Новорiчна нiч

ПРОИЗВЕДЕНИЕ НАПИСАНО МНОЮ ОСЕНЬЮ 2002 ГОДА В КАЧЕСТВЕ                КОНКУРСНОГО СОЧИНЕНИЯ НА ВСЕУКРАИНСКОМ КОНКУРСЕ НАЧИНАЮЩИХ ПИСАТЕЛЕЙ.
ПО РЕЗУЛЬТАТАМ КОНКУРСА АВТОРУ ПРИСУЖДЕНО 1 МЕСТО В УКРАИНЕ.
НОВЕЛЛА ПОСВЯЩЕНА ПОГИБШИМ В 1930-1933 гг. ОТ ГОЛОДА СООТЕЧЕСТВЕННИКАМ.


Присвячується усім,
хто загинув від меча Жовтого Князя...


Ніч. Така ніч буває лише раз на рік. Така дивовижна, така непередбачувана, така гарна, така… Така нова ця ніч. Так, це – Новорічна ніч. Це час сповнення всіх найнеможливіших і найказковіших бажань, це час, коли в душі виникає дивне почуття, дивна радість, дивний подих вічності і нескінченності часу. У цей момент завмирає серце,душа, завмирає весь світ, щоб вибухнути потім радощами та сміхом. Це – казка, яка не має кінця, яка дарує людям мудрість, спокій і щастя. Це – мить істини.

Ця ніч сповнює серце надією і впевненістю  в силі, яка криється у глибинах людського єства. Це – початок нового життя, життя усього люства одночасно. Одночасно народжується і старе і мале, і багатій і злидар, людина і природа.
Ця ніч – це зв’язок минулого, теперішнього і майбутнього. Це – зв’язок життя.

I

Це була чудова ніч. На безхмарному небі ясно пломеніли зорі, немов хтось розкидав на широкому килимі чарівні камінці, і вони мерехтять, немов іскри колись могутнього, а тепер тихого і лагідного багаття, яке зігріває душу приємним теплом вічності.

Місяць щедро посилає землі свої срібні дарунки-промені, які всими кольорами веселки грають і переливаються на білій ковдрі снігу, теплим шаром якого вкрилася земля, рятуючись від лютих морозів. Глуха тиша. Ніщо і ніхто не наважується порушити зимовий сон Природи.

Новорічна ніч, здається, радощі та співи, багатий стіл, новорічні подарунки. Щасливі родини святкують народження року, бажають одне одному всіх земних благ… Але ні, все не так! Тиша.. Ніщо не ворухнеться.

Спить українське село, сплять хати, сплять дерева, все спить. У холодних мазанках сплять рятівним сном люди. Сон дозволяє їм забути хоча б на кілька годин про жахливу реальність, про щоденне лихо, і – найголовніше – про смерть.

Ніхто і не згадав про Новий Рік у цю ніч. Ніхто не посміхнувся і не сказав: «З Новим Роком! З новим щастям!» Усе спить.

Та не зовсім заснуло село. В одній хатині лиш відкриті задумливі і проникливі очі. Лише в одній хаті стоїть біля вікна людина, котра пильно вдивляється в небо, у зорі, а найбільше – в темну смугу лісу, що чорніла на горизонті ще більше, ніж чорне небо.

Цей юнак ще з дитячих років любив ліс. Усі життєві негаразди він відкривав перед цим царством дерев, квітів і трав,.. завжди знаходив він там спокій. Німий з дитинства, він проте чудово розумівся з лісом, який став його найкращим другом і товаришем. І тепер цей юнак з таким незвичайним ім’ям Вікентій стояв біля вікна і дивився на ліс, ніби чекаючи від нього допомоги і дружньої поради.
Ніколи Вікентій не забуде цей день. Рана, нанесена сьогодні його душі, не загоїться ніколи. Вже вкотре перед його очима знову і знову проходять всі події, що сталися сьогодні. Його душа боліла за народ, за його родину, за Країну.
Але це вже зараз, а перед цим…

II

Зимовий ранок був холодним і страшним. Всю ніч мела хурделиця, мороз так скрипів за вікном, що його дикий регіт холодом пронизував наскрізь. Дрова вже давно згоріли і в печі залишився лише сірий попіл, який однак все ж іще дихав теплом. Але його дихання було таким поверхневим, що було ясно: жити йому залишилося зовсім недовго.

Родина Андрія Кочерги намагалася розігнати млість сну. Першим підхопився, як і завжди, Вікентій. Він тихо сидів біля вікна і з сумом спостерігав, як завірюха стріляла по землі з мільйонів рушниць білими кулями-сніжинками. В хатині крім відра з водою та лахміття, на якому спала родина, не було нічого.

Андрій тяжко позіхнув і підійшов до вікна, поклавши руку на плече Вікентія.
- Ну що, синку, мете? Здається, сьогодні вже має прийти Новий Рік – ось і подарунок зими.

Вікентій не відводив очей від вікна. В родині Кочерги було всього п’ятеро душ: Андрій голова родини, його дружина Ганна і троє дітей, старший з яких він – Вікентій. Родина бідувала, як і все село. Те, що вдалося зберегти від ревізії, вже давно з’їли, і навіть забули, що воно й було.

Кожний день починався з думки: «Чи не вмру я сьогодні? Чи протягну ще хоч день?» Радянські порядки з’їли все «багатство», що мали і без того бідні люди. Пухли від голоду, кожного дня багато хто вмирав. Вмирали скрізь: вдома, у лісі, під тином. Нікого не залишала у спокої бабця Голодна Смерть.

Андрієві страшно було дивитися на дітей і на дружину. Два тижні тому померла баба Марина, а ще тижнем раніше – дід Степан. Так і він скоро мусить зникнути, втекти з цієї грішної землі кудись у невідомість.  Втекти, вмерти, аби тільки не бачити смерті власних дітей. Андрій поцілував дружину в чоло і промовив:

- Холодно. Не хотів би я перетворитися на Новий Рік на льодяну каменюку. Піду до лісу, дров нарубаю.

- А я сходжу до сусідів, може хоч якусь гнилу картоплину випрошу дітям, - відповіла Ганнуся, хоча знала, що у сусідів харчу так само як і у них самих немає.

Вони обидва воліли вирватися з хати, аби лише щось робити, аби хоч якось відволіктися від думок про голодну смерть. Аби не бачити худющих дітей, які були схожі на свічки. Ці свічки дуже швидко горіли, і часом здавалося, що ось-ось вони догорять, ось-ось згорять зовсім і не будуть біль страждати.
Лише Вікентій сидів і мовчки дивився у вікно. Він був німий з дитинства. Пан доктор сказав, що він дурний і тупий, тому і не розмовляє. Як же тоді Андрій тоді відлупцював того клятого єврея! Після того випадку ніхто більше не смів сказати щось у цьому роді про Вікентія.

III

Коли Андрій вийшов з хати, завірюха чомусь враз стихла і зловіща тиша настала в селі. Не гавкав жоден пес – їх давно поїли люди. Кажуть, у сусідньому селі голодні вже почали їсти один одного. Кочерга з жахом уявив собі, як він їв би власних дітей… Голова у нього запаморочилася і мурашки пробігли по шкірі.
До лісу було недалеко, але дорога до нього здавалася цілою вічністю. І так слабкий від голоду Андрій ледве пересував ноги в глибоких заметах. Він повільно брів і весь заглибився в думки про своє життя. Він думав про народ, який сліпо вірив обіцянкам партії, він думав про «светлое будущее». Дорога проходила повз колгоспне зерносховище, і Андрій знав, що воно тріщить від зерна. Він знав. Що тут зберігають працю всього їхнього села,  експлуатованого жерцями ідей вождя народу.

Враз дорогу Андрію перекрив своїм великим товстим тілом Петро Васильович Гордієнко – його колишній найкращий друг, а тепер – найзапекліший ворог усього села. Тепер Петро – партійний робітник, голова колгоспу, теперечки він виконує завдання партії, святий обов’язок істинного громадянина Радянського Союзу, істинного будівельника щасливого майбутнього. А завдання це полягало у тому, щоб забрати у колгоспників усе зерно і віддати керівництву (бодай воно ним вдавилося б).

І тепер, коли товариш Гордієнко став на дорозі Андрієві, той глянув на нього так ненависно, що Петро Васильович розреготався.

- Что это вы, товарищ Кочерга, не в настроении совсем? А здороваться вас не учили?

- Повіки не почуєш, щоби я з тобою вітався тепер, вовкулака нещасний! Перевертень! Як був ти людиною, то з тобою я б на край світу іти не побоявся б, а як став товаришем Гордієнко – то мені на тебе і поглянути противно!

- Но-но! Что это мне за разговорчики? Попридержи ка свой поганый язык, Андрей, пока я тебе его не вырвал! –Петро Васильович враз почервонів від люті, очі його налилися кров’ю.

- Моя в воля, так я б тебе на шматки розірвав, іроде клятий! – спокійно і сухо промовив Андрій.

- Да как ты смеешь??? – закричав Гордієнко.

Він з силою вдарив Андрія кулаком в обличчя. Той від удару завалився в сніг, але враз якась невідома сила підхопила Андрія і поставила на ноги. Віннн, немов хижий звір, накинувся на Гордієнко і почав душити його, що було сил. Відчуваючи, що прийшов кінець, Петро Васильович відчайдушно прохрипів: «Часовой, на помощь!»
Із зерносховища одразу вискочили двоє військових з рушницями і метнулися на голос Гордієнко. Але поки вони підбігли, було вже пізно, Петро не дихав. Над полем пролунав постріл, потім іще один. А тоді  знову настала тиша..

IV

Ганна з двома молодшими дітьми сиділа біля холодної печі. Вже за полудень, а Андрія й досі немає. Відчай чорною гадюкою впивався в серце, розривав душу. Діти плакали, на щоках Ганни теж були сльози, не плакав лише Вікентій.

Покійниця бабуся Марина колись розповідала Вікентію, що його ім’я в перекладі з латині означає «той, що перемагає», а переможці ж не плачуть. Відтоді він ніколи не плакав, і тепер хлопчина сидить біля вікна, і його очі палахкотять любов’ю до матусі, до батька. Вони випромінюють надію, і від цього Ганні стає легше.

У Вікентія були дивні очі. Ними він міг сказати навіть те, що людина не може сказати мовою. Мова його очей була такою живою і виразною, що майже всі його розуміли без слів. Він постійно говорив зі світом своєю прекрасною мовчазною річчю.

Раптом спокій хати порушив скрип дверей. До домівки увійшов дядько Іван, давній приятель Андрія і Ганни. Це був завжди веселий і доброзичливий чоловік, який міг, здавалося, викрутитися з найскладнішої ситуації.

Та цього разу на його обличчі не було звичної Ганні усмішки. Навпаки, він був весь аж чорний, очі стали нібито скляні і байдужі. Хвилин з десять він не міг промовити ні слова. Іван просто стояв біля дверей і божевільними очима дивився на стінку навпроти.

Першою отямилася Ганна:
- Іване, що сталося? Кажи! Кажи ж бо, не мовчи вже!

- Він… Його… Андрій…

- Та кажи ж! – несамовито закричала Ганна.

- Андрія вбили, - промовив тихо Іван, і ще дужче почорнів. – Його застрелили солдати біля зерносховища. Сказали, що він хотів вкрасти зерно, задушив Гордієнка і напав на вартових нібито.. Вони його і застрелили..

Іван обперся об стінку і тяжко заридав. Заголосили і малі діти. Ганна, мов підкошена невидимою косою, впала на долівку. Вікентій раптом підхопився і кинувся до матері.

- Вік… Вікентій.. – простогнала вона і тяжко видихнула повітря. В останній раз. Очі її стали скляними.

V

Нікого не було на похоронах матусі. Лише дядько Іван та Вікентій з братом і сестричкою. Одразу за селом люди ще восени викопали декілька ям, і в одну з них поклали Ганну. Поклали і засипали землею. Замість квітів могилу прикрасили ялинковими гілками, а над гіллям поставили дерев’яний хрест, котрого Вікентій зробив з двох дощок. Тіла Андрія так і не віддали, ніхто і не знав, де і у кого його шукати.

Хвилин десять постояли над могилою.

- Ходімо додому, - сказав дядько Іван.

Діти повернулися додому, матусю з батьком пом’янули водою (більш не було, чим). Як далі жити? Що буде з цими бідними дітьми завтра, опісля? Можливо, завтра їх уже теж не стане.

VI

Ніч. Новорічна ніч. Спить село, і тільки Вікентій поглядає у вікно на світ Божий. Зорі йому здаються очима матусі. О, які ж вони прекрасні!
У голові аж гуде від думок, немов у вулику с бджолами. Він дивиться на місяць. І враз Вікентій згадав: сьогодні ж Новий Рік! Він, Вікентій, може загадати бажання! А якщо воно здійсниться? Неодмінно здійсниться! Адже матуся казала, що новорічні бажання обов’язково здійснюються, треба лише щиро і насправді захотіти цього.
Вікентій раптом зрозумів, що він може говорити! Він відкрив рота і почув, як з його вуст злетіло тепле і лагідне слово «мама».

- Мамо! Мамо! Я можу говорити! Я жаль, що ти ніколи не чула мого голосу! Знай, моя матуся, я загадую бажання, я в нього вірю! Я… Я буду жити! Я доведу своїм життям. Що твої сльози не даремні! Твої сльози – це кров усього нашого народу! Я доведу. Що я – твій гідний син. Я – Вікентій, Переможець! Я буду жити!
На обрії з’явився промінчик сонця. Такий гарячий і прекрасний промінчик, перший промінь в новому році. Ця ніч була зв’язком минулого, теперішнього і майбутнього. Ця ніч стала зв’язком життя і смерті, ніч перемоги.