Останн слово

   У невеличкому,але чепурному будиночку, жила Ганна Панасівна зі своєю названою онукою. Дівчинка від самого дитинства тяжко хворіла. Ще як живими були її батьки,де вони її тільки не возили:і по інститутах різних, і по клініках,професори дивилися і знахарки- ніщо не допомогло. Під час однієї з таких поїздок втратила Тетянка одночасно і тата, і маму.    
   Лікарня, в яку потрапило дитя після автокатастрофи,знаходилася на окраїні великого міста. Дівчинка боялася людей,голосної розмови, жахалася вночі.Почула про цю подію Ганна Панасівна, в минулому лікар цієї ж таки лікарні,і прийшла. Прикипіла душею до неї маленька,полюбила. І як уже воно сталося, а відвоювала жінка Тетянку у рідної тітки. Отак і живуть вони удвох уже багато років.За цей час  Тетянка невпізнанно змінилася.
    Загальну школу дівчинка не відвідувала,та дякуючи Марії Олексіївні, вчительці початкових класів, навчилася не тільки читати й писати, але й освіту здобула середню.За станом здоров"я Тетяна була досить обмежена у виборі майбутньої професії, отож вирішила стати бібліотекарем.
    Швидкоплинно минули роки навчання,наближалася пора державних іспитів. І саме в цей час здоров"я дівчини різко погіршилося. Лекції вона вже не відвідувала,а милиці,якими користувалася майже впродовж усього життя,стояли осторонь від її ліжка. Подруги забіжать по закінченню лекцій,посидять, новинами поділяться і знову самотність. Молоде життя буяло за її вікном,кохання,зароджене ще на першому курсі навчання-все це виявилося для неї далеким і не доступним.
     Анатолій не зміг довго чекати.Дізнавшись від однокурсниць Тетяни про її нездужання,вперше вирішив переступити поріг будинку,в якому жила дівчина, без запрошення.
     Двері в кімнату були прочиненими,отож перше,що побачив хлопець,-сумні-пресумні очі.Тетяна сиділа в ліжку з підручником у руках, та погляд її був далеко за межами цієї кімнати.
     Побачивши перед собою юнака,вона страшенно розгубилася.Сором і пекучий біль переповнили її душу.
    - Пробач,Таню. Мене ніхто не повідомив...Він підсунув до ліжка стілець і сів напроти дівчини,на віддалі,аби при нагоді, можна було дістати її. Він шукав очима погляд коханої,але вона  ухилялася.
     -Я розумію,що не час говорити про це,але й мовчати не буду.Я кохаю тебе і ти про це давно знаєш.
      Тетяна мовчала. Анатолій підсів ближче до дівчини,намагаючись обійняти її, але та дала зрозуміти,що не варто цього робити.
     _Тобі неприємно?-юнак іще раз повторив свою спробу.
     -Не треба, Толю.
     -Що сталося?!-Анатолій не міг зрозуміти поведінку коханої.
     -Пробач. Я не можу відповісти взаємністю. Ти справжній і надійний товариш, але...
      Хлопець підвівся на ноги і уважно дивився в очі Тетяни,які все більше наповнювалися сльозами.
     -Хоч убий- не розумію! -вигукнув.Він був приголомшений.
     -Не приходь більше...
     -Ти можеш хоча б пояснити?..
     -Ні, не можу. Іди і більше не приходь!-Дівчина відвернулася до стіни,усім своїм виглядом показуючи,що розмову закінчено.
     -Жаль. Думав разом будемо...Ну,якщо так-вважай. розмови не відбулося,- і переступивши поріг,залишив кімнату.
      А Таня ледве діждалася,щоб дати волю сльозам.Закусивши край подушки,дівчина давилася тяжким плачем.Вона ще і ще переконувала себе,що вчинила правильно, Що хлопець іще знайде своє кохання,тож навіщо йому немічна дружина.яка не здатна обслуговувати навіть себе.
      -Не -варто руйнувати йому життя!-вмовляла себе,а серце билося у невимовному горі:
      -Люблю...люблю...і хочу бути щасливою!-протестувало усе єство дівчини.


      ...Минуло три довжелезних роки, по вінця наповнені болем і тугою.
       Втративши останню надію на одужання,а, разом з тим, і на особисте щастя,Тетяна перебувала у страшній депресії,яка зрештою згубила її.
       Затяжна хвороба, а згодом і смерть онуки,дуже підкосили здоров"я бабусі Ганни,отож усю процедуру похорон взяли на себе однокурсники по навчанню.
      Провести в останню дорогу зібралося багато охочих. Анатолій приїхав сам, хоча й був на той час одруженим. Він підійшов до Ганни Нанасівни і, обійнявши її за худенькі плечі, виплеснув своє горе:
     -Я кохав її...і кохаю досі,-стиха промовив.
     Старенька підвелася, і запросивши дорогого гостя з собою,почовпла до
Таниної кімнати.Діставши із шухляди аркуш,густо списаний рукою покійниці,
вона подала його чоловікові.
     -Ось,дітки,візьми... Це її останнє слово.