Пов язан одним прокляттям

Текст на русском языке - здесь:
http://www.proza.ru/2017/02/25/999
+++++++++++++++++++++

Ілсід. Та, що прийшла у цей світ із першим сонячним променем. Та, що володіє давньою магією, як і її брат, Стерен, що був народжений в один день з нею, але який увібрав  темряву досвітньої години. Вона ж стала денним світлом. Долею їй було визначено берегти землю від витівок брата, як і дню потрібно розганяти хибне марево ночі.
Але не цього разу.
Можливо, що вона б зуміла, якби не прийшов Стерен. Однак він з'явився. Його холодний подих, немов мороз, усе навколо позбавляв життя. Його плащ — білосніжним покривом укрив землю. Його слова, сповнені давньої магії, гострими стрілами вражали ціль.
За добру душу Ілсід поплатилася життям. Вона стала вітром: невидимим, але звучним. Оселилася поруч з іншою страждальницею та нашіптувала сміливцям, які приходили в мертві гори, як здобути перемогу. Потрібно тільки «зруйнувати серце дракона».
Тільки й потрібно...
Та ще ніхто її слова правильно не витлумачив. Цілилися — хто мечем, хто стрілою, хто списом — чудовиську в груди. Але не зламати луску, не пробити. Зовсім інше треба.
І тоді чари спадуть. Можливо, навіть з обох...

Делен. Рожева пелюстка. Ніжна й тремтлива. Оксамитова та чарівна. Витончена й покірна. Такою хотіла б бачити доньку королева Рілгрума. Але королева померла, коли дівчинці виповнилося шість років. І нехай поруч були бабуся, королева-мати, та любляча тітонька, численні фрейліни, принцеса бажала одного: тінню слідувати за батьком, побоюючись, що і його втратить. Ніхто не бачив у цьому біди, поки не стало запізно.
Не вабили Делен, що подорослішала, коштовності та розкішне вбрання, прикрашене вишивкою та мереживом. Їй зручніше у чоловічому одязі. Не цікаві трав'яні секрети та замкові справи. Їй подавай лук і стріли — принцеса цілий день могла вистежувати здобич у дрімучих лісах. Не милі танці та вишивання, пусті розмови про кавалерів. Їй би надіти обладунки, взяти легкий, під її руку викуваний, меч — і до заходу вправлятися на арені.
Постарів король Рілгрума та й задумався про наступника: народ не прийме доньку, нехай в її жилах і тече кров старовинного роду. Поруч з нею має бути сильний воїн, який захистить у разі біди.
А біда й так вже налетіла. Дванадцять років тому в горах, що слугували кордоном двом королівствам, оселився хижий дракон. Він наводив жах на селища по обидва боки кам'янистих скель, сіяв смерть.
Вирішила Делен довести всім, — а насамперед батькові! — що зуміє захистити свій народ. І нічого кращого вона не придумала, як самій відправитися у мертві гори...
Раніше ті схили густо покривали дерева, річки, шумно зітхаючи, знаходили собі шляхи: було багато звірини та птахів. Але тепер на мертвих схилах не побачити ані дерева, ані кущика, ані травинки — на каменях лежить товстий шар сірого попелу. Повітря насичене гаром. То тут, то там в'ється тонкий димок пожеж, що все задовольнили свою нестримність.
Багато сміливців полягло у тих горах. А ті, що повернулися, казали, що чудовисько їх пощадило. Але хіба могло воно, маючи замість серця вогняний камінь, стати раптом милостивим? Розповідали вони й інші чудернацькі історії: ніби бачили дівчину, гарніше від якої не зустрічали жодного разу. Почувши привабливий спів бранки, воїни сміливо йшли їй назустріч, забувши про страшне чудовисько, про рідних, яких залишили, та навіть про себе самих. Але з'являвся смертоносний дракон. Завершивши своє криваве дійство, він ховався у печері, а через мить із чорної імли лунали гіркі ридання: це плакала бранка, так і не дочекавшись порятунку.
Розлетілися слова по селах близьких і далеких, обернулися великою бідою: більшою, ніж була. Багатьом хотілося перемогти чудовисько заради його скарбів — рубінів та золота — і прекрасної діви. Балакали, що це іноземна принцеса: рятівникові вона стане дружиною — потрібно тільки «зруйнувати серце дракона». Хто першим це сказав, невідомо, але тепер повторював кожен.
Делен вважала історії про бранку вигадкою. Хіба можна довіритися тим, хто не зумів захистити товариша?
Але власні очі не брешуть. Ось вона, бранка, сидить біля печери, розчісує волосся металевим гребенем. Довге волосся струмує по плечах бурштиновими річками. На ніжній шкірі, яку поцілувало сонцем, сяють золотаві веснянки. На щоках польовими маками червоніє рум'янець. А в синіх очах — смуток і печаль, непролиті сльози. Сіра сукня красуні по рукавах і подолу розшита смарагдовими візерунками. А на шиї — ланцюжок із золота, з рубіновою підвіскою, великою-превеликою.
Не побачивши дракона, Делен сміливо попрямувала до бранки.
Коли залишилося кроків десять, у яскравому спалаху, що простягнувся на всі боки димні щупальця, з'явилося моторошне чудовисько. Луска у нього сіра, зі смарагдовими плямами, по шиї — від маківки до самої спини — пролягла янтарно-жовта смуга. Кігті гострі та блискучі, а на вигляд ніби залізні. І що дивно, шию дракона прикрашав золотий ланцюг з величезним — немов кулак могутнього коваля — рубіном.
Загарчав дракон, голосно, люто, — камені зірвалися з гірських вершин, протяжною луною відповівши на злобу чудовиська, а серце Делен завмерло у грудях, — і пішов на ту, що осмілилася зайти у його володіння. Тут саме час або кинутися на чудовисько з мечем, або відступити, але принцеса не могла відвести погляд від очей дракона — синіх, сумних.
Лише коли з пащі потвори вирвалося смертоносне полум'я, Делен сховалася за каменем, намагаючись усвідомити побачене. Це бранка перетворювалася на дракона. Або дракон — на неї? Хоча яка різниця хто і в кого? Правда у тому, що бранка і є чудовисько!..

Це і справді правда, але не вся. Не зі зла діва позбавляла життя «рятівників», не тому, що її дика душа сповнена чорноти. Вона захищалася, тільки не відчувала своєї жахливої сили. Гарчала не тому, що хотіла нагнати страху гучним голосом. Так вона історію свою розповідала, порятунок вимолювали.
Звали її Меліяра. Медова. Ніби знали батьки, коли давали дочці ім'я, що її бліду матову шкіру вкриють золотаві крапельки ластовиння, що нагадували бризки рідкого меду на білосніжній скатертині. Що волосся, м'яке та шовкове, в перші роки життя світло-жовте, з часом потемніє, стане кольору гречаного меду, зібраного у найспекотніший місяць літа. Що її завзята посмішка та дзвінкоголосий спів будуть п'янити женихів сильніше від медовухи, яка заграла на ароматному вишневому соку. Очі її були синіми, немов пелюстки волошок на Картанрійскій рівнині — подейкують, що мед з цих квітів найсмачніший та дуже солодкий.
Женихи до Меліяре приходили, словами задобрювали, подарунками обсипали: більше ніж смарагди та діаманти, ніж різнокольоровий шовк подобалися їй сонячні яблука з далекої Альмерії, крихітні фрукти, оранжево-червоні, ароматні. Однак не приймала Меліяра підношення, усім відмовляла. Ішли женихи: одні зі спокійним серцем приймали відповідь, інші ж — затаївши образу. Бували й такі, що в обличчя наречену називав гордячкою, але частіше говорили за її спиною.
Звичайно, матінка пестила єдину доньку, а батько подарунками балував, але не була Меліяра гордовитою. Що ж поробиш, коли ніхто не торкнувся її серця, не розтопив лід самотності. Мабуть, не прийшов ще той суджений, якого доля їй з народження вибрала. Чекала його Меліяра, ночами чаклунськими на судженого ворожила, але так обличчя й не розгледіла: ані у дзеркалах, ані у снах-дрімотах.
Замість одного-єдиного — невідомого! — інші приходили.
Хто знає, дочекалася б Меліяра судженого чи так би все життя дівою пробула, але спокусився на її красу Стерен. Молодий був юнак і на обличчя гарний, проте у агатовому волоссі вже поблискували сиві іскорки. Високий та силою не обділений, але був один недолік, трохи накульгував ще з дитинства через падіння з коня. Обіцяв Стерен любити та плекати Меліяру, вихваляв красу своєї обраниці. Говорив він упевнено: хотіла б красуня повірити його словам... тільки серце її не бажало піддаватися. Відмовила Стерену. Нічого не відповів юнак, пішов мовчки, але на порозі обернувся, блиснули його чорні очі невисловленою загрозою.
Забула б Меліяра про нього, як і про інших, але зустріла Стерена біля річки за три тижні. Знову заміж покликав. І знову вона відмовила.
Тоді знехтуваний наречений простягнув їй невелику різьблену скриньку, в якій на сірому шовку лежав золотий ланцюжок із рубіновим підвіскою. Не збиралася Меліяра приймати прикрасу, але погляд сам собою затримався на великому рубіні, в якому вигравали сотні іскорок. Дуже красивим був камінь.
— Ти приміряй, — спокушав наречений, — хоч раз приміряй.
Не втрималася Меліяра. Лише наділу зачаровану прикрасу, так драконом і обернулася. Розсміявся знехтуваний Стерен. І від його моторошного сміху кров холонула у жилах. Та ось замовчав наречений, і шепіт поплив над вечірньою зорею-пожарищем:
— Жити тобі у вигляді чудовиська триста років — увесь той час, що драконам природа відміряла. Людиною ставати будеш біля своєї печери. Але і в ній не знайдеш ти спокою. Варто людям наблизяться до тебе, вмить обернешся чудовиськом. Насолоджуйся новим життям, красуня!..

— Зруйнуй серце дракона — почула раптом Делен у співі вітру.
І інший голос раптом проник до її свідомісті, змучений, страдницький: «Камінь… «Серце дракона» — це рубін. Знищ його!»
Делен взяла лук. Гучно заспівала відпущена тятива. Швидка стріла гострим наконечником розбила ланку на золотому ланцюжку — прикраса впала на землю. І одразу Меліяра обернулася на дівчину.
Делен витягла меч з піхов і кинулася до зачарованого каменю. Замахнулася.
«Ні! Не роби цього!» — поривом вітру благала Ілсід, але гостре лезо опустилося на іскристий камінь — і справжня кров бризнула на всі боки, окропила червоними краплями і гордовиту красуню, і войовничу принцесу, і чаклунку, що стала видимою.
— Як добре вийшло! — Із-за валуна вийшов Стерен. Він і був тим шепотом, що направляв Делен. — Не чекав такого багатого улову. Гаразд, буду милостивий. Зменшу покарання втричі. Але кожна з вас прийме його частку на себе.
Він подув у кулак — і золотий пил, що злетів з його долоні, сяючою хмарою огорнув трійцю: мідно-руду Меліяру, чорняву Ілсід і біляву Делен.
Не встигла пил осісти, а чаклун зник. Але ще довго лунали відгомони його сміху на схилах.

У мертвих горах тепер живуть три дракона. І нікого, хто б розповів, як зняти нове прокляття. А може, й не знає ніхто...