Краплина щастя

 Річка народжувалась у горах, перебігала через ліс і несла свої води на рівнину, до селища. Вона розділяла, колись одне селище, на дві частини: праву і ліву. А також і на непримиренних ворогів. З чого почалась ворожнеча зараз уже і не згадати, але тривала по цей день. Жінки прали на одному місці, але не розмовляли одне з одним. Чоловіки, навіть не дивились одне на одного. Ба! Навіть дітлахи  дружби не заводили.
На правому боці старшинствував Ратимир. У нього був п'ятирічний син і двоє доньок. На лівій - Милош. А от йому богів не давали дітей. Уже п'ятий десяток розміняв Милош, а втіхи не було. Та минулого року дружина повідомила, що при надіі.  Зараз Милош чекав (уже цілу ніч) кого подарує йому дружина.
Рано на зорі, ще й сонце не встигло прокинутися, повитуха вийшла з хати і передала Милошу дитину.
- Дівчинка! Красуня, - сказала вона, - нехай щаслива росте...
Батько ( Милош лише зараз усвідомив, що став батьком) взяв малу на руки і вийшов в сад. Роса замочила ноги, над головою зеленіли крони дерев, а крізь них пробивалися перші промені сонця. Милош опустив руку в траву, намочив в росі і торкнувся щік донечки:
- Моя ти росяна дівчинко, моя ти  краплинка радості, - він підняв  дитину високо вгору і голосно промовив ім'я, - Росина!
Минуло п'ять років і Милош, хоч як любив доню, все частіше став  задумуватись, а що далі? Більше дітей у них не буде, про це одразу після народження Росини, сказала повитуха. А він не молодіє... А що коли?...  А за разом і... Так! Слід уже припиняти пусту ворожнечу!
Того ж дня він навідався до Ратимира і там була укладена угода про слюб його, Милоша, доньки і сина Ратимира.
Час схожий на воду в річці - нікого не чекає, лише плине й плине вперед. Здається лише вчора Милош носив доньку на руках, а ось уже доросла дівчина кидається до нього на шию з криком: "Таточко повернувся!" Ото лисичка!  Знає, що тато її любить і балує, а повернувшись з ярмарки без гостинчика не залишить!
Минули умовлені десять років, виросла його Росина. Треба буде поговорити з нею...

***********************************************************

Троє парубків сиділи біля капища і чекали. Четвертий стояв біля дерев'яних ідолів і все ніяк не міг наважитись підійти до Лелі. Стояв під зорями, котрі славив своїм ім'ям з моменту народження і не міг зрозуміти: як так сталось? Чому?
Зореслав уже помолився Роду, попросив терпіння у Лади, і врешті повернувся до Лелі. Юна богиня любові з посмішкою дивилася на нього, але щоб вона сказала, якби ожила?
 - Леле! Ой, Лелечко! Я прийшов подякувати тобі за твій дар. За те, що знаю, що таке  кохання. За те, що знаю, як воно розчинятись в очах коханої. За те, що знаю, як зупиняється подих, коли вона поруч; як серце пропускає удар, коли вона йде назустріч. За те, що відчував її ніжність, коли вона пригорталася до мене. За те, що її очі світили мені ясніше за зорі, а сонце нагадувало її усмішку. А коли йшов дощ, я у кожній краплині бачив її ім'я. Моя Краплинка! Складаю тобі, Леле, мою вдячність...  
Завтра я стоятиму перед твоєю матір'ю, Ладою, і принесу клятву  іншій дівчині. Саме вона стане моєю дружиною, допоки Мара не розірве наші пута. А моя кохана Краплинка завжди буде в моєму серці. Завжди. Я зроблю все, аби моя дружина була щасливою. Одного не зможу їй дати - кохання. Його уже забрала Краплинка. Забрала з собою у світ Мари, де чекає на мене. І за її очікування я теж вдячний тобі, Леле. Не зумів я зберегти твій подарунок...  
Хлопець зі стогоном опустився на коліна перед Лелею. Ніяк не очікував він, що кожна згадка буде таким болем відзиватись в серці.  
Зореслав завмер і дозволив собі те, чого не дозволяв останній місяць: згадувати...


Зореслав любив лісове озеро: тихо, спокійно, не набридає ніхто. Можна і шаблею помахати, і скупатися. Щоправда останні дні йому все частіше здавалося, що на озері він не сам. Неначе хто погляду не зводить. Ну та це легко вияснити. Завтра він влаштує засідку.
"Завтра" прийшло дуже швидко і засідка себе  виправдала: зрозумівши, що сьогодні нікого не буде, до озера підійшла дівчина. Зореслав замилувався - красуня! Невисока, чорнява, повновида; очі кольором нагадують лісові горіхи, а стан!... Таки красуня!
Хлопець вийшов зі своєї схованки, а дівчина зашарілась, зрозумівши, що її викрито. Зупинилась і спостерігала за хлопцем, а той підходив все ближче й ближче...
- Добридень, - мовив тихо, а дівчина, як сполохане оленятко, раптом різко повернулася і втекла.
Зореслав не побіг навздогін. Лише посміхнувся. Був певен, що ще не раз побачить дівчину.
На наступний день цієї упевненості уже не було: а раптом вона не прийде?
Але ні. Вона сиділа на камені, спустивши босі ноги в воду. Грілась на сонечку і.. Невже чекала?...
- Дня доброго, - зронив хлопець. 
-Добридень, - зашарівшись, тихо відповіла дівчина.
-Спекотно, правда?
-Так...
-Чи можу спитатись, як тебе звуть?
Дівчина зачерпнула у жменю води, а коли вона витекла і лише окремі краплі падали з пальців відповіла:
-Краплинка. А як звуть тебе?
Зореслав присів поруч дівчини на камінь . Йому раптом захотілось, щоб вона називала його так, як колись мама. Тому й відповів:
-Славчик. А скажи, Краплинко, чи не ти оце за мною слідкувала?
Дівчина відвела погляд, почервоніла і сказала:
- Я більше не буду...
А знову зустрівшись поглядами молоді люди раптом щиро розсміялись. І розмова враз полилась легко, про все і ні про що водночас.
 За деякий час дівчина раптом сполошилась:
- Ой! Мене ж дома уже чекають!
-Та й мене теж, - відповів Зореслав, - Я завтра тебе побачу?
-Непевна, - дівчина кинула лукавий погляд на хлопця і пішла по стежині на правий берег селища.
Зореслав дивився їй вслід і думав: "А все таки вона красуня! Крап-лин-ка!"
Дні минали за днями. Минув лише місяць з того пам'ятного дня, а Зореслав уже не розумів:як він жив раніше? Без неї? Без її обіймів, без поцілунків, без можливості дивитись в її очі і чути її сміх?Як? Все частіше, то мати, то батько, заставали сина на тому, що він, покинувши роботу, дивився в небо зі щасливою(а за словами батька, дурною) посмішкою на устах. Радість і ніжність переповнювали хлопця. Він чекав лише Ярилового дня, а точніше - ночі. Тоді він зможе спитати те, що турбує його зараз найбільше.
Чарівна ніч бога Ярила!Ввечері парубки розводять вогнище, а дівчата ворожать, пускаючи на воду вінки. Хлопці намагаються перехопити вінок тієї, котра подобається. Адже за нього можна отримати викуп: поцілунок. Ну а коли хлопець з дівчиною пішли в ліс, шукати чарівний цвіт папороті, то, швидше за все, у їхніх хатах скоро будуть готуватись до весілля, слюбу.
Саме в цю ніч Зореслав взяв Краплинку за руку і повів в ліс. Він теж вирішив пошукати чарівну квітку. Але пізніше.. Зараз він хотів почути відповідь:
- Краплинко, люба, ти станеш моєю дружиною?
- Так, - дівчина ні на мить не завагалась , не відвела погляду, - стану. От тільки ти з правого берега, а я - з лівого. чи дозволять батьки?
- Не турбуйся, я поговорю з батьком. і він усе залагодить. Вір мені, кохана.
Хлопець легенько потягнув дівчину вниз, на килим з м'якої трави. У цю ніч їхнє кохання розквітло для них чарівним цвітом папороті.
А за два дні Зореслав застав свою кохану в сльозах. вона не дала йому й слова сказати:
- Славчику, любий, мене заміж віддають! Після обжинок люб буде. І домовлено про нього заздалегідь було! Та я краще в річку піду жити, аніж з нелюбом жити!!
Сльози котились з дівочих віч. Зореслав обійняв дівчину, пригорнув до себе:
- Люба моя, не плач, не бійся. Я нікому тебе не віддам, - ніжні обійми та поцілунки зробили свою справу. Дівчина заспокоїлась і слухала коханого, - зараз я піду і поговорю з батьком. Чекай мене тут, як зайде сонце. Чекатимеш?
-Так, чекатиму.
- Люба моя, вір мені!
І дівчина повірила. Всім серцем. Так, як вірять лише закохані.
Та й сам Зореслав вірив: будь-які батьки, з радістю, віддадуть за нього, сина старшини, свою доньку. Треба було лише умовити батька.  Додому Зореслав біг. Чим швидше він поговорить з батьком - тим краще. Ратимир сидів на подвір'ї, ладогив упряж. А від слів схвильованого сина відмахнувся: 
- Закохався? А вона, кажеш з лівого берега? Про яке кохання мова, сину? По обжинках твій слюб з Росиною, донькою старшини лівого берега. Погуляй наостанок. 
- Батьку! про що Ви говорите? Який слюб? Я кохаю іншу дівчину! а доньку старшини я навіть не знаю! 
Ратимир підірвався на ноги і почав кричати на сина. Говорив про те, який він дурень, що вигоди своєї не бачить! А наостанок видав: 
- Така влада (об'єднане селище) сама в руки йде! Хіба можна впустити таку удачу?!! 
- Та навіщо мені влада, коли коханої поруч не буде?!! 
І тут Ратимир зірвався і вперше за багато років побив сина. Отямився коли дружина і доньки здійняли крик, а Зореслав лежав на землі, скривавлений. 
До себе Зореслав прийшов тоді, коли  в хаті уже всі спали. Поруч з ним сиділа Квітослава, старша з сестер. Побачивши, що брат прийшов до тями, вона спробувала його знову вкласти: 
- Лежи спокійно. 
- Мені до озера треба, Квіточко, Мене там чекають, - побита спина горіла вогнем, в голові паморочилось, але Зореслав був невблаганний: йому дуже треба до лісового озера! 
І сестра здалась: 
-Гаразд, але я піду з тобою. 
Коли вони тихенько вийшли з хати, Зореслав зрозумів, що спізнився. Дуже сильно спізнився. Сонце уже давно зайшло, а на небосхилі виблискували зорі. 
До озера вони добирались довго. Кілька разів зупинялись. Добре, що сестричка була поряд: сам би він не дійшов. На березі нікого не було. Не дочекалась його Краплинка... 
- Подивись, що я знайшла. Отам, на ліщині висіло. 
- Її намисто! Не дочекалась.. І навіщо я з батьком сварився? Треба було одразу бігти сюди, до неї! 
- Ну чого ти так, Зореславе? - Квітка заметушилась коло брата, - ну хочеш я завтра на лівий берег піду і все-все про неї взнаю?А зараз, ходімо додому, поки тато з мамою не встали. Тато знову розсердиться, а мама - хвилюватиметься... 
Зореслав стискав намисто Краплини, а в вухах знову і знову звучало: "Та краще в річку, аніж з нелюбом жити!".. 
Почувся грім і пішов дощ. поки брат з сестрою дійшли до хати - змокли до рубчика! 
Три дні Квітка сиділа біля брата, що горів в гарячці. А коли йому полегшало вирішила навідатись на лівий берег. 
Розпитувати ні про що не довелося: селище гуділо! Всі розмови були про дівчину, що не захотіла заміж за нелюба йти. а коли батьки змусили, то втопилась. Одні жаліли: молода, красива; другі засуджували - непослух, то гріх! 
Квітка одразу усе зрозуміла. Навіть імені дівчини питати не стала. Йшла додому і ніяк не могла уявити, як вона про це брату скаже? Може змовчати? 
А коли зайшла до хати, то їй достатньо було лише глянути на брата, щоб Зореслав зрозумів: сталось те найгірше, чого він так боявся. Не зберіг він своє кохання. підвів кохану краплинку, а вона ж йому вірила! 
Жар, котрий три дні старанно збивала Квітослава, знову поглинув хлопця.
 На наступний день Зореслав піднявся. З допомогою сестри, одягнувся і вийшов на двір. На сусідньому березі у небо підіймався дим. Усі добре знали, що то душа дівчини піднімається у небо з похоронного багаття. І Зореславу на мить здалося, що він побачив свою кохану в цьому диму. Все. Її немає. І це його вина. Обіцяв і не дотримав слова. Не врятував. Віддав Марі!
Що там батько казав - влада? Ні!  Вона йому не потрібна. але він може зробити так, щоб більше ніхто не думав, лівий чи правий берег. Щоб більше ніхто не втрачав кохання.
Зореслав важко подивився на батька і промовив лише два слова:
- Я згоден, - а тоді повернувся і пішов до хати.

 Уже седмиця минула з того дня, як Росина повернулась додому пізно вночі. Вона не дочекалась свого коханого Славчика, але залишила там своє намисто. мала надію - Славчик зрозуміє, що вона його чекала.Якби могла, дівчина і зараз би побігла на берег лісового озера, але батьки заборонили навіть виходити з двору.
Кілька разів Росина пробувала заговорити з мамою про свої заручини і майбутній слюб, але та лише відмахувалась від доньки і відсилала до чоловіка: " Це вигадка твого батька, з ним і говори"
Надвечір Росина застала батька на призьбі, самого:
- Таточку, - дівчина присіла на призьбу поруч батька, - для чого Вам цей слюб?
- Росинко, - батько пригорнув доню до себе, - а чим тобі так недовподоби цей слюб? Родина хороша, забеспечена. Зореслав хлопець спокійний, я його бачив, буде непоганим чоловіком...
- Таточко! але я його не люблю!
- І хто ж той, що сполошив твоє серденько?
-Він з правого берега, звуть Славчиком. Звісно він не син старшини, але таточко(!), коло нього так затишно, як коло Вас з мамою. До нього на зустріч я не йду, а неначе лечу. Він, як Ви, від усіх незгод захистити зможе! Славчик - мій ладо, подарований Лелею...
-Знаю я одну дівчину(зараз уже жінку), котра в свого коханого вірила так само сильно, як ти у свого Славчика!
Росина повернулась і з цікавістю поглянула на батька.
-Давно це було, Росинко, більш як двадцять років тому. Хлопець з нашого, лівого , берега закохався в дівчину з правого. Почав упадати на нею. І дівчина відповіла взаємністю. Тоді хлопець зважився і пішов до її батьків - просити дозволу на слюб. Та її батьки відмовили, а брати ще й добрячих стусанів надававши (а щоб знав, як на наших дівчат заглядатись, лівобережний!), за двері викинули. Але хлопець був наполегливий: і вдруге, і втретє з'явився на порозі її хати з тим самим проханням. І тоді дівчина сказала, що кохає його і хоче стати йому дружиною. А батьки сказали, що вона може йти куди завгодно, але ні їхнього благословення, ні посагу не отримає.
Вони послюбились тут, на цьому березі. І хоч живуть уже багато років душа в душу, хоч уже й доньку дорослу мають, а люди все не можуть їм їхнього бунту пробачити. Щоб не сталось у них поганого завжди нагадають, що непослух - то гріх.
Ти віриш у свого Славчика, Росинко?
- Так, тату!
- То домовимось так: до обжинків ще цілий місяць.Якщо твій коханий прийде і попросить про слюб, якщо доведе, що не лише на словах тебе любить, а й готовий відповідальність за сім'ю на себе взяти, - я піду до Ратимира і поговорю про розірвання заручин.Згода? - отримавши кивок на згоду, Милош піднявся і попрямував до дверей.
- Тату!
-Що доню?
- Тату, а хто вона? Хто з наших жінок не побоявся ні батьківського гніву, ні людського осуду і пішов на наш берег за коханим?
- Твоя мама, Краплинко, твоя мама!
Милош повернувся, поцілував доньку в лоба і побажав:
- Добраніч.
Росина сиділа під зоряним  небом, а в голові крутилося:"Він прийде. Він знайде мене!"
 Але минав час і віра танула, як роса на сонці. Ось уже і місяць закінчується, і обжинки на носі, а Славчика все не було. Невже забув?А може ніколи і не кохав?
Усе частіше Росина згадувала батькову розповідь. Лівий берег, правий.. Та чи не все одно? Чим вони відрізняються? І там, і там живуть люди, котрі хочуть одного й того ж: щастя, добра, спокою, миру...
І Росина пішла до мами:
- Мамо, що зміниться, якщо я вийду заміж за того Зореслава?
- Що зміниться? Відношення людей одне до одного зміниться. Селище, швидше за все об'єднається.
-А щоб Ви вибрали, мамо?За кого б заміж пішли?
- А це від хлопця залежало б! Твій тато, хоч не раз битий, але знову й знову по мене приходив. А твого "коханого" я ні разу не бачила!
Мати злилась на незнайомого хлопця: заморочив дочці голову і зник! Ото попався б він їй на очі!
На наступний день, після безсонної ночі, Росина згодилась на слюб з Зореславом.
У день слюбу, на Росині була біла, вишита білими нитками, сорочка з мереживом по рукавах і подолу. Легкий білий серпанок вкривав голову і закривав обличчя. Після обряду серпанок спалять перед Ладою, як жертву. А Росину, мама і сестри Зореслава переодягнуть в сорочку, вишиту ними саме для неї, Росини. Вона встигла познайомитись з Квітославою і була упевнена, що вони стануть друзями.Мама Зореслава теж була дуже приємною. А ось сам наречений очей до неї не казав. Це і ображало, і заспокоювало водночас. Хто зна, як би вона дивилась на нього? Росина йшла до капища і, по дорозі, розкланювалась з односельчанами, що бажали їй міцного слюбу, хорошого чоловіка, здорових дітей... Звичні ритуальні побажання бентежили дівчину. Коханий від неї відмовився, і тепер не відомо чи буде її слюб щасливим...
А поглянувши вперед Росина трохи не зомліла від радості: біля Лади стояв її Славчик і чекав на неї. Батько все таки дотримав слова! Напевне Славчик приходив до нього і вони про все домовились! Але чому ж не сказали їй?
"Дякую тобі, Леле, що я виходжу заміж за кохану людину", - подумала Росина і стала поруч з Зореславом.
Зореслав стояв на капищі і чекав наречену. Поруч стояли друзі, щось запитувала мама, тисла руку сестра, а він просив Ладу лише про одне: "Нехай Росина не буде схожою на Краплинку!
Натовп завирував, загомонів вітаючи наречену. Зореслав кинув погляд на неї і одразу зрозумів, що Лада його не почула: дівчина , що йшла до нього дуже нагадувала Краплину. Зріст, хода, темне волосся... Його дружина щодня нагадуватиме його кохану. Дівчина підійшла і стала поруч. Зореслав закрив очі і уявив собі, що поруч стоїть кохана. А за мить, йому здалося, що він сходить з розуму! Він відчув запах Краплинки, почув її ніжний голос, що з радістю відповідав на запитання: "так, я згодна стати його дружиною"... 
 Зореслав зняв з дівчини серпанок і остовпів. На нього дивились очі коханої; на устах, таких ніжних, таких рідних, цвіла посмішка... Невже це не сон? Зореслав різко заплющив очі і похитав головою.Потім відкрив їх, але з'ява не зникала. От тільки її уже тягли за руки сестри:переодягнутись же треба!
Хлопець повернувся до Лади, опустив в її вогнище серпанок і тихо промовив:
- Дякую тобі, Ладо, за те, що не почула мене.


Минуло два роки. У селищі з'явились зміни. Тепер два берега річки з'єднував міцний міст, по якому туди-сюди снували люди. І хоч часом і згадувались правий і лівий берег, та уже без тієї неприязні, що була.
Цієї літньої ночі селище не спало. Ратимир і Милош сиділи на призьбі біля хати Зореслава і звідти чулось бурмотіння:
-Всеволод! він же усім селищем володітиме!
- Ні! Любомир! Лю-бо-мир!
- Ні, Всеволод...
А сам Зореслав знервовано ходив по подвір'ю. Йому було байдуже хто у нього народиться: хлопчик чи дівчинка. Аби лише були здорові і дитина, і кохана Росинка.
Повитуха вийшла з хати і передала Зореславу згорток:
- Син. Нехай росте здоровий!
Зореслав став посеред двору і озирнувся навколо. Люди стояли вздовж паркану і чекали. Він притиснув сина до себе і сказав:
- Сину, я хочу, щоб усі пам'ятали заради чого ти народився., - Зореслав підняв сина високо вгору і вигукнув, - РАДИМИР!!!