Главное в Поэзии и Поэте

21 марта - Всемирный день поэзии ...

                Головне в Поезії і Поеті (пентада, жанри{твірим})

   Що було спершу: Слово чи  Думка? Вочевидь, першою була Мисль, яка матеріалізовувались у Слові ...? Це здійснюється за домомогою різноманітних знаків, симолів, звуків... Якщо композитор реалізовує свої музичні думки нотами, то поет словами (буквенними сполученнями).  З такого приводу цікаво зазначив В. Шекспір: Троянда пахне трояндою, хоч трояндою її назви, хоч ні». Але це сказано переносно, бо сортів троянди тисячі і кожен має свій запах. Зокрема,  'Червоний Маяк' має терпкість; 'Pussta' – володар ніжного аромату фіалки; 'Ave Marie' – із запашними нюансами бергамота; у  'Canary' також відчуваються цитрусові; ніжний рожевий аромат троянди 'Феодосійська Красуня' доповнений ледь вловимими освіжаючими нотками м'яти...
То що є поезія?  Існує сталотридиційний, можна сказати, класичний підхід: поезія – це образ-рими-мелоритміка. Саме на цих трьох китах створена поезія класиків української і російської (іншої) літератури, переклади зарубіжних творів, хоча, звісно, з присутністю змістовної мислі. Аналітика поезії навіть класиків та відомих і популярних авторів засвідчує також, що не все так гладко і у них, бо є порушення, найчастіше кількості складів у куплетах чи строфі, точної рими, мелодики?
Однак, на мою думку, підставою для чого послужили багаторічне вивчення і аналітика поетичних творів, поезія – це мисль-зміст (змістовність)-образ (образність)-мелодика (мелодійність)-рима (римованість) і, звісно, гармонія цієї кванти. Резонно з цього приводу зауважує поет Рамзан Насиров, також зазначаючи міркування домінантою для поезії:

Без мысли стих – игрушка,
пустая побрякушка,
каким бы ритмом ни ласкал,
какой бы рифмой ни блистал.
Цьому вторує і Ніжна Орхідея(псевдо) із stihi.ru (як і попередній): 
Мои стихи – рифмованные мысли
и существуют только в этом смысле.

   Але? Виразити думку щодо об’єкта відображення поетичними словами дуже складно. Хоча й можливо в певних обмеженнях. Прозою це зробити легше, хоча й не завжди. Зміст і політ Думки наскільки змістовно-безмежний, що його адекватно передати словами неможливо. Зовсім непросто передати словами (навіть прозовими) свідомо-підсвідому субстанцію, напівсон і трансцендентність (те, що лежить за межами досвіду; те що неможливо пізнати, зважаючи на практику). [Найвідомішими трансценденталісти були Ральф Волдо Емерсон, Генрі Торо, Волт Вітмен, Джордж Ріплі, Теодор Паркер, Маргарет Фуллер, Елізабет Пібоді, Амос Бронсон Алкотт, Семюел Колрідж, Томас Карлайл (літератори), Іммануїл Кант, Фрідріх Шеллінг, Георг Гегель (філософи)] та інші. Сюди можна додати й інші напрямки у філософії, літературі, релігії, екзотериці тощо. Вважається сучасною офіційною наукою, що мисль генерує мозок Людини! А Свідомість – це високоорганізована матерія, продукт надскладної комбінації атомів. Подібно до того як сполучення різних хімічних речовин породжує дещо більше аніж розрізнені самі речовини, так і набагато складніша їхня комбінація породжує свідомість. Після смерті фізичного тіла ця комбінація атомів розпадається і разом з нею зникає і свідомість; ніякого вищого призначення не існує і людське життя не має надприродної мети. У ХХ ст. вчені дійшли висновку що джерелом свідомості є мозок, який є надзвичайно високоорганізованою матерією. Доказ досить простий і зрозумілий – якщо мозок пошкоджується (через травми або через дію певних хімічних речовин), то пошкоджується і свідомість. Це, звісно, – матеріалістичний погляд. Але є й погляд ідеалістів: Першоосновою буття є свідомість, душа (як індивідуум і джерело свідомості) і Бог (як Вища свідомість), які не є породженням матерії та її частиною. Навпаки – матерія є ефемерною, вторинною щодо свідомості. Матерія не може самоорганізовуватись. Якщо у світі певному явищу притаманна якась логічність, впорядкованість, доцільність – це прояв свідомості, індивідуальної або вищої. Свідомість є первинною хоча б тому, що в житті будь-яке діло треба спочатку запланувати, скласти його проект у свідомості. Людина, щоб змайструвати якусь річ або вчинити якусь дію, спочатку уявляє її в свідомості. Так само і цей світ є творенням Вищої свідомості, Бога. Свідомість-душа знаходиться в тілі і управляє ним так само як водій знаходиться в автомобілі і управляє ним. Без присутності водія машина, навіть справна, не може рухатись. Хоча нині це не так: є автомобілі інавіть автобуси, які запрорамовані та рухаються без водія.Але без присутності індивідуума (душі, свідомості) тіло є трупом. Хоч усі потрібні хімічні елементи після смерті присутні в тілі, але життя в ньому немає. Мозок, із точки зору ідеалістів, не є джерелом свідомості. Якщо продовжувати порівняння свідомості з водієм машини, то мозок і нервову систему можна порівняти з коробкою передач і електронікою, завдяки яким водій (нематеріальний індивідуум) здатен управляти машиною (матеріальним тілом). У тому випадку, якщо мозок пошкоджений (через травми чи дію хімічних речовин, інше), то здається, що пошкоджена і свідомість. Хоча насправді пошкоджений лише зв'язок між свідомістю і тілом, а тому свідомість не може проявитися належним чином. Відмінність свідомості від тіла і мозку підтверджує також досвід клінічної смерті. Людина, повертаючись у своє тіло описує в подробицях, як під час клінічної смерті бачила себе, своє тіло, лікарів і усі пов’язані з цим події.
А, можливо ідеї, думки виникають автономно (у навкіллі, в Галактиці), а людський мозок їх зосережує, як акумулятор ємність? Словом, останнє зазначене потребує окремого дослідження, оскільки його виявлення є реальним, бо характерне для пророків, екстрсенсі ... і поетів, як Натхнення ...
Та повернімося до буттєво-свідомого. Як уже зазначалося, непросто вдображати словами Мислі, додамо ще й Почуття, Відчуття, Уявлення, Марення, інший стан Натхнення, Серця і Душі  (Кохання) ... Ці явища чи об’єкти набагато місткіші категорії, аніж лексичні запаси будь-якої мови, яких у світі налічується аж 6 тисяч. До того ж – треба враховувати часове, життєве, людське, обставинне, медійне, соціально-екномічне та інше середовище. Саме тому (можливо), я винайшов (як для себе, може, поки що, хоча уже деякими поетами сприйнято) і практикую  нову літературну форму –  ”мультимедіатвірим” (про нього буде у подробицях далі).
  Саме через поетичну складність –  самовираження поета є неповне, можливе лише наближено-приблизне до об’єкта. Так було і, певне, буде  так й надалі. Про це відомий поет Федір Тютчев писав:

Как сердцу высказать себя? Як серцю висловить себе?
Другому как понять тебя? Як іншим розуміть тебе?
Поймёт ли он, чем ты живёшь?         Чи зрозуміє, чим – живеш?
Мысль изречённая есть ложь. Що думкою брехню речеш.
Взрывая, возмутишь ключи, – Джерела вибухом змутиш,
Питайся ими – и молчи. Живися ними і мовчиш.
(Переклад В. Бугрима. 18.03.17)

Як серцю виказать себе? Jak sercu wypowiedzie; siebie?
Як іншим зрозуміть тебе? Innemu jak;e poj;; ciebie?
Ти думку висловиш – і вмить B;dzie; twa dusza zrozumiana?
Уже неправда в ній дзвенить. K;amstwem jest my;l wypowiedziana;
О, не мути джерел ясних; Ryj;c zam;cisz nurt w strumieniu:
Мовчи, мовчи, живись од них! Ze ;r;d;a pij – i trwaj w milczeniu.
(Переклад Миколи Вороного) (Переклад на польську мову)
(За:    
   Тепер щодо рими. Рима (др.-греч. ;;;;;; «розміреність, ритм») – це співзвуччя в закінченні двох або кількох слів. Найбільш використовувані у віршованій мові та в деякі епохи певних культур виступає як її обов'язкова або майже обов'язкова властивість. На відміну від алітерації і ассонанса (які можуть виникати в будь-якому місці тексту), рима визначається позиційно (становищем наприкінці вірша, захоплюючим клаузулу). Звуковий склад рими або, точніше  сказати,  зміст і характер співзвуччя, необхідний для того, щоб пара слів або словосполучень прочитувалась як рима, різний у різних мовах і в різний час.
   Зробимо історико-літературний екскурс. Разные источники (читайте самостоятельно) утверждают о различных вариантах происхождения рифмы. Если ссылаться на «Советский Энциклопедический словарь», то нужно признать, что рифма в том виде, в каком мы знаем ее сейчас (рифма как созвучие окончания слов, анакруза), появилась в Европе в 10-12 веках под воздействием поэзии миннезингеров и трубадуров. Однако можно утверждать, что прародителем рифмы был ассонанс (повторение в строке гласных звуков). Сохранившиеся свидетельства древней поэзии 2-3 тысячелетий до нашей эры говорят о том, что уже тогда рифма имела место быть. Также в древнееврейском языке известны случаи употребления ассонанса.
   Однако у античных авторов – Овидия, Вергилия, Горация, – которые знали и пользовались созвучиями, ассонанс и рифма не получили широкого распространения. Для них рифма была скорее украшением, необязательным элементом, чем непременным атрибутом. Первое сплошь рифмованное произведение – латинские «Instructiones» Коммодана, где по всему стихотворению проходит одна рифма.
Но наибольшее распространение рифма в Европе получает именно в 10-12 веках. Многие исследователи отмечают, что рифма в Западную Европу пришла с Арабского Востока, причем двумя путями:
1. Яркая поэтическая школа возникла в завоеванной арабами Испании – в непосредственном контакте с северо-испанскими и каталонскими христианскими государствами. Один из ранних каталонских поэтов, знаменитый философ Раймонд Луллий (XIII век) писал стихи не только на родном языке, но и на арабском.
2. Крестовые походы дали европейцам возможность познакомиться не только с материальной роскошью, но и с духовным богатством арабской культуры.
В Европе появление рифмы сочеталось с возникновением строфической формы. Восточные моноримы не получили распространения у европейцев; здесь стали слагать стихи с чередующимися рифмами разных видов. Из повторяемости таких чередований и возникла строфа. Среди ранних строф были как простые («Песнь о нибелунгах», XIII век), так и сложные.
Начиная с эпохи Возрождения в европейских языках (французском, английском, испанском) рифма переживает расцвет, но на рубеже XIX-XX веков ее значение снижается. В поэзии французских декадентов (П. Верлен, А. Рембо) рифма уже не играет прежней роли. Появляется новый жанр стихосложения – верлибр. Творческий метод поэтов-«верлибристов» – полный отказ от ритма и рифмы как от необязательных элементов стихосложения.
В настоящее время в западной литературе жанр верлибра очень популярен (У. Уитмен, Э. Верхарн, Т. Элиот, Т. Транстрёмер (нобелевский лауреат 2011 года)). Рифма, если встречается, становится неурегулированной, «случайной», нетипичной, например, в английской новой поэзии резко преобладает крайне редкий ранее диссонансный тип рифмы. Это можно объяснить тем, что в западных языках с аналитическим синтаксисом возможности рифмы исчерпали себя. Именно ограниченность рифм позволило западным поэтам полностью отказаться от нее. Требовались новые формы поэтического самовыражения. Такой формой стала образность, экспрессивность.
В русском языке (флективный строй языка) ситуация иная. Возможности рифмы не исчерпали себя и, судя по всему, еще не скоро себя исчерпают. И вот почему.
В русскую поэзию рифма пришла вместе с силлабическим стихосложением. Закрепившись в лучших образцах классицистических поэтов (Г. Державина, Л. Ломоносова, В. Тредиаковского, А. Сумарокова), она заняла ведущее место в форме стихотворения, наряду с размером. Русская рифма прошла сложную эволюцию. Первоначально поэты, писавшие в силлабической системе (А. Кантемир, Капнист и др.) употребляли только женскую рифму. Впоследствии, после реформы русского стихосложения Ломоносова-Тредиаковского, широко стала употреблять и мужская, и женская рифма. Непременным условием классицистического и романтического периода русской поэзии было употребление точной рифмы. Это значительно ограничивало сферу рифмующихся слов. Уже Александр Пушкин отмечал, что рифм в русском языке «маловато»: "Думаю, что со временем мы обратимся к белому стиху. Рифм в русском языке слишком мало. Одна вызывает другую. Пламень неминуемо тащит за собой камень. Из-за чувства выглядывает непременно искусство. Кому не надоели любовь и кровь, трудный и чудный, верный и лицемерный, и проч." (А.С. Пушкин. "Путешествие из Москвы в Петербург".-1834).
     Постепенно точная рифма исчерпала себя, и значение рифмы стало снижаться. Широкое применение дактилической рифмы (в творчестве Н. Некрасова, А. Кольцова, А. Фета) на время отсрочило кризис, но в 80-90 годах XIX века он все же наступил. В творчестве поэтов того времени, Надсона, Фофанова, Случевского, рифма практически отодвигается на задний план. Тогда же возрастает и количество нерифмованных и неполнорифмованных стихов. Выход из этого кризиса был найден в самом начале ХХ века. Тогда совершилась реформа русской рифмы, которую подготовили символисты, а осуществили футуристы. Сущность реформы состояла во введении в обиход поэзии так называемых неточных рифм. Одна из важных черт новой рифмы заключается в том, что в состав рифменного созвучия чаще входит не окончание слова, но корень слова, и даже его начало (приставка).Неточных рифм в русском языке несравненно больше, чем точных. Введение неточных рифм чрезвычайно обогатило русскую поэзию, и, как результат, в начале ХХ века многие поэты совершенно отказываются от нерифмованных стихов (М. Цветаева. В. Маяковский). В 20-е годы ХХ века положение стабилизируется, и на длительное время в русской поэзии становится господствующей позиция С. Есенина, применявшего новую, «корневую», рифму умеренно, в сочетании с более традиционными формами. Ситуация сохранялась такой до середины 50-х годов, пока в творчестве А. Вознесенского, Е. Евтушенко и других новых поэтов не стали резко выделяться частые корневые, диссонансные и иные «авангардные» рифмы. Затем, в 70–80-х годах, в творчестве И. Бродского и поэтов его круга можно видеть новую стабилизацию рифмы, частичное возвращение более традиционных типов. В наше время положение принципиально не изменилось. Важно одно – рифма сохраняет свои позиции в русской поэзии, являясь во многом обязательным элементом стихосложения.
Тем не менее, в творчестве таких современных поэтов, как Т. Кибиров, К. Ковальджи, К. Кедров, А. Кудрявицкий, Л. Рубинштейн, рифма перестает играть доминантную роль. Некоторые критики называют вышеперечисленных поэтов поэтами-верлибристами, и небезосновательно. На сегодняшний момент в русскоязычной поэзии, если можно так выразиться, идет противостояние между приверженцами рифмы и ее противниками.
   Относительность рифмы как обязательного элемента стихотворения не снижает ценность рифмы, напротив, повышает ее. В русском стихосложении рифма выполняет важные художественные функции: помогает поддерживать ритмический строй стихотворения, является финальным аккордом каждой строки, позволяет выделить самое главное и самое экспрессивное в стихотворении. Иной раз по списку рифм можно получить понятие о теме и идее стихотворения.
Как бы то ни было, у нас по-прежнему доминируют рифмованные стихи с упорядоченной ритмической структурой с рифмой как обязательным элементом ритма, в то время, как поэзия большинства народов мира в ХХ века стала по преимуществу собранием верлибров. Как отмечает Ю. Орлицкий, «в поэзии давно свершилась глобализация – космополитный верлибр стал доминировать, и только русская школа продолжает этому противостоять». Очевидной причиной тому, думается, может служить огромное, до сих пор нами не осознанное, богатство русской рифмы.
Русскому языку рифма свойственна в высокой степени; чтобы убедиться, что она не является здесь элементом заимствованным, достаточно обратить внимание на произведения народного творчества. Если примеры рифмы, исключительно глагольной, в богатырском эпосе можно считать случайными, то этого никак нельзя сказать о рифме в лирике и особенно в таких древних народных произведениях, как пословицы, загадки, заговоры, где отсутствие рифмы – редкое исключение. «Искусственная» стихотворная поэзия, испытавшая влияние западных образцов, с самого начала – в киевских «виршах» — должна была держаться рифмы уже потому, что этого требует силлабическая система стихосложения. Тредьяковский думал, пока держался старой системы, что русскому языку свойственны одни лишь женские рифмы, «так как красота русского стиха непременно требует, чтобы созвучие двух рифм всегда чувствовалось на предпоследнем слоге». Лишь для строф или стансов он ввёл «смешанные рифмы, похожие во всем с теми, которые есть у французов и немцев». В этом случае он обратился к польскому стихосложению, «которое почти одинаково с нашим, за исключением некоторых частностей — и тем не менее оно допускает столько же рифму непрерывную, сколько и так называемую смешанную, и в этом отношении такая смесь не противна нежности уха» (французское письмо к Штелину, 1736). Из драматических произведений Тредьяковский решительно изгонял рифму: «Что есть драма? Разговор. Но природно ль есть то собеседование, кое непрестанно оканчивается женской рифмой, как на го;ре — мо;ре, и мужской, как на увы; — вдовы;». Хотя это рассуждение блестяще опровергнуто бессмертными рифмами трагедии Александра Грибоедова  «Горя от ума».
   Нині все більше авторів пишуть верлібром, вільним віршем тощо (Переконайтеся самі, відвідавши поетичні інтернет-портали) ...
Хоча цікаве міркування вже згадуваного Рамзана Назирова:
Стихи без ритма не поэзия, а проза.
И наконец – никакой замысловатости!
Всё гениальное – просто.
Это - ориентир.
 (Але ж є римована проза, наприклад, відомі твори в  Івана Тургенєва та інших)...
   Тут важливо також зазначити, що вся поетична своєрідність – у самому поетові ... Згадаймо творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонотова, Андрія Вознесенського, Байрона, Адама Міцкевича ...

ПОЭТ
Пока не требует поэта
К священной жертве Аполлон,
В заботах суетного света
Он малодушно погружен;
Молчит его святая лира;
Душа вкушает хладный сон,
И меж детей ничтожных мира,
Быть может, всех ничтожней он.
Но лишь божественный глагол
До слуха чуткого коснется,
Душа поэта встрепенется,
Как пробудившийся орел.
Тоскует он в забавах мира,
Людской чуждается молвы,
К ногам народного кумира
Не клонит гордой головы;
Бежит он, дикий и суровый,
И звуков и смятенья полн,
На берега пустынных волн,
В широкошумные дубровы... А. С.ПУШКИН

Поэт в России - больше, чем поэт
Поэт в России - больше, чем поэт.
В ней суждено поэтами рождаться
лишь тем, в ком бродит гордый дух гражданства,
кому уюта нет, покоя нет.

Поэт в ней - образ века своего
и будущего призрачный прообраз.
Поэт подводит, не впадая в робость,
итог всему, что было до него.

Сумею ли? Культуры не хватает...
Нахватанность пророчеств не сулит...
Но дух России надо мной витает
и дерзновенно пробовать велит.

И, на колени тихо становясь,
готовый и для смерти, и победы,
прошу смиренно помощи у вас,
великие российские поэты...

Дай, Пушкин, мне свою певучесть,
свою раскованную речь,
свою пленительную участь -
как бы шаля, глаголом жечь.

Дай, Лермонтов, свой желчный взгляд,
своей презрительности яд
и келью замкнутой души,
где дышит, скрытая в тиши,
недоброты твоей сестра -
лампада тайного добра.

Дай, Некрасов, уняв мою резвость,
боль иссеченной музы твоей -
у парадных подъездов и рельсов
и в просторах лесов и полей.
Дай твоей неизящности силу.
Дай мне подвиг мучительный твой,
чтоб идти, волоча всю Россию,
как бурлаки идут бечевой.

О, дай мне, Блок, туманность вещую
и два кренящихся крыла,
чтобы, тая загадку вечную,
сквозь тело музыка текла.

Дай, Пастернак, смещенье дней,
смущенье веток,
сращенье запахов, теней
с мученьем века,
чтоб слово, садом бормоча,
цвело и зрело,
чтобы вовек твоя свеча
во мне горела.

Есенин, дай на счастье нежность мне
к березкам и лугам, к зверью и людям
и ко всему другому на земле,
что мы с тобой так беззащитно любим.

Дай, Маяковский, мне
 глыбастость,
 буйство,
 бас,
непримиримость грозную к подонкам,
чтоб смог и я,
 сквозь время прорубясь,
сказать о нем
 товарищам-потомкам... Евгений Евтушенко

А ось версія ще й така:

Поэт в России, если он Поэт,
Он бабник, горький пьяница, картёжник...
Поэту опостылел белый свет:
Он баловень Судьбы, её заложник.
Поэт – загадка,сфинкс, анахорет,
Его душа - потёмки, Alter Ego*;
Поэту до других и дела нет,
Он сам в себе, он альфа, он омега.

Поэт в России, если он Поэт,
И в клетке золотой клеймит тирана,
Не ходит к нечестивым на совет:
Поэт незаживающая рана;
Поэт не бросит родину в беде,
Себя не отделяя от отчизны,
Её врагов он узнаёт везде,
Под маской и без маски укоризны.
Поэту с Музой рай и в шалаше,
Чертоги без неё подобны аду;
Поэт всегда, там, где тепло душе,
И никогда, там, где тепло лишь заду.
Поэт с Веками заключил Завет,
Он всех и вся, пространство, время судит;
Он Божий бич, Пророк, он Горний свет,
Он бьёт в набат: Поэта не убудет.
Поэт, как штык гранённый, начеку:
Им жертвует толпа, а не Вараввой**;
Он подставляет левую щеку,
Когда его с улыбкой бьют по правой.

Поэт в России, если он Поэт,
Он Господом на крестный путь помазан,
И для него пути иного нет.
Поэт, он Гражданин, ПОЭТ - ОБЯЗАН! Фёдор Городов
* - альтер эго, второе Я, альтернативная сущность человека.
** - разбойник, которого толпа выпросила у Пилата вместо Христа и тем обрекла Его на крест.

ПОЭТУ
Поэт! не дорожи любовию народной.
Восторженных похвал пройдет минутный шум;
Услышишь суд глупца и смех толпы холодной,
Но ты останься тверд, спокоен и угрюм.
Ты царь: живи один. Дорогою свободной
Иди, куда влечет тебя свободный ум,
Усовершенствуя плоды любимых дум,
Не требуя наград за подвиг благородный.
Они в самом тебе. Ты сам свой высший суд;
Всех строже оценить умеешь ты свой труд.
Ты им доволен ли, взыскательный художник?
Доволен? Так пускай толпа его бранит
И плюет на алтарь, где твой огонь горит,
И в детской резвости колеблет твой треножник. А.С. ПУШКИН
Зависеть от царя, зависеть от народа —
Не все ли нам равно? Бог с ними.
Никому
Отчета не давать, себе лишь самому
Служить и угождать: для власти, для ливреи
Не гнуть ни совести, ни помыслов, ни шеи;
По прихоти своей скитаться здесь и там,
Дивясь божественным природы красотам,
И пред созданьями искусств и вдохновенья
Трепеща радостно в восторгах умиленья.
Вот счастье! Вот права...
Муза поэта должна преданно и отважно служить Свободе, Демократии, Справедливости, Красоте, Добру, – служить Народу ... Это ли не сущность и роль истинной поэзии?
Тепер про “твірим” (мультмедіатвірим). Твірим – це римований твір (з образними елементами, мелодикою), актуальний змістом. Мультмедіатвірим містить зображення (світлини, репродукції, малюнки тощо),  уривки поезій  і  пісень, виноски із матеріалів ЗМІ (заголовки, лід) та інші компоненти ...

Про ТВІРИМ

Є поезія висока –
смислом й образом глибока.
Є поезія звичайна –
своїм змістом актуальна.
Але є іще твірим,
тобто твір, який із рим,
що його створим Бугрим,
хто на ймення Валентин.
Словом, нею ми й – грішим.

Мої рядки – думки римовані,
не завше автором вгамовані.
Мої вірші без образу бувають,
та злободенність свою мають.
Моя поезія – твіримна,
тому що є вона бугримна.
Мої твірими – мультмедійні:
є виноски, цитати мрійні,
висловлювання різні буйні,
малюнки, фото та уривки –
тексту й зображення як зливки,
жалючі там є теж кропивки,
а то й фруктові є наливки.

Не всі вони – божі корівки,
буває, бахнуть як з гвинтівки,
а то всім – роздадуть вказівки,
якісь віршовані путівки;
То – зазвучать, як ніби з плівки.
Є диски, флешки і платівки
думок метафори тусівки,
напоєм з медом як перцівки.

Звичайно, є у них й відсівки,
якими б не були віршівки.
Хоча й римовані кінцівки,
які засвічують блисківки,
в яких спалахують думки,
без образу, метафори зівки.

Вони у  мене – й комедійні,
а деякі є пародійні;
за змістом вони – добродійні;
але не є всі ілюзійні,
хоча багато – ін’єкційні.
А в основному – мелодійні,
характером є неспокійні
та в своїй суті – благодійні!

ХХХ

Французький літератор Ніколло  Буало-Депрео (1636-1711 р.ж.д.) у своєму найзнаменитішому творі «Поетичне мистецтво» (фр. «L'art po;tique») (1674 р.) – поемі-трактаті у чотирьох піснях – підбив підсумки естетики класицизму, виходячи з свого перконання, що: в інших сферах життя, вище за все повинен бути поставлений bon sens, розум або здоровий глузд, яким повинні підкоритися фантазія і почуття. Як за формою, так і за змістом поезія повинна бути загальнозрозумілою, але легкість і доступність не повинні переходити у непристойність і вульгарність, стиль повинен бути витончений, високий, але водночас простий і вільний від вичурності й тріскучих виразів. Писати, на
його думку, треба складно, промовисто, красномовно, пишно, акторських манер варто уникати, аби вірш не перетворився на прості розваги, написані мовою торгашів. Негідними й підступними є автори, які творять «непристойні жарти, погані забави, просту гру слів для
звичайних гуляк». Фальшивий писака, якщо забажає, може завдяки грі грубих слів і елементарним дурницям навіть без допомоги актора-паяца «клепати свої маскарадні ігрища» ...
В.Б:... Буало давно зазначив
на століття передбачив:
над усе в поезії – “bon sens” –
то здоровий розум й сенс,
які мають підкоритись
і у глузді розчинитись,
бо лиш вони – саме життя,
а не фантазія чи почуття:

Н.Б.-Д.:Сюжет високий ви обрали чи жартливий -
Уму коритися повинні завжди співи,
Бо римі з розумом не слід ворогувать.
Вона – невільниця і мусить послух мать.
Коли навчились ми її шукати спритно,
То йде вона до нас і легко, й непомітно.
Їй не тяжке тоді ярмо думок ясних,
Вона збагачує, а не спрощає їх.
Та лихо, як рукам віддать її недбалим,
Од глузду бо тоді вона втікає чвалом.
Любіть же розум ви! Нехай він тільки сам
Принадність і красу утворює пісням.
(Буало Н. Мистецтво поетичне (1674 р.) / Переклад М.Т. Рильського.-К., 1967)

   Якщо мені із написаного доводиться вибирати із складників уже зазначеної на початку поетичної пентади, то  я вибираю мисль  і  зміст, прагнучи водночас до образносні та ритмомелодіки і  римованості ...

У спектаклі «Живая живопись» є такі рядки:
"Природа щедра, в ней бездарностей нет,
В ней каждый – художник, в ней каждый – поэт."

ДО ВСЕСВІТНЬОГО ДНЯ ПОЕЗІЇ – 21 БЕРЕЗНЯ 2015 РОКУ!...

                ПРО ПОЕЗІЮ і ПОЕТИЧНУ ТВОРЧІСТЬ

   1999 року Ухвалою 30-ої сесії ЮНЕСКО встановлено Всесвітній день поезії, який відзначається щороку (починаючи з 2000 р.) саме 21 березня...

   ПОЕЗІЯ (грец. ;;;;;;; – «творчість» від ;;;;; – «роблю», «творю») – це віршувальна художньо-словесна творчість. У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі та змісту висловлювання. Поезія є словесним мистецтвом, що передбачає максимальне використання саме мовних засобів, а також творення нових поетичних образів, тобто нових семантичних зв'язків між мовними одиницями шляхом образності, метафоризації чи метонімізації тексту. Часто поезія поєднується з іншими видами мистецтва, тоді виникають проміжні жанри на кшталт поетичного епосу, поетичної драми, поезії у прозі, мультимедійного віршування.

(1) Поезія – Великість має,
оскільки вона теж стріляє,
чрез неї часто хтось страждає,
а Слово – лічить і вбиває!

   Для поезії властивими є такі складники (консолідовано-авторське тлумачення):
А). Мисль – це те, що з'явилося внаслідок міркування, продукт мислення; замисел, задум, намір, передбачення, припущення; це – упакований смисл, переданий свідомості (який сплив у свідомості) в процесі міркування; мисль генерує людський мозок.
Б) образ - як художній відбиток об"єкта відображення;
В) Рима (від грец. ;;;;;;, «складність, співрозмірність») – співзвуччя закінчень віршованих рядків, які розрізняються: за місцем (складом) наголосу – на 1, 2, 3, 4, 5-му, … складі від кінця – чоловічі, жіночі, дактилічні, гіпердактилічні; за об’ємом – 1-кладні, 2-сладні, 3- складні і т.д.; за точністю співзвуччя – точні, приблизні, неточні; за лексико-граматичними ознаками – однорідні (наприклад, прикметник, діяслова), ріднорідні (іменник, займенник тощо), тавтологічні, складовні, омонімічні та інші; за наявністю опірних звуків виокремлюються на багаті і менш звучальні; за взаємним розміщенням римувальних рядків є суміжні (aabb), охоплювальні (abba), перехресні (abab), змішані (тернарні aabccb), подвійні, потрійні та інші.
Г) Ритм (грец. rhythmos, від rheo теку), тобто: впорядкування звукової побудови віршованої мови, що й визначає систему віршоскладання: тексти, які не мають іншої організації, окрім членіння на куплети (вільний вірш); рядки строф урівнюються (точно або приблизно) за наявністю тих чи інших звукоелементів; одночасне впорядкування за кількістю складів та їхнього розміщення певної довготи, сили чи висоти на деяких  позиціях ритмічного ряду; силабічне віршування визначається числом складів, тонічне –  числом наголосів; силабо-тонічне – комбінацією першого і другого.
Д) Метрика (грец. Metrik;s, тобто усічений) (система віршованих розмірів) – впорядкування чергуванняу вірші  сильних місць (іктоі) і слабких місць; до силабо-тонічних етрів відносяться ямб {(грец. ;;;;;; iambus, тобто напасник) і у силабо-тонічному віршуванні, поширеному в українській поезії, це двоскладова стопа із наголосом на другому складі); хорей {(грец. chor;ios, від choros, тобто хор) у  силабо-тонічній системі – це двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний)};  анапест {(гр. Anapaistos,  тобто зворотний дактилю, букв. відображений назад) у силабо-тонічному віршуванні є стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються лише у гетерогенній строфі}; дактиль {(грец. D;ktylos, тобто палець; міра довжини) у силабо-тонічній системі як трискладова стопа з наголосом на першому складі}; амфібрахій {(грец. ;;;;;;;;;;, тобто з обох боків короткий)  у силабо-тонічному віршуванні як трискладова стопа з середнім наголошеним складом, а константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеан); найліпший варіант амфібрахія – при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок}; амфіма;кр {(грец. Amphimakros, тобто між довгими складами) або кре;тик (грец. Kretikos, тобто критська стопа) – це стопа античного віршування з п'яти мор, що складається з довгих та коротких складів і в українській силабо-тоніці подеколи амфімакром називають стопу дактиля із додатковим наголосом на третьому складі або анапеста з додатковим наголосом на першому складі} та інші.
Е) Віршувальний розмір – окремий різновид метра, що характеризується довжиною рядка, наявістю чи відсутністю цезури, характером закінчення (клаузули): приміром п’ятистопний бесцезурний ямб (рядок може бути і довшим чи коротшим, але головне, щоби правильною була кількість складів).
Є) Строфіка – внутрішня структура строфи як ритмічно-інтонаційної цілісності на основі  викладених рядків як фонічно викінчена віршова сполука.
Ж) Інтонаційність (від лат intono, тобто голосно виголошую), –  це сукупність мелодики, темпу, ритму, інтенсивності, тембру, акцентних буд та інших елементів просодики поетично-словесної мови та її барв. Все це організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення.
З) Акцентуація (від лат. Accentus, тобто наголос) – система наголошення в поетичному тексті (необхідно рахувати кількість наголошених складів (голосна буква дає завше склад), яка може бути неоднаковою в усіх рядках, але однаковою у певних (приміром в а і б) із повторюваністю.
И) Версифікація (лат. Versus, тобто вірш та facio роблю) – це така система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови.

(2) В Душі Поетом кожен є, (3) Коли в тобі Буття нуртує,
якщо ЄСТВО Талант дає!          і День, і ніч тебе хвилює
Бо скрізь потрібен креатив, – про ВСЕ, що діється навколо –
це унікальне Диво з Див! тоді з Пером виходиш в Поле!

(4) На ньому Плугом його ставиш, (5) Щоби в Поезії сказати,
злітаєш Думкою і париш,          як наставляли Батько й Мати,
щоби в рядки її втілити, все Сокровенне і Болюче,
зробить Слова, немов трембіти!             що є в Житті так неминуче.

(6) Щоби рядками показати, (7) І академік є креатор,
де можна Правду відшукати, своїх ідей він – навігатор,
щоби могла вона служити своєї мислі – модератор
і нею можна б дорожити! що вибухає як реактор!

(8) Лиш СЛОВО є ресурс Вірша,                (9) Словами Образ завше створюй
працюй ним гарно й не спіша,         і у строфі його розорюй,
щоби Значущість мало Слово, тільки тоді вона заграє
щоб було свіжо, сильно, ново.         та зазвучить на виднокраї.

(10) Тоді, коли Ти є Піїтет, – (11) Таки значні наші Ресурси,
твоя Метафора й Епітет вони відомі нам ще з бурси
завжди у творі до нагоди і кожен, ніби, все це знає,
попри усі шалені моди. але не завжди про них дбає?

(12) Як поєднати все докупи? (13) Хтось пише легко і хутченько.
Оце і є ті творчі муки? А інший мучиться важкенько.
Потрібен ХИСТ у віршуванні –         Такі вони – Секрети Слова,
цім велетенськім намаганні! щоб було Збіжжя, не полова!

(14) Бо як поет-класик написав: (15) О! СЛОВО, невгамовне й рідне,
хто “тисячі тонн” перепахав будь Людям завше Ти дохідне!!
“словесної руди” своєї – В Житті та Праці їм сприяєш –
заради Букви однієї? 21 березня 2015р. усюди ЛЮДЯМ  помагаєш !!!?...
Редаговано й оновлено 21 березня 2017 року. м. Київ

                ОСНОВНІ ПОЕТИЧНІ ЖАНРИ:

• Акровірш (грец. ;;;;; , тобото крайній і грец. ;;;;;;, тобто віршований рядок) – це вірш, у якому перші літери кожного рядка, що читаються згори вниз, утворюють слово або речення, найчастіше ім'я того, кому присвячується дана поезія або інше.
• Альба (окситан. alba – «ранкова зоря»; лат.– білий) – це поетичний жанр провансальських трубадурів, ранкова пісня як скарга закоханих на неминучість розлуки з настанням світанку. Це своєрідний драматичний діалог кавалера з пані. У якому діалогічність  вказує на її зв'язок з народною піснею. Всупереч класичній куртуазній ситуації в альбі любов стає взаємною, але щастя триває коротко –  із світанням коханці розлучаються через страх перед плітками або перед ревнивцем-суперником.
• АртПоемоСвята – форма поезії, що, як правило, присвячена (посвята) людині, події, ювілею тощо, у якій поєднуються елементи малярства, музичних вставок, супроводу, фото та інше.
• Балада (фр. ballade, від прованс. Ballar, тобо танцювати) – це жанр історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом або ліро-епічної поезії фантастичного змісту. А первісно – це танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією рядків.
• Басня – це літературний твір (віршований або прозовий) сатиричного змісту, в якому (наарикінці чи на початку)  міститься моральне повчання. Дійовими особами зазвичай виступають тварини, рослини та речі через яких висміюються пороки людей, суспільства.
• Буколіки (буколічська поезія) (від давн.-грец. ;;;;;;;;, тобто bukolos, «пастух») – це як поезія пастухів, яка виникла із сіцілійсько-грецьких пастухівничих пісень. Перебуває посередині між епосом і драмою та присвячена поетичному зображенню способу життя пастухів  і загалом щасливе сільське життя (іноді на противагу розкішному та витонченому, але аморальному життю культурних шарів суспільства у великих містах).
• Верлібр (фр. vers libre , тобто вільний вірш) – це вільний вірш, у якому є неримованим нерівнонаголошений віршорядок. Сучасна практика і типологія форм вільного вірша значно ускладнена через велику розбіжність у застосуванні тлумаченні самого цього поняття.
• Думка – жанр (вид) невеликої медитативно-елегійної (журливої) поезії, іноді баладного змісту, який був поширений у творчості українських письменників-романтиків першої половини XIX ст. та використовувався ними на означення народних пісень такого ж змісту в тогочасних фольклорних збірниках.
• Дума (укр. роздуми, мислі, співи) – це жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліричного епосу  (проміжне положення між епосом і поезією); ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козацтва ХVІ-ХVІІІ століть. Такі лірично-епічні твори виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники у Центральній і Лівобережній України.
• Елегія (грец. ;;;;;;;тобто журлива пісня, скарга; інше етимологічне значення  й інші джерела: фріг. Elegn, тобто очеретина, очеретяна сопілка) – це один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту чи з елементами жалобності.
• Епіграма (грец. Epigramma, напис) – жанр сатиричної поезії дотепного, дошкульного/(іноді доброзичливого)  змісту з несподіваною, градаційно завершеною кінцівкою (пуантом) (вид градації, асоціювання по низхідній від цілості до частини, яка виступає цілістю для ще менших частин, і так далі аж до якоїсь дрібної точки, де буквально чи переносно лежить уся вага твору. За допомогою пуанта поет досягає незвичайності, збудження напруження нашої уяви, виокремлює з поміж інших головну деталь/штрих).
• Газель (від араб. gаzаl – ліричний вірш) – ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо. Строфи, викінчені за думкою, не пов'язані між собою фабулою, а їх об'єднує спільний мотив. Основний зміст газелі – любов, туга закоханого, незрідка філософські медитації, перейняті вченням суфізму та анакреотичними настроями, втіленими в різних алегоріях. Газель називають царицею персько-таджицької лірики любовного змісту, в якому уславлюється краса жінки, кохання, вино, квіти, весняна природа. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє ім'я (літературний псевдонім).
• Гімн (давн.-грец. ;;;;;; h;mnos, тобто похвальна пісня або славень) – урочиста пісня, яка вихваляє та прославляє що-небудь або кого-небудь (первісно божество). Як жанрова форма поезії еволюціонував з культових пісень, завершуваних молитвою до культового божества, ідолу. У нинішньому світському значенні – це урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, який вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами).
• Ідилія (від грец. ;;;;;;;;;, тобто замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eidos образ; мовою александрійських учених – поетичний твір) – це одна з основних форм буколіки (жанр античної поезії, в якому мовилося про вільне, безтурботне, радісне життя на селі). Це – невеликий, переважно віршовий твір, в якому поетизується сільське життя: опис природи, худоби, ставків тощо. Основні мотиви ідилії – безтурботне, щасливе життя подружжя і дітей на землі, їхнє гармонійне світовідчування. Екло;га (лат. ecloga від давн.-грец.;;;;;;, тобто відбір, вибор) в античній поезії  означав вибрану ідилію, тобто сцену з життя пастухів (як правило, любовну), виражену в розповідній формі або драмою.
• Кансона (фр. canso, окситан "пісня") – одна з форм середньовічної лірики, що походить від кансони трубадурів Провансу: пісня про лицарську любов, пов'язана з культом пані.
• Касида (від араб. – цілеспрямована) – це урочистий вірш-панегірик (хвала) арабської, тюркської та перської класичної поезії, в якому славиться високий покровитель поета або якась важлива подія, виник в арабській поезії ще до появи ісламу (тобто до VI ст. н.е.). У Х-ХІ ст. касида була чи не найпоширенішою поетичною формою, тому цей період в історії персько-таджицької класичної поезії називають періодом касиди. Касида подібна до оди, хоч подеколи траплялися її сатиричні та дидактичні видозміни. Здебільшого – то були твори придворних поетів на честь ханів, окремих полководців тощо. Трафаретна форма касиди, зумовлена таким призначенням, позбавляла їх оригінальності. Це, передовсім, моноримний вірш, у якому, як і в газелі, римуються між собою лише перші два рядки (бейт), в інших рима повторюється через рядок за схемою: аа ба ва га… і т. д. Касида мала від ста до ста п'ятдесяти рядків, причому перший бейт (матла) й останній (макта) підлягали старанному опрацюванню, оскільки вони містили основну думку твору. Касида має своєрідну композицію: ліричний вступ, де описується краса природи або любовні почуття; перехід до панегірика; основна частина; заключна частина, де поет нагадує про себе (натяк на винагороду) і благословляє свого покровителя.
• Мадригал (від італ.madrigale, від лат matricale, тобто пісня рідною мовою) – це світський літературний та музично-поетичний пісенний жанр періоду Відродження (в основному як любовна присвята); невеличкий (від 2 до 12 рядків) вірш на тему кохання, пізніше – дотепний віршований комплімент (часом іронічний), адресований жінці з ”ніжністю, солодкістю й любов'ю“.
• Ода (давн.-гр. ;;; (oide), тобто пісня, пов'язано з ;;;;;, значить співаю, ;;;; , тобто мова, слова, голос) – це урочистий вірш, що виражає піднесені і патетичні почуття, викликані важливими історичними чи суспільним подіями, діяльністю державних осіб.
• Пастурель (фр. pastourelle, іноді пасторель, фр. Pastorelle; ісп. pastorale, італ. pastora) – це різновид кансони, пісня-оповідь про зустріч ліричного героя (як правило, лицаря) з пастушкою (pastoure).
• Пісня (словесно-музичний твір, призначений для співу), – це всамостійнений ліричний жанр, що походить від пісні, як музичного жанру і має яскраву мелодику, основні показники якого, як жанру лірики, – це строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрен), виразна ритмізація, музичність звучання, синтаксичний паралелізм, проста синтаксична будова; найдавніший, традиційний різновид лірики користується найрізноманітнішими мовно-стилістичними ресурсами, передає найтонші переживання. Нині розрізняють фольклорну пісню як жанр писемної поезії та як самостійний вокально-музичний твір. За жанрами фольклорні пісні бувають: трудові, обрядові, календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, обжинкові), колискові, естрадні, весільні, похоронні, історичні, баладні, коломийки.
• Поема (давн.-грец. ;;;;;;) – це великий за обсягом ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери, явища, проблеми.
• Романс (ісп. romance/romanza, англ. romance, італ romanza, нім. Romanze, фр. romance, порт. romance, рум. roman;;) – це невеликий за обсягом вірш, як правило, покладений на музику (музичний твір) для сольного співу з інструментальним чи іншим акомпануванням.
• Рондо (фр. Rondeau, тобто круглий) – це назва строфічної організації ліричного вірша з відповідною  жорсткістю форм, який виник у середньовічній французькій поезії, звідки поширено на європейські літератури.Основним вважається канонічне рондо з тринадцяти рядків на дві рими, де перший двічі повторюється на восьмому та тринадцятому, хоча відоме також із одинадцяти та п'ятнадцяти рядків. У ХІV-XV ст. терміном «рондо» почасти називали тріолет.
• Рубаї (перс. ;;;;;; rub;;;, "катрен"), у множині рубайят (rub;;iy;t ;;;;;;;) – це чотиривірш, як правило, філософського (дидактичного) змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими).
• Рубовела – поєднання рубаї і новели (вставки), що може бути в поліепічній поемі як автономний твір, що водночас знаходиться у загальному контексті.
• Серенада (фр. serenade, від італ. serenata, від sera, тобто вечер) – лірична вітальна пісня, поширена в Італії та Іспанії. Нині серенади набувають обертів та поширення у своїй географії і творчих інноваціях. Виконання проходить із справжнім іспанським колоритом: у великому сомбреро під гітару, іспанською чи італійською мовами
• Сірвента (з окситан. sirventes, тобто сірве;нтес) – це один з найважливіших жанрів поезії трубадурів XII-XIII ст., яка формою нагадувала любовну кансону  (окситан canso, "пісня").
• Сонет (італ. Sonetto, тобто звучати) – своєрідний ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед тощо. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонета, приміром «хвостаті сонети» («сонет із кодою»), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; «безголові», тобто з одним чотиривіршем і двома тривіршами; «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети –  один чотиривірш та один тривірш тощо; сонетоїди та інші.
• Станси – (фр.stance.іт, stanza – строфа, зупинка, місцерозміщення) – у поезії XVIII-XIX ст. і XX ст. елегійний вірш у строфах невеликого обсягу (зазвичай 4-вірші чотиристопного ямбу) із обов'язковою паузою (крапкою) наприкінці кожної строфи.
• Танка (коротка пісня) (япон. ;;), – п'ятивірш, що складається із чергування п'яти-та семискладових рядків (5-7-5-7-7). Завершальні рядки танка називаються аґеку (заключні; цим терміном позначається також остання строфа ренга). Як правило, після двох слів ставиться тире і пропущене слово, яке читач може сам поставити.
• Твірим (мультмедіатвірим) –  це римований твір (з елементами образності), актуальний змістом. Мультмедіатвірим містить зображення (світлини, репродукції, малюнки тощо),  уривки поезій  і  пісень, виноски із матеріалів ЗМІ (заголовки, лід) та інші компоненти ...
• Тріолет (фр. triolet, від лат.trio, тобто троє) – восьмивірш за схемою римування на дві рими: абааабаб, причому, перший рядок повторюється  тричі.
• Хайку (япон. ;;, ;;;, тобто слово «хокку» з япон.;;, «початкова строфа») – це жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої півстрофи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу, записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами кіредзі (яп. ;;; кіредзі, «ріжуче слово») – текст хайку ділиться у відношенні 2:1 або на 5-му складі, або на 12-му. На Заході хайку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5. Найчастіше розповідь ведеться в теперішньому часі: автор показує свої переживання. Хайку заборонено писати на політичні, релігійні теми та про кохання. Поет, який пише хайку, називається хайдзин (на япон. ;;).
• Шарада (фр. charade , тобо «бесіда») – поетичний різновид версифікаційної гри, який полягає у відгадуванні закодованих слів чи виразів у строфі, сприяючи розвитку інтелекту і активізації мовного поля та сприйняття під незвичним, асоціативним кутом бачення.
Великі форми: цикли віршів, поеми, п’єси, мультимедіатвори (поеми), вірші, артпоемосвяти ...
Вільні форми: верлібр, білий вірш, віршопроза …
Малі форми: афоризм, епіграма, жарт, іронія, пародія ...
Види поезії: Лірична; Наративна; Епічна; Драматична; Сатирична; Поезія прозою; Спекулятивна; Фонетична; Аудіопоезія: Відеопоезія; Перформенсна поезія;
Мультимедійна поезія (мультимедіатвірим, твірим)…
Лірика: любовна, філософська, громадянська, міська, містична, езотерична, пейзажна, релігійна, сільська ...
Доповнено, оновлено, редаговано – 21 березня 2016 р.;
20 березня 2017 року. ..

Примечание. Японские и британские учёные установили, что из 50 млн мужских сперматозоидов, начинающих путь к женской яйцеклетке с целью её оплодотворения, до финиша добирается около 10 здоровых и содержательных благодаря ритмическим магнитным волнам, а побеждает только один. Так и в поэзии, даже классиков: из множества стихотворений народ слышал о нескольких, а знает наизусть одно-два произведения ...

Нет, весь я не умру — душа в заветной лире
Мой прах переживет и тленья убежит —
И славен буду я, доколь в подлунном мире
Жив будет хоть один пиит.
А. С. Пушкин

   Интересные мысли, факты и рассуждения ( в данном) контексте приводит Валерий Шувалов в статье "Взгляд на поэзию" [http://www.stihi.ru/2013/04/08/3618] - "Доказано, что в среднем лишь 1% от общего населения любой страны читает стихи. Возможно, в 50-е и начале 60-х годов этот процент был у нас несколько выше, поскольку поэзия в условиях ослабления цензуры и уменьшения идеологического давления стала постепенно занимать место публицистики. Казалось, что поэзия могла давать людям то, что не способны были давать им другие сферы творчества. Именно в те годы появились покойные ныне Андрей Вознесенский и Роберт Рождественский и БЕСпокойный по сей день Евгений Евтушенко. Тогда же появилась и просто замечательный поэт Белла Ахмадулина. Но те времена ушли, и у поэтов теперь совершенно другая аудитория. Время поэтического бума миновало. В любом книжном магазине вам покажут ныне целые штабеля невостребованной поэтической литературы.
И всё же поэзия не может просто так исчезнуть. У русской поэзии величайшие традиции. Она появилась на свет позже западноевропейской; первая российская книга стихов Тредиаковского вышла лишь в 1742 году, т. е. много позже Данте, Петрарки или Шекспира. С тех пор и до настоящего времени мы можем насчитать у нас всего примерно 50 великих поэтов, причём только на начало XX века их приходится не менее двадцати!
--- Обычно поэты начинают писать рано, хотя и не всегда. К примеру, я начал писать с пяти лет, сейчас мне 78. А вот мой друг Иосиф Бродский начал писать сравнительно поздно, в 19 лет, однако - надо отдать ему должное - он достиг в поэтическом творчестве значительных успехов.
--- Не нужно писать слишком затянутые, длинные стихи. Поэзии не требуется ничего лишнего и ненужного. Как говорил Блок, нет такой темы, которую нельзя было бы выразить в пяти строках. Однако и здесь нужно подходить дифференцированно. К примеру, сейчас многие увлекаются Игорем Губерманом. А мне кажется, что его строки не имеют отношения к поэзии: это скорее "зарифмованные хохмы".
--- Популярен ныне и так называемый верлибр. Проходят фестивали, выходят антологии, посвящённые этому жанру. Разумеется, он имеет своё законное право на существование. И всё же мне кажется, что русская просодия не очень склонна к верлибру, в отличие, скажем, от английской, немецкой или французской. Западная поэзия сегодня - это почти сплошные верлибры; там удивляются, что мы до сих пор ещё рифмуем строки. Например, в Западной Европе рифмованные строки встречаются ныне разве что в детских книжках или в юмористических стихах.
Я уже говорил, что русская поэзия моложе западной, и она ещё далеко не исчерпала всех своих возможностей. У нас разноударные слова, в отличие от французского, где все слова имеют ударение на последнем слоге, что сильно затрудняет подбор рифм.
--- Вы спрашиваете , следует ли в наше время писать стихи и совершенствововать технику своего письма? Я отвечу вам примерно так: Ни денег, ни Нобелевской премии это вам точно не принесёт! Семьдесят лет я пишу стихи, но до сих пор не разбогател (оживление в зале). Лишь одному из моих друзей, Иосифу Бродскому, посчастливилось получить Нобелевскую премию и что-то около одного миллиона долларов. А посмотрите, как скромно жила Анна Ахматова! А она ведь была великим русским поэтом. Лишь под конец жизни, когда она получила итальянскую и английскую премии за вклад в развитие поэзии, у неё появились какие-то деньги. А в какой нищете жила Цветаева?..
Правда, при советской власти, если ты был членом Союза писателей и "попал в обойму", т. е. тебя регулярно печатали, ты мог жить безбедно. Кроме того, многие тогда занимались переводами и тоже получали за это неплохие деньги. Теперь всё это ушло. Поймите меня правильно: я не сторонник советской власти, но мне кажется, что зря порушили всю ту систему, включая систему книгораспространения.
И всё же на ваш вопрос я отвечу так: если вы видите в этом смысл и, тем более, если у вас есть дарование, надо непременно писать".

 м. Київ

Валентин В. БУГРИМ, академік (із 1997 р.), доктор філософії, поет / публіцист, журналіст, історик, громадський діяч, Посол миру, господарник, концептор гомонансології як постнауки «Про HomoNanSa, – майбутньої Людини нової цивілізації»(2000-2017 рр.), шахіст, автор багатьох художніх книг і підручників ...

Підготовлено до публікації 21 березня 2017 року, 05:00 м. Київ.
Додано оновлено, редаговано 23.03.2017 року. м.Київ