Леся Украiнка. Я знала те... Перевод

 Я знала то, что будут слезы, мука,
 и много мелкой и пустой работы,
 невидимой, и часто, очень часто
 употребленной втуне. Я не только
 не жду за то награды, а едва
 от совести уколов защищаюсь,
 с трудом сдержав  в себе укоры  сердца
 за то, что виновата без вины.
 Когда на время, в сумраке вседневном
 цветок роскошный счастья расцветает,
 его не принимаю, как награду, -
 как дар, как чудо, как нежданный рай,
 по милости небес на миг открытый,
 как папороти легендарный цвет.
 А уж потом, как вновь нахлынет сумрак,
 я думаю: я знала это, знала,
 молчи душа, смири свой, сердце, стон,
 д о л ж н о  так быть...
 И может быстро канут,
 те времена, когда в слезах увижу,
 что я навек увяла, подурнела,
 а счастья завязь навсегда исчезла,
 как легендарный папороти цвет.
 Заплачу я кровавыми слезами, -
 как плакали изгнанники из рая, -
 но и тогда скажу: я знала, знала,
 молчи душа, сдержи, о сердце, стоны,
 так быть  д о л ж н о...
 Хотя б уже не сумрак,
 а тьма сурово залегла кругом,
 еще не сдамся, буду слушать, слушать,
 в душе не замолчал ли давний гром,
 тревожной мыслью загляну я в сердце,
 не блещут ли еще там временами
 былые молнии, - когда ж там пустота,
 когда зима проймет меня до сердца,
 и тайную весну в нем победит,
 мой чудо-цвет жестоко заморозит,
 то я скажу: такого не ждала!
 Холодное скорей разбейся сердце, умри душа,
 ведь так не стоит жить!
_________________________________
 
 ЛЕСЯ УКРАЇНКА.

 Я знала те, що будуть сльози, мука,
 багато праці марної, дрібної,
 невидної і часто, дуже часто
 даремно вжитої. Не тільки нагороди
 за все те я не жду, а ледве-ледве
 від власного картання захищаюсь
 і ледве стримую докори свого серця
 за те, що завинила без вини.
 Коли часами в сутіні щоденній
 яскрава квітка щастя процвіте,
 її приймаю не як нагороду, -
 як дар, як диво, як нежданий рай,
 відкритий на хвилину з ласки неба,
 як легендарний з папороті цвіт.
 А потім, коли знов наплине сутінь,
 я думаю: я знала се, я знала,
 мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
 так  м у с и т ь  бути...
 Може хутко пройде
 година та, коли в сльозах побачу,
 що я навік зів'яла, помарніла,
 і квітка щастя раз назавжди зникла,
 як легендарний з папороті цвіт.
 Заплачу я кривавими сльозами, -
 так, певне, плакали вигнанці з раю, -
 але й тоді скажу: я знала се, я знала,
 мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
 так  м у с и т ь  бути...
 Хоч би вже не сутінь,
 а тьма сувора залягла кругом,
 я ще не здамся, буду прислухатись,
 чи не заглух в душі мій давній грім,
 тривожно думкою загляну в саме серце,
 чи в ньому ще спалахують часами
 колишні блискавиці, - а як ні,
 якщо мене зима пройме до серця,
 мою весну таємну переможе,
 мої дивниці-квіти поморозить,
 то я скажу: ні, я сього не ждала!
 Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
 так жить не варт!