Катерина

Про тяжку жіночу долю
Ще кобзар писав в неволі,
Про зітхання, про страждання,
Нерозділене кохання.
І про те, як продавали,
Насміхались, ґвалтували…

Що змінилось з того часу?
Може інша доля наша?
Тільки бачу я, що всюди,
Як раніше гинуть люди
Матір, подругу, дружину –
Всіх женуть у домовину.
Жорстко, холодно, повільно,
Хоч кричать усюди: «Вільна»!

Розказати вам я хочу,
Про тяжкі безсонні ночі.
Про важку жіночу долю
Мами-неньки у неволі.
- - -
Бідна  наша Катерина
Мала чоловіка,
І достаток, і будинок,
І чудових діток.
Та знайшов розумний тато
Собі іншу маму,
Молодую, багату
Та розкішную даму.

І тепер все тягне Катря
На своїх плечах.
І хоч як вона страждає,
Й сльози на очах,
Мовчки терпить і сумує -
Що ж тепер робить?
В людей гроші позичає,
Щоб якось прожить.

Та ось раптом Катерині
Посміхнулась доля,
Проявляючи турботу,
Сусід Анатолій 
Обіцяв знайти роботу
Ні, не в Україні!
А будинки прибирати
Людям на чужині.
Що ж робити Катя мала?
Виходу немає.
Речі швидко спакувала
Й за кордон зібралась.
- - -
На пероні проводжали
Катю ластів’ятка.
Обіймали, цілували
Й плакали дівчатка:



– Мамо, мамо! Ми не хочем
Гостинців і грошей,
Лиш не їдь, благаєм, просим,
Рідненька, хороша! 
- - -
За вікном поля строкаті,
Сонечко, берізки,
А перед очима в Каті
Русявії кіски.
Ніжні, рідні рученята,
Що не відпускають
І маленькі оченята,
Вернутись благають.
Та не знала Катерина,
Що той Анатолій
Возить людей на чужину
І ламає долі.
Бо не мають прибирати
Будинки багатих –
Їх повинні будувати
І при тім, без плати.
Рано вдосвіта піднімуть
О четвертій ранку,
Якусь латанку надінуть
Й навіть без сніданку
Женуть, бідних, на об'єкти,
Вілли будувати,
Мають жінки у неволі
Цеглу підіймати,
І цемент, і дошки, й камінь –
Все, що тільки скажуть.
Ноги збиті, руки в ранах,
Ще й не перев’яжуть…
Пізно ввечері женуть їх,
Мов стадо віслюче
У халупу, мишей повну,
Та ще й у смердючу.
Перед кожним в брудній мисці
Баланда зелена.
Трохи м’яса є на кістці –
От і вся вечеря.
І нарешті – спати, спати!
Помисли блаженні
Всі готові враз віддати
В сон благословенний.

Ось і наша Катерина
Провалилась в сон.
Помарніла, посивіла:
Клятий «закордон»!
Лиш у сні вона радіє,
Діток обійма.
І у раз росте надія –
Вона не сама!





А на ранок знову всюди
Стогін, біль і сльози.
Мруть, як мухи бідні люди,
Взимку на морозі.

Що ж там наша Катерина
Жива ще, чи ні?
Бо життя тут кожну днину –
Гірш, ніж на війні.
Ось іде вона з об’єкту,
Ноги тягнучи.
Сині руки, ноги в крові –
Йде не дивлячись.
Ледь в своїм куточку тихо
Катя прилягла,
Поринула в сон жаданий,
Знає, що нема
Звідти вороття додому,
Лиш суцільна тьма…

Не витримало серце Каті
Каторги й розлуки,
Дітей своїх нещасливих
Кинутих на муки.
…Ось найменша обіймає,
Весело сміється
Та надіється, чекає,
Що мама вернеться…
І у маренні своєму
Катя помирає.
Змучена душа жіноча
До раю злітає...
Не побачить більше мама
Тих русявих кісок,
Карих, синіх оченяток
Без жалю, без слізок…
- - -
Тож прошу вас, жінки, мами,
Будьте розумніші!
Не думайте, що з роками
Стали ви мудріші.
Обдурити вас не важко.
Летите, мов пташки
На вогонь, що десь палає,
Життя ж там не краще!
Щоб вам люди не казали,
Вірити не можна.
Агітують, обіцяють
Й брешуть так безбожно!
Тож багато з тих, хто вірить,
Їде з батьківщини,
А натомість – смерть голодна
Та ще й на чужині…

Олена Пащенко,
2016 р.