Смуток

Чи ти любиш інколи занурюватись у смуток? У такий легкий, прозорий, ніжний смуток, як вітерець. Навколишній світ стає чіткішим, наче скло протерли сухою ганчіркою, а постаті минулого і теперішнього непрогнозовано випливають несміливими привидами. Інколи вони в тебе щось запитують, інколи усміхаються або навпаки насуплюються, і  найвразливіші з них ті, що просто зітхають. Зітхають до тебе, неначе саме ти винен у тому, що могло, але не відбулося. Або ті, що просять в тебе пробачення… вони спочатку ранять тебе знову, а потім вибачаються, щоб ти знав, що вони почуваються винними і в них болить, тож і в тебе винно боліти… тоді їм стає легше. Я не відвертаюсь, нехай і мені поболить, може це навіть корисно, аби їм справді стало легше. Але так не буває. Вони знов і знов повертаються до своєї надтріснутості душі і хочуть, щоб ти став їх лікарем. Тож і в тебе має боліти, інакше ти їх не відчуватимеш. А чи воно тобі потрібно? Але чого б тоді вони стукали у твою протерту чисту шибку?
Вітер жене хмари… Ось знову піде сніг або дощ… Сонце зараз було б зайве. Смуток огортає, дбайливо умощує повільні думки в мережеві хмар, постаті змінюються… Мені  хотілось б розказати тобі  про них, звичайно не все… просто простягнути маленький клаптик прозорого смутку, наче хустинку, щоб коли в тебе буде відповідний настрій – ти міг би загорнутись у неї… А ще мені не вистачає запаху твоїх долонь… так неначе ти закриваєш мені обличчя, і я вдихаю суміш залишків мила, цигарки і тебе…