Майська любов

— Егей, хлопче! А куди ти її цуприкуєш? Ану, гетьте від горища! Бач, які меткі та ранні! — так браво вигукував на все подвір'я дід Михайло, уздрівши свого внука Ромку з тендітною дівчиною Майкою біля старенької драбини, що вела до горішніх дверей стодоли. — Я вам покажу, як женихатися ні світ ні зоря! Бач, моду вони взяли на горище лазити... Сиділи б отам на лавці під вікном, гомоніли б собі тихцем...

- Бу-бу-бу… Розбубонілись ви, діду, зрання! Чого вам не спиться? – огризається внук, але від драбини відступається, тягне дівку до колодязя, з повного відра злегенька бризкає їй в лице. Майка не залишається в боргу – і собі набирає пригорщу та й хлюпає просто в пазуху парубкові. Той з несподіванки верещить, тріпає мокрою сорочкою, скаче навколо колодязя.

- От навіжені!— ховає посмішку під вуса дід і чимчикує до хвіртки, щоб погукати на цеп Рябка, бо скоро худобу до череди гнатимуть. Спориш на подвір'ї ще й росою не взявся. Чи не на дощ? Хай би ще поквітували яблуні та бджоли біля них погули... Чиргикнула хвіртка, кудлатий Рябко тернувся об діда і проскочив у двір. Біля колодязя вовтузяться молоді — то обливалися та реготали, а то таки всілися і шепочуться під яблунею. Пелюстки яблуневого цвіту сипляться на них, осідають на Майчиному довгому волоссі, плутаються в Романових кучериках. Дід і собі провів по сивій чуприні жорсткою долонею, витрусив кілька біленьких кружалець:

- Що то весна! Рай земний... Цвіте, пахне, колишеться... Хто вмер, той пожалкує...

Михайло знав про що застерігав молодих. Саме в такі травневі досвітки оце горище, правда, тоді воно ще було під солом'яною стріхою, а не під шифером, — заманило і їх з Тетяною. Причілок був благенький — із тоненьких дощок, крізь які пробивались перші промені сонця. Серця їх бились так гулко, що, здавалось, вискочать із грудей. Дівчина боялась розплющити очі, а хлопець затуляв її собою від отих вузеньких промінців, щоб вона не здогадалась, що сонце зійшло, що пора бігти на ферму, доїти корів...

- Таню, рибко, як же діждати того вечора, цілий день без тебе! — шепотів Мишко, обціловуючи тремтливі повіки, розчервонілі щічки. Вона тулилась і тулилась до його широких грудей, наче хотіла сховатись від усього світу з його роботою та клопотами. Як солодко, як щемливо мліє душа... Як туркотять голуби побіля причілкових дощок — там у них на горищі гніздечка, вже й пташенята вилупились, — пищать, мов заведені. Зголодніли... А голубка біля голуба, як люба дружинонька, щось у пір'їнках вищипує, щось туркоче-наказує. Зараз він вилетить у круглий отвір причілка і незабаром повернеться — черв'ячка принесе.

  Надумали молодята зійтися. З тим і до батьків прийшли: спочатку до Тетяниних, а тоді й до Мишкової матері. Майбутня свекруха нічим не перечила, тільки шкодувала, що батько не повернувся з фронту і не порадіє за сина.

   - Весілля гуляти ранувато, хай би по осені, — зауважила тітка Мотря, Тетянина мати. — А то, кажуть, якщо в маю, то й маятись доведеться довіку.

  - Із твоїми забобонами вона в дівках і постаріє, — заперечував батько. — Надумали — хай одружуються, а ні — то Мишка завтра ж на цілину відправлять, тільки Тетяна його й бачила. Таких, як він, роботяг, не дуже в колгоспах утримують, а більше — на передову, новий лад будувати! Я б його й сам на фронті у танковий екіпаж зачислив, так він же під стіл пішки ходив!

 Дядько Остап сміхотливий, весь час підморгував майбутньому зятеві. Дарма, що з палицею після війни ходив — жарти з нього так і сипались... Хтось казав: циганської натури чоловік. Серед ночі прокинеться і сміється; анекдот якийсь згадав. Що з бабами радитись — мужик звів їхні руки і заохотив іти до ЗАГСу.

          - От таки й тесть у мене, — душа! — радів Мишко. — Хороший батько у тебе, Таню... А я свого й не пам'ятаю.

Дівчина співчутливо заглядала у вічі, горнулась до хлопця, мрійливо мружилась від травневого сонця. Весняночки пробивались у неї по лобі, насідали на кирпатого носа, розсипалися по щоках. Вони просто зводили з розуму Мишка. Якось вранці, прокинувшись вже у шлюбній постелі, не міг намилуватись кожною цяточкою. Яка ж вона мила, пахуча, мов ягідка-суничка!

 Майже щоранку він вставав із постелі раніше, давав їй додивитись найсолодші сни, жалкував, пестив... Цікаво, кого вона йому подарує: хлопчика чи дівчинку? З цим питанням — десь у глибині душі — летів на мотоциклі до гаража, віднаходив у «бардачку» в кабіні самоскида блокнотик з її портретом, милувався і знову клав на місце. Посилали в далекі рейси. Будматеріали завозили з самісінького Криму. Колгосп споруджував гігантські комплекси — для утримання худоби. Використовували не тільки цеглу та шлакоблок, потрібен був і ракушняк. Дорога неблизька, їхали з напарником — флотським парнягою — Петром-шибайголовою. Мишкові було з ним ні холодно, ні жарко, а інші водії просто відхрещувались від цього баламута. Одне, що торохтів безупинно в дорозі, друге — любив «поварити воду», покепкувати над кожним. Мишко — не з тих, хто дуже зважав на матроські штучки Петька. Та й той ніби робив якийсь виняток для вайлуватого роботяги, ніби аж поважав його, смирнішав й примовкав.

Повертаючись з далеких доріг, завертали у Мишків двір. Жили молодята окремо, з допомогою Тетяниних батьків купили хату. Зять обіцяв віддати борг протягом року, хоч його ніхто й не зобов'язував до цього.

 Петро холостякував, розквитавшись із невдалим шлюбом. Його колишня дружина з дитиною перебралась до матері, спираючи все на «дурний флотський характер». Шибайголова ніколи не розлучався зі своєю тільняшкою, любив зачіпати хлопців біля клуба, нариватись на бійки й «потасовки».

 У Мишка він помітно стишувався, з-під лоба поглядав на оголені до плеч красиві Тетянині руки, на круглий виріз сукні, яка не в змозі була прикрити повніючі груди. Жінка ставила на стіл усе, чим була багата хата: холодець, смажену рибу, копченю, пампушки... А найголовніше — запашний янтарний борщ, за яким так скучив матрос-холостяк. Петро сьорбав та поглядав на господиню, підхвалював. Мишкові наче хто перцю в тарілку сипав: одно підкашлював та давився. Щось чуло його серце. Вже й не радий був тому, що Таня славилась гостинністю. Здавалось, що вона тільки прикривається щедрістю та хлібосольством. Наче справжня «роздайбіда» — кожного готова пригощати. Щоб не так помітно було, що «флотському» віддає перевагу...

Мишко боявся прислухатись до того, що нуртувало у ньому останнім часом. Дружина ось-ось народить, а він узявся ревнувати її до свого напарника. Кому сказати — засміють. Чому ж так ниє серце, чого бракує сил стримувати обурення і злість? Хіба тільки сліпий не баче, як збайдужіла до нього дружина, як стрімко вибігає їм назустріч і світить очима: в першу чергу Петрові, а потім, знехотя, — йому?

Від усіх цих підозрінь, думок голова йшла обертом. Зять надумав тихцем порадитись із тестем. У будь-якому випадку дядько Остап візьме його сторону. Знаючи Тетянину вдачу, щось порадить, підсобить...

 Тесть радо відчинив двері вечірньому гостеві. З морозу хукаючи в долоні, Мишко, як ні в чому не бувало, почав розпитувати, де краще вішати колиску, з яких дощок її змайструвати.

 - Го-го-го! Та це ми зразу з тобою вирішимо за одну мить, — підморгнув, як завжди, тесть. Накинув кожуха і вибіг до клуні. Витяг звідти розфарбовану блакитною фарбою та розмальовану яскравими квіточками колиску, змахнув з неї пилюку, розправив звисаючі мотузки. Потім підняв догори вказівного пальця: почекай, мовляв, ще не все! І знову зник за дверима клуні. Перегодом виніс ще й дебелого гачка:

  - Заб'єш у сволок — і готово! Пойняв?

  - Оце діло! Так у вас усе знайшлося, а я...

   - Хотів майструвати? Еге! У діда Остапа для внучат ще й не те знайдеться. Візочок є, але нехай перегодом. Такого ніде в селі не знайдеш! Ну, чого ти стоїш? Забирай придане і шуруй! — жартома підштовхнув зятя до воріт.

   - Та я теє... Хотів погомоніти.

   - Розумію, розумію. Сам такий був. А ти потерпи, вже недовго. Як непереливки, то сходи... Ану, нагнись, скажу до кого.

   - Та ні, у мене терпіння вистачить. Тут інша історія намічається..
.
   - Біситься? І моя, бувало, такі коники викидала — не повіриш. А народила — тихше води, нижче трави. Терпи, козаче, отаманом будеш. А не втерпиш... У болоті опинишся, не зчуєшся й коли, пойняв?

Виговорившись, тесть покульгав до хати, кутаючись у свій кожух, наче сильно змерз. Мишко було хотів піти слідом, бо не все ще сказав, а потім передумав, різко підхопив на плечі колиску і штовхнув благеньку хвіртку.

Стиснути зуби і терпіти. В цьому тесть таки правий. Тижнів зо два перемучусь, а там моя Тетянка знову щастям засвітиться, знову в хату повернеться радість...

Так воно й сталося. Народився синок, Геною назвали, Геннадієм, значить. Так Тані захотілося, як наче по-міському. В якомусь кінофільмі бачила. Мишко не суперечив і словом. Навпаки, аж стеливсь перед дружиною, ладен був і зірки з неба зривати та в букети складати. Тільки б вона стишила свій норов.
 
Але віжки вже було затиснуто в зубах намертво. Тетяна не схаменулась ні через два тижні, ні через рік. З чоловіком обходилась лагідно, радо зустрічала з роботи, стягувала з нього чоботи, готувала на стіл... Усе як завжди, але зовсім не так, як було спочатку. Мишко все ладиком, ладиком, не втрачав надії. Аж поки... не надибав їх разом. Та ще де?! На низенькому горищі, над літньою кухнею. Помітив, що драбина підставлена не тим боком, гачечками не до стіни, а навпаки. Чого б то її перевертали? І хто? Раптом зловісна здогадка полоснула свідомість: вони - на горищі! Дитина спить у люльці, а мати...

Одним духом вискочив нагору з паском в руках. Так і є! Ось вони, голуб'яточка... Сидять, попригорталися одне до одного...

           - Гех-х! — видихнув Мишко. - Сидите... І совісті у вас немає. А в гаражі кажуть: температура у Петра, одпросився. Ось яка температура, — Тетяною звати... Солодка любов з чужою жінкою? Га? Питаю: солодка?!

           - Солодшої не буває, — блідими устами мовив «флотський». Обережно відсторонив Тетянині руки, сховані під його тільником, підвівся, побрів по сінові до виходу. Мов шкідливий кіт...

Тетяна розгублено притисла кулачки до підборіддя, вся тремтіла, щоки палали:

- Відпусти мене, Михайле, прошу тебе... Не можу я без нього, зрозумій... Не втримаєш мене силою, хоч і вбий.

Піднялась і тихо спустилась додолу. Мишко, залишившись на горищі, з усього розгону упав на сіно, загріб його повні жмені і заскреготів зубами:

— Так що ж це за маята така - в маю женитись! Чого я не діждав до осені, чого забив собі памороки отим коханням, будь воно прокляте! Чи мені повіситись на оцьому паскові, чи догнати її та вибити оті норови?! Чи відпустити, як вона просить?

Раптом притих. Відпустити... Тихо, з миром. А син? І знову зарив лице в колючий пирій, забився в німому риданні. Якщо я не потрібен тут, то й піду. А може, й справді, на цілину! Гайну — і поминай як звали! Може, коли й згадає... Та куди ж, як Петро миліший! Рвучко підхопився на рівні ноги аж у голові загуло, ударився об крокву. Мерщій зіскочив з драбини, розчинив двері в хату, витяг армійську валізу. Речі злітались до неї, як під шаленим вітром: майки, сорочки, светри... Документи — в нагрудну кишеню. Грошей тільки на необхідне...
 
Тетяна сиділа з малям на ліжкові. Старалась зрозуміти: що він надумав? Хоча тіло вже скувала байдужість — хай буде, що буде... Навіть полегшено зітхнула, коли за Мишком зачинились двері. Нарешті залишилась наодинці. Як? А дитина? Він же батько, — тоненько кольнула в душу приспана прикрість. Куди його понесло? Не бійсь, до матері побіг. Не попрощався. І сина не поцілував... Нічого, завтра приплентає!

Ні завтра, ні позавтра... Помчали вітри Михайла в Казахстан. Рвучкі, запальні вітри, з вагонним перестуком, із комсомольськими бадьорими піснями:

Вьется дорога длинная,
Здравствуй, земля целинная!
Здравствуй, простор широкий —
Весну и молодость
встречай свою!..

Шляхи цілинні стелились під колеса грузовика і вдень, і вночі. Цілинників ледь на руках не носили в газетах, книгах, кінофільмах. А насправді там було всього: і біль за рідною Вкраїною, за обжитими місцями, за стежками на вигоні, і розчарування, і холод, і злість... Зопалу Мишко навіть з матір'ю не попрощався. Жалкував потім усе життя. Писав, але дуже рідко. На відповідь і не сподівався. Якби тільки знала, що її син ніде не пропаде. Так і минали роки...

Тетяна прийняла приймака. Петро трохи змінив характер, підсунувся, як кажуть, під жінчину п'яту. Жили в селі якось відчужено, перехоплюючи косі погляди односельчан.

Дядько Остап не міг забути Мишка:

— Ото був парняга! Не те, що оцей «флотський». Робота у нього в руках горіла, за кермом він просто ас! Якось чув по радіо: там, у Казахстані — самі герої. Мабуть, і Мишкові ордена дадуть...
Це було так давно. А наче вчора. І орден, і почесні грамоти... Повернувся до матері в село. Вже зовсім немічною її застав. Узявся ремонтувати, лагодити усе у дворі. Стодолу перекрив, спалив стару солому, ніби спогади разом із нею повинні були б згоріти. Збудував гараж для свого новенького «Москвича». Удвох із Генкою — кмітливим шестикласником — по вихідних виїздили до обласного центру, ходили в цирк, на театральні вистави, в кіно. Хлоп'я так прив'язалося до батька, що невдовзі й перебралося назавжди в бабусин двір.
Тетяна не суперечила. У них з Петром не завжди було мирно. Набридло хлопцеві мирити матір з вітчимом — хай самі миряться. Із батьком веселіше. Згодом пішов у науку, вступив до університету, одружився, з'явився маленький Ромчик. В село возили. Аж поки й виріс. Тепер і сам з дівчиськом заявився. Бліде якесь, не загоріле. Волосся в коси не заплітає. Одно цілуються, вражі діти. І як би то не цілуватись, коли навкруг така краса... А тільки на горище — зась! Так дід сказав.