Я... Море

Вечір, тихий, холодний вечір…Сніг довкола мерехтить та переливається мільярдами зір, ніби нічне небо впало на землю. Вітер співає свою сумну холодну пісню, а мороз пробирається до самих кісточок до самого центра серця але торкаючись його по тілу розтікається неймовірне тепло.. Море грає хвилями, співає усіма своїми морськими нотами. Світло місяця падає на його поверхню та ростягається до середини пляжу, переходячи з хвиль на замерзший пісок. Мабуть це найпрекрасніше що я бачила коли не будь зимою.
Ви чули цю неймовірну співанку моря?!
Вона починається здалеку ледь чутними ніжними голосами і з кожною миттю наростає та стає більш сильною більш мужньою і ось вже під самим берегом хвиля завершує свій спів вдаряючись в глиби льоду на піску, в цей момент серце на мить зупиняється подих передхоплює, і вже через мить хочеться кричати від цих неймовірних емоцій які просто переповнюють тебе… І ось таке відчуття що ти примерзла до берега, до того самого моря, але час лине та треба вертатись назад.
Ти йдеш занурившись якомога сильніше в шарф, ніс червоний та холодний як бурулька, біля самого  берега вітер так сильно намагався пройти крізь тебе, що ось вже вийшовши на проїзну частину стає тепліше тілу , але душа все так само стоїть на тому холодному казковому березі та невпинно дивиться на горизонт ніби ось ось звідти, з тих крижаних хвиль, вирине корабель на якому обов’язково буде він, той кого ти чекала все життя… Але час минає, ти все далі відходиш від моря, серце потрохи відмирає і ось ти вже доходиш до домівки, ніс потрохи відмерзає, очі від морозу наповнюються легкою вологістю, а душа не дочекавшись корабля вертається в тіло… Шкода що казки усього лише казки…
І ось зажмуривши очі в теплій постелі перед очима все одно залишається море, той казковий пляж, а підсвідомість починає грати з тобою в дивні ігри… Ти вдивляєшся в горизонт  і ось виринає з крижаній хвиль корабель,  Його білосніжні вітрила вже з далеку ріжуть очі своєю білосніжністю. В тебе починають трястись коліна та руки на очі виходять сльози а серце вилітає з грудей сизокрилою птахою. Ти невпинно вдивляєшся не вірячи очам, корабель все ближче наближається до берега, вітрила потрохи спускають, вони немов велика біла птаха перед приземленням потрохи складає свої неймовірно сильні крила. І ось корабель кидає якір та зупиняється біля пристані, на причал спускається він, високий трішки засмаглий, з такими сильними та міцними вилицями, очі світились яскравіше зірок, лице прикрашала така білосніжна посмішка, і ось він підходить до тебе такої закутаної в шарф в незрозумілій шапці, на очах мерехтять сльози а червоний ніс ледь-ледь видніється, він обіймає тебе своїми міцними руками, ти підіймаєш свої очі догори щоб зазирнути в його неймовірну блакить очей, сльози стікають по щокам, він скидає їх своїми гарячими пальцями…і ось твої ноги просто готові підкоситись, як він промовляє своїм сильним чоловічим басом: « Час прокидатись».
Ти розплющуєш очі , ранок….о, як ти невчасно настав, мені б ще хвилинку…
День…час піти на денне море подивитись, і ось закутавшись ти вертаєшся на той самий берег але все вже грає  по  іншому… Над водою літають товсті Одеські чайки які перекрикуюсь спів хвиль, над горизонтом пливуть хмари, неначе сірі величні птахи, казкового корабля ніде не видно… Ти заплющуєш очі намагаєшся згадати свій сон але пам’ять грає страшну гру і повністю стирає усі згадки… Набираєш повні легені цього свіжого морського повітря, застигає кров і на хвилинку ти відокремлюєш крик чайок від співу хвиль, і починеш чути тільки море, тільки його величну пісню, його морські співи.. Відкривши очі починеш помічати як на поверхні води плавають льодяні круглеці, приглядаешься, а це медузи, так такі маленькі замерлі медузи…
А в голові одне…Море…Море..Мооооре…Мореееее…Воно грає…кричить…розмиває усі твої думки….воно вже в тобі…..Твоє Мореее…Моє Мореее….Воно тепер навік у думках та пам’яті… Море то є я….Я є морее….