Менi здаеться, що я...

              Що й казати, батько мій ніколи не відрізнявся легкістю характеру. Похмурий він був якщо чесно. До нашого виховання ставився по своєму. Він думав, що примушувати нас до чогось, марно, як і його самого. Не пам'ятаю, щоб він хоч щось мене змушував робити через "не хочу". Його принципи були такі: хочеш їсти - йди, хочеш спати - лягай спи, не хочеш все життя прожити дурнем - добре вчися! Не хочеш вчиться - не треба, тайга велика, прогодує всіх. На відміну від нього моя мама була кілька інших принципів. І тому я частенько огрiбався у неї легкими ляпасами за невивчені уроки, а вже ремінець і місця нижче моєї спини - були великими знайомими. Коли не було під рукою ременя, вона спокійно обходилася білизняний мотузкою або іншими боляче прилипаючiми предметами. Крім того на відміну від батька, вона вживала в мові такі слівця, від яких червоніли зелені помідори і в'янули вже почервонілі. Батько тільки кривився, зрідка рятуючи мене від покарання і проявляючи чоловічу солідарність, криво посміхався, але мовчав. Озброєний нейтралітет, був принципом його незалежності, його життя.

               Але як то з часом всі ці дрібні неприємності забуваються, зарубцьовуються. І вже згадується тільки її легка білозуба посмішка і її покаянні поцілунки, націлені в район мого вуха, та теплі долоні на моiм соломянiм волоссі. Дивні речі приходять на розум. Батько ніколи не торкнув нас і пальцем, а мати нещадно лупцювала, а ось, ти диви! Батько згадується похмурим холодним мовчуном, а мама спливає в пам'яті як щось світле і тепле. Коли мені вже було за тридцять років, я любив розпитувати її про своє дитинство, щоб порівняти її і свої відчуття від одних і тих же подій. Мене завжди цікавили факти зі своєї дитячого життя, про які я не пам'ятав, чи якщо і згадував те насилу. Як то я попросив розповісти мені про те, як я з'явився на світ. Та ще й в такий день - восьме березня!

               - Як, як, - посміхнулася вона, - звичайно, як і всі! Процес появи дітей не блищить таким вже й великим розмаїттям. У нас в селі, в районному центрі, якраз перед твоїм народженням побудували новий пологовий будинок. Великий, двоповерховий з білої цегли. Устаткування туди нове завезли якесь, що на ті часи зовсім вже незвично, не те бельгійське, а не те німецьке. Це було очевидно тому, що як раз перед цим один великий район розділили на два, ось і метушилися влади. У всіх крайових газетах про це написали. Напевно спеціально для відкриття і поклали нас в пологовий будинок. Семеро жiнок нас там було, з усього району. А на носі якраз свято. Ось і стали баби проситься, щоб їх відпустили хоча б на ніч додому. Чоловiки ж будинку безпритульні залишилися. А ну як нажрутся, від радості, що дружини вдома немає, та ще й з приводу свята? Хіба мало чого? Хто за малими дітьми стежити буде? В основному там все лежали не першими пологами. У всіх вдома діти залишилися. А господарство, скотина, свині, корови? Хіба можна мужика надовго на господарстві одного залишати? Та ще й такого щасливого? І не затишно ще в палатах, необлаштовано, фарбою пахне, нове ж все. Подивився черговий лікар їх по одній, та й відправив по домівках до ранку, в честь свята. Залишив тільки двох, яким термін був ось-ось. Мене і дівчину молоденьку, вона в перший раз народжувала. Побоявся за нас.

               - Ось, і ввечері збиралися вони відзначити Міжнародний жіночий день! Накрили в сестринській, все як треба - ковбаса, сир, огірочки солоні, спирт медичний розвели, горілки купили. Штат там був не великий, та й не повністю укомплектований - черговий лікар, дві медсестри, санітарка. О шостій годині вечора сіли вони за стіл, випили помаленьку, сидять, веселяться. І треба ж такому статися, ніби й не було ніяких ознак, раптом нам обом закортіло народжувати .... Ось ти горе то! Забігали вони заметушилися, не знають за кого з нас хапатися? Так на візках двох і утарабанілі в родову. А за інструкцією двох відразу не можна! У кожної же своя індивідуальна стерилізація! А вони вже випили все, встигли за свято по двісті грам вже випити. Лікар був хороший, але в таку ситуацію перший раз потрапив. Матюкається безбожно і на нас і на медсестер своїх. Це він їх так до тями приводить, щоб вони не хвилювалися. Так він з матами і бігав цілу годину від мого столу до іншого, поки ти не народився.

               - Показали мені тебе відразу. Господи! Який страшненький думаю я ... ніс широкий по обличчю розмазаний, губи великі, сам весь червоний, зморщений як дідок, яйця великі висять. Голосок писклявий, гучний ... тьху, на тебе! Прям батон ковбаси а не людина. Ось так під лайку і трёхколенний п'яний мат ти і народився в жіноче свято! Але на лікаря гріх скаржитися, лікар був відмінний. Це просто така планида в той день була. Не розраховував ніхто на такі швидкі пологи. А дівчисько та - дівчинку народила, прям, через три хвилини після мене. Уявляєш! Це потім вже коли на наступний день тебе олією намазали і годувати принісли, став ти схожий на нормальне дитинча! А від цицьки тебе було і не відірвати .... Такий був любитель! А та сонце ще не встало, а під вікнами твій батько вже глотку рве, - Катюша! Катруся !! - З братом Іваном на мотоциклі приїхали, горілку прямо на ходу за кермом пили. І як тільки не повбивались? А ще й на балкон залізли, сумку з продуктами передавати. Санітарку всю від радості обцілувала-обмусоліть, вона їх шваброю жене з балкона, а вони знай її маца за все місця, так цілують. ****овiті обидва були, що батько твій, що брат його! Тільки батько твій по тихому, а брат той у відкриту.

               - А ти знаєш мама, - кажу я їй, - мені здається, що я пам'ятаю, як ти несла мене з пологового будинку! Я ж більше ніколи там всередині не бував. Але чомусь дуже добре пам'ятаю ці широкі, світлі вікна. Ці гучні голоси всередині просторого приміщення. Я не розумів, що там говорили, ніби вуха залиті водою, але вже чув твій голос, я його вже впізнавав. Потім я пам'ятаю, як мене завернули в чисті, прохолодні пелюшки і притиснули до грудей. Я пам'ятаю, як мене винесли на вулицю. Весна в тому році була пізня, і на вулиці подекуди ще лежав брудний сніг. Я пам'ятаю це неяскраве, весняне блакитне небо перед моїми очима. І прохолодне сирувате повітря з запахом далекого диму від лікарняної кочегарки. Я навіть пам'ятаю ковдру, в яку я був загорнутий - вона була така блакитна з великими білими клітинами. І на тобі було якесь зелене довге пальто з блискучими гудзиками.

               - Все правильно синку, - каже мені мама, - все правильно. Та тільки не можеш ти цього пам'ятати, синку. Тому що я вже і сама забувати про це стала!