Крила

Крила були майже непомітними.
Темні від бруду та попелу, зі склеєним, смолисто-зваляним пір’ям, вони, наче тіні сумирних пілігірімів, безмовно-сиротливо тягнулися за спиною. Ти, мабуть, забула про них.
Та, раптом, одного весняного дня, крізь товщу хмар пробилося сонце, небо глянуло безоднею блакитних очей і хлюпнуло іскристим світлом на тебе, наче на забрудненого метелика, що повзав по землі , тільки но прокинувшись від зимового сну. Долоні Божої любові обережно-трепетно підхопили тремтячу істоту. « Шшш… » Подихом надії та спокою раз по раз обдавало тебе до самого серця.
Крила стали розправлятися. Сліпуче світло віхтями виривалося в різні боки навколо, утворивши райдужні візерунки, що переливалися, бриніли неземними симфоніями та співом.
Спалах стрімкого лету в небеса!
А я все дивлюся у свої порожні долоні і не можу зрозуміти чи пригадати, чому серцю так тоскно і боляче за втраченим щастям…