Хочу благословiння

Якщо про десятирічного Віктора сказати, що він ріс в неблагополучній сім'ї, то це буде не вся правда. Його батько прокидався з єдиною лиш думкою: "де б його оце похмелитись".  Бідолашна ж матір, працюючи на фермі, була настільки змучена і роботою і боротьбою з алкоголізмом чоловіка, що вже майже й забула, заради чого чи кого живе на цьому світі.
  Цей літній ранок не був вийнятком.
  - Вірко, ану ж бо збігай до Шукалихи за чверткою, мені щось зле. От зараз помру і винна будеш.
  - Скоріше б вже - пошепки, і голосніше - та чи я що, малюю ті гроші. Ми вже три дні без хліба сидимо, ще трохи і всі повмираємо з голоду.
  - А ти їй зерна віднеси...
  І так далі. Спочатку наче мирно, а потім все голосніше, поки не переходило на лайку. Саме такий будильник найчастіше будив Віктора у його "щасливе" дитинство.
  От і сьогодні прокинувся під матюччя котре сипалось з прокляттям і на батька, і на матір, і на дитину,  і на світ. 
  І на Бога...
  Не чекаючи коли знову дійде до бійки, щоб бути не поміченим і не попасти під гарячу руку юатька, малий виплигнув у вікно. Взяв з напіврозваленого, давно вже без дверей сараю вудку і розмірковуючи про свою нелегку долю, пішов здобувати собі сніданок. Кишнув на курей, котрі сподівались від нього щось смачнішого і поживнішого за поодиноких черв'яків, здобутих у тяжких баталіях з горобцями та між собою. Вони здавались рябими тінями. А на їхньому зернові розжиріла й поважно розгулювала по огороженому єврозабором подвір'ї, готова до мандрівки на кухню пихата птиця господарства Шукалихи. Про  свій двір, без паркану і воріт, батько хлопчика казав, що їм вони й не потрібні. Все одно красти нічого...
  Кожен з незнайомців хто  зустрічав Віктора на своєму шляху, відчував, що в житті хлопця, щось не гаразд. Ні, не по одежі, вона наче й чистенька й не полатана. Та й босий був не тому що взуття не було, а тому що так звик ходити влітку. Погляд хлопчика мав виснажений вигляд. Його великі, карі очі, сповнені смутку і прохання - любові, батьківського тепла, уваги... і чогось попоїсти - були тим люстерком, котре відображало всю його тяжку долю.
  - Вітю, привіт! - гукнув його хлопчик однолітка, що жив неподалік від ставка.
  - Привіт Стьопа, гайда по рибу.
  - Зараз, жуків з картоплі позбираю і прийду.
  Стьопа, то друг Віктора. Справжній друг. У школі в нього завжди знаходився бутерброд для товариша. Він ніколи не ображав і не обзивав його батьків "невдахами" та іншими більш грубими словами. Декілька разів, коли батька зелений змій так зводив з розуму, що той готовий був повбивати всіх довкола, Віктор ночував вдома у Степана. Йому там завжди були раді. І що було для малого дивним, так це те, що батьки Стьопи ніколи не сварилися. 
  Вітя дуже часто мріяв про таку рідню. У його товариша, було ще троє братів і три сестрички. Вони здавались хлопцеві трохи кумедними, вірили у Бога, і не дивлячись на світ, прагнули бути добрими як і їхній керівник, Христос. Хлопець часто порівнював батьків Степана із своїми. І йому майже ніколи не хотілось повертатись додому від своїх друзів. Хоча його ніхто й ніколи не проганяв, все ж Вітя не хотів набридати, та й мама хвилювалась коли його довго не було. Вона не раз йому казала, що він, це те єдине, що тримає її на цьому світі.  Віктор інколи запитував в своїх думках Ісуса, чому люди такі різні, і чому їх батько п'є і б'є маму, а батьки Стьопи так щиро люблять одне одного. Та відповіді не було.
  Не клює. А їсти хочеться. Сірники взяв і сіль. Хоч би який маленький карасик клюнув. 
  - Що не клює?
  - Ні... Може тиск - поважно, зі знанням справи відповів Віктор, своєму другу, котрий як казав, так і прийшов.
  - Тут тобі моя сестричка Оленка млинців з м'ясом передала, як дізналась що я йду до тебе, сказала, щоб обов'язково пригостив, а ще сказала щоб ти оцінив її труд.
  Не кваплячись, так наче й не голодний, Вітя з'їв запропоновані млинці, яких було й забагато, щоб просто покуштувати, але досить щоб наїстись.
  - Передай Оленці, що дуже смачні. І ще скажи, що їй від мене велике дякую, за те що пригостила.
  - Обов'язково передам, от вона зрадіє.
  - Вітю.
  - Що?
  - А в нас завтра у церкві буде свято.
  - Яке?
  - У нас будуть благословляти зразу сімох дітей.
  - А як це благословляти?
  - А ти приходь і все побачиш. Прийдеш?
  - Прийду - пообіцяв Віктор.
  - Ну то я побіг, в мене ще є дома робота, батько просив допомогти йому паркана підремонтувати. До завтра!
  - До завтра.
  Додому йшов з рибою. Трохи згодом, як тільки но друг побіг додому, Віктор навіть не встиг позаздрити йому, розпочався кльов. Один за одним у поліетиленовий пакет падали карасі. І не якась мілкота, а такі що більше його долоні. "От мама зрадіє, насмажить і повечеряємо". І так стало добре і радісно у дитячій душі.

*****

  Цей ранок був особливий. Тихо. Вітю розбудив лагідний голос мами:
  - Вставай синку, там до тебе твій друг прийшов.
  - Ще п'ять хвилинок... 
  Вночі читав допізна книгу, дитячу Біблію, шукав щось про благословіння, щоб не бути перед другом необізнаним і не соромити його у церкві. 
  Стьопа був не один, з ним прийшла Оленка, принесла білу-білу сорочку і штани. Все випрасуване і приємно пахло.
  - Що це і кому.
  - Тобі Вікторе - сказала всміхаючичсь Оленка.
   Вона була на два роки від нього старшою, і вважала Вітю за молодшого брата, за яким необхідний постійний догляд.
  - А нащо таке нарядне.
  - Так у церкву ж ідемо - здивувався Стьопа, і схвильовано добавив, - чи ти забув.
  - Та не забув - сказала мама Віктора, - він всю ніч з отою вашою книгою вовтузився, спати заважав, добре що батько його у друзів забарився, і зараз ще там, а то було б йому непереливки. Ви якщо зібрались іти то покваптесь, а то чоловік зараз може прийти і не пустить малого, і на вас накричить, ви ж знаєте, що він не любить сектантів.
  - А ми не сектанти, ми Баптисти... - заперечив Стьопа.
  - А йому все одно, та й мені теж. Не баріться. Вітю, я тобі взуття почистила. Хутчіш вдягайся, ти ж знаєш батька.
  - Добре мамочко - промовив, поцілував маму, взяв у Оленки одежу і зник у спальні.
  В Домі Молитви було ще не багато людей, Віктор роздивлявся довкола. Його не раз кликали і Стьопа і всі його рідні на зібрання, але він все барився, мовляв трохи згодом обов'язково прийду. І ось нарешті тут. 
  Звісно йому було цікаво. Коли він зайшов у двір, хлопця зустріло розмаїття квітів. Подвір'я сяяло чистотою. Зграйка діточок приблизного з ним віку і трохи менших грали в квача. Дехто пробігаючи повз нього привітно з ним здоровкавсь... 
  - Вітаю, рада що ти завітав до нас.
  - Доброго дня - вічливо відповів хлопець привітній бабусі, що зустрілась йому в великому і охайному будинку, який був місцем зібрання Церкви.
  Всередині, не дивлячись на ранкову спеку було прохолодно. А ще просторно і світло. Вітю завжди лякала церква в їх селі її напівтемрява і той дивний запах, від якого йому було погано. Там начебто не вистачало повітря, і переслідувало відчуття що ось-ось задихнеться.
  А тут було добре дихати. 
  Зал потихеньку заповнювався людьми. Когось він впізнавав, бачив в гостях у Стьопи. Але переважна більшість була незнайомців. Церква збиралася у райцентрі, Юрій Степанович, батько Степана, привіз їх у своєму мікроавтобусі. Він був благовістником, і сьогодні мав здійснювати служіння благословіння. Друг Віктора дуже цим пишався, але намагався не подавати вигляду.
  Стьопа і Оленка, запросили Вітю сісти з ними спереду, там були спеціально відведені місця для дітей. Розпочалося служіння. Помолились. Заспівали псалом. І Вітя відчув, щось дивовижне. З'явилось відчуття, наче він був тут завжди. Його душа співала разом з усіма. А коли побачив лагідну посмішку Юрія Степановича, зрозумів що співають не лише його сердце, але й уста.
  Потім була проповідь-заклик до молитви. А потім вийшли малята, років по чотири і розказали вірша про те як вони люблять Ісуса. Після них вийшла сім'я його друзів. Вони заспівали пісню про безмежну любов і велич любого Спаса. Вітя чув їх спів і раніше, але тут, підсилений мікрофонами, у залі з доброю акустикою він прозвучав для нього по особливому.
  А потім закликали сім'ї для благословіння дітей. Шість сімей і семеро малят. 
  Юрій Степанович для своєї проповіді обрав Біблійну історію про Ісава і Якова. За дивним збігом, саме цю історію вночі читав Віктор. Читаючи він мало що розумів, тому виникало дуже багато запитань. І саме зараз відбувалося щось неймовірне, проповідник, немов би відповідав на усі його питання.
  Хлопцеві стала зрозуміла важливість саме Божого благословіння і те як важко тим у кого його немає. Він на своєму прикладі знав, як погано тим сім'ям де не живе Господь. І бачив як добре там, де люблять Христа. Його сердце і розум все більше і більше переконувались у тому, що йому дуже необхідне саме Боже благословіння, бо лише Він є Батьком усіх людей на землі.
  І коли закінчились молитви і поздоровлення, Вітя підняв руку. Пресвітер, котрий вів зібрання, запитав:
  - Ти щось хочеш сказати.
- Так, - трохи ніяково відповів хлопчик, і вже сміливіше додав, - а ви можете й мене благословити? Я теж хочу мати Боже благословіння, але мої батьки не в змозі мене привести до Христа.
  Щире сердце дитини відчуло, що йому Когось бракує у житті і відкрилось на зустріч Богу. І та зустріч відбулась. 
  І вже більше не було порожнечі і нужди.