Василь Паненко л кар, б знесмен, чиновник
Головний лікар дитячої обласної лікарні, а в минулому держслужбовець, пластичний хірург та засновник приватної клініки – про філософію хірургії, свій досвід бізнесмена та те, чому відмовився очолити центр, створенню якого віддав два роки життя.
Якби Ви сьогодні не були пов`язані із медицино, ким би Ви могли бути?
Саме перше бажання було стати військовим. Я поступав до Суворівського училища у Ленінграді, бо тільки там приймали із французькою мовою, яку я вивчав у школі. Але під час проходження медичної комісії лікар сказав, що у мене проблема із серцем. Із цією проблемою я прожив років 30, поки не потрапив до нормального кардіолога, який сказав, що серце у мене цілком здорове. Потім ще у школі, у старших класах, я мріяв стати юристом. Але врешті решт обрав медицину. А до юридичної науки я таки повернувся і зараз закінчую четвертий курс юридичного факультету Національної академії внутрішніх справ. В усіх цих професіях – військовий, юрист, медик - підхід до роботи визначається як стратегія. А я по життю стратег. Бути тактиком мені нудно. Моя справа – чітко спланувати напрямки і йти до кінцевої мети.
Не шкодуєте, що не склалося з військовою кар`єрою?
Якби армійські справи робилися правильно, відповідно до законодавства, людських норм, підходів до питань оборони держави, я дійсно міг би себе реалізувати. Бо найбільше стратегія реалізовується у військовій справі. Але зараз я не шкодую, бо в умовах, які тоді були в армії, я би себе реалізувати не зміг.
І тому, напевно, дякуєте лікареві, який знайшов у Вас неіснуючу хворобу?
Так. Він змінив мою долю.
Ви навчалися у Вінницькому медичному інституті?
Так. У 1988 році я закінчив педіатричний факультет, а у 1989 – інтернатуру з дитячої хірургії. Півроку пропрацював у Першій дитячій лікарні на Козицького (нині Оводова), а потім мене забрали в поліклініку дитячої обласної лікарні.
Ви пам`ятаєте свого першого пацієнта і свій перший робочий день?
Пацієнта не пам`ятаю, але перші дні роботи пам`ятаю дуже гарно. Було серйозне відчуття розгубленості. Це зараз мені здається, що простішого за медицину, за хірургію нічого немає. Але тоді я дивлюсь на знімок, ніби все вчив, ніби кістка як кістка, вже б додому відпустив, а приходить завідувач відділенням і каже: «Бачиш, маленька така ніби сходинка на кісточці, це перелом називається, треба гіпс накладати». І ось із таких нюансів склалася моя поліклінічна хірургія. І через якийсь час я себе так вільно почував, що мені стало нецікаво і я захотів чогось іншого. У дитячій обласній лікарні перші півроку було складніше, бо там були вже серйозніші випадки. Але через півроку-рік все було настільки просто, що прийом пацієнтів був у мене дуже короткий і зрозумілий для мене. Тому мені знову захотілось чогось іншого. І мені смішно чути, коли сьогодні кажуть, що неможливо вивчити сімейну медицину за півроку. Якщо медик нормально закінчив медичний вуз і має нормальну базу знань, він може будь-яку спеціальність вивчити за цей період.
У 1998 році я перейшов працювати до Військово-медичного центру, на той час там розвивалися серйозні напрямки хірургії, і я хотів чогось там навчитися. Там я пропрацював два роки, здобув багато знань і навчився розуміти філософію хірургії, а саме: якщо ти знаєш, що і як робити, тобі немає сенсу боятися. Хірург повинен оперувати сам. Якщо він зайшов в операційну, він повинен завершити цю операцію сам. І якщо він кличе на допомогу заввідділенням чи професора – це вже не хірург. Неважливо, що може трапитися під час операції, але ти повинен завершити її так, як ти запланував – це і є нормальний результат.
Як Ви прийшли у пластичну хірургію?
Після Військово-медичного центру я повернувся до дитячої обласної лікарні. На той час постало питання, розвивати тут дитячу кардіологію чи щелепо-лицьову хірургію, якої в дитячій обласній не було, всі такі операції робилися у Пироговській лікарні. З іншого боку, кардіопатологій у дітей було значно менше, ніж щелепо-лицьових. До того, мені більше імпонувала пластична хірургія. І коли я вже почав робити щелепо-лицьові, а фактично пластичні операції у дітей, я подумав: я багато працюю, і кожен раз дивитися, подякують мені чи ні, важко, а жити треба. Був випадок, коли ми з донькою проходили повз ринок і вона побачила диню і спитала, чи зможемо ми колись купити. І це спонукало до заробляння грошей. Але коли ти з тих чи інших причин не можеш сказати пацієнту «Дай», то для того, щоб цього не казати, я створив приватну клініку, де були чітко визначені тарифи.
Ви оперували тільки дітей?
Дорослих також, повний спектр: груди, ніс, черевна порожнина. Це був важкий період. Я оперував вночі, у вихідні, в інших містах, без відриву від роботи в державній лікарні. Але я зміг заробити чималі на той час кошти. Коли я балотувався на посаду головного лікаря, у мене питали: «Чого у вас такі дорогі ціни на пластичні операції були?». Я кажу: «Так у мене черга була майже на півроку». Слава Богу, за весь цей період у мене не було жодного ускладнення.
Чому ви покинули цю справу? Втратили інтерес до процесу заробляння?
Я став державним службовцем, а за законом держслужбовці не мають права мати свій бізнес. Тому вийшов із складу власників, фірма на той час вже практично не працювала, але я ще довгий час продовжував оперувати в інших клініках.
Ви були заступником директора департаменту охорони здоров`я і курортів Вінницької ОДА. Що Вас привабило в цій посаді?
Це була пропозиція директора департаменту Лідії Олексіївни Діденко. Я дещо вагався, але розумів, що це новий напрямок і що я зможу отримати нові знання і зробити щось корисне. І я про це рішення не шкодую, тому що ті знання, які я отримав за чотири роки роботи в департаменті, не можна отримати більш ніде.
Що це за знання?
Управління охороною здоров`я. Сьогодні я орієнтуюсь в цій системі: вторинний рівень надання медичної допомоги, третинний, що робиться в МОЗі. Спочатку до МОЗу я приїжджав і лякався, потім приїжджав і лякав всіх. Деколи наради, які мали тривати цілий день, закінчувалися за п`ять хвилин, бо я казав: «Навіщо нам сьогодні нарада? Нам дали форми для обговорення, які ми не заповнили, тому що нам їх не надали ані вчора, ані позавчора. А сьогодні ми маємо по них доповідати. Навіщо нам говорити ні про що?» І нарада закінчувалась за десять хвилин і давалося доручення все доробити. Можливо, це було неправильно з мого боку, але навіщо втрачати час, якщо ми неправильно почали? І я не хочу хвалитися, але сьогодні я щось розумію в охороні здоров`я. і в мене є бачення того, що не можна робити різкі кроки, якщо не підготовлено те, куди ми маємо стати.
Що Ви маєте на увазі?
Госпітальні округи. За ними майбутнє, інакше неможливо. Будуть у нас і округи, будуть і лікарні інтенсивної терапії. Але назвемо ми сьогодні лікарню лікарнею інтенсивної терапії і почнемо возити туди пацієнтів – але ж вона не готова сьогодні приймати людей, які потребують невідкладної допомоги. Немає кадрів, немає матеріально-технічної бази – то що, ми хочемо робити це на папері? Давайте робити поетапно: хто готовий – зробить зараз, хто ні – пізніше.
До речі, про кадри. Сьогодні багато нарікають на те, що рівень підготовки випускників медичних вишів далекий від належного. З Вашої точки зору це дійсно так?
Колись я спілкувався із молодими хірургами, які закінчили Ленінградську медичну академію. Я був вражений їхніми знаннями у порівнянні із рівнем знань випускників нашого медуніверситету, хоча наш медуніверситет дає гарні знання. Багато що змінила контрактна форма навчання. Це один із факторів того, що люди з неналежними знаннями вступають до медуніверситету і намагаються його закінчити. І ще один болючий для всіх галузей фактор – це корупційні моменти.
Ви вважаєте, що потрібно відмовитися від контрактної системи навчання медиків?
Потрібно відмовитися від додаткових виплат викладачам. Тоді й контрактне навчання буде нормальним. А ось як це зробити – це інше питання.
Ваш син пішов Вашою стежкою, тому що Ви порадили?
Якби він пішов моєю стежкою, він став би пластичним хірургом. А так він гінеколог, працює в онкодиспансері і дійсно вміє робити свою справу. Донька категорично відмовилася від медичної професії і побажала стати юристом.
Що спонукало Вас балотуватися на посаду головного лікаря?
Під час роботи у департаменті охорони здоров`я я два роки працював над грантовим проектом Світового банку із реформи системи охорони здоров`я. У рамках цього проекту у Вінниці має бути побудований центр серцево-судинної патології. І я мав цей центр очолити і навіть місяць пропрацював там, і штатний розпис зробив, і організаційні питання вирішив щодо харчування, медикаментів. І тут оголосили конкурс на заміщення вакансії головного лікаря дитячої обласної лікарні. А я тут пропрацював майже все життя. З іншого боку, навіть попри те, що я вивчав ендоваскулярну хірургію і займався нею у військово-медичному центрі, педіатрія мені значно ближча. Тут я як риба у воді. І коли сьогодні кажуть, що керівником медичного закладу може бути не лікар – це велика проблема. Так, чисто господарські і юридичні питання дуже важливі, і зараз я займаюсь в основному ними. Але разом із тим формування потреби у медикаментах, формування структури закладу, той же лікувальний процес – це питання, в яких теж важливо добре орієнтуватись. Дуже важливо, аби головний лікар мав менеджерську чи правову освіту, але основною має бути медична.
Якщо порівняти лікарню три роки тому, коли Ви очолили її, і зараз – що Ви можете назвати своїм головним досягненням?
Повну реорганізацію структури лікарні. Ми чітко структурували поліклінічну роботу: люди приходять в єдине місце, отримують консультативну допомогу і не порушують роботу інших підрозділів лікарні. Ми структурували стаціонар. Нам залишилося ще створити відділення екстреної медичної допомоги, щоб коли людину привезли, вона не йшла спочатку в травмпункт рентген робити, потім десь в іншому корпусі лабораторію шукати чи УЗІ. Це неправильно. Людина не повинна ні про що думати. Вона прийшла у заклад – і про неї повинні думати ми.
Ви побачили реальний результат того, що вже зроблено?
Так. Скоротили з 450 до 440 кількість ліжок, бо така кількість не була потрібна. І склалася ситуація, коли в якомусь відділенні ліжка пустували, а в якому їх не вистачало. Тому ми скоротили зайві ліжка і додали ті, які мали потенціал. І зараз маємо суперовий результат. У 2015-16 роках ми пролікували найбільшу за всі роки кількість пацієнтів і водночас скоротили терміни перебування в лікарні. А летальність стала найменшою за всі роки. У 2004 році вона складала 0,6-0,5%, а в 2016 – 0,32%. А за перший квартал 2017 року, коли ми пролікували найбільшу за всі перші квартали кількість хворих, летальність була 0,18% - такої не було ніколи.
Якою Ви бачите лікарню через п`ять років?
Те, що вона буде однією з найкращих в Україні – це точно. Але це не головне. Вона має бути такою, щоб пацієнт розумів, що тут відбувається і хотів прийти саме сюди, а не в інший заклад. Це називається конкурентоздатність. І це вже – ставлення персоналу до людей, і це – найважче. Знаєте, як в приватних лікарнях зараз працюють: не тільки подивляться, а й поцілують, куди побажаєш. Бо це кошти. І наш персонал має працювати аналогічно.
Як Ви можете охарактеризувати себе як керівника?
Це дуже складне питання… Мені хотілося б, щоб це зробили інші, але розумні.
Скільки зараз у Вас людей у підпорядкуванні?
Майже тисяча.
Який головний мессидж Ви їм адресуєте?
Що наш заклад має бути кращим. Так, сьогодні ми монополісти, але не за горами розвиток приватної медицини…
Але приватну не кожен здатен собі дозволити.
Сьогодні не здатен, а завтра – здатен. І за кожного пацієнта, якого ми сьогодні недотримуємо, я готовий битися до кінця. Навіть той, що має багато коштів, повинен лікуватися у нас. Тому що ми повинні робити краще за всіх. Ми і раніше так робили, і ця висота зараз лишилася, але, нажаль, у багатьох вона лише уявна, її перебирають інші фахівці – молоді, тямущі. Тому я змушую людей бути кращими, змушую працювати над собою. І це не лише професійні знання, а й ставлення до людей. Лікар повинен співчувати дитині, яку лікує. Тому для мене важливі професіонали, які добре знають свою справу і мають це співчуття, мають розуміти біль дитини, щоб шукати шляхи мінімізації цього болю, мінімізації дискомфорту під час лікування. Можна зробити розріз довжиною п`ять сантиметрів, а можна – один. І для дитини, напевно, краще один.
І останнє запитання. Ваше дозвілля – яке воно?
У вільний час я нічого не роблю, тому що не маю вільного часу. А якщо є – можу лише почитати книгу чи подивитись телевізор і відпочити. Я навіть у відпустку не йду на тривалий період, бо не ризикую залишати заклад на довгий час. І не тому, що боюся, що хтось мене підсидить – дуже багато втрачається контролю над багатьма моментами. А я перфекціоніст.
Спілкувалась: Ольга Денисова
Свидетельство о публикации №217052200433