Тарас Шевченко и Петро Калнишевский

     ПРИСВЯЧЕНО 203 річниці від ДНЯ народження Т.Г. ШЕВЧЕНКА,   326 річчю від Дня народин П.І Калнишевського та 216  річчю його звільнення з ув’язнення на Соловках               

ТАРАС ШЕВЧЕНКО і ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ: чому так сталося? (Версії умовчування...?...)

   У дослідженні / есе вперше в історії та літературі розглядається проблема вмовчування Великим Кобзарем постаті легендарного останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського у контексті його творів про українське козацтво. Т.Шевченко славив і обожнював козаків, поетично та історично правдиво подав військову і політико-соціальну діяльність гетьманів України Петра Конашевича-Сагайдачного (бл.1582-1622 рр.ж.), Богдана Хмельницького (бл. 1595-1657 рр.ж.), Івана Виговського (1608-1664 рр.ж.), Павла Полуботка (бл. 1660-1723 рр.ж.), Івана Мазепи (1644-1799 рр.ж), Максима Залізняка (бл.1740-1768 рр.ж.), Антона Головатого (1744-1797 рр.ж.), Кирила Розумовського (1728-1803 рр.ж.) [6] ... Проте жодного слова Великий Кобзар не написав про останнього кошового Запорозької Січі П. І.Калнишевського (1691-1803 рр.ж.) ... Чому так сталося? Чи  і чому обійшов його у своїх творах? Авторські  версії та міркування з цієї проблеми подаються у даній публікації.

Земляки! Нащадки Кобзареві,
Хто з Козацтва є у Древі!
І не буде нашім роду, –
ні кінця, ні переводу...!!
В Конференцію – вливаймось
і гуртуймось, і єднаймось.
Завше дружно зустрічаймось
та Шевченком всі пишаймось...!...В.Б.

Тарас Шевченко і Петро Калнишевський – видатні постаті України ... І не тільки... 

Фото Т.Г.Шевченка. 1858 р. Фото листівки з іконки Калнишевського П.І. Фотограф Д.Здобнов. с. Пустовійтівка на Роменщині.
С.Петербургъ. [11]

   Тарас Григорович ШЕВЧЕНКО – Великий талант і борець: Мислитель, Поет, Художник, Прозаїк, Драматург, академік, перекладач, відображаючи українське минуле і тогочасне буття, проектував у своїх творах майбуття. Саме за свою життєдіяльністТь і творчість, патріотизм, національно-революційні візії він заслужив високоповажних і найвищих для людини титулів: Геній, Пророк, Апостол, Великий Кобзар...

   Петро Іванович КАЛНИШЕВСЬКИЙ – легендарний останній кошовий Запорозької Січі, великий полководець, видатний розбудовник Української козацької держави, раціонально-ефективний господарник, великий будівничий православних церков, мудрий дипломат, нескорений досмертний 25-ти літній в’язень Соловецького монастиря, канонізований до лику Святих Українською православною церквою Київського патріархату (2008 р.), понад сторіччя як забутий український борець і нині повернутий із забуття в безсмертя ...

                ОБИДВА – ВЕЛЕТНІ ДУХУ !!!

   Нащадок українського козацького роду, Великий Кобзар у багатьох своїх творах не просто оспівував українських лицарів, – він обожнював українськке козацтво. Як і у життєвому ставленні, так і у творчості – Т.Г. Шевченко і козацтво є  нероздільними. Він дав влучну характеристику козакам, полковникам, генералам, отаманам, гетьманам. Шевченко ностальгує за козацькими часами, возвеличує Запорозьку Січ, надіється, що оживе справа народних лицарів. На основі численних поезій, в есе досліджено поетичні характеристики славних представників та очільників українського козацтва, історичні реалії козацького руху... Саму державницьку ідею боротьби козаків із набільшими ворогами України заявлено вже у першому творі на історичну тему, наскрізь пронизану думками про політичну незалежність – «Тарасова ніч». Устами Кобзаря Шевченко стверджує розуміння Гетьманівщини як форми української державності, як національно-ментального світогляду вкраїнського народу:
Грає кобзар, виспівує, (...) Зажурилась Україна –
Вимовля словами, Така її доля!
Як москалі, орда, ляхи Зажурилась, заплакала,
Бились з козаками; (...) Як мала дитина.
“Була колись гетьманщина, Ніхто її не рятує...
Та вже не вернеться. Козачество гине;
Було колись – пановали, Гине слава, батьківщина;” 
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем! “Тарасова ніч” (1838 р.) [38, 19].
Образом народного кобзаря Т.Г.Шевченко тужить за козацькою славою: Було колись – в Україні Пановали, добували
Ревіли гармати; І славу, і волю;
Було колись – запорожці Минулося – осталися
міли пановати. Могили на полі. “Іван Підкова” (1840 р.) [38, 37].
   З жалем написано про минувшину, коли українське козацтво розбудовувало свою демократичну державу:

Було колись добре жити А згадаймо! Може, серце  На тій Україні...
Хоч трохи спочине. “Іван Підкова” (1840 р.) [38, 37].
  Шевченка найбільше в історії України цікавила Козацька доба, саме боротьба українського народу за становлення своєї незалежної державності. Тому в його поезії і у малярстві особливе місце належить Чигирину – гетьманській столиці [11]. У поемі «Гайдамаки» їй присвячено розділ:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Встали, подивились на той Чигирин, Козацької слави убогих руїн.
Що ви будували, де ви панували! “Гайдамаки. Свято в Чигирині” (1841 р.) [38, 49]
Поема сповнена віри у перомогу козацтва, а словосполучення «І Україна, і Чигирин» символізує саму Державність. Із втратою Чигирина національно-визвольна боротьба українського народу, розпочата під орудою Б.Хмельницького, припинилася.  Т.Г.Шевченко вперше написав  і обгрунтував думку існування суверенної Української Гетьманівської Держави:
Поміж возами нігде стать: Козацьке панство походжає
Неначе в ірій, налетіло В киреях чорних, як один,
З Смілянщини, з Чигирина Тихенько, ходя, розмовляє
Просте козацтво, старшина, І поглядає на Чигрин.
На певне діло налетіли. “Чигрине, Чигрине” (1844 р.) [38, 101]
  Воскресіння України він вбачав у відновленні козацької нації, про що писав метафорично і навіть містично: козаки встають з могил як «вельможна громада – «всі золоті» [38, 41]. Без них вся Україна є мертвим тілом від якого відлетів животворний дух. У візії майбутнього бачив як «мерці за правдою встають» і будив «заснулу Україну» [38, 108]. Поет  і художник двічі під час своїх мандрівок по Україні відвідує Чигирин, вивчає його історію, пише поезії і малює тут свої картини «Дари у Чигирині 1649 року», «Чигирин з Суботівського шляку», «Чигиринський дівочий монастир» [11; 22] та два крєвиди міста.  Доля Чигирина у нього завжди асоціюється з наявністю Гетьманської держави, про що що яскраво завідчує вірш «Чигрине, Чигрине», призначений автором для нелегального поширення:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?? “Чигрине, Чигрине” (1844 р.) [38, 102]

Найяскравіше свідчення державницьких ідей Т.Г.Шевченка – це вірші альбому «Три літа» (1843-1845 рр.) [38, 152], де подано його роздуми над долею Гетьманщини, якими він був сповнений, проживаючи у рідних краях. Поет розглядає Гетьманщину як форму української державності. Свої погляди він яскраво і зрозміло, аргументовано-переконливо розкрив у своїх політичних шедеврах «Розрита могила...» [38, 100], «Чигрине, Чигрине...» [38, 101], «Сон» [38, 174], «Великий льох» [38, 128], «І мертвим, і живим, і ненародженим...» [38, 144], «Холодний Яр» [38, 147], «Як умру, то поховайте...» [38, 153]. Історично-поетично та світоглядно Кобзар протиставив славне державницьке минуле України, демократичність козацького ладу і героїчну боротьбу народу за Волю і Незалежність поневоленій тогочасності Батьківщини у Російській імперії. Навіть заголовки усіх віршів альбому поет-маляр вивів літерами українського національного барокового письма ХVІІ ст. Лейтмотивом, квінтесенцією поезій є конкертно-спонукальна думка: Відновлення Української держави можливе тільки збройною боротьбою! Візія однозначного переконання Т. Г. Шевченка про неминуче відродження Української соборної держави, зруйнованої неодноразово і поневоленої поки що російським царатом, оптимістично звучить у віршах “Чигрине, Чигрине” [38, 102], «Стоїть в селі Суботові...» [38, 128], «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» [38, 144], у «Заповіті» [38, 153].
Спи, Чигрине, нехай гинуть    Спи гетьмане, поки встане
У ворога діти, Правда на сім світі. “Чигрине, Чигрине” (1844 р.)
Не смійтеся, чужі люде! І розвіє тьму неволі, [38, 102]
Церков-домовина Світ правди засвітить,
Розвалиться... і з-під неї І помоляться на волі
Встане Україна. Невольничі діти!.. «Стоїть в селі Суботові...»[38,128]
          Вірш  «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...» (1845 р.) [38, 128] можна вважати програмним для молодого українського національно-визвольного руху та полишається актуальним і для нашого сьогодення:
Не шукайте, не питайте І забудеться срамотня
Того, що немає Давняя година,
І на небі, а не тілько І оживе добра слава,
На чужому полі. Слава України,
В своїй хаті своя й правда, І світ ясний, невечерній
І сила, і воля. Тихо засіяє...
Нема на світі України, Обніміться ж, брати мої.
Немає другого Дніпра (...) Молю вас, благаю! [38, 147]
З документів ”Архіву Коша Запорозької Січі” [1] та з інших джерел [17; 18; 19; 25; 34] стає відомо, що П.І.Калнишевський (1690-1803 рр. ж., ) перебував на таких посадах: 1. 1750 р. – військовий осавул ЗС. 2. 1752-1761 рр. – похідний полковник. 3. 1754-1761 рр. – військовий осавул.
4. Посланець у складі депутації Війська Запорізького до Петербурга. 5. 1762 р. – кошовий отаман. 6. 1763 р. – військовий судя. 5. 1764-1775 рр. – кошовий отаман. Фактично 12 років (з невеликою перервою) обирався  кошовим отаманом. Нова Запорозька Січ існувала в 1734-1775 рр.
Як помітно, в останнє десятиліття існування козацької твердині, Петро Калнишевський керував її економічним, громадським, духовним і військовим життям. Вів торгівлю хлібом  з Європою. Кошовий отаман дбав про будівництво храмів у межах Вольностей Війська Запорозького, його коштом було споруджено і оздоблено п’ять чудових соборів. Велику увагу приділяв він і розвиткові освіти, турбуючись про створення парафіяльних шкіл при церквах у паланкових поселеннях, а також січової школи. Колонізацію Калнишевський намагався використати і для захисту запорозьких територій. З цією метою він наказував засновувати зимівники саме на кордонах. Проте наступ на запорозькі землі продовжувався. Щоб захистити свою землю, керуючись негласними розпорядженнями Коша і особисто Калнишевського, а іноді й відкритими рішеннями Січової ради, у місця найбільшого напруження відряджалися козацькі залоги, окремі запорожці вступали в сутички з гарнізонами російських фортець, розганяли пости, руйнували споруди, нищили вогнем незаконні оселі. Разом із тим, отаман та Кіш постійно шукали політичних способів вирішення суперечок. Багато разів вони зверталися до російського керівництва зі скаргами та протестами. Неодноразово до Петербурга споряджалися і спеціальні депутації. Проте ні перша – 1765 р., у якій брав участь сам кошовий, ні наступні – 1771, 1773, 1774 рр. – успіху не досягли. Ситуація змінилася під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. Саме тоді, коли Запорозьке Військо дало на допомогу російській армії 11 тисяч козаків, які з першого й до останнього дня брали участь у війні і на суші, і на морі. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих Медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною II Калнишевському П.І. та старшинам. Саме тоді на козацтво ліг тягар утримання царських військ, які розташовувалися на запорозьких землях.. Талановитий державний діяч і політик, господар, патріот України Петро Калнишевський стійко, невтомно і мужньо захищав Запорозьку Січ від національно-колоніального наступу Російської імперії, конкретних посягань царату та його поплічників, ведучи таємні перемовини навіть із турками. Відчайдушно і наполегливо, до останнього подиху намагався врятувати це останнє вогнище української державності, волі, незалежності, економічного поступу.
Т.Шевченко поетично проаналізував військову і політико-соціальну діяльність багатьох гетьманів України, зокрема: Петра Конашевича-Сагайдачного (бл.1582-1622 рр.ж.), Богдана Хмельницького (бл. 1595-1657 рр.ж.), Івана Виговського (1608-1664 рр.ж.), Павла Полуботка (бл. 1660-1723 рр.ж.), Івана Мазепи (1644-1799 рр.ж), Максима Залізняка (бл.1 740-1768 рр.ж.), Антона Головатого (1744-1797 рр.ж.), Кирила Розумовського (1728-1803 рр.ж.) ... Проте жодного слова Великий Кобзар не написав про легендарного останнього кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського (1691-1803 рр.ж.)...
Ув “Архіві Коша Запорозької Січі. Т. 1.” кошовий отаман Війська Запорозького Петро Калнишевський багато разів згадується на 44 сторінках [1]. А “Покажчик імен” із «Літопису життя і творчості Т. Г. Шевченка» [26] підтверджує відсутність прізвища кошового отамана, хоча на букву «К» в ньому міститься 111 найменувань, а Калнишевський/Калниш» – там немає... Чому так сталося? Чому поет обійшов у своїх творах останного кошового отамана?...
ПЕРША ВЕРСІЯ-ОПІНІЯ. Можливо, Тарас Шевченко володів не достатніми чи не адекватними реаліям матеріалами про Запорозьку Січ (Нову січ) саме того періоду? Але з аналітики його поезій  і поем стає зрозумілим, що це зовісім  не  т а к ... У душі Великого Кобзаря постійно бриніла «козацька», «запорозька» струни, які давали йому і силу, і снагу, і віру. Запорозьке козацтво ввійшло в душу поета ще в ранньому дитинстві – розповідями діда [обидва його діди – Яким Бойко (по матері) та Іван Шевченко (Грушевський, Швець) – мали козацьке походження)], думами кобзарів, піснями лірників, адже коріння Шевченкового роду по материнській і по батьковій лінії сягає в Запорозьку Січ. Його пращур був січовиком, служив у Чигиринському полку, брав участь у битві під орудою Б. Хмельницького під Жовтими Водами. Прадід поета (по лінії матері) воював на Запорозькій Січі, був учасником Коліївщини (1768 р.), яку також відобразив поет. Ще до зустрічі з Хортицею – поет володів значним історичним матеріалом, багато знав про морські походи запорожців, про славетні битви з польською шляхтою, про боротьбу проти турецько-татарської агресії. Запорозька Січ сприймалася ним як осередок волі, центр національно-визвольної боротьби. Свої знання Шевченко черпав з кращих історичних праць свого часу – І. Срезневського (1812-1880 рр.ж.) «Запорожская старина» (1833) [32] (Калнишевський не згадується); козацьких літописів С.Величка (1670-1728 рр.ж.) [9-10], Г. Грабянки (?-1738 рр.ж.) (Калнишевський не згадується) [19], М. Коржа (1731-1835 рр.ж.) (VІІ розділ називаєтьсядо речі,  “Объ атакованіи Съчи”, в якому згадується кошовий (правда, без називання прізвища) [33, 44-45; 47-50], Самовидця (Калнишевський не згадується) [20]. Про це свідчить історична зрілість його поем «Гайдамаки» [38, 39] (1841) і «Гамалія» [38, 92] (1842), які були написані до першої подорожі на Україну. Вперше образ козацької волниці – Хортиці – він подає в історико-героїчній поемі «Гайдамаки»:
«Грай, кобзарю, лий шинкарю!» – Кобзар вшкварив, а козаки –
 Козаки гукали. Аж Хортиця гнеться –
 Шинкар, знає, наливає Метелиці та гопака
 І не схаменеться, Гуртом оддирають…» [38, 41]
   У багатьох його творах оспівується Запорозька Січ і Хортиця. Вся творчість Кобзаря пройнята болісною пам`яттю минулої запорозької слави: слово «Січ» зустрічається 23 рази, «запорозький» – 16, слово  «Запорожжя» – 14 разів, «Великий Луг» – 7 разів, а «запорожець» – аж 44 рази, що є свідченням великої любові поета і щирого захоплення її легендарною історією, постійного тяжіння до її цілющих джерел. Із наявних біографічних відомостей про Кобзаря [4] відомо, що він відвідав острів у липні-серпні 1843 р. під час своєї першої подорожі Україною. Це була омріяна й вистраждана мандрівка молодого Тараса в рідні краї, на рідну землю після багатьох років розлуки з нею. У вірші «Не хочу я женитися» (1848), поет устами козака говорить про свою давню мрію:

«А піду я одружуся
З моїм вірним другом
З славним батьком запорозьким
Та з Великим Лугом.
На Хортиці у матері
Буду добре жити…» [38, 218]
Побачене і почуте на Запоріжжі надзвичайно вразило поета. Зустріч із запорозькою дійсністю, яка так контрастувала з мріями поета, потрясла і мала виключне значення у формуванні революційно-демократичних поглядів Тараса Шевченка. Образно кажучи, Хортиця стала горнилом духовного меча українського Прометея. У своєму листі до Я. Кухаренка, наказного отамана Чорноморського козачого війська, генерал-майора, українського письменника й етнографа Т.Шевченко згадує свою подорож Україною, зокрема Хортицю: «Був я торік на Україні – був у Межигорського спаса. І на Хортиці, скрізь був і все плакав, сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями , щоб вони переказилися. Заходився оце, вернувшись в Пітер, гравірувати та іздавать в картинах остатки нашої України…» [36, 198]. Над чим же плакав Великий Тарас? Його вразила Хортиця: чужоземні загарбники-колоністи, користуючись пільгами, наданими царатом, жорстоко експлуатували селян, учорашніх козаків, а на могилах січовиків вирощували картоплю. У грудні 1845р., у своєму відомому творі «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє», поет з обуренням написав: «І на Січі мудрий німець
Картопельку садить,
А ви її купуєте,
Їсте на здоров`я
Та хвалите Запорожжя.
А чиєю кров`ю
Ота земля напоєна,
Що картоплю родить,
Вам байдуже.
Аби добра була для городу.» [38, 146]

   Отже, Т.Шевченко добре знав історію Запорозької Січі! Окрім цього, в нього є чимало малюнків на козацьку тематику: "Козацький бенкет" (1838), "Зустріч Тараса Бульби з синами" (1842), «Смерть Богдана Хмельницького» (1836-1957), “Зустріч Тараса Бульби із синами”. За повістю М.В. Гоголя «Тарас Бульба» (1842) [11] та інші [22].
ДРУГА ВЕРСІЯ-ОПІНІЯ. Знаючи добре про Запорозьку Січ, чи достатніми матеріалами він володів про її очільників та її руйнацію? Чому Т.Шевченко навіть не обмовився П.Калнишевським?  Може він нічого не знав – про нього? Про руйнівників? Про старшину? Але, як виявляється, Шевченко знав історію погрому ЗС і,  не менш головне,  –  про його «авторів» та загалом потерпілих?, яких він також почасти зазначив у поезії. З великою ненавистю (змішаною з презирством) писав Тарас Шевченко про «вражу матір», царицю Катерину II. У містерії «Великий льох» (1845) крихітна дівчинка («Ще й не говорила... мати ще сповиту на руках носила») побачила «золоту галеру», що пливе Дніпром, із царицею та всією свитою – це, очевидно, відбувалося 1787 року. Немовля глянуло на корабель, посміхнулося імператриці...  «Та й духу не стало!» Й мати вмерла, в одній ямі Обох поховали!» Ось так Кобзар, який тримав у руках долі своїх героїв, карає дитину та її матір – перетворюючи дівчинку на безтілесний дух, «безкрилу пташку»! Бо «Тая цариця – Лютий ворог України, Голодна вовчиця!». Згодом стає зрозумілим, що Т. Шевченко мав усі підстави для такої оцінки. Про руйнацію Запорозької Січі поет конкретно пише в історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник», 1845, с. Мар'їнське, 1858-1859, С.-Петербург) [38, 120],  де гнівно осудив царицю-підступницю Катерину ІІ за знищення Запорізької Січі та закріпачення українського селянства:
 
Як цариця по Києву І як степи запорозькі
З Нечосом ходила... Тоді поділили
І Межигорського Спаса         І панам на Україні
Вночі запалила. Люд закріпостили.
І по Дніпру у золотій Як Кирило з старшинами
Галері гуляла, Пудром осипались
На пожар той поглядала, І в цариці, мов собаки,
Нишком усміхалась. Патинки лизали [38, 127].
   Як помітно, окрім уже охарактеризованої цариці, згадується Нечос, тобто Григорій Потьомкін (1739-1791 рр.ж.) (морганатичний фаворит-чоловік імператриці), майбутній проектант знищення ЗС і гнобитель кошового та старшини, а також Кирило – Кирило Розумовський (1728-1803 рр.ж.), останній гетьман Війська Запорозького, граф і генерал-фельдмаршал Російської імперії, царедворець. Гр. Потьомкіну, який був ініціатором руйнації ЗС, а згодом через велику оборонну потребу ініціатором відродження українського козацтва і удостоївся проголошення його у 1790 році «Великим Гетьманом Катеринославських та Чорноморських козацьких військ».
   Тут варто зазначити, що Петро Калнишевський тривалий час був у забутті. Можна рахувати від 5 червня 1775 року по 1843 (гіпотезно: до зустрічі з художником В.Ковальовим у Нікополі, це для Кобзаря) або для загалу – від 5 червня 1775 р. до 1875 р. (першої публікації після тривалого замовчування). Але із зрозумілих причини Т.Шевченко аж ніяк про неї не міг знати, бо помер 1861 року. Необхідно зауважити, що про багатьох гетьманів, включаючи «зрадника» Мазепу І.С., писали видатні поети, письменники, історики, художники, то щодо Калнишевського цього більше століття не було. Очевидно, логічно буде з’ясувати: а які праці, окрім уже зазначених, в період життя Кобзаря про добу Калнишевського були в наявності. Найбільш помітними про Малоросію, козацтво, Запорізьку Січ, звісно, були українські, російські, польські, французькі, німецькі джерела. З українських, зокрема – це “Исторiя Малой Россiи” (у 3-х томах, 1840 р.) [2], де на основі зібраного і вивченого великого масиву літописів та дворянських документів, Д.М. Бантиш-Каменський створив розгорнуті систематизовані картини Малоросійської історії – від слов’янства, Богдана Хмельницького до Івана Мазепи і знищення гетьманства (1864 р.). (З працями Д. Бантиш-Каменського Т.Шевченко почасти був ознайомлений.-В.Б.). У його ж праці «Біографіи Россiйскихъ Генералиссимусовъ И Генералъ-Фельдмаршаловъ, съ 48 портретами» (1840 р.) [3], куди автор включив сорок одну біографію державних діячів, видатних воєначальників і полководців іператорської Росії, а також осіб, які отримали це звання як особливу відзнаку за царствуванням: від Петра Великого до Олександра I. Ні в першій (особливо), ні в другій праці останній кошовий ЗС П.Калнишевський навіть не згадуються, хоча наявні особи, причетні до руйнації Запорозької Січі. У дослідженні видатногоукраїнського історика Миколи Костомарова (1817-1885 рр.ж.) «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» [15] подано матеріали від князя Владимира Святого до Імператриці Єлисавети Петрівни. Про П.Калнишевського згадки не має. Перший український енциклопедист Мико;ла Марке;вич (1804-1860 рр.ж.), український історик і етнограф написав і видав низку творів про гетьманів і козацтво, зокрема «История Малороссии» (5-ти томах, видана у 1842–1843 рр. у м. Москві) [27] основна наукова праця, в якій викладено історію України від найдавніших часів до кінця XVIII ст., в якій  також не згадується останнього кошового. Навіть у такій праці як «Исторія русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, архіепископа бђлорускаго», (1846) [16], у якій є матеріал від  «Первый Гетманъ Пренцеславъ Лянцкоронскій» до останнього «Гетманъ Графъ Кирило Григорьевичь Разумовскій», очільник ЗС в описанні того періоду – не згадується. Чи знав про неї  Т.Шевченко? Виявляється знав, про що засвідчив М. Драгоманов: Між 1840 і 1844 роками, видно, Шевченко потрапив на «Історію Русів», яку приписували Кониському, і вона запанувала над його думками своїм українським автономізмом та козацьким республіканством часів декабристів. Шевченко брав з «Історії Русів» цілі картини і взагалі ніщо, окрім Біблії, не мало такої сили над системою думок Шевченка, як «Історія Русів». До творів, у яких видно вплив «Історії Русів» на Т. Шевченка, М. Драгоманов зараховував «Сон» («Із города із Глухова»), «Великий льох», «Іржавець», «У неділеньку святую» та інше. М. Возняк добачає цей вплив раніше, в 1839 році — в «Тарасовій ночі [37, 3].
У великій історичній праці відомого російського вченого Сергія Соловйова (1820-1979 рр.ж.) "История России с древнейших времен" [29] також не йдеться про останнього кошового ЗС.
 Французький дипломат та історик Шерер Жан-Бенуа у 1778 р.  надруковав у Парижі працю “Annales de la Petite-Russie; ou histoire des cosaques-saporogues et des cosaques de l'Ukraine, ou de la Petite-Russie. Par Jean-Benoit Scherer” (Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії) [39], пройняту щирою симпатією до України, до героїчної боротьби козаків за волю проти Російської імперії. Узагальнення Ж.-Б. Шерера звучать цілком по-сучасному: «Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо,  і саме цього не хочуть йому пробачити» [39, 127]. Автор згадує осіб, причетних до знищення Запорозької Січі, окрім її кошового отамана. (Аналітика цього «Літопису Малоросії...» дає змогу зауважити, що дослідник користувався наданими йому офіційними документами і матеріалами Росімперії, де, звісно, не могло й бути згадування П.Калнишевського).
   У книзі українського історика-мистецтвознавця Bолодимира Ciчинського (1894-1962 рр.ж.) «Чyжинці пpo Укpаiнy» [28] на основі великої джерельної бази подано відгуки та уривки з праць польських, німецьких, французьких, нідерландських, чеських, російських дипломатів, істориків, філософів, письменників, військових про Малоросію та yкpаїнців від найдавніших часів  дo сepeдини ХlХ ст. Багатo yвaги пpидiляється вiдoмoстям пpo козацтво, 3апopiзьку Ciч (аж до знищення), добу Б. Xмельницькoгo та І.Мазепи. Зокрема, ніби узагальнюючою є фраза з Опису подорожі англійця Джозефа Мapшaлa, що вийшoв на англiйськiй, нiмецькiй i фpaнuyзькiй мовах, який був в Укpаїнi в 1769-1770 poкaх i oписaв свoю пoдopoж у 1772 р.: Сучасне українське покоління – це моральний і добре вихований нарід [28, 38]. 3акiнчив автор огляд кiнця ХVIII ст. устyпами з пpаці  члена французького Конвенту i генерального прокypopа Гapoнa Де Кульона, який    у “Пoлiтичних дослідах над стaрoю і новою пoльськoю державою” (Паpиж, 1795 p.)
[28], шoстий poзділ присвятив козаччині та Україні. Пророчою є його фраза: ”Коли вже на Україні запанував мир, що йде за поневоленням, одного дня Європа дізнається про абсолютне вищення Запоріжців” [28, 63].
Отже, в жодному з цих джерел не йдеться про кошового... Причин тут  можна зазначити п’ять: перша – заборона вживання і згадування імені останнього кошового; друга – перебування кошового отамана дійсно в забутті; третя – користування авторами офіційними царськими матеріалами; четверта –  праця могла просто бути невідомою чи не доступною; п’ята  – боязнь дослідників писати про заборонену особу.
  Помітне місце в оприлюдненні відомостей про кошового посідає праця А.Скальковського "История Новой Сечи" (видавалася в Одесі тричі: у 1840, 1846, 1885 рр.) [31]. Українською мовою її перекладено через 150 років після виходу в світ його перших видань (у 1994 р., Київ). Історик, етнограф і публіцист Аполон Олександрович Скальковський (1808-1898 рр.ж.) одним із перших опрацював архівні матеріали з історії Запорозької Січі. Він, фактично, врятував від повного знищення неоціненні документи, свідчення колишніх запорожців. До речі, саме А. Скальковський знайшов і зберіг Архів Коша Запорозького ХVІІІ ст. (нині в Києві), на підставі якого написав низку праць, зокрема «История Новой С;чи или последняго Коша Запорожского» [31], тт. І-III (1840; друге видання 1846 р., третє – 1885-86 рр.; сучасне перевидання 1994 р.) [31]. Автором висвітлено важливі події козацтва аж до знищення царизмом Січі у червні 1775 р. і  долю козацтва після падіння Коша на р. Підпільній. Та головне – у книзі детально розкривається участь П.Калнишевського в запорозьких депутаціях до російської столиці, відображені основні події, пов’язані з його перебуванням на посаді кошового, військова діяльність під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. А.Скальковський не використав новий матеріал стосовно ув’язнення П.Калнишевського, отриманий дослідниками в 60-80-ті рр. ХІХ ст., тим більше, що багато десятиліть про останній період життя кошового отамана Запорозької Січі П.Калнишевського нічого не було відомо. З’ясувати місце ув’язнення козацького ватажка вдалося Петру Савичу Єфименку (історик, етнограф, учасник революційного руху; 1835-1908 рр.ж). У 1861-62 рр. він перебував на засланні в Архангельській губернії за участь у діяльності таємного Харківсько-Київського товариства. Перебуваючи на засланні на півночі Російської імперії почав збирати місцевий фолькльор. Відвідавши влітку 1862 р. с. Ворзогори (на узбережжі Білого моря), П.Єфименко почув розповідь місцевого 80-ти літнього мешканця Лукина, який бував у Соловецькому монастирі на богомоллі і бачив кошового отамана. Крім того, П.Єфименко записав оповіді й іншого поморського мешканця про кошового. Крім того, в архіві Архангельської губернської канцелярії П.Єфименко виявив "Дело о сообщении государственной Военной коллегии конторы об отправке в Соловецкий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года" [17]. Ця справа стала першим документальним підтвердженням перебування останнього кошового отамана Запорозької Січі на Соловках. Цікаві матеріали, які надали друзі П.Єфименку, сприяли написанню ним своєї першої статті про козацького отамана, яка була надрукована 1875 р. у журналі "Русская старина" [17], про яку, звісно, Т. Шевченко знати не міг... Наприкінці 19 ст. вивченням долі П.І.Калнишевського зайнявся великий історик козацтва Д.І.Яворницький, побувавши у соловецьких краях, і додав про нього чимало відомостей [35; 40]. Так почалося повернення із забуття ім’я славного кошового отамана. Чи знав про цю працю Т. Щевченко – невідомо. Із наявних відомостей можна зрозуміти, що – не знав чи не був ознайомлений...

   Але зазначимо: поет історично правдиво і з реально діючими  персонажами описав напад російського війська під орудою генерала П.Текелі  на Запорозьку Січ. То напрошується запитання: А хіба він не міг не знати навіть із розповідей про очільника ЗС Петра Калнишевського, генерального писаря Івана Глобу (?-1791 рр.ж.), генерального суддю Павла Головатого (1715-1795 рр.ж.), архімандрита  Володимира Сокальського (1725-1790 рр.ж.). Є підстави вважати, що Тарас Шевченко знав про козацьку старшину ЗС 1775 року. Так, він історично правдиво описував руйнування Нової Січі та пограбування Покровської Січової церкви. Про ці відомості поет дізнався не тільки з історичних творів, але й з розповідей колишніх запорожців, які ще були живі в селі Покровському і з якими він спілкувався [5]. Великий Кобзар побував у запорізькому краї під час своєї першої подорожі з Петербурга на Україну 1843 р. У згадуваній поемі «Сліпий» (1845 р.) Т. Шевченко пише:  А на тихому Дунаю Як москалі срібло, злото
                Нас перебігають               
І свічі забрали
                Січовики-запорожці
У Покрові; як козаки
                І в Січ завертають,
Вночі утікали
                І розказують, і плачуть,
І на тихому Дунаю
                Як Січ руйнували,
Новим кошем стали; [38, 127]
 (Можливо, тут, у селі Покровському, на тому місці, де колись знаходилась Нова Січ, Тарас Шевченко задумав і виконав у 1843 році малюнок «Сліпий» («Невольник»), що послужив сюжетом для поеми) [13; 22].
Ще один важливий факт. Покровська Січова церква зображена (погляньте уважно) тлом на картині «Кошовий отаман Калнишевський оголошує маніфест про скасування Січі» (часто подається під назвою «Остання рада на Січі») українського художника Віктора Ковальова (1822-1894 рр.ж.), який учився і  дружив з Тарасом Шевченком та залишив про нього спогади [14].
 
Остання рада на Січі. В. Ковальов. Олія. 19 ст. [6; 24]
Ковальов допомагав Шевченкові у виданні й реалізації його офортів «Живописной Украины», зустрічався з ним і після заслання поета, подарував йому свій офорт «Приятелі» [14]. Виникає резонне запитання: Чи показував учень В. Ковальов майстрові Т.Шевченку свою картину? Є сподівання, що Кобзар був знайомий із цією картино, а тому й знав, хто на ній зображений: кошовий Петро Калнишевський, запорозько-козацька старшина – вирішують долю Запорозької Січі...?...
ТРЕТЯ ВЕРСІЯ-ОПІНІЯ.  Маючи відомості про Петра Калнишевського, то чому тоді Тарас Шевченко не те, щоби присвятити йому строфу чи поему (як іншим гетьманам), а навіть не згадав його жодним словом чи рядком?  У чому ж тоді полягає секрет чи загадка такого вмовчування?
Тут йшлося про останні дні Запорозької Січі та її отамана. Але ж добре відома велика дяльність кошового до цих трагічних днів (що зазначено на початку). То чи знав про неї Кобзар? Якщо він дізнався про очільника ЗС в контексті її погрому, то, очевидно, щось могло бути йому відомим і про попередні роки. Але про це також жодного рядки чи слова теж ані в творах, ані в листуванні. Отже: А) Шевченко знав про Запорозьку Січ та про її трагічний кінець. Б) Шевченко знав і написав про головних руйнівників царицю Катерину ІІ, її фаворита Григорія Потьомкіна (Грицька Нечосу в козацтві), Кирила Розумовського з деякими старшинами. В). ТОБТО: Є підстави стверджувати, що Тарас Шевченко знав і про Петра Калнишевського як останнього кошового Запорозької Січі. Але, повторюся, – жодного рядка про нього не написав...
   Маймо підстави заявити, що Тарас Шевченко не міг простити Петру Калнишевському здачу Запорозької Січі.  Чи це так/чи не зовсім так –
небхідно проаналізувати/прояснити ситуацію останніх днів ЗС для її зрозуміння. Проблема капітуляції ЗС є вельми неоднозначною. Гаслами козацтва були: “За Віру!” “За Честь!” “За Волю!“ і ”Воля або Смерть!“ Кошовий, маючи у своєму розпорядженні 4-6 тис. козаків (за іншими даними 8-10 тис.) [8], усвідомлював, що не в змозі протистояти майже 90 тис. російській армії [8]. Та якби він мав навіть 40 тис. козаків, вистояти супроти такої навали було неможливо. (Хоча історія знає переможні приклади... Згадаймо Конотопську битву (7-9 липня 1659 р.): розгром  у кілька разів меншими силами (10 тис. козаків) гетьмана Івана Виговського (за допомогою кримських татарів – 30 тис. і невеликих польських добровольчих кінних загонів Потоцького, Яблоновського та піхоти Лончинського, а також залучення для охорони ставки гетьмана загонів сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чоловік) – багатотисячного московського війська князя Андрія Трубецького і боярина Семена Пожарського [8].
 Із загострення відносин з царицею та постійною немилістю від неї через прагнення Запорозької Січі все більше автономізуватися. Кошовий задля Запорозьких волностей, почасти і збереження життів козаків, постійно відправляв їх на осілість для розширення і території, і кордонів. Безперечно, автономізація Запорозької Січі сягнула великого розмаху і це вже не влаштовувало царат. У квітні 1775 р. царедворець Григорій Потьомкін (отой Нечоса) виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. А щоб надалі козаки зі своїми делегаціями-депутаціями не набридали, імператриця видала у квітні 1775 року Указ згідно, з яким Г. Потьомкіну велено було запорозьких козаків роззброїти, а Січ раз і назавжди зруйнувати [8]. Для виконання цього наказу було вирішено спрямувати проти українських козаків 66-тисячну армію під командуванням генерал-майора П.Текелі (1720-1793 рр.ж.) (серба за національністю), що поверталася з турецького фронту, і 20-тисячне військо князя О.Прозоровського (1733-1899 рр.ж.), та валашським і угорськими полками генерал-майора Федора Чобри у складі п’ятидесяти полків кінноти-пікінерів, гусар, донців і 10 тис. піхоти,  якого навіть відізвали для цього із придушення повстання Омеляна Івановича Пугачова (1742-1775 рр.ж., один із керівників селянської віни на землях Російської імперії у 1773-1775  рр., із українським корінням), яке відбувалося саме в цей час. Шістьма колонами рушила вся ця орда на Україну, на Січ. Готувалися до походу, як до справжньої війни. Взяли з собою 50 гармат і великий загін також донських козаків, які імперських чиновників, зважте, не турбували, а знищити вирішено тільки козацтво українське. Всього – 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів... І на початку літа {4-5 (15-16) червня}, якраз на Троїцьку неділю (який цинізм обрати Зелені святкові дні) 1775 року великотисячне царське військо кількома колонами впритул підійшло і оточило Запорозьку Січ вночі...
  Запорожці відзначали зелені святки, дозірні спали. Орловський піхотний полк з ескадроном кінноти пройшов непомітно через все передмістя і без пострілів зайняв Новосеченський ретраншемент (військове укріплення, що розміщене за головною позицією.-В.Б.). (Зрештою, можна припустити: а якщо б інші війська наступали зусібіч, бо так само Січ могли оточити татари, турки, ногайці, поляки, – хто завгодно! А вона спала...). Раптовість російських військ дещо деморалізувала козаків. Командувач П.Текелі зачитав «Ультиматум...», за яким кошовий Петр Калнишевський отримував дві години для роздумів. Уранці Текелі прислав полковника, який запросив кошового і всіх офіцерів до російського табору. Кошовий пішов на перемовини з російським генералом-найманцем (на це його постійно спонукав і Духівник ЗС, панотець Володимир (якого за певними думками завчасно заслано царатом). Аж тоді Калнишевський скликав на майдані раду, щоб вирішити, що робити: йти чи не йти старшині до генерала Текелі; захищати Січ чи здаватися без бою?... Січова рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським вирішила не проливати християнської крові та добровільно скласти зброю перед московитами. Тобто старшини за участю духовенства після тривалого обговорення вирішили здати Січ. Проте більшість рядового козацтва мала намір вступити у боротьбу з царськими військами. Багато зусиль доклали  глава січового духовенства Володимир Сокальський і кошовий Петро Калнишевський, щоби переконати козаків покоритися. Очільники постійно пояснювали свою позицію небажанням проливати православну кров. Така рада під дулами п'ятдесяти гармат і ців'ями кількох тисяч рушниць мала дійсно потворний вигляд. Кошовий запитав козаків: "То що робитимемо, товариство: оддамо Січ москалеві, чи не віддамо?". Більшість, звичайно, гукнула: "Не віддамо!"- і кинулася до "гарматні" по рушниці та порох... Проте Калнишевський, старшина і козаки, що його підтримували, заборонили відчиняти арсенал. Та й січовий духівник – архімандрит Володимир Сокольський теж умовляв козаків не братися за зброю, не проливати кров християнську [13]. Певне, кошовий отаман якою мірою вірив обіцянкам, які виявилися «цяцянками».
   То чи міг знати про всі ці обставини, факти і деталі Тарас Шевченко. Очевидно, що міг і не знати, оскільки все навколо кошового було втаємничено. Тому знайючи про здачу січі, в  Тараса Шевченка резонно склалося враження, що Петро Калнишевський зрадив ЗС, оскільки не захотів битися з ворогом до останньої краплини крові, як велів звичай і на чому наполягали козаки (заявляючи: порох є, рушниці  і гармати також). Тобто його висновкова думка – зрадив Запорозьку Січ, Україну і козацтво... Як колись Богдан Хмельницький «приєднанням» до Росії – «вражий син». Але про гетьмана чимало написав Кобзар: як позитивного, так і негативного...
   Ситуація на Січі була дійсно трагедійною. Як уже зазначено, козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. Козаки не мали ні передових роз'їздів, ні розвідки, ні належно налагодженої охоронної служби, й отак, ганебно, дали себе оточити! Тобто на той час, уславлена своїми козацькими битвами-перемогами, Запорозька Січ була не боєздатною: нараховувалося 2-4 тис. козаків (за іншими даними 6-8) (але ймовірною десь 5-6 тис., бо фігурує така цифра козаків, які втекли за Дунай; порох в арсеналі; гармати; рушниці). Була в пушкарні й інша зброя [8]. Все це звісно, на совісті кошового... Досліджуючи таку складну ситуація, автор, як історик, літератор і вчений, не переслідує мотиви осудження чи вихваляння кошового у даних обставинах, які є у літературі, хоча вони й поодинокі. Для автора важливим є з’ясування знання і ставлення до цієї ситуації на Січі Тараса Шевченка, про що він міг і не знати/ або знати зовсім  мало, але  бути знайомим з переказами....
   За багатьма переказами та за народними піснями, саме під впливом промов січового архімандрита запорожці погодилися не чинити збройного опору російським військам під час облоги ними Запорізької Січі. Коли ворожі військами вже безпосередньо наближалися до Січі, частина козаків все ж таки почала закликати до збройного опору. Тоді священик січової церкви Покрови, архімандрит Володимир Сокальський, вийшовши з церкви в повному священицькому вбранні, з хрестом, почав і умовляти запорожців, став прохати не йти «брат на брата»:  «Убойтеся Бога! Що ви думаєте, діти? Ви Християни і підіймаєте руки проти Християн; ви Християни і прагнете пролити кров єдиноутробну! Убойтеся і відступиться від такого начинання: видно, доля наша така, і ми отримаємо від Бога достойно по ділам нашим! Ось вам хрест, i Розіп'ятий на ньому, і якщо ви його не послухаєте, то всі загинете несподівано!» [30].
Хоча і кошовий, і архімандрит розуміли, що, увірвавшись на Січ, москалі поводитимуться не по-християнському, як знали це й козаки. Врешті-решт, дійшло до навкулачок, перебіг яких росіяни споглядали з великою цікавістю. Дехто з козаків навіть взявся за ножі та шаблі. Зрештою, ті, хто ладен був загинути в бою, але не зганьбити козацької честі, зрозуміти: для того, щоб видобути гармати і виставити їх на позиції, спершу треба перебити майже всіх своїх офіцерів, а також козаків, які їх підтримують, тобто вдатися до самовинищення. Кожен запорозький козак, старий чи молодий, мав рушницю, алебарду й шаблю, які тримав завжди напоготові. Дехто мав також пістолі. Вони самі виготовляли цю зброю на Січі, а порох та кулі купували у Польщі або у Малоросії. І тоді над Січчю розляглося: "На Дунай! До турка!". Такою вона була – правда життя, і нікуди від неї не дінешся. Щойно зайшлося на вечір, а козаки – їх було приблизно п’ять тисяч – поперевозили до плавнів, на річку Підпільну, своє майно, припаси та зброю, і, за однією із версій, тієї самої ночі, перед світанком, а за другою – перечекавши кілька днів у плавнях, поміж лісистими островами, –  пішли до гирла Дніпра, а звідти подалися до Дністровського лиману, під стіни Білгорода, й далі, до Дунаю...
Будучи до глибини душі православним віруючим, праведний Петро Калнишевський не хотів пролиття одновірної крови, адже перед очима, аж за обрій, стояли такі ж самі православні солдати – заручники в очах ненаситної імперської політики. Проте козаки рвалися в бій. «-Та позволь, позволь, пане кошовий, нам на башти стати. Та не позволиш з тесаками – позволь з кулаками… Ой крикнув же та Калниш кошовий, на Покровській дзвіниці: -Ой кидайте ж ви, славні запорожці, і пістолі, й рушниці. Та й не позволю, славні козаченьки, вам на башти стати. Ой не позволю крівцю християнську марно проливати», – так співалося в одній пісні. Навіть правда та велика любов Петра Калнишевського стала народною думою. Безперечно, кошовий прагнув ліпшого.  Це був великий подвиг любові, миротворництва, про який Господь наш Ісус Христос сказав: «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться» [6] (Мф. 5,9). Хоча переконливим є той факт, що він схилився до мотивів здачі ЗС панотця. (...) Були розбиті палатки, куди запросили посланців. Перемовини закінчилися арештом  отамана Петра Калнишевського, військового писаря Івана Глоби, військового судді Павла Головатого, військового старшини Андрі Порохони, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Ґараджи, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших. Козацьку старшину та кошового отамана звинуватили у зраді та засудили до каторги. Кошового Петра Калнишевського заслали в Соловецький монастир, писаря Івана Глобу – в Сибір. Завойовники пограбували військову скарбницю, військові припаси, архів, церкву. Казна, все цінне майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. 3имовники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували. А частина запорожців, як уже зазначино,  переселилась у пониззя Дунаю на землі, підвладні Туреччині, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).
 (Зверніть увагу на лик Петра Багатостраждального, зображений на іконі (фото з неї на початку) і  ви побачите, що він одною рукою тримає Хреста, інша рука лежить на руків'ї козацької шаблі. Він її не вийняв, не пролив братньої крові, а за це «брати» закували його в кайдани і кинули до Соловецького каземату, де він і просидів 25 років та помер у віці 112 років).
Після цього російська артилерія зрівняла із землею, спалила порожню фортецю... ТАК 5-го червня 1775 року російськими військами було повністю знищено ЗАПОРОЗЬКУ СІЧ... А 3-го серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний Маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии» [23], який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі: "ВеликойМы восхот;ли чрезъ сіе объявить во всей Нашей Имперіи къ общему изв;стію Нашимъ вс;мъ в;рноподданнымъ, что С;чь Запорожская въ конецъ уже разрушена, со истребленіемъ на будущее время и самаго названія Запорожскихъ Козаковъ… сочли Мы себя нын; обязянными предъ Богомъ, предъ Имперіею Нашею и предъ самымъ вообще челов;чествомъ разрушить С;чу Запорожскую и имя Козаковъ, отъ оной заимствованное. Въ сл;дствіе того 4 Іюня Нашимъ Генералъ-Порутчикомъ Текелліемъ со вв;ренными ему отъ насъ войсками занята С;чь Запорожская въ совершенномъ порядкъ и полной тишин;, безъ всякаго отъ Козаковъ сопротивленія… н;тъ теперь бол;е С;чи Запорожской въ политическомъ ея уродств;, сл;довательно же и Козаковъ сего имени… — Данъ въ Москв;, отъ Рождества Христова тысяща седьмь сотъ семьдесятъ пятаго года, Августа третьяго дня, а Государствованія Нашего четвертаго на десять л;та"[23].
   У цьому документі козацька-лицарська Січ подавалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію, про перемоги їхні у війнах і, зокрема, тривалій російсько-турецькій війні – в ньому не було жодного слова. Так не стало уславленої Запорозької Січі.... 
А праведного слугу Божого Петра сином Всевишнього назвали... Сильні світу того, будучи затхнені пихою влади і жадоби до всього земного і тлінного, забули про спасіння вічне і не зрозуміли благочестивого подвигу Петра Калнишевського. Його потягли у в’язницю. Архімандрита Сокальського царат не займав, що можна розцінювати як: А) дійсно виконувача волі царату;
Б) особи зі статусом служителя церкви. Останнє – малоймовірне, якби було за що, його б не пощадили.
    8 червня 1776 року Сенат повідомив Синод про доповідну записку Потьомкіна імператриці та про її «височайшу конфірмацію». Потьомкін через Синод наказав монастирській владі, щоб «содержаны были узники сии безвыпускно из монастырей и удалены бы были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения» [21]. Про сумну долю колишніх запорізьких членів кошового уряду не могли довідатися навіть найближчі родичі. Лише значно пізніше, майже через століття, як вже зазначалося, дослідники  встановили, що кошового Петра Калнишевського заслали у Соловецький монастир... По суті, був живцем замурований у кам'яний мішок. Він до кінця своїх днів зберігав світлий розум, тільки осліпнув. Могутня козацька вдача, справжній запорізький дуб! Пам'ятаймо, що Петро Калнишевський, зберігаючи тривалий період Запорізьку Січ – останнє вогнище волі, незалежності, демократизму, намагався врятувати Україну. Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, самостійного самоврядування на Запоріжжі аж до набуття Державності... Якщо можна припускати, що про очільника Запорозької Січі  Тарас Шевченко знав, то про подальшу його долю, звісно, він знати і не міг...  Якби Великий Кобзар знав про таке  жахливо-тривале 25-ти річне замуроване невільництво останнього кошового Петра Калнишевського на Соловках, не міг би він, попри все вже зазначене, – не уславити його звитягу...
   2 квітня 1801 р. російський цар Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, П.І.Калнишевський добровільно залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 113 році життя. І з іншого міркування: а куди і для чого йому їхати? хто і де на нього чекає? І чи пам’ятає ще його хтось, окрім невеликої купки дослідників та письменників? Та й здовов’я вже не те, хто його буде доглядати? Можливо, саме так міркував і сам Петро Іванович... Там, на Соловках, як уже зазначалося, він і помер... На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на, спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини» [34].
   Постать Петра Калнишевського, особливо після ув’знення в Соловецькому монастиреві,  десятиліттями царатом замовчувалася, оскільки, певне, його діяльності, нескореності і слави побоювалися. Віддамо належне цій видатній Людині нашої історії. Із забуття він почав повертатися аж через 100 років, тобто наприкінці 19 століття (зрозуміло, Тараса Григоровича вже майже 45 років як не було),  а потім – у безсмертя... То напрошується міркування:
Певне, знаючи про попередні заслуги останнього кошовог, Великий Кобзар вирішив: ані поганого, ані хорошого про нього – не писати... Отже, все це можна підсумувати поетично-квінтесентно:

Бо Кобзар не міг писати, отій хвойді Катерині –
Калнишу хотів сказати: не було цього донині!
“Як це так, що Січ здали Як в Січі усе те сталось,
і ув ус не подули, що козацтво не зосталось?
Запорізьку рідну Січ – Як він міг це допустити –
то у чому тут є річ? нас й себе не захистити?
Щоб без бою, без облоги – Бо за Віру, Честь і  Волю –
Козаки упали в ноги на Вівтар кладемо Долю!!!

   Нехай завше лунає дієво й переможно: «Слава Україні!» – «Героям слава!» «Слава Нації!» – «Смерть ворогам!» «Слава Українському козацтву!» «Навіки слава!» «УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!!!»

Диво з дива сталося! Подививсь я, надивився!
Кому це гадалося?: До чого народ дожився?
Він зійшов із постамента, Чужа у нас влада?
Обминув щити  всіх ментів. Тому й нема  ладу?
Він крокує по Майдану, Люди  знов зійшлися
Віддає усім пошану. на Народне віче,
Все  очима міряє, щоб глянуть у вічі!
Все звіряє з діями: І  гуртом рушати –
А  що і як би я зробив? Вкрайну рятувати!?...
А чи у Раду би вступив? А я буду закликати:
А чи узявся б за сокиру? Борітеся – поборите,
А чи просив би знову миру? Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая! [7, 16]

   В основі даної статті – доповнений виступ автора на міжнародному круглому столі / конференції «ВСЕСВІТ Тараса ШЕВЧЕНКА», присвячених 201 річниці з Дня народження Великого Кобзаря. 11-13 березня 2015 р. Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології.

СПИСОК  ДЖЕРЕЛ і ЛІТЕРАТУРИ

1. Архів Коша Нової Запорозької Січі. 1734-1775 [Текст] : корпус документів / ред. кол. П. С. Сохань [та ін.] ; Центр. держ. істор. арх. України, НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського. Том 1 / Упорядники: Гісцова Л. З., Автономов Д. Л., Дрозд Є. І., Лащенко Х. Г., Омельченко А. Ю., Полегайлов А. Г., Стафійчук В. В., Сухих Л. А.-Київ, 1998.-696 с.
2. Бантышъ-Каменскій Д. Н. Бантыш-Каменский Д.Н. Исторiя Малой Россiи (В 3-х частях) / Дмитрий Николаевич Бантыш-Каменский.-Режим доступа: http://www.runivers.ru/lib/book4342/
3. Бантыш-Каменский Д. Биография российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов / Д.Бантыш-Каменский. В 4-х частях. Репринтное воспроизведение издания 1840 года. Часть 1–2.-М.: Культура, 1990.-620 с.
4. Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників.-К., 1958.-С. 425-435; Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/biogr18.htm
5. Богуш П. Тарас Шевченко на Нікопольщині, рік 1843 / П. Богуш.– Дніпропетровськ: Пороги, 1993.-68 с.
6. Бугрим В.В. До 200-ліття від дня народження Т.Г.Шевченка. Ювілейна
Шевченкіана / В.В.Бугрим (Сайт-видання автора) // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http: // shevchenkiana.jimdo.com/ (...)
7. Бугрим В.В. Тарас ШЕВЧЕНКО... на МАЙДАНІ. Поема / Валентин Бугрим.-К.: ТОВ «Миргород», 2014 р.-18 с.
8. Бульвинский А. МИД России читай: Министерство правды / Андрей Бульвинский.-Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/rus/articles/2008/07/4/4444421/
9. Величко С. Літопис / Самійло Величко.-Режим доступу: http://litopys.org.ua/velichko/vel.htm
10. Величко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.-К.: Дніпро, 1991.-371 с.;
Літопис. Т. 2. / Пер. з книжної української мови, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.-К.: Дніпро, 1991.-642 с.
11. Енциклопедія життя і творчості Тараса Шевченка // [Електронний ресурс] /  Режим доступу: 12. Журнал генерал-фельдмаршала князя А. А. Прозоровского (1769-1776).-Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/rosarc/zgp/zgp-177-.htm
13. Кащенко А. Зруйноване гніздо / Адріан Кащенко.-Режим доступу: 14. Ковальов В. В. Спогади про Т. Г. Шевченка/ В. В. Ковальов.-Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/spog23.htm
15. Костомаров Н.И. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей / Н.И. Костомаров.-Режим доступа: http://www.magister.msk.ru/library/history/history1.htm
16. Кониский Г. Исторія русовъ или Малой Россіи. Сочиненіе Георгія Конискаго, архіепископа бђлорускаго.-Режим доступа: 17. Коцур Г. Калнишевський в історичних дослідженнях кінця ХVІІІ – початку хх ст.: сентенціальні узагальнення / Галина Коцур.-Режим доступу:
(...)
18. Кулиняк Д. Соловецький в'язень. Останній кошовий Січі Запорізької. Історичний нарис / Данило Кулиняк.-К.: Рад. письменник, 1991.-120 с.
19. Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Переклад із староукраїнської Р. Г. Іванченка.-Київ : Товариство «Знання» України, 1992.-
192 с.; Режим доступу: http://litopys.org.ua/grab/hrab.htm
20. Літопис Самовидця.-Київ: «Наукова думка», 1971.-208 с.; Режим доступу: http://litopys.org.ua/samovyd/sam.htm
21. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описання Екатеринославской епархии / Ф. Макаревский. Випуск І.-Екатеринослав,1880
22. Манифестъ Государыни Императрицы Екатерины II: Объ истребленіи Запорожской С;чи.-Режим доступа: http://vk.com/page-2201036_45162336
23. Маркевич Н. История Малой России / Николай Маркевич.-Режим доступа: http://library.kr.ua/elib/markevich/
24. Національний музей Т.Г.Шевченка // [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.museumshevchenko.org.ua/element.php?id=111
25. Недяк В. Україна – козацька держава: енциклопедія / Володимир Недяк.-Видавництво "Емма", 2005.-1216 с.-Режим доступу: 26. Николайчик Ф. Родина Калнышевского / Ф.Николайчик // Киевская старина.-1892.-Кн. V.-С. 249-277.
27. Покажчик імен // В. Анісов, Є. Середа. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / Вид. 2-е, доповн.-К.: Дніпро, 1976.-С. 355-390.
28. Ciчинський B. Чyжинui пpo Укpаiнy / Bолодимир Ciчинський.-Aвгсбyрг, 1946.-92 с.; Режим доступу:
29. Скальковский А.А. История Новой-Сечи, или Последнего Коша Запорожского / Аполлон Скальковский.- Одесса, 1846.-1060 с.-Режим доступа: http://www.ex.ua/83034161
30.Соловьев С.М. История России с древнейших времен / С.М. Соловьев.-Режим доступа: http://www.magister.msk.ru/library/history/history1.htm
31. Сокальський Володимир (священик).-Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/ (...)
32. Срезневський І. Запорожская старина / Запорізька старовина / Срезневский И. [1833, PDF, UKR] /Харків, 1833.-440 с. // Режим доступу: http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=3246933
33. Устное повествование бывшаго запорожца Екатеринославской губерніи и уъзда,селенія Михайловки Никитіы Леонтьевича Коржа.-Одесса, 1842.-Режим доступу: http://www.libr.dp.ua/fullkr/?pbp=19
34. Фруменков Г.Г. Узники Соловецкого монастыря / Г.Г.Фруменков.-Архангельск: Северо-западное книжное издательствр, 1965.-Режим доступа: http://www.lib.ru/HISTORY/FRUMENKOW/uzniki_monastyrya.txt
35. Эварницкий Д. И. По следам запорожцев / Л.И.Эварницкий.-СПб, 1898.-324 с.; Режим доступа: http://www.uknol.info/uk/Persons/Javornyckyj_D_I.html
36. Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. / Тарас Шевченко.-К., 2003.-Т. 1: Поезія 1837-1847 // Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev114.htm
37. Шевченко Т. Г. Кобзар // Т. Г. Шевченко // Передмова П.Мовчана; Приміт. Є.Нахліка.-К.:Вид. центр “Просвіта”, 1999.-344 с.
38. Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії русів» /  Валерій Шевчук.- Режим доступу: http://litopys.org.ua/istrus/rusiv9.htm
39. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії: Пер. з фр. В. В. Коптілов / Жан-Бенуа Шерер.-К.: Укр. письменник, 1994.-311 с.
40. Яворницкий Д. И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа / Д. И. Яворницкий. Часть II.-С.-Петербург: Издание Л. Ф. Пантелеева, 1888.-
262 с.; Режим доступа: http://www.twirpx.com/file/530644/

Валентин В. БУГРИМ, академік, доктор філософії, завідувач кафедри
Українського телерадіопресінституту, член правління
Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка, шевченкознавець, генерал-хорунжий Українського козацтва ІІІ Гетьманату, Посол миру, громадський діяч

Лютий-березень 2015 року. Дещо дописано, редаговано 10 березня 2017 року. м. Київ.