сказка

                " ЗНАЙТИ ВЕСНУ"

У густих хащах лісу, у затишній теплій хатинці разом зі своєю мамою зайчихою, жило маленьке зайченя з великими вухами.
Тому і звали його Вуханчиком. Було воно дуже допитливим, а тому постійно про щось запитувало свою маму. І ось одного зимового вечора, коли за віконцем йшов густий лапастий сніг, і за його завісою не було видно лісових дерев. Вуханчик запитав: -"Мамо, а яка вона весна, чим пахне? " Зайчиха промовила: " Ти у мене розумник, тож сам зможеш відчути Весну" - Відчути, це як? Весна пахне морквиною? - не вгавав Вуханчик. Мама зайчиха розсмілася: - Правильно синку. І морквиною, і квіточками також " Більше мама не сказала нічого, а маленьке зайченя почало думати про Весну.
Сонячного морозного ранку маленький Вуханчик, нічого не сказавши мамі, вирушив до лісу, де ховається від лютої зими красуня Весна зі своїми запашними квітами і морквинкою.
Лише тоді, коли опинилося далеко від своєї домівки і морозець почав щипати за маленький носик, зайченя з жахом зрозуміло, що заблукало.
Велика зайчиха знала в лісі кожну стежку. Але темної ночі коли все навкруги засипало снігом,їй довелося добре поблуакати, поки знайшла синочка. Він сидів під кущиком і весь тремтів від холоду. Матуся принесла його додому і всю ніч напувала гарячим чаєм с малиною.
А вже наступного ранку на вулиці яскравим промінням засяло сонечко, сніг почав танути.
Пустотливі сонячні зайчики весело стрибали по кімнаті, де в ліжечку під теплої ковдрою спав малий Вуханчик. Один з них обережно торкнувся його носика і тихо прошепотів: " Прокидайся, Вуханчику, адже весна вже на дворі.
Він засміявся у відповідь дзвінким сміхом і, відкирнувши важку ковдру зіскочив зі свого ліжечка. Тепер Вуханчик нарешті зрозумів: " Весну не треба шукати, вона приходить сама.