Сумним час

Сумним є час
Сумним є час, коли життя підходить до останнього кола, а далі... Що далі, знає лише Господь Бог.
Старість — певний період нашого життя, складного і для багатьох незрозумілого.
Існує три основних етапи життя: молодість, зрілість, старість. Кожен з них наповнений своїм смисловим завданням. Перші два — зрозумілі: пошуки себе, навчання, розуміння світу, людей, досягнення. Це два періоди впевненості в собі, у власних силах. Ніхто й гадки не має, що так не може тривати завжди. Настає час, коли починають з’являтися хвороби, тілесна неміч, і людина не може збагнути, чому так сталося. Ще вчора я не мав(ла) таких проблем, а сьогодні вони є. Мало хто може це прийняти, усвідомлюючи, що він наближається до «фінішу» земного життя. Ось тут і починається найскладніше. Коли душа, як і раніше, відчуває молодість, а тіло старіє, і це неспіввідношення бентежить людину, вона почувається некомфортно. Здається старим людям: зараз побіжу, зараз зроблю швиденько, бо це зберігає мозкова пам’ять, яка твердить: «Я це можу, я це робив(ла)». А вже не ті сили, немає спритності, з’являється незграбність у рухах, діях. Стару людину охоплює смуток, вона переживає з цього приводу, а значить, зникає мир у душі, дисгармонія порушує спокій людини.
Багато людей проходять цей останній етап життя, однак мало хто вміє гідно його витримати. Так, це дуже складно. Звідси з’являється знервованість, негативне сприйняття життя старими людьми.
Коли ми доглядаємо стареньких батьків, вони нас можуть часто дратувати своїми діями, та хіба ми сміємо їм дорікати чи звинувачувати? Ні в якому разі, бо вони не винні в тому, що, недобачаючи, перевертають склянку з молоком, або під час їди в них усе падає з рук на долівку. Хіба вони винні, що не розуміють нашого життя? Адже вони жили за інших обставин і в іншому часі, оцінюють усе за звичними для них вимірами, сердяться, що їх не слухають, адже мають досвід. Вони — як діти: не розуміють, що їхній досвід не підходить сучасному поколінню. Як їм, бідолашним, збагнути все це?! Вони можуть жити в родині й водночас бути самотніми, оскільки їхні рідні зайняті буденними справами, час розрахований похвилинно, і дні летять, як одна година, тоді як у старих людей година — як день. Знов неспіввідношення в часі, нерозуміння один одного. Дорікання один одному, бо не вистачає мудрості і в тих, і в інших. Як складно і як боляче розуміти це й бути не в змозі змінити ці складні закони життя. Старенькі чекають уваги, їм весь час здається, що про них забули, вони нікому не потрібні й уже не спроможні збагнути, що в їхніх рідних, дітей — своє життя, сповнене клопотів у різних сферах. Не розуміючи старих, діти можуть сердитися на їхній егоїзм, вони знають, що віддають увагу, яку можуть собі дозволити, зважаючи на обмаль часу, а старенькі виявляють незадоволеність рідними.
А плинність того часу різна для тих і інших.
Як складно людям зрозуміти одне одного. Вікові стосунки непрості, а життя коротке. Чому люди про це забувають? Бо, мабуть, гублять відчуття часу. Усім здається, що в них є життєвий запас і час, але, на жаль, ніхто не знає, звідки той початок і де його кінець. Усе може бути несподівано й миттєво. То чому ж не радіти тому часу, який дарований, не присвятити його своїм близьким, друзям, добрим справам, щоб потім не шкодувати про те, що не встиг(ла) зробити. Так часто і трапляється в житті. Старість не всім дається. Хтось не доживає до неї, а хтось, доживши, не цінує того, що йому дароване. Це час роздумів, аналізу, покаяння, які має пройти стара людина, аби збагнути сутність і сенс життя.