – епохами занепаду, зубожіння і застою”. Ми всі прагнемо, щоб в нашій країні був мир, злагода і добробут. Тому, несучи віру в Бога в своєму серці і душі ми будемо надіятись на це.









а
а




































































































 
 
                Освячення води біля криничок
 


ШКОЛА

Невеличкі відомості.
19.04.1561 р. Початок книгодрукування в Москві.
1.01.1703 р. Видано першу російську газету.
1.03.1698 р. Ввели гербовий папір.
29.12.1768 р. Запровадили асигнації.
28.02.1714 р. Вийшов указ Петра Великого про створення шкіл.
4.08.1786 р. Вийшов Устав народних училищ
У книзі „Историко-статистические описания Подольской Епархии IХ - выпуск за 1901 год” написано, що церковно-приходська школа в с. Пиріжні існує з 1870 р.

 
Азбука із букваря 1890 року

З 1890 р. знаходиться в особистому, доволі зручному і просторому будинку. Крім того, є школа грамоти в найманій хаті. Одна із шкіл знаходилась напроти нинішнього цвинтаря, в якій навчалась жителька нашого села Студенюк Агафія. В цьому році їй виповнилось 100 років. Навчання проходило на досить хорошому рівні.
 Це видно на прикладі того, що наш земляк Шепітко Кирило Афанасійович ще в 1913 р. закінчив Московську духовну академію. Після революції школу розмістили в попівській хаті. Там було чотири великі кімнати і навчались у ній до кінця 70-х років. 

Славянські цифри позначались буквами

При Радянській владі школи почали називати трудшколами. Наприклад у 1924 р. в цій школі навчались в чотирьох групах 93 учні. Навчали їх два вчителі. Один з них, наш односелець Лисак Стефан Мойсєєвич, був членом президії просвіти. Служив у царській армії – прапорщиком. Після революції мобілізовували в армію Денікіна і Петлюри. Виступав проти Гетьмана, за що його арештували і позбавили права жити в своєму селі. Служив у Червоні Армії чотири місяці. Із них три місяці був курсантом вищої школи Каменєва. Член профспілки по організації учительства. При радянській владі боровся за відновлення прав громадян.  Другий вчитель, Серебрій Федір Фомич, закінчив Ольгопільську учительську школу. Був головою кооперації, член президії просвіти.
 
Учні на ранковій лінійці. На задньому плані попівський будинок в якому навчались діти.

У 1904 р. в селі проживало 2257 чоловік. До 20-х років населення значно збільшилось, тому збудували додатково ще одну школу на чотири класних кімнати. В кінці 30–х років учні вивчали 12 предметів. Навчали їх четверо учителів. Це Шевчук Софрон Іванович, Сарнівська Ганна Каленічна, Турчинська Ганна Адамівна і про четвертого вчителя я знаю тільки прізвище - Грабовик. В Пиріжні до 1937 року на шкільній печатці було написано: Тульчинський округ. Пиріжнянська трудшкола 1 – го Комцентру. Після 1937 року наша школа називалась так: Пиріжнянська Неповна Середня школа Чечельницького Районного Відділу Народної освіти Вінницької області. До 1942 року в школі викладали 18 предметів і навчали 5 учителів.
 До війни директором школи працював Шевчук Сафрон Іванович. Після початку війни він був заарештований 
Пиріжнянська школа 1953–1977 р.р.

румунами і відправлений у в’язницю м. Рибниця, де пізніше його розстріляли. Під час війни школа відносилась до Чечельницької управи Балтського повіту. На уроках почали вивчати Закон Божий.
Під час війни 1943 – 1944рр.в селі був епідемічний спалах черевного тифу і гарячки. Школа - єдине місце, де можна розташувати велику кількість хворих. Тому у школі тимчасово розмістили госпіталь. 
З 1945 р. до 1946 р. директором школи був Турчинський Андрій Мойсеєвич. З 1947 р. до 1949 р. директором був Гаврилишин Гавриїл Іванович. З 1950 р. директором став Рябуха Іван Іванович. Через три роки школу реконструювали. Зробили вищі стіни, вікна і накрили шифером. В 1954 р. директором школи став Добрянський Володимир Антонович. В 1956 році Пиріжнянська 
Табель успішності за 1938 р. Оцінки ставили буквами. Не вистачало бланків і робили із звичайних аркушів зошита.

семирічна школа була нагороджена грамотою комітету Всесоюзної сільськогосподарської виставки у м. Москві. У червні 1959 р. школу реорганізували у восьмирічну. В ній 
                Переводне посвідчення 1938р.

працювали 21 учитель. Серед них 12 учителів з вищою освітою, а решта – з середньою педагогічною. Уже в ті часи в школі працювали гуртки: співів – керівник Ігнатенко Т. С., струнний – керівник Обжелянський С. Д., літературно -
           Свідоцтво про закінчення школи 1941р.
 
Похвальна Грамота 1941р.
драматичний – керівник Федченко Г. Ф., фізкультурний – керівник Леонтяк Г. Н., юннатів – керівник Буняк Т. П.
В жовтні 1950 рокув школі створили комсомольську організацію. Секретарем організації обрали Білоуса А. В 1963 р. побудували шкільну майстерню. В одній із кімнат майстерні розташували шкільний буфет. Там продавали печиво, цукерки, бублики, булочки і гарячий чай. На той час гаряча страва в школі була новиною. В 1964 році побудували ще шість класних кімнат. В старій школі розмістили їдальню і почали готувати гарячі страви.
 Починаючи з 1968 року перші класи почали навчатись по новій програмі. У цьому ж році школа отримала нові парти, приладдя, приймач „Рапсодія”. В 1970 році колгосп закупив для школи телевізор „Весна”. Навчання в школі проводилось в дві зміни.  В класах  було  багато  учнів. 
Коли я  навчався  в  школі,  були  два паралельних класи А і Б і в кожному з них навчалось по 32 учні. Тому знову вирішили в Пиріжні будувати нову школу. 5 березня 1977 року розвалили стару школу, а 25 квітня уже збудували перший поверх. У рекордно короткий термін збудували нове приміщення. 16 грудня 1977 р. учні почали навчатися у новій двоповерховій школі. Це була значна подія для нашого села. Учні почали навчатися в одну зміну. В школі було парове опалення, великий зал їдальні і кухня.  Наступного року закінчили будівництво великого спортивного залу. Це пробудило велику активність молоді села до занять спортом. Майже кожного вечора проходили заняття якогось спортивного гуртка. У вихідні грали у футбол і волейбол. Були дні, коли грали у волейбол п’ять команд сільської молоді. Завдяки пиріжнянським вчителям учні нашої школи неодноразово виходили переможцями спортивних змагань району.


Пиріжнянська школа збудована в 1977 р.

На той час в школі діяли піонерські та комсомольські організації. Проводились зустрічі з ветеранами війни і праці. Кожен рік проводили військово-патріотичну гру «Зірниця». Учні проходили трудову практику на полях колгоспу і ділянках школи. Допомагали колгоспу в збиранні урожаю яблук і зерна.
















Учні школи ідуть до лісу приймати участь в грі „Зірниця”1977р.
 
Учні працюють в колгоспі

 
Учні на збиранні яблук


В серпні 1978 р. директор школи Добрянський Володимир Антонович передав справи Пиріжнянської восьмирічної школи Фасолі Галині Данилівні з с. Івашкова. На цій посаді вона працювала один рік, і 29.08.1979 р. її змінив Пирогов Володимир Захарович. Він також працював на цій посаді не довго. Через два роки директором школи стала Шатікова Любов Миколаївна. В Пиріжні вона теж не затрималась довго. В 1985 р. директором Пиріжнянської восьмирічної школи став Косий Іван Григорович.
 
Нагородження учнів, які працювали в колгоспі

На цій посаді він працював два роки. В 1987 р. його перевели працювати в райком комсомолу, директором школи став Сливінський Михайло Андрійович. У 1988 році розпорядженням Кодимського райкому партії школа реорганізована у середню школу I–III ступенів.
На той час в школі був трактор Т-40, на якому учні старших класів проходили практику керування транспортом. Навчав їх учитель Серебрій Анатолій Григорович. 20.04.1989 р. директором школи обрали Кагана Сергія Михайловича, який працює на цій посаді до сьогоднішнього дня. В зв’язку з реорганізацією школи у середню, знову назріло питання приміщення.   Не вистачало класних кімнат, приміщень загального користування. У 1989 році нова адміністрація винесла на Раду школи, питання добудови приміщення школи. Воно було активно підтримано головою сільської Ради Гуком В.І. та головою колгоспу «Перемога» Андрєєвим П.П. Двоповерхова добудова, до якої ввійшли чотири класні кімнати,простора актова зала та підвальне приміщення була здана в експлуатацію вже в 1990р.
З початку 990 – х років у школі організована і діє до теперішнього часу дитяча організація «Козацька республіка». У різні роки з 1990 по 2009 рр. при школі працювали такі гуртики: театральний – керівники Обжелянська О.Д., Шепітко А.В.; спортивний - Лисенко О.Г., Боцул Ю.І., Бугай О.Л.; танцювальний – керівник Петрик В.Б.; гончарний – керівник Грінченко М.В. Кожного року проводиться військово – спортивна гра «Зірниця». В 90- х роках формується молодий педагогічний колектив який знаходиться у постійному розвитку та пошуку нових технологій навчання. На порозі 3 тисячоліття Пиріжнянська загальноосвітня школа 1 – 3 ступенів – це сучасно оформлені навчальні кабінети, методичний кабінет, комп’ютерний клас. ( Клас встановлено за рахунок районного бюджету). В подарунок від місцевого ТОВ «Перемога», директор В.І., школа отримує персональний комп’ютер з принтером (2003р.). Завідуючою кабінетом інформатики призначається Зарванська Л.О., яка розпочала нову справу навчання учнів, комп’ютерної грамоти. Учителі школи приймають участь у районних (Огаренко С.Б., Пікальова Т.М. – 1996р.) та обласних етапах (Зарванська Л.О., - 2007р.) конкурсу Учитель року. На базі школи проводяться районні семінари:
- заступників з навчально-виховної роботи (1996 – 2005рр.)
- вчителів української мови та літератури і початкових класів (2005р.)
- вчителів правознавства та обслуговуючої праці (2006р.)
- директорів шкіл (2003р.)
- вчителів математики та англійської мови (2007р.)
- вчителів хімії та біології (2004 – 2008рр.)
- заступників директора з виховної роботи (2007р.)
Під керівництвом вчителів біології – Зарванської Л.О. та історії - Косого І.Г. учні приймають участь у районному та обласних  етапах Малої академії наук (МАН), займаючи призові місця. Це такі учні – Зарванська Н.А. (2005р.), Панфілова Анастасія (2006р.), Шевчук Володимир (2006р.). Протягом останніх років зі стін школи вийшли багато випускників, які продовжили навчання та стали справжніми спеціалістами у різних галузях народного господарства. Дев’ять випускників здобули професію вчителя і працюють у рідній школі. Школа гордиться випускниками – медалістами;
- Гук Інна Василівна, срібний медаліст 2000р.
-Гончар Людмила Вікторівна та Студенюк Оксана Василівна, срібні медалісти 2001р.
- Пантелішена Наталя Сергіївна, золотий медаліст 2002р.
12. 08. 2007 року за рішенням районної Ради народних депутатів  загальноосвітня школа 1 – 3 ступенів була реорганізована у Комунальний заклад Навчально – виховний комплекс «Загальноосвітня школа 1-3 ступенів – дошкільний навчальний заклад» села Пиріжна. ( скорочено НВК «ЗШ 1-3 ступенів – ДНЗ» с. Пиріжна. В ній працюють: Каган С.М. – директор школи спеціаліст вищої категорії, Коса Г.М. – спеціаліст вищої категорії, старший учитель, заступник директора з навчально – виховної роботи. Чеботарська В.О. – заступник директора з виховної роботи. ,  Зарванська Л.О. – спеціаліст вищої категорії, старший учитель, Каган Г.І. – спеціаліст вищої категорії, Косий І.Г. – спеціаліст вищої категорії, Студенюк Т.М. – старший учитель, Поборознюк В.В. – учитель 1 категорії, Пікальова Т.М. – учитель 1 категорії, Гук Н.С. – учитель 1 категорії, Мальчевська О.Ф. – голова районного, методичного об’єднання, Обжелянська Т.В., Обжелянська О.Д., Обжелянська Н.С., Серебрій Т.Я., Шепітко А.В. педагог – організатор, Колісник Г.В., Кравець К.Ю., Дідичук М.О., Серебрій А.Г., Стеценко О.В., Мальчевська Н.І. – вихователь ДНЗ, Гук Г.В. – вихователь ДНЗ, Грінченко Н.В. – помічник вихователя, Шепітко Г.В. – завгосп, Петращук М.М. – прибиральниця, Колісник З.П. – прибиральниця, Тимофєєва Н.П.- прибиральниця, Кучер В.Ф. – робітник по обслуговуванню приміщень, Обушенко Т.М. - кухар, Туз Г.М. – кухар, Мальчевський В.П. – річний кочегар, Гук В.М. – сезонний кочегар, Гук А.Й. – сезонний
У різні роки в школі навчалось від 200 до 500 учнів. кочегар, Криворука С.Є. – сезонний кочегар.    Гордістю нашої школи є випускники минулих років: Серебрій Степан Єфремович – заступник начальника Львівської залізниці, генерал; Рябович Михайло Іванович – лікар, професор; Пантелішен Олександр Іванович – мер міста Канева в 1994 р.; Пенчак Ганна Дмитрівна – заслужений лікар України; Обжелянський Микола Архипович – доцент, голова приймальної комісії Московської академії економіки та права і багато інших.

 

    Хор учителів Пиріжнянської восьмирічної школи.
                1975 р.
Починаючи з 60-х років, учителі школи були активними учасниками художньої самодіяльності, ставили п’єси в СБК. Найбільш активними учасниками були Добрянський Володимир Антонович, Сніжинська Марія Іванівна, Леонтяк Григорій Наумович, Козак Валентина Іванівна, Обжелянський Степан Дем’янович, Кучер Таміла Василівна, Баланюк Зіна Давидівна, Колісник Галина Василівна, Карпенко Антоніна Федорівна, Палесіка Людмила Василівна, Засядівко Надія Василівна, Нісаїлова Ольга Андріївна та інші. В даний час вчителі Пиріжнянської школи також приймають активну участь в художній самодіяльності села. Це такі як Чеботарська Валентина Олексіївна, Кравець Катерина Юхимівна, Обжелянська Тетяна Василівна, Петрик Алла Іванівна, Зарванська Людмила Олександрівна, Боцул Юрій Іванович Шепітко Алла Василівна та інші. 

 


Учні на уроці 1973 рік

 

                Учні на уроці 2008 рік


В 2007 році, на початку навчального року,  при школі створили дошкільний навчальний заклад. В ньому виховуються  15 дітей віком від 3 до 6 років. З ними працюють вихователі : Мальчевська Наталя Іванівна, Гук  Галина Володимирівна та помічник вихователя Грінченко Анастасія Василівна. Для початкових класів, дошкільний заклад має велике значення. В ньому діти згуртовуються як, одна велика сім’я. Вони вчаться піклуватися одне про одного, стають дисциплінованіше. Вихователі прикладають багато зусиль морально-етичному, естетичному, фізичному, розумовому вихованню і розвитку дітей. Якщо дитина прийшла в садочок і ще не вміла добре розмовляти, то через пів року все зовсім змінюється. Дитина говорить,   
 
                Український куточок в Д.Н.З.

 
Дошкільний навчальний заклад. Ігрова кімната 2008р.
мислить і спілкується з однолітками зовсім по іншому. Виходячи з дитячого, навчального закладу діти вміють переказувати казки, рахують, знають цифри, і геометричні фігури, знають пори року, місяці і дні тижня, кольори, навички малювання, ліплення та багато іншого. Велика увага приділяється народознавству. Діти  знайомляться з символами України та її традиціями. Для цього створено у класі український куточок.
 
Голова С. Ради Царан Г.В., директор школи Каган С.М. і автор погруддя та постамента Грінченко М.В. під час відкриття 2009р.

                Ветерани праці школи

   Є в нашому селі учителі, які багато років життя віддали своїй улюбленій роботі,  вихованню і навчанню підростаючого покоління. Це династія вчителів: Гуцулюк Василь Феодосійович і його дружина Гафія Никанорівна, нагороджена медаллю „Ветеран праці”. Вони все життя працювали вчителями. Їхня дочка Кучер Таміла Василівна також працювала вчителем математики 27 років до виходу на пенсію.
Добрянський Володимир Антонович, учасник Великої Вітчизняної війни, сорок сім років працював учителем. Із них 25 років – директором школи. Нагороджений Орденом Великої Вітчизняної війни, Орденом за мужність, Орденом Богдана Хмельницького, Похвальною грамотою ЦК ВЛКСМ, подякою Народного Комісара Оборони СРСР Й. В. Сталіна і 18 медалями. За працю у школі вчителем  нагороджений багатьма грамотами райвно і обласного управління освіти. Працював секретарем партійної організації колгоспу, лектором, багато років  був головою Ради ветеранів війни і праці. Неодноразово обирався депутатом сільської ради. Приймав активну участь в самодіяльності вчителів села, створював краєзнавчий музей села, веде журнал історії села, а також збирає і підшиває різні публікації з газет та книг про наше село. За багаторічну плідну працю його поважають жителі села.
В Пиріжнянській школі працювали вчителями брат і сестра Колонюк Владислав Іванович, викладач біології, дуже чуйна і спокійна людина, та Жданова Ганна Миколаївна, викладач німецької та англійської мови. Вона Вчитель з великої літери. Завжди доброзичлива, приємна і знаючий фахівець. Її нагороджено Орденом Дружби Народів.
Турчак Павло Федорович, учасник Великої Вітчизняної війни. Учителем працював 35 років. В Пиріжнянській школі працював у 1950–1951 р., потім з 1974 р. до виходу на пенсію. Нагороджений  Орденом Великої Вітчизняної війни, Орденом за мужність III ступеню, двома медалями „За відвагу”. За працю у школі нагороджений Похвальною грамотою Міністерства освіти.
Дідичук Зіна Тимофіївна працювала в школі вчителем російської мови та літератури з 1952 до 1997 року. Загальний стаж 46 років. Нагороджена медаллю „Ветеран праці”, Похвальною грамотою Міністерства освіти СРСР і Похвальною грамотою Кодимського відділу освіти.
Козак Валентина Іванівна працювала в школі вчителем математики і фізики з 15 серпня 1959 р. до травня 1995 року. Нагороджена медаллю „Ветеран праці”, Грамотою Міністерства освіти СРСР і багатьма почесними грамотами районного і обласного рівнів. В минулому активний учасник художньої самодіяльності.
Обжелянський Степан Дем’янович працював у школі вчителем трудового навчання і музики з 1958 р. до 1991 р. Був активним учасником художньої самодіяльності. Його дружина Гальчинська Марія Костянтинівна працювала вчителем української мови та літератури з 19.10.1961 до 1996 р. Обоє нагороджені медалями „Ветеран праці” та грамотами. Їх дочка, Антоніна Степанівна закінчила Одеський Педагогічний інститут ім.. Ушинського з відзнакою, Академію Державного Управління при президенті України в м. Одеса кваліфікація магістр державного управління. Працювала вчителем в школі №2 м. Кодима, секретарем райкому комсомолу, заступником голови райдержадміністрації і в. о. голови райдержадміністрації. Була делегатом від Кодимського району в м. Києві. Неодноразово вибиралась депутатом міськради і райради.      

                * * *




                Життя школи мовою фотографій

 

Перший іспит 2003 рік


 
                3-х денні збори учнів 11 класу  з ОЗВ,

 
Святкування Дня перемоги.
По дорозі до монумента Полеглим воїнам


 

                Виступ учнівського хору

 
Приймання в козачата


 

Видача козацької каші



 

Свято «Масляна»


 

Садіння саду біля школи


 

Табір «Робінзон» 2000 р.


 
Українські вечорниці

 

Сучасний,класний кабінет


 
Шкільний театральний гурток .
Сцена. «Кайдашева сім’я»

 
Учні,учасники вистави, після виступу 12 місяців
2008р.


 
Перший раз в перший клас 1999р.

 
Випускники 2001 року

 

 
Роботи учнів під керівництвом учительки
Мальчевської Олени Ф. 2008р.

  Звіт за 1943-1944рр. Де вказується, що Пиріжнянська        школа на карантині
 

КОЛЕКТИВ УЧИТЕЛІВ 2009Р.


МЕДИЦИНА

Д
о Великої Вітчизняної війни ніяких медичних закладів у Пиріжні не було. Лікувались, в основному, народними методами. В нашій місцевості, як було написано в довіднику за 1905 рік, завдяки болотистій місцевості люди часто хворіють на скарлатину і брюшний тиф. Ніби в підтвердження цього в 1943 році  багато жителів села захворіли на гарячку і черевневий тиф. Тимчасово медичний шпиталь зробили в приміщенні школи. З часом в селі в одному із будинків, що розміщався вище Ринови (біля нинішнього дитсадка) розташували пологове відділення і там же працював медпункт.
 

Фельдшер проводить профілактичні заняття з учнями на колгоспному току, під час обідньої перерви

На початку 60-х років медпункт перевели в будинок, де були розташовані пошта і сільська Рада. Знаходився він біля нинішнього Будинку культури (з лівої сторони внизу). Там він був до 1968 року. Потім колгосп викупив хату в Козлової Марини і там розмістили медичний пункт. Нині на цьому місці знаходиться будинок вчителів. В 1971 році медпункт і пологове відділення перевели в нове спеціально побудоване приміщення і утворили ФАП (фельдшерсько-акушерський пункт). З 1992 року в цьому приміщенні почав працювати стоматологічний кабінет. Протягом цього часу медпрацівниками працювали: Діхтяр Надія Іванівна (1946–1950 р.р.) – акушерка, Матвійчук Анатолій – фельдшер, Валуєва Ольга Семенівна (1950–1953 р.р.) – акушерка, Шевчук Євдокія Артемівна (1953–1983) – акушерка, Тимчишина Ксенія (1955–1956 р.р.) – фельдшер, Співак Галина Іванівна (1956–1958 р.р.) – фельдшер, Мельник Микола Тимофійович (1958–1960 р.р.) – фельдшер, Верховський Валерій Степанович (1961–1962 р.р.) – фельдшер, Дога Євгенія Олексіївна (1963 р.) – медсестра, Авраменко Марія Кирилівна (1964 р.) – медсестра, Цуркан Іван Єфимович (1964 р.) – фельдшер, Шевчук Ганна Артемівна (1965–1968 р.р.) – фельдшер, Шепітко Євгенія Прокопівна (1965–1968 р.р.) – медсестра, Рахлянська Валентина Павлівна (1968–1970 р.р.) – патронажна акушерка по догляду за дітьми до 1 року, Могилко Іван Андрійович (1968–1970 р.р.) – фельдшер, Кирилівська Людмила Миколаївна (1970–1971 р.р.) – фельдшер, Ісько Антоніна (1970–1971 р.р.) – медсестра, Когут Валерій Варфоломійович (1972–1975 р.р.) – фельдшер, Голуб Клавдія Юріївна (1972–1976 р.р.) – медсестра, Снігур Григорій Іванович з 1975 р. – фельдшер, Осадча Валентина Мефодіївна – медсестра, Кавецька Алла – медсестра, Серебрій Ольга Сергіївна – медсестра, Петрунько Оксана Михайлівна з 1996 р. – медсестра, Курка Олена Михайлівна з 1992 р. – стоматолог.
Крім того, від колгоспу на молочно-товарній фермі діяв медичний профілакторій. Там працювали: Бойко Віталій Єфремович – терапевт, Рюзак Володимир Іванович – фельдшер, Толочко Василь Антонович – стоматолог. В селі була машина швидкої допомоги (ГАЗ-469), яка возила людей до районної лікарні з 1975 до 2000 року. Нині часи змінились. Хворі самі добираються  до районної лікарні. За всі медикаменти потрібно платити. В колгоспі зарплата мізерна. Та люди якось знаходять вихід для лікування, і все ж надіються на краще.




КУЛЬТУРА


Пиріжнянська земля завжди була багата на працелюбних і співучих людей. Хлопці з дівчатами збирались на вечорниці і співали, танцювали і проводили різні ігри. Адже телебачення, радіо не було і після важкого трудового дня молодь збиралася гуртом в клубі або хатах і як кажуть відводила душу в піснях і танцях. Господині теж збиралися вечорами гуртом, щоб вишивати, прясти куделі і зазвичай співали пісні. Пригадую як в 60 – 80 ті роки минулого століття нормовиці приїжджали з роботи на машинах і їх завжди супроводжувала пісня. А в період зимових свят на Різдво Христове відбувались масові народні гуляння з колядками, щедрівками і танцями. Пісні, селян, єднали, робили їх доброзичливішими, допомагали переживати життєві труднощі і проводити веселіше час. Перший клуб в с. Пиріжна з'явився на початку 20-х років в невеликій хаті. Господаря Сауляка Прокопа Созоновича з дружиною і 4 дітьми вигнали із хати і облаштували її під клуб. Перестінки в будівлі розвалили і опустили підлогу на 50см. В цьому клубі збиралася молодь проводили вечори відпочинку, створювали різні гуртки. У 1930 році в селі зачинили церкву. В ній зробили клуб. Молодь туди майже не йшла. Тому клуб розташували в будинку, де знаходилась контора колгоспу. Завклубом був Тимінський Марко Прокопович. Він організував гурток самодіяльних музикантів, до складу якого входили: Тимінський Марко Прокопович, який грав на мандоліні, Дідичук Григорій Федотович – на гітарі, Кучер Борис Якимович – на балалайці, Гук Іван Григорович – на контрабасі, Швець Василь Іванович – на баяні. Був також хороший хор. В ньому приймали участь:  Дідичук Ольга Єфиміїна, Ніколішена Лідія Кирилівна, Ніколішена Ніна Кирилівна, Станкевич Галина Павлівна, Петрик Віра Дем’янівна, Прокопова Ганна Пантелеймонівна, Прокопова Надія Василівна, Носульчак Віра Олександрівна, Мальчевська Галина Єфиміїна, Грінченко  Ганна, Самохвал Ганна Якимівна, Комар Марія Олександрівна, Комар Євгенія  Олександрівна, Обжелянська Ольга Юхимівна, Юзько Явдоня Ільківна, Кравець Василь, Гук Володимир Михайлович, Обжелянський Анатолій Дмитрович, Колісник Василь Іванович, Костенко Микола Фтодович, Склярук  Іван Миколайович, Юзько Василь, Мальчевський  Сергій і багато інших. Вони неодноразово виходили переможцями районних фестивалів, конкурсів та оглядів. Ще в 1957 році Пиріжнянський  самодіяльний хор їздив у Вінницю виступати як переможець районного конкурсу.
Після приєднання нашого села до Кодимського району, Одеської області наші аматори художньої самодіяльності почали приймати активну участь в районних конкурсах і оглядах. Тут теж досягли хороших результатів. Найкращих успіхів Пиріжнянські митці досягли в семи десяті роки. Хор сягав до п’ятдесяти учасників. Неодноразово їздили виступати в область, знімались на телебаченні. З концертами їздили в інші села району. Часто ставили вистави. Багато зусиль для успішного виступу наших аматорів докладав голова  колгоспу Козак Володимир Маркович. Він заохочував працівників колгоспу приймати участь у художній самодіяльності, забезпечував їх транспортом. Колгосп неодноразово купував музичні інструменти і театральні костюми. (В 50-ті роки вбрання учасникам хору вишивала Козяр Катерина). Активну участь у концертах приймав колектив учителів. Вони ставили вистави, співали в хорі і приймали участь в агіткультбригадах. Школярі теж були активними учасниками концертів. Був хороший, шкільний, духовий оркестр.





Учасники художньої самодіяльності 1958 р.


 

Хор працівників МТФ 1978р.
 
Струнний  квартет 1970р.
 Великий вклад у розвиток пиріжнянської художньої самодіяльності вніс талановитий художній керівник і музикант Швець Василь Іванович. Це під його керівництвом наші земляки досягли найбільших успіхів у розвитку художньої самодіяльності. По сумісництву він працював ще художником – оформлювачем, займався рідкісним на той час заняттям: знімав любительські, документальні фільми. Взагалі, Василь Іванович широко обдарована людина.
    1 січня 1965 року в Пиріжні було урочисто відкрито новий Будинок культури на 400 місць. Для села це була визначна подія. Зібралось майже все село. Люди стояли так густо, ніби оселедці в бочці. Діти сиділи на підвіконнях або в батьків на руках. Учителі  ставили виставу „Сто тисяч ”, яка пройшла з великим успіхом. В подальшому ще не один раз вчителі ставили вистави в Будинку культури. З цього часу учасники самодіяльності мали змогу більш професійно займатись співом і танцями.


Пиріжнянський самодіяльний хор. 1973 р.








 









Духовий  оркестр Пиріжнянської школи. 1972 р.



Запросили на роботу керівника духового оркестру – Трача Дмитра Івановича, хорошого організатора і музиканта. В березні 1966 року він набрав велику групу школярів і почав навчати грі на духових музичних інструментах.
З часом хлопчики навчились добре грати і почали приймати участь в різних концертах і фестивалях. Колгосп закупив для них музичні інструменти, костюми і вони їздили виступати в Одесу. Духовий оркестр завжди приймав активну участь у житті села. Він завжди супроводжував травневі демонстрації, грав під час святкування  Дня Перемоги, на „маївках”  в лісі, на Жовтневі свята, під час виборів тощо. Після виїзду з села Дмитра Івановича, цю справу продовжив його учень Шепітко Григорій Іванович, який закінчив Одеське музичне училище і став хорошим музикантом. Будучи художнім керівником хору він одночасно навчав дітей грати на духових музичних інструментах.
В 70-і та 80-ті роки дуже добре працювали агіткультбригади. Вони виїжджали з концертами на тік, ферми, бригади, поля і радували людей піснями і танцями. Як це було доречно - після важкої роботи під час обідньої перерви побачити концерт своїх односельців. Дуже часто глядачі самі підспівували знайомі пісні. В середині семидесятих років створили ансамбль „Ромашка”. В ньому брали участь: Грінченко Віра Михайлівна, Гранчак Галина Яківна, Ткачук Галина Володимирівна, Ткачук Ніна  Петрівна, Гук Надія Дмитрівна. Акомпанував їм на баяні Заболотний Леонід Миколайович. Молоді дзвінкоголосі дівчата не раз радували глядачів своїми піснями.
Минають роки, змінюються учасники  самодіяльності. Всіх згадати неможливо. Майже половина жителів села приймали участь у виступах в Будинку культури.
В середині 70-х років біля клубу збудували сцену і літній танцювальний майданчик. Вечорами молодь мала можливість там відпочивати і танцювати. Біля клубу чергували дружинники, які слідкували за порядком. Малим дітям забороняли вечором   ходити в клуб і біля нього. Перед початком кіносеансу кіномеханік „крутив” музику.

 

Виступ агіткультбригади в полі під час жнив

У нинішній час Пиріжнянський БК також відіграє значну роль у житті села. До кожного свята проводяться концерти, виставки народних умільців, вечори відпочинку. У художній самодіяльності 25 учасників віком від 7 до 40 років. З концертами побували в Лисогірці, Івашкові, Будеях, Гонорівці, Бритавці, Рибках, Петрівці, Слобідці, Писарівці і Кодимі. Брали участь у святкуванні 250-ї річниці з дня заснування Кодими. Проводяться шоу-програми „Красуня Пиріжни”, „Панночка - талант”. Колектив художньої самодіяльності неодноразово нагороджували почесними грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями. Найбільш активними учасниками художньої самодіяльності є: Соколова Валентина Василівна, Боцул Лариса Сергіївна, Чеботарська Валентина Олексіївна, Царан Галина Василівна, Обжелянська Тетяна Василівна, Петрик Алла Іванівна, Кравець Катерина Юхимівна, Мальчевська Людмила  Василівна, Поборознюк Алла Василівна, Чудак Людмила Володимирівна, Пенчак Володимир Анатолійович, Ніколішен Ігор Антонович, Олійник Вадим Володимирович, Писарівський Руслан та інші.

 
Колектив художньої самодіяльності с. Пиріжна
під час святкування Дня Кодими. 2004 р.

Зав. клубами Пиріжнянського БК в різні роки були: Тимінський Марко Прокопович, Швець Василь Іванович, Колісник Микола Іванович, Колісник Василь Іванович, Петрик Валентина Борисівна, Заворотнюк Людмила Федорівна, Царан Борис Миколайович, Чудак Людмила Володимирівна. Художніми керівниками і акомпонуваторами були: Швець Василь Іванович, Трач Дмитро Іванович, Шепітко Григорій Іванович, Колісник Микола Іванович, Міщенко Віктор Іванович, Гук Іван, Корчинський Валерій, Серебрій Микола Володимирович, Царан Борис Миколайович, Обжелянський Сергій Андрійович і Обжелянська Валентина Василівна. Всі вони докладали зусиль, щоб наші односельці духовно збагачувались, насолоджувалися співом чарівних пісень і  линула слава пиріжнянських соловейків далеко за межі села.
 

Хор Берегиня 2009 рік: Ісько Галина Григорівна, Колісник Галина Василівна, Гук Ганна Сергіївна, Дідичук Ольга Потапівна,  Пенчак Ганна Пантелемонівна, Мальчевська Марія Ананіївна, Шпаченко Віра Григорівна, Серебрій Тетяна Яківна, Соколова Валентина Василівна, Серебрій Валентина Іванівна, Кравець Катерина Юхимівна, Гук Галина Михайлівна, Чудак Людмила Михайлівна, Чеботарська Валентина Олексіївна, Кравець Олена Костянтинівна, Кравець Ольга Єфремівна.
 
Зустріч Пиріжнянських аматорів з народною артисткою  Матвієнко Ніна Митрофанівна
               
 

Першотравнева демонстрація 1986р.

Не можна не згадати про те, як святкували Перше травня. Всі вулиці були прикрашені прапорцями. Від контори колгоспу до СБК проходила демонстрація  з транспарантами під звуки духового оркестру. Після того відбувався мітинг. Другого травня колгоспні машини возили жителів села в Кодимський ліс. Там цілий день грала музика. Виїжджали кіоски та продуктові магазини. Багато людей приїжджали з Кодими, де відпочивали цілий день.
Дев’ятого травня теж були демонстрації, мітинги, концерти, святкові подарунки ветеранам війни. Оркестр грав пісні часів Великої Вітчизняної війни. Біля клубу люди накривали столи на честь полеглих на війні односельчан. Збиралось багато жителів села. Сьомого листопада також відбувалась демонстрація, лунала музика, проходили концерти. На 8 Березня жінкам дарували подарунки, ставили святкові концерти.
Багато уваги приділяли наглядній агітації.  Великі стенди були розміщені біля контори, клубу, ставка і в тракторній бригаді. На усіх підрозділах були червоні куточки. Там також була наглядна агітація. Кімнати відпочинку були облаштовані диванами, стільцями, в них були самовари, чайні набори. На стінах висіли картини, дзеркала. На МТФ та тракторній бригаді були їдальні і душові.
В селі діяли дві бібліотеки і третя в школі. Зазвичай завідуючі бібліотек були лекторами, пропагандистами. Колись бібліотеки знаходились в клубі. Там було всього по декілька десятків книг, тому завклуби одночасно були завбібліотекою.
В 1961 р. розвалили стару контору і клуб. Бібліотеку перенесли в хату (на  тому  місці  живе Колдубенко Ольга  Василівна).  Бібліотекарем  стала Петрик Галина Михайлівна. В 1965 році збудували новий Будинок Культури і бібліотеку перенесли в спеціально збудовану кімнату в клубі, де вона знаходиться до цих пір. Після виходу Галини Михайлівни на пенсію бібліотекарями були: Зарванська Людмила Олександрівна, Комар Олена Михайлівна, Шепітко Людмила Василівна, Петрик Валентина Борисівна. Після війни в село почали привозити кінофільми. Приїжджала машина і привозила установку, що виробляла електроенергію, так показували кінофільми. Потім їхали у інше село. З часом у нашому селі з’явилася така установка і кінофільми почали показувати частіше. До 1961 року їх демонстрували у маленькому, старому клубі, який був разом з конторою колгоспу. Потім кінофільми почали показувати у складі, що знаходиться нижче Бориса Дідичука. Там же тимчасово знаходився клуб. З 1 січня 1965 р. кінофільми почали демонструвати у новому Будинку Культури: для дітей – вдень по 5копійок, а для дорослих – ввечері по 20 копійок. Кіномеханіками були: Бобельчук Микола, Тетко Володимир, Дідичук Дмитро і Мельник  Анатолій.

 
Колона ветеранів і мешканців села 9 Травня 1980 р.

Відкриття пам’ятника.

 Меморіал полеглим воїнам в Пиріжні вперше відкрили в 1967 р. Він являв собою пам’ятник  „Скорбна матір з сином ” і поруч стояв обеліск з іменами солдат, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни 1941–1945 р.р. В день відкриття пам’ятника зібралось майже все село. На той час в нашому селі жило багато учасників війни та партизанського руху. На мітингу вони розповідали про важкі, смертельні дороги війни. Згадували тих, хто віддав своє життя за свободу нашої країни. Їх пам’ять вшанували хвилиною мовчання. Відбувся святковий концерт. Грав духовий оркестр музику часів  війни. Біля пам’ятника поклали квіти і вінки.







                Пам’ятник полеглим воїнам

В 1985 році в центрі села біля Будинку культури збудували новий меморіал полеглим воїнам. На стіні, символізуючи стрічку Ордена Великої Вітчизняної війни, висять металеві таблички з викарбуваними іменами односельчан, які загинули на війні. На невеличкому кургані височить пам’ятник скорботної матері і сина. Перед ними горить „Вічний вогонь”. Основні роботи по будівництву виконувала бригада Петрика Дмитра Іларіоновича. Плиту до вічного вогню в Пиріжну та Івашків виготовив я. Урочисте відкриття відбулося 9 травня. Зібралось багато людей. Від контори колгоспу до Будинку культури пройшла колона демонстрантів з прапорами, транспарантами і музикою. Попереду колони йшли сивоголові ветерани. На трибуні біля меморіалу зібрались керівники села, колгоспу та гості. З Києва приїхав син Героя Радянського Союзу Карпінського Франца Йосиповича, учасники партизанського загону.
Школярі вишикувались на урочисту лінійку. Неначе сама природа сприяла святковій обстановці. Був теплий і сонячний день. Мітинг розпочали хвилиною мовчання в пам’ять полеглих бійців. Виступали: голова колгоспу Козак Володимир Маркович, секретар парторганізації Маринов Сергій Михайлович, голова ради ветеранів Добрянський Володимир Антонович та інші. Школярі виступили з вітанням до ветеранів, після чого вручили їм квіти. Голова колгоспу вручив кожному ветерану грошову допомогу і цінні подарунки. Під звуки маршу „День Перемоги запалили „Вічний вогонь” і поклали вінки біля пам’ятника. Після мітингу був святковий  концерт. Ветеранам накрили святковий стіл в їдальні. Біля СБК були зроблені столи і жителі села також накривали їх в пам’ять про загиблих.

СУЗІР’Я ТАЛАНТІВ І МАЙСТРІВ


Наше село багате на талановитих людей і хороших майстрів. З давніх часів у Пиріжні розвивалось гончарство. Спочатку це було як необхідність для життя, побуту. Але з часом почали виробляти художні гончарні вироби. Їх розмальовували, покривали поливою (полива – це розтоплене олово, яке безперервно розмішували доки не утворювався з нього порошок. Потім тим порошком посипали гончарні вироби і ставили знову випалювати, після цього вони ставали гладенькі і блискучі). Найбільше виробляли гончарної посуди, яка використовувалась у побуті: миски, горщики, баньки, глечики, макітри, друшляки, лохані, щоб місити тісто, слоїки для зберігання в’ялених сливок, великі баньки для зберігання горілки, горшки близнята, в яких носили на поле їжу, риночки для випікання пасок. Створювали вироби для вина у вигляді різних тварин: котики, баранчики, півники, а також сопілки, свистунчики.
 
                Гончарні вироби
Неперевершеним майстром гончарної справи був Анатолій Якимович Ткачук. Коли він робив горщики або глечики, то вони в нього були неначе з форми вилиті. Всі однакового розміру, конфігурації і товщини. Його роботи були на різних виставках. Сам він їздив у область на телевізійні зйомки.   
 
              Гончарні вироби в горені після випалення

Хорошим гончарним  майстром був і його брат Володимир Якимович Ткачук. Слід зазначити, що гончарна справа – це дуже важка робота. Копали глину на полях. Частіше всього носили її в мішках на плечах. У різних місцях глина має різні властивості. Глина, яка  має велику пористість «дихає», або ще кажуть пропускає вологу,  довше зберігає холодну воду. З цієї глини старались робити баньки і глечики для молока. Вони вбирали з молока залишки вологи і довше зберігали прохолоду. Для горщиків та інших гончарних виробів шукали глину з більш суцільними якостями. Після того її замочували, довго ретельно місили. Вибирали корінці з допомогою сталевої нитки. Шматки глини, перед тим , як зробити виріб, довго били між собою били (вибивали повітря з глини). Робили виріб, який довго сушили. Щоб вироби не тріскались, і рівномірно висихали їх багато разів переставляли. Потім в горенах випалювали, поступово піднімаючи температуру до 1000 градусів тепла. Цю процедуру виконували не менше 12 годин.  Потім чекали коли горен з виробами вистигне. Цією роботою займалися також і жінки. Довгий час гончарною справою займалися дві сестри: Надія Данилівна Студенюк і Тетяна Данилівна Ткачук. Крім того вони були хорошими майстрами „гладити” хати (колись не штукатурили, а гладили спеціальним розчином). Із багатьох навколишніх сіл приїжджали за ними, щоб вони виконали цю роботу. Хороший гончарний майстер була Лідія Михайлівна Обушенко. Всі вони працювали на колгоспній гончарні. Крім них, в домашніх умовах також робили гончарні вироби Обжелянський Антип, Пенчак Андрій, Пантелішен Іван, Десятник Артемон, Гончар Григорій, Прокопчук Тихон, Заболотний Василь, Колісник Григорій, Десятник Федір, Бесараб Іван та інші.
Найбільш поширеним виробом мистецтва були вишиванки. Я не можу збагнути, як дівчата і жінки могли стільки вишивати. Адже вони працювали в полі зранку до вечора.. Після того треба було впоратися з домашнім господарством, зварити вечерю та починати шити. І це при гасницях, а то й тих не було в кожній хаті, а були лампадки і лучинки просмолені. Кожна господиня старалась вишити як побільше і краще, бо вважалося, що чим більше вишивки, тим краща господиня. Вишивали жіночі, чоловічі, дитячі сорочки, простирадла, подушки, хустинки, рушники. Пам’ятаю, моя мати нам, малим дітям, на білих сорочках також вишивала великі манішки, коміри і рукава . Одягала нас, це вбрання на великі свята. То ми ніяк не могли дочекатися               
Вишивки Грінченко Анастасії Василівної

того свята, щоб, як зараз кажуть, „пофорсити” в них.
Приємно, що традицію вишивання продовжують і до наших днів молоді господині: Анастасія Василівна Грінченко, Тетяна Анатоліївна Колдубенко, Галина Володимирівна Гук, Марія Афанасіївна Серебрій, Віра
 
Гук Галина Володимирівна і її роботи

Михайлівна Олійник, Галина Василівна Обушенко, Ольга Василівна Криворука, Ганна Григорівна Недбалюк, Галина Михайлівна Петрик, Ніна Павлівна Носульчак, Галина Василівна Грінченко, Галина Григорівна Заболотна та інші.
В селі є багато майстрів плетіння на шпицях. Светри, вив’язані їхніми руками -  справжні витвори мистецтва, один не схожий на іншого. Плетуть  шарфи, шкарпетки, шапочки, дитячі костюми. Дуже добре, що ремесло плести продовжують і розвивають наші молоді господарки: Галина Володимирівна Гук, Любов Костянтинівна Криворука, Віра Олександрівна Снігур, Ольга Михайлівна Марчук, Ірина Олексіївна Ткачук, Світлана Олексіївна Явдощук, Галина Михайлівна Петрик, Олена Федорівна Мальчевська, Любов Федорівна Гранчак.
 
Криворука Люба за ткацьким верстатом.

В селі було дуже поширене ткацтво. Ним займались до 80-х років. Самі верстаки збереглися в стареньких людей до нинішніх часів. Колись ткали тканини для одягу, та коли почали завозити в крамницю фабричні тканини, ткали килими, рядна, килимові доріжки, скатерки, рушники, хустки. Згадати всіх майстринь неможливо. Я згадаю тих, які ткали до недавніх часів: Студенюк Агафія Яківна, Її роботу на ткацькому верстаті знімало телебачення; Обжелянська Тетяна Кирилівна, яка до недавніх часів ткала рушники, доріжки; Десятник Югена, Десятник Надія, Грінченко Ольга Євдокимівна, Обжелянська Параска, Носульчак Марина, Петрик Ганна, Адамова Соломія.
Наше село завжди було багате на майстрів-будівельників. Їх багато працювало в районі і в Пиріжні. Всіх назвати неможливо. Але в селі були і є сімейні династії будівельників, про яких хочеться написати. Перш за все, це велика сім’я будівельників – Володимир Варівонович Козяр і його дружина Любов. Все життя вони працювали будівельниками. Багато колгоспних споруд і приватних будинків було збудовано їхніми руками. Немало
 
Надія Юстинівна Серебрій продовжує гончарне
ремесло 2008р.

років на будівництві з ними працювали дочки Валя та Галя, а також їхні чоловіки Микола і Анатолій. Слідами батьків пішов син Іван, який теж хороший майстер-будівельник. Двадцять років в будівельній конторі Кодими працював Дмитро Іларіонович Петрик та його дружина Ніна Михайлівна. В 1983 році вони знову повернулись в колгосп в будівельну бригаду. Довгий час з ними працював син Валерій і дочка Галя з чоловіком Володимиром.
Майстри своєї справи три брати Колдубенки – Михайло, Валерій та Сергій. Багато років працювали в будівельній бригаді, на цегельному заводі, в блочному цеху. Подружжя Лунгорів Петро і Ніна Василівна теж багато років працювали будівельниками. Брати Пенчаки – Іван та Володимир, працювали будівельниками аж до виходу на пенсію. Я з своєю дружиною Анастасією Василівною Грінченко теж працювали на будівництві контори, а потім – в гончарному цеху. З нами працювали ще два брати – Афанасій та Володимир і сестра Валентина. З часом дружина перейшла працювати поваром в дитячий садок, а сестра стала завідуючою пекарнею, Афанасій – головою ревізійної комісії і пасічником. Я з братом Володимиром працював на блочному цеху, цегельному заводі, а з 2001 року почали робити купола на церквах. Зробили ми їх в Пиріжні, Івашкові, Сербах, Кодимі, Загніткові, Котовську, Немирові, та інших місцях. А в Петрівці збудували нову церкву.
Слід зазначити, що всі ці сімейні будівники були і є хороші майстри. Вони виконували всі будівельні роботи, починаючи від мурування, штукатурки і закінчуючи дахом. А такі сім’ї, як Козяр, Грінченко і Колдубенко були ще хорошими столярами.
Відомо, що в Пиріжні на початку 20-х років був колектив духових музичних інструментів. Тільки невідомо, де і як вони навчалися музиці. Тоді не було в нас музичних шкіл. В 60-х роках Василь Швець закінчив Одеське музичне училище і вже як професіонал очолив самодіяльний колектив нашого села. Він був майстер своєї справи і талановитий організатор.
Хорошими музикантами і керівниками музикальних груп були: Трач Дмитро Іванович, Шепітко Григорій Іванович, Колісник Микола Іванович. Всі вони закінчили Одеське музичне училище.
В селі були і музиканти-самоучки, які теж дуже добре грали: Дідичук Борис Іванович, Заболотний  Леонід Миколайович, Грінченко Микола Васильович, Недбалюк Петро, Кучер Борис Якимович, Обжелянський Микола Юхтимович. Нині в селі є група чоловіків, які добре грають на духових інструментах. Це: Колісник Микола Іванович, Шепітко Микола Іванович, Ісько Дмитро Якович, Серебрій Микола Володимирович, Мальчевський Василь, Носульчак Сергій, Царан Борис Миколайович, Обжелянський Сергій Андрійович. Крім того, Царан і Обжелянський грають на електроінструментах.


Не хлібом єдиним

Хочеться написати про людей, які своєю творчістю вносили посильний вклад в духовне збагачення наших односельчан. Василь Назарович Муляк був чудовою людиною, сумлінним робітником, чиїми руками зводились будови на Кодимщині. Він споруджував не лише те, що ми називаємо матеріальним. Його поетична творчість служила духовному збагаченню людей, прокладала містки між їх серцями, вчила милосердю і добру. Він володів даром у звичайному помічати прекрасне, неповторне і передавати у віршованих рядках. „Люблю я світ, свою Вітчизну – ці останні слова Василя Муляка – ніби підсумок його життєвого шляху.



Я не прощу собі ніколи,
Якщо я в чомусь провинивсь.
Я все життя – жагуче поле
Пройшов і всього надививсь.
                ***
Люблю я світ, свою Вітчизну,
Вона як матінка моя,
Спасла мене в годину грізну,
Щоб мав я голос солов’я.


Я також вніс якусь частинку в розвиток нашого села. Писати про себе не зручно, але промовчати теж буде не правильно. В середині 90-х років почав писати вірші. Записав на аудіо касети більше 100 своїх пісень, створював скульптури і погруддя, та ін. Чимало раз захищав честь села в спортивних змаганнях в районі і області. Нагороджений багатьма дипломами, грамотами, призами і кубками. В 2014 році відбувся творчий вечір на якому прозвучали мої пісні, вірші, гуморески і виставки моїх робіт і нашої бригади.  В2015р. в Районному Будинку Культури відбувся ще один творчий вечір. Найбільшим своїм досягненням в житті, я вважаю, – це любов до свого села, людей і Батьківщини. В підтвердження цього кілька рядків із мого вірша:


Моя любов горить не в міру,
Межі не знає і кінця,
В людей запалить вона віру,
До Батьківщини і життя.

В мене було багато можливостей виїхати з села і жити краще (в матеріальному відношенні), але я залишився в селі. Відповідь на це питання у вірші про Пиріжну. Ось кілька рядків з нього:


      Карпінський Ф. П
Пиріжна, любима Пиріжна,
Ростила мене ти не рік,
Як мати ласкава і ніжна,
У тебе в боргу я повік.

Тимінська Світлана Володимирівна є активним учасником художньої самодіяльності. Пише вірші, до того ж, за сучасними вимірами, являється багатодітною матір’ю. Разом з чоловіком Олександром Борисовичем виховують четверо дітей. Попри домашні турботи знаходить час займатись поезією.
Прийшла весна, хоча холодна нині,
Але ж весна - пробудження пора.
І розпустилися листочки на калині,
Стоїть верба зелена, молода.
                ***
Я тут  зросла, у цім селі, в цім краї,
Весна тут особливо чарівна,
То заспіває соловейко в гаї,
Зеленим килимом покриються поля.

Зарванська Людмила Олександрівна закінчила Білгород-Дністровське педагогічне училище, факультет дошкільного виховання в 1988 році з відзнакою. Працювала в Кодимському дитячому садку № 4. Потім – завідуючою сільською бібліотекою, пекарем на хлібопекарні в КСП „Перемога” і з 1999 р. працює вчителем біології та хімії. Заочно закінчила Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського в 2004 р. З 2002 року – депутат райради, має двох діток. Син Максим студент Вінницького вищого професійного училища № 4. чемпіон Кодимського району 2004 р. по бігу, нагороджений золотою медаллю. Дочка Наталія учениця 8-го класу. Чоловік, Зарванський Анатолій Андрійович, помер в 2003 р. Всі домашні справи лягли на її плечі. Сумлінно виконує депутатські обов’язки. І серед цих життєвих турбот знаходить час для поезії.

За батьківською хатою поля,
Дорога у світи моя далека.
Мій рідний край, прапрадідів земля,
 Зі всій святинь – моя найближча «Мека».


Її дочка Наталія робить перші кроки в поезії, яка наповнена любов’ю до рідного краю.

...За все уклінно дякую, вклоняюсь
Своїм батькам і рідному селу,
Що тут я виросла, мене всі знають,
Я українка на українській землі.

Серебрій Костянтин Матвійович і його дружина Надія Юстинівна потомствені гончарі і цьому мистецтву навчили свою доньку Любу і зятя Криворуку Сергія Євгенійовича, які виготовляють гончарні вироби і в наш час. Надія Юстинівна 1928 року народження, ветеран праці, до недавнього часу виробляла на верстаті килимові  доріжки рушники. Дочка Любов Костянтинівна – художник і свої гончарні вироби, сувеніри розмальовує. Вміє шити, вишивати, плести. Разом з донькою Юлією пишуть вірші, які друкують в місцевій пресі. Їх гончарні вироби були на виставках народного мистецтва району. Ось вірш Любові Костянтинівни.

А троянда червона горить і цвіте,
Та нектар з того цвіту ніхто не бере.
Може бути, що цвіт той останній,
Може бути, що холодно вже.
Або вітер холодний повіяв,
Й пелюстки ось-ось він знесе,
Із зимою троянда не хоче змиритись,
До тепла дуже хочеться їй притулитись.
Та давно навіть бабине літо пройшло,
А їй віриться все, що настане тепло.

Ось вірш її доньки Юлі. Вона вчиться в 11-му класі. У її віршах відчувається любов до рідного краю.

Коли іду долиною, співаю я пісні,
Веду я із калиною розмову до душі.
А може то долина співучая така,
Що так мені співається красива пісня та.
Чому це я співаю -  не знаю і сама.
Та піснею вітаю тебе, моя земля.

Вірші також пишуть; Петрик Гавриїл, має свою збірку віршів, Петрик Віра Костянтинівна, Шпаченко Віра Григорівна, Суп Катерина Миколаївна, Грінченко Василь Іванович, Серебрій Юлія Юріївна, Обжелянська Інна Михайлівна, Чеботарська Ніна та інші.
Є вихідці із нашого села, які пишуть книги про наше село, про наших односельчан. Це Ліна Кучерява і Василь Білоус. Часто друкує в місцеві пресі, свої нариси Микола Студенюк.

Хвала рукам, що пахнуть хлібом.
 

Наше село розвивалось і міцніло завдяки працелюбним його мешканцям. В 1957 році ланкова Петрик Наталка Йосипівна зібрала найбільший урожай цукрових буряків – 280 цнт. з 75 соток. Їздила у Вінницю на зліт кращих буряководів.
Олійник Ніна Михайлівна в 1961 р. із своєю ланкою обробила 10га кукурудзи і зібрала по 100 цнт. в зерні з 1га. Була нагороджена державною премією і їздила на з’їзд Ленінського комсомолу в Моску.
Заболотна Марія зібрала найвищий урожай овочів в 1969 році. Їздила в Одесу на зліт передовиків області.
Плахотний Василь в 1971 р. отримав Орден "Знак пошани" за високий добовий приріст м’яса свинини. Після того ветеран війни і праці з дружиною обробляв 15га цукрового буряка за сезон.
 Будеянський Андрій Григорович нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора в 1975 р. і медаллю за трудову відзнаку. Працював в колгоспі з 1958 до 1991 року.
Станкевич Галина Павлівна нагороджена Орденом Трудової Слави III ступеня в 1976 р., Орденом Трудової Слави II ступеня в 1991 р, Ударник комуністичної праці за 1962 р., переможець соцзмагання 1974 р., медаль за доблесний труд „Ударник 9-ї і 11-ї п’ятирічки”. Обиралась депутатом сільської і районної ради. Нагороджувалась багатьма цінними подарунками.
Кучер Андрій Ананійович працював в колгоспі трактористом з 1956 по 1996 р. Нагороджений бронзовою медаллю ВДНГ СРСР і медаллю „За доблесний труд” 1970 р.
 Шепітко Василь Омелянович в колгоспі працює з 1976 р. Був трактористом, комбайнером, зав. машинним двором, слюсарем. Нагороджений медаллю „За трудову доблесть” в 1986 р.
Грінченко Микола Васильович працював у колгоспі з 1970 до 2001 р. Був трактористом, начальником механізованого загону № 2 і бригадиром тракторної бригади. Нагороджений медаллю „За трудову відзнаку”, значками "Ударник комуністичної праці", "Ударник 11 п’ятирічки" та іншими подарунками.
Петрик Федір Григорович працював у колгоспі з 1962 до 2001 р. трактористом, нагороджений Орденом Трудової Слави III ступеня 1986 р., значком "Ударник праці" і "Ударник 11 п’ятирічки".
Ніколішена Лідія Кирилівна працювала в колгоспі з 1952 до 1997 р. Нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора в 1988 р., медаллю "За трудову відзнаку і довгорічну працю".
Недбалюк Іларіон Єремійович працював у колгоспі з 1950 до 1980 р. трактористом. Нагороджений медаллю "За доблесний труд" 1970 р., "Переможець соцзмагання 1975 р.", Орденом "Знак Пошани" в 1977 р., Орденом Трудового Червоного прапора в 1986 р., медаллю „Ветеран праці” в 1987 р., багатьма ювілейними знаками.
Кравець Іван Юхтимович працював у колгоспі з 1961 до 1997 р. шофером. Нагороджений Орденом Слави III ступеня в 1976 р.
Кузнець Лідія Захарівна працювала в колгоспі з 1967 до 2002 р. Стала переможцем соціалістичного змагання в 1975 р., нагороджена знаками „Ударник 9-ї та 11-ї п’ятирічок”.
Мальчевська Галина Єфимівна  працювала в колгоспі з 1960 до 1995 р. дояркою, завфермою, обліковцем у тракторній бригаді. Нагороджена Орденом Трудового Червоного Прапора в 1973 р. за високі надої молока.
Петрик Володимир Кирилович працював бригадиром тракторної бригади, бригадиром городньої бригади, нагороджений Золотою зіркою ВДНГ СРСР.
Гонтарук Федір Іларіонович працював у колгоспі  з 1975 до 1997 р. Був обліковцем рільничої бригади, завгоспом, завідуючим свинофермою, бригадиром рільничої бригади. Його поважали в селі як хорошого працівника і добру, спокійну людину. Був нагороджений Орденом "Знак Пошани".
Склярук Іван Миколайович працював у колгоспі з 1967 до 2001 р. бригадиром городньої бригади, агрономом, головним агрономом і секретарем  партійної організації. За цей час був нагороджений медаллю „За трудову доблесть” в 1969 р., Орденом Трудового Червоного Прапора в 1970 р., Орденом Леніна в 1988 р.
Козак Володимир Маркович закінчив Верховський сільськогосподарський технікум. В Пиріжні почав працювати бригадиром тракторної бригади з 1959 до 1961 р. Потім його обрали головою колгоспу, де він працював до 1987 року. За час його керування колгоспом, в селі дуже багато що змінилося. Збудовано всі нові корівники, свиноферму, птахо - ферму, склади в тракторній бригаді, на господарстві. Збудували контору, млин, дитсадок, Будинок культури, школу, профілакторій, лазню, їдальні на МТФ і тракторній бригаді, будинок тваринника і будинок механізатора. Забетоновані центральні вулиці, зроблено три ставки. Багато будувалося приватних будинків. За час його правління колгоспом, в селі була найбільша кількість машин – 32, тракторів – 38, комбайнів – 8. колгосп отримував хороший урожай і високі надої молока. Розвивався спорт і художня самодіяльність. Він був нагороджений Орденом Трудового Червоного Прапора в 1972 р., знаком переможця соціалістичного змагання в 1973 р., медаллю „За почесну працю”, медаллю „Ветеран праці”, почесними грамотами, а також був учасником з'їзду передовиків сільського господарства в Кремлі.
14 років господарство очолює Василь Іванович Гук. Це був період розпаду Радянського Союзу, порушення зв’язків і нестабільності. І все ж таки завдяки В.І.Гуку і працівникам нашого села товариство досягло непоганих результатів у сільськогосподарському виробництві. 17 лютого 1995 р. його було нагороджено дипломом, як переможця обласного конкурсу підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. В 2001 р. товариство нагороджено Почесною грамотою за 3-є місце по підсумках роботи в агропромисловому комплексі району. Почесною грамотою нагороджено за високі трудові  досягнення та заняте друге місце по збиранню ранніх зернових і зернобобових культур врожаю 2001 р. Почесною грамотою нагороджено за високі трудові досягнення у виробництві сільськогосподарської продукції та зайняте 3 – є місце за підсумками агро формувань у 2004 р. почесною грамотою нагороджено за досягнення високих результатів у забезпеченні урожаю 2006 р. Почесною грамотою нагороджено як переможця районного огляду меценатства і спонсорства 28 січня 2005 р. Особисто нагороджений Почесною грамотою міністерства аграрної політики України за багаторічну сумлінну працю, вагомий особистий внесок у збільшення виробництва сільськогосподарської продукції за 2002 р. Від обласної Ради нагороджений Почесною грамотою, листом Подяки, Почесною Відзнакою і Срібним значком, листом Подяки за плідну, сумлінну роботу у складі депутатського корпусу Одеської обласної ради XXIII скликання. Від Одеської обласної державної адміністрації  нагороджений Почесною відзнакою і золотим значком, двома Почесними грамотами. Від районної ради, голови райдержадміністрації та голови райкому профспілки працівників АПК нагороджений чотирма Почесними грамотами. 
Багато наших односельчан займали чималі посади в різних регіонах нашої країни: Пантелішен Володимир Степанович – генеральний директор Ростов – газобуду. Склярук Григорій Якович – полковник запасу, працював зам. командира дивізії по тилу, ветеран збройних сил. Отримав 18 державних нагород. Обжелянський Микола Архипович – завідуючий Рибницьким консультпунктом від Московської академії економіки та права. Пантелішен Олександр Іванович – був головою райдержадміністрації м. Канева, тепер працює в адміністрації Президента. Пенчак Микола Дорохтейович служив солдатом, курсантом. Закінчив школу молодших командирів. Екстерно здав екзамени за повний курс Ленінградського зенітно – артилерійського училища. В 1969р. закінчив Московську військову академію. Службу проходив у Ленінградському, Далекосхідному, Сибірському і Київському військових округах. Об'їздив увесь Радянський союз. Був у спецкомандировці за кордоном, яка була складною і довгою. Більше 30 років Микола Дорохтейович був на охороні нашої Батьківщини. Нагороджений трьома орденами і чотирма медалями. Неодноразово вибирався депутатом обласних, міських і районних рад. Син – Олександр Миколайович пішов дорогою батька. Він закінчив вище інженерно – командне училище (радіоелектроніки) ПВО України, Калінінську інженерно – командну академію ПВО України. Служив офіцером наведення , зам. Командира і начальником відділення. Був командирований у Латинську Америку військовим радником в Перу. Після повернення призначений начальником командного пункту. Потім начальником хімічної служби і викладачем Одеського вищого інженерно – командного училища ПВО по перепідготовці офіцерів зарубіжних країн. Прослужив 22 роки і звільнився підполковником. Зараз живе і працює в м. Одесі.
Ситник Анатолій Іванович в 1978 році закінчив Одеський Автомеханічний технікум за спеціальністю технік – механік. Працював у Новосибірську інспектором ДАІ. З 1979 до 1983 рр. Навчався у вищому Сімферопольському Будівельно – політичному училищі. Після закінчення служив у Московському військовому окрузі. Був заступником командира роти, замполітом частини, комсомольським працівником. Очолював автослужбу в головному управлінні міністерства оборони Російської Федерації. Був делегатом ХХI з'їзду комсомолу в Москві. Нагороджений шістьма державними і урядовими нагородами. Пройшов шлях від рядового солдата до полковника. За час служби заочно закінчив Всесоюзний Інженерно – будівельний інститут та Інститут промислової  приватності та іноватики. Після служби в армії працює директором великого автотранспортного підприємства в м. Москва яке виконує міжнародні перевози.
  Пенчак Сергій Володимирович проходив службу в НДР від рядового до прапорщика. В 1993році закінчив з відзнакою Вище Військове училище тилу. Служив у м. Первомайську 43-ї ракетної армії на посаді начальника речового і продовольчого забезпечення. Потім начальником продовольчої служби навчального центру м. Котовська. З 1997  до 2000 рр. - начальник продовольчої служби дивізії. Згодом став командиром військової частини м. Первомайська.
Серебрій Василь Назарович лікар – стоматолог. Про нього писала газета "Кримська правда": ".... народний лікар, майстер золоті руки, талант від Бога". Він навчався і пройшов спеціалізацію та удосконалення у восьми вузах України і Росії та за кордоном. В 1995р. на конкурсі в м. Полтава Василь Назарович отримав почесне звання " Лікар симпатій". За 33 роки лікарської діяльності він надав стоматологічну допомогу 135 тис. пацієнтів. Має свій стоматологічний кабінет, де використовує новітні методи лікування, сучасні технології і обладнання, а також кращі на сьогодні ліки.
Самосенко Андрій Іванович зам. директора Луганського заводу «Енергоремонт».Освіта вища, інженер – технік. Пише вірші і пісні.
Пенчак Ганна Дмитрівна  лікар – терапевт. Завідуюча відділенням районної лікарні м. Скадовськ Херсонської області.
  Дідичук Валерій Григорович – лікар - хірург. Білоус Анатолій Андрійович – працював начальником будтресту м. Ліпецька. Петрик Микола Варфоломійович – лікар - терапевт. Носульчак Володимир Іванович – кандидат сільгоспнаук.. Токаренко Володимир Миколайович – підполковник військово-повітряних сил. Бурдейний Леонід Йосипович – підполковник прикордонних військ. Обжелянський Сергій Демянович – перший заступник начальника міліції карного розшуку.

Важкі дороги Афганістану

В нашому селі є учасники бойових дій в республіці Афганістан, які ризикували своїм життям у наші дні. 
 Дідейчук Віктор Никифорович народився 2 лютого 1950 року. Після закінчення 10 класів поступив у Казанське вище танкове, командне Червонопрапорне училище. Навчався добре. 1 листопада 1969 року від керівництва училища його батьки  отримали  лист  Подяки. Закінчивши успішно училище він поступив у Московську академію бронетанкових
Дідейчук Віктор               Никифорович
військ. Її теж закінчив успішно. У грудні 1986 року  був направлений в республіку Афганістан.
6 липня 1988 року під час бою з талібами підполковник Дідейчук  Віктор Никифорович був важко поранений і помер в шпиталі. Нині в Кодимі одна із вулиць носить його прізвищ
Ткачук Михайло Анатолійович заступник командира розвідувальної групи спеціального призначення № 453 ОРСПН яка була розташована в місті Кабул. Приймав участь у бойових операціях. Нагороджений медалями "За Відвагу" та "Бойові заслуги". Був поранений і контужений. Після Афганістану дислокований у місто Тирасполь командиром батальйону спеціального призначення "Дельта". Шість років служив у Монгольській Народній Республіці.
Жемчужин В’ячеслав Борисович після закінчення інституту зв’язку ім. Попова молодим лейтенантом потрапив разом з окремим вертолітним полком в Афганістан місто Кундуз, де служив начальником групи обслуговування гелікоптерів МІ – 8 – МТ. Нагороджений орденом "За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР". Ісько Іван Якович служив біля міста Кабул в 1981 році. Нагороджений орденом Суворова, Воїну – інтернаціоналісту від вдячного афганського народу, медаль захисник Вітчизни, 60 і 70 років збройних сил СРСР. Воювали в Афганістані: Обжелянський Борис Володимирович, Пенчак Віталій Володимирович, Аржанович Олександр Леонідович, Козяр Дмитро Павлович, Петрик Василь Федорович, Кучер Анатолій Володимирович, Обжелянський Віталій Михайлович, Баланюк Анатолій Григорович, Кучер Сергій Борисович, Шпаченко Григорій Іванович, який нагороджений медаллю „За бойові заслуги”. Дідичук Микола Васильович, проходив службу біля китайського кордону і був нагороджений медаллю „За бойові заслуги”.
Є також учасники ліквідації Чорнобильської аварії: Шепітко Микола Іванович і Пантелішен Григорій Іванович, Стефаник Володимир Трохимович, Помазанов Василь і Адамов Володимир.


Життя прожити не поле перейти.

Найбільша цінність села – це його жителі. Тому у нас ставляться  до багатодітних сімей з великою повагою. До недавнього часу в селі жили подружжя Скляруків – Данило Кузьмич і Ксенія Фомівна. Вони виростили 13 дітей. Манилова Віра Гаврилівна, і її чоловік Манілов Микола Маркович виростили 9 дітей. Носульчак Олександр і його дружина Єфимія Данилівна виростили 8 дітей, доживши до поважного віку 85 років.
Подружжя Костенків Іван Григорович  і Мотря Гаврилівна  виростили 7 дітей і мали 19 внуків, 22 правнуки і одного праправнука. Серебрій Микола Гнатович та його дружина Марфа Григорівна виростили 6 дітей. Серебрій Микола Іванович з дружиною Степанидою Климентіївною виростили 6 дітей. Будеянський Андрій Григорович з дружиною Світланою Ільїнічною виростили 6 дітей. Гук Пантелеймон з дружиною Ганною Василівною виростили також 6 дітей. Ніколішен Кирило Філімонович з дружиною Мариною виростили 6 дітей. Пантелішен Каленик Семенович з дружиною Штифанією виростили 8 дітей.
Є в нашому селі молоді багатодітні сім’ї: Гук Василь Олександрович з дружиною Валентиною Леонтіївною виростили 7 дітей. Його брат Гук Дмитро Олександрович з дружиною Зоєю Іванівною виростили 5 дітей. Шпаченко Марія Павлівна одинока мати виростила шестеро дітей. Малик Наталка одинока мати виростила четверо дітей. Подружжя Петрущак Михайло Афанасійович та Марія Митрофанівна виростили семеро дітей.
В нашому селі є люди, які досягли поважного віку і є гордістю нашого села. Серед них є такі, що прожили по сто і більше років. Ось довгожителі, які на сьогоднішній день живі і здорові (2004р.).
Кравець Єфросинія Кіндратівна 1905 року народження; Студенюк Агафія Яківна 1905 р. н., Склярук Яків Тимофійович 1910 р. н., Кучерява Тетяна Андріївна 1909 р. н., Баланюк Агафія Іванівна 1912 р. н., Браславська Марія Федорівна 1914 р. н., Петрик Текля Федорівна 1915 р. н., Пентюк Іван Федорович 1917 р. н., Пенчак Ксенофонт Романович 1914 р. н., інвалід війни, Пенчак Марко Оверкійович 1917 р. н., інвалід війни, Рахнянська Єфимія Микитівна 1918 р. н., Ніколішена Марина 1909 р.н., Самохвал Ликера Петрівна 1914 р. н., Обжелянська Тетяна Кирилівна 1923 р. н., Торканівська Килина 1923 р. н.,
 Петрик Наталка Йосипівна 1926 р. н., Петрик Марія Іванівна 1924 р. н., Адамова Параска Олексіївна 1922 р. н., Гук Домна 1917 р. н.
 
Голова райдержадміністрації Погорілий В. І. і голова Райради Тростянецький І. І. вітають Студенюк Агафію із столітнім ювілеєм

Старожили, які померли: Кучер Палажка прожила 104 роки; Петрик Палажка Григорівна – 101 р.; Ніколішена Ірина Федорівна – 97 р.; Козлова Уляна Данилівна – 100 р.; Обжелянська Єфросина Федорівна – 90 р.; Ґудзь Текля Федорівна – 84 р.; Комар Агафія Філімонівна – 97 р.;
Носульчак Юхтима Данилівна – 85 р.; Рахнянський Петро Гнатович – 90 р.; Тонкоглаз Ганна Євгенівна – 90 р.; Пенчак Ганна Іванівна – 94 р.; Тимінська Анастасія  Михайлівна – 85 р.;  Криворука Єфросина Гаврилівна – 89 р.

СІЛЬСЬКА РАДА


            В Пиріжнянській Сільській Раді знаходиться земля:

                Загальна площа...................................2835 га
У користуванні ТОВ "Перемога".....2135 га
З них ораної........................................1455 га
Пасовища .............................................268 га
Сіножаті ...............................................478 га
Під будівлями.........................................24 га
Лісові насадження..................................25 га
А було....................................................115 га
Ставки......................................................15 га
Під релігійною організацією..............0,16 га
Школа і дитячий садок........................1,95 га
Заклади культури.................................0,80 га
Охорона здоров'я.................................0,14 га
Заклади торгівлі.................................0,092 га
Громадське харчування ......................0,11 га
Землі під залізничною колією...............51 га
Дороги автомобільного транспорту......12 га
Телеком.................................................0,01 га
Землі запасу (пасовища)..................... 215  га
Землі резерву.......................................... 66 га
Підсобні господарства і присадибні
ділянки..............................................305,66 га
із них під приватною забудовою...........24 га
На 2005 рік в селі було.....................642 хати
    Адміністративне – територіальне підпорядкування села  Пиріжна неодноразово змінювалося. У 1794 році наш край перейшов у підданство Російської імперії. В той час створювались повіти. Пиріжна почала відноситись до Ольгопільського повіту Вознесенського намісництва.  Згодом перейменували на Вознесенську губернію. Після смерті Катерини II її син Павло I провів нову  адміністративну реформу. 29 серпня 1797 року   до Подільської губернії був приєднаний  Ольгопільський  повіт до якого відносилось наше село. Повна адреса села була: Подільська губернія Ольгопільський повіт Лугська волость, с. Пиріжна. Після революції, в 1923 р., змінили на: Подільська губернія, Тульчинський округ, Чечельницький район. 1 Серпня 1925 року скасували губернії і округи перейшли в пряме підпорядкування центральної влади. Така адміністративна система проіснувала в Україні до 2 вересня !930 року, коли замість 40 округ було створено 484 райони, які згодом (27 лютого 1932 року) увійшли до перших областей: Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Одеської та Харківської. 

   
Сільська Рада і ФАП

  Під час війни в 1942 р. знову змінили: Балтський повіт, Чечельницький район. Після війни селу повернули стару адресу: Вінницька обл, Чечельницький район. 22 травня 1957 р. с. Пиріжна було приєднано до Кодимського району Одеської області.
Сільську Раду в Пиріжні створили в 1917 році. Був створений виконавчий комітет. Вони розподіляли панську землю серед бідняків. З тих пір Сільська Рада виконувала керуючі функції села. Люди поступово почали звикати до нової форми управління. Створювались нові структури; трудшкола, сільський клуб, організація просвіти, профспілки, драматичний гурток а також нові форми власності; кооперації, комнезами (КНС), колгоспи. Все це вимагало від працівників сільської ради великих зусиль на втілення цих нововведень. На початку 30-х років встановили телефонний зв’язок між Сільською Радою Пиріжни і районним центром Чечельником. Біля телефону цілодобово чергували жителі села по черзі. Одним з головних завдань Сільської Ради було стягнення податків з селян. Кожна сім’я повинна була здавати молоко, 40кг м’яса, 200 штук яєць, шкіру з тварин, вовну, бринзу, сир, картоплю, зерно, податок на холостяків, одиноких та малосімейних громадян. Заплатити податок за землю, хату, фруктові дерева, брати облігації державного займу. Так що роботи Сільській Раді вистачало.
В середині 50-х років більшість податків відмінили і селянам стало краще жити. В 1959 році з’єднали Пиріжнянський та Івашківський колгоспи і Сільську Раду перевели в с. Івашків. Для пиріжнянських жителів це додало багато незручностей. Щоб узяти якусь довідку від Сільської Ради жолоблянам треба було подолати пішки туди й назад до 20 км. Ці незручності тривали 28 років.
1 квітня 1987 року в Пиріжні знову відкрили с/раду. Головою обрали Маланецького Олексія Миколайовича. Він завіз декоративні дерева і їх посадили по обидва боки центральної дороги. До криниць привезли накриття „бесідки”. Одну поклали біля ставка навпроти Володимира Ткачука, а другу – на криницю біля Тимінського Михайла Ф. В 1989 р. головою с/ради обрали Гука Василя Івановича. Він теж захотів облаштувати всі криниці накриттям. Для цього я завіз свої станки (циркулярку, стругальний, токарний) на колишній курятник і там почали виготовляти „бесідки”. Всі криниці біля центральних доріг були накриті цими «бесідками». На прохання Василя Івановича ми почали робити бетоновані огорожі і ставити їх по селу. Зробили алею слави до цвинтаря. Садили там три рази дерева. Відчувалось, що голова с/ради приділяв увагу розвитку села. В 1990 році Гука Василя Івановича обрали головою колгоспу, а головою с/ради обрали Шепітко Людмилу Василівну. Після неї головами с/ради були: Косий Іван Григорович, Гук Іван Григорович, Курка Леонтій Трохимович, Гук Володимир Михайлович.
В 2002 році с/рада переїхала на нове місце в будинок ФАПа, де розміщалось пологове відділення. В липні 2003 року головою с/ради обрали Царан Галину Василівну. Під її керівництвом зробили огорожу навколо ФАПа, ремонт приміщень с/ради, СБК, центральної дороги. Зобов’язалась встановити з району додаткову телефонну станцію. В 2004 році возила  пиріжнянських спортсменів на змагання в район, де зайняли III командне місце, в тому числі здобули дві золоті медалі. В Сільську Раду закупили два комп’ютери, принтер, ксерокс, що значно полегшує людям роботу з різними документами. В Будинок культури закупили електромузичні інструменти.
В Пиріжні є багато прізвищ наших односельчан походження яких пов’язані з певними місцями чи іншими обставинами. Ось прізвища які носять назви сіл з яких переселились люди: Шарапан, Заболотний, Попіль, Комар, Кириленко, Сідлецька, Студенюк, Серебрій, Баланюк, Бесараб, Гук, Будейський, Дігтяр, Пікальова, Лук’янчук, Браславський. Торканівський, Соколов, Саранівська, Адамов, Зарванська, Адамов, Рахлянький,Рудик, Добрянський, Немировська, Петрик.
Є прізвища які пов’язані з професією; Гончар, Кузнец, Кравець, Ткач, Ткачук, Рибак, Швець, Шевчук, Кучер, Бондар.
Деякі пов’язані з прикметами; Білоус, Криворука, Кучерявий, Косий, Кучер, Караман, Лисак, Нехороша Недбалюк, Поборознюк, Русавський, Рудий, Жебрак,  Самохвал, Тонкоглаз, Чорний, Число, Суп.
А також чий син; Адамів, Сьомін, Прокопчук, Фірсол.
     В 2005р. за розпорядженням районної адміністрації  №412 лісові насадження: Заячий садок, Кучерів садок, Контроверси, і Пиріжнянський ліс передали в підпорядкування Кодимського лісового господарства. Загальна площа 115га.
В жовтні 2015 року відбулися вибори до місцевих рад. Головою Сільської Ради обрали Шевчук Людмилу Володимирівну.
 
БІБЛІОТЕКА

Як створювались бібліотеки і при яких умовах?
Про безплатні народні читальні

      Згідно Височайшому повелінню 15 травня 1890 року, клопотання про дозвіл безплатних народних читалень або бібліотек, треба приносити начальнику губернії, від якого залежить дозвіл такої читальні і затвердження її уставу, якщо тільки бібліотека не призначається в шкільному приміщенні. Духовні особи і заклади, відкриваючи читальні при монастирях, церквах, церковно-приходських школах, школах грамоти та інших духовно-учбових і благодійних закладах духовного відомства, випрошують на це дозвіл єпархіального архієрея, і ці читальні знаходяться у підпорядкуванні єпархіального начальства.
При випрошуванні цього дозволу зобов’язані: а) приставити проект уставу чи правил, вказуючи на призначення читальні і умов користування нею; б) вказати, де саме буде знаходитися читальня, на які кошти вона засновується і чим забезпечується подальше її існування. Коштами забезпечуючи утримання, також можуть бути рішення: земських зборів, міських рад, волосних і сільських сходів, а також зобов’язання, взяті на себе засновниками читальні, відносно деяких періодичних внесків. Безплатні народні читальні можуть мати в  собі тільки ті книги і періодичні видання, які будуть схвалені для них вченим комітетом Міністерства Народної Освіти. Для цієї цілі Міністерство, за згодою з духовним відомством, має видати каталог книг і періодичних видань, допущених до користування в безоплатних читальнях.
Ось згідно цього указу в Російській імперії почали відкривати перші бібліотеки. На Україні, яка також входила в склад Російської імперії, теж відкривались бібліотеки. Кожна бібліотека повинна була мати свій Устав. Ось зразок статуту бібліотеки в скороченому вигляді.
1. № (назва) народна бібліотека (бібліотека-читальня), засновується № волостю або сільською общиною для того, щоб доставити всім жителям № села (приходу, волості) у безкоштовне користування книгами для читання на дому, – а якщо засновується бібліотека-читальня, то також для читання всім бажаючим в приміщенні читальні.
2. На підтримку бібліотеки (читальні) № волость або сільська община щорічно відпускає не менше певної суми грошей. Крім того, кошти на утримання бібліотеки (читальні) слугують: а) допомога від місцевих і земських установ; б) жертвування грішми і книгами від установ і приватних осіб; в) зібрання з читань та інших веселих розваг, які проводяться з дозволу начальства.
3. Бібліотека складається з книг, журналів і газет, дозволених діючими законами і правилами.
4. Рада бібліотеки (читальні) складається під головуванням попечителів із членів, вибраних на три роки № Волосних (сільських) зібрань, в кількості, не менше трьох чоловік.
В с. Пиріжні невеличку бібліотеку започаткували в церковно-приходській школі. Її відвідували в основному, діти, які навчались у школі. Школу в нашому селі відкрили в 1870 р. Через 20 років церковно-приходську школу розмістили в окремому, просторому приміщенні. Навчатись у школі мали можливість не всі. Більшість населення села жили дуже бідно і не мали доброї одежі та взуття, щоб ходити до школи. Тим більше, що селяни не приділяли особливого значення  освіті.
Після революції навчання в школі стало обов’язковим для дітей. Після бурхливих подій громадянської війни не вистачало книг для навчання, а для бібліотек майже зовсім не було. Створили бібліотеку в школі після війни. В одному із класів, в невеличкій шафі було до 50 книг. Працювала з цим фондом Сарківська Тетяна Костянтинівна, учителька початкових класів. В 1950 р. прийняв книжковий фонд Білоус Анатолій Андрійович, який працював на пів ставки п’ять років. З кожним роком кількість книг збільшувалась. Коли фонд досяг 560 книг, виділили кімнату для бібліотеки. З 1955 р. по 1961 р. зав. бібліотекою працювала Кулібаба Ксенія Федорівна. За короткий термін часу кількість книг сягала 1500 штук. В 1961 році бібліотеку прийняла учитель географії Буняк Галина Кирилівна, яка завідувала книжним фондом шість років. З 1967 р. по 1974 р. на повну ставку зав. бібліотекою прийняла Чеботарська Любов Пилипівна. В 1974 р. було 5602 книги. Через рік ставку бібліотекаря скоротили на половину. В цей період збудували нову , двоповерхову школу і бібліотеку перевезли у велику, світлу кімнату. В 1978 р. бібліотекарем призначили Гудзь Ніну Михайлівну, яка працювала до 1981 р. Фонд книг становив  6137 штук. З 1981 р. бібліотекарем працювала учитель української мови та літератури Гальчинська Марія Костянтинівна. На той час в бібліотеці було 9952 книги. З 1992 до 2000 р. зав. бібліотекою працювала Пенчак Світлана Іванівна. З 2001 р. бібліотекарем працює на півставки Серебрій Тетяна Яківна. В даний час книжковий фонд нараховує 11782 екземпляри.
Окрім шкільної бібліотеки в селі є ще сільська. Вона була створена в кінці 40-х років. Спочатку вона знаходилась в клубі. Завідував нею Тонкоглас Тодосій з 1949 до 1953 р. Одночасно він був і зав. клубом. З 1953 р. до 1956 р. зав. бібліотекою працював Тимінський Марко Прокопович. Він також був одночасно зав. клубом. З 1956 р. цю посаду зайняла Олійник Галина Михайлівна. За цей час бібліотека змінювала кілька разів своє місце. Після того, як розвалили старий клуб, бібліотеку перевели в хату Обжелянського Трохима. З 1958 р. до 1963 р. бібліотека знаходилась в хаті Олійник Ликери Петрівни. Потім бібліотеку перевели в новий Будинок культури, де вона знаходиться до сьогоднішнього дня. Галина Михайлівна приймала активну участь в громадському житті села. Довгий час працювала позаштатним сількором газети „Червона Зірка”, агітатором, очолювала раду жінок с. Пиріжна. Організувала і вела гурток вишивки і плетення.
Після виходу Галини Михайлівни на заслужений відпочинок в 1995 р. зав. бібліотекою стала Комар Олена Михайлівна. Вона приймала активну участь в художній самодіяльності села. Олена Михайлівна закінчила Київський Національний університет культури. Після виїзду з села Комар О. М., зав. бібліотекою стала Зарванська Людмила Олександрівна. Вона теж приймала активну участь в художній самодіяльності, добре плете, пече гарні і смачні торти. Нині працює в школі вчителем біології та хімії, депутат райради. В бібліотеці її змінила Шепітко Людмила Василівна. Вона працювала на цій посаді недовго. На сьогоднішній день зав. бібліотекою працює Петрик Валентина Борисівна. В 1971 р. в сільській бібліотеці налічувалось 950 читачів. Це було набагато більше норми. Тому в Пиріжні відкрили ще одну сільську бібліотеку. Розмістили її в хаті Ніколішеної Домни. Завідуючою бібліотеки стала Криворука Надія Никифорівна. Через два роки бібліотеку перевели на нове місце, в хату Колісник Ганни Іванівни. В 1977 р. зав. бібліотекою № 2 стала Гонтарук Ніна, яка працювала недовго. Через тяжку хворобу вона померла.  З часом бібліотеку знову перевели на нове місце в хату Костенко Галини Максимівни. Бібліотекарем почала працювати  Криворука Любов Костянтинівна. Бібліотека № 2 міняла свою адресу ще двічі. Перевезли у хату Заболотної Марії, а потім до Гука Дмитра Івановича. У 90-ті роки її закрили.

Обряди, звичаї, традиції жителів села Пиріжна.
З давніх часів у с. Пиріжна існувала традиція; при зустрічі вітатися один з одним. По неписаним правилам молодший вітався першим, але руку подавав після того, як це зробить старший. Якщо рука була в рукавиці її обов’язково знімали. Сидячий, при вітанні вставав. (Через поріг не здоровалися). Розминаючись на транспорті, в знак вітання піднімали руку і схиляли голову в сторону зустрічного. При зустрічі віталися так; вранці –
 « доброго ранку» або «добрий ранок» В день – « доброго дня » або « добрий день». У вечері – «доброго вечора» або «добрий вечір». Відповідали: «доброго здоров’я» або «добре здоров’я».  Чоловіки тисли руки один одному, а жінки, якщо це добрі знайомі чи рідні, цілувались. Від Великодня ( Паски ) до Провід вітались: Христос Воскрес, відповідали: Воістину Воскрес. Гостей старались пригостить «чим бог послав». Коли гості виходили з хати, то говорили господарям: «бувайте здорові» їм відповідали: «ідіть здорові». Ввічливі господарі випроводжали гостей за ворота.
Із розвитком нашого суспільства змінюється наука, техніка, культура. Змінюються умови життя. Це звичайно вносить певні корективи у ставлення людей до традицій, звичаїв, обрядів і навіть у спілкування. Батькам, старшим за віком, кумам і навіть прикумам  говорили на Ви. Свати і їхні найближчі родичі теж звертались один до одного з такою повагою. До недавнього часу діти звертались до своїх батьків тільки на Ви. Навіть у спілкуванні з будь – ким про батьків говорили з повагою; батько (мати) говорили, чи щось робили. Нині більшість молодого покоління, під впливом російської культури, звертаються до батьків і чужих людей на ти. На перший погляд це нібито дрібниця, але відчувається, що зникає повага до батьків як годувальників чи глави сімейства.
До 70 – х років минулого століття у свята і на вихідні більшість жителів села ходили до церкви. Ніхто не працював ні в дома ні в колгоспі (за винятком біля худоби). Після служби в церкві виходили на вулицю, сідали на лавочки чи просто на траву і спілкувались між собою. В багатьох жителів хати були з великими призьбами де можна посидіти чи навіть полежати, відпочити і поговорити. Це були хороші традиції. Адже зустрічаючись часто, мешканці знали все один про одного. Ділились радощами і турботами, переживали за рідних, друзів, родичів і сусідів. Активно святкували різні свята.Я опишу як святкували деякі із них в селі Пиріжна і в кількох словах (для порівняння) - у давні часи в Росії (Великоросії) і на Україні (Малоросії).
В давні часи новий рік святкували 1 березня. З 1425 року його перенесли на 1 вересня. З часом  цар Петро I повелів святкувати день нового року 1 січня (місяць січень отримав таку назву, по народному повір'ю, від розсічення зими на дві половини). По вірованню  римлян – язичників, перший момент нового року мав вплив на весь річний період часу. Хто весело зустріне і проведе перший день нового року, той протягом цілого року буде жити весело. Тому кожен старався зустріти і провести перший день нового року як можна веселіше і розгульніше. Напередодні нового року чоловіки і жінки збирались в хатах, щоб в компанії зустріти новий рік. Бути п'яним  в цей день рахувалось бути необхідним навіть для тих, хто не любив напиватись. Шум, крики, пісні, танці, оплески лунали в продовж всієї ночі. Чоловіки наряджались в жіноче вбрання а жінки в свою чергу не відставали від чоловіків в мистецтві маскуватись. Деякі наряджались в шкіри тварин. Замасковані ходили від хати до хати з шумом, піснями і танцями. Різного роду чарівники, провидці, гадалки мали найбільше відвідувачів у ніч нового року. Вранці всі поспішали один до одного з поздоровленнями, побажаннями і подарунками  в зв’язку з новим роком. День і вечір проводили в бенкетуванні і розвагах. В багатьох місцях України господиня готувала на вечерю перед новим роком як можна більше пирогів і паляниць. Все це складала  в одну велику купу на стіл. Господар після молитви  сідав на покутті, за купою пирогів і паляниць. Заходили діти, молилися і питали маму: - Де ж наш батько ?  –  Хіба ж ви мене не бачите ? питався тато. –Не бачимо тату ! - відповідали діти. Дай Боже, щоб і на той рік  не побачили ! казав батько, тобто щоб в майбутньому році було ще більше хліба.
Вечір на передодні нового року (старого нового року 13 січня) відомий в Україні під назвою "щедрий" і "добрий", так як з думкою, що наступає новий рік  пов’язане уявлення про відродження сонця, яке несе з собою  літо і урожай. На новий рік виноситься в садок сміття із хати, яке від самого Різдва не викидається на двір, а змітається в куток під покуттям. В саду це сміття спалюється так, щоб димом від нього можна було "задиміти" всі плодові дерева. Селяни думали, що від цього дерева будуть краще плодоносити. Рано вранці діти ходять від хати до хати і сіють зернами жита, вівса та іншими, приспівуючи так звану засівальну пісню або приповідаючи побажання щастя і плодоносіння на майбутній рік. Під час посівання дівчата й парубки ловлять зерна і по них гадають: якщо кількість зерен виявиться парне, то дівчина вийде заміж і навпаки. Зерна, якими посівали, господарі всі збирають і залишають до сівби і тоді разом з усім насінням кидають в землю. Частину їх дають курям, щоб більше несли яєць. 1 січня (за старим стилем) святкують день святого Василя.
Святий вечір, або його ще називають Надвечір'я Різдва Христового 6 січня (за старим стилем 24 грудня) особливе свято. Йому передує сорокаденний піст. Зустрічаючи день народження Господа люди намагалися очистити себе від усяких гріхів. На Різдвяний  Вечір постилися до появи на небі зірки, символізуючої благовісницю Різдва Христового. У Великоросії ця вечеря зазвичай носить скоромний характер, але в Малоросії на цей вечір прийнято щедро пригощатись. Від цього щедрого пригощання  Різдвяний  Вечір в Малоросії називають багатою кутею. Окрім куті (варені в меді або в цукрі рисові або пшеничні зерна), необхідною складовою цього пригощання буває узвар, тобто сушені сливки, грушки, вишні, яблука та інші плоди, зварені разом у воді. Перед початком трапези запалюють лампадки і воскові свічки, читаються молитви. Стіл прибирається сіном або соломою і потім вся сім'я починає щедро пригощатись. Існує думка, що вживання вказаних страв має символічно виразити народження ( узвар зазвичай вариться в зв’язку з народженням дитини ) і смерть Спасителя (кутя буває на похоронах) ; сіно і солома має нагадати місце народження Спасителя і ясла, в які він був покладений при народженні. Після вечері похресники йдуть до нанашків (хрещених батьків і матерів), поздоровляють зі святом, несуть кутю, пироги і самі отримують пригощання і гроші. Якщо чомусь в селі нема хрещеного батька чи матері, то похресники приходять до їх близьких родичів з поздоровленням. Нині в с. Пиріжна майже всі ці традиції збереглися. Найбільше це свято люблять діти. Після 12 години вони починають носити вечерю до нанашків. Їх пригощають кутею, варениками, дають гостинці і гроші. Увечері дорослі несуть вечерю будь - кому за своїх рідних, які померли.
На наступний день вечерю носять до батьків і до своїх вінчальних нанашків подружжя,  які одружені перший рік. На калачі кладуть подарунки. Батьки й нанашки пригощають їх і в свою чергу також дають їм подарунки.
Ввечері на Різдво Христове починають колядувати. Святкують три дні. Із часів язичників це свято зберегло свої традиції до наших днів і майже не змінилось. В багатьох областях України на протязі Різдвяних свят ходять від хати до хати із зіркою і вертепом. Заходили в хати і співали різні пісні на честь Різдва Хрестового.
До нинішнього часу в с. Пиріжна активно святкують коляди і щедрівку. Ходять від хати до хати співають колядки господарям, зичать їм усіляких гараздів: щоб рідні всі були здорові, зерна і різних продуктів повні комори, щоб господарства були повні обори. Господар в свою чергу дякував гостям за вітання, запрошував у світлицю, пригощав і давав їм коляду (гостинці). По всьому селі лунали пісні, сміх і веселі вигуки. Шостого січня (за старим стилем) освячували воду. В народі це свято відомо під ім'ям Йордан або його ще називають Водохрещення. Відповідно погоди на день Богоявлення люди будують прогноз про майбутній стан урожаю і погоди. На Богоявлення сніг лапатий – на врожай, ясний день – неврожай, якщо день теплий – хліб буде темний, на Водохреща в обід сині хмари – на врожай. Хрещенські морози пророкують – урожайний рік. В деяких місцях існує звичай в цей день купатись в річках (купаються особливо ті, хто на свята перевдягались, ворожили і тому подібне, приписуючи цьому купанню очисну силу від гріхів). В 2009 році, на Водохреща, в «Демковій» криниці відновили традицію купання. В нашім селі освячують криниці. Після служби в церкві батюшка з парафіянами йдуть до криниці (завчасно домовляються до якої) і там читають молитви, після чого освячують воду. Майже з кожної хати приходять мешканці, щоб набрати освяченої води. Жителі навколишніх будинків накривають святковий стіл. З цього дня батюшка ходить з дяком і паламарем,  освячують хати. Господиня зустрічає їх біля воріт, тримає в руках Трійцю (букет духмяних квітів), запалену свічку і запрошує до оселі. Після свята Водохреща закінчуються зимові свята.
Весною приходить велике свято – Паска. На Україні його називають Великдень (Великий день, тобто велике свято). В Росії крім яєць і званої паски (сир), освячують тільки хліб, названий кулічем. В Малоросії окрім паски приносять для освячення смаженого підсвинка, сир, яйця, масло, сало і тому подібне. Фарбовані яйця – галунки чи
 
Після освячення води на Водохреща,
Мешканці купались у криниці 2009 рік.

писанки  вживають як символ всього життєвого і квітучого в природі. Великодні галунки, особливо перша отримана після хрестування, в очах людей має символічне значення. Їх старанно бережуть, як талісман, з допомогою яких відшукують скарби, звільняються від нещастя, пожеж, пограбування і хвороб. З ними ідуть на цвинтар хрестуватися з покійниками, впевнені в тому, що померлі почують їх вітання, якщо з ними буде галунка. З нею йдуть також у поле сіяти хліб з твердою надією на врожай. Під час посіву коноплі в деяких місцях заїдають галунками, а шкаралупу розкидають на полі примовляючи: " Роди Боже щоб коноплі були неначе яйця". В день вознесіння ходять на поля і підкидають в гору галунки, щоб жито так високо піднялось, як підкинута галунка.
Перед початком великого посту, який триває сім неділь до Великодня було Пущення. В цей день хлопці ходили до дівчат на вечорниці з горілкою, а дівчата варили вареники і яйця. Їх давали по одному дітям і дорослим, щоб не "купився" (не набридав) піст. Наступного дня відзначали день Колодія. Його святкували молоді і жонаті. Збиралась компанія і тягнули з собою колоду від хати до хати. Через неї стрибали, навколо танцювали і співали. Вона була неначе оберіг. Тому господарі радісно зустрічали гостей і пригощали їх. Цю колоду берегли до наступних свят.    
 Я пригадую з якою величністю та натхненням зустрічали Великдень у нашому селі. До нього дуже ретельно готувались. Господині білили в хатах. Господарі впорядковували двір. Заздалегідь старались придбати новий одяг, взуття. Одним із самих визначних елементів одягу були вишиті українські сорочки. Їх одягали всі від маленьких до старих. В цей день навіть вітались не так як завжди: "Христос Воскрес". Жінки старались проявити свої кулінарні здібності. В цей день обов’язково пекли паски (здобне тісто з цукром, родзинками і прянощами, випечене в риночках. Часто їх з верху прикрашали візерунками або білком з цукровою пудрою). Варили яйця і фарбували їх. Інколи розмальовували  різними візерунками. Називались писанками. Запікали в печах сир (приготовлений з цукром, яйцями, родзинками і духмяними приправами). Освячували також сало, ковбаси та інше. Після служби, біля церкви, давали за померлих пасочки, галунки,  цукерки. Вдома збиралась вся сім'я за святковим столом. Господар відрізав частину освяченої паски для худоби, щоб все господарство пригостить свяченим, а потім нарізав для сім'ї. Дружина наливала води у велику миску, клала туди свячені галунки і писанки. Діти вмивалися тією водою і натирали лиця писанками, щоб були гарні як писанки. Після цього дозволялося все їсти, пити, веселитися і співати. Великдень святкували три дні і зазвичай ходили в гості. Треба зазначити, що гостям були дуже раді. Якщо з рідних хтось не приходив у гості це сприймалось як образа для господарів.
Через тиждень після Великодня у селі Пиріжна  Проводи. Цей день також один із самих шанованих у нашім селі. З усіх кінців нашої країни і навіть з інших країн
Проводи в Пиріжні
приїжджали і приїжджають наші колишні односельчани, до померлих  своїх рідних на цвинтар, щоб пом'янути їх в цей день і віддати шану. Жінки готували багато смачних страв і всі йшли на цвинтар. За перший  стіл прийнято садовити людей з інших сіл. Навіть йшли до лісу назустріч,  щоб першими запросити. Після обіду гостям  давали цукерки, печиво, галунки за померлих. Ця традиція збереглася донині.
За тиждень до Зелених свят святкують Зелену неділю, або Русалчин тиждень. По традиції в цей день хлопці ловили рибу і готували з неї юшку. В свою чергу дівчата варили вареники і збирались разом з хлопцями біля річки, святкуючи Русалчин тиждень. Зелені свята, або їх ще називають Свята Трійця – велике свято, його святкують три дні. Жителі села прикрашали свої оселі і ворота маєм. В хатах землю змащували свіжою глиною і застеляли зеленою осокою з додаванням м’яти, горіхового листя і любистку.    


















Святкування Івана Купала

 В давні часи в ніч на 24 червня (за старим стилем - день св. Івана Хрестителя) збирали різні трави : плакун – траву, оболонь – траву, чортополох, розрив – траву, приписуючи їм чудодійну силу. Особливо шукали папороть, яка цвіте вогняним цвітом тільки, начеб – то, в цю ніч і необхідна для шукання скарбів. Купались для здоров'я, скакали через палаюче багаття для запобігання хвороб, шукали скарби, котили з гори підпаленні колеса, вказуючи цим на те, що з цього часу сонце повертається на зиму. Протягом всього дня проводились різні ігри. Всі ці і багато інших звичаїв, обрядів і вірувань приурочувались до цього дня, як свідчення що в  часи язичництва в цю пору святкувалось головне літнє свято – Купала. Під ім'ям Купала наші предки обожнювали благодійну для рослин силу  води і поживне тепло сонця. Вірили, що цей Купала схований у воді, полум’ї і в травах. У часи християнства наші предки змішали язичницькі вірування з православними, приєднали свято Купали з святом Івана Хрестителя, давши назву Івана Купала. В Пиріжні його святкують в основному молодь. Дівчата плетуть віночки і ввечері з піснями йдуть до ставка. Там збираються багато жителів села. Співаючи пісню Івана  Купала дівчата кидають свої віночки в ставок. Хлопці ловили їх на воді. За народним звичаєм існує таке повір'я: чий вінок спіймає парубок, та дівчина буде його наречена. Квіти з цих віночків кидають на город в огірки, щоб добре родили. Після цього починаються пісні, танці, ігри, різні розваги і продовжуються до ранку.
21 листопада - свято Михайла Архистратига. Місцева церква носить ім'я цього святого. До речі  св. Михаїл Архистратиг є покровителем Української землі. В цей день в с. Пиріжна свято. По народному називають Празник. Всі жителі старанно готуються до нього і завжди раді гостям. Старались запросити людей з інших сіл, яких в цей день в село приходило багато. Їх пригощали і давали гостинці.
На св. Андрія (13 грудня) збиралися хлопці та дівчата пекли коржа і балабушки. Для цього дівчата  йшли до річки і мацали дно руками, якщо знаходили шматок гончарної посуди, то майбутній чоловік буде гончарем, частину заліза – буде ковалем, каміння – будівельник, деревину – лісник. Після цього в рота набирали з річки води, а хлопці в цей час їх смішили. На цій воді місили тісто, з якого пекли коржа і балабушки. Коржа підвішували до сволока і, підстрибуючи, кусали. Хто не міг дістати, того обмащували сажею. На балабушках дівчата ворожили. Кожна пекла по 2 штуки і загадувала: одну на смерть, другу на віддання. Клали їх на стілець, застелений рушником, і заводили в хату собаку. Деякі із них він з'їдав. По тих балабушках, що залишились, визначали долю дівчини. Пізно у вечері хлопці і дівчата ходили по селі і питали господарів:
- Де ключ ?
Добрий господар відповідав хорошим побажанням:
-Ключі у пшениці, щоб до року  ви були всі молодиці.
 Тобто, за рік вийшли заміж. Або: "у полові, щоб були  ви усі здорові" і таке інше. Сердитий господар говорив:
- Ключі у вівсі, щоб посивіли ви всі.
Це означало, щоб ніхто з них не вийшов заміж до старості. Таким робили збитки. Зав'язували ручки вхідних дверей, ворота або розбирали плота. По кількості колів у плоті визначали, будеш молодець чи удівець. Якщо закінчувались на молодець – це означало, що хлопець буде жонатим.
                ВЕСІЛЛЯ

Цікава традиція проведення весільного обряду в с. Пиріжна. Спочатку наречений з старшим старостою і майбутнім нанашком іде до нареченої свататись. Обмінювались деякими традиційними промовами, після чого  господарі запрошували гостей до столу. Старостів перев'язували рушниками в знак згоди дівчини на шлюб. Після їх Наречена з дружкою 1946 р. цього вважалось, що дівчина вже заручена. Через деякий час від родини жениха йшли свати в кількості 15 – 20 чоловік до нареченої. В Пиріжні це називають "брати рушники" тобто сватання. Гостей садовили за стіл і перев'язували їх рушниками, хустинами, сорочками і светрами. Зазвичай сватання проходило до півночі. В свою чергу батьки нареченого запрошували. рід молодої до себе на договір. Приблизно в Наречені 1958 року                такій же кількості людей від родини зарученої йшли до жениха. Відбувалась майже така сама процедура як і сватання. Тільки цього разу в’язали рід від нареченої а також                майбутніх своїх нанашків. В Пиріжні весільні  нанашки є у                жениха і нареченої Під час цієї зустрічі домовлялись про дату проведення весілля, уточнювали деталі і старались обговорити та передбачити всі дрібниці. За день до весілля наречені ходили по селах до родичів і запрошували  на весілля. У кожній хаті їх перев'язували   рушникам або хустинами. Перед тим, як вийти з подвір’я,  їм давали калач (крім тих, що носять дружба і дружка), щоб дати першому зустрічному і запросити його на весілля. Якщо випадково зустрічались дві наречені чи женихи, вони розривали носовички, щоб у майбутньому не ділити жениха або наречену. Родичів запрошували на 10 годину ранку. Ідучи на весілля першого дня, чоловіки несли хліб. На другий день жінки несли
 подарунки. Нині весілля роблять в суботу та неділю, а колись в неділю, понеділок та вівторок. На 11 годину мати виводила наречену (жениха) за ворота тримаючи за носовичок, щоб йшли до розпису.
 Біля входу в будинок культури їх зустрічали з хлібом і сіллю секретар сільської ради з помічником. По традиції хліб або короваї для розписів та вишиті рушники забезпечувала наречена, а шампанське і цукерки жених. Після розпису молода пара разом з родичами йшли до пам’ятника загиблим воїнам і клали                квіти.   На шляху    додому їм клали на стільцях з рушниками хліб – сіль та кварту з водою в знак побажання добра, щастя і здоров'я. Наречені брали  хліб, цілували його і надпивали воду, а тією, що залишалась, переливали дорогу. В кварту кидали гроші. Біля воріт батьки також зустрічали їх з хлібом – сіллю, після          чого мати вела дочку (сина) в дім. Звідти вела     в шалаш і обводила  навколо столів, накритих  різними стравами. Другий і третій раз обводив староста. Після третього разу зупинялись біля коровая і сідали за стіл.
Запрошували гостей а також людей сторонніх, які були на подвір’ї, в знак щедрості і багатства молодих.  В цей час родичі співали тричі: "Ой йшла та Галя (умовно назвемо Наречена з дружкою 1961р    наречену) і зустрів її Господь сам з щастячком та здоров’ячком і з доброю долечкою". Зазвичай запрошених біля 200 осіб, але буває набагато більше. Після того як батьки підійдуть до столу і стануть навпроти наречених, біля десяти жінок поважного віку підходять до столу і співають старі обрядові пісні:" Стань батечку навпроти мене, стань батечку навпроти мене та й випий до мене, повну – повнісіньку, повну – повнісіньку, а Бог  щастям та здоров'ям. Теж саме співали ненечко (матері),


 
               Наречена запрошує на весілля 1980р.

 

Наречена запрошує на весілля 2008р.


                Реєстрація шлюбу в СБК. 1996 рік.

братам і сестрам. Після того, як батьки вип'ють до наречених,  починався бучний бенкет. Коли виходили із – за столу, жінки співали :"Де наш староста подів? До води коня повів, до води до водиці, полюбив молодиці. Ой старосто батьку, зробіть нам порядку, виведіть нас із хати на двір погуляти". Із – за столу наречену виводив той самий староста що заводив. Починались танці і пісні. Наречена  перев'язувала  різнокольоровими стрічками дружків. Через деякий час за святковий стіл садовили нанашки. Інколи ходили за ними до них додому і вони там пригощали гостей. В супроводі гостей і музики їх вели до наречених. Увечері молодий разом із родичами приходить до молодої. До цього часу дружки молодої зав'язували різнокольоровими нитками прохід у воротах і не пускали їх на подвір’я вимагаючи могорич. Дружби проривали огорожу і танцювали на подвір’ї а молодого зупиняли. Він давав могорич і разом із родичами заходив на подвір’я і зупинялись. В цей час молоді жінки з подарунками від нареченої танцювали разом з дружбами. Після третього танцю в’язали тими подарунками гостей. 
Після реєстрації шлюбу
 Дружби, які танцювали з калачами, ламали їх шматками і кидали навколо родичам. Кожен старався спіймати цього калача. Старший дружба , після кожного танцю, три рази забігав у хату з гильцем і вітався з присутніми. З хати виходила молода жінка з ситом наповненим різними цукерками, монетами, житом та іншими зернами і, танцюючи, наближалась до жениха. Вона ставала на стілець і посипала його та оточуючих. В цей час родичі співали: " Поглянь ти Галю у віконце, стоїть твій Іван (умовно так назвемо) як сонце. Тут наше пір'я упало тут нам ся сподобалася молода Галинка, до серденька припала. Вийди Галю вийди, не роби собі кривди, сядь собі на помості почастуй свої гості".  Назустріч гостям виходила мама нареченої із старостою. Вона несла дві буханки хліба а староста графін  з горілкою і стакан. Тричі пила до зятя. Два рази тільки пригубила і виливала через плече а третій випивала до дна. Теж саме робив зять. Обмінявшись хлібами, мати вела  його в хату. Дружки стояли навколо нареченої і вимагали викуп. Знову лунала пісня: "Татарин, братик татарин, віддав сестричку як даром, а русу косу за п'ятак, біле личко віддав так". Лунали вигуки "згода", "не згода", сміх, жарти але все закінчувалося згодою. Гостей запрошували за святковий стіл. Світилка тримала Трійцю з свічкою і нею робила на стелі чи сволоку хрест, а їй співали :" Світилка – шпилька при стіні, на ній сорочка не її". А родичі жениха співали: " Брешете дружечки, як свині, у неї сорочок аж три скрині. А четверта бодня, бо робити годна". Родичі нареченої старалися як найкраще пригостити гостей. Вони наливали їм горілки, припрошували їсти, під музику співали, пританцьовували і плескали в долоні. Під кінець бенкету співали:" Печінку давайте та й покривайте". Клали миски з печінкою на стіл і накривали їх цілими хлібами. Після цього продовжували співати: " Пані староста просимо благословенства. Благословили на все добре, благословіть русу косу покривати в перший раз, другий раз і третій раз.
 
Молодий прийшов до молодої. Родичі молодої                вимагають викуп

Благослови Боже і батько і мати своєму дитяті русу косу покривати". Нанашки знімали  з наречених вінок і букет. Під пахви брали по цілій хлібині і в цей час їм співали:" Що нанашко ви зробили: русу косу поломили! Ви ж її не чесали, ви ж її не кохали, ви ж її не кохали, ви ж її поломили". Потім коли пов'яжуть хустинку співали:" Ой ти ж Галю дівка скинь каптур до дідька, кинь його аж у сіни, що б його свині з'їли". Наречена скидала два рази а на третій в’язали на голову разом з великою дорогою хустиною, якою покривали молодих. З верху прикріплювали вінок. Все це відбувалось під час співу пісні:" Ой що ж ми схотіли, то й ми зробили. З коржа паляницю, з Галі молодицю, з хліба пів – хліба а з Івана діда". Родина нареченої у відповідь співала:" якби ми схотіли ми б її розвертіли, повели б у садочок нарвали б ягідочок, ми б її уквітчали ви б її не впізнали". Різали коровай, той, що принесли нанашки молодого, і починали дарувати. Спочатку молодим, батькам, нанашкам і всім родичам нареченої. При цьому клали під коровай подарунки. Кожному грала музика  (туш). Пізніше цю процедуру спростили. Перев'язували всіх запрошених  за першим столом. Згодом, коли жених  забирав наречену до себе додому, він говорив:" Йди сідай кохання моє, не допоможе плакання твоє, чотири коні, я в погоні, плакання не допоможе, бо вже ти моя". Наречена у відповідь:" Я з тобою сідать не стала, я ще неньці не зінькувала. Я зінькую мила мамко, що пускали хлопців зранку. Тепер не будуть, бо вже забудуть". Цей діалог продовжувався кілька разів з тією різницею, що наречена дякувала порогам, лавам і таке інше. Коли забирали наречену їй батьки давали ковдру,  вишиті простині і подушки. На шляху до сватів увесь час грали музики, співали і танцювали. Там знову сідали за святковий стіл і весілля тривало до півночі.
На другий день нанашко з старостою несли нареченій сніданок. Родичі сходились на весілля перев’язані тим, що їм дарували, чи в’язали першого дня. На 12 годину молоді з разом з гостями йшли до церкви. Вінчання тривало майже годину. Після повернення із церкви, всі сідали за святковий стіл. Біля 15 години молодий разом з нанашками, та своїми родичами  йшли за пропоєм, тобто родиною нареченої. В цій процесії приймали участь тільки чоловіки і нанашка жениха. Там їх знову садовили за стіл і пригощали. Через деякий час всі гості йшли до молодого. Протягом усього шляху зять вів тестя й тещу попід руки. Родичі молодої співали:" Ой знати нам знати де сватова хата, ой якби нам допитатися, щоб з ним повітатися". Дружби танцювали попереду з подарунками нареченої. Їх зустрічали біля воріт переодягнені в медиків, військових, циган та інші персонажі і починали жартувати. Медики пригощали "ліками" –горілкою, від різних хвороб. Цигани починали ворожити і тому подібне. Виходили на зустріч батьки молодого і перев'язували сватів. Потім навпаки. Гостей запрошували за стіл. Цього разу різали коровай, який принесли свати і дарували рід нареченого. Пізно ввечері відбувалась почесна. Молоді ставали за стіл і їм дарували подарунки та гроші. Після почесної нанашка зв’язувала гроші в хустину і клала в пазуху молодій дружині. З подарунками дружби танцювали. На стілець клали подушку, садовили молодих, і танцюючи, підкидали. Теж саме робили з нанашками, батьками і бабками. Весілля тривало до півночі.
На третій день гості приходили ввечері. Сідали вечеряти, після чого родичі молодого йшли дякувати батькам молодої. Декілька душ наряджались нареченими, лікарями, військовими, циганами і веселили людей. Під час зустрічі з батьками нареченої та її родом, новообрані молоді падали на коліна і просили, що б їм дали корову, що порпає полову, гроші на коляску, машину і таке інше. По серед стола ставали нові молоді і запрошували на почесну. Гроші і подарунки, які вони назбирували, віддавали  справжнім молодим. Веселощі тривали до півночі. Так проходило і походить, з деякими змінами, весілля в с. Пиріжна.      

                Вечеря
Вечеря ( поминки за померлих) - це таке дійство про яке не хочеться писати, але воно є і буде. З часом пройшло багато змін, тому напишу деякі відмінності. Колись робили вечором і звідти пішла назва вечеря. Нині роблять у обід і тому називають обідом. Під час вечері ніхто не розмовляв. Тихо говорив, той, хто «пускав» «колію». Якщо «колія» сходилась, в стакани наливали горілки і клали їх на стіл. Наступну колію пускали тією горілкою, що була налита в стакани. Після холодних страв давали борщ. Він користувався особливою шаною. Це єдина страва, на вечері, перед якою всі вставали і молилися. Після вечері  наливали в стакан горілки і разом з їжею залишали на столі на ніч. Вважали, що цією їжею пригощали померлих. 
На похованні не прийнято вітатись за руку.



                Випроваджання

Роки минають і з часом змінюється саме дійство випроваджання майбутніх солдат в армію. Саме тому хочеться описати як воно відбувалось в недалекому минулому в селі Пиріжна. Напередодні випровадження допризовник ходив по селі до родичів, друзів, однокласників і запрошував їх до себе в гості. Його перев'язували рушниками і рідко хустинами. Якщо когось не було в дома , то рушник брали з собою на випровадження і там перев'язували ним юнака. Дівчата перев'язували кольоровими стрічками. Ідучи в гості , запрошені обов’язково купували цукерки, печиво, вафлі
 
 
Випровадження в армію. 1953 р.

і давали майбутньому солдатові. Окрім того давали ще гроші. Зазвичай торжество проходило одного дня а на другий день допризовника везли в райцентр до військкомату. Виходячи з хати, перед тим як вирушати в дорогу, він розбивав на порозі тарілку в знак доброї служби і щасливого повернення. Разом з родичами і музиками ішли по селі співали, танцювали і веселились. Перехожих, які зустрічались, пригощали горілкою та закускою. Винуватець торжества ішов попереду, ніс велику хустину з солодощами і роздавав зустрічним. Через деякий час сідали на вантажну машину і їхали в район. За селом хлопець викидав носову хустинку в знак повернення живим і здоровим додому. Біля військкомату збиралось багато таких самих призовників. Їх шикували в колони і вони йшли до залізничного вокзалу для відправки на збірний пункт в місто Одесу. На привокзальній території хлопці знову збирались разом із своїми родичами і по трішки частувались на дорогу поки не приїде поїзд.      
 
ПИРІЖНЯНСЬКІ ПРИКМЕТИ І ПРИСЛІВ'Я

Якщо добре чути потяг – буде дощ.
Рано не було роси – буде дощ.
Жаби голосно квакають перед дощем.
Плаче кімнатна рослина (краплі вологи на листі) – буде дощ.
Гримить з Гонорівки – в Пиріжні дощу не буде.
Купчасті хмари – садити гарбузові.
Місяць наповнюється  - садити все, що росте в землі (картопля, буряк).
Кукурудзу садять тоді, коли розпускається листя на вербі.
Місяць повний – садити все, що плодоносить на поверхні землі.   
Гуси ховають голови під крила – на мороз.
Гави літають зграєю і збуджено каркають – на мороз.
Кричать кури, гавкають собаки, метушаться кішки – перед землетрусом.
Йде дощ і на воді робляться бульбашки – дощ закінчиться не скоро.
Червоне сонце і хмари, на заході, взимку – на мороз, літом – на тепло.
Взимку добре чути потяг – на відлигу.
Наприкінці зими великі сосульки – на врожай кукурудзи.
Будувати горен треба з півночі на південь або навпаки, тому , що вітри, які віють із сходу чи заходу будуть заважати при випалюванні.
Тепло на Покрову – тепла зима.
Ранньою весною гримить, а дерева не розпустились – на холодне літо і неврожай.
Кіт умивається – будуть гості.
Під час обіду з'явилася лишня ложка або виделка - хтось потрапить на обід. 
В понеділок нічого не можна позичати.
Не можна нічого позичати коли принесла приплід корова, чи інша тварина.
В понеділок не можна брати яйці з гнізда і після заходу сонця – кури підуть від гнізда.
Ластівки літають низенько перед дощем.
В кінці осені сотається павутиння – на тепло.
Вагітним не можна сідати на порожні відра, чи мішки – будуть передчасні пологи.
Молодим не бажано їсти яйці з двома жовтками – буде двійня.
Хто перший сяде на місце нареченої – перша вийде заміж.
Хто перший з молодих стане на весільний рушник, той буде "головою" в сім'ї.
Ввечері кукурікає півень – на зміну погоди.
Картоплю садять у вівторок, щоб в корчові було сорок.
     Не можна садити картоплю в середу – буде гнити.
Посадиш в грязь – будеш князь.
Що раннє – то не погане.
Кабаки садять в четвер, що б росли, як той цебер.
    Про хорошу пару говорять: "Бог сім пар взуття порвав поки їх він з парував. 
Перед тим як копати котлован для будівництва хати, треба пізно ввечері на кутах розбивки насипати купки жита. Якщо на ранок жито не розсипано – то будівля буде міцно триматись.
З хати виходить багатий гість його супроводжує господар в знак поваги. Якщо з хати виходить бідний гість його супроводжує господар, щоб нічого не вкрав.   
Ніс чешеться – шанс випити.
Рука чешеться – з кимось здороватись.
На святий Вечір не можна кликати курей – підуть від гнізда до сусідів нестись.
Не можна, щоб на святий Вечір висіло прання – в родині буде вішальник.
Якщо на святий Вечір немає вітру то треба похитати фруктові дерева, щоб добре родили.
В понеділок і середу не можна іти до глинища за глиною чи піском – може придушити і в хаті заведеться різна нечисть (жаби, миші, таргани, ящірки та інше).
Вагітним не можна виливати через поріг – дитина буде від ригувати.
Новонароджену дитину купали дві бабусі, щоб дитина була мудрою і розсудливою. Купали в любисткові, м'яті, і череді, щоб люди любили, було м'яке, добре серце і не чіплялись хвороби. коли дитині виповнювався рік, нанашки стригли її. Клали перед нею різні речі. Яку з них візьме, тим буде займатися в майбутньому.
  Воду в якій купались не можна виливати там де ходять люди – не будуть поважати.
  Після закінчення важкої праці, обробітку землі, селяни брали на сапу чи лопату трішки землі і перекидали її при цьому примовляли;
Нивко, нивко віддай силки. Тобто, щоб повернулась до них та сила, яку вони витратили на її обробіток.
Де господар не ходить, там нивка не родить.
Без Бога - ні до порога.
Хто не дбає, той немає.
Мовчи глуха – менше гріха.
Так тихо, хоч мак сій.
 Що впало, те пропало.
Чужими руками добре жар вигрібати.
Шануй батька й Бога, буде тобі всюди дорога.
Брехати – не ціпом махати.
Скривився, як середа на п’ятницю.
Хто високо літає, той низько сідає.
Хто рано встає -  тому Бог дає.
Поки сонце зійде, роса очі виїсть.
Багачі їдять калачі, та не сплять ні вдень, ні вночі, а бідний борщу хлібне, та й вдень засне.
Яблуко від яблуні далеко не котиться.
Яке коріння таке насіння.
Яка хата такий тин який батько такий син.
Курчат осінню рахують.
Не підмажеш – не поїдеш.
У тихому болоті чорти водяться.
Тихіше їдеш – далі будеш.
Сала не поїси – косу не потягнеш.
Не вкрадеш – не проживеш.
Все навколо колгоспне – все навколо моє.
Щось трапилось погане із здоров’ям , говорять: Чуть не врізав дуба.
Мак три роки не родив голоду не було.
Невеликий пан зробиш сам.

   Особливі відмінності місцевого діалекту.
           (вживався старшим поколінням)
Либонь – мабуть.
Тоди – тоді.
Присійбо, присієйбо – кажу правду, клянуся.
Гесточка,. шиворот – комнір.
Озьдо – ось тут.
Ондо – ось там.
Гайда – заклик до якоїсь дії.
Лярва – ледачкувата жінка, (може вживатись до тварин).
Тамички, тутечки, теперечки – там, тут, нині.
Рипа – прикрий ярок.
Пеньок – людина, що сидить і не відгукується.
Засапався – задихався.
Корешок – хороший знайомий, товариш.
Тиняється – ходить без справи.
Швендяється, вештається, фітькаєшся – вживається до дітей, що десь ходять або бігають.
Кау – кажу.
Витатися – здороватися.
По старожимськи – по стародавньому.
Забанував – занудьгував.
Нужник, відхожа – туалет.
Лісопета – велосипед.
Шкіриться, либиться – сміється.
Голобіськи – взутий на босу ногу.
Голобіський борщ – борщ до якого входить мало компонентів.
Паткумій – вживають  коли хочуть присоромити, або отримують важливе повідомлення. 
Фірізон – людина говорить неправду.
Лопух – людина, яку можна легко обманути.
Валянок, тупий як сибірський валянок – людина, до якої не доходить. 
Баран, - людина, яка не знає простих речей.
Бик, впертий як бик – людина дуже вперта.
Ішак, (віслюк) – людина, що дуже багато працює.
Свиня – людина, що зробила поганий вчинок.
Лисиця – хитра людина.
На шарика – легко здобута річ.
Сім потів зійшло – важко дісталась річ.
Заводить як вовк – погано співає.
Гавкає як собака – людина, що часто свариться.
Щоб ти зозулі не чув – вживають до людини, яка не відгукується.
Стоїть як вкопаний (стоїть як мумія) – людина, що не йде, коли її за чимось посилають.
Більше сала наросте – кажуть дитині, що впала і забилась.
Набрид як муха (назойливий як муха) – людина, що набридає безкінечними розмовами.
Не всі вдома – кажуть про людину, яка робить,щось поза мірою дозволеного.
Гаття – звернення до коней, щоб їхали в ліву сторону.
Соп – звернення до коней, щоб їхали в праву сторону.
Хряпати – їсти.
   Ухляв – зморився.


НЕВЕЛИЧКІ ВІДОМОСТІ ПРО НАВКОЛИШНІ СЕЛА.
                / станом на 1905 рік/         
               
                Ольгопільський повіт.
Лугська волость: Козлівка, Луги, Пиріжна, Рибки, Чарномин.
Піщанська волость: Баштанів, Гонорівка, Попелюхи.
Рашковська волость: Олексіївка, Загнітків.
Чечельницька волость: Бритавка, Вербка – Чечельницька, Івашків, Попова Гребля.


                Балтський повіт.
Крутянська волость: Будеї, Олександрівка, Петрівка, Стримба, Слободзеї, Семенівка, Тимків.
Переймська волость: Смолянка, Бурсуки.
Писарівська волость: Грабово, Кодима, Лабушна, Серби, Французька (Лисогірка), Шершенці.
Кодима з 1924 – 1930р.р. входила до складу Крутненського району Молдавської АРСР. З 1930р. Кодима стала районним центром. Почала виходити газета "Колгоспник кодимщини".
Назва с. Попелюхи утворилось від того, що воно розташувалось на місці де було спалено непрохідний ліс. Після якого залишився тільки попіл.
Село Чарномин до 1835р. називалось Розбійною. До недавнього часу на місці с. Чарномин ріс дрімучий ліс, біля якого проходила Чумацька дорога, її ще називали "Шпаків шлях".
Село Козлівка до 1860р. називалось Іустіновка.




Післямова

  В цій книзі мені хотілось розповісти про наших хороших, працьовитих односельчан, наш край і нашу чудову землю. Часто говоримо, що у нас хороша земля і майже не замислюємося над цими словами. А шкода. Коли я почав знайомитися з історією нашого краю, я ще більше відчув яка вона в нас багатостраждальна і дорога. Як рясно полита кров'ю наших предків, які відстоювали своє право жити на цій землі. Скільки загарбників хотіли володіти нею? Із усіма ними нашим предкам доводилось боротися. Тому для нас а особливо для минулих поколінь вона дійсно дорога. Наш великий поет    Т. Г. Шевченко писав:
                На нашій славній Україні,
                На нашій не своїй землі... .
Це дійсно так. Ми жили на Україні, але володіли нею інші. На всіх виробничих підрозділах документація велась на російській мові і майже   80 %  інформації та літератури друкувалось також на ній. При таких умовах через п’ятдесят років про відтворення української мови було б годі говорити. Слава Богу, в 1991р. наша країна дістала незалежність. Поступово йде відродження нашої держави. Нажаль, ми не в повній мірі усвідомлюємо те, що сталось. З часом, коли проснеться в нас гідність за себе, за свою країну, за свій народ, тоді ми в повній мірі оцінимо свою незалежність і волю. А декому необхідно позбутися почуття меншовартості. Бо ми з вами діти великого і самобутнього народу.
Під час збирання матеріалів для книги мені доводилося багато спілкуватися з мешканцями села. Шукати інформацію в старих книгах, їздити в архів м. Вінниці. Найбільше мені приносило задоволення спілкування з людьми похилого віку. Я відчував, з якою радістю вони розповідали про свої юнацькі роки, немов повертались у своє минуле. Бувало, що за один день я міг відвідати тільки двох стареньких жінок. Вони не хотіли мене відпускати і все розповідали про своє життя, традиції і село. Приходилось задавати одні й ті ж питання різним жителям, щоб уточнити якісь події, обставини або час. До багатьох приходив по декілька разів.
Більшість жителів села схвально відносились до ідеї написання історії села і це мене підбадьорювало. Адже приходилось витрачати багато часу, енергії і фінансів. Але я вірив, що роблю корисну, потрібну справу. В цьому я ще більше впевнився, коли точніше ознайомився з життям своїх односельчан. Мені стало соромно, що ми живемо поруч з ними і майже нічого не знаємо про них. Наведу один приклад. Живе в селі у ветхій хатині старенький, одинокий чоловік. Нічим особливо не відрізняється, скромний. В грудні 2004 р. він важко захворів і сусіди відправили його в Одесу до племінниці. Тоді Бурдейний Григорій Антонович передав своє „багатство” сусідці. Виявляється, що всі свої гроші він витрачав на придбання книг. Його колекція нараховує понад 600 рідкісних книг. Зберіг всі свої і батьківські документи, починаючи від свідоцтва батька про закінчення церковно-приходської школи 1903 р., паспорта на володіння землею 1914р., акту розстрілу червоноармійцями його діда, платіжного свідоцтва на кредит в банку та багато інших . Всі реліквії зберігались дуже акуратно.
Вражає, як він живе так скромно в побуті і який багатий духовно. Мені здається, що нам, молодшому поколінню, не завадило б замислитись над тим, що крім гонитви за матеріальними благами, поряд існує духовне багатство, від якого залежить наша людяність, повага один до одного і взаємне розуміння. Завдяки збереженим документам Григорія Антоновича, я отримав важливу інформацію і уточнив події.
Особливу подяку я висловлюю Добрянському Володимиру Антоновичу за надання матеріалів про розвиток нашого села, Серебрій Тетяні Яківні – учительці початкових класів,  та іншим жителям села Пиріжна.
Люди у нас працьовиті, співучі і люблять своє село, свою Батьківщину. Я вірю, що своєю працею вони покращать умови життя і наше село надалі буде економічно міцніти, розвиватись і духовно збагачуватись. 

       

























      
 















     Святкування Дня колгоспника в дитячому садочку. 1972 р.




Майовка в Кодимському лісі.











Пиріжнянський самодіяльний хор. 1973 р.
 
                Тріо « Ромашка «

Виступ художньої самодіяльності в полі.

















Пиріжна в 1964 році.


















Алея слави 2000р.
 

                Паспорта різних часів







 




 

Паперові гроші до революції.
 

 
Паперові гроші до революції
 

 

 

      
 


Паперові українські гроші після революції
 

Паперові гроші Радянського Союзу 30 х р.



 
Паперові гроші зразку 1961 р.
 

Паперові гроші України зразку 1992 р.
 

Паперові гроші України зразку 1992 р.
 
 

Німецькі гроші які були в часи окупації

 
                Продовження традицій


               

   
         
                Святкування 9 Травня 2009р.    


 

                1 Вересня 2009 р.
 
      Фотографія с. Пиріжна із супутника

               
 
Поля заростають деревами

 
                Багато земель пустує

 

 
                Весна

 

                Літо

 


 
                Осінь


 


                Зима

 
Вулиця Заворітня
 
 
Торговий центр

 
 Краємівка


 
Жолоби

 
Центр села

 
Тракторна бригада
 
Ферма