Пошук цв ту папорот

- Добридень! Таточку, ну таточку! Ви ж не будете проти, коли я дівчат, доньок нашого гостя, заберу і ми підемо на ярмарку? Ми туди і одразу ж назад. Лише по прянику купимо. Правда-правда! Можна? Дякую, таточку!
Ви думаєте я підлещуюсь до батька? Правильно думаєте! Але ж не будемо ми, троє 16-річних дівчат, сидіти дома і слухати серйозні чоловічі розмови? У нас і свої розмови не менш серйозні.Ото визволила я вас, своїх гостей, а тепер усе вам покажу і розкажу.
Раніше наше селище ділилось на ліву і праву половини. Але то було дуже давно. Я того не пам’ятаю.Зате зараз, погляньте яка краса! Звели два моста, щороку ярмарок збирається. Чого тільки не привозять!Ходіть, я вам покажу де найкращі тканини, найсолодші пряники, та найгарніші прикраси.
Що? Отой хлопець? Це Радимир, син нашого старійшини. Красень, правда? У маму вдався. У нього всі дівчата в селищі закохані. І я звісно! У пана Зореслава після народження Радимира років зо  шість дітей не було. А потім, як гриби після дощу, рік по року, ще троє: двоє доньок і син.
Оте здоровило, що біля Радимира? Оте біляве і синьооке? То мій старший брат, - Ждан. І старший всього на кілька хвиль, а задається! «Ти мене слухатись повинна, я старший!» Нечема і задавака. І що у ньому дівчата знаходять?
А оті двоє – мої друзі і наші сусіди.
Той, що справа, з довгим носом і пісним обличчям, - Мирослав. Не знаю про яку «славу у світі» думав його батько, коли так називав сина, але (як на мене), він може зажити слави лише найбільшого зануди в світі! Як він любить повчати! «Нежданна, ти неправильно стоїш, Нежданна, ти неправильно ходиш. І про що ти думала, коли на дерево вилазила? Сиди там, я Ведмедя покличу, він тебе зніме.» Про що я думала? Про те, що груші тут найсолодші! Ми цього зануду Миром кличемо.
А той, що зліва, - Ведмідь. Медик, як я його назвала. Думаю, коли батько його називав, то думав, що син буде хитрим і сильним, як ведмідь. А от клишоногість Медику у довісок дісталась.
Чому я Нежданна? Та тому, що ніхто не чекав, що нас двоє народиться. Про сина батько мріяв, а я усі мрії татові сплутала. І радий би він був від мене відмовитись, та дуже вже ми схожі. Навіть очі у мене батькові – сірі. І, як каже мама, шило десь у нас з ним те саме…
Ой, Ведмедику! Ото усі пряники на? Дякуємо!!!


МИНУВ РІК…



Ой, це ви! Ви приїхали? Як же давно вас не бачила, дівчатка! Що у нас нового? Дуже багато нового. Я все-все розкажу, але спершу за стіл. Ви будете вгощатись, а я розповідати.
Отже, наш Мир (пам’ятаєте я показувала вам того занудного довгоносого дятла?) пішов вчитись до волхвів. У нього виявився справжній дар! Як виявився? Про це я трохи пізніше розкажу, добре? Ну ось, а ще – я заміж виходжу. У перший день нового року (22 вересня) слюбний обряд проведуть. Чудово, правда? Де я свого нареченого знайшла? А ось це і є та історія, котру я хотіла розповісти. Ви їжте, їжте і слухайте.
Минулого року, в Ярилів день, з мене почав насміхатись Мир. Мовляв, з таким норовом, я залишусь в дівках, і доведеться йому мене за дружину брати. Ух, як він мене розізлив! Я? В дівках? Ууу, дятел довгоносий! Та кому він потрібний?
Ось тоді я  і вирішила знайти квітку папороті. Адже всім відомо, що з нею можна знайти найбільший скарб у житті. При цьому, він буде саме таким, який вам потрібний: чи то заховані гроші, чи то потрібна людина, чи то мудра порада. Головне: не випустити квітку з рук.
Але тільки но я звернула в ліс, як переді мною з’явились Медик з Миром. Мир почав умовляти, що в лісі зараз може бути небезпечно.подивись на небо, мовляв, оно як блискає, а дощу нема і нема. І Медик його підтримував. І хто вони після цього? Боягузи! Тоді я була у цьому впевнена. Звісно, слухати їх я не збиралась, а тому мовчки , все далі і далі заходила в ліс. Знала я одну галявину, де росла папороть. Ось туди і йшла, ігноруючи всяких зануд. Але видно заблукала, бо йшли ми уже довго, а галявини все не було. А в лісі ставало все страшніше. І блискало усе частіше, і грім гримів над самим вухом… І я уже готова була повернути назад, коли блискавка вдарила в величезного, давно зсохлого, дуба. Вона розколола його навпіл, а суха деревина зайнялась миттєво. Що таке лісова пожежа мені розповідати не треба?  Ми, всі троє, кинулись тікати від вогню. Мені здавалось, що бігли ми дуже швидко, проте вогонь не відставав. А тут ще й Мир перечепився і пошкодив ногу. Часу зупинятись не було, тому Ведмедик просто звалив мира собі на плечі і побіг вперед, щоразу підганяючи мене. Це було дивним. Я точно знаю, що бігаю набагато швидше за Медика.
За якийсь час ми вибігли на лісову галявину. Ту саму, яку я так довго шукала. І тут Мир, користуючись тим, що вогонь трохи повідстав, наказав нам залишити його на цій галявині, а самим бігти до річки. Медик почав заперечувати, що тут залишилось всього нічого: спуститись просікою до річки, а за нею  селище. Та Мир відповів: «Ти розумієш скільки всього живого загине у цій пожежі? Забирай Нежданну і тікай. А я спробую прикликати дощ, і може, хоч трохи вгамую вогонь. Ідіть.»
Тоді я не розуміла, чому Медик так просто залишив друга і, вхопивши мене за руку, потягнув вперед. Я все бігла і озиралась. А Мир видавався таким спокійним і зібраним. Наче готувався до чогось.Ми бігли лісом, коли на руку впали перші краплини дощу. Здалося, що я чую, як співає Мир. І чим голосніше він співав, тим сильніше лив дощ. Скоро з небес до землі стояла ціла стіна води.
А ми, тим часом, дісталися річки. І я зіткнулась з найбільшим своїм страхом: водою. Хоч і живу на березі ріки, а плавати так і не навчилась:камінчиком іду на дно. І Медик про це знав! І все одно схопив мене і кинув в річку!!! На мить мені здалося, що зараз я втоплюся. А ще за мить – міцні руки хлопця обхопили і підтримали. Я трохи заспокоїлась і ми попливли на протилежний берег. Насправді, плив Медик, а я – теліпалась на причепі.
Здавалося усі неприємності на цю ніч уже були вичерпані. Але ж ні! Нас чекала ще одна. До берега залишалось зо три аршини, коли обличчя Медика раптом скривилось від болю, його очі закрились і він пішов під воду. Як я злякалась! Повернулась на спину, схопила його попід руки і швидко-швидко забила ногами в воді. Яким дивом ми опинились на березі – досі не розумію. Поки я тягнула Медика до найближчої хати, він прийшов до тями лише один раз. Тихо сказав: «Жива, моя радість», і знову втратив свідомість.
Мира на наступний день  знайшли волхви. Стомленого і попеченого, але дуже задоволеного. Вони одразу взяли його на навчання. Іще би! Лише силою свого бажання допомогти і захистити, він зміг прикликати дощ і приборкати вогонь.
Після цієї пригоди я місяць пролежала з запаленням. А ось Медик – майже півроку. Ноги просто відмовлялися його слухатись. Я часто до нього приходила, і ми дуже багато говорили. І ось за свого коханого Ведмедика я виходжу заміж. І якщо вам скажуть, що ведмеді страшні і злі – не вірте! Я точно знаю, що вони теплі, добрі і ласкаві.