Аркан...

      Весь ранок ми з Матром зло і завзято продиралися крізь довгий і глибокий мокриї распадок. Він тягнувся кілометрів на п'ять, а може і на всі вісім, але ми спочатку по наївності вирішили, що зможемо подолати його за пару годин. Якби ми знали, наскільки ми були неправі, то, поза всяким сумнівом, вважали за краще б рухатися в обхід по самому низу хребта. Ранок був яскравим і сонячним, але світла Божого ми все одно не бачили, люто прокладаючи шлях сокирою і прикладами. Тільки зрідка миготіли в понад хмари крихітні шматочки блакитного неба. Над нами нависало величезне пожовкле листя високого, майже триметрового борщівника, який мій напарник називав "ведмежою ковбасою", і не менш довгі стовбури ведучого з ним боротьбу за існування дударя.

     Ранкова роса, що перетікає по листю ртутними намистинами, від кожного легкого руху стікала на наші голови, плечі і шиї. Через годину ходьби по цим тайговим джунглях ми промокли до нитки. І одяг, і рюкзаки так вже просякли вологою, що в чоботях хлюпало не менш, ніж за літру води, а з рукавів і волосся сочілісь крихітні водоспади. Наші рюкзаки стали вдвічі, а то і втричі важче. І коли ми, нарешті, вибралися на перший виступ базальтової гряди, наш одяг парив в променях яскравого сонця, як шкiра у загнаних коней.
     Якщо вже бути зовсім чесним, то зазвичай винуватцем таких промахів бував я. Матр відмінно орієнтувався в тайзі. Він міг виживати там місяцями і абсолютно не залежав від запасів їжі в рюкзаку. Він з самого початку пропонував інший маршрут, але я не погодився. Він не вміє наполягати на своїй думці. Йому легше погодитися зі мною і дати безглуздий гак в десяток кілометрів, ніж відстоювати свою точку зору. Зате потім він не забуде з десяток разів повторювати: «Ну що, орос? Ти думав, сойёт дурень? Ось тепер ходи, топчи свої міські ноги ».
     - Я не орос, - втомлено відбивався я, - я українець.
     - А яка різниця? - Меланхолійно дивувався Матр, - ви всi круглоглази для мене на одну особу, - уїдливо і наївно жартував він.

     Промокло все. Сірники, патрони, спальні мішки, сухарі в рюкзаках і сигарети в кишені у Матра. І ми зрозуміли, що поки не просушити, рухатися далі - це просто самогубство. Ми просто вимотати себе і не зможемо до ночі добратися до наміченої точці маршруту. Благо сонце яскраво світило, і теплий вітерець продував площину величезної кам'яної плити, на якій ми і влаштували привал. Матр розвів невеликий багаття, щоб закип'ятити по кухлю чаю. А я розібрав свій рюкзак для просушування, підставивши теплим променям нехитрий запас їжі і боєприпасів, і сам роздягнувся до трусів, розклавши свої речі під безхмарним ясним небом. Сидів, підставивши небу своє втомлене тулуб, і милувався жорстокими красотами навколишньої природи.

     Сидячий у ледь тліючого багаття Матр був комічне видовище. Маленький і головатий, він був схожий на дерево яке виросло в горах. Його криві ноги і тонкі руки, здавалося, суцільно складалися з тонких вузлів м'язів і суглобів, покритих коричневою шкірою. Сутулі плечi, з запалими грудьми робили його схожим на несподівано постарілого підлітка, і ріденька щетина на підборідді тільки підсилювала цю підозру. Але все це було лише зовні. Усередині ж він вдавав із себе цілісний шматок металу. Я знав, наскільки він розважливий і витривалий. Під цією непривабливою зовнішністю напевно ховається духовний богатир. Він навіть десь був нескінченно сентиментальний. Загалом, людиною він був цілком надійним. Ось тільки не завжди зрозумілим.
 
     На його жилавій шиї теліпається відразу кілька срібних ланцюжків. Товстих і тонких, з простими круглими кільцями і хитромудро плетених. Ну, ніяк не менше десяти. Причому на всіх ланцюжках різні кулончики. На одній - масивний православний хрест, на інший мусульманський півмісяць, ще там я бачу знак «інь і янь», срібний дзвіночок і невеликий двосантиметровий справжній череп змії і навіть крихітний монгедовід загубився в матовому плетінні.
     - Непогана у тебе колекція, - кажу я Матру, коли він сідає поруч зі мною і суе мені в руку кухоль з міцно завареним чаєм. Тримати в руках металевий кухоль з «живим» окропом може тільки він, я ж свою ставлю швидко на підлогу біля своїх ніг. Матр усміхається, і, упершись підборіддям у свої груди, скошує вниз очі, намагаючись розглянути всі свої ланцюга і кулони одночасно. Але у нього нічого не виходить і він важко зітхає.
     - Це не колекція, це аркан для злих духів, - нарешті вимовляє він, кривлячи губи від міцного чифира.
     - І як ти їх ловиш, з відстані або на живця? - Теж обпікшись отруйним чифира, питаю я його.
     - Так це я сам і живець. Приманка для них, - вже посміхається він. - Я ж раніше, коли маленьким був, думав, що душа - це така невелика подушечка всередині грудей, така легка, як пух кульбаби. А коли підріс, то зрозумів, що душа - це майже вся людина. Вона просто прикрита волоссям, шкірою і м'язами, а всередині займає майже все тіло. Забереш душу, значить, забереш всю людину. А потрапити в душу людини можна тільки ччерез дірки в голові. Ось духи і ловлять людин всюду. Варто тільки відкрити рот, широко розкрити очі або розвісити вуха. А у жінок так зовсім набагато простіше, у них і місць таких більше. Пірне, як в озеро, і вже всередині.

     Ось мене вони завжди спокушають, майже кожну хвилину. Побачу багато грошей: «От би мені стільки», - думаю я! Може, можна трошки взяти, і ніхто не помітить? Може їх хтось втратив і вже забув про них?
     Або побачу пляшку горілки - дай, думаю, вип'ю трохи, я ж дорослий мужик, що мені буде з однієї стопки? Та й зі склянки нічого не буде. А якщо і допиватиму всю пляшку, теж нічого не буде.
     Або побачу красиву бабу - от би в ліжко з нею забратися, думаю. Зняти з неї спідницю, вона така гаряча і біла! Солодка вся! Щоб вона мене цілувала і любила, і щоб її чоловік не впізнав. А якщо скаже, що я страшний, то грошеї дам, люби мене, хоч за гроші! Ось так думаю. Спокушають злі духи, спокушають! Та ти й сам знаєш, покаже тобі жінка стегно, навіть випадково, і все, всі думки тільки про це.
     Всякі спокуси у них, у цих духів є. Ось один раз моя дружина чотири рази за місяць викуповувала моє рушницю. Карти прокляті, теж сильна спокуса. Сядеш грати, останню сорочку знімеш ....

     Особливо вночі духи сильні. У саму темну ніч, коли і місяця на небі немає. Тому що вони бояться місяць. Предки казали, що місяць з срібла, а срібло гарниї метал. Воно навіть воду чистить. Скільки разів мені доводилося з ковбаню воду пити. Таку воду навіть звір пити не стане, вся гнила. А я ланцюжок туди кину і через годину вже можна пити. Жодного разу ще не захворів.
     Ось і ношу на шиї на всякий випадок різні ланцюжки. Раптом одiн не допоможе, може, тоді іншiї врятує? Духи в голову заберуться, а далі ніяк, срібло не пускає, на шиї висить. Ніяк їм не дістатися до душі. Ось так вони і бісяться в голові, думки всякі нехороші пропонують. Вони в голові крутяться, але головне - душа залишиться чистою!

     Сонце в самому зеніті! На небі ні хмари. Навколо нас нерівним кільцем бліднуть далеко гори з крихітними білими плямами снігу на вершинах.
     Я на хвилину відволікаюся спогляданням безкрайньому всесвіту, а коли повертаю голову, то бачу майже у самого свого обличчя долоню Матра з висячiм на вузлуватих пальцях ланцюжком.
     - Візьми, - каже він, - бачу, що тобі це теж зараз треба.
     - Навіщо? - Дивуюся я, - річ має дорога?
     - Чув я, що якщо людина стала задавати багато питань, то його теж стали духи терзати.

     Ланцюжок довгiї, старовиннiї, мабуть плетенiї ще якимось місцевим умільцем. Его товсті кручені кільця пропущені крізь чорні діри очеї зміїного черепа. Від цього він видається мені сліпим. Сам череп вже пожовтів від часу і лаково блищить від частих дотиків. Він погойдується у самого мого носа, я дивлюся і мені здається, що він мені посміхається ...