Повесть Земля и люди

Земля і люди.
ПЕРЕДМОВА
Йшов собі чоловік, який вважав, що в нього є своя хата та свій шматок землі. На цій землі ще з давніх часів вирощували хліб його батьки та діди. Вони дуже раділи, коли він колосився. В кожному зерняткові були їх піт від натхненої праці та радість від врожаю. Чоловік йшов собі лугом навпростець, бо він знав, що його чекають дружина та діти. Він їх не бачив вже давно, бо майже  півроку був  на заробітках в сусідній країні і ще не час було їхати.
Але дружина терміново по телефону наказала йому, що щось дуже погане коїться зараз у них в селі. Бо за два тижні тому приїхали в село якість «круті» дядьки та почали лякати всіх, що дуже скоро заберуть у селян землю. А за домівки даватимуть лише якусь таку мізерну компенсацію. Окрім того всіх селян навіть вивезуть у якість інші краї, або навіть за кордон … у Африку?!?
  Спочатку з тих слів пореготали, бо ніяк не могли збагнути, як це дід Панас – його сусід-каліка буде по пальмах стрибати, мов мавпа? Але ж потім дуже стало не до сміху і замислилися. Бо скоро за тими дядьками приїхали іноземці. Та непрості такі, а саме американці з Каліфорнії. Бо ту скажену Каліфорнію начебто, як казали в телевізорі, скоро затопить океан. Вона начебто нижче його рівня, а клімат теплішає і арктичний лід розтає. А ще її може завалить вулкан і піде по землі землетрус та розломи, що знищить їх землю. Ті хижаки ходили господарями по її подвір’ю і по її городу. А ті круті «дядьки», як в старину, кроками та землемірами виміряли собі ділянки. Вони не звертали на його дружину ніякої уваги, мов би її не було. Складалося враження, що вони принципово  її не помічають, наче справді вона пусте місце. Не бачили американці і їх з чоловіком діточок, які прибігли зі школи. Вони злякалися та не могли впорати, що роблять ці чужі люди на їх подвір’ї та городі? Притулилися до своєї мамки і замовкли. Тільки спостерігали, не мигаючи.
А  той «дядька» водій з мерседеса перед американців бігав. Він весь час повторював те їх дурнувате «О кей». Та складав пальці нуликом. Він навіть при дітях махав на неї руками і сварився майже матюками. Щоб вона не лізла та навіть не висовувалась з хати. Обіцяв, що будуть у неї дуже великі неприємності. Та коли вона попри все ж допросилася пояснити, що це таке коїться та відбувається? Він почав махати перед її очима якимись паперами і волати, що то вже не зовсім її земля. У нього скуплені майже всі паї селян - разом з їх хатами, садибами та огородами. Та хто б в їхньому селі міг би його зрозуміти? Міг би розтлумачити ті папери? А сам сільський голова крутився як вуж біля «дядьків» та іноземців. Він то пропонував холодної водички з її ж колодязя… То особисто водив по майже всім сільським дворам, бо в них панували саме жінки. Майже всі їх чоловіки окрім старих, калік та п’яниць подалися на заробітки: хто в обласне місто, а хто поїхав за кордон, як її чоловік.
Спочатку здивуванню, а потім розпачу не було межі. А старенька бабка Мотря навіть заголосила на все село, бо хто помер… Жінки села були перелякані, а діточки жалися до своїх матерів. Здивовано дивились на той землемір, яким вдало орудував інший «дядько», вимірюючи їх же землю для тих клятих американців.   
І тільки її сусід-каліка дід Панас чужинців до двору так і не пустив. Він навіть погрожував своєю кульгавою палкою, щоб  ті навіть і не думали, що він жартує. А ще дід обіцяв спустити свого злого собаку А той ніяковів і рвався «пригостити» тих чужинців. На це сільський голова теж погрожував діду Панасу поліцією та навіть арештом за непідкорення владі. Але дід Панас таки стояв на своєму і не пустив чужинців та того міського «дядьку» з землеміром до свого двору.
Ті пихаті американці були дуже здивовані. Вони ніяк не очікували зустріти опір з боку калічної людини. Бо взагалі вважали, що вони збираються зробити щось «добре».  Бо обіцяли великі американські гроші за людську землю та навіть старі хатки. Але потім зрівняли б їх з землею. Вони збиралися налагодити своє американське високопродуктивне «індустріальне» сільськогосподарське виробництво. Насправді здорових селян вони збиралися найняти як в давнину батраками. А калік та немічних негайно відселити…геть - навіть в Африку??? Щоб ті каліки та старі більше ніколи не посягали на свої землі. Щоб не доставали нових господарів та не мозолили їм очі. Та навіть щоб ніколи не змогли приїхати раз на рік на гробки.
Зріли сумніви, але що до того? Бо справжнього масового обурення так і не почалося  І лише тоді жінки підняли галас на все село, коли отой «дядько» та сільський голова почали отим же землеміром вимірювати сільське кладовище на прохання американців. Бо один з тих клятих чужинців махав руками і показував, як вони його збираються розрівняти та заорати. Оце вже був справжній жах. Селяни дуже засмутилися,  дивлячись на тих «майбутніх їх американських господарів».      
Вже потім, коли нарешті американці з тими хижими «дядьками» в шкіряних куртках  поїхали, по селі поповзли чутки. Мов би зовсім недарма вони приїздили, бо їх покликав цей пройдисвіт - український «президент», яка все ж таки хижа в нього пика. Бо начебто він у США підписав  угоду про продаж їх української землі цим хижим загарбникам. Та залишалося тільки документально оформити цей продаж. Зняти на нього мораторій в парламенті. Або через конституційний суд визнати його заборону недійсною. Так казали і навіть ті чемні люди, що слідом за американцями приїздили до села. Вони так агітували селян за свою аграрну партію. Але дружині того чоловіка було не все зрозуміло. І не все відомо, хоч вона і старалася прискіпливо дослухалася до всіх не аби яких чуток. Але вони дуже лякали своєю страшною ймовірністю.
Хоч і дійсно їх сільський голова був підлабузником, бо всіх селян заспокоював. Він казав, що це лише дуже далекі та попередні наміри. Та ні в кого силою начебто відбирати нічого не стануть. Але викликала сумнів саме його дуже прислужлива поведінка. А ще зухвалі дії самих американців, які вже відкрито дивилися на Україну, як на свою майбутню колонію, хоч прямо і не казали про це. Вони почали втілювати свій план захоплення української землі та від нього не збиралися відмовлятися. Бо відразу після від’їзду тих клятих чужинців статки сільського голови значно підросли і він пригнав з області собі новенького форда. А його руда дружина красувалася в нових закордонних сукнях і насміхалася над дурнуватими селянками. Бо їм не схотілося пригостити чужинців, то може б і вони отримали б їх подарунки. Не важко було селянам здогадатися, хто їх з чоловіком так «нагородив» та за що?
Так і зараз на превеликий жаль чоловіків в селі практично не лишилося. Вони, як і чоловік тієї жінки, майже всі були на заробітках в різних країнах: хто з заходу, хто зі сходу. І як правило, вони збиралися лише на новий рік. Та ще навесні, коли була велика робота в полі, а також восени рили картоплю та збирали врожай на полі та в городі. Але і це стало не такою вже невідкладною справою. Земля, її зерно та інші культури, що вони завжди вирощували, перестали бути прибутковими та дуже впали в ціні. А безпосередньо з самим городом біля хати разом з дітьми могли впоратися і їх дружини. Хоч селяни і дуже сумували про те, що так багато землі вже не оброблювалося, але і вона була віддана за паї.  Та вже перезаставлена в банки новими господарями тих їх паїв. І напевно недаремно погрожував той «дядька» паперами. Він добре знав, що їх земля вже під заставою, а це вже був значний крок, щоб її зовсім забрати за борги та продати отим американцям.
Однак так сумно та погано було не завжди. Їх село ще за радянських часів було дуже заможним. Їх чорноземи тримали всіх у достатку, бо їх колгосп був міліонером.
Як тоді було таки добре, коли чоловікам не треба було нікуди їхати на заробітки та терпіти знущання всіляких там «панів» на заході - ляхів, або мадяр.
На сході, правда, ще можна було терпіти, бо там були родичі і тієї жінки. Це вони влаштували її чоловіка на будівлю різноробочим. Вони ж слідкували і за тим, щоб його там не обдурили. Бо різне траплялося з його земляками та людьми з України. Важко було собі уявляти, як змінювалися люди навіть з одного села, коли перетинали кордон іншої країни. Вони вже не хотіли ділитися останнім та кожен був якось сам за себе. Більш менш молодь ще трималася купкою. А такі дядьки як він були принципово самотніми. Її чоловік теж не дуже старався допомогти іншому, бо кожен заробляв лише свої гроші. Ховали в дорозі не тільки їх, але навіть і свої думки. Бо саме за них можна було отримати неприємності та навіть облишитися роботи. А лише вона годувала сім’ї. Але тих бідолах, хто не дуже тримав язик за зубами, не брали на роботу інші господарі. Вони обов’язково питали, чому їх вигнали з попереднього її місця? Її чоловік те знав і тому був теж сам по собі, хоч і товаришував з Іваном з сусіднього села, який також працював з ним на будівлі.
 У того Івана в селі теж були ті ж непрошені американські гості. Але їх сільський голова поводив себе по іншому та не дав їм міряти людську землю. А потім взагалі попросив більше не показуватися. Його підтримало майже все село, але ж і там знайшовся пройдисвіт та ледацюга, який пообіцяв продати свою землю та хату, якщо ті відправлять його до Америки. Американці хлопали «ковбоя» по плечах та давали ковтнути справжні «віски». Але вони були смердючими та слабими на градуси, а ще гіршими за останній їх самогон. Ті  «дядьки» з міста звали його не інакше як новим головою села. Бо дійсний не виправдав довіри отих «справжніх» американських «господарів» життя та землі...
Чоловік швидко йшов навпростець і вже показалася хата та город біля неї, а згодом він розгледів у дворі своїх діточок. На його очі навернулася сльоза, бо в його сумці лежали гостинці для них та для дружини, а в прихованій кишені зароблені ним гроші.
Так з городу він і зайшов у двір, а там зчинився радісний гомін та справжній клопіт, бо всім хотілося першим його обійняти та поцілувати.
Нарешті він був вдома, а його дружина прихилилася до нього та не відривала діточок від його ніг.
- Я вдома, - на-пів радісно, на-пів сумно промовив він.
- Ти вдома, - так само відповіла йому дружина та разом з  діточками повела його до хати роздивлятися їх подарунки.

Глава 1 Земля йшла з під ніг.
Перед очима у голови Комітету захисту землі України лежало повідомлення про те, що на вимогу Міжнародного валютного фонду цей псевдо український президент прагне облишити українців їх головного здобутку – землі.
Голова Комітету добре знав про те, що мораторій на вільний продаж землі, який був введений більш ніж 16 років назад, восени 2016 року був у черговий раз продовженим. Але ж цей хижак-«керманич» України тепер через майже ручний Конституційний суд пробує його відмінити. Буцім-то, ця норма протирічить основному закону – Конституції України в частині вільного розпорядження особистою власниістю.
 Але ж він сам тричі був депутатом парламенту та заслуженим юристом країни, а колись навіть суддею, то добре розбирався і у конституційному праві теж. Йому  також не було дивно, що  цей самозванець-президент сам цим займається. Бо він сам олігарх та його друзі теж олігархи. То саме вони і були дуже зацікавлені в поновлені комерційних справ з землею. Та й  сам цей брехун-президент оформив на свого батька свій величезний агрохолдінг, яким той керував, поки цей грабував державу та хапав собі її землі.
- Ти диви, яка жвава падлюка, - тільки і промовив голова, коли до нього в кімнату зайшов його помічник. Той був все ж таки журналістом, а тому і знав вже про таке нахабство хижих самозванців при тимчасовій українській владі.
- Якщо й так, - підтримав розмову він, -  то приватизація землі відбулася ще в 1994-2001 році і за цей термін право власності на землю отримали, якщо не помиляюся, біля 7 млн українських громадян.   
- Так і більша частина української землі сільгосппризначення – близько 32 млн га знаходиться в приватній власності, а приблизно 10 млн га належить державі. Тоді ще в 2001 році і був введений мораторій на купівлю-продаж землі, щоб запобігти її розбазарюванню та хижій скупці, а потім мораторій неодноразово поновлювався і діє навіть зараз. Ось за його відміну і б’ється ця хижа у всіх відношеннях президентська падлюка, - випалив голова Комітету. Але від того йому не стало легше, бо він дуже добре знав особисто цього негідника, який незаконно став керувати державою. І знав, що той ні за що не відступиться від землі, якщо його самого не відмінити чи відсторонити.   
- Дійсно, коли в вересні цей супер жадний йолоп виступав в їх такій самій незаконній зРаді, він закликав цих квазі-нардепів до так званої «лібералізації» земельних відносин та ринку, - нагадав голові помічник, - і за його хижою думкою – саме це «заважає притоку інвестицій в аграрний сектор».
- І саме тому, - підхопив його думку голова, - Міжнародний валютний фонд виступив з вимогою про відміну мораторію. Бо вона відверто викладена в меморандумі, підписаному цими ганебними «правителями» ще в жовтні 2016 року. Саме тоді з парламентарями зустрічалася директор-розпорядник цієї хижої у всіх відносинах світової установи. Бо саме вона дає гроші, але ж під них і закабаляє економіку боржника своїми загарбницькими настановами та вимогами.
- А далі, коли не вдалося продавити цю злочинну дію через парламент, «ручні» депутати з його ж фракції у парламенті, - додав співрозмовник голови, - направили своє представлення до Конституційного суду, щоб визнати неконституційним цей мораторій. Бо навіть через цей у всіх відношеннях «кишеньковий» хижий парламент цього зробити не вдалося і саме так зірвалася чергова спроба з 1 січня цього року продати останнє, що залишилося у бідолашного народу.
- Але вони ще в 2015 році  себе видали, - підхопив голова, - бо ще під час чергового обговорення поновлення мораторію в парламенті на сайті у цього недолуги-президента вже з’явилася об’ява про накладення на нього вето. Але цей закон про збереження мораторію ще тільки приймався? Однак відразу як тільки його прийняли - ця погроза зникла. Бо й там зрозуміли, що це вето буде подолане в парламенті. І ніхто з депутатів не збирався себе загубити заради американського (п)резидента в Україні, - знову обурився голова, бо саме він вже давно взявся за захист рідної у всіх відношеннях для нього української землі.   
- Дійсно, навіть у такому дуже сумнівному парламенті, немає ніяких перспектив щодо дозволу вільного продажу землі, - підтримав свого голову помічник, - і проти цього виступають навіть «ворожі друзі» - депутати з «Народного фронту», «Батьківщини», Радикальної партії та їх млявого супротивника - «Опозиційного блоку». Бо навіть сама підтримка цього хижака-(п)резидента може стати кінцем їх політичної кар’єри, а продаж землі їм теж їх виборцями не проститься.   
- Цікаво, - підмітив керівник Комітету і додав, що «навіть той майданий  «товариш» та минулий квазі-прем’єр України теж висловився проти продажу землі. Мабуть в нього остаточно визріла помста за образу і він свою особисту підлоту приготував своєму образнику-президенту. Бо це тільки спочатку, а потім він теж «за розбазарювання землі - ключового національного активу України». Тому нам треба дуже активно діяти. Бо той мітинг у лютому цього року проти продажу землі, в якому наш Комітет підтримали Аграрна та партія «За життя» - цього вже замало. Бо справа в Конституційному суді, хоч і повільно, але ж рухається і може саме восени привести до хибного рішення, якого допустити неможливо, - підвів підсумок голова Комітету і вони з  помічником почали обговорювати сучасні їх можливості спроб виходу на українські, хоч і на більш-менш продажні ЗМІ.       
Їм було чим поділитися, бо за даними соціологічного дослідження різними специфічними установами біля 70 відсотків українських аграріїв кажуть «Ні!» вільному продажу землі. А понад 55% - проти взагалі ринку землі в принципі, бо він стане кособоким, лише загарбницьким. І справді іноземці будуть мати гроші на купівлю землі, а українці її втратять. Бо ця кровава бойня та недолуга хижа влада їх виснажила. І тому тільки 14%, да і то в майбутньому, коли прийде законна влада, вбачають за можливе допустити ринок землі, але тільки для громадян України, а не іноземців.
- Аграрії справедливо бояться, бо вони нездатні за сучасними грабіжницькими умовами конкурувати з іноземцями та їх представниками в самій Україні – великими агрохолдінгами, подібними тому що «нацарював» цей гадючий президент, який заради грошей навіть брата звідного продав і звів його на той світ, - поновив розмову голова Комітету.
- Коли той не дав йому грошей на перше «балатування» до Верховної Ради, ще в 1997 році, - нагадав помічник.
Дійсно, тоді цей зухвалий і трагічний випадок зам’яли, але зараз він знову виплив, догори. Але завдяки одному кримінальному авторитетові - Льоні Довгому (Ройтману),  який і зараз приховується в Америці, багато чого стало відомо про той випадок, бо він і сам виконував подібні «концерти» з розстрілами, отруєнням, автомобільними аваріями і пожежами, щоб сховати кінці. 
- Саме тому, - додав керівник, - було б дуже своєчасно викласти всенародну недовіру цій незаконній псевдо владі, тим паче, що саме цього прагнуть і їх ситуаційні союзники, які очікують тільки вдалого приводу, щоб зчинити опір та знову вивести людей на новий «майдан» в Києві.   
- Це ж саме заявив і голова партії «Життя» та депутат цієї ж «зРади», - підказав голові його помічник, - бо ці злодії при владі навіть почали відверто підкупати суддів Конституційного суду, щоб ті визнали неконституційним мораторій.
Він щільно і довго зберігався і самим головою Комітету, коли той тричі був депутатом та його відстоював. Бо він сам народився і виріс в селі, то й добре знав, що таке рідна земля, яка народжує хліб працею багатьох сільських людей.
- Дійсно, вже в цю зРаду ось тільки внесли законопроект про багатократне підвищення суддівських окладів, яким пропонується сплачувати суддям Конституційного суду аж 400 тисяч гривень, що становить 14 тисяч отих клятих американських доларів щомісяця. Це теж повинно викликати обурення у зголоднілого суспільства, - припустив  голова Комітету. Бо навіть в заангажованих українських ЗМІ цю новини визнали шокуючою тим, що цей скажений оклад становить понад 300 прожиткових мінімумів, на які ледь існують бідні люди, а тут таке зухвале нахабство.
- Бо навіть обурився самий відомий всім ліберал-депутат, бо це він говорить: «Проект закону передбачає нові, небачені в Україні, стандарти оплати праці суддів. Оплата судді КС становитиме 384 тис. грн на місяць, а голови КС – 420 тис. грн». –  підказав голові його помічник і додав, що той депутат зазначив ще, що цей законопроект передбачає навіть виплату на вихід у відпустку – 240 тис. грн.
«Я не закликаю платити суддям мінімалку, але має бути розумне співвідношення в оплаті праці», –  зачитав він, як волав отой ліберал про те, що не може заробітна плата судді чи чиновника у 85 разів перевищувати середній рівень заробітної плати.
- Вірні «слуги» народу, які «відстоюють» його конституційні права, - познущався з того, сумно голова і при цьому додав, що відповідно до цього проекту закону суддям КС передбачалося «довічне грошове утримання» у розмірі 80% від зарплати та його автоматична індексація, а зовсім хворий на голову псевдо спікер парламенту благав «не зривати судову реформу», щоб судді Конституційного суду не пішли на шантаж заради скаженого підвищення своєї зарплати.
- Так-так про це ж саме заявив і депутат від «Самопомочі», - докладав помічник, і зокрема казав що, «у КС знаходиться близько 75 скарг громадян на предмет конституційності законів. Однак судді Конституційного суду відмовляються їх розглядати, роблячи парламент заручником, поки не буде проголосований закон з тими захмарними компенсаціями. Фактично це є шантаж».
- Я теж зібрав цікаву інформацію: суддя в Литві отримує – 1200 євро (34,3 тис. грн.)! А жінка, яка очолює бюро антикорупційне в Румунії, її зарплата становить 3500 євро (100 тис. грн.)! То може і нам румунських суддів набрати, польських чи литовських? І набагато дешевше це буде українському бюджету! - хизував голова та мав на то рацію, бо підвищення зарплатні не збільшить якості дій суддів, а тільки встановить обов’язок зняти мораторій на продаж іноземцям української землі. 
«Зараз багато говорять про якогось дефективного власника землі, бо у нас уже віддали фабрики та заводи таким самим дефективним власникам і що мають вони, а що мають люди, які на них працюють?» - процитував фермера з рідного для голови краю помічник та додав, що навіть один крутий бізнесмен не тільки виступив проти вільного рынку землі, а і закликав до націоналізації всієї землі, яка знаходиться в приватній власності. Разом з цим проти продажі землі виступили і фермери з Дніпропетровської області.
- Земля дійсно – головний здобуток України, в якій знаходиться понад 10% світових і 30% європейських запасів чорноземів та вони займають близько половини її території. Але самозвана хижа сучасна українська «влада», яка стала керувати державою завдяки антиконституційному перевороту, прагне продати останнє та втекти, - підвів підсумок розмові голова Комітету захисту землі України і додав, що дійсно ці хижаки протягом наступних двох місяців повинні: або провести цей хибний закон через парламент; або восени – через Конституційний суд. Бо вони 1 січня наступного року сподіваються провести перші злочинні угоди з іноземцями і в основному з американцями на продаж їм української землі. Та перекреслити ці хижі плани може тільки масштабне протистояння та вибух народного гніву, який вже накопився в суспільстві. А тому наша справа дійсно захистити моїх сородичів-селян і всіх мешканців нашої землі від цих бандюг при владі, які прагнуть продати останнє, що лишилося – цю нашу родючу землю та втекти за кордон, - наголосив на останок голова помічнику і запропонував готувати з’їзд селян та городян України, щоби на ньому довести правду про цю хижу справу злочинців при владі.       
Глава 2 Україна – необхідний життєвий простір для США. 
- США розглядає територію Украини, як місце для переїзду», - так відразу і несподівано  розпочала  розмову тоді ще кандидатка у Президенти США від демократів з призначеним американцями саме для цього сучасним українським президентом, - бо Сполучені Штати не можуть більше ігнорувати значне погіршення геофізичних обставин у районі Йеллоустонського національного парку та розлому Сан-Андреас, які загрожують катастрофічними наслідками для всієї Північної Америки та які взагалі ставлять под угрозу само її існування.
- Так-так,-  ледь встиг втиснути слово в їх особисту розмову «поважний гість» і часу в нього дійсно залишилось дуже мало, бо з усіх боків його підпирали проблеми власного подальшого, ще більш заможного існування.
- Часу, дійсно, залишилось обмаль, але для того, щоб зберегти незалежність та подальший розквіт США, треба більш рішуче та послідовно розглядати питання щодо переносу американської державності на європейську територію, - не менш рішуче промовила ця пані, зовсім не звернувши уваги на особистий клопіт свого підлеглого гостя.
- Я стараюся, - почав було виправдовуватися той, але тоді ще кандидатка перебила його.   
        -   Основним варіантом такого переселення американців розглядається виключно територія України, бо її кліматичні умови найбільш придатні та благоприятні  для американських громадян.  Однак та в силу мораторія на купівлю землі, рішення цього питання знаходиться під загрозою зриву, - закінчила фразу ця властива пані та суворо поглянула на свого співрозмовника.
А той лише втиснувся в своє крісло та благав всіх святих, яких тільки пригадав, щоб ця стерво не нагадала йому про вже отримані гроші, які йому вона давала на вирішення цього найважливішого для них питання.
- Я розумію, - спробував він порушити тишу, яка вимушено склалося, але його знову перебила, набравши повітря його господиня. 
- «Ми не повинні та ні в якому разі не відмовимось від цієї, - вона замовкла, а потім впевнено додала, - вашої території, як найпридатнішої для глобального американського переїзду, навіть через позицію Росії, бо тільки таким чином, ми американці зможемо розширити свій необхідний життєвий простір, щоб не відчувати себе в тісноті та мати перспективу подальшого промислового та економічного розвитку, – душе рішуче промовила вона, не залишаючи спроб для заперечень чи інших думок цього її ручного українського президента. Та трошки перевівши дух, добавила про те, що «питання майбутнього українських громадян - не є для неї першочерговим і таким собі важливим, бо виходячи з існуючих обставин мешканці обраних американцями територій будуть вкрай щасливими отримати можливість стати громадянами нових Європейських Сполучених Штатів».
Гість почав кивати головою, безмовно погоджуючись в усім, що казала шановна пані кандидатка, яка на той час мала переважно усі шанси стати американською президенткою, але головне те, щоб не відправила його порожнім, бо він ніяк не звів кінці з кінцями та не прозвітував про попередні витрати, а тому міг поїхати з Америки без такої жаданої фінансової допомоги готівкою.
Оці слова щодо «необхідності розширення життєвого простору» на схід вже злітали з вуст того самого фюрера Гітлера.Тоді він зазіхав на ту ж саму Україну та на Радянський Союз під час Другої світової війни. Але для нього самого, як і для всієї пихатої Європи – це дуже трагічно скінчилося. Америка тоді залишилась у боці і тому ніяк не врахувала досвіду підспудних та віроломних спроб германських нацистів - щодо великого переселення народів. «Попрашайка» послужливо чекав грошей, а тому не став про це нагадувати суровій кандидатці, бо боявся її гнівити.
- Однак така можливість буде далеко не в усіх, бо якась, може и і значна частка українського населення будет примусово розколена по країнах Близького Сходу та в Африці. Це є вимушеним процесом при геополітичних змінах, коли найбільш сильні країни займають життєво необхідну їм територію більш слабких та безперспективних держав. Які самі, так доказує історія, припиняють своє подальше існування, - повчала свого протеже у кріслі українського президента пані кандидатка. Та додала те, що «Європейські Сполучені Штати згодом та у в перспективі займуть всю ту територію, де на їх погляд, державність знаходиться, чи буде потім за їх допомогою знаходитись у комі, без всілякої надії на оздоровлення.
Хто крім цього гостя-негідника краще розумів, що на сучасний момент і це без всякого сумніву для цієї стерви – це безперечно поки що і ще умовно його вотчина – Україна. Бо саме вона розташована на значній та економічно вигідній території. Де хижа українська влада вже більш чверті століття не може з нею раціонально впоратись. Саме тут,  де само квітне з року в рік, весь світ спостерігає тільки прогресивно «квітучу» державну соціальну, демографічну та економічну деградацію.
- Дуже сподіваюсь, що Европейскі Сполучені Штати, - кандидатка в американські президенти вперше поглянула на свого «раба» та закінчила розмову словами про те, що «вони зуміють гідно замінити оці недолугі державні непорозуміння на європейскій площині.
Вона дала зрозуміти гостю, що завершила розмову, та на його настирливий запит-погляд покликала свого помічника. Написала на папері суму в багатьма нулями, яку той тільки і чекав, та додала, що з Росією та Китаєм вона в підсумку знайде спільну мову. Вони взагалі стануть добрими сусідами та рівноправними торговими партнерами, яким вже не будуть до потреби війни та потрясіння.
Кандидатка навіть не дала «гостю» навіть потиснути руки, бо була повністю впевнена у своїй перемозі та вважала його за гидоту, яка клянчить та витрачає тільки на себе, хоч і не особисто свої, а все ж її американські гроші. 
  Звісно в пресі про зміст цієї розмови ніхто не писав і тільки завдяки ресурсу Викиликс разом з тими листами Демократичної партії була викладена стінограма  особистої розмови Клінтон та Порошенка. Саме її роздруковку і тримав в руках голова Комітету захисту землі України. Він точно знав про те, що цей негідник в Нью-Йорку таки зустрівся із цією стервою - кандидаткою у президенти США. Про це ще тоді вночі 20 вересня у мережі мікроблогів Twitter повідомив речник самозванця-президента. Саме там він додав, що шеф дякував кандидатку за його суттєву підтримку у його складний період.
- Я вдячний Вам за чітку допомогу, яка здійснюється в останні два роки», –казав і нахилявся слугою у низькому поклоні. А господиня лише на ходу зазначила, що їй дуже цікаво почути, коли ж земельні реформи здійсняться в Україні.
- Це добра можливість обговорити цей прогрес України наступного разу, коли я вже стану президентом, - впевнено промовила вона журналісту, який біг поруч з нею. 
 Голова Комітету навіть згадав, як колишній посол США в Україні пожартував, що «з кандидаткою він то зустрівся, а іншому кандидату - так не пощастило». Але ж було дуже важливо із перших вуст почути, якою планувалася політика Вашингтону щодо України та особливо до її землі, якщо б ця кандидатка-загарбниця здобула б перемогу на виборах.
Ці «поважні» перемовники Клінтон і Порошенко навіть представили колись один одному своїх радників, команди, відповідальні за земельну реформу в Україні. Бо з розмови цієї стерви - екс-держсекретаря відчувалося, що ця неофіційна зустріч – вже не перша. Скоріше всього діалог про українську землю із  «гостем», якого вона вже добре знає, почався давно. Напевно ще з часів, коли та очолювала американську дипломатію, а  його поступово просувала в українські «липові» президенти.
 «Давні друзі США підтримають свого українського президента», - так напевно подумав служка Порошенко, коли отримав від помічника кандидатки важку валізу с американськими доларами. Він напевно додав би думку про те, що в нього дуже довгі відношення з екс-держсекретарем США, – «бо і я колись очолював МЗС України, а вона держдепартамент. Тоді ми і познайомилися», - домислив би він, згадуючи свій перший офіційний візит до Америки.
  Зокрема, саме тоді, ще здалеку керівники зовнішньополітичних відомств України та США обговорили питання американських гарантій безпеки України та долі її родючої землі. Пані держсекретар тоді навіть запевнила, що США підтримують інтеграцію України в НАТО. Бо саме це і відкривало необмежені можливості щодо захоплення української землі. Зі свого боку, тоді ще міністр МЗС, Порошенко теж подякував США за підтримку України та за продуктивний діалог щодо ряду питань, в тому числі по ринку землі. Сполученим Штатам Америки вже тоді була потрібна українська земля. А держсекретарка знайшла нарешті спритного зрадника, бо міністр з радістю запросив її - тодішнього державного секретаря США відвідати Україну у зручний для неї час, щоб вона сама переконалася, що не помиляється у своєму виборі землі України та в ньому.
Вони навіть разом привітали тоді проведення в рамках його візиту до США установче засідання українсько-американської Комісії зі стратегічного партнерства та з питань земельної реформи. Було навіть відзначено, що діяльність нового двостороннього механізму співробітництва надасть практичний дієвий поштовх відносинам стратегічного партнерства між двома країнами, і зокрема в  земельній галузі. А вона навіть висловила надію, що в Україні нарешті сформується «ефективна команда» влади, здатна оперативно реалізувати земельні реформи.
А потім вже в ході візиту на початку 2010 року міністра МЗС до Лондону (Велика Британія)  Порошенко знову  зустрівся з Клінтон і вона знову нагадала «про формування ефективної команди, здатної реалізувати амбіційний курс такої необхідної земельної реформи» та стримано висловила незадоволення ходом реалізації досягнутих раніше домовленостей щодо українсько-американського співробітництва в цій галузі.
В 2013 році вони зустрілися в Ялті на форумі у зятя колишнього українського президента Кучми. І саме там скоріше за все вирішилася його доля – як американського (п)резидента в Україні для забезпечення в перспективі продажу української землі американцям.
Все в подальшому робилося прямо по американському «діячу» - Джину Шарпу з його теорією керованого хаосу та кольоровими революціями. Американці задіяли великі гроші та підвели майже до страти діючого на той час українського президента Януковича, який ледь збіг з країни. Потім посунули «боя» боксера і громадянина Німеччини - Кличко. Класично відсторонили «даму з косою» - Тимошенко, щоб протеже Клінтон Порошенко нахабно зайняв першу посаду в українській державі. Напевно саме з того самого часу він і почав активно готувати до продажі Україну та її землі американцям. Бо зараз настає вже фінал і роздратована власною поразкою кандидатка Клінтон зібралася все ж пояснити, цьому своєму (п)резиденту те, що нагально стосується її планів в США щодо України. Вона передала «привіт» всім, коли  зробила таку заяву під час виступу перед ірландськими жінками на День Святого Патріка. Вона навіть почала каятися, що їй важко спостерігати за тим, що відбувається в Каліфорнії. І що її справа, щодо врятування Америки в Європі, а саме в Україні застопорилася  і що декого (нового американського президента) пора «вивести з лісу». Однак далі її зупинив її помічник і вона не розкрила всього, що збиралася напевно сказати і про нього, і про її плани в Україні. А далі з’явився прокурор, який розпочав слідство, яке націлене на імпічмент Трампа… і нові вибори.
 Голова Комітету захисту землі України разом зі своїми соратниками не знав чи радіти, чи сумувати з цього приводу? Але знав точно, що поки при владі в Україні залишається її зрадник, який поставлений американцями саме з метою продажу їм української землі вона потребує дієвого захисту всіма їх силами та його можливостями.

Глава 3 Хто бував на Україні? Хто її знає?
Саме ці прості питання лізли чоловікові в голову, коли сидів він на порозі біля свої хати у власному селі. А на подвір’ї бігали його двоє діточок: старша дівчинка и молодшенький хлопчик. Дружина саме тут у дворі на вогні, економлячи такий дорогий газ, готувала їм смачно поїсти. Дійсно, навіть там за кордоном, де він був на заробітках, якщо хтось хоч один разок побував в селі на Україні, той назавжди його запам’ятає. А вже потім обов’язково згадає, не раз і не два, бо воно таке – гарне і привабливе.  А хто не побував той і не знає… Він навіть не уявить собі, які там побілені хатки стоять у вишневих садках.
 Така ж сама побілена хата і в нього, і навіть у його самотнього  старого сусіда – діда Панаса. Бо тільки самий останній господар на селі не побілить навесні своєї хати. То, якщо він хворий, або навіть п’яничка, але ж і для нього його побілена хата – то Святе є! І садочок біля неї, теж – Святе є! Бо, коли він навесні розквітає, немає більше щастя - лише б на нього тільки і дивився. А ще б дуже прислухався вранці до того солов’я в гаю, який тьохкає так, що ніяка музика так за душу не бере.
То ж, якщо тільки вам десь вилучиться побувати в нашому українському селі, навіть зараз, коли вже і там тарілки телебачення та інтернету на стінах висять, то й вони неспроможні затьмарити зачаровані красою очі. Присядьте, як той чоловік на приступках біля порогу та погляньте навкруги, бо то все наша рідна українська земля від краю і до краю. І хай вона після дощу восени дуже прилипає великим своїм шматком вам до підошви. Бо в той осінній дощ важко навіть до хати дістатися, якщо то село неасфальтоване. Не поспішайте її позбутися, а роздивіться дуже поважно на крильці під стріхою. То і є мої друзі – чорноземи, які годували моїх пращурів. Бо вони теж жили в моєму селі та теж його носили на своїх чоботях. А асфальт вже з’явився після війни за радянських часів. То тепер він там - тим зверху - «нікому не потрібний». Так і залишився шматочками на дорозі, наче присіли відпочити втомлені подорожні та так там і залишилися.
Тож гарно роздивіться його – бо він - чорнозем  живий і дихає своїми напруженими легенями. А якби ви тільки знали, який він смачний. Але ж тільки крихту його покуштуйте і дуже обережно – бо можете сп’яніти, однак не бійтесь - це ненадовго. Мине хміль, а таке справжнє і велике враження залишиться на все ваше життя. Того немає в вашому місті, куди всі пруться наче скажені. Там дійсно є комфорт, але немає людського справжнього життя, землі там майже немає. Вона там наче хижий в’язень, або кругла сирота в приюті, загорнена і схована в асфальт, а та, що виглядає, покрита стриженими газонами зі штучними клумбами.
Може комусь і до вподоби оті в бетоні з склом коробки, набиті мов мурашники людьми, які снують по них годинами, а то і днями, не помічаючи один одного. О так спробував би він когось не помітити у себе в селі, то вже б дісталося йому… То не можна не помітити, що ця міська хвороба спіткала і їх сільського голову. Бо всі більш-менш справжні та дужі чоловіки поїхали десь займатися справою, щоб прогодувати родину. А він насунув того капелюха та взяв у руки якогось дешевого портфеля і став таким самому собі важким. Ой, «важливим», але ж не поважним, бо люди дивляться на нього та плюються, хоч він і при тому новенькому іудському форді та при своєму портфелі з дермантину. Це такі як він псували і псують його село, бо відкрили в ньому кляті людьми ганделики. Де самі бадяжать спирт, розводячи таку гірку у всіх відношеннях мерзотну горілку. А оті бідолаги-чоловіки,  які вже спотикнулися, її п’ють та світа білого більше не бачать. Він те є спробував – то ж знає, але ж вчасно схаменувся і тепер навіть в свята не марить на неї більше час.
«Село в них велике…», - подумав сам собі чоловік, але ж схаменувся, - було велике, а зараз лишилося до сотні дворів, та й ті майже пусті».
 У двоповерховій школі, яку теж побудували в останні радянські часи, вже майже немає діточок. Їх зводять всіх у три, або чотири класи, бо вчителя в школі теж не утримуються. Мізерна в них зарплатня через те є, що не має наповнення класів учнями. То кажуть, що з наступного навчального року взагалі прикриють школу та зведуть усіх учнів у сусіднє село, де ще жевріє життя. Але ж звідки воно з’явиться те є «наповнення» класів учнями ? Коли в місті всі з усіма живуть і не дуже сумують, що старими дівками та  самотніми бурлаками залишаться. То як в місті, так стається тепер і в селі, бо сучасної молоді дуже важко брати на себе отой обов’язок за дітей та родину.
«Шана Богові», - думав, сидячи на порозі, чоловік, що не всі, ще правда подуріли і є у них в селі родини, де бігають, а не бігає поодинці дитина. Однак - це скоріш виняток, ніж правило. Сумно стало чоловікові від таких думок, але ж він знову поглянув навкруги на весь той простір: від неба і до неба та стало трохи легше. Він би завернув знову все на круги свої і знову б розквітнули вишневі садки біля усіх побілених хаток в їх селі...
Але ж для того треба самому лишитися тут. Поруч з сусідом - дідом Панасом, зі своєю родиною та з усіма отими селянами, що нині бідкують… Але ж гроші, де їх потім брати, щоби дітям до школи всього того придбати? Щоб дружина виглядала не гірше, а навпаки краще за інших… Щоб у хаті все було і біля хати… Щоб на столі та до столу теж все було?
Бо ось він привіз трохи грошенят: то і газу в балони купили, і дров вантажівку на зиму, а ще одежу його дітям, бо ростуть і вже минула стала їм малою. Щось стало якось чоловікові не по собі. Бо з одного боку – тільки в селі його справжнє життя, а з іншого - тільки в місті він знаходить роботу та платять гроші на добробут родини. Ось так і розмінює він своє велике життя на отой дрібний обов’язок… Але ж як без цього? Аж ось він приїхав і дружина розквітла, наче садочок навесні. Бо коли його не має, то й вона називає себе солдаткою і хустку на голову зав’язує… І все чекає та виглядає, хоч і знає, що раз тільки поїхав то вже скоро не повернеться.
 Але ж чого тільки він не перепробував, щоб лишитися з родиною в селі? Пробував жити з домашнього господарства: заводив свиней та різну птицю, була корова  і теля, навіть кінь був свій, але ж із злиднів він практично не вилазив. Бо все давалося важкою роботою, а прибуток був зовсім мізерний. Та ще й дурили крізь, де тільки він з’являвся зі своїм «товаром». На базарі перекупщики та їх «громили» тримали свою ціну. І хоч він не був боягузом, але ж одного разу вони так нам’яли йому боки, що цілий тиждень не міг підвестися. Але ж господарство того терпіти не буде, бо пропаде. Спробував він навіть «пахати на пана», який скупив майже всі їх сертифікати на землю. Бо той скористався брехливою нагодою, бо всі були наче дурні від того дикого капіталізму. А «крутий пан» добіг і в їх село, хоч його і не кликали. Але ж і в «пана» дурили прямо в очі, а того він не міг втерпіти. Бо «пану» треба було, щоб він лише все зносив та тому в рота заглядав, а може з нього щось і випаде? Ото ж покрутився він, покрутився, та й і подався за кордон на роботу, де у дружини були родичі. Благо ті не цуралися, а прийняли як свого, та ще й з роботою допомогли. Тепер хоч час від часу він відчував себе більш-менш заможним чоловіком, коли приїздив до родини, бо спромігся тепер її середньо утримувати. А все одно на душі у чоловіка чорти сиділи та гризли її та його. Бо знову він скоро поїде, а хто ж тоді захистить його родину, коли з’являться ті хижаки, що з американцями вимірювали отим землеміром його рідне подвір’я?
Чоловік опустив голову в долоні, да так собі голосно застогнав, що навіть жінка почула і злякалася. Вона підбігла до нього, бо щоб тільки не здужав… Але ж хто їй допоможе? Скільки їх таких, що поодинці самі ледь тягнуть того сільського возу, перебиваючись з картоплі на хліб? То ж вона і переживала більш за нього ніж за себе, та за їх двох діточок. Бо ось вони тут на подвір’ї наче травневі квітки сяють та на свого батька заглядаються, бо відчувають, що скоро вже поїде… і тоді з мамкою будуть його знову виглядати та за ним сумувати.
- Нічого, то так, - ледь промовив він та дуже обійняв дружину, - може ж буде таки добре...
А вона відразу ж зашарілася та почервоніла на обличчі, бо так на вулиці вони при дітях не обіймалися ніколи. А навкруги на село став спадати вечір і було вже так тихо, що навіть на вишні листочки не рухалися і не шаруділи. Десь далеко, напевно аж за селом, гуркотів трактор, але і до його звуку треба було дуже дослухатися. Це так було зараз, а зовсім ще недавно – жило село. Жінки зі співом поверталися з ланів, а хтось гнав гучно череду корів, клацаючи батогом. Час від часу їхали повз хату в різні боки машини та мотоцикли, бо колись в його заможному селі їх було багацько. А то і зовсім поруч гуркотів трактор, попереджаючи, що це він їде з лугів на всю їх вулицю з сінокосаркою.
Ось тому в тій передвечірній сільській тиші була й велика загроза, що знову прийде ота «татаро-монгольська» американська навала і заберуть у людей те є останнє – їх землю та пам’ять, а їх самих знову повезуть на чужину та у неволю. І чоловік почав марить, що він там на чужині, а вона тут з діточками… І знову так застогнав, що сам  придушив отой свій сумний стогін. І знову його жінка злякалася, бо таке з чоловіком сталося вперше. Бо він ніколи так не сумував, або може стримувався та не показував того і все. Тепер вже вона підійшла та й обняла його за плечі, підняла його голову та заглянула в його сумні очі. Посміхнулася, щоб пройшов отой чоловічий сум.
- Я сильна, - тихо промовила вона, - я все подужаю, - а потім вже зовсім тихо додала, - за всіх нас.
 Чоловік ще не їхав, а серце наче надривалося і дуже просилося залишитись тут з дружиною та з дітьми. І він би його вирвав з грудей та залишив, бо нащо воно там – тільки буде боліти. Але ж він теж сильний, не тільки вона, а тому підвівся та пішов продивитись, чого ще вдома не зробив. Бо хто ж крім нього все це зробить? А турбота з роботою весь сум заглушать. То в селі біля хати турбота завжди знайдеться, хоч і окрім курок з півнем та городу від їх колишнього великого господарства зараз у дружини більш нічого не лишилося. Його жінка вдень чергувала у сільському медпункті, бо колись навчалася на медичну сестру, а ввечері бігла додому разом з діточками зі школи, яка знаходилась поруч з медпунктом. Інколи її підіймали й серед ночі, бо комусь було зовсім погано. То все одно вона йшла, хоч і ліків у медпункті майже не було і вона їх докуповувала за власні гроші. Хворій людині була потрібна поміч, а не її виправдання.
Але ж в сусідньому селі, де був справжній голова, він створив медичну касу, в яку потрохи майже всі вносили невеличкі гроші. Але загалом ставалося так, що навіть вона посилала до їх хворих за допомогою. Коли жінці самій траплялось бігти туди майже ті кілометри за ліками, або підвозив хтось, то подиву було багато. Бо навіть в їхньому старому та одноповерховому клубі збиралися люди, відкрита була бібліотека, хоч і без штатного робітника, був навіть свій хор і діяли самотужки якісь гуртки. А у них в селі будинок культури стояв пустими своїми двома поверхами та тільки крильце її медичної амбулаторії з боку щоранку і відчинялося.
Бо їх сільському голові все було байдуже. Він навіть в сільраду ходив через день та на декілька хвилин. Да і то, щоб всі бачили, що він начебто і все ж таки працює. Але коли приїздили ті хижаки, казала жінка і люди, він повз них бігав мов засватаний. Весь час щось їм пропонував: то водички, то «водочки», то закуски, а то чаю або кофе. Тут же крутилася і його моложава дружина, яка не схотіла, як і в місті, звідки вона до них приїхала, мати дітей, щоб не заважали їй «красиво жити». Дивне це будо подружжя, якесь химерне, бо він ніколи в нею поруч у село не виходив, та й і додому вони теж нікого не запрошували. Взагалі їх вважали «баптистами», хоч  не він, не вона ніколи не хрестилися.
Просто так сталося, що він сам напросився бути сільським головою, хоч  і ніяким, а все ж, хоч тверезим, бо був начальством. Конкурентів у нього взагалі не знайшлося. Але ж йому самому дуже подобалося, і особливо їздити своїм авто на наради в район. То був цілий спектакль, як він туди тиждень збирався, але повертався він якось непомітно, бо напевно не було тих здобутків, за які його мали там і тут шанувати.
«Та й грець з ним, з тим головою, що він так спав мені на думку», - відхилив її чоловік, справляючи тину біля сусіда – діда Панаса. А той його зразу угледів і підійшов спитати цигарки, хоч і знав, що він давно вже кинув та не палить. Але ж чоловік у селі завжди в кишені тримав при собі пачку цигарок. Бо йому діставало шани, так собі роздавати ті «закордоні» цигарки своїм селянам, бо горілки він не виставляв нікому. 
- Ти зараз ненадовго, чи тепер назавжди? – наступив на хворе дід Панас і теж помітив, що попав у ціль, тому добавив, - так залишайся, бо й тут справ дуже багато, а я один з цією палицею не відіб’юсь від тих чужаків та не впораюсь.
Дід дійсно підняв вгору палицю та розповів, дмихаючи його цигаркою, як він обороняв та відстояв свого двору, але ж на його подвір’я діда вже не вистачило.
- Залишайся кажу, а за доброю справою та порадою до сусіда поїдь, може він тобі, щось таке і підкаже, бо в нього четверо діточок і з родиною він справляється, - підморгнув дід Панас та ще більше заклав сумніву у хвору чоловікову голову.
- Подумаю, - коротко відповів чоловік і заклав ще одну цигарку діду Панасу за вухо. Той зрадів та як молодий натиснув чоловікові руку і стрибнув у отвір в паркані. А на село вже лягала ніч і поступово ховала його від людських очей.
Взагалі ніч, це окрема пісня в селі, бо в місті таких ночей не буває. А зорі, а співи дівочі, а нічні запахи, які не з чим не сплутати, а коники, що інколи ледь цикотять, а інколи просто гримлять і заважають їм, як закоханим шепотіти на вуха.   
Так і вони з дружиною посіли поруч на приступку, бо спати їм зовсім не хотілося. Жінка відчувала, що щось змінилося та коїться з її чоловіком, бо думу свою думає і не треба заважати, а лише підбадьорити. Якось зненацька вистрибнув срібний місяць, та вже не такий молодий, як і вони з чоловіком. Він розбудив темряву так, що можна вже було навіть бачити дерева навкруги. Вони здавалися такими казковими велетнями, що з ними важко було б впоратися, якщо захотіли б напасти, а на нічному небі сяяли зірки. Вони інколи падали і треба було встигнути заплющити очі та загадати бажання поки зірка зовсім не пропадала. У нього це ніколи не виходило, бо він завжди барився з бажанням, а його дружина встигала і дуже тому раділа, бо відразу ж його цілувала, а вже потім розповідала про своє загадане бажання.
Ось і зараз, як тільки зірка зрушилась, і він заплющив очі і майже відразу їх розкрив та побачив її опалений хвіст. Він вперше встиг загадати бажання і зрадів начебто маленький хлопчик. Підскочив, затанцював, а потім навипередки поцілував дружину, так як завжди робила вона і закружив її по двору. Вона навіть забула про що було її бажання. Бо він то співав, а то мурликав; то посміхався, а то вголос реготів; то зупинявся і мовчки на неї дивився, бо завжди її кохав та дуже скучав на чужині за нею та їх діточками.
- Скажений, - теж сміялася жінка та питала його лише одними очима, - що ж трапилося з ним цієї ночі?
А він лише хитав головою та в голос повторював про те, що завтра, що все буде завтра, а поки-що вони разом і це для них найголовніше.
А потім вони знову сиділи на порозі, дивлячись на зірки та разом посміхалися, згадуючи їх перші побачення та випадкові зустрічі, їх весілля та народження дітей, їх перші слова та кроки.
Це в останні роки він не міг нічого пригадати, бо в його відпустки треба було зробити багато справ, щоб вони не лишилися на неї, а тоді… часу на спомини вже не лишалося.
Скільки вони сиділи на порозі - не знали, та й не хотіли знати. Але коли ніч почала спадати і на сході почало світитись, то з’явилася і перша втома. Тоді він її підхопив та поніс до хати, де в прохідній кімнаті спали діти, а вони вдвох залишилися такими щасливими у другій, щоб разом зустріти радісний ранок їх справжнього сільського буття. 
Глава 4  Спасибі, добрі люди, бо без вас ніяк.
Як на зле, черговий офіцер СБУ по Волинській області чомусь довго не брав слухавку. А люди напирали в двері голови держкадастру, який зачинив себе в кабінеті на замок. Він переказав секретарці, що його немає і що він поїхав у  адміністрацію на нараду. Але ж люди не повірили і спочатку стукали, а тепер почали вибивати ці кляті двері. Не дубові чи металеві, а такі собі з пресованої деревини, які напору точно не витримають. Ось тоді він точно залишиться віч на віч з розлюченими мешканцями земельних ділянок біля озера Світязь. Це він їм відмовив в оформленні, посилаючись на якійсь несуттєві помилки. Все було б не так погано і він би тягнув до останнього, аж поки документи на них отримали ті, кому це слід. Але його ж хтось зі своїх здав с потрохами. І коли люди дізналися, що їх кинули та що 200 га у самого озера будуть оформлені чужакам, то повідомили мешканцям найближчих до того озера сіл.
Спочатку вони приходили по одному і все допитувались у його співробітників, чи то правда, що говорять люди. Але ті відпиралися, як могли і брехали прямо в очі. Бо такого нічого нема і саме вони перші в черзі на оформлення, але треба лише виправити чи додати деякі документи. Люди спочатку йшли і вірили, але ж потім їх долали сумніви і вони збиралися юрбою та йшли до свого сільського голови. Аби той хоч порадив, що ж все ж таки їм робити? Різні були голови, але спільним було одне, що вони самі не знали, що з цим робить. А тому знову відсилали всіх до управління дежкадастру, бо власно  це воно гальмувало оформлення ділянок.
Та гальмував не сам той начальник, що заперся в кабінеті. Бо сам він з радістю би отримав «винагороду» за оперативне оформлення. Однак до нього в кабінет завітав  місцевий голова служби безпеки і наказав, що то є справа особливої державної ваги, яка на контролі аж у самого президента. Спочатку навіть цьому голові служби начальник не повірив, бо знав, що той багато чого у них «кришує», то може взявся уже за землі. Але з ним прийшов такий дуже наглий чоловік, який представився особливим уповноваженим президента саме по цій справі. Він ткнув йому під носа посвідчення з президентської адміністрації, начебто колись начальник їх взагалі бачив. Саме ця пихата людина попросила карту тій території навкруги озера. Потім обвела червоним олівцем шматок землі біля дороги для потреб президента. Він казав, що це дуже особливі землі  і тому їх нікому не виділяти до його особистого розпорядження, а якщо вже хтось там має ділянку то негайно треба вилучити. Але ж і інші не оформляти зовсім та знайти для того «достатній» привід, щоби ні в якому разі не викликати обурення місцевого населення.
То можна було наказати, але як його виконати? Коли ці люди вже виносили двері його кабінету… Він знову настирно зателефонував черговому у СБУ та ось нарешті там відгукнулися. Він назвався та сказав, що він виконує особисте доручення їх голови і тому просить допомогти вгамувати народ, бо сам голова вже може годину мобільний чомусь не бере.
- Добре, - відповіли на тому кінці і порадили негайно звернутися до поліції з приводу порчі державного майна та образи посадової особи. Але при цьому ні в якому разі не відкривати зміст щодо того доручення особливої державної ваги. А сам керівник СБУ негайно все буде знати. Бо у чергового з ним є прямий контакт.
- Ну це вже діло, - голосно сказав начальник обласного держкадастру та вже направився до дверей, щоб їх відчинити… Але ж затримався, бо згадав про пораду, звернутися до їх міліції чи до поліції. Бо їх, сам чорт зараз не розбере і набрав телефон їх начальника, який й так був кумом його кума.
- Дорогий, - тільки почав було говорити начальник кадастру, коли на тому кінці відгукнулися. Але саме в цей час двері кабінету не витримали тієї навали і в нього ввалилося декілька дужих розлючених чоловіків та жінок.
- Це я – мене вбивають, - в усе горло заволав начальник. Але ж телефон у нього відібрали і якийсь жвавий чоловік, з тих же нападників  вигукнув, що «він така ж сама падлюка, як і ті, кому він телефонує».
- То слухай мене, бо будеш верещати як та свиня, коли її ріжуть, хапуга, - кричала якась жінка і хапала його за чуба.
Ну а далі почалося взагалі неймовірне, бо його витягли з-за столу. Спочатку спробували на ньому ж наче розіп’яти, бо розтягнули руки і ноги в різні боки. А сільські баби шкрябали йому обличчя отими зашкарублими пальцями з землею під нігтями. Ніхто нікого та нічого не хотів слухати, бо всі репетували своє. А йому навіть засунули до рота папери з його ж столу і всі трясли та питали: «Що наївся, скотиняка?»
А потім хтось у продовж цієї вистави закричав: «На смітник! Люстрація!»
 Начальник і сам не дуже розумів значення того клятого слова, але зрадів, бо краще хоч на смітник, та буде живий, а костюма свого почистить у хімчистці. Ледь він те збагнув, його підхопили дужі чоловіки і понесли через приймальню, коридор, де за дверима поховалися всі його співробітники, а потім по сходах на двір. Черговий охоронець, який був на вході в будівлю, завмер, як стовп. Він навіть приклав руку до кашкета, коли його начальника повз нього проносили. З їх же господарського двору пригнали смітний контейнер і  начальника сходу жбурнули туди униз головою.
«Повезло»,- ледь встигнув подумати він, бо сміття в контейнері майже не було. То був їх смітник та контейнер і він сам кожного дня піклувався, щоб його спорожнювали. Наче знав, що прийдеться ось так з такими  чудними «почестями», проїхатись по рідному місту.
Міліціонери чи поліцаї, які траплялися по дорозі, тільки відходили в бік, та посміхалися. Вони не втручалися, хоч він і волав спочатку до їх начальника, а тепер і до них. Але ж подібне за часів цього безладдя вже траплялося на Волині. А тому була особиста команда з Києва не втручатись, щоб зберегти життя отій «поважній особі», яка сиділа в смітному контейнері. Це був просто жах, коли вони навіть заставили його виглядати з контейнеру. Це, щоб всі бачили, що це саме він. І начальник виглядав, бо погрожували набити та розквасити його пику. Що зробиш: то лише загальний сором, а то його особисте обличчя.
Виглядаючи, він збагнув, що його тягнуть на площу до адміністрації. Там у вікна уже виглядали ті ж самі пики і раділи, що це не їх штовхає людський натовп. Смітний контейнер зупинили біля самих сходів і хтось спритний навіть запропонував його занести до будівлі. Але ж масивні дубові двері до держадміністрації заздалегідь зачинили. Бо отримали повідомлення, що їде така собі процесія. Вони – оці держиморди (державні люди) навіть виставили поліцейський наряд, який навіть не уявляв, як бути з цими дужими дядьками та як себе поводити. Але ще трохи баби покричали та навіть спробували заплювати йому очі і пику. Однак він знову сховався на дно контейнеру і закрив лице руками. А зовсім на останок з сусідніх домівок позносили сміття та завалили його повністю.
- Наступного разу разом з контейнером втопимо в річці, якщо не відміниш отой весь розподіл ділянок біля дороги у нашого озера, - почув він гучний чоловічий голос і відразу ж повірив, що так воно і станеться.
Скільки б він просидів на тому дні контейнеру невідомо? Але його відрили поліцаї в новеньких чорненьких формах і білих рукавичках та витягли звідти… Як він дістався додому, він майже не пам’ятав, бо він брудний плекав вулицями рідного міста, як у сні. Його супроводжували ті ж самі поліцаї, як злодія і навіть пропонували підвезти, але він жив у центрі - отут зовсім поруч. Брудний він впав на підлогу, як тільки зайшов до своєї квартири. Як потім його роздягали дружина та діти і що вони казали він не знав, бо провалився у ніч. До тями його привели лікарі з швидкої допомоги, яких викликала його дружина, яка була поруч, ховаючи сльози.
- Ваню, Ваню, а я ж тобі казала, то жива земля людей і вона тобі не належить і тобі не проститься, -  тужила дружина, але коли побачила, що йому стало краще, вийшла, ховаючи сльози, з кімнати.  Дітей теж не було чутно, хоч в нього їх троє, малий малому менше, бо він одружився пізно. В квартирі створилася тиша, бо начебто, хтось помер…
І то справді був він – отой начальник держкадастру. 
Дійсно майже сива людина сиділа за столом навпроти голови Комітету захисту землі України. І саме вона все це про себе і розповіла, але більш в кімнаті нікого не було і розповідати більш було нікому. Бо після того випадку від начальника жержкадастру всі відсахнулися, як від чумного. Навіть родичі… І тільки з дружиною вони просиділи на кухні до самого ранку. Після він встав, ще раз помився та одягнувся в чистеньке, як на парад чи на похорон і пішов на роботу пішки, може вперше не ховаючи очі від перехожих.  Знайомі з здивуванням поглядали на нього, а він крокував до свого кабінету зі зламаними дверима, бо може вперше за все життя відчував, що робить дуже добру справу.
Голова Комітету не перебивав цю людину, бо сам відчував щось потібне, коли вдруге народжувався вже в зрілому віці і пішов з високої посади у громадське життя та людське буття. Він спокійно чекав поки чоловік переведе дух, щоб довести розповідь до кінця, а своє життя привести до початку...
…То ж двері до його кабінету вже починили і його секретарка, сховав очі, все ж таки привіталась. Вона дала йому нового ключа від дверей, а у кабінеті вона навела порядок. Він дивився на стіл, на якому його «розпинали» і настрій його піднявся. Бо він хоч вчора і злякався, але сьогодні вже не тримався за те крісло, в яке зараз навіть не хотів сідати. Він присів поруч до приставного столика і попросив принести йому оті всі непідписані кадастрові рішення людей, що зверталися до їх установи. А також ті рішення, що були вже підписані їм на підставних людей, список яких привіз отой представник хапуги-президента. Але їх готовими на всі ті 200 га біля дороги у озера він саме нині збирався забрати.
Секретарку, як і вчора, він попросив його нікому не турбувати і навіть знову зачинити на ключа двері. Бо з того боку, наче начальник не очікував знову людської навали, але могла прийти інша анти людська. Він присів і почав розглядати документи, що  принесла секретарка.
Насамперед начальник рішуче порвав не тільки всі рішення, але й документи, що прикладалися на тих підставних осіб «для президента». І зробив це він з особливим задоволенням. А потім почав підписувати: спочатку ті з них, що стосувалися саме тих 200 га приозерних земель. Бо вони лежали окремо, щоб переконати їх господарів віддати їх хапузі-президенту. А потім вже він підписав і всі інші рішення. Весь цей час в кабінеті дзвонив його службовий телефон і стрибав мобільний, бо він поставив його тільки на вібрацію. Було навіть чутно, як його секретарка міцно тримає оборону, не пускаючи нікого і весь час відповідаючи по телефону, що він зайнятий.
- Останнє, що я зробив, – нарешті сказав несподіваний гість - це написав заяву про своє звільнення з посади і, взявши підписані папери, пішов до свого службового автомобіля.
На ньому начальник до самої ночі розвозив всі ті рішення, що стосуються приозерної землі, а потім і всі ті, що стосуються інших ділянок та вибачався перед людьми.
- Мене впізнавали та були дуже здивовані, бо очікували іншого, Та і я впізнавав всіх тих, хто повернув мені та мене в життя.
- А наслідки, -  обережно спитав голова Комітету, - бо якщо ви тут, то вони  скоріше вже є? –і підсунув гостю води, а той її лише пригубив.
- Родину я відвіз до Канєва, до сестри дружини, скоро літо і діти чи повернуться, чи підуть там у школу,- відповів  той,- а я зараз в розшуку, бо знищив «важливі державні документи» і тепер в Україні майже на конспіративному становищу. Той президентський порученець обіцяв мене знищити. Але більше всього, чого мені не хотілося б – це топитися в смітному контейнері в нашій річці, бо вона неглибока, але ж сорому… я вже натерпівся, - сумно додав тепер вже колишній начальник дежкадастру. 
  Голова встав і підійшов до майже сивої людини, бо сам рано посивів, обійняв за плечі, о потім міцно потиснув йому руку.
- Ми ж разом і вже скоро в нашій країні буде все гаразд, - спокійно сказав він і покликав свого помічника-сина, щоби влаштувати та нагодувати такого рідного гостя з Волині, а також дістав  і  показав йому листа мешканки села Світязь.
«Ми прагнемо щоб земля належала нам, нашім дітям, нашім онукам!
Спасибі Іванові Карповичу, бо без вас ніяк!»   
- Спасибі, -  додав і голова Комітету захисту землі України.            
  Глава 5 Сон, той - як насправді, а якщо насправді – то краще вже сон
Вони останнім часом майже не бачились. В своєму дуже поважному віці її мати ніяк не могла пережити критику на свою адресу з боку її єдиної доньки. Вже дорослої, яку вона плекала все своє життя і ростила за тільки своїм правилом. Її чоловік, не дивлячись на дуже солідну шану за колишню саму високу посаду в державі, був лише придатком до того правила. Бо вона його виписувала від самого свого народження. Її батьки, так названі – методисти, використовували в її вихованні певну духовну практику, основану виключно на методі чи правилі, в якому не було виключень. До того ж її батько мав британське походження, що дуже виділяло його певним сенсом від різного роду ірландців, іспанців, французів та прусаків, які шукали пригод у Новому Світі.  Да і сама вона була старшою дочкою в родині і саме вона навчала тому визначальному методу своїх молодших братів. Метод чи правило мало свою коротку назву – «раціо». Воно говорило про те, що тільки розум, налаштований на користь і вигоду, здатний подолати негаразди та привести до визначного успіху. Саме за цим сенсом і поїхав її пращур до Америки. В нього був свій метод, а інші лише враховували свої бажання та емоції.   
 Про це вона неодноразово казала своїй єдиній донці. Мати доньку виховала ще краще за своїх братів і метод «раціо» в неї був не тільки її єдиним правилом, а і майже, мати сподівалася, сенсом всього її життя. Донька, не дивлячись на дуже слабку натуру свого батька, буквально все взяла від неї: залізну хватку, ретельний розсуд та собачу чуйку щодо великої користі чи певної загрози.
Тепер прийшов її час. Бо в неї самої знову зірвалася вдача перестати «мити посуд на кухні». Так колись вона сказала і своєму чоловікові, бо той завжди сумнівався і робив тільки те, що «було можна». Він навіть зі своєю помічницею, коли був президентом, завів роман бо, як він потім виразився: «було можна» так себе поводити. Але це вона його створила та дозволила йому спочатку стати губернатором, а потім і президентом великої країни.
Вона дуже довго і помилково вважала, що жінці того не можна згідно того правила, яке існувало в американському суспільстві. Але ж після висунення чорношкірого її  конкурента здалося, що «все можна». І в неї був для того залізний мотив, який говорив, що це вельми потрібно. Спрацьовувала користь - те саме раціо розуму штовхало до отримання найвищого результату.  Бо сама посада, навіть президента була тільки механізмом, яким більш чи менш вдало міг скористатися його господар. Її чоловік, якби не вона, взагалі б його використав на «свою помічницю», чи  на ще - «що можна». Але ж це вона і далі продовжувала «мити посуд»… А він вже був президентом і все частіше нагадував про це, бо напевне забувся, хто таки зробив його отим президентом.
 Тепер і вже її друга спроба не досягла мети. Вона недооцінила того пройдисвіта прусько-шотландського походження, який її – британку назвав «нікчемною старою». І  тепер тільки її дочка могла виправити - це неприродне становище. І вона б на її методичний розсуд засунула б свого та інших осіб чоловічої статі туди, де їм «буде можна» стільки, скільки  жінки їм дозволять.
Час дійсно вже прийшов, бо цей папуга-президент здумав дістатися до самого  сенсу її життя, де користь сягала захмарного рівня і складала цілий трильон їх американських доларів. Такого раціо-методу світ ще не знав. Його придумала і плекала вона,  поки той клятий «посуд мила». Але він в неї не тільки вкрав президентський механізм, але ж і потягнувся до тільки її «раціо».
 Мати з донькою зустрілися наодинці в новенькому будинку, який придбала мати під час цієї президентської компанії. Придбала в надії, що саме він стане її  президентською резиденцією. Будинок цей межував з їх спільним з чоловіком маєтком і тому міг бути тільки її «куточком», де навіть не передбачалося тієї «кухні» з тим «вимитим посудом». Тепер вона переписала будинок на дочку, бо їй належало стати справжньою господинею майбутньої своєї поважної резиденції.
Вони обережно привіталися, бо у кожної був характер і важко було поступатися хоч його крихтою.
- Я поки не виходила зі своєї президентської компанії, - почала розмову мати,- тільки тому, що ти її продовжиш. Спочатку підеш в сенатори, потім в конгресмени, а у 2020 році будеш балотуватися в президенти, а я піду в мери Нью-Йорку, щоб бути з тобою поруч.
- Ти завжди поруч, - заради примирення відповіла дочка, бо вона дійсно перестаралася минулого разу, жорстко розкладаючи поразку матері на виборах по кісточкам. 
- Але не завжди тебе чую, - теж примірювалася мати, - бо ти вже доросла і самодостатня особа, з якою я буду рахуватися, бо прийшов час сказати головне.
- Я тебе слухаю, - перевела дочка на ділову основу розмову з матір’ю.
- Настала твоя черга дізнатися всього того колосального раціо, яке плекав твій дід, а мій батько, бо це він саме визнав мене спадкоємницею його головного методу. Бо наприкінці свого життя він зазначив, що його «раціо» більш  підходить жінці, ніж чоловікові. І тільки жінка може досягти великої влади над ним, бо вона господиня матерії і землі, - принципово пафосно завершила фразу мати і подивилась на дочку, щоб зрозуміти чи сприймає вона сенс її слів.
- Сприймаю, а ще і доповню тим, що я бачила змалечку, як ти тягнула на собі мого батька, заставляючи той сенс шукати. То я не буду гаяти час на свого чоловіка, хай зразу звикає, що в нього «свій посуд» і хай сам його миє, - відповіла вона матері і теж уважно на неї подивилась, натякаючи на те, що ці сентенції їй зрозумілі та пора переходити до суті розмови.
- Так, - погодилась мати, - слухай і не перебивай, бо про це я не казала нікому! Твій дід багато працював, щоб стати успішним підприємцем в малому бізнесі. Але ж як це соромно мати великий «раціо» за сенс в малому бізнесі. Тому це він вигадав, як стати самим значним у великому бізнесі. Але так само він збагнув, що це підвладне тільки жінці, бо чоловіки нездатні врахувати все. Це мати збирає дитину до школи, а чоловіка в дорогу, - призупинилася мати і переконалася, що дочка дослухається до її слів.
- Земля, - сказала мати і показала у вікно, - має справжню ціну і тільки вона може дати ту справжню жіночу материнську владу над усіма в тому самому земному велетенському домі. Земля – це і цей шматочок нашого маєтку, де я господиня, а цей шматочок твій – ось документи, - сказала мати, - відчуй та зроби все по собі. Але ж є той  особистий її шматок – де само родить і звідки напевно і пішло справжнє життя.
- Я розумію – це наша Британія, бо там наші коріння, - не втрималась донька.
- Ні! – осікла її мати, бо просила не перебивати, - не Британія, хоч вона і наша Батьківщина.
- Україна! - вказала мати, - там найбільш родючі в світі землі, які бовдурам дісталися, то в них їх і потрібно викупити. Не захопити, як Ізраїль – Палестину, бо спокою не буде, а саме викупити за малі гроші поки ніхто не здогадався. А потім її продати, але вже своїм бовдурам-американцям, яких я постійно і навмисно лякаю катастрофою Північної Америки.
Дочка майже відкрила рота від такої несподіваної пропозиції. Вона вважала, що мати справді переймається тим Великим Вулканом у Йєлоустонському природному парку чи тими розломами Сан-Андреаса і дійсно прагнула спасти американців...
- Це може і так! Але ж головне – це «раціо», яке є основоположним правилом всього. Це ти разом зі мною умиєш всіх тих пихатих Рокфелерів чи Ротшильдів разом із тими розумними «гейтсами», коли зразу аж на трильон доларів зробиш небувалий бізнес, - розпалилася мати та додала, - проста арифметика: купуєш українські землі за 100 млрд $, а продаєш своїм американським за 1 трлн 100 млрд; бо вони вже готові їх купить і навіть за  великі гроші.
- А чи їх так просто нам дадуть? – спитала здивована донька.
- Нічого не буває просто, - відповіла мати, - треба заставити, але ж не зброєю, то камінне століття. А грошима і я вже для цього багато чого зробила. Ти напевно звертала увагу, як я приборкала їх сучасного та мною свого часу поставленого українського президента. Він за гроші брата рідного продав і це та правда, яка його міцно тримає у мене на гачку. Це він за дужий хабар пообіцяв та доки не зняв мораторій на продаж їх землі нам. Але тепер вже він точно все виконає, бо отримав останнє моє «китайське попередження» і з наступного року їх земля має стати нашою.
- Але ж там живуть якійсь люди і вони можуть чинити опір, - засумнівалася дочка, - та і твого протеже, теж хочуть восени викинути, до речі, як і ти свого конкурента, - попередила дочка, - і як тоді бути?
- Я знала, що цей нахабний і повзучий гад спробує перетягти все на себе, бо напевно здогадався, які це гроші. Але ж це наше раціо, а тому, щоб пізнати його сенс, треба розуміти його кінцевий результат. Бо ті всі наші американські папуаси, включаючи і цього негідника далі свого носа нічого не бачать, - сказала мати та додала, - а за тих людей не піклуйся, бо вони самі та добровільно за наші гроші свою долю визначатимуть. Навіть на Манхетенні вже є український квартал, а в Америці вирує - українська мафія. До речі це вона за гроші злила компромат на свого бандюгу-президента.
- То як же ти прагнеш позбутися свого головного конкурента – нашого президента, який до речі спустився навіть до твоїх образ, чого на мій погляд не можна пропускати повз вуха, - сказала молода господиня будинку і пройшлася просторою залою.
- Ніхто і не збирається йому того попускати, але зараз на тебе треба відволікти його увагу. Бо в тебе є головна над ним перевага – молодість і з цим він не впорається. І це ти вже спокійно назвеш його старим йолопом і всі повірять, бо так і є, і так виглядає з твого боку, - мати теж підвелася, щоби розім’яти затерплі м’язи ніг.
- Мені майже все зрозуміло, то скажи, що зробити, щоб той старий пеньок не ліз до нашого грандіозного раціо? – спитала дочка і повернулась до матері обличчям.
- Дещо вже зробила на моє прохання журналістка с телеканалу СNN, яка опублікувала в мережі заклик до державного перевороту, щодо позбавлення від влади новобраної адміністрації і самого президента та обрання на виборах замість нього тебе. Ось це повідомлення, - мати подала дочці з кишені своєї твідової жакетки клаптик паперу з   повідомленням з мережі Інтернет.   
 «Все просто: 1. Імпічмент зразу президента і віцика 2. Конституційна криза 3. Організація позачергових виборів 4.  Будь хто проти. 5. Молода президентша», - там було надруковано.
- Я про цей кидок знаю і він влучив у корзину, бо став дуже популярним в мережі. Мені весь час телефонують і питають чи це правда? – підтвердила результативність цього вкидання дочка.
- Також стаття у «Mediait» та тисячі інших сайтів схвально відгукнулися на заклик та цю пропозицію, щоб возвести саме тебе на посаду Президента Америки. Бо твоя компанія буде більш успішною і національний комітет Демократичної партії обов’язково підтримає тебе з метою перемогти на позачергових або чергових виборах. Я вже мала там розмову і мої аргументи будуть враховані, - повідомила стара мати молоду доньку, - але пам’ятай, що з цієї хвилини ти сама собі більше не належиш. 
- Розумію, - погодилася вона, - бо вибухнула справжня істерика навколо цього начебто випадкового повідомлення. Навіть написали про те, що це сама партія закликає мене, а я ще вагаюсь, бо посварилася с тобою і боюся перейти тобі шлях. 
- Хай так цей бовдур і думає та «розпалює» через нашого нестійкого тата нашу «ворожнечу» і на людях ми будемо дуже стриманими і навіть показово холодними  між собою. Але це тут твоя резиденція, а там наш с батьком маєток і дорога відчинена поза будь які очі, - відповіла мати і пішла до дверей, рукою попереджаючи доньку, що не треба її проводжати…   
 Голова Комітету захисту землі України відірвав очі від екрану монітора та не збагнув чи то «сон», який йому примарився  після знайомства з інсайдерською закритою інформациєю, яка йому надійшла з більш-менш надійних джерел. Бо не випадково ж сучасного американського президента підозрюють у зв’язкмх з Кремлем, а самі стіни від голосового резонансу теж можуть дійсно «казати». Але ж і в новинах та статтях американської та світової преси дійсно лунали нові хвилі похвал на адресу Челсі Клінтон.  Бо саме вона може стати справжньою конкуренткою Трампа з урахуванням навіть того, що вона «свіжа кров» у Демократичній партії США.  У гонці за головування в партії вона може випередити навіть колишнього міністра праці Тома Переса, бо той зараз виглядає цапом-відбувайлом за поразку на виборах. Саме ця риторика дає можливість прибічникам молодої Клінтон отримати перевагу та розпочати реформи у Демократичній партії, щоб запобігти невдалим стратегіям, які призвели до перемоги Трампа.   
Тепер всі посилання Трампа на те, що «стару дістали з нафталіну», зайві, бо в бій на Трампа йде молода і дуже енергійна, але все та ж Клінтон, яку йому старцю вже не подолати. І дуже образлива відставка генерала Майкла Флінна – це той спотикач, який буде переслідувати Трампа все його недовге президентство. На цій хвилі негативної інформації в бік Трампа молода пані Клінтон та вже її штаб впевнено вдихнув свіжого повітря в свої легені та в її майбутню блискучу кар’єру.
«Та якби президентські вибори відбулися зараз, то Трамп би точно б їх програв, бо як співають в Україні: «А ти старий дідуган – ти зігнувся, як дуга, А я молоденька – гуляти раденька!», - подумав  голова Комітету і зрозумів, що то були не стільки його роздуми, а скільки підтверджена ЗМІ інформація.   
Ось і оглядач Observer натякає, що компанія не закінчилась і вже молода Челсі Клинтон дуже активно протидіє Трампу.  А Федеральна агенція новин дає переклад статі «Прибічники Челсі Клінтон використовують промахи Трампа, щоб поновити заклики до її президентства», опубликованої в Observer, ще в лютому місяці. А
менеджер компанії Хіларі взагалі з’явився на CNN, щоб закликати до позачергових виборів Челсі Клінтон. 
«Зараз – це головне питання», - зазначив він і послався на інтерв’ю з прес-секретарем штаба старої Клінтон, який сказав журналісту CNN, що «ми спостерігаємо спроби відволікти громадськість від розплутування шахрайських дій штабу Трампа, які дійсно ставлять під загрозу законність його обрання».
- Якщо б, то був такий собі «сон», то преса не підтвердила б, що це могло бути насправді. Але видається що це і насправді так - то краще б то був справжній сон, - вимовив сам собі вголос  голова та знову замислився,  вдивляючись у мапу України, яка лежала у нього на столі.
-  
Глава 6 Прокидається українське село.
А ранок в селі починається саме зориною. Небо світлішає на сході і нічна тиша, що панувала навкруги, поступово розтає. Під вікном спочатку ледь, а потім вже чутно шелестять листя, в яких заспівують ранішню пісню птахи. Ні не півень, бо він вийде поважно з сонечком та витягне шию і задзвенить, щоб прокидалися люди, бо парить земля і жде своїх синів та доньок. Не кличе, а жде, як мати, виглядаючи сина з самої зорі до ночі з армії. Бо знає, що прийдуть, бо без неї вже не прожити і та роса на лугу вона свіжить все тіло, хоч торкається тільки босих ніг.
«По ній ходіть босими, бо в тій росі здоров’я стільки! Йой-йой! А щастя… в однієї лише краплині. Погляньте поважно на неї і все навкруги поміняється, бо вона чиста, як вами виплакана сльоза, що тремтить в окові, а потім покотиться по щоці. Все ж краще від радості, ніж жалю», - уже за селом збагнув чоловік, що йде босим по лузі .
А десь наближається леління річкової води на старому-старому млину, який майже вже пропав, бо не молов зернятко. Його вже нема, а то леління западає аж в душу. І на околиці на спів півня люляла колисковою дитинку молодиця, бо вона ворухнулася, але не злякалася, бо кожного ранку чула той спів.
Йшов навпростець до сусіднього села, бо так і не заснув, присипаючи свою любу дружину, яка може вперше за їх життя не ворухнулася, коли він обережно встав. Лише ніжна посмішка на її обличчі підказувала, що наснилося їй щось добре, або навіть чудове. Задивився…, а потім тихенько ступаючи підійшов до ліжка діточок, та вкрив їх, бо вранці прохолодно і вийшов у двір, легенько притуливши сінешні двері.
 І вже почало сліпить сонечко, бо воно постало над обрієм, розганяючи туман по низинах. А йому назустріч дерева теж начебто йдуть і визирають з туману та балки. Десь почав тьохькати ранковий птах, а за ним другий, третій. Так перегукувались поки він не підійшов. Він вже і не знав, скільки їх там почало посвистувати, та перегукуватися. А потім всі разом як защебечуть, наче йому зраділи. Навіть чоловік присвиснув, з ними перегукнувся, минув балку і знову пішов полем. А роса на траві змінилася і вже не так бадьорила тіло. Але все одно лікувала не тільки п’яти, а й душу, яка заскорузла від того міста, де йому вже напевно нема місця.
Не помітив як пройшов лугом ті кілометри чоловік, але ж на околиці у жвавого хлопця, що гнав череду поспитав, про хату голови.
- Мареничі, їх так у нас по-вулишньому кличуть живуть у тому домі, де жили їх діди. Дарма, що хата під залізом, але ж вона така тепла наша мазанка. Бо ті що з цегли вихолонуть за ніч, а мазанка ще по обіді тепла буде. То йдіть прямо, не минете, бо вона така одна, як і наші Мареничі, - похвалявся хлопчина, - а співають як? Куди там тягатися отим Євробаченням, навіть Славко Вакарчук позаздрив би, бо він міський і в його співі того не має, - і хлопчина повів рукою над полями та сільською землею.
- Любиш її? - спитав чоловік.
- Як мамку, - відповів він та побіг в навздогін своєї череди, помахавши йому рукою з батогом.
«Ти диви і цей хлопчина на нього наче свариться, що кинув землю-мати, наче відчуває, що з ним робиться», - похитав головою на самого себе та пішов вулицею до мазанки під залізом той чоловіче.
- Добрі люди, доброго вам всім ранку! – сказав він, заходячи у двір тієї самої мазанки, про яку казав хлопчина, - чи дасте водички з вашої кринички, - пожартував чоловік.
У дворі було голосно, бо напевно всі Мареничі вже попрокидалися. Та всі вийшли у двір кожен по своєї справі, але всі разом відгукнулися та привіталися, а такий кремезний собі дядько, (як він не знав його до того?) відповів йому.
- Водички дамо подорожньому, а водки не держимо, - і так голосно засміявся сам на свій жарт, що всіх заразив сміхом, а потім протягнув руку, широку мов лопата.
- Петро, - назвався він і так подивився, очікуючи його ім’я, що чоловік навіть трохи розгубився, але ж схаменувся.
- Вовка, - відповів, наче він забув, скільки йому вже років і що це у місті він Володя чи Володимир. Але ж  він тут у селі у Марничів, збагнув і теж засміявся.
- Вовка боятися - в ліс не ходить, так? А в поле і до нас можна, - підтримав сміх гостя господар і запропонував парного молока з глечика тільки від корови, яку він напевно бачив в череді, що гнав хлопчина.
- Добре, - сказав Вовка, коли відірвався від того глечика, бо вони вже давно корови не тримали і тому купляли молоко для дітей по сусідам, але парного майже не попадало.
- Бачу скучив, - здогадався Петро, - і не тільки за молоком, а й за селом, бо руки в тебе не в землі, а в цементі і в цеглі. То на яких заробітках бідкуєшь?
- Та ні, - злякався чоловік, - у нас все є і не бідкуємо.
- А ти добра людина про себе самотнього згадай там на чужині, або про жінку та діточок, то може і збагнеш, що все та не все?  - поправив його господар,- бо я походив  наймитом по тім «панам» та «господам» і теж спочатку вважав, що все маю бо неледачий. Але ж виходить, що не все, та навіть наполовину – головне ледь не втратив – зрозумів!? – чи спитав, чи ствердив Петро.
- За тим і я до тебе, бо справді бідкую, а сам ладу не дам, - сказав Володимир і поглянув на Петра.
- Підкажу, бо й мені підказали – зустрівся добрий чоловік. Саме він і навчив тому, що сам знав та покуштував. Але присядь, бо оте молоко парне теж в голову вдарить може, якщо затужиш. А я біля тебе, однак ненадовго, бо мої справи – це мої діти і вони без мене, як без матері, - посміхнувся він, дивлячись як дружина порається з малими, а старших гонить до школи.
- А мої справи - сироти, бо кинув я їх, шукаючи кращу долю, а там її нема, хоч і знайшов певний добробут,- розмислився гість та сумно так поглянув на  господаря, який продовжував посміхатися, дивлячись на їх с жінкою дітей.
- Повернувся я, Вовка, - до життя повернувся, бо той чоловік мені сказав, щоб я займався тим, що дійсно моє і до чого в мене є хист та що я роблю з задоволенням. Я зразу не збагнув і навіть почав заперечувати, що хлопці пиячуть теж з задоволенням, але ж потім настає похмілля, і воно дуже важке. Я пробував, да й ти теж знаєш, - сказав Петро і додав, - але ж з задоволенням то від душі та с душею, а не від горілки та гульби.
- Знаю про горілку , - погодився Володимир та спитав, - а від душі то як? А с душею?
- А то коли часу не помічаєш і виходить краще ніж отримав, -  якось дуже просто пояснив господар, але ж той чоловік його зразу зрозумів.
- Я свій садочок шаную, кожне дерево як дитину плекаю, та згадую і сниться мені, що звуть до себе, щоб пригорнути в своє пахуче листя. Врожай і плоди – то результат, якого чекаєш і радієш, коли він є, а ось дерева то щастя, бо навіть взимку з ними розмовляю та закутую малечу, щоб не замерзли і відійшли повесні. Вони живі і теж горнуться до мене шелестять. Да так шепотять, наче щось хочуть сказати, а я розумію їх по їх шелесту…, - схаменувся Вовка і поглянув на Петра, а до того підійшла тихенько жінка, заслухалась і навіть малі діти теж.
- Отож і я повернувся і дістав з сараю батьківської мотоциклетки і налагодив. Та як він завівся, то я й стрибав, і витанцьовував, плескав в долоні так міцно, що майже не відбив їх. Не їхав, а слухав, як він гуркотить і кращої пісні – не знаю. То зараз тільки проїде хтось повз хату, а я відчуваю як важко двигуну, якщо він незмазаний і не доглянутий, як слід та з любов’ю, - заслухався і Вовка, бо розумів Петра, а той лише жартома додав, - не було б дітей в селі, як би не Василі, то в нашому селі майже вся техніка під моїм наглядом і гроші я за догляд не беру, бо тоді радість є, а щастя від щирого спасибі –  не має.
- Цікава в нас розмова, бо йшов за одним, а натрапив на все, - наче зробив висновок гість, - я й у сусідів дерева доглядав поки не поїхав. То може і у нас в селі є свої Василі? 
- Тепер бачу, що є, а все інше приладиться, бо твій приклад буде всім до нагоди. Я теж не знав, за що братися, але взявся за себе і вийшло, бо навіть почали з міста повертатися односельці, бо там дуже все змінилося, а тут ми всі за всіх та кожен за кожного і в щасті, і в жалю, - порадив і поділився Петро, - отож думай про щастя для себе і для людей, бо в ньому добробут і в ньому жиється ладком, а не комфортно – так собі існується. Хоч  і він не виключається, бо в мене, хоч і батьківська мазанка, але й того туалету і душа з ванною я теж з боку приладнав, а ще й супутникову антенну і в мережі інтернет я теж користувач.
- Цікаво, а я тільки на телефоні, щось втикаю, то може й тому навчиш?- спитав Вовка, як учень свого наставника.
- Ти сам дійдеш, коли сільські питання почнеш вирішувати, бо місцеві впорядники не дуже того хочуть, щоб за тебе на око до свого начальства попадати. То вже звикли і мені майже не заважають, а я у них майже нічого і не випрошую. Бо з нашого села такі Василі в люди вийшли, що тільки їм треба нагадати та на день села запросити, а то не всі і на гробки бувають. Ось тобі може, ще один мій «секрет», про який всім головам розказую, а вони і себе не впорали, то як село потягнуть? – сам у себе спитав він і відповів, - а ти потягнеш, коли вилікуєш всі дерева в садках та відродиш спільний сад, бо навіть я заздрив, який він у вас був, ще за радянських часів.   
- Так-так, - відповів несподіваний гість, - дерев там майже нема, але ж земля залишилась і може вона під сільрадою, бо чув, що ще не розпаювали. А взагалі, люди добрі, дякую що всім почастували і головне голову на місце поставили, а зі своїми справами впораєтесь – то на моцотиклетку і до мене, бо я такий Вовка один, який на садівника навчався, та і хата хоч не з краю, але з вашого боку.
- Приїдемо, бо бачу, що багато чого не сказав, - відповів Петро і вони розпрощалися.
Глава 7 Буде порядок на землі, то буде і мир.
Земельні протести людей, мов отой вулкан, набухали, а потім несподівано поодинці вивергалися то в одній, то в іншій області. Людський потік, бо вже інакше не можна його було називати, до голови Комітету захисту землі України з кожним днем збільшувався. Та все одно - це ще тільки їхали одиниці, бо в багатьох випадках люди просто зневірилися в те, хоч би хто їм допоможе. Сумнівна в усіх відношеннях та ганебна влада просто не звертала уваги на скарги громадян і вже не давала навіть відписок,  чи просто ігнорувала їх. По всіх областях окрім Донбасу були розіслані спритні особисті уповноважені того ж ганебного президента, який прагнув перепродати американцям українську землю. За допомогою Служби (не)безпеки України ті шахраї «наводили порядок» в українському земельному кадастрі. Підбирали та видавлювали все, що хоч трохи могло зацікавити іноземців, скоріш за все американців, які сподівалися з 1 січня 2018 року розпочати скуповувати українські землі, та і Україну взагалі. Самі уповноважені розпускали чутки, що все одно відберуть наділ чи шматок, то може краще позбутися зараз, коли ще не розпочалося масове пограбування української землі іноземцями. В українського народу на то точно грошей нема, бо виснажили повністю громадянською війною під назвою АТО та багатократним зростанням цін на саме життєве та необхідне: ЖКХ, газ, електроенергію, опалення та продукти харчування.
Хто-хто, а голова Комітету захисту землі України знав про те, бо розумів, що захистити може тільки людина, яка знає стан речей в державі і яка знайде вихід, щоби ті чужаки умилися своїми сподіваннями, а не самою землею.  Він багато часу провів у тих роздумах, але ж прийшов час діяти, але діяти обережно, щоби нікого не підставити під натиск цих бандюг, які і до влади прийшли на крові своїх же «героїв», яких розстріляли в Києві та попалили в Одесі, а потім послали в котли Донбасу.         
Протести вже йдуть, то і вибух буде неминучим. Саме в самому Києві, швидше за все, але напевно вже без майдану, бо і, як в 2004, тепер одурили й ошукали, знову всіх. Але ж і Київ – це не вся Україна, аж ось-ось і в регіонах бунти будуть нещадними. Люди обов’язково пригадають цим кровавим «демократам» і той безвіз для особливих з грошима. І революційний «чайок на майдані» з тими, хто посів у крісла та став хапати більше попередників. І смерть та сльози матерів, діти яких загинули у тій кровавій бойні, яку заради скупки української землі американцями влаштували ці самозванці-негідники.
«Окрім миру, Україні вкрай потрібен порядок і до управління країною повинна прийти влада, яка перш за все не дасть вкрасти українську землю», - подумав він, - «та після того наведе порядок в економіці,  побореться зі злочинністю у медицині, освіті, соціалці, в усіх сферах. Бо під шумок не буде той самозванець порядок наводить і його вже швидко наведуть американці, бо вони стануть господарями цієї території».
Все йде до того і тільки широкий народний рух може зупинити землепродавців тим, що просто не дасть її продавати попри всі їх незаконні судові рішення. Бо не повинно так статися, що ті всі піднімуть лапки і підуть здавати землю, бо за неї заплатять оті 30 срібників, за які потім залишиться тільки удавитися. 
«Не віддамо землі, то буде де порядки наводить, щоб був мир на тієї землі», - подумав голова Комітету, бо до нього знову прийшли люди. І він, як юрист давав всім дієві поради як запобігти пограбуванню. Бо навіть ці пройдисвіти таскають людей в суд, де втратили совість судді, але ж поки ще не всі. І є прецеденти, за яких навіть уповноважені головним шахраєм-президентом не змогли відсудити смачну ділянку, яка їх привабила. Правда, це теж не завжди спасає, бо на боці шахраїв діє СБУ, яке непокірних швидко записує до сепаратистів, бо самі ж і закидають у хату людині відповідну компру. Сидять люди, які не схотіли почути отой «голос чужого розуму» і витягти їх з-за грат дуже-дуже важко.
Голова привітався та покликав свого нового помічника, який давав дуже практичні поради, бо сам був головою кадастру і знав тонкощі, які не могла обійти навіть ця ганебна влада.
Бо на цей раз приїхали чоловік та жінка з Закарпаття. Бо саме там, де з’являвся на посаді губернатора велике «Г» пан Москаль, його Комітетом фіксувалося різке зростання випадків незаконної продажі земельних ділянок та, як правило, ще й підставним особам. На цей раз «хенерал» розпродав земельні ділянки, які були виділені постраждалим  від паводків.
- При цьому замість відбудованих домів об’єктом нерухомості вважалися кущі та дерева, які росли на ділянках, – повідомила голова сільської ради, де саме і вкрали землю.
На її скаргу голові Закарпатської обласної адміністрації все той же Г. Москаль попередив, що якби вона не волала, то про це ніхто б і не дізнався, а вона сама отримала б винагороду від уповноваженого голови держави, бо це він пригледів ці смачні ділянки. Але ж саме до неї прийшли люди, які втратили житло і майже всі свої речі та й досі жили по сусідах. Сподівалися на допомогу держави, але ж коли в районі перевірили кадастр, то виявили, що ті ділянки вже розподілені якимось людям зовсім з інших областей, які буцім то посадили кущі і дерева і тепер приватизують землю під ними, які по документах видають за об’єкти нерухомості. 
- Що скажете, чи може то вже не шахрайство? - спитав голова Комітету і додав, що знав того Г. Москаля, ще коли він головував у Луганську і тоді його ж з тріском звідти поперли. Бо саме з землею він і попався - ще за часів Ющенка, руки якого самі нічого не брали, але до них все прилипало.
- Що тут робити, коли до справи взялися державні шахраї і держкадастр дійсно визнає дерева об’єктами нерухомості і далі продає землю. Схема відкатана по всій країні і нещодавно про це ж саме розповідала мешканка Віноградського району, де так само були з землею за вказівкою уповноваженого відібрані великі плантації винограду. Але ж там вдалося зачепитися за помилку в рішенні, то ж давайте передивимось документи, може й у вас формальна помилка знайдеться, - сказав помічник голови і фахівець у земельній справі.
- Добре, а як повертатися вам, бо навіть я чув, що саме Ви під камеру телеканалу "Телекомпанія М-студіо" в youtube, того Г. Москаля чмом обізвали і він готує щодо Вас кримінальне переслідування за образу вищої посадової особи? – спитав  голова та додав, - Ви дуже смілива жінка та побільше б нам таких.
- Так, - за неї відповів чоловік, - без охорони ми Галину не відпускаємо, але ж бригади бандюків в погонах на його боці та й СБУ вже взяла Галину на замітку, напевно разом зі мною. Але ж треба щось робить, бо якщо знімуть мораторій, то підуть ці землі з молотка іноземцям. А ми підемо по світі шукати долі, бо коли вона була разом з землею з нами, то ми вагалися. Аж ось тепер до вас приїхали.
- Ризикувати не треба, а тому треба пересидіти у родичів, якщо вони є, а як ні, то я ваш родич. Не даремно казав, що нам такі потрібні, то залишайтесь поки документи роздивитеся, а там буде далі видно, - запропонував голова Комітету, а  помічник його підтримав, впізнавши в тих людях рідних душею.
В цей час той самий телеканал на ютубі передав, що люди в Закарпатті збунтувалися і  пішли громить облдержадміністрацію, бо ситуація вийшла на поверхню і після відвідань головою області районів разом з уповноваженим - там почали зникати ділянки у людей і з людьми. А потім з’ясувалося, що ті ділянки уже у зовсім чужих людей. А губернатор, випереджаючи чутки, почав виправдовуватися і здав уповноваженого, бо сказав, що ті землі нікуди не підуть до особливого розпорядження самого головного шахрая-президента.    
- До речі, - нагадав  голова Комітету, що така ж сама ситуація і в «смачній» Київській області, де повернути землі передані незаконно дуже важко, бо їх особисто контролює «людина» президента з вищого складу СБУ.      
- Але ж нагадую всім, що згідно законодавства усі українці мають право отримати від держави  п’ять різних земельних ділянок, -  додав помічник, - але ж далеко не всі про це знають і треба сповістити, щоб заблокувати кадастр своїми заявами. Їх не буде кому розглядати, але ж і шахраям від президента теж не зарадиться, бо його колишні колеги теж все розуміють і почнуть офіційно бойкотувати, посилаючись на страшне навантаження, а він їм це підкаже.   
- Це теж вихід, але ж треба зробити так, щоб рішення щодо ринку землі не пройшло ніяким чином, а для цього треба задіяти широкі сільські маси людей, яких може підтримати місто, бо воно практично без роботи, - висловив думку голова Комітету і на де який час попрощався з гостями, бо його вже чекали інші справи, які саме торкалися  з’їзду селян за ініціативою його Комітету, на якому він готувався запропонувати методи та засоби захисту і боротьби, не виключаючи широкий похід селян на Київ.
На його столі лежав свіжий, зроблений американськими аналітиками може для себе, а може для МВФ,  звіт щодо стану справ з земельними реформами в Україні. Звіт був ретельний: практично по кожній області виписувалися всі складові земельних відносин, а в кінці були висновки, на які і звернув свою увагу голова, бо сам готував своє звернення до селян та городян.
В селі він сам народився і виріс, а в обласному місті навчався та навіть  певний час керував ним. Але це було в минулому, хоч здавалося, що вчора. Він подивися на ті висновки, а перед очима примарилася ота сільска хата та ділянка землі, яку він теж доглядав та оброблював, бо вона їх годувала. Замислився…, але ж потім повернувся з тих минулих  мрійних думок і знову почав читати висновки, які різали серце.
«С початку цього року активізувалися обговорення можливості лібералізації ринка», - «писали б вже пограбування», - подумав він, - «сільськогосподарської землі шляхом дозволу її продажу з 1 січня наступного року».
Це виходить, що ці шахраї роблять вигляд порядності, а обговорили як на тому «сходняку» між собою і потім, як сніг на голову всім.
«Те що парламент сучасного скликання зможе прийняти позитивне рішення відносно цього питання, виникає певний сумнів», - писали іноземці далі, а він розумів, що зРадники-депутати не самогубці, бо їм теж далі жити на цій землі, а не бігати по світу, як отим олігархам чи президенту-злодію.
«Однак в той же час необхідно виділити де кілько моментів:
1. В разі зняття мораторію з продажу землі з 1 січня наступного року її ринок зможе запрацювати не раніш весни-літа. Цей період буде характеризуватися занепадом соціального забезпечення більшості громадян України», - «благодії» туди вас в корінь, - не втримався і вилаявся він. Той добре що був один, то при людях він того майже не допускав.
2. «На сучасний момент, існує значна ймовірність того, що саме цей період можна віднести до «дна», - він знову ледь утримався від більш змістовної лайки, бо на самому дні вони вже давно, ще майже з того часу, коли прийшли самозванці і весь цей час тільки добирали останнє та все більше всіх  селян заганяли у злидні.
3. «Таким чином, («спеціально» – відмітив він) сільськогосподарські землі (« і в основному чорноземи» - знову зробив помітку він) будуть виставлені на продаж в той період, коли ціна буде прагнути йти до мінімуму».
- Ось так, як казав колись гуморист Аркадій Райкін: «ріжте мене на куски та їжте мене», але без масла, бо на нього грошенят не вистачить», - підвів вголос свій висновок Голова Комітету та став читати далі.
4. «Низький рівень соціального забезпечення більшості громадян сільської місцевості («читай – селян» - поправив він), в свою чергу стане штовхати їх до швидкого продажу своїх ділянок», - знову напрошувалася дужа лайка, бо все врахували негідники, але не врахували головного, що те є рідна земля і він її прагне захищати.
5. «Аналогічна ситуація буде складатися і навколо державної та комунальної землі. Бюджети всіх рівнів до середини наступного року будуть відчувати велику нестачу коштів», - знову відірвався він, бо вже зараз існує нестача тих коштів, а що буде через півроку – одному Богові відомо…
6. «У зв’язку з чим чиновники стануть бачити в землі єдину можливість швидкого отримання коштів, як для бюджетів різних рівнів, так і для власного збагачення. До того ще слід додати значну кількість озброєних груп, які мають бойовий досвід та зможуть надавати послуги щодо рейдерського захоплення власності, особливо в слабо контрольованій сільській місцині», - він до болю стиснув кулаки, бо так відверто та нагло ці чужаки писали про загарбування його країни «цивілізованими методами».
7. «Представники українського агробізнесу не будуть до того мати коштів, щоб викупити орендовані ними землі. Це стосується не тільки великих агрохолдингів, які вже сьогодні мають великі боргові зобов’язання, а і невеличких господарств та фермерів», - відвів очі від паперу він і подумав, що напевно тільки батько того шахрая президента є виключенням з того списку.
8. «В подібних умовах кошти задля викупу земель будуть мати лише два типа інвесторів. Перший – це іноземний (і в першу чергу читай – американський) капітал. Друге – це спекулятивний (знову ж таки читай американський) капітал, який має доступ на зовнішні ринки запозичень, представники якого (Клінтон і Ко) будуть перепродувати землю іноземним компаніям», - «чи своїм американським громадянам з Каліфорнії дуже заляканим паничкою Гиларі», - домислив за аналітиків голова.
9. «Важливо і те, що повноцінного законодавчого алгоритму, який би дозволив не допустити іноземний капітал до купівлі землі, до цього часу не існує», - бо його нікому було створити, бо всі ті «народні обранці» були зайняті бізнесом та своїми особистими справами, бо вважали куди та земля дінеться, якщо вона під мораторієм буде, - домислив він і пожалкував про той марний час, який він раніше міг би витратити на захист землі та людей. А більш того, в сучасних умовах вони б дуже допомогли позбутися іноземних загарбників, яким потрібно тільки вирвати народ з корінням.  А земля - це засіб його виштовхнути на солончаки, де не родить: ні в землі, ні в родині, ні в голові, а ні в душі», - щось дуже сумно стало від тої доповіді, він хотів вже кинути. Але треба було добре знати його супротивників та тих негідників, які не приховували своїх підступних планів. 
10. «В першу чергу купувати української землі стануть транснаціональні корпорації, які мають американські коріння», - бо вони через цих владних злочинців утворили собі такі «привабливі умови, - знову додумав він, - і якщо когось і допустять з Китаю, Кореї чи нафтових країн з Близького Сходу чи Ізраілю, то тільки для вигляду, що то є ринок. Він буде вторинним, але ж знову для заможних громадян Америки.
11. «Подібний сценарій кардинально поміняє взагалі всі співвідношення на внутрішньому ринку, бо він приведе до масового розпродажу бізнеса з боку українських підприємців, банкрутству, до значного загального падіння виробництва та експорту готової продукції», - занепаду та втечі населення не тільки з землі, а і з країни взагалі, - додав  голова та  став ще більше похмурим, бо це був страшний сценарій для України – її просто зітруть зі світової мапи американські шлункові «хлоп’ята».
12. «Негативний варіант розвитку подій передбачає активізацію воєнного конфлікту з Росією чи його настирної загрози під час перерозподілу ринку землі, щоб інші іноземні компанії окрім американських, оцінювали б ці загрози з боку Росії та масово відмовлялися від купівлі землі та довгострокових вкладень  в неї», - і це надає можливості надовго відкинути Україну у розвитку, перетворюючи на Кубу часів диктатора Батіста для панів-американців, - продовжив думку аналітиків він і подивися на останній пункт звіту, який і так знищив його настрій нанівець, бо ті падлюки навіть не приховували своїх віроломних намірів.
13. «Враховуючи вище вказані ризики і сценарії, а також існуючи умови завадити впровадженню ринку землі за існуючої влади в країні майже неможливо і перешкодити їй може лише її зміна або заміна», - він аж встав, бо це казали про його стратегічні наміри повернути законну владу в Україну, яка спокійно розбереться з отим ринком землі, бо землю, як і душу, продавати не можна.
Так сталося, що і пунктів у звіті склалося 13, і позитивного розвитку для України він не передбачав зовсім, бо за сучасних умов його дійсно не має. А ці негідники зроблять все, щоби його зреалізувати. Але ж на то він і створив свій Комітет захисту землі України, щоби того не допустити і не допустить, бо більш за все – земля ця Свята і американським бусурманам вона не дістанеться.
 
Глава 8 ДЄВ-КА і новий американський президент.
- Як казала твоя мати по чеськи звучить це слово – ДЄ-ВКА?, - спитав свого асистента на громадських засадах та одночасно дочку її батько та одночасно американський президент.
- Так, d;vka [девка] — то путана, але ж так  само і по-руськи, девка – гуляща дівка, або шлюха. Є ще вираз засидітися в дівках – то не війти своєчасно заміж. Але зараз воно трохи втратило свій сенс, - відповіла батькові  донька, бо добре розуміла чому він це спитав. Саме вона занесла до його овального кабінету статтю, в якій пророкували скору перемогу Челсі Клінтон над ним – і це тільки 100 днів, як він став американським президентом.
- Чудова та кмітлива чеська мова – все навпаки з російською, але я засвоїв тільки деякі слова, наприклад – бидло, яке звучить по-російськи образливо, по-чеськи – домівка, а падло – весло, - посміхнувся президент, - але ж я не про те, бо вона дійсно ДЄ-ВКА в політичному сенсі і в неї є таки перевага – молодість, того не було у …  почекай, - він взяв чеського розмовника та знайшов слово, - халяви – її матері, - і в голос зареготів.
- Трошки не так, бо хлава – то не старуха, а булка, - поправила його дочка і запропонувала відійти від вивчення її рідної по мамі мови, бо ситуація дійсно вимагала його дієвого втручання.
- Ні все вірно – халяви, бо всі вони з того самого «задарма» і вийшли. То й зараз прагнуть всіх обдурити, бо я вхопив її за того її халявного хвоста та придавив так, що навіть дочку в «дєвки-путани» мати записала. Все тільки заради того, щоб відволікти мою увагу від скаженого бізнес-проекту, - сказав батько і подивився на доньку.
- Знову, батько, на мій погляд, трошки не так, бо щоб зреалізувати той скажений бізнес-проект без президентства, тут в Америці їм не обійтися. То мати розуміє, що тебе вже не подолає, а ось її донька Челсі – може, хоч би тому, що вона – ваганка – чи жорстка вегетаріанка, а це зараз тренд, бо американська нація товстіє на тому швидкому харчуванню.
- На мене натякаєш, бо Білл Клінтон таки піддався і тепер теж – той ваган, який вважає, що це не заважає вештатися за жіночими спідницями, якщо вони не зі шкіри, шерсті, або шовку, - ти ж не вона?, - спитав, давлячись від сміху, президент, - і я не де Білл.
- Ти  мій тато, а я зі своїм чоловіком та дітьми їм кашерну їжу і до всього нечистого стараюся не торкатися. Тому звертаю твою президентську увагу, що за сто днів на посаді здобутків не так багато, а справжніх ворогів добавилося. Це вони витягли дочку, бо не тільки на дітях природа відпочиває. Але ж я не стану заважати тобі піти на другий строк твого президентства. А ось Челсі при несприятливих умовах може дуже зашкодити. Вона хоч і «дєвка» в політичному сенсі, але з головою товаришує і багато чого буде робити не за материнською вказівкою, - попередила  донька тата та спитала про його плани стосовно української землі, бо саме це і був отой скажений бізнес-план, заради якого були вкладені шалені гроші, щоб розгойдати там ситуацію і відірвати Україну від Росії.
- Аж ось, - сказав батько та подав роздруковане поздоровлення з його 100 днями, яке надійшло з України.
«Шановний Президенте Сполучених Штатів Америки!
  Ваші сто днів – то Ваша перша перемога на цій посаді, яка стала можливою завдяки силі Вашого духу та негасимого запалу, а також діям та керівництву вашої команди, яка є Вашою опорою. Разом з цим Ваше перемога може обернутися Вашою поразкою, якщо Ви не врахуєте уроків історії і раптом прикладете зусиль до розпродажу української землі. Бо навіть татаро-монголи, які панували на неї 400 років – землю не відбирали і людей з неї не зганяли, а просто брали данину. 
То ж не наступіть на граблі, якими набили собі лоба інші загарбники, а землі в решті решт не отримали. Взагалі відійдіть попри витрачені 5 млрд $ на всю цю аферу Вашої конкурентки на виборах президента. Бо вона погано навчалася в школі та не засвоїла Третій закон Ньютона, який говорить, що дія дорівнює сили – протидії. 
  Ваше гасло: «Америка – більш за все!», найбільш відображає психологію простого американця і тому поверніть їй вдачу, як це зробив Президент Франклін Делано Рузвельт, який чотири рази обирався на цю велику посаду і на українські землі не зазіхав.   
Тому хочу ще раз привітати та побажати бути самим успішним  американським президентом, а також пам’ятати уроки історїї та фізики.   
З повагою, – а далі посада та ім’я були затерті за умов безпеки. 
- Це напевно той ставний інтересний чоловік, який заснував Комітет захисту землі України», - наче спитала, чи ствердила донька та додала, що те є привітання має певну рацію і до нього було б не погано дослухатися, а до чоловіка придивитися.
- Так, він не простий та не пересічна людина, але ж у нас є своя кандидатура на зміну того, хто підіграє тій старій «халяві», якого, на жаль, теж звідси поставили керувати, а точніше розпродати українські землі за скажені прибутки, - пояснив він і додав, - але ж і я бізнесмен і повз них пройти дуже важко.
- Ти перш за все – президент країни, а вже потім той, хто був до цього, то врахуй – кого з президентів більш за всіх шанують американці? Його ім’я тобі написали і він був батьком нації, а не діловою людиною, хоч друге не заважало перше, але і не перебільшувало. Ось тому, мені так здається, що треба зламати цю шкідливу угоду. Але вже новій людині на посаді українського президента запропонувати свою угоду з урахуванням досвіду татаро-монгол, які все ж таки 400 років данину отримували. І не чіпати напряму землю і людей, а лише захопити їх технічно – грошима, поки англійці не повернули свого фунта в потужний світовий обіг, - виклала свою думку донька, а батько радів, що вона вся в нього – така дотепна та кмітлива.
- Обійдемося без татаро-монгол і турок, бо я вже послав до цього пройдисвіта-президента ревізію всієї нашої допомоги, то він ледь не наклав в штани, бо я то знаю, що розікрали разом з нашими «яструбами»-сенаторами більшу її частину. Хай покрутиться як в’юн на сковородці. Після доповіді комісії створимо слідчу комісію, - сказав президент, а його дочка лише доповнила.
- Та запропонуємо цьому ставленику самотужки піти у відставку, тим самим виконуючи умови Згоди, яку підписали ще в 2014 році міністри закордонних справ Германії, Польщі та Франції, щодо впорядкування ситуації в Україні. Ця несподіванка сплутає всі карти, бо тільки ця Угода, підписана дійсним Президентом України, надає можливість відновити легитимність влади, а ще перехопити ініціативу та поставити нами знову, але ж законного українського президента і вже з ним вирішувати питання данини,  а не продажу землі, - доповнила суттєво донька батька.
- Дійсно цього від нас не будуть очікувати не там, не тут, а здобутки можуть бути великими і в сенсі наступних 100 днів. То хай ця «дєвка» скаче і докладає зусиль, щоб її визнали, хоч кимось: обирається сенаторшою чи когресменшою, але ж слідкувати будемо, однак не дуже перейматися, бо саме цього від нас і очікують. Я буду тільки показувати, що хвилююся, а насправді заставлю витрачати кошти та гаяти на дурниці час, якого і в мене вже зараз залишається обмаль, навіть для тебе, - сказав він, ввічливо натякаючи на кінець розмови.
- Я пам'ятаю, що ти «в коконі» і що сумуєш за попереднім життям, але це важко тільки перші вісім років, а потім все мине, - пожартувала  донька і додала, що жадни – це по-чеські – ніякий, а тому скажений бізнес – це вже в минулому.
- Так, - погодився він і покликав журналіста з агенції Рейтер, якому обіцяв дати ексклюзивне інтерв’ю щодо його перших 100 днів президентства, а доньку попросив залишитись.
- У мене стільки всього відбулося …- почав говорити він, - що тільки звикаю до цілодобової уваги служби безпеки і обмеженню моєї любої свободи. Мені подобається керувати автомобілем, але тепер я більше не можу цього робить», - сказав  американський президент і чомусь згадав про татаро-монгол, які брали данину, а не відбирали землю і не проганяли з неї людей та про привітання з України... .
- Я сподівався, що буде легше, але роботи стало набагато більше…- закінчив він розмову з кореспондентом і провів його разом з дочкою до дверей...
 Голова Комітету знову відірвав очі від монітору і знову здалося, що все це - наче наснилося. Але ж привітання з попередженням він точно послав американському президенту і тепер він переконався, що воно дійшло до адресату і той його прочитав. Не примарилася ця розмова президента Америки з донькою, а саме зараз вона і відбулася, бо  принципово злита ними інформація дуже швидко може долати любі відстані.
«То хай так і буде», - подумав голова і знову заглянув у монітор…
Але цього разу показалася начебто батьківська хата та селяни навколо неї і так стало добріше, що нарешті він знову поруч…

   Глава 9 Є світло в селі і є життя
У хатах по всьому селі жили звичайні та заклопотані люди. Кожен ладен думати за своє, бо якось спільного діла уже давно не було. Бо чи можна вважати спільним отой ганделик, який тільки і приваблював тим, що давав забутись та відчути хмільну радість, бо іншої біля нього не було. Тягнув старий остаток пенсії, яку приховав чи взагалі не віддав господарці і пригощав того, хто чекав його біля цього сучасного шинку, чи сам чергував когось, хто сьогодні гостить. Спочатку ладили та пили, а потім бувало і билися, але теж так мляво, бо дужих чоловіків тут не було. Ні вони були, але роз’їхалися  на заробітки, а коли приїздили ненадовго, то майже біля ганделику не крутилися, бо не було на то часу та й хотіння змішуватися з отією сумнівною публікою. Бо старі то так, ще  якось байдуже, а ось молоді… Чи можна їх було називати молодими, бо були гірше за старих. Вони не знали іншого бажання, як ковтнуть горілки, а потім знову чекати: поки хтось не пригостить чи не принесе настоянки глоду, яку також хтось привезе комусь з аптеки, бо вона дешева та на спирту. Чи такого спільного щастя очікувало їх село?
Якось і за радянських часів пиячили, але шинків-ганделиків не було і ще ховалися від людського сорому, бо прославитись було просто, а відмитися від того дуже важко. А зараз байдуже, бо тут де п’ють, тут і … гадять практично у всіх на виду. А нікому майже діла не має, бо ці сільські алкаші самотні, а чи старенька мати може впоратися з тим синочком-бідолахою, бо звихнувся десь і не поправиш? Вранці обіцяє, та вимолює грошенят, бо грошей у матері вже немає, а ввечері приповзає і лізе з кулаками, щоб дістати останнє і мати віддає, чи від жалю, чи від страху...
Йшов Володимир повз той ганделик і бачив як розмінюють життя на горе. А шинкарка на тих калічних покрикує, що в борг більше не дасть і сама ж підбурює, щоб вкрали щось цінне та принесли. Бо скільки вже сварилися жінки, щоб не брала ніяких речей, а їй байдуже. Тітка Наталка навіть дільничного з району викликала, а шинкарка і його пригостила та почастувала, то він ледь вліз до свого авто, да так і поїхав до узбіччя. Стояв там поки трохи проспався.
- То може, чарочку, Володя? – спитала шинкарка, бо добре його знала з тих часів, коли він теж собі дозволяв хильнути, - то може ти з Оксанкою посварився бо на тобі лиця не має…
- З нею ні, а в Вами, тітко Марино, точно посварюся, але не зараз, - відверто сказав він шинкарці і спитав, - не жалко Вам їх? - та показав на трьох ханиг, що рахували дрібні гроші, щоб вистачило на пляшку, - то Ви ж самі від такої біди чоловіка загубили.
- Він сам себе загубив, - відрізала шинкарка, - а ти йди своєю дорогою, бо сів і поїхав, а мені як бути? Привезла кинула двох онуків і завіялась моя донька, а я годуй, одягай та виховуй… Так шо Вовка - у кожного своя правда, - і показала на п’яниць, - у них своя, а в тебе своя, а я захочу дам їм: чи то гадості, чи то радості, хоч і хмільної і забудеться чоловік, бо так дістало все те є.
- Правда вона – одна, як і кривда – одна, а я напевно вже нікуди звідси не поїду, бо там гроші, а тут моє життя. Вранці був у Петра в сусідньому селі. Так там крамничка є, а ганделика нема, чи не диво? – спитав він шинкарку - тітку Маринку, бо то саме вона колись теж з крамнички починала, він пригадав.
- Так то Петро, він все село підіймає і слава про нього по всій області гримить, а то ми бідолахи… Так може ти за нас візьмешся і витягнеш цих пропащих з багнюки? – спитала вона і похитала головою, - то краще їдь, Володя, а то й ти тут з ними пропадеш, візьмешся, побігаєш-побігаєш, та й опустиш руки, та й сам занепадеш…   
- Ні! Тітко, не поїду і руки розгорну та до тебе прийду, щоб отут дитяче кафе для твоїх, моїх та всіх наших діточок зробити, а Павло, який зі мною у школі вчився, а потім був непоганим теслею і серед отих трьох мається, допоможе, чи ні!? – гучно спитав Володимир.
- Не знаю, - ледь вимовив лисуватий згорблений дядько, - бо який я вже тесля? Руки тримтять і очі залиті…
- Нічого, Павло – по тверезому заходь, як що згадаєш, а ні, то й ні твоє життя чи погибель. І Юрка бери, бо бачу ховається, щоб не впізнав, які раніше пісні у клубі наспівував під гітару, а зараз клуб зачинений. Та й кульгавого діда Івана звіть, бо колись був кращий електрик на все село, а зараз і інструментів не позбирає…
- Бреше! Назбираю і прийду, але що робити буду, - навіть трохи потверезів дід.
- Світло засвітимо, хоч у центрі, а потім по інших вулицях. Хай люди побачать життя у село повертається, - сказав Володимир  і сам зрадів, що діду велике зайняття знайшов.
- Ага ж, - зареготів хмільний колишній тесля, - щоб світліше було бухати по ночі, та й світло в селі вимикають, економлять.
- Нічого генератора візьмемо, але село засвітиться, бо без того ніяк! То ж чекаю, як тверезими будете, - сказав Володимир та повз здивовану шинкарку попростував додому. А по дорозі сам злякався, що наобіцяв, бо той генератор не копійки коштує, та ще й треба паливо до нього. Задав собі мороку, але вже відступати не можна.
По дорозі заглянув до школи і якщо раніше було майже байдуже, то тепер походив  по пустим класним кімнатам, де вже почала сипатися штукатурка, а потім переговорив з вчителькою про найпервіші потреби. Та навіть злякалася, бо навіть голова сільради обходив її стороною, щоб не просила нічого.
- Хоч би зошити які в клітину, бо не в усіх є, а у Петрика батьки, - вона запнулася, - хворі і не реагують, а йому дуже малювати і арифметика подобається, - засоромилася вчителька і тихенько додала, - я і сама трохи купую, але ж самотня і дитинку виховую. Знизала плечі та сховала обличчя, щоб він не побачив її сліз.
 А він нічого не сказав, лише забрав своїх діточок та пішов з ними додому і все помічав - все бачив: де асфальт повністю зламаний і яма така, що, якщо Петро вскочить по ночі мотоциклеткою, то гаплик буде обом. Де бур’ян біля двору по груди, бо живе самотня стара жінка, то хто їй викосить та повирубує? А де колодязна рама похилилася…
«То якщо той тесля прийде - ось йому і перше завдання», -  подумав він, але поки так і не збагнув, чим він розрахується, - не пляшкою ж?
А дерева – його любі то окрема жалоба, бо вони сироти. Бо фрукти ніде за гроші  не приймають, а самим везти до району не має сенсу, бо там і у самих садки не гірші. То й стоять вони наче незачесані та неприборкані і навіть плодів не збирають, бо й свині не в усіх є. Вигодувати свиню важко, а продати ще гірше. Але ж дерева не для свиней оте народжували, а щоб раділи люди плодам їх. А у людей відбили до того хист, бо кормові банани з Африки коштують дешевше за польські яблука, а своїх вже майже немає, бо перекупщик бере за копійки, та ще його піди та знайди.
То йшов Володимир по селі та до всього придивлявся і стало, якось цікаво жити, бо не все пропало. Стоять, правда, пусті  та запущені хати, але ж є і ті, де життя ще вирує,. І навіть, як у нього бігають діти по двору. Не так, як в його дитинстві, а все ж у Петра повертаються люди. Бо життя в місті для сільської людини не мед, а зараз і того гірко, бо закривають підприємства, а людей на вулицю. У районі та і в області роботу не знайдеш.
Дійшов з діточками до двору, а жінка аж світиться і назустріч вискакує та все в очі заглядає, чи не передумав він залишатися…
- Ні, не передумав, а й навпаки увірився, що залишаюсь, - зняв питання з вуст дружини і тут почув гомін та обернувся…
З околиці села йшов Петро, вів мотоцикла, а поруч йшла жінка з гучною юрбою, бо бігли всі його четверо дітей. Деякі селяни навіть повиходили з свого двору, не розуміючи, що таки відбувається? Бо знали Петра і ніяк не могли збагнути, куди цей загально відомий та поважний чоловіче з усією родиною крокує?
- Невже до сільського голови? – питали його знайомі.
А він сміявся та відповідав, що так, але не до того - в центрі, а до іншого…
Дивувалися селяни і не поверталися до свого двору, бо дуже було дивно, хто ж той інший?
Володимир не втримався, підхопив дружину та своїх діточок і пішов назустріч своєму ранішньому товаришеві, бо сам був не свій від тієї несподіванки, яку той придумав, коли всю родину взяв з собою до нього у гості.
Посеред дороги на тому цілому клаптику асфальту і зустрілися, обнялися, мов не бачились роками та привіталися, перезнайомили дружин та діточок. Да так всі разом говіркою купою пішли до Вовкиного двору. А сусіди виглядали, дивувалися та почали рукоплескати, бо розуміли, що щось дуже важливе трапляється.
- То що, чи зламався? - спитав у Петра господар, коли того мотоцикла затягли у двір і притнули до тина.
- Та що ти? Ні! Хотіли сюрпризом бо почув би зразу цей антикваріат. Ми з дружиною вже виводили «коня» з двору, а діти просто спитали: «А ми?» Ось тепер приймай господарю навалу, - пожартував Петро і додав, бо збагнув, що Вовка аж ніяк не второпить,  як це всі вони влізли на ту мотоциклетку ?
- По черзі, - відповів він, - я підвозив на край твого села, а потім заглушив «коня» і всі разом пішли. А ти напевно відчував, той сюрпризу не трапилося.
- А може й добре, що без «шкандалю», - у відповідь теж пожартував Володимир і повів Петра у свій садочок, який ряснів біля хати. Жінки разом збирали на стіл, а діти, старші – допомагали, а молодші - бігали  по двору, бо собаку Володимир не тримав, лише за всіх розривався сусідський Сірко.
- Добре, що не забарився, бо зараз мені порада вкрай потрібна, бо сьогодні ходив по селі і зовсім іншими очима на своє село дивився. Воно дуже хворе і його негайно треба лікувати усіма доступними, але терапевтичними методами, - сказав Володимир і подивися на Петра.
А той, як маленька дитина радів, тому що в нього нарешті з’являється справжній соратник, якого він так і не знайшов серед усіх сільських голів району, бо кожен поодинці був начебто непоганою людиною, але разом чомусь один одного цуралися, бо напевно перестраховувалися.
- Слухай, Володя, я людям чесно казав, що іду до іншого сільського голови, то ти мене не підведи і поводь себе як господар у своєму селі, а вибори, то не твоя справа, а людей і хай вони вирішують, коли зберуться на збори. У мене було теж саме, коли я вирішив залишитись. Я сам став господарем в своєму селі і мені до всього було діло, але ж і справу я робив теж і виключно своїм прикладом згуртував біля себе селян і вони встали  поруч, - поділився Петро та прижався вухом до вишеньки і спитав, - ти казав, що вона розмовляє?
- Дійсно так, але пошепки наодинці на сході сонця, - сказав господар і теж притулив вуха до дерева, - але й може і зараз на особливе прохання гостя.
І в вусі у Петра наче щось затремтіло і зашепотіло, але слів він розпізнати не зміг, бо то була особлива мова дерев. Але вона його визнала за свого і він знову зрадів, як хлопчик, бо це вперше в житті він почув привітання від дерева.
- В мене не має сумніву, що подужаю, - але як би знати що? – спитав Володимир.
- Людське розчарування та байдужість до спільного діла, бо всі ті роки нас привчали «сам – греби, а іншого – топи», то й люди, окрім близьких родичів та друзів, якщо вони є, стали самі по собі жити і повернути їх до спільного буття - це головна справа.
Він подивися до двору, де майже вже накрили столу і, оцінивши час, розповів.      
- У одній хатці, що стояла вкрай його мого села, у вдовиці вмирав дуже хворий син. І був він в неї єдиною дитиною, але не було в неї навіть грошей, щоб завезти його до лікарні, а швидка не їхала, бо в неї не було палива. Ця жінка була брехлива і робила людям пакості, то ніхто й не хотів з нею мати справи, бо думали, шо знову вона бреше. Навіть підходити до її дома, щоби переконатися, не стали. Тоді сів я на мотоцикла, махнув у район і привіз лікаря швидкої разом з медикаментами. Сина спасли, а жінка тепер завжди перша в усіх громадських роботах, що я роблю. Вона старається та більше не бреше і не пакостить людям. То ж не проходь поруч навіть ганебної людини, бо вона теж твоя дитина у твоєму селі, - порадив Петро і побачив, як їм махають з-за столу, бо не сідають поки батьки не підійшли.
- О то і добре, що вишенька теж признала, - сказав навздогін господар і теж пішов до столу, де їх дружини та діти так перезнайомились, що тримали один одного за руки.
А дружина Петра достала великий глечик свіжого вечірнього молока і пустила по колу, починаючи с господаря та господарки, дітьми та собою та своїм чоловіком, який посміхнувся, бо ще комусь залишилось.
- Мені, - почули всі голос діда Панаса з-за паркану, який просунувся у дірку, спеціально зроблену для сусідського сполучення, - то як без мене, бо я всіх засватав.   
- Дійсно, як можна без вас – сказав Володимир і всі сіли вечеряти та гомоніли про все завгодно і особливо старався дід виказати повагу гостю, що той не забарився, а потім не втримався і розповів свій секрет. Бо він теж вдень пішки ходив до Петра та просив, щоб він все те, що знає, розповів би Володимиру та допоміг би підняти їх село, бо доти не стане вмирати.
- То і не вмирайте діду, - сказав Петро, - а село Ваше Володимир підніме, бо його не тільки дерева слухають.
Скрипнула хвіртка то подинці, то вдвох, а то всією родиною почали сходитеся сусіди, бо дуже хотіли побачити та почути місцеву «знаменитість». А він кожній новій людині радів знову, як хлопчик, і щось казав-казав та бадьорив людей. Один сусід  прихопив з собою пляшку, але коли побачив на столі лише чашки для чаю, дуже був здивований, а пляшку сховав від гріха подалі.
Вже почало вечоріти, а люди підходили та підходили… І тут Володимира осяяла думка і він побіг спочатку до хати і, вибігаючи з неї, щось кругле поклав до кишені, а потім забіг до хліва і довго десь там шарудів, але потім вийшов щасливий, бо щось схоже на серп поклав до мішка.
-  Знайшов! – вигукнув і покликав всіх на вулицю, сказавши й Петру, - ходімо!
Ціла демонстрація крокувала селом. Всі розуміли, що крокують до його центру, але навіщо - знав тільки Володимир, притискуючи однією рукою до себе того мішка, а іншу тримаючи з тим круглим в кишені.
Гомін склався великий і інші люди виходили зі свого двору, не зразу розуміли, що відбувається та й  йшли  з усіма до центру. Там біля пам’ятнику воїну-визволителю на площі перед сільрадою та ганделиком з іншого боку - стояв стовп, на якому хитався пустий ліхтар. Вже дуже давно він не світився і до цього звикли. То й визволитель стояв в ночі темним приводом та лякав людей.
Володимир на очах у всіх дістав з мішка кігті, якими лазили по стовпах, приладнав їх до черевиків і поліз на стовп на подив всім, окрім Петра, бо той, коли побачив кігті зразу здогадався, чого саме прагне зробити товариш.
Він закріпився на стовпі під ліхтарем, дістав з кишені загорнуту в хустину звичайну електричну, але більш-менш потужну лампу і почав вкручувати її. Люди стояли, мов би зачаровані і чекали, чекали коли з’явиться світло? І воно несподівано засвітилося на щасливе обличчя Володі, який махав руками і радів, як той Петро, як хлопчик.
- Ура! - заволав дід Панас, поглянувши на освітленого срібного визволителя, і його тричі підтримали люди, а Володимир не хотів злізати, бо він не пам’ятав кращої миті у своєму житті. А алкаші, що сиділи в темряві біля ганделику розбіглися, бо не могли збагнути звідки стільки людей і чому вони волають. Тітка Марина вийшла на поріг шинку і завмерла, бо не вірила своїм очам. Світився ліхтар, а під ним сидів Володя і вітав її рукою. А Петро вийшов до визволителя і підняв руку.
- Шановні селяни! – запнувся, бо дуже дерло в горлі, - є світло, є життя!
Всі зааплодували і ніяк не могли зупинитися, поки Петро знову не підняв руку.
- Саме з цієї миті починається відродження Вашого села і саме зараз закладається його нове майбутнє і я знаю що воно буде чудовим, як цей ліхтарик вночі, який світить всім людям, навіть тим, що поховалися. А втім і тим, хто світив сам собі, - сказав він і показав на інший ліхтар, який один на все село світив біля двору сільського голови. І всі побачили, як той їх голова миттю кинувся до двору, бо злякався натовпу та ніяк не міг збагнути, що це діється без його дозволу.
- Йшов би до людей, то може б стали поважати, але не в ньому справа, а вас самих, бо якщо ви разом, то всі негаразди відійдуть, як відходять вони в моєму селі. То бажаю вам успіхів: є світло, то і є життя в вашому селі. З днем відродження села! – вигукнув він та побачив, що Володимир вже зліз і зняв кігті, то додав, - гайдайте та підкидуйте його!
І вказав на друга. Селяни з радістю, бо давно такого не відчували почали  волати «Ура!» та підкидувати Володю і навіть тітка Маринка кинула свій шинок і разом з усіма старалася до нього доторкнутися. Підійшли сюди і п’янички теж раділи з усіма - навіть без горілки.
Ще довго люди були на площі біля ліхтарика, бо одні пішли, а інші підходили та дивувалися нечуваному чуду, як Володимир запалив того ліхтаря з новими надуманими   
всіма подробицями. Вже поїхали по черзі гості на мотоциклі і Петро пообіцяв діду Панасу навідуватися.
А Володимир з дружиною приспали дітей і посіли мов голубки на приступках.
- Є світло в селі – буде в ньому і справжнє життя! – повторив чоловік дружині заклик Петра.
-    
           Глава 10 Ганебна влада         
В холі готелю «Україна» голову Комітету очікував його давній знайомий. Вони колись разом тільки в різній якості приймали участь в одній передвиборчій кампанії на вищу посаду в державі. З того далекого часу вони: то перетиналися в рідних місцях голови, то бачилися в столиці, але кожного разу мали про що говорити, бо прагнули чогось спільного, але йшли до того різними шляхами.
Ось і тепер один створив Комітет захисту землі України, а другий почав збирати Рух невдоволених громадян тією ганебною владою, яка як навала прийшла на їх землю.  Голова прагнув в суді довести те, що в країні відбувся державний переворот, а його товариш збирав у похід невдоволених людей на Київ, щоб тих самозванців відсторонити від управління державою. Але разом вони дуже хотіли повернути їй законну владу, яка б піклувалася про тих людей, а не про себе і не прагнула продати останнє своє добро - землю.
Аж ось нарешті вони зустрілися, привіталися, бо на цей раз дійсно давно не бачилися та посіли один проти одного за скляним столиком прямо в холі.  Товариш голови поклав перед ним папір, на якому значилася назва «ГАНЕБНА ВЛАДА» і далі - манiфест Руху Невдоволених Громадян. Та почекав, поки той пробіжить його очима.
- Прийшов час – поєднувати розрізнені зусилля, - додав автор маніфесту, - бо поодинці докотимося до того, що вже й земля буде чужою, а люди підуть по світі.
- Не підуть, бо того не можна допустити, - заперечив голова, - бо навіть моя дружина – людина дуже далека від тієї політики, мені сьогодні вранці сказала: «Хлопці, то робіть щось, бо так вже не може бути!» Вона мати – берегиня і збагнула, що вже край і на тому краю перш за все життя людей, яких вбивають ці негідники.
- То й так, але ж звичайним засобом їх переобрання - того не досягти, бо за ними стоять дуже великі гроші американців, які й розпалили оту ворожнечу в країні заради загарбання її землі, а потім вже всієї території, - підтримав слова голови товариш і спитав його ставлення щодо Маніфесту.
Голова ще раз уважно продивився текст, а потім дуже уважно поглянув на свого співрозмовника.
- То дуже серйозна річ і треба дуже ретельно готуватися, бо важко підняти людей, але ж ще важче їх захистити, бо в країні, де варує війна – зброї дуже багато і вона є в великої кількості у тих негідників, що зараз при владі. А коли вони зібралися продати останнє, що лишилося – землю, то будуть огризатися і стрілятимуть навіть в беззахисних людей, – наче сам себе попередив голова Комітету і поглянув на свого товариша.
- Якби я того не розумів, то й сам поліз би в пекло, але ж якщо хоч одна людина отримає каліцтва, то того не варто робити, бо одна врятована душа всієї будівлі коштує, а на крові добро не будується. Тому й знайшов тебе, щоб разом знайти отой єдиний шлях, щоб захистити себе і людей від останнього пограбування та остаточного загарбання чужинцями держави, - запропонував товариш і подав голові свою руку.
 Той міцно потиснув її і відверто подивився йому в очі, бо знав що в них не сховаєшся і вони те саме - дзеркало душі і намірів.
- У мене в Комітеті зібралися різні люди, то, якщо ти не будеш проти, я спочатку лише казати самому, дам їм прочитати твого маніфесту, а після складу власну думку, то може ж я теж інколи помиляюся, - так відповів голова, бо він завжди виважував свої слова і думки, щоб утриматись від помилок.   
- Гаразд, - погодився його товариш.
- Але і ти тримай – це моя доповідь, яку тільки склав. Але ж в умовах жорсткого придушення любої людської активності я не став робить відверті заклики, бо не хочу підставляти учасників з’їзду. Їх і так вже тримають на особливій увазі, але поки не чіпають. Бо самі жандарми поки не знають, що буде з їх хапугою-президентом і чи утримається він на посаді, бо заміна йому вже є і лишилося лише отримати наказ та знайти вдалий момент для такої заміни, - поділився паперами і думками голова.
- Так і я маю спостереження, бо весь Київ обліплений хижими пиками, та сподівання, що повинні розпочатися позачергові парламентські і президентські вибори. Ця падлюча влада вже хитається і її можна буде зіштовхнути, але без походу не обійдеться, бо тоді одних негідників поміняємо на ще гірших. До речі вся сучасна історія України це демонструє, - висловив припущення товариш голови, яке на його думку було принциповим.
- Але спочатку в суді треба довести, що ця влада незаконна і що в країні відбувся антидержавний переворот, який і привів самозванців до влади, бо чим тоді буде відрізнятися похід, якщо він подовжить прихід до влади шляхом майдану? – спитав голова свого соратника, бо розумів, що їх поєднує прагнення позбутися цих злочинців і тільки лишилося обрати спільний шлях, як це вдало зробити. Він не виключав і жорстких силових методів, щодо наведення порядку в державі.
- Треба знайти отой шлях, який би знову не породжував ворожнечу.  Бо сила дії дорівнює силі протидії. І те, що відбувається зараз, тому підтвердження. Протидія народжується, бо втрачається терпіння того тиску, який чинять ці пройдисвіти. Ти сам читаєш останні новини і бачиш, що народ сподівається на те, що з’явиться його захисник і знайде шлях вдало зробити це. То ти сам до того готовий? – прямо спитав  співрозмовник.
- Готовий, бо жінці відповів теж саме, - посміхнувся  голова і потім спитав, - як родина, діти, бо чув, що тебе теж розшукують і навіть пробували закрити?
- Було й таке, бо просидів у кутузці 100 днів, а потім випустили. Саме люди витягти мене з-за грат, - відповів товариш і попередив, - то теж будь обережний, бо можуть і викрасти, бо немає людини – немає проблеми, такий відомий засіб.
- Стережуся – ось бачиш і до тебе з сином приїхав, бо в нього є певний досвід і він зразу бачить, якщо батькові щось загрожує, - сказав голова та помахав синові рукою, той відповів. Кивнув йому і товариш батька, бо раніше вони не були знайомі і він дійсно не звернув уваги на чоловіка, який охороняв свого батька за сусідським столиком.
- Щось це мені нагадує події сторічної давнини, коли готувалися скинути Керенського, - пожартував голова, - але ж події дуже подібні.
- Тільки сукня дружини на цього розгодованого негідника президента не налізе, бо він став ще більшим, можливо опухає від кількості прийнятого ввечері, бо кошмари не дають заснути, - підтримав  голову його товариш, а потім вже більш-менш серйозно спитав,- що там с судом?
- Все майже готово, бо мені відмовили всі силові і судові установи в Україні і тепер готуємо разом з сином позов за кордон, щоб там його розглядати, бо все одно після з’їзду з країни треба їхати разом з родиною, бо тоді одним сином від них не спасешся. Дістануть, а треба зберегтися і своїх прибічників захистить, бо їх з кожним днем стає все більше і більше, - казав і радів  голова, - а ти, як я зрозумів, вже на нелегальному становищі та треба теж зберегтися, бо достануть через тих іуд.
- Таких теж достає, але й достатньо порядних і вірних людей, то може й не повіриш, бо навіть в сучасних умовах мій соратник друкує газету прямо протилежного самозванцям напрямку і вона розповсюджується по підписці по всій країні, бо в нього автоматично пролонгується договір з поштою. Він справжній бойовий товариш, то в нього у вікно стріляли, бо живе на першому поверсі, але не влучили, то може ви і знайомі, - спитав  співрозмовник і додав, що звуть його Олександр.
- Про газету знаю, бо на дива сам її отримую - автоматично підписав і цього року, та і про самого її редактора не тільки чув – ми зустрічалися, бо він вів свого претендента у президенти і не одного разу, але ж тієї людини вже не має, а Сашко діє – порадів за знайомого  голова і сказав, що дійсно буде радий зустрітися і що його газета може теж анонсувати його з’їзд захисників української землі.
- Але ж будь обережний, бо поки ти в кутку і з нього є запасний вихід, то можна зберегтися, а якщо виступиш на з’їзді підпишеш собі в’язницю, - попередив товариш.
- Але ж ти сам казав, що народ повинен знати свого Захисника, а нормальні люди є крізь і в їх службі (не)безпеки, бо мене попереджають, де я не маю з’являтися, і на кордоні, для мене готові створити «вікно», а воно мені обов’язково згодиться, - заспокоїв голова, - але й ти скористайся, коли збагнеш, що вже жандарми на хвості.
- Мене теж попереджають, може й ті самі, а може інші, та і в правоохоронних органах лишилися «наші люди», хоч би тих самих прикордонників візьми, вже б давно пішли зі служби, але люди благають, щоб залишилися, бо допомагають перетинати кордон незадоволеним цим режимом у Києві. Є такі люди повсюди, але й навпаки є падлюки, здатні на свавілля та знущання, - засумував співрозмовник голови, бо сам відчув на собі ті «привіти» влади.
- Не сумуй, бо вже дуже скоро зміниться, бо земля наша СВЯТА і довго цю гниль, терпіти не стане, а з перегною дуже гарне добриво трапляється і заварує, і розквіте пишним цвітом наша, Україна! – піднявся Голова Комітету разом з товаришем, бо більше визначеного сином часу знаходитися в публічних містах було небезпечно.
Вони тепло попрощалися і домовилися про постійні контакти, а також про те що маніфест буде в матеріалах з’їзду.   

Глава 11 ГАНЕБНА ВЛАДА - манiфест Руху Невдоволених Громадян   
 
  «Невдалий «експеримент» продовження державного перевороту в країні закінчується крахом самозванців і скорим повним їх відстороненням від влади, що створює передумови для якісних змін наступного буття. 
 Багато варіантів його продовження, але спочатку треба досягти миру та донести  невдоволення тим, що відбувалося досі, бо кожна з влад після розвалу Радянського Союзу тільки погіршувала життя  людей, а остання звела його нанівець. Невдала спроба представити тваринний інстинкт прагнення до особистого збагачення двигуном соціального і науково-технічного прогресу не могла не провалитися. Інстинкт спочатку ніс у собі злоякісну пухлину свободи накопичення заради накопичення, поки превалював принцип: «Гроші - це все!», а потім зробив з людини звіра.
Така хибна злочинна політика довела до того, що у хижих  псевдо лідерів з’явилося бажання продати все, включаючи українську землю за рахунок фінансових махінацій і саму державу за допомогою її деіндустріалізації. Спочатку нав'язували жертвам воєнний громадянський конфлікт, а потім відбирали все.
  Гасло «Гроші будь-яким способом!» - стало сигналом до тотального падіння моралі і розкладання суспільства, у особливо яскраво вираженому просуванню у владу злочинцiв. Внаслідок цього сучасна самозвана система управління набула усіх ознак - організованого злочинного угруповання. Гроші підім'яли під себе все, навіть людське життя - від народження до смерті: законність і справедливість, здоров'я та освіту, роботу і дозвілля, вікові традиції і цінності. Все продається і все купується. І страшне - купується іноземцями-американцями злочинна влада, суверенітет, державні інтереси і громадянське суспільство. Ганебна колоніальна влада в руках надбагатих зірко дивиться за непорушністю цієї суспільної піраміди. Злоякісна пухлина нацизму роз'їдає громадянське суспільство, спонукаючи політичні партії, громадські організації свою діяльність підпорядковувати не громадським інтересам, а суто добуванню грошей, розглядаючи їх кількість в якості показника «успішності».
Ставши на хибний шлях за вказівкою лицемірних американських поводирів, українське суспільство знехтувало державну незалежність, суверенітет. Ганебна влада тепер очолює політичну, економічну, адміністративну корупцію, і в цілому злочинність, являючи собою зразок  олігократії, де олігархія повністю зрощена з кримінальною владою, несе пряму загрозу безпеці не тільки українського суспільства, але й за підтримки міжнародної мафії, наркокартелів і терористичних організацій всьому цивілізованому світу.
Нужда і страх перед завтрашнім днем оселилися в сім'ях. Депресивний стан суспільства свідчить тільки про дезорієнтацію і знищення моральних цінностей всіх попередніх поколінь.
Самі вони не підуть, наше завдання - усунути аферистів і самозванців від влади. Бо цих моральних виродків неможливо перетворити в людей. Незаконний квазі-уряд сформувався за вказівкою із Вашингтону з неук-скороспілок. Він ніколи сам не піде, оскільки там панує психологія ненажерливих користолюбців – тільки брати, нічого не віддаючи натомість суспільству, народові, державі.
Але у вмінні використовувати здібності і протидіяти руйнівній злочинній діяльності криється успіх будь-якої держави. Замість того ганебна влада займає і розкрадає валюту з міжнародних банків для придбання собі маєтків за кордоном. Україна, внаслідок самозваного управління, повністю вичерпала свій внутрішній ресурс, і від колапсу може утримати тільки зміна влади і її курсу. 
До тих пір, поки не будуть нейтралізовані та придушенні владні самозванці, поки не будуть жорстко зупинені мародерство, безперервний переділ власності, кримінально-адміністративний терор по відношенню до громадян і суспільства, - жодних шансів навіть на існування держави немає. Злоякісний хунтовий режим втратив людську довіру і мотивів його утримати не лишилося. В країні  майже анульована законна приватна власність і ліквідоване право на землю, бо паї нахабно відбираються на користь перекупщиків, які готують їх на продаж американцям.   
За останні три з половиною роки самозваного керування відбулися незворотні кадастрові зміни в структурі власності землі. Україна втратила фактично весь свій запас чорноземів, бо він через підставних осіб перетікає до рук іноземців.  Оновлення основних фондів взагалі призупинено, рівень амортизації становить понад 90%.  Розмах земельного розкрадання такий, що навіть у разі докорінної зміни злочинної влади, привести земельний кадастр у порядок буде дуже важко. В Україні відбулася необоротна структурна деградація всієї економіки за допомогою десуверенізації держави та через втрату державою власності на ключові сектори економіки і втрату контролю над суверенним внутрішнім ринком, кордоном та землею.
 Ганебна влада так і не робила спроб з'ясувати, скільки потрібно грошей людині, щоб хоч прожити?  В Україні взагалі, а зараз повністю неможливо чесною працею заробити необхідну суму грошей, причому не тільки для себе, але і для сім'ї. В Україні лише існує таке поняття, як прожитковий мінімум, якого не вистачає навіть на сплату комунальних послуг.  Ця злочинна влада  не турбується навіть фізіологічним мінімумом на просте виживання, бо вона гірша за концтабір. 
Адміністративно-кримінальний терор, порушення права власності, олігархічний монополізм знищують державу. Ганебна влада і ті, хто за нею стоять, готуються до остаточному і повному продажу усієї країни. Хапнути, останній раз, і по максимуму.  Це і є головне, стратегічне завдання самозванців - захоплення стратегічного кістяка національної економіки – землі та її продаж американцям.
 Про яку ПЕРСОНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРЕЗИДЕНТА за забезпечення громадян роботою та заробітком може йти мова, коли навіть немає уявлення про споживчий рівень людини? Невеличка частина  «людей президента»  отримала доступ до Держбюджету і іноземної допомоги, розкрадаючи їх і все це породило небачену корупцію.   
У підсумку, за рівнем корупції Україна знаходиться серед найбільш одіозних режимів світу, а влада знаходиться в руках політичних мародерів.  Це має такі наслідки для країни, що вийшло на виході європейське Зімбабве.  Керівництво державою з боку США переслідує свої стратегічні інтереси, але глибоко помиляється, що зможе і далі фінансовими і політичними методами утримати під контролем нову українську владу. На Заході ніяк не можуть збагнути, що для переконливої розмови з грабіжниками потрібні не дипломати і політики, а слідчі і фахівці по боротьбі з організованою злочинністю. Тому прогнозована стабільність в регіоні може бути тільки за умови декриміналізації політичного режиму в Україні законними конституційними методами або постійної присутності контингенту миротворчих сил. Останнє твердження безперечно і розглядається з урахуванням організованого характеру злочинного співтовариства, що має до того ж тенденцію до регіоналізації кадрового складу збройних формувань, що маскуються під державні структури безпеки та органів внутрішніх справ. Саме в такому випадку громадянське суспільство змушене буде звертатися за захистом мирного населення від наруги кримінальної влади до збройних сил ООН та Інтерполу.
Україна смертельно поранена державним переворотом, який відбувся в лютому 2014 року, і хвора недотриманням самозванцями основних принципів Конституції. При цьому, і сама Конституція недосконала в забезпеченні державою прав людини – це доказали дії злочинного режиму. Лише зробив наголос на незалежністі судової влади, держава, а ця влада взагалі узурпувала призначення і звільнення суддів, фактично надала право напряму президенту і його «людям» диктувати суддям свою волю та «купувати» судові рішення на свою користь. Виборче, політичне судочинство, порушення прав людини, політичні в'язні стали сумними ознаками сучасної України в очах світової спільноти. Те ж стосується застосування КПК і свавілля силових органів. Люди роками знаходяться під арештом,  чи взагалі викраденими, в слідчих ізоляторах СБУ чи МВС.
 Таким чином, в Україні не тільки порушується Конституція і Закони, але й відсутня елементарна справедливість, зруйнована система права.  Пересічний громадянин беззахисний і безправний та ЯКЩО ПРАВО ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ в безправ'я, ТО ОПІР ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ в конституційні обов'язки ГРОМАДЯНИНА.
На зміну байдужості і пасивності приходить наростаюча невдоволеність громадян. З кожним днем росте протест і небажання миритися з незаконністю влади, корупцією і її злодійством. Всі ці явища відбуваються на тлі фактичної відсутності реальної опозиційної політичної сили. Існуючі парламентські партії виконують роль "політичних офіціантів" для обслуговування інтересів ганебної влади. 
Єдиною силою, радикально здатної змінити режим на користь людей, може бути Рух Невдоволених Громадян, що стоїть на позиціях побудови сильної справедливої держави. Оформленням СТВОРЕННЯ ТАКОГО РУХУ може послужити проведення загальноукраїнського зібрання селян та городян на захист своєї землі від загарбування її іноземцями-американцями. Спільний, антикримінальний, антиолігархічний протест дозволить побачити і нових лідерів, і сформувати принципово новий політичний порядок денний для України.
 Всі, хто розуміють згубність економічного і політичного самозваного режиму в Україні, кожен сам по собі і всі разом повинні пояснити тим, хто ще не прокинувся такою свідомістю. Всі, хто не байдужий до долі української землі, своїм авторитетом і впливом повинні створювати цивільні осередки опору на будь-якому рівні від села до столиці. В основі має бути згуртований рух невдоволених, який за підтримки суспільства, зможе активізувати існуючі протеснi структури, незалежні від влади, впливу олігархів і злочинних угруповань.
Не політичні партії, а саме суспільство і протести. Україні доведеться пройти етап масованого тиску на чужу народові ганебну владу шляхом організованих протестів щодо захоплень земель. Мітингів молоді, лікарів, вчителів, ошуканих вкладників, противників незаконних будівництв, пересічних громадян, найманих працівників, дрібних і середніх підприємців, яких значно більше, ніж  чиновників, більше, ніж полiцii-міліції та внутрішніх військ.
Кривавої революції допустити не можна, але змінити кровавий незаконний режим об'єднаними зусиллями мирним шляхом – ще можна і необхідно. Згідно Римському праву "ганебна власність" не має терміну давності, рано чи пізно буде повернена його законному власникові - народу України. Кожен громадянин повинен зрозуміти, що з моменту державного перевороту влада перетворилася в кримінальну, яка несе небезпеку життя кожному в суспільстві. 

Незаконна влада, за якої держава не відтворює себе -  ганебна!
Самозвана влада, за якої країна втрачає землю, території та природні ресурси – кримінальна!
Зрадлива влада, за якої знищується економічний потенціал країни – кримінальна!
Злочинна влада, за якої порушуються права людини і Конституція -  ганебна!
Олігархічна влада, яка не забепечує життя людей – кримінальна та ганебна!

Сьогодні ми всі повинні бути єдині в питанні легітимного і конституційного повалення існуючого незаконного політичного режиму. Особисті речі, недовіра, мова, віросповідання і зовнішні вектори розвитку країни повинні відійти на другий план. Є тільки МИ І ВОНИ. У всіх нас один злочинець – ганебна влада. Персонально для кожного з нас ця влада є - самозваною. І персонально кожний з нас окремо руйнує цю владу, щоб зберегти українську землю і державу для майбутнього.
Головним для всіх нас сьогодні - це переконати громадян та докласти зусиль для повалення кримінальноi влади. Сьогодні потрібно відсторонити від влади самозвану правлячу верхівку легітимним і конституційним способом 
                ВСЕНАРОДНИМ ПОХОДОМ НЕВДОВОЛЕНИХ НА КИIВ!

Глава 12 «Шут» гороховий

- Саме «шут» гороховий, а  не блазень, - розпалялася молода жіночка в присутності свої матері.
Бо цей старий довбень на чеський манер привселюдно назвав її – ця «дєвка» на своєї прес-конференції в Білому домі. Назвав, коли на прохання її матері його спитали про його ставлення щодо перспективи зіткнутися на  наступних виборах з дочкою його сучасної конкурентки.
- Хто «ця дєвка»? – спитав у того журналіста  президент, а потім час від часу згадував, коли його знову повертали до того питання, - розповідала матері дочка, бо вся ледь тремтіла від люті, коли вони зустрілися в офісі фонду імені її батька в Нью-Йорку.
- Це добре, що в тебе є лють, - спокійно сказала мати, - але ще повинно з’явитися підступність, щоби загнати того гніду в кут, бо на просторі він дуже буде смердить і твоє визначення його саме «шутом» на російський манер да ще й гороховим дуже вдале. Бо ми витратили багато сил і грошей, щоб довести «російський слід» в його обранні президентом. А тепер треба з нього зробити американського такого собі «жиріновського», яким крутить, як хвостом, Кремль.
- Цікаво, - навіть трохи заспокоїлася дочка, - «дєвка» довго не протримається, якщо на його не реагувати, а ось «шут» з кремлівським душком – це напевне надовго, а може і назавжди, то як ми його будемо подавати. Гороховий – він тільки спочатку, а потім по аналогії дуже підло смердячий.
- Так-так, я бачу, що я не помилилася, коли створювала тобі резиденцію, бо інколи і місце красить людину, - довела мати і продовжила попередню думку, - напевно його інструктувала його донька, бо вона чешка по матері і його консультант, як і я в тебе на громадських засадах. Той телепень, якщо почне вивчати мову всіх своїх дружин та коханок, то зійде з розуму, а ось на доньку треба прискіпливо звернути твою увагу, бо ви майже ровесниці.
-       То й що? – спитала донька, - ми добре знайомі і вона ж не йде у президенти?
- Вона оберігає свого тата, якого напевно любить за яскравий образ та смачне життя, але ж цього дійсно недостатньо, - замислилася мати, а потім добавила, - у нас теж є тато, який полюбляє «що можна» і тому їх треба обережно приблизити. Вона буде рахувати, що таким чином допомагає своєму батькові, а твій батько навіть не здогадається, що він у великій грі, «бо можна» - це його життєвий принцип.
- Якось не дуже хотілось би використовувати тата, – засумнівалася дочка, - він і так  ображається, що ми шепочемося.
- Той що? – знизала плечі мати, - тепер буде про що і вам шепотіти, бо він не стримається і на радості твого повернення буде тобі шепотіти про неї і їх розмови, бо більшого у них вже не трапиться, - жорстко довела дочці вона спроможності свого чоловіка.
- Але, - спробувала заперечити донька, однак її рукою зупинила мати.
- Ніякого але, бо ти вже собі не належиш і про це ми домовилися минулого разу, то залиш ці сентименти і дай свої пропозиції стосовно цього «шута» горохового, бо я не ладна гаяти час на твого «любого» батька, який повів себе як скот, - ще більш жорстко відрізала мати.
- Мені його жалко, але ти права – то облишимо сентименти. Для близня головне, щоб з нього сміялися, а для «шута» треба, щоб сміялися завжди: вчасно чи ні, - дочка подивилась на матір і чи спіймала та її думку і додала, - сміятися потрібно завжди, навіть тоді, коли він говорить серйозно.
- Так ловлю вдалу думку, - здогадалася мати, - висміяти – це зветься, але так, щоб народ зрозумів, що він дурень і збагнув, що з тим дурнем не тільки смішно, але соромно жити.
- Ото ж, - відповіла донька, - його повинен супроводжувати «ансамбль деструктивного танцю», який буде ржати і реготати, як тільки він відкриє рота. Раніше не можна, бо він не комік, а «шут»-президент з добавкою гороховий. До речі можна спочатку і того «шипуна» з прямої кишки підпускати. Але тільки на самому початку, бо перебір і в картах поганий.
- Ха-ха! - мати навіть щиро розсміялася, бо і вона до такого би не домислилася з тим ансамблем, - як ти сказала – «деструктивного танцю», повторила вона і знову засміялася.
- Я думаю, мати, - звернулася дочка, - у нас вистачить грошей на його фінансування, навіть якщо людина позбудеться своєї посади, бо почне реготати під час наради в Білому домі. Формально її звільнити не можна і адвокати справні теж у нас є. Ти тільки побач ту картину, коли цей «шут», а інакше я не буду його кликати, почне судовий процес над людиною, яка його висміяла.
- Так – це показово, що він телепень, але ж в нього теж є дочка, яка дійде розумом і до того не допустить, бо переведе ту людину, навіть підвищить, але подалі від батька, - сказала мати, - але це не означає, що так само і буде, і до того не тільки «шипун» має короткострокову дію.
- Я думаю з цього почнемо найближчим часом – поки не перегоріла його «дєвка», - сказала донька і додала, - то якщо тато залицятиметься до доньки президента, то я навчу веганству її чоловіка. Але не хвилюйся – зроблю це через інтернет та не за своїм ім’ям.
- Ти – стерво! – зробила комплімент мати, - ще більша за мене, але обережно – не заграйся – ця зброя дуже гостра. Я в своєму житті різалася об неї, то є дуже боляче.
- Знаю, і ти мені це продемонструвала спочатку нашої розмови, але без неї нема чого соватися туди, куди ми с тобою ліземо, - сказала дочка, - а ще б вчора я сказала – ти мене сунеш.
- Це дивно – ти дійсно стала дорослою і в тебе свій гострий розум, який знаходить несподівані рішення. То ж подумай як ми у того «шута» відіб’ємо назавжди бажання лізти до нашого святого «раціо» - до методу, за яким ми втремо носа назавжди цім пихатим особинам, які звуться «чоловіки». Бо вони все життя поклали і отримали певні десятки млрд $, а ми повинні за рік дістати 1 трлн $ і я не жартую, - попередила мати.
- Я думала над цим і на мою думку треба скоріше міняти твого протеже на іншого, але ж тим самим зобов’язаним нам своїм місцем. Цей жадюга все навколо себе спотворив і навіть, якщо він продавить рішення, його навіть з противності заблокують, - сказала вона, - чи зроблять всенародний опір. До речі там комітет захисту землі створила саме така людина, яка здатна підняти народ, - повідомила донька матері.
- Я теж про нього чула від нашої ослиці-послиці в Україні, бо інакше не можна назвати цього посла Сполучених Штатів Америки, яка не спромоглася через  їх Раду продавить закон про зняття мораторію з продажу землі. Ми б уже були на завершальному етапі, а так ще й не розпочинали, - відповіла мати.
- То може й добре? – відгукнулася  донька і додала, що вона вважає,- не можна з покидьком-президентом України, який здав свого брата, мати справу, бо він дійсно сволота, об яку тільки можна витерти ноги.
- Це гачок – зачіпка, з якого він не зніметься. Я довго його на нього чіпляла і тепер він надійно висить, - з певним сумнівом сказала стара мати, бо десь там відчувала, що донька права і треба терміново шукати заміну, яку теж треба проштовхнути повз «шута» горохового.
- Так подумай, хто може стати таким, але розумним помічником, який не за жах, а за користь, зробить все там сам, а ми йому звідси допоможемо грошима, щоб скупити всю потрібну нам землю, - порадила тепер уже дочка матері і попередила, щоб та з вибором не поспішала, бо є час і треба ліквідувати внутрішню загрозу для «дєвки".
- Я подумаю: є теж стара «дєвка» Юля з косою, є хлопець Валя з «контори», є «бой» - Віталя і може ще хто є? Завдання не просте, але зрозуміле, бо з одного боку буде перешкоджати цей місцевий телепень «з душком», а з іншого Кремль буде просувати свою людину, - пояснила  мати своїй дочці.
- Це, мамо, не цього часу розмова, бо треба готуватись до першого виходу у світ «шута» горохового і нашого «ансамблю». Він буде скоро надавати прес-конференцію з нагоди перших поїздок свого президентства. То й ми спробуємо посміятися та «шипуна» запустить, - тепер вже засміялася  дочка та підморгнула матері.
- Так добре, що ти регочеш «дєвка», бо плакати набагато гірше, - завершила розмову мати.
А  голова Комітету зняв навушники та за звичкою відірвав очі від екрану, бо запис розмови проходив, наче  повз нього, і дуже б хотілося б попасти на ту прес-конференцію, про яку казала «дєвка» і побачити, як вийшов з того становища «шут» гороховий, але про його Комітет захисту землі України знали і ті особи, то напевно вже почали протидіяти. 

Глава 13 Початок нового села

Знову був ранок і знову чоловік встав так, щоб вона не почула, знову вкрив діточок та вийшов на подвір’я… Як раз запалювалася сільська зоряна і ще садок мовчав, бо ще не прокинувся вітер і листя ще завмерло, бо ще мить і з’явиться лише перший вітерець, а за ним прокинуться дерева і загомонять поміж собою, розказуючи свої снотіння. Як він любив цю мить, бо він теж ледь рухався від дерева до дерева і теж сповідав їм, що йому наснилося. А вони, як люди: то слухали уважно, то перебивали його, то перепитували, бо відразу чи не почули, чи не зрозуміли, про що це він каже? Настрій дерев змінювався як і у людей в залежності від пори року: навесні – вирувала надія, влітку – впевненість, восени – з’являвся сум, а взимку дерева – завмирали.
Володимир вийшов з двору і швидко дістався до центру села, де горів з учорашнього вечора його ліхтар. Бо він дуже хотів його привітати та вимкнути, щоби він в день перепочив. Ще перед сном він приготував окремого дроту та вимикач, щоб приладнати на стовпу, бо вимикати рубильника незручно, та власно він і не знав де він є.
Біля стовпа його вже піджидав дід Іван наче знав, що він прийде, з своїми кігтями та інструментом і наче був тверезий і виголений. На ньому була чисто випрана сорочка і взагалі складалося враження, що це зовсім не той учорашній забулдига, який злякався ліхтарика і втік, щоб його не бачили люди.
- Привіт Вовка!, - пробуркотів дід, - то знав, що прийдеш, бо тільки може я і знаю того ще колгоспного вимикача, який гасить вуличне світло, - додав він та подав Володі свої кігті зі словами, - мої справніші, але на стовпа я вже не видеруся.
- Доброго ранку, діду! Та дякую за допомогу, бо сам певно не впораюся, чи зроблю, щось не так, - підбадьорив діда Володимир і виліз на стовпа, а дід знизу керував процесом та ладнав окремого вимикача, щоб не бігати кожного разу за село.
- Ти не хвилюйся, Вовка, то Павло проспиться і буде він по стовпах лазити. Ми домовились, щоб горіли ліхтарі на кожному кутку села, а люди добрі мені здоров’я зичили, бо з тією горілкою зовсім охляв. А за лампи та вимикачі не переживай, бо в мене з радянських часів ще запас лишився. Бо навіть того, - дід запнувся, кашлянув, - нові господарі і кабінету мого – електромайстерні колгоспної не відібрали. То я ще в досвіту туди сходив, перевірив і вирішив навіть відповідальних на кутках за енергозбереження призначити.
- Оце так! – зрадів помічникові Володимир, подякував, попробував і прийняв роботу, вмикаючи та вимикаючи світло, а потім добавив, - а відповідальною за цей ліхтар признач тітку Марину, щоб не тільки горілку продавала, а й для всіх була від того шана.
- Я вже думав, але вона онуку до школи збирає, то краще поки я сам, бо цей ліхтар головний, ти сам його запалював, наче віру в мене вселив. Не повіриш? Дивлюсь на нього і жити по іншому прагну. Дякую, бо вчора дивився, як на дивака. А ні, не збрехав. Є світло на селі, той щастя повернеться. То не зрікайся і вклонюся селу і тобі.
Дід дійсно зняв кашкета і уклонив свою голову, а Володимир йому у відповідь, а потім обнялися наче самі рідні люди. Дід пішов до свого «кабінету» за запасами, а Володя побіг додому, бо треба було діточок до школи будити, да і дружина кинеться, а його нема.
Біля дому на лавці сидів Павло і щось там малював ногою в пилюці. Теж виголений і чистий. Переживав, що не застав Володі у дворі, а погримати на наважився.
- Привіт, Павло! – дуже по свійськи відізвався Володимир і зразу ж нагадав, - то ти подивись того колодязя біля бабки Свещихи на розтаньках, бо дуже рама його похилилася, щоб не впала та не привалила кого.
- Ой! Доброго дня та здоров’ячка! Я теж його бачив, та якось руки не доходили, - сказав він, підняв очі, - а може й голова. Ти не сумнівайся, зроблю і іншу роботу загадуй, бо насточортіло те життя безпробудне і жінка з дітьми пішла, а мати терпить. Він відвернувся, бо накотило і не хотів показувати, що в очах бренить сльоза.
- Нічого, повернеться… я з нею знайомий, то перекажу, але якщо зав’яжеш, як я назавжди. А роботи в селі багато, тільки встигай і люди вдячні будуть, але ж не поспішай з них гроші трясти і від магаричу відмовся, - порадив Володимир і теж потиснув руку шкільному товаришеві.
- Пішов, - сказав той, але не пішов, а побіг до хати Свещихи на розтаньки ладнати колодязя.
Володя дивився йому у слід і радів, що може й цей парубчина стане його помічником і не помітив, як ззаду підійшла Оксанка і притулилася до нього, бо дуже скучила за ним. А він лише показав на Павла і радів, як той Петро, коли виходило.
Вийшли й діти і теж притулилися до батька, а він спитав чи є в запасі зошити в клітину та в лінійку? Дружина кинулася до хати і винесла з десяток тих та інших, а він їх взяв обережно та особисто поніс тому хлопчику Петрику, який дуже любив малювати і до арифметики був здібний, та іншим в лінійку теж на початок. Віддав, а вчителька знову зарділась, бо не сподівалась, що так швидко цей чоловік відреагує, бо інші батьки не зразу реагували, а може вона не вміла питати?..
- Ви не соромтесь, кажіть, що треба, то може не зразу, але ж знайдемо можливість, бо це наше майбутнє і він показав на діточок, які окружили щасливого Петрика.
- Я подумаю, - відповіла вчителька і навіть злякалася, бо прямо поруч з нею звідкись взявся сільський голова, який практично ніколи, крім, коли було начальство ніколи в школі не приходив, бо своїх дітей він не мав, то й вважав, що йому те все ні до чого.
- Мені треба було казати, - таким собі гордовитим тоном почав було сварити вчительку.
- А сам ти сліпий? – вступився за неї Володимир, - хто заважав самому спитати, бо чи не бачиш до чого класи дійшли, штукатурка падає.
- А мені на це гроші не дають, - виправдався голова, - а тобі що тут треба?
- Мої діти тут, і взагалі я лишаюся в селі, то може разом станемо наводити порядок? – спитав голову він, - бо валиться моє село, а тобі наче байдуже.
- А тобі наче й ні, бо вкрутив в ліхтарика лампу і уже герой, а я тут без тебе знаєш як намотався в район: то на засідання, то на нараду, - пожалівся голова, - і кожен ладен спитати, що зробив, а гроші тільки мені на зарплату та пів ставки секретареві… і крутися. Я б кинув, але ніхто не підбере, бо клопітно і в район немає на чому їздить.
- Кинь! Я підберу, а в район разом з Петром на мотоциклі поїдемо. Все тобі економія, - сказав Володимир і додав, - але ж поки не кинув – не заважай, а краще допомагай то і в районі буде що доповідати. А секретарці скажи, щоб півдня була на роботі, а ти весь день, чи відмовся від зарплати.
- Ти хто такий, щоб мені вказувати? – задерся голова, бо їх чула вчителька.
- Я тутешній, тому господар і маю спитати, чому тебе немає на роботі і де ти вештався чи дома сидів, - суворо відповів Володимир і ще раз додав, - якщо прийду в сільраду і тебе чи секретарки не буде в робочий час, то вже пробач, бо спуску не дам.
- А ви, - звернувся він до вчительки,-  мені напишіть, що треба і дітьми передайте, а краще я сам ввечері зайду, - сказав та знову поглянув на сільського голову та його капелюха. Потім рукою показав на сільраду і пішов до медпункту, де його вже виглядала жінка.
- Той що голота? - спитав він Оксанку дивлячись на пусті скляні полки її амбулаторії, - будемо створювати медичну касу, як у Петра?
- То б було добре, бо самій важко впоратися, - підтвердила вона, - але ж там люди які, а наші вдавляться за копійчину.
- Дурниці не кажи, бо люди крізь люди, тільки з ними ніхто не розмовляв, - сказав він і витяг з кишені десять гривень, - от зі мною побалакала ось і перший внесок. Не аби який, але ж є,  - і засміявся.
І Оксанка зраділа не тому внеску, а чоловікові, бо не тільки школі, де молодиця- вчителька, а ї до неї з допомогою зайшов. А на порозі знову з’явився голова і теж витяг десятку і дав Оксанці.
- Це мій внесок, бо я теж користуюсь. У мене і зараз голова поболює, - сказав і почав дивитися на пусті полиці, а потім додав, - я збігав в сільраду і взяв журналу, то може разом селом пройдемося і все, що треба зробить, то занотуємо?
- Ти знаєш, Анатолію, то наступного разу, а поки сам походи та у людей спитай. Вони тобі всі негаразди покажуть, а ти пиши, бо згоден разом вирішувати, - а потім звернувся до дружини, - ти внески бери під розпис, - та взяв у голови журналу, - у цей журнал записуй, а потім на зборах будеш перед усіма звітувати, щоб копійка в копійку, бо це людські гроші.
Розписався, поцілував жінку і пішов селом, зупиняючись біля кожного двору, де виходили люди, а повз нього біг сільський голова і щось там записував у блокнот, бо дуже хотів бути при справах.
А в наступну суботу надвечір у клубі зібралися люди, да так, що тому яблуку не було де впасти. Вони вирішили послухати Володимира, який за тиждень встиг стільки, що й за місяць не переробиш, бо робив не тільки сам, а й селян запрошував до всілякої справи: ліхтарі горіли вночі на кожному кутку села, бо дід Іван з Павлом облазив ті стовпи і з запасів поставив вимикачі і закрутили лампи, а уповноважених збирався назвати на зборах. Викосили вони з Юрком бур’ян повз забори, так що не соромно було по вулиці йти. Всі в школу позносили все що зайве лишилося в кожному домі від колишніх учнів, да так, що вчителька не знала куди все те є розсовувати. В медичну касу майже кожний, хто зміг зробив внесок по десятці, як Володимир, а хто не встиг, чи не зміг приніс на збори, бо не хотілося виділятися, щоб люди казали, що жадюга. Павло підлатав колодязя, а ще привіз додому дружину з дітьми, бо виконав Володимир обіцянку і з'їздив та взяв на поруку товариша перед його дружиною. Закрили ганделика і переробили його в дитяче кафе, бо діти бігли туди зразу після школи, а тітка Марина пригощала їх – не за гроші, бо батьки склалися, хто зміг. І ще багато чого, бо все не згадаєш…
Приїхав на збори і сусід Петро, бо дуже переживав за друга і хотів допомогти: де словом, а де і ділом. Навіть приїхав не сам, а й заступником голови району, бо Петро «наказав», щоб був, а до нього в районі дуже дослухалися.         
    У президії зборів сиділи двоє: голова села і заступник голови району, але стільців стояло три і люди думали може хтось поважний навіть з області мав приїхати?
- Шановні односельці!, - перекрикуючи загальний гомін почав сільський голова і потім додав, коли гомін трохи спав,  - зібралися ми, - нерішуче промямлив він, а потім несподівано гучно сказав, -  щоби мене зняти з посади.
В залі настала тиша, бо ніхто не очікував такого початку зборів, а Володимир нічим не виказав свого прагнення стати замість нього головою. Здивовано подивився і заступник голови району, бо на його довгій пам’яті бувало всякого, але такого ще не було.
- Однак я сам вирішив піти з неї, - і повернувся до сусіда по президії тихенько додав, - у повному розумі, - але люди почули і в залі почувся сміх і перепитування, бо ті, хто не почув, питали тих, що почули.      
- Я думаю мене підтримають майже всі, - він трохи замовк, а потім знову додав, - бо в селі з’явився… справжній господар і навіть я протягом тижня наскільки здатний був йому допомагав і буду допомагати далі навіть без посади.
Зал зірвався оплесками, всі повставали і встав заступник голови району і теж аплодував, але озирався бо не знав про кого саме іде мова.
- То я знімаю з себе повноваження і хай він веде збори, - хотів вже піти в зал голова, але його зупинив заступник голови району.
- Е ні, погодь і спочатку переобери себе, хоч за формальною процедурою, а потім іди собі, - сказав він і знову подивися на залу, хто це так переконав цього махрового підлабузника.
- Добре, - погодився голова і за процедурою спитав, які є пропозиції стосовно  кандидата на його місце.
- Володимир! – практично всі вголос заволали селяни,- Кучерявчиків по вуличному!
Інших кандидатур не було, то всі проголосували одноголосно.
- Ось тепер новобраний голова займіть своє місце в президії, - сказав керівник  з району, - а ти, Анатолію, маєш піти до залу.
- Ні! – роздався зичний голос, - заждіть! – на сцену вийшов Володимир і сказав, - по-перше, спасибі Анатолію, що весь свій час тягнув, як міг свій тягар, - і потиснув руку. Хтось, напевне дід Панас на протест навіть свиснув.
- По-друге, я пропоную тобі бути моїм заступником на громадських засадах, та під мою особисту відповідальність,  - сказав і повернувся до керівника з району та спитав, - так можна?
- Взагалі штатним розкладом не передбачено, але на громадських засадах…- почухав потилицю, - можна, - відповів той.
Знову проголосували: були проти, але більшість віддала попередника на поруки нового голови та його підтримала. Ось саме для чого і згодився третій стілець заздалегідь, поставлений на сцені.
Потім переобрали секретаря сільради, їм на пів-ставки стала вчителька, а Тетяна, яка була до того, згодилася піти поштаркою, бо там була вакансія.
Таким чином з посадами розібралися і слово дали новому голові.
- Мої селяни! За мене скажуть мої справи, але одно скажу, бо добре знаєте, що зараз практично неможливо втримати село. Петро скаже, то і я весь цей час після того як вирішив залишитися, думав та гадав і не міг, знайти йому таку нагоду, щоб воно ожило та відродилося, - замовк він, бо дуже до сліз приперло. Замовкли й люди бо теж почали хвилюватися.
- Бо може й не повірите – мені мої дерева підказали – рано в вранці. Притулився до вишеньки, а вона мені лепече всього три слова: дитина, пані, маєток. Я аж злякався, бо до чого тут я і наше село? Хворий ходив – може й ви побачили, а потім все збагнув. Згадайте, де ті пані народжували та вирощували майже до п’яти років своїх діточок, щоб вони були здоровими – в маєтках, то ж в селі! Бо до п’яти років у дитини формується вся її імунна система. Мені Оксанка казала та чи збагнули чи ні?
Але навіть заступник голови району аж нагнувся над столом, щоби краще його чути… тільки Петро с Володимира дружиною посміхалися, бо вже знали якого дива підготував  своїм селянам їх новий голова. Та ще в іншому кутку тримала рота тітка Марина, бо з радістю закрила того ганделика і була з Вовкою у «змовинах».
- То не буду вас мучити. Ми з тітки Марини хати, яку вона готувала для своєї доньки, утворили такий собі маєток, бо там в хаті є: і ванна кімната, і туалет, і меблі нові, бо вона на доброго зятя сподівалася. А поки нема буде там пансіонат для однієї вагітної жіночки з самої області, у якої заможний чоловік. Його діди з нашого села і я його переконав, що у нас в селі майже всі діти здорові. А він погодився привезти свою жінку і добре заплатити за такий приватний пансіонат, а тітка Марина згодилась за неї доглядати. Але ж це не все. Хтось бо знає, а хтось і ні, що я накопичував гроші і збирався купити імпортне авто, - зупинився Володимир і перевів дух. В залі панувала тиша, бо всі ще не відійшли від такої новини.
- Так ось, я заказав і мені привезли в той самий… лізінг установку УЗІ, якою можна доглядати дитину у матері в утробі і як вона там розвивається. А моя дружина їде на курси підвищення кваліфікації, бо вона й так акушерка, а тепер ще освоїть таке є собі авто, - пожартував він. А Павло разом з «собутильком»  Юрком нарядно одягнені занесли і поклали на сцену два ящика з якоюсь імпортною апаратурою.
- Але ж і це не все, - сказав Володимир, - бо той заможний чоловік тієї вагітної жінки погодився поставити в селі першу чергу лінії по переробці овочів та фруктів на соки, джеми та повидло, бо в нього свої продуктові крамниці і не тільки у нас в області. Тож не поспішайте свиням відавати плоди моїх дерев.
В залі зчинився гомін, а потім зі сцени потужні оплески, то стоячи аплодував заступник голови району і до нього приєдналися всі селяни, бо плескали в долоні і не могли повірити в казку: що їх село то маєток-пансіонат, а їх фрукти та овочі, які гнили на землі перетворяться у джеми та соки і вони будуть мати з того зиск. 
- Але й най останнє я надаю слово моєму другові і тепер колезі теж голові сільської ради Петру, Мареничу, по вуличному, - пожартував Володимир.
Знову почулися потужні оплески знаменитому голові.
- Ви добре знаєте, що Володимир почав з того, що запалив ліхтаря в центрі села  і він сяє кожну ніч, а я знайшов герба нашої місцини і повісив прапор села поруч з нашим державним прапором. Всі спочатку реготіли, а зараз біля нього весілля, свято врожаю і день села справляємо. То і вам рідні мої привіз трохи іншого, але ж порадився з Володимиром вашого прапора вашого села, - доказав він і його розгорнув.
На зеленому полі вертілося колесо млину, осяяне сонечком, а по боках шуміло листя фруктових дерев, нагадуючи про сад, який колись був тут і буде на селі.
- Приймаємо, - і для порядку попросив проголосувати, - Хто «за»? Всі,- сказав він і взяв того прапору та пішов на вулицю, де Павло з  Юрком вже приладнали для прапора флагшток, до якого його і причепили. Володимир почекав поки всі селяни вийшли на двір та запросив заступника голови району і вони разом під оплески селян підняли прапора. Вже трошки вечоріло, бо збори почалися пізно і тут до прапору підійшов дід Іван і махнув рукою, а десь там на приступках сільради Павло включив вимикача.   
 І прапор був освітлений невеличким прожектором, якого з запасів приніс та приладнав дід Іван.
- Я так зробив, що коли навіть в селі не буде ніякого освітлення, бо я електрик вищої проби, а не пробки, прожектор буде світить, а осяяний прапор нашого села буде майоріти і щоб всі навіть з космосу бачили, що наше село живе! Ура! – закричав він і всі селяни його підтримали, а потім він сповістив відповідальних за енергозбереження на всі ліхтарики на всіх куточках села.
Відповідальність за прожектора він залишив не за собою…, а за своєю дружиною Ніною, яка стояла поруч і нарешті пишалася своїм чоловіком.
 
Глава 14 Дві доньки двох президентів

Як домовились залишається загадкою, але вони знали одна одну і зустрілися. Дві доньки двох президентів Америки в звичайному парку, на самій звичайній лавочці та зовсім без охорони. Дивно, але десь так і було. Невідомо також, хто іціював цю зустріч, бо вони обидві її прагнули. Але ж в решті решт – це не принципово, бо вдвох були раді щиро побаченню…
- Скажи відверто «дєвкою» я тобою була нареченою, -  спитала одна.
- Ні, батьком, бо він напевно, як і твій, дуже цікавився «дєвками» в самому точному чеському виразі, - відповіла інша і в свою чергу теж запитала, - а «шут» гороховий - це твоя мати помстилася за «старуху».
- Ні, то я помстилася за мати, бо навіть вона не могла дійти до такого, бо вона не є ваганою і не зовсім знає дію гороху на вегетаріанців, бо нічого тваринного ми не їмо – відповіла перша  і додала, - взагалі! Бо вважаємо, що разом з такою їжею ми заносимо до себе в організм клітини смерті тієї живої істоти, яка була вбита.
- А залицятися за мною твоїм батьком - це теж ти? – спитала друга.
- Ні, на цей раз - це мати, бо вона на дух не переносе батька з того часу як він завів оту свою помічницю у Білому домі. Насправді – це вона зробила його президентом, бо вважала, що дорога жінці в Білий дім зачинена. Але після того, як побачила Обаму – все зрозуміла. Буш заради своїх статків знищує Америку, бо південь не міг голосувати за темношкірого кандидата, але ж його обрали, той жінці можна. То ж мати і вилізла з власної шкіри, хоч я її і відмовляла, але ж вона пробувала доказати батькові, що він теж має «мити посуд». Але не вийшло і твій батько виявився спритнішим, - відповіла перша і теж поцікавилася, - чи досягли оті ревізори мети і чи справді твій батько цікавиться купівлею української землі для її перепродажу?
- Не може не цікавитися, бо він той бізнесмен, який ніколи не буде президентом, бо це зовсім різні речі: плекати за народ і плекати за себе. Попри всі красиві розмови – він плекає за себе і народ його цікавить, як засіб досягнення мети, ще більшого збагачення, бо його не  зупинить нічого, поки б’ється його серце. А ревізори - ще не повернулися, але і без того зрозуміло, що вони можуть привезти – матеріал для поховання сучасного українського керманича, бо він закрався в край і головне постійно бреше, навіть коли собі на шкоду, - відповіла друга донька, бо особисто багато знала про цього жадюгу і тому його не було жалко аж до справжнього політичного і фінансового фіаско.
- Дійсно, слащава пухленька, але ненаситна морда. Бо це про нього мабуть сказано: чим більше пізнаю його, тим більше поважаю брудних собак. Я знаю про що кажу, бо він на міцному гачку у моєї матері з приводу замовлення гибелі свого звідного брата. Якщо воно відкриється, то точнісінько його поховає. Але ж він навіть мою маму перестає цікавить, бо є на вибір: Юля, Валя і Віталя, однак у кожного свої переваги і недоліки, - уточнила перша дочка, але й довела, що її вони не цікавлять, як і взагалі мега проект її мами, який передбачає вмити всіх чоловіків.
- Вмити дійсно можна, але що потім з ними усіма робити і як жити, бо і так вони вже все віддали: цигарки, пляшки, штани і залишилося забрати останнє? Поки не чула, але напевно сучасна транспланталогія може пришити мені і того другого чоловічого полового органу. Але для чого і тоді хто буде батьком моїх дітей, якщо я сама себе буду запліднювати? Жахіття, бр-р, - погодилася вона, - а все ж заради чого?
- Заради нашого родового принципу, який зветься «раціо», який наголошує користь понад усе, а все інше засіб навіть люди і посади. Мати прагне  за один  раз отримати користь в 1 трлн $ та таким чином довести повну неспроможність чоловіків, яких вона не виносить взагалі. Така ж сама і ота Юля, але в неї є привід після знущання Павла Лазаренко. Може такий самий привід і у матері, бо нащось таке їй натякав батько, що буцім то він спас її від позору. Але ж точно того не відомо, а я і не питаю, бо мені її жалко, вона моя мати, - пояснила перша молода особа, - а як у твоєї мами стосунки з батьком?
- Аж ніяк, бо він перекатиполе – «поматросив та бросив» говорять в Росії, хоч вона і була спочатку самою коханою. Тепер – це Мелани, така ж сама, як і моя мати. 
Фотомодель з обкладинки глянцевого журналу, яка взагалі повинна мовчати, бо на журналі так виглядає, а він так її і сприймає. Він кінчений егоїст, якого цікавить тільки він, тому йому так важко в Білому домі, бо там хоч треба робити вигляд, що ти піклуєшся за інших. Чи витримає він свій президентський строк, чи кине його як кинув шоу, поки невідомо, але вже жалівся, що бобік сдох і на харчі не піде. Але діло с українською землею його дуже вабить, бо це афера, а там він як у себе вдома в своїй тарілці, - сказала  дочка сучасного американського президента та пояснила, що вона б дуже не хотіла, щоб він туди ліз, бо потім не вилізе і не він перший, бо були ганебні приклади.
- Я теж спочатку навіть сварилася, але потім збагнула, що то є - щось психічне і його тільки можна лікувати терапевтичними методами. Але ж я теж методистка. Однак мій метод дуже відрізняється від маминого, а вона вважає, що співпадає, але ж помиляється, - щиро сказала  дочки колишнього президента Америки, бо їй дуже подобалась ця її майже однолітка, яка мала схожу біду і батька президента. Це тільки з боку здається що це просто з охороною сідати на унітаз і давати їжу на спробу потенційним мерцям.
- Я ще не звикла до всього того, бо воно спочатку бавить, а потім дратує і ти  посилаєш охоронця, який перед тобою іде у туалет і щось там так довго перевіряє, а в цей час ти ледь стримуєшся і коли він нарешті виходить готова його умити тим самим стримуванням. Але ж я маю сказати, що я маю намір утримати батька від тієї дурниці, то тільки він вважає, що зможе провести свою людину на пост нового українського президента. Бо з цим з моєї подачі він тільки дуже коротко розмовляв по телефону, але в тій самій улюбленій бізнес-моделі «по-телефону краще про дурниці, а на повітрі – про справи» - поділилася одна донька і стала чекати, що скаже друга.
- Дійсно, мати також прагне поставити Юлю, бо з нею у неї повний контакт, але Юля не подобається твоєму батьку, бо вона теж стара і не з глянцевого журналу, то ще б її донька може б підійшла, але та рокерах помішана і навіть твій батько не попаде в шорт-лист, бо він полюбляє авто, а треба мотоцикли. Але є вихід, якщо ми окремо, але спільно запропонуємо такого кандидата, який ні за яких умов не піде на продаж власної землі, - сказала  одна і подивилася  на другу.
- Мені здається, що я такого знаю. Я читала його попередження батькові стосовно купівлі землі і він переймається захистом української землі, але і звуть його відповідно бо володіти миром - це те, що вкрай нині потрібно його країні - знову відповіла  друга і подивилася на годинник, бо час її зникнення спливав і могли кинутися та знайти їх обох, а це було не бажано.
- Ну що ж гарний кандидат, до речі я теж про нього чула, бо він буде захищати свою землю і з цим ні твій батько, а ні моя мати нічого зробити не зможуть, а Америка на наступних виборах може нарешті отримає справжнього  президента, який стане піклуватися про свій народ, - завершили розмову і розійшлися кожна в свій бік.
Невідомо, коли вони зустрінуться знову і як то буде, але головне вони домовилися, а голова Комітету знову відірвав очі від екрану на моніторі, бо він все бачив та все чув у власні вуха, а також розумів, про кого говорили ці особи з президентських родин.
Але попереду був з’їзд, підготовка до якого забирала взагалі весь час. Вже визначили приміщення – Київський будинок вчителя, де колись засідала українська Центральна Рада. Приміщення не дуже велике, а як то кажуть намолене і тут вже за нових часів утворювалася Громадська Рада України. Її голова теж буде на з’їзді та буде багато людей, які перестали боятися, бо це вже навіть неможливо, бо коли каже дитина батькові - дай їсти, не витримає батьківське серце і тоді вже його не зупинить нічого.
З’їзд почав збиратися, і голова Комітету захисту землі України до нього був готовий.   

Глава 15 З’їзд селян і городян
В холі Київського будинку вчителя з самого ранку юрмився люд, який приїхав майже з усіх куточків України.
Були серед запрошених делегатів з’їзду і Петро з Володимиром, бо сам заступник голови району не поїхав – побоявся, але через Анатолія – минулого голову села, чоловікам переказав і передав телефона вказаного в листовому запрошенні до голови районної ради. З їх району начебто більше нікого вони й не бачили, але людей було багацько, то може когось вони пропустили чи не помітили. Всередині будівлі з таким самим куполом, як і у Верховної Ради України, міліції, або чи тепер поліції, видно не було, але ж на підході було їх занадто. Складалося враження, що хто йшов на з’їзд, то попадав в їх щільне оточення. Але поводили себе оці поліцаї всі в чорному чемно і ні до кого не чіплялися, а і навпаки ввічливо відповідали та направляли людину, якщо вона розгубилася. Бо приїхали в більшості своєї такі ж самі, як і Володимир з Петром прості люди з різних сіл країни і роздивлялися навколо, бо більшість вперше була на такому з’їзді у самому Києві. Раніше на такі зібрання їхали в основному районне начальство і до самого села це майже не доходило, чи були ті – визначені, хто завжди їздив.
А тепер людський гомін визначив те, що вони попали в своє сільське середовище і питання землі більше всього хвилювало саме селян. Бо городяни переймалися більше квартирами і ще дачами з тими 6 сотками землі, які нарізали за радянських часів. Людей з котеджами серед присутніх видно не було, та і шикарних автомобілів біля Київського будинку вчителя теж. Десь забарився ще їх товариш Анатолій, який на своєму «Форді» привіз їх у Київ, бо не від чого не хотів відставати і був тінню Володимира, але ж і помічником – дуже старався.
А в холі йшла жвава реєстрація присутніх та снували якісь типи відповідної виправки, бо серед селян вони дуже виділялися і весь час фотографували і щось доповідали напевно начальству по мобільному телефону. Люди озиралися, бо були залякані останніми роками того свавілля, яке відбувалося в державі. Підійшов нарешті Анатолій і вони всі втрьох теж зареєструвалися і кожний отримав папку, в якої були матеріали їх з’їзду, та пакета, в якому містився великий календар з видами Києва і головне – їх Будинка вчителя та ручка і блокнот з надписом «Учасникові з’їзду Комітету захисту землі України». То вже так про них на тому блокноті, папці та пакеті написано, а ще видали зелену картку для голосування, як делегатам, а не гостям. Був тут і буфет, в якому була кава, чай, водичка різна та випічка, бо може хтось і зголоднів, а вони спеціально покоштували, але у них в селах баби пекли булки кращі, ніж у столиці. 
В іншому приміщенні, саме біля сцени теж йшло приготування і там заправляв всім  отой сивий помічник з кадастру, бо він був відповідальний за підготовку зали та президії і він справлявся, бо все робив дуже щільно. Все було гаразд: і бордова скатертина на столі президії, і матеріали в папках, і ручки, і водичка в пляшках з разовими стаканами, але ж не тільки для президії – і в залі стояли столи, на яких були розставлені пляшки з водою зі стаканами. Була трибуна і був перевірений мікрофон, але ще у залі два з обох боків, щоб можна було б задати запитання чи сказати декілька слів. Було і велике панно за президією, де на темному фоні землі йшов білий надпис «Комітет захисту землі України». На балконі теж висів транспарант, на якому теж білим по темному було написано: «Земля – то наше спільне і справжнє життя!».
В холі раптом різко пожвавішало, бо в двері зайшов  голова того самого Комітету захисту землі України разом з товаришами, серед яких був  голова Громадської Ради України, бо саме його маніфест його Руху невдоволених також лежав у паці з документами. Був тут і той помічник, який займався журналістами. А їх різних набігло багато, бо непересічна подія відбувалася в Україні та і пробігла чутка, що пані послиця США теж захотіла стати почесною учасницею зібрання.  Голова Комітету майже не рухався по холу, бо весь час до нього підходили люди і віталися, а він майже з кожним мав справу, як із тими жінкою Галиною та її чоловіком з Закарпаття, які навіть приїхали в гуцульському одязі. Дійшла черга і до Петра з Володимиром, але ж дива –  він знав: і про створений маєток-санаторій, і про підсвітлений прапор, і про медичну касу, та ще й запропонував друзям удвох виступити та розповісти, щоб знали всі про їх вдалий досвід.
- А та перша ваша вагітна жінка чи народила вже і кого? - поспитався голова, - і чи працює УЗІ, є лінія з переробки та скільки вже хаток під пансіонати переобладнано і чи є ще вагітні жінки і звідки?
- Народила хлопчика, Вовкою як мене, - запнувся бо поспішав, - назвали. Все працює: і УЗІ і лінія та селяни такі задоволені і жінок вже п’ять, навіть з Польщі з дитиною з самої Варшави приїхали, бо колись діди жили у нашому селі.
- Добре! – сказав  голова Комітету і далі звернувся до їх сусідів, у яких в селі теж ті американські рейнджери побували та селяни село відстояли і не дали отим їх землеміром нашу землю міряти.
Знову пожвавішало, бо до холу увійшла не наша жінка у супроводі якихось не наших чоловіків, які весь час повторювали: «О кей» та крутилися біля неї. Але ж вона була тут чужою, хоч і виконувала доручення радника американського президента на громадських засадах, яка попросила її ретельно придивитися до голови Комітету.
До холу вийшов  помічник-розпорядник і всіх запросив у залу, а тих, хто молодший на балкон. Люд пішов, але не побіг займати місця, бо було б потім соромно. В селі так не роблять, там якщо все зайнято можуть і постояти, я якщо сива людина зайде, вступлять місто, бо в Києві в метро вже майже не вступають.
Всі присіли, але ж потім самі якось повставали, бо до залу зайшов голова Комітету захисту землі України та піднявся до президії і зразу заграв гімн нашої країни. З’їзд розпочався. Потім демократично формували президію то і Володимир подав голос та запропонував Петра, а той хоч і сміливий хлопець, але ж трошки засоромився, адже пішов і присів майже біля голови Комітету.
- Рідні мої селяни та городяни! – розпочав свою доповідь голова, - який я радий бачити всіх вас отут у Києві – в нашій столиці.
Зал зааплодував, а з балкону полетіли духм’яні  сільські квіти, яких поназбирали молоді дівчата та хлопці та привезли на з’їзд, щоби його умови були приближені до справжніх – сільських. Це була несподіванка, яку запропонував і приготував інший Петро з Нової Каховки, який у Комітеті був таким собі керуючим справами теж на громадських засадах, як і та пані, яка послала на їх з’їзд американську послицю.
- Добрі люди! – знову звернувся голова комітету, - ці польові квіти наче з моєї  Батьківщини. З того мого села, де я народився і виріс та де вже поховані мої батьки. Якби Ви тільки знали, мої селяни, який в нас ранок? – він похитав головою, - такого напевно ніде нема, бо сонце сходить за ставом, з якого парує вода і таке складається враження, що вона танцює і радіє новому дню поки не підніметься сонечко над тими хвильовими парами… То може у вас і по іншому, але мені моє село сниться і воно мене кличе. То може разом захистимо нашу землю і поїду я в село жити, бо там вирує справжнє життя – правда Петро? – і він подивися на сусіда по президії. А Петро від несподіванки скочив, а потім кивнув, бо щось таке дуже-дуже в горлі застряло і на очі навернулося.
- Там на сході сонце сходить, землю захищайте!
Ви на себе та й на мене всю надію майте! – майже проспівав голова знайомі слова з пісні про народного захисника української землі.
Зал знову зірвався оплесками, всі повставали і ще раз вголос проспівали знайомі з дитинства слова народної пісні.
- Я довго думав, що скажу вам, коли ви прийдете на наш з’їзд і дійшов того, що доповідь є у вас у матеріалах, а що скажу те, що накипіло, бо воно болить, бо держава – це всі ми і наша рідна земля.  Держава захворіла і її необхідно терміново лікувати, бо вже чужинці на неї зазіхають і хочуть у нас її землю забрати. Але мало того, щоб тільки сказати - не дамо! Ще треба міцно згуртуватися і разом державу і землю захистити, не дати її продати своїм та чужим злим людям, які її втридорога потім перепродують, а наших людей викинуть геть, навіть за межі країни. Того допустити не можна і земля то може і власність, але тільки в межах своєї держави.
- Чи я неправий? Чи є серед вас люди, які б віддали свій шматок землі і пішли блукати по світу? Може там теж сонце сходить, але воно не таке і природа інша, і люди, і співи. А які вони в нас задушевні…жалобні. Отож бо!
- То перш за все треба зупинити кроваву бійню серед наших братів, яку розгойдали для того, щоб нашу землю відібрати. Давайте спитаємо цю шановну пані посла з Америки, навіщо вони нам це накоїли?  Бо в себе понад двісті років вже не воюють. То може краще і в нас того не робити та перестати допомагати тому режимові, який підтримує вбивство наших дітей, батьків та дідів? Може ввести для цього миротворчий контингент і перестати вбивати один одного? Бо мир - це головна засада життя і без нього його не має. То що, чи дійдуть, пані послиця, наші вимоги до американського президента? Чи може ми можемо якось допомогти Вам в цьому? То ідіть геть з нашої країни, бо без вас краще і не міряйте її отими старими землемірами, бо на вас їх і одягнемо. Тож прощавайте скоріше та ідіть з миром!
- Перекладач перевів послиці слово в слово і вона так зрозуміла, що її вже відпускають, защирилася всім, сказала своє «О кей!» Встала і пішла під загальний гомін, а хтось з балкону навіть присвиснув. Коли вона була біля дверей зал наостанок зірвався гучними оплесками.
- А вона бідолашна подумала, що то її так шанують… - сказав голова та продовжив промову.
- Далі треба з’ясувати в суді, що то було в лютому 2014: революція чи державний переворот? Якщо відмовляються вдома, то в любому іноземному суді, бо тоді будуть підстави, щоби  відсторонити від влади самозванців, які її узурпували для того ж самого, щоби продати нашу землю і нашу державу.
Зал знову зірвався оплесками, бо нарешті всі почули те, що було на язикові,  а вимовити боялися.
- Тут у залі серед вас мій товариш, голова Громадської Ради України, яка до речі майже 20 років по тому створювалася в цьому приміщенні. То це він доклав вам заклик піти Походом невдоволених на Київ заради відновлення законної влади в державі та притягнення до відповідальності всіх тих, хто за вказівкою цієї пані, що пішла, розпалив ворожнечу і безлад в державі.
Знову залунали оплески і люди повставали подивиться на того ініціатора походу, бо були готові всіма селами його підтримати.
- Потім вже треба під наглядом світової громадськості ввести тимчасову адміністрацію для дотримання порядку в державі а також проведення позачергових парламентських та президентських виборів, згідно з тією лютневою Згодою 2014 року, підписаною та гарантованою Німеччиною, Францією та Польщею. Бо гаранти забули що гарантували і все віддали Америці, яка і наробила отого горя та безладдя, - голова Комітету подивився на пусте місце американки. Попри те, що люди стояли, його ніхто не прагнув зайняти.
- Відразу ж після обрання нового Президента йому самому треба провести в самому Донецьку перемовини про мир і відвести війська на місця їх постійної дислокації та створити умови щодо добровільного повернення цих майже втрачених територій. Та всім миром відновити там і крізь нормальне життя, бо без того ніяк і якщо ти батько то всім дітям.
Залунали оплески і хтось вигукнув: « Голову у президенти».
- Далі треба провести ревізію всього того, що натворили за ці три с половиною і ті понад двадцять років наші керманичі, які були здатні лише красти та відмінити всі рішення, які погіршили та погіршують життя простих людей, а всіх дочасних до цього притягнути до відповідальності, в тому числі і до кримінальної.
  Люди дивувалися, як взагалі таке можна почути, та озиралися, бо ті штатські теж повідкривали рота і навіть позабували сповіщати начальство, шо тут відбувається.
- Потім треба відкрити народові всю правду не тільки пов’язану з цими останніми роками, але й до того, коли це все починалося при Кравчукові, а потім набирало обертів та навести свій людський порядок в державі, в землі, в економіці, особливо в правосудді… І на останок за наказами людей здійснити перетворення в суспільстві, державі, країні, які б забезпечили для всіх громадян належний та необхідний, достатній прожитковий оптимум. Не мінімум як зараз, а саме оптимум за рахунок введення державної монополії на зовнішню економічну діяльність, зачинити шахраям кордрни. А також з’ясувати, визначити та забезпечити долю кожного громадянина в загальнонаціональному продукті та власності так, щоб створити умови для реалізації здібностей кожного громадянина, сплатити компенсації за всі ці роки знущання за рахунок повернення ганебної власності та статків цих самих ворюг.
- Зал піднявся і зірвався оплесками, а потім хтось почав і всі підхопили спів:
- Там на сході сонце сходить, землю захищайте!
            Ви на себе, та й на мене всю надію майте!

Післямова
Якусь відстань від столиці вони їхали разом в одному мікроавтобусі:  голова Комітету, Голова Громадської Ради, Петро та Володимир, помічники голови. Так сталося, що на самий кінець з’їзду в приміщення Київського будинку вчителя прибув спецназ СБУ з тим, що наче той замінований і терміново треба його покинути.
Але ж в залі зібралися селяни і вони зразу збагнули, що до чого і те, що це підстава під їх голову Комітету захисту землі України та його оточення. Добре, що з холу прибігла людина і попередила, що там діється, то вони встигли зачинити бокові вхідні двері до зали. А самого голову та його найближчих соратників провести через невеличкий хід ззаду сцени пожежним виходом в інше приміщення.
На останок Голова Комітету всім селянам та городянам вклонився.
- До нашого наступного побачення і на себе та на мене ви всі надію майте! Повернусь з перемогою!!!
Він зрушив, а зал голосно зірвався співом, який навіть заглушив гримання у двері того зненацького спецназу, якого і впустили майже зразу, як тільки зникли керівники, яким загрожувало ув’язнення. То вже син голови заздалегідь розвідав усі запасні виходи і він же вивів всіх на вулицю, де були напоготові два мікроавтобуси, в які й попали голова з його оточенням та Петро, який був в президії з’їзду, і встиг покликати Володимира з собою.
Як потім з’ясувалося з делегатів та гостів з’їзду не чіпали нікого, бо лише перевірили особисті документи і відпустили, але ж страху трохи натерпілись всі. Однак потім дуже збуджені і налаштовані на дії поверталися до себе в село Галина з чоловіком попри небезпеку. Та й Анатолій - заступник голови села на громадських засадах, який вперше попав в такі обставини, відчував себе героєм, бо саме він все і розповів про все те, що далі трапилося в Будинку вчителя,  коли на околиці Києва вони зустрілися з ним і із його новеньким фордом, якого він сам віддав на потреби села.
Тож певну відстань їхали разом. Проводжали, бо в сусідній країні мав розпочатися суд з визнання державного перевороту в Україні. Саме туди і рушив голова їх Комітету, бо він був позивачем в тому суді і мав бути присутнім.
- Хлопці, - казав  голова, - ми перейшли оту риску і тепер дороги назад нема, як і не маємо права підвести тих людей, які нам повірили. То ж збережіть тих, хто уже з нами, а крім того закликайте всіх по всіх селах та містечках, а міста підтримають народний рух невдоволених, - підкреслив він і подивився на свого соратника, який ініціював Рух і зараз сидів з ним поруч.
- Обов’язково прийдемо по осені і того часу нам вистачить, щоб набрати сили та вигнати тих негідників, - відгукнувся він та  наче пожартував, - можемо і бульдозерами в Київ на наступний з’їзд селян та городян з’їхатися.
- Але ж в кожному жарті лише його частка, а все інше – правда, - підтримав думку Петро і додав, що це б було грізно, коли б з усіх боків до центру Києва почали з’їжджатися гусеничні трактори, - то напевно були б наші танки, а скільки б вони жаху нагнали на отих мерзотників?
- Подумаємо над тим, - погодився голова, - однак Петре все ж візьми на себе перед-підготовку, бо може і згодиться. Влаштуємо з’їзд бульдозерів, то ж їх тільки їжаками, як танки можна зупинити та і то  не всі, бо вже є дуже потужні.
- А як з отими хижаками-американцями діяти? – спитав Володимир, - бо не в пику ж їм давати, хоч землеміра можна і одягти – на шию, - уточнив він.
- А як з тією американською послицею на з’їзді – казати до побачення зразу на околиці сіл. То хто заважає вам згідно закону і загальному рішенню зборів поставити варти та дзвони на основному в’їзді в село, бо іншими вони не їздять та не пустити тих загарбників та інших пройдисвітів. Якщо це спрацює в одному місті підхоплять і інші, бо по селам пішли масові крадіжки особистого майна, а місцева правоохоронна система не працює, бо пияче, чи сама у зговорі з бандюками, - відповів голова та додав, - тримайтеся самі та інших захищайте, як під час отієї татаро-монгольської навали, коли саме дзвони і з’явилися, бо були дуже до потреби.
- Окрім того збирайте дужих хлопців та попереджайте тих, хто на заробітках, щоб з’їжджалися наприкінці жовтня, бо десь так все і закипить, бо з них створимо нашу Народну Гвардію, яка не дасть селян та городян образити, – сказав інший - голова Громадської Ради України і додав, - що стосується засобів охорони, то є вже влучні рішення, які збережуть всіх людей, але не дадуть тим негідникам застосувати зброю.
- Так, - підтвердив слова свого соратника та звернувся до помічника голова Комітету, - то може «попередимо» їх заздалегідь, бо зараз вирують гібридні засоби в конфліктах? – спитав він.
- Чому ж і ні…- відповів той, - нагонимо загальний психоз у тій ганебній владі, бо це не дуже важко, то кожний з них і так сидить, як на пороховій бочці і вкрав у держави та людей дуже багато, а це вже точно діагноз.
Мікроавтобус зупинився, бо попереду була розвилка і Петро з Володимиром та Анатолієм повинні були звертати додому.
- Бо може проведемо? - спитав Петро в надії, ще поспілкуватися з головою Комітету та його однодумцями.
- Ні, хоч і прикро, - відповів  голова, - бо нам краще, коли нема хвоста чи колони з машин, тож звертайте, бо вас очікують люди та розповідайте по всіх місцинах і переказуйте, що скоро зоряна зійде.
- Вам наснаги і важного рішення в суді, - додав Володимир, а Анатолій підбіг та потиснув всім руки зі словами, - Ви на мене теж надію майте!
- То бач у похода уже й свій гімн складається, - на прощання вигукнув  ініціатор Походу на Київ і теж потиснув руки своїм майбутнім козакам.
- Тримайтеся тут поки без нас, але ж гарна річ інтернет, то й зв’язок буде щільний з  моїм сивим помічником, бо він теж вже давно на нелегальному становищу – попрощався  Голова Комітету і на останок додав, - бережіть себе і без зайвої потреби не дратуйте цих мерзотників.
Автомобілі роз’їхалися, але люди залишилися разом в спільних думках про майбутнє землі, країни, села…

Незабаром відбувся суд, на який викликали майже всіх колишніх керівників держави, включаючи і президента, що втік. Вони всі дали суду вичерпні пояснення та докази і матеріали надав співголова Комітету спасіння України, який сам колись був суддею.
Суд задовольнив його позов щодо визнання зміни влади в Україні внаслідок протестів Євромайдану в 2014 році як державний переворот.
Суд звинуватив США і ЄС у підтримці антиконституційного перевороту в Україні та розколу в суспільстві і виникненню збройного конфлікту.
"У результаті підтримки впливових представників західних держав протести переросли в масові заворушення", — сказала суддя та на додачу, винуватцями Майдану також оголосила озброєних націоналістів.
"В Україні діють екстремістські угруповання, що є частиною влади і які переслідують людей за принципом соціальної та ідеологічної ненависті, — написано в тексті вердикту суду, - екстремістські діяння даних об’єднань підтведжені різномінітними джерелами, у том числі й даними закордонної преси, яку обмежують на території України".
"Укріплення крайньо правої і націоналістиної ідеології, неприкрита ставка на силове вирішення внутрішньодержавних суперечностей, глибока соціально-економічна криза перетворюють Україну на осередок нестабільності у Європі та безпосередньо біля кордонів сусідних країн", — зазначено в судовому документі.
На цій підставі суд зробив висновок, що "юридичне значення державного перевороту, який мав місце в Україні у лютому 2014 року, зачіпає питання національної безпеки, а також основоположні ознаки прав і свобод людини і громадянина".
Бо як зазначив в позові позивач Олійник Володимир Миколайович - співголова Комітету спасіння України, він хотів захистити свої права громадянина України в закордонному суді, бо в українському суді йому відмовили, то він і скористався Загальною декларацією прав людини ООН, яку ратифікувала Україна.
  Рішення суду не було оскаржене протягом одного місяця і вступило в законну дію...

(Завершена перша частина та продовження слідує…)

-