Сильная девочка, 24. 09

Ненавиджу будильник. Знову школа, якийсь день бабака. Посміхнися Уляно. Добре, що сьогодні у мене немає відрази. Потрібно змиритися, це життя Перестати жаліти себе, а то я зовсім розклеїлась. Де моя невтомна посмішка, де щастя в очах, де вогник, я ж повинна підпалювати всіх навколо. Де ти Уля? Сама знаєш зникла три роки тому і з того часу життя стало мукою. Вдихнути спокійно ти можеш тільки одна. І якщо перший рік було ще якось нормально, ми зустрічались з татом, але на другий він поїхав у Ізраїль. Хоча той рік більш менш, ми передзвонювалися, але тепер мама подзвонила йому і сказала не чіпати мене. Уже рік, як ми не спілкуємося у нього інша сім’я, та і я йому не потрібна.
Ти ще поплач нюня. Посмішка на морду і вперед, як говорить мама: «Збери свою сумну какашку». Завтра субота і я піду на тренування по плаванню, у воді ніхто не бачить, яке в мене обличчя, не потрібно усміхатися, одна година спокою.
У школі все було, як завжди після восьми уроків хотілося вмерти, але… Хоча чому б ні? Не зараз, не думай про це. І ось шкільні ворота, ура. Тільки я вдихнула цей запах свободи, біля мене з’явився якийсь хлопець. Ну ось знову прийдеться грати.
- Привіт, - він був русявим, з дивними очима наче карими, але з жовтими прожилками.
- Привіт, - я розтягнула рот півмісяцем.
- Не прикидайся, я розумію, що тобі не подобається бути веселою. Давно за тобою дивлюся.
У мене відпала нижня щелепа. Не зрозумілий час я була під наглядом цього дивного хлопця. Він слідкував за мною. У цей момент дивак засміявся, і так голосно, що у вухах задзвеніло.
- У тебе обличчя перекосилося. – говорив він, - Заспокойся, далі ніж школа я не дивився. Просто іноді ти думала, що одна і розслаблялася. Що важко бути мамою для всього класу? І не говори знаю, що важко. Єремій.
Лице у нього було м’яке і гарне. Росту такий, як я, а тіло не скажу, що накачаний, але і не худорлявий.
- Уля, - я проговорила це тихим голосом, ще була в шоці, - і довго ти за мною стежиш?
- Придивлявся вже давно з п’ятого класу, а як не помітити клубочок щастя. Весела, крутилася дзиґою і тоді ти була справжня.
- А зараз, що підробка?
- Ні, просто з усіх сил намагаєшся бути, як тоді. Ти всіх підтримувала була опорою, а зараз втратила свою. Чому?
Спочатку мене охопило здивувалась, а потім зляканість. Потрібно врятувати своє амплуа, якщо я не сильна то хоча б повинна здаватися такою. Тому посміхнувшись додала:
- Ти все брешеш. Мені подобається допомагати людям.
Він подивився на мене і вперше за три роки я відчула щастя. Та якесь дивне, не хотілося стрибати та бігати, як колись, а навпаки була потрібність в обіймах.
- Тобі справді подобаються люди, я це знаю. Давай у тому кафе поговоримо.
Він взяв мене за лікоть та повів. Не зрозуміло чому захотілося піти з ним.
- Хочеш тістечка?
Я кивнула, але потім швидко додала:
- Платити за себе буду сама.
Він похитав головою в знак згоди.
- Як сильно ти любиш людей? – спитав Єремій, коли ми сиділи за столиком.
- Що ти маєш на увазі?
- Могла б заради їхнього спокою зробити собі гірше?
- Ні.
- І ось тепер ти брешеш. Що ж тоді робиш цілими дня?
У цей момент його обличчя здалося мені зовсім не добрим, а навпаки злим до чортиків.
- Я просто підтримую веселе оточення в класі. Їм більше нікому піти…
- Тому що ти єдина людина, яка їх вислухає, - перебив Уляну Єремій, - знаєш Уля ти ж ніколи не розповідала про свої справи. Раніше тобі цього і не треба, усе було гаразд, але зараз в тебе проблеми і настрій не дуже. Я б сказав смертельний.
Мене кинуло у дрож. Цей хлопець знає про таблетки. Звідки? Слідкував далі ніж територія школи? Мама допоможи. Він продовжував:
- Щось трапилось в сім’ї, а тобі нікому розповісти.
- Досить! – заволала я так, що відвідувачі почали обертатися.
Єремій посміхався та поклавши палиць посередині губ прошепотів слово: «Тише».
- Навіщо ти це кажеш?, - сказала і я відчувала, що очі наповнювалися сльозами.
Він розтягнув губи у мефістофельську посмішку.
- Я хочу тобі допомогти. Коли у людини не має опори вона тоне.
Я вже не могла втримати краплі води, які падали з очей. І тихо плачучи проговорила:
- Не тут. Будь-ласка.
- Гаразд, - він протягнув руки збираючись обійняти мене.
Я швидко витерла сльози і посміхнулася. Хлопець здивовано подивився.
- Ти напевно не зрозуміла, але зі мною можеш бути такою, яка ти є. Це означає, що можеш плакати, сваритися, кричати, сміятися, тобто вести себе, як нормальна людина.
Це ще більше розчулило мене і я притиснулась до нього, як колись до татка. Не знаю скільки ми сиділи так, може хвилину, може десять, а може годину. Потім він повів мене у парк і ми гуляли та спілкувалися. Я ще не розповіла йому про батьків.
Ми розійшлися чотири години тому. Зараз дев'ять вечора і мама вже лягла спати. Вона втомилася на роботі. Знову у мене в руках таблетки і якось навіть не хочеться їх приймати. Я поклала коробку в комод та почала мріяти.
Єремій єдина людина, що поцікавилась яке у мене почуття. У спогадах цей хлопець здавався мені зовсім не чортиком. Усі його слова, посмішки. Може я йому подобаюсь?