***

Кінець…забути..білий аркуш….
Вона тихо йшла вулицею. Розчавлена ,пригнічена. В її вухах були навушники , з яких гучно линула музика. Йдучи знайомими провулочками, поміж будинки, які кожен день бачила. Думала ….На її очах з ’являлися сльози і тихо ,непомітно зкрапували з її обличчя. В голові пролітали рядки з віршів про кохання Паші Броського. Ними вона давно живе. Інколи пишучи сама, вона мимохідь згадувала комбінації слів відомих поетів.. Також, книги схожі на її історії – плакала.
Плакала гірко і водночас солодко …. Згадуючи прогулянки під дощем і вихід сонечка після нього.. подвійну веселку і сміх,який линув з його уст. Його погляд- ніжний і водночас швидкий. Лавочки на яких вони полюбляли сидіти, та й не тільки.  Іноді  вони на них щей лежали. Насолоджуючись весною , співом птахів і ароматами в повітрі.
Для неї ,чомусь,пахло кавою і ромашками..Напевно,тому що вони дарують комфорт,затишок та ніжність. І саме це вона відчувала ,коли булла поряд з ним. В цей момент її душа та тіло були наповнені цим , а ще коханням, радістю та безмежним щастям.
Здавалося, це могло тривати вічність. Її зізнання в коханні, в основному у колі друзів, яким постійно хотілося дізнатися щось нове та цікаве.
Але вона останнім часом сумувала. Їй не відповідали взаємністю. Пишучи свої вірші зізнавалася,ні ,навіть,кричала про кохання до нього… Читаючи їх він н розумів чому. Чому саме йому писала це вона? Його,напевно, переповнювала гордістю:-«Я ось такий ,весь крутий,вона закохалася в мене і бігає за мною». Але їй це набридло!!!!! Набридло непотрібною, в той же час коли він бігає за іншими. І Вона довгий час тримала все в собі.
В один момент усьому приходить Кінець, крапка після якої немає нічого.
І ось цей час настав!!!.. Це була остання сльоза з її очей через нього. В той святковий вечір йдучи додому Вона поклялася собі що забуде. Забуде все що було. Намагаючись стримувати всі нерви ревнуючи його до інших, намагатися стримувати кохання і пригнічувати, здавлювати його в собі…-« Забути»- крикнуло Вона сидячи в ліжку і обіймаючи улюблену м’яку іграшку.
Ні , Вона не була дитиною..Просто цей ведмідь,як мама, був янголом- охоронцем по житті…Він знав усі її сльози,секрети, усмішки.
Вона плакала цілу ніч,мріючи про те що,буде щось нове..інше…краще,- «це просо певний етап в моєму житті ,який потрібно пережити..закреслити,на якй потрібно начхати і переступити,відкривши душу й тіло для чогось нового»- повторювала всю ніч Вона.
Прокинувшись вся без настрою,знервована Вона встала і почала нове життя,яке поділялося на вчорашнє - «до» і сьогоднішнє – «після».
Тримаючи Білий Аркуш в руках Вона посміхнулася і ще раз собі пообіцяла, що не повернеться до колишніх спогадів.
« Я буду щаслива,попри всі негаразди»- скрикнула Вона і зробила крок на зустріч мріям.