До 25-рiччя фонду Тараса Шевченка

«В СВОЇЙ ХАТІ СВОЯ ПРАВДА ...»

17 березня 1992 року засновано Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Тараса Шевченка, до якого увійшли нащадки Великого Кобзаря, відомі діячі культури  і науки та письменники України

Закладалася та сподвижнецька та просвітницька праця  у форму Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Т.Г.Шевченка поступово, спонтанно й фрагментарно – від першої за радянської влади зустрічі в Києві у Спілці письменників України численних Шевченкових родичів, експозиції їхнього творчого доробку, від назавжди вкарбованих у пам’ять відповідальних подорожей напередодні референдуму щодо незалежності України до  Донецька на велелюдний форум інтелігенції разом із народним депутатом Рафаїлом Юхновським, і до Бердянська, який неймовірно здивував автора цих рядків своєю українністю, бо лунала наша мова і в освітніх закладах, і в кафе та на вулицях, а прекрасний, вбраний у вишукані українські строї, фактично професійний хор Педагогічного інституту, чудово виконував маловідомі українські пісні.  Хвилююча атмосфера, хвилюючі розмови щодо конче життєво-вирішально отримати нарешті ту незалежність, за яку наш народ так дорого платив упродовж століть…
Озираючись на той час, відтворюючи у пам’яті  думки й почуття того періоду, доходиш єдиного висновку: утворення подібної громадської організації, освяченої ім’ям Тараса Шевченка, ще й з ініціативи самих родичів Кобзаря, а надалі і при їхній посильній участі, було порухом природним, логічним і відбивало дух того часу, часу піднесення, віри у таку довгоочікувану свободу всього національного життя, і економічного, і культурного, і соціального. До тих перших невгамовних ентузіастів, котрі зачинали, як їм здавалося вкрай необхідну і дуже перспективну, справу належали:  від родичів Т. Шевченка художники – Микола Лихошва та Валерій Красицький, директор Інституту колоїдної хімії та води АНУ, д.т.н., професор Анатолій Пилипенко,  дизайнер Ірина Зеленко, композитор Анатолій Лосєв, солістка капели «Думка» Валентина Іваненко, інженер Микола Лисенко та автор цих рядків, а також вчений і тележурналіст Валентин Бугрим та письменники Микола Сом і Анатолій Качан.
 Створення осередків у різних регіонах України, установчі збори в грудні 1991 року, юридичні клопоти… і врешті, 17 березня 1992 року заступником міністра юстиції Володимиром Чернишом в урочистій атмосфері представникам  Фонду вручено посвідчення про державну реєстрацію. Шанобливе ставлення до Фонду, і не лише у процесі реєстрації, але й з боку підприємців, деяких керівників державних органів та культурно-освітніх закладів надихав: лише працюй, а підтримка прийде! Навіть, голова тогочасного Спортлото Георгій Ложенко виявив бажання випустити лотерею для Фонду, і хоча тодішнє збідніле суспільство так її і не розібрало, однак невеликі кошти ми таки отримали.
 
Світлина перших засідань

Проте, і тоді, у перші роки роботи, не все складалося так, як уявлялося, хоча нас і в Спілці письменників прихистили, і Міністерство культури та мерія теж трохи підтримали фінансово. Одразу запрацював Фонд у кількох напрямках  – редакційному (очолив Анатолій Качан), шевченкознавчому (очолив д.ф.н. Анатолій Непокупний), музичному (очолив композитор Віталій Кирейко).  Долучилося до роботи Фонду тоді, увійшовши до його Правління  й чимало інших діячів культури та науки. Зокрема, від Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка, який офіційно виступив  співзасновником Фонду, проректор, професор Олег Третяк, аналогічно від Педуніверситету імені М.Драгоманова – академік, ректор університету Микола Шкіль, від КПІ – проректор, д.т.н. Володимир Шеховцов, а також індивідуально – засл. артист України, кобзар Василь Литвин, кобзар Віталій Мороз, літературознавець, д.ф.н. Федір Погребенник, художник Григорій Корінь, архітектор Микола Босенко, останній президент України в екзилі, голова проводу ОУН Микола Плав’юк,  письменник Петро Засенко, академік Любомир Пиріг, кінорежисер Олександр Муратов, д.ф-м.н. Василь Шендоровський, а трохи згодом, літературознавець Михайло Конончук, письменниця, к.ф.н. Тетяна Конончук, засл. діяч культури Василь Довжик.
 Важливих та цікавих проектів на той час колективом було розроблено чимало, проте вони вимагали значно більше  вкладень, аніж вдавалося зібрати. Та з вірою, що таки віднайдемо колись підтримку, колектив активно працював, однак період великих сподівань тривав не так і довго… А ті жалі та розчарування навіть із відстані вже двох десятиліть так і не змаліли, бо й сьогодні проекти, в які вкладено багато творчих сил, на часі. Так, А. Качан розробив макет дитячого часопису «Чаро-дій», концепцією якого було спрямування дітей до саморозвитку  на ґрунті  давніх  українських традицій виховання та унікальний народознавчий календар – книжечку для малечі. На чолі з А.Непокупним вже було приготовано сценарій до випуску телепрограми «Заповіт», готувався ефір,  та внаслідок заміни керівництва Українського телебачення і його відкладено до шухляди.  Дуже цікавим видавався проект, запропонований О. В.Третяком – створити голографічний альбом мистецьких творів Т.Шевченка (все обладнання для цього малося в університеті). Обговорювалися спільні не менш цікаві проекти з такими світлої пам’яті особистостями як член-кор. НАНУ Павло Сохань, літературознавець Ярослав Дзира, Голова НТШ професор Олег Романів, які були великими друзями Фонду. Зокрема, уже на рівні Міносвіти обговорювалася можливість створення на основі Фонду філії НТШ у Києві тощо. Не спромоглися, звичайно, і на дуже важливий захід -;  зробити всеосяжну експедицію по місцях перебування Т.Шевченка з ревізією стану пам;яток, пов;язаних із його ім;ям ( а вони ще тоді мали жахливий стан…) та ретельно зібрати рештки спогадів про перебування поета, з якими систематично зверталися до нас в регіонах.
 
Та ілюзії щодо впровадження численних ідей і підготованих до реалізації проектів невідворотно відступають й надалі, натомість гостро постає проблема хоч якого-небудь виживання власними силами.  Траплялося, що продавалися останні власні родинні цінності…  Добре підпирало у разі незначних, але частих, витрат також  плече правнуки Т.Шевченка Ірини Зеленко. Єдине, що тішило колектив, то це те, що Фонд мав надійний притулок – багаторічний безкоштовний офіс знаходився на теренах Київського університету ім. Т.Шевченка опісля того, як Фонд втратив, так само безкоштовне, приміщення у Спілці письменників України,  де й перебував-то усього близько року…
 Завдячуємо тим людині неординарній, відданій своїй справі, бо це був не лише видатний вчений, академік, патріот, але й дуже вправний менеджер державного рівня – ректору університету Віктору Васильовичу Скопенку.  «Тарас Шевченко? Саме у нас йому й місце!» – твердо відказав він при нашій першій зустрічі щодо розміщення фонду, яке запропонував доцент інституту журналістики цього ж університету, член правління Валентин Бугрим. Опісля його відходу Скопенка В.В. від керівництва університетом нас наполегливо попросили з малесенької кімнатки («Шевченко був безхатченком, і його Фонд в незалежній Україні такий самий!» – іронічно коментували наш «офіс» гості з діаспори) , з огляду на нашу неспроможність оплачувати ой же які коштовні квадратні метри у центрі міста! Внаслідок, на поточний момент на 25 році свого існування Фонд знаходиться, в сенсі свого розташування, у прямому розумінні в повітрі й свої засідання щоразу проводить де пощастить.  Вніс швидкоплинний час корективи й у склад Правління Фонду – дехто відійшов від співпраці за станом здоров’я, інших вже немає поміж нас… 
 
 А свого часу – всередині 90-х  –  стелився такий спокусливий і простий шлях Фонду до сталих фінансових джерел… Гадаєте, з боку політиків або політичних партій? Авжеж! За нашим глибоким переконанням Т.Шевченко не може належати ніякій політичній силі, бодай і найпатріотичнішій.  Шевченко належить українському народові! Пропозиція надійшла від Спілки громадських культурно-мистецьких організацій навіть Москви! І пропозиція дуже наполеглива (приїздили митці для перемовин, безперервно дзвонили, вимагаючи статутні документи) і дуже багатообіцяюча щодо фінансування. Однак, уже й тоді крізь надто настирливу «братську турботу» виразно проглядала якась завуальована, тобто підступна мета, якої чомусь, на відміну від нас, стільки років геть не помічали наші керманичі. Чи таки помічали? А, може, власні інтереси дорожче батьківщини? 
Та попри все, так хочеться вірити, що багаторічні зусилля колективу Фонду не пішли за водою.  Дещо ж таки спромоглися втілити в життя...
Від першого ж року діяльності розпочалася творча робота зі студентами унікальної кобзарської школи, заснованої наприкінці 90-х у селі Стрітівка Кагарлицького району Київської обл. Майже щотижня впродовж кожного начального року з творчою молоддю зустрічалися письменники, музиканти, художники, організовувалися творчі звіти молодих кобзарів на сценічних майданчиках Києва. Тоді ж започатковано і культурно-просвітницьку програму для учнів та студентів «Україна майбутня» – цикл зустрічей з митцями, науковцями, покликаний відкрити молоді малознані імена видатних українців. 1994 року, коли у вищих навчальних закладах не мріяли навіть про внутрішні студентські конференції, Фонд, до березневих шевченківських днів, запровадив загальноукраїнську студентську наукову конференцію-конкурс: «Розбудова держави: духовність, екологія, економіка» під гаслом – «Оживуть степи, озера…» (Т.Шевченко).  І що то була за конференція впродовж семи років! Щороку до 500 учасників майже з усіх ВНЗ країни, до 35-ти секцій, дев’ять премій та 150 найкращих доповідей, відзначених грамотами за підписом і голови Фонду, і міністра освіти, врешті випуск збірника.  Конференція проходила як на терені київських і ВНЗ, так і в інститутах НАНУ, де відбувалася певна апробація рівня підготовки студентської молоді з орієнтацією на подальше залучення її до наукової роботи. «Неоціненну справу робите! Навіть не уявляєте яку!» – стверджував, навідавши Фонд, ректор Донецького університету. Та ми добре уявляли свою мету. Недарма, розпочинаючи конференцію у знаменитій Мендєлєївській залі КПІ з пленарного засідання, запрошували до виступу представників діаспори,  дисидентів  та активних українських патріотів, зокрема професора Яра Славутича (Канада), останнього президента України в екзині Миколу Плав’юка, академіка Дмитра Гродзинського, головного редактора г-ти «Українське слово» Михайла Вербового (Польща), директора інституту археографії член-кореспондента НАНУ Павла Соханя та інших.  Допомозі в її організації гаряче завдячуємо міністрам освіти Таланчукові, Михайлу Згуровському, Василю Кременю, які безвідмовно й активно підтримували цей проект упродовж семи років, дарма, що конференція в коридорах влади набрала слави «бандерівської». Цікаво, чи діє на сьогодні створене під час першої ж конференції Всеукраїнське студентське товариство, яке засновувалося тоді з великим ентузіазмом?
Розпочав на той час Фонд і роботу над поширенням в суспільстві нового не заполітизованого, наближеного до реального, образу Т. Шевченка. Відтак, 1995 року на Івано-Франківщині, спільно з місцевою філією Фонду, проведено науково-публіцистичну конференцію «Т.Шевченко і Західна Україна», наступного року вже до Києва зібрано чималу когорту шевченкознавців із-за кордону (більше десяти видатних літературознавців із країн Європи та Америки)  для участі в наступній – «Т.Шевченко і національно-визвольні змагання українського народу».  Прикро, однак, наміри зробити подібні конференції щорічними так і не вдалося втілити в життя,  хіба вже згодом зі скрипом провели ще дві: «Тарас Шевченко і Україна ХХ1 ст.» (2000 р.) та «Краєзнавче шевченкознавство: стан, проблеми, перспективи» (2001 р.).  Матеріали вищеозначених конференцій, на щастя,  також побачили світ.
 
Світлина

А ще для студентів Київських ВНЗ під час шевченківських днів проводилися творчі конкурси «Заповіт»,  для малят літературно-мистецьке свято «У гостях у Тараса Шевченка». Організовувалися  конкурси та інші заходи патріотичного спрямування і в межах окремих районів Києва та області.
 Від 1994 року Фонд запровадив міжнародну премію за подвижницький внесок у національне та державне відродження: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля». 
 
Праонука Великого Кобзаря Людмила Красицька із Василем Яременком і Олександром Шугаєм, упавноваженим Олексієм Коноваловим та Фондом Івана Багряного отримати премію і передати йому ...
Щорічно премія (останніми роками відзнака) вручається трьом номінантам, із яких один з-поза меж України. Поміж нагороджених Василь Барка (США), Дмитро Штогрин (США), Іван Яцканин (Словаччина), Йосип Струцюк, Валеріан Ревуцький (Канада), Микола Плав’юк (Канада), Катерина Кричевська-Росандич (США), Юрій Бойко-Блохін (Німеччина), Руперт Кльотцтл (Австрія) та багато інших. З українських преміантів – відомі  люди Петро Ротач, Володимир Малик, Богдан Пастух (перший голова Луганської «Просвіти»), Роман Коваль, Петро Засенко, Василь Яременко, Роман Круцик, Григорій Зленко та багато інших. Власне, невдовзі цьому проектові також виповниться 25-ть. Урочистості з вручення дипломів традиційно відбуваються на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Першим спонсором премії на постійній основі визвався стати Укрсоцбанк, очолюваний тоді Іваном Миколайовичем Носом.  Але що в наш час  є сталим?  Як вже зазначалося вище, премія, за браком спонсорів, набрала останніми роками взагалі статусу відзнаки.
Завдяки 200-річчя Т.Г.Шевченка, Фонду дещо таки пощастило з видавничою діяльністю. Так, від 2005 року почав виходити до ювілею «Шевченківський краєзнавчий альманах», чим щиро завдячуємо людині, яка впродовж багатьох років завжди намагалася, і зовсім не заради реклами,  посильно підтримувати Фонд – бізнесмен, очільник благодійного Християнського фонду, людина глобального державного мислення, патріот Валерій Бабич. Це були і студентські та шевченківські конференції, премія Фонду і поїздки до Канева, поточна діяльність Фонду, спроба впровадити проект «Шевченківська листівка» – перший випуск
 
Спільне фото лауреатів 2016 року Всеукраїського культурно-наукового благодйного фонду Тараса Шевченка: Василь Яременко, Василь Довжик і члени правління фонду - Людмила Красицька(Президент фонду,праонука Великого Кобзаря), Олександр Шугай, Валентин Бугрим, Петро Засенко, Маар’ян Піняк (директор Національного Шевченківського заповідника у Каневі), Алла Яхімович (наук.працівник музею) після вручення премій "В своїй хаті своя правда і сила, і воля" біля підніжжя пам"ятника національному генію і пророку... Світлина В.Бугрима і Я.Яременка
 

«Шевченко в автопортреті» у 500 примірниках було поширено поміж учасників Шевченківського вечора в Національній опері. На жаль, ювілей поминув й випуск «Альманаху» знаходиться під великим питанням, мусимо докладати максимум зусиль для пошуку коштів аби продовжити видання, на котре є великий попит як в Україні, так і за її межами. Проведено деякі й інші заходи до 200-х ліття від Дня народження Великого Кобзаря. Зокрема, член правління фонду В.В.Бугрим видав книгу «Тарас Шевченко ... на Майдані», створив спеціалізований сайт-видання «Шевченко ювілейний» (до речі, єдиний ювілейний сайт в Україні), опубліковав чимало новаторських статей про національного генія і пророка у часописах та наукових збірниках.
Малися у Фонду і музичні проекти. Один з них – тріо віртуозів «Заповіт», яке, навіть, презентували публіці в Українському домі (втілив Віталій Кирейко). Великий успіх, відгуки в пресі не порятували цей унікальний колектив від розвалу з тієї ж самої банальної причини, що й решту. Обговорювався і дуже привабливий та актуальний проект Кобзарського театру, однак лише обговорювався… Власне, Фонд всі двадцять п’ять років тісно співпрацював з кобзарями, які були окрасою багатьох його заходів, а кобзарі Василь Литвин та Віталій Мороз входили до складу Правління. 
«Про насущне» – дискусія: Хто тепер у нас месія? Ох, Шевченка б в Президенти, від народу диригента.

 Світлина...
Зліва направо: Петро Засенко, Василь Довжик, Олександр Шугай, Василь Яременко, Валентин Бугрим у дискусії про насущні проблеми ...

Окрема сповідь щодо осередків Фонду в регіонах. Так, сповідь… Бо вони чи не ще більше потерпали від байдужості тих , хто мав би підтримати їхню діяльність. А діяльність була різноманітною і визначалася різними чинниками, від можливостей до традицій та потреб на місцях.  Так, у Лубнах Полтавської області на чолі філії Фонду стояв видатний український письменник, великий патріот, невтомний громадський діяч(попри важкої хвороби)  Володимир Малик і його, разом із колегами по осередку хвилювали всі аспекти культурницького життя міста й району.  Докладні звіти про численні заходи він надсилав акуратно щороку. Дуже неординарною була діяльність філії в м. Охтирка Сумської обл., де взялася за справу людина не байдужа до долі свого краю енергійна та обдарована Катерина Макаренко – співачка, керівник художнього колективу «Калина» (в попередні роки зав. відділом культури та заст. мера з гуманітарних питань). Розмаїття заходів Охтирської філії складно перелічити,  це і робота з відродження пам’яті свого великого земляка Івана Багряного, і створення творчих колективів, і просвітницькі літературно-мистецькі заходи для школярів та молоді, і дуже цікавий міжнародний пленер зі стародавнього гончарства. Чимало доброго можна сказати й про діяльність решти  філій. Найбільш активними поміж інших були Севастопольська, Харківська, Дніпровська, Одеська, Надвірнянська Івано-Франківської обл.,  Борщівська Тернопільської. Однак, якщо діяльність усіх  філій охоплювала не лише шевченківську тематику, то маємо ще одну – унікальну, і діє вона безпосередньо на батьківщині Т. Шевченка в с. Шевченкове. Філію очолює праонук поета Микола Лисенко, об;єднуючи в селі інших родичів. Вся робота цього осередка пов;язана саме з життям і творчостю Кобзаря. Так, проводяться конкурси читців Шевченкових творів, ведеться робота по збереженню пам;ятних місць поетового дитинства (в т.ч. калинового дерева, в хащах якого колись ховавсь малий Тарас від мачухи), відбуваються зустрічі як в області, так і по іншим регіонам України з родичами Тараса Григоровича – мешканцями села тощо. В цьому ж аспекті працює і Зелено-Дібровська філія Фонду в одноіменнім селі Городищенського р-ну Черкаської обл. Головна організація Фонду при найменшій нагоді завжди долучалася до діяльності філій як у формі консультацій, так і за безпосередньої участі в проектах. Врешті, Фонд долучався до численних заходів майже в усіх регіонах України і скрізь зустрічав відданих ентузіастів, готових розгорнути активну діяльність в місцях свого проживання при найменшій підтримці. Однак, саме цього Фонду завжди бракувало незалежно від того, хто добирався до солодко омріяної влади…
Несправедливо було б не згадати тут багаторічну активну співпрацю Фонду із Санкт-Петербурзьким українським громадсько-культурним об’єднанням ім. Т.Г.Шевченка, яке вважало себе філією Фонду та щорічно звітувало про свою роботу. Так само, у структурі Фонду хотіло бачити себе і Воронізьке українське товариство, з яким теж були тісні стосунки. Мали співпрацю і з осередками Тюменського й Краснодарського краю та Курської обл. За найменших, знову ж таки, матеріальних можливостях, такі контакти, розширені і сталі, включно із допомогою цим східним українським громадам, могли стати реальністю й зміцнити позиції України там, де сьогодні наші земляки нас сприймають, м’яко кажучи, з осторогою. Контакти Фонду із західними українськими осередками незначні, попри великої кількості лауреатів премії з різних країн світу, близькі контакти встановлено хіба з українською громадою Румунії.
На завершення нашої стислої сповіді, до якої внесено найголовніші віхи 25-ти річної роботи Фонду з його досягненнями та невдачами, низько із вдячністю вклоняємося усім переліченим вище учасникам його діяльності на різних етапах того непростого життя, що для всіх тягло за собою не прибутки, а, швидше, збитки. Переконані, ніщо не гине у вирі шаленого життя, все пролонговано в майбутнє й, відповідно, мусить таки відбиться  на подальшій долі  нашої рідної України. І нехай вдалося зробити значно менше від можливого, проте з чистим сумлінням можемо усвідомлювати – цеглинку, бодай і маленьку, але закладену не на заробітчанській ниві, а на жертовній, щиру, закладено таки в духовний храм нашої державності, який страдницьки боляче зводиться українцями на своїй Богом даній землі. І буде зведений, безперечно. І, стоятиме, безперечно, вічно!
Сьогодні ж питання інше. Чи існуватиме, освячений на працю цілою когортою кровних Шевченкових родичів, і на працю не лише з метою поширення Кобзаревого Слова, а на духовне відродження нації та формування сучасної провідної держави через потужний пласт національної культури, великою мірою втрачений за часів поневолення, цей Фонд і надалі? Адже за своєю суттю, за чверть століття, він набрав національного історичного значення в межах держави! Чи знайдуться для його відродження чиновники не від пустих слів і формулярів, а справжні державці? Або спонсори не від «розкрути» власного політичного іміджу, а щирі патріоти? Адже дуже хотілося б не тільки відродити найактуальніші зі старих, але й встигнути вчасно зреалізувати, наприклад, такі проекти як «Т.Шевченко – духовний батько Майдану», «Т.Шевченко в АТО», бо ж не варт втрачати набуте – мобілізаційний вплив Шевченкового Слова на громадськість, а усвідомлено, аналітично передати естафету наступним поколінням. Дуже цікавою видається і науково-публіцистична конференція щодо впливу Шевченка на Європейський (або й світовий) цивілізаційний поступ. Чи хтось має щодо цього якісь сумніви?
Щодо реального сьогодення, то вже оголошего квест-марафон «Як знаємо ми Тараса Шевченка?» на знання його творчості й життя (зі створенням спеціального сайту) та фестиваль одного музичного твору на слова Шевченкової поезії «Заповіт», адже десятки і десятки композиторів України та зарубіжжя поклали його на музику, хоча мало хто знає за них або чув їхнє виконання...
 
 Президент Фонду, праонука Т.Г.Шевченка по сестрі Катерині Людмила Красицька, письменниця 10 березня 2017 р. м. Київ

Світлини фонду  Т. Шевченка та В. Бугрима