Четвертая сказка, рассказанная ночью

          Чи бачили ви, як падають з  неба зорі? Так, мабуть, бачили… А  чому  вони падають? Люди кажуть,що то  душа людини вмирає, ось так -  як впала зірка, так і померла душа людська!Може то є правда, може - ні. Але я вірю в це.

         Чи є воля, чи є неволя? Хто відповість, що воно таке?  Вона жила на волі, а душа – в неволі! Чи буває так?

          Сімнадцять років – самий цвіт життя - дівочий світанок! Мрії, мрії,… мрії. Як, кохає Олеся того Миколу. Добрий парубок, гарний, як пісні співає, які очі в нього сині, наче волошки по хлібному полю розсипані, сині-сині.  Але, одружений  Микола, син в нього, Василько, батьківська копія.  І дружину Миколину, знає Олеся. Добра вона господиня і мати,  і дружина Миколі…

          Але, що ж робити, Олесі з серцем своїм? Хто скаже їй, що робити?  Бо  очі її шукають Миколу, бо руки її обіймають його в її снах, бо  тіло її горить пекельним вогнем від погляду Миколиного! Він відчуває  її, Олесю, очі в нього палають, коли він  на неї задивляється. Тягне він Олесю до себе, як голку до магніту…

         Сінокос в порі. Люди і ночують на луках. Сіно – це зелене золото. Вся худоба взимку за нього живе, дитинчат приводить, молоко  сіном наїдають. Миколина ділянка,поруч с Олесиною. Вона - с батьком і Микола теж.

         Зорі на небі, як діаманти світять, трави пахнуть, аж голова  паморочиться. Вийшла Олеся з намету,  не спиться, пішла до лісу. Ось берізка стоїть на пагорбі одна-однісінька, як  і Олеся. Притулилася Олеся до стовбура, обійняла його… а тут  руки чиїсь гарячі, сильні, притягли її до тіла… Микола! Так, Микола! Повернулася, до нього обличчям… Його губи, знайшли її губи, злилися в  любовному поцілунку… Які слова говорив Микола, як серце її калатало, як милувалися , вони під березою до ранньої зорі.

         День пройшов в роботі, але тіло не втомилося. І душа , і тіло
 Олесі  і Миколи чекало ночі… І знову, одинока берізка стала свідком їхнього кохання.

          Скінчився сінокіс. Повернулися люди в село. Вечір прийшов. Вийшла Олеся з дому, пройшла до хати  Миколи. В вікна бачила, як бавився, Микола з синочком, як пестив любу дружину.  І вже  не згадував Олесю…

          Місяць минув, другий,третій… Відчула Олеся, що  щось не так,
з нею. Поповнишав  стан її, торішні плаття стали вузькі.  Сказала вона мамі, що плаття замалі, одягти нема чого. Мати, на неї нагримала, допитуватися стала, з ким, дитину прижила. Впала мамі в ноги Олеся. Просила матінку, не казати нічого, батькові, поки сама вона не  розплутає цю справу.

       Довго чекала, Олеся Миколу біля дому його. Вітер дме холодний, дощ зривається , а вона чекає. Що скаже їй Микола? Чи зрадіє він, що  Олеся  народить йому сина? Чи, кине свою жінку і буде з нею,бо він казав, що не кохає її, а кохає тільки Олесю!

       Вона побачила Миколу… ,але ж він ішов з  Оленою, її подругою. Ось, біля  її хати зупинилися… Що, це? Чому Микола цілує Олену? Чому до стіни її притискає? Чому груди її цілує, які випустив на волю з-під кофтини? Олеся підбігла до них…Закричала, як поранена лебідка, відштовхнула подругу-суперницю. До Миколи промовляла, про його обіцянки згадувала. Микола підняв її на ноги з землі, бо не держали від хвилювання ноги і сказав, що є в нього син і родина, тай іншою , йому не треба. Хай  Олеся від дитини позбавиться. І пішов…

            Олена не тримала зла на Олесю, бо була старша за неї і краще знала життя. Взяла її за руку, дала гроші і повела її до Марковни, яка виручала дівчат, від такої біди. В хаті  Марковни було неохайно, вона поклала Олесю на стіл, вкритий пожовтілою ковдрою, дала їй півстакана самогону, залишок в пляшці випила сама і взялася до роботи…

           Олеся йшла додому, тримаючись за паркани. Покусані від болю губи   кровоточили, живіт  горів, а тіло вкривалося холодним потом… Ще чотири хати і Олеся буде вдома. Але сили скінчилися… Вона  впала долі . Її очі дивилися в небо, де зірки танцювали, якійсь чудернацький танок, перестрибуючи одне через одне…

            Зірка впала з неба, коли останній  подих відлетів з вуст Олесі…

 
               
.