Ральф

На вірш В. Кравця
«Я молюся за твою, Ральфе, душу»


З поземки зіткуся, загусну з нічного я мраку,
траву не примну, на снігу не залишу я слід.
Чого ти боїшся? Я - Ральф.  Я - та сама собака.
Одвічний супутник, який зберігає від бід.
 
Дивак, ну які тут, до біса, оті Баскервілі?!
Мій рід побратався з твоїм на зорі ще часів.
Пліч-о-пліч – епохи, віки, кілометри і милі!
Ось лапа, тримай! Я не привид із снів.
 
Промчу по опалому листі - ні сліду, ні звуку,-
хтось скривджений злом, чиєсь серце болить,
та хватка моєї незримої пащі вже складені руки
розводить. Я міну накрию до смерті за мить.
 
Не хочу на спокій, неробство не вабить нітрішки.
На варті, посмертною службою гордий, я страх
тепер відганяю нічний від дитячого ліжка,
надію несу я у вірних, собачих, сталевих зубах.
 
Відоме це кожному, - Ангел-Хранитель -
то воїн небесний з мечем і крильми.
Та ангели, друже, бувають й такими -
то ж Богу видніше, де місце чиє, й хто є ми.