Дощ укр

Із вікна було видно горизонт.
Із-за небосхилу насувалися багрово-чорні хмари. Звучали розкати грому. Було видно тисячокілометрові блискавиці. Небо накрило чорне-пречорне полотно. Сонце світило червоним сяйвом. Його проміння ледь-ледь пробиралось через кіптяву тієї хмари. Ніби на місто сунулася безкінечна хмарна осіння ніч.
Місто розкинулося під небом. На його вулицях уже п’ятий день бігає панічний люд. Від колись фешенебельних районів залишився скелет, який нагадував приміські фавели. П’ять днів і п’ять ночей на місто насувається та хмара. Колись неймовірне місто перетворилося на декорації до постапокаліптичного фільму. У телевізорі ведучі пробували заспокоїти люд, але та хмара, те небо і сонце жахало всіх. Паніки було не уникнути.
Дякуючи фанатикам, що сиділи в Інтернеті і тихо сіяли паніку серед мас, тепер люди, побачивши щось страшне і дивне навколо себе, вбачали в ньому знак одного з вершників Апокаліпсису.
Із свого ліжка повільно і ліниво піднявся Артур. На його оголеному брудному тілі виднілися вицвівші тюремні татуювання. Його понесло до вікна. У ньому – нічого нового. Телевізор, який не можна було виключити, шумів збоку. Артур пішов до столику. На ньому стояла кавоварка. Він заварив міцну каву, щоб прокинутись. Його важке тіло упало на хиткий стілець. Погляд глядів вдаль. Була дев’ята година ранку.
Раптом, зазвичай тихий телевізор заревів. Повідомлення від влади, напевно. Справді, на екрані світився міністр внутрішніх справ і, неочікувано, Святий отець:
- Диявол прийшов по наші душі! Та хмара, що п’ятий день і п’яту ніч рухається на нас – це його рука. Ми повинні віддати йому те, чого він хоче. Він хоче грішні душі! – проповідав Отець.
- Саме тому, наш уряд вирішив стратити усіх, хто є грішниками для нас – в’язнів усіх тюрем і тих, хто із них вийшов. – строго сказав міністр
- Тож віддамо грішних Дияволу, щоб наші душі не потрапили в пекло! – закликав Отець.
- Прошу всіх судимих добровільно прийти сьогодні о 12:00 на Головну площу, щоб врятувати душі рідних і близьких своїх. Закликаю усіх небайдужих і свідомих громадян прийняти участь у порятунку світу! – промовив міністр.
Артур дивився на екран скоса. Навіщо йому це? У нього близьких немає. Усі вони: батько, мати, брат, усі-усі покинули його, коли, здавалося, успішний і зразковий юнак через недобру жінку нечесно потрапив у тюрму. Довгі три роки змінили юнака до невпізнаваності. Його інтелігентність і інтелект були вибиті за час вигрівання нар. На їх місце стали жадібність, корисливість, мстивість і неприязнь до людей.
Помирати заради них – не в його стилі. На зоні він теж турбувався про безпеку свого заду в першу чергу. Люди в камері його навчили – бережи, в першу чергу, себе і сім’ю, бо все інше тебе рано чи пізно покине. Його сім’я покинула. Тому він вивів для себе єдину формулу: «єдиний, хто тебе не зрадить у тяжку хвилину – це ти сам». Життя за цим принципом приносило задоволення Артуру. Ти нікому нічого не винний, ніхто нічого для тебе не значить. Не життя – а казка.
 Артур сьорбнув кави, в’яло поклав горнятко на стіл і розсівся на табуреті.  Раптом, він почув гуркіт за заколоченими дверима. Дерево не довго опиралося. Вони вилетіли. Під гучний гуркіт падіння дверей із коридору у маленьку кімнату залетіло зо двадцять чоловік з мотузками, вилами, мішками, палицями. Дехто, навіть мав зброю. Вони носили якесь лахміття. На їхніх обличчях легко читалась жага до насилля, принесенню фізичної і моральної шкоди недругові. Шкіра у них була брудна і всипана дрібними царапинами і порізами, які уже гноїлися. Серед них більшість були йому знайомі. То були його сусіди, знайомі, коридорний, якийсь чоловік з пов’язкою на обличчі і чоловік у штатському.
- Напевне, ви прийшли не каву пити, товариші. – сказав з усмішкою Артур.
- Артуре, здавайся! Ми маємо тебе забрати з собою. – промовив сміливець із юрби.
- А це іще навіщо? – іронічно запитав Артур.
- Не придурюйся, що не бачив повідомлення.
- Не придурююсь, бачив.
- Ну от. Ми хочемо жити. А ти – квиток до нашого життя. – крикнув другий відчайдуха.
- І я хочу жити, но ви увірвалися до мене у квартиру і хочете мене забрати на рандеву зі смертю. Я би ви співали, якби це був хтось із вас?
- Для Бога і історії трагедія одної людини не важлива, їм, інколи, плювати навіть на долі цілих націй. – мудро промовив чоловік з вибитим оком.
- Як знаєте. Беріть. – встав Артур з табурету і пішов молотити обличчя кривдникам. В силу чисельної переваги, його-таки пов’язали. Але перед тим, він устиг розбити ніс трьом сміливцям, що стояли першими у натовпі. Його повели на Головну площу.


Площа була многолюдною. Над нею небо ставало дедалі червонішим і хмарнішим. Шум натовпу перебивали лише часті громові хвилі, а блискавиці, які розповзались небом, як корні дерев, змушували публіку замовчати на декілька секунд. Потім, жвавий дискут продовжувався.
На ешафоті стояли підбурювачі – пророки. З балконів і дахів звисали об’єктиви фотокамер і голови високих чинів, які прийшли подивитись на видовище. Люди, винні у цій вакханалії, закликали юрбу до іще більшого насилля.
Усіх ув’язнених привозили спочатку на задній двір мерії, де їх закривали у клітках метр на метр. У них їх доставляли по десять чоловік на ешафот, де палачі з чорними мішками на головах і жовтими пов’язками на руці відрубували голову негідникам.
Цим людям іще пощастило.
Особливо небезпечних в’язнів спалювали на братньому вогні. Їх кидали у пащу пекла у тих самих клітках. Їх крики, муки і страждання перебивали натовп. Шипіння крові, рідини і води із тіл нещасних, ніби гімн, закликали натовп до ще більшого насилля.
Артура приволокли у той самий підвал. Йому було легше: він попав у камеру для тих, кому відріжуть голову. Та клітки, все рівно, декому траплялись гарячі, смердючі і липкі. Їх ставили під стіну в три ряди. Там декого могли тримати годинами перед стратою. На підлозі не рідко зустрічались калюжі крові, вибиті зуби, локони чийогось волосся. Сморід був неймовірний, стіни вкривались плісінню. Клітки розміщались так близько, що можна протягнути руку до середини іншої клітки.
Артура закрили у другому ряді. Під ним – який худий і кістлявий хлопчик років 16. Він зовсім не виглядав як злочинець. Справа лежав, скрутившись у калачик богатир років двадцяти п’яти. На голові ясніла лисина, ідеальну гладь якої рушила велика рана, на якій встигла засохнути кров.
Зліва був напівмертвий дід, очі його уже вилізали з орбіт, а шкіра блідніла на очах.
Дивлячись на них усіх, Артур відчув як хтось його стукнув. Піднявши голову на верх він побачив Карла.
Карл був маленьким пузатим чоловіком з повністю лисою головою. Артур знав його ще з тюремних років. Він бачив, як йому відрізали палець на лівій руці.
Вони дивились один на одного зо десять секунд і першим проронив слово Карл:
- Арті… Арті! Чи це ти?
- Да, круглий, то я.
- Тьфу, як ти тут очутився?
- Так, думаю як і ти.
- До мене, паскуди, влізли в квартиру через вікно прямо перед світанком, пов’язали і кинули у фургон. Привезли сюди. Я навіть прокинутись толком не встиг!
- У мене краще. Хоча б постукали у двері. Да так, що ті вилетіли.
- Бог би помилував тих уродів, які цю кашу заварили. Слухай, вони, навіть мирних палять. МИРНИХ, АРТІ, МИРНИХ!!!
- Краще їх, все ж так, чим нас.
- Наших-то палять, як не знаю що. А ще це ополчення. Ні з того ні з сього вриваються до всіх у хати і забирають. Так було з моїм сусідом. Його десь зо пів години тому спалили.
- А може відрізали голову?
- Тоді йому неймовірно пощастило.
Тут у їхню розмову втручається стража. Ті постукали по кліткам і як дійшли до артурової сказали:
- Про що цікаве говоримо.
- Не твоє свиняче діло, ублюдок. – зі злості крикнув Карл.
- Я би не був таким різким. – сказав з усмішкою вартовий і з усієї сили грюкнув по клітці дубинкою.
Карл, в свою чергу, навалився на передню стінку і обвалив усю колонну кліток. Двері від його клітки відчинилися і він, вилізши із неї, почав бити вартового. Той вирубився з одного удару. Карл відкрив клітку Артура і ті почали тікати. Інші полонені обурилися такому ходу подій і зачали кричати «Охорона! Охорона! В’язні тікають!»
На цей галас збіглись охоронці, які пов’язали тікачів. Їх понесли на ешафот. Артура і Карла стратять без черги.
---
Хмари ще ближче підсунулися до площі. Розкати грому били все частіше і голосніше. Блискавиці роздирали небеса іще більшими білими смугами світла. Небо побагровіло.
На ешафоті уже було троє приречених. Біля кожного стояв кат у балаклаві. За їхніми спинами стояв чоловік, якого Артур уже бачив – старий без ока. Його голос лунав понад усією площею і здіймав кожним словом хвилю радості і задоволених криків з натовпу.
Десятеро чоловік поставили голови на помости. Їм навіть мішки на голову не натягнули! Через це було видно, як ті плачуть, шепчуть про себе якусь пересічну молитву і прощаються з родиною, яка його і так більше не побачить. Обличчя цих колись насильників, убивць, крадіїв, шахраїв, ґвалтівників залилися якоюсь жалістю, співчуттям. Їх уже не хочеться піддавати осуду за скоєне колись. На їхньому фоні смерті більше заслуговують організатори цього свята смерті, крові і насильства.
Та зараз їм пощастило – помости мали бути звільнені для двох втікачів. Їх вивели на ешафот. Колишні в’язні всім видом показували своє розчарування і приреченість. Артура і Карла зупинили по середині. До них підійшов старий без ока. Той почав говорити:
- Я, Лев, кажу вам, що ці люди пішли проти волі Господа. І їх можна порозуміти. Їм також страшно вмирати, як тобі чи мені, - тикає пальцем у натовп, - але завжди людство мало йти на компроміс. З Богом, з людьми навколо. Зараз, перед лицем Апокаліпсису, ми повинні вирішити: чи ми помремо всі, чи принесемо відносно невелику жертву заради блага усіх. І ці люди, - знову Лев тикає пальцем на втікачів, - мають стати рятівниками усього людства.
- А навіщо нам ставати такими, раз ми не хочемо? – викрикнув Артур.
- Що це значить: «навіщо»?
- Навіщо нам помирати заради купки йолопів, які бояться, що люди позбавлять їх усього? Навіщо нам помирати заради людей, які нічого взамін тобі не зроблять? Навіщо помирати за таке гниле і проржавіле суспільство, в якому ціниться тільки брехня і лицемірство, де байдужість і самотність – вище благо?
- Вас ніхто не питає, чи вам це потрібно. Бог хоче очистити землю від грішників. А грішні ви! – знову тикає пальцем у них. Натовп схвально зашумів.
- А чи не всі ми грішні? Раз Бог хоче очистити землю від грішників, то він зітре увесь світ. Очистити землю від грішників означає вбити всіх людей!
Натовп притих. Лише крики тих, хто жариться на кострі лунали серед площі.
Після хвилинного мовчання, Лев прокричав:
- Ні слова більше! Відрубати голови грішникам!
Натовп загудів. Потім почав кричати і репетувати.
Артура першого поклали на помост. Кат з величезною сокирою розмахнувся і вдарив по помості. Перший раз промазав. Натовп незадоволено зашумів.
На другий раз, сліпець уже чітко відмітив собі, куди бити. На цей раз він не мав схибити. Натовп притих. Всі затамували подих. Кат підняв сокиру над головою. Лев і Карл дивились у його сторону.
І тут пішов дощ.
Дощ був спочатку тихий, весняний. Маленькі каплі розбивались об шкіру людей і змивав чорноту, яка була у них від самого початку цього, і заживляв рани, нанесені в цей час. Чорна і кривава, холодна і терпка рідина стікала з тіл людей і, торкаючись бруківки на площі випаровувалася.
Дощ посилився. Він намочив балаклаву ката. Краплі потрапили на його очі. Той прозрів. Побачивши усе жахіття, що тут відбувалося, він виронив з подиву сокиру і знепритомнів.
Левові дощ потрапив на пов’язку. Раптом, його око прозріло. Він почав бачити усе довкола. Той, не знаючи що робити, встав навколішки і почав молитись Богу.
Артур встав з помосту. Він побачив, що люди радіють дощу. Люди бачать, що він зцілює хворих і калік, він змиває бруд з них, він змиває все, що вони пережили до того
Вогнище, що розклали люди, згасло в мить.
Після цього на землю звалився неймовірний град. Той понищив усі камери, усе приладдя журналістів. За тим пішла кислотна злива. До людей вона не долітала, бо випаровувалась. А ті, що були на дахах і балконах, закричали не своїми голосами. Їхні тіла поїдала кислота. Уже неживі тіла попадали на бруківку і кров чорного кольору з них потекла у водостік.
---
Дощ притих. На небі не залишилося ні одної хмаринки. Вперше за довгий час жовтим засвітило сонце, а небо – голубіло. Люди не могли оговтатися після того, що відбулось. Згодом, вони побачили це все і жахнулися: колись неймовірне місто перетворилося на Прип’ять. Краса, якою було наділено місто, просто зникла. А засліплені гнівом люди побачили істинне обличчя свого дому – пошарпане, облізле, вицвівше, здичавівше, знищене і перетворене на царство Смерті.
Люди розійшлись хто куди. Одні пішли додому. Інші – звільняти полонених. В’язні ж порозбігались куди очі глядять, щоб потім знову принести гріх у ці края.
---
Артур пішов до себе у коморку. Попрощавшись з Карлом, він рушив простокувати по заболоченим вулицям міста. У себе дома той поставив на місце двері. Він сів на табурет, допивав свою каву і все так же дивився кудись в даль.