Перша колискова

Спускалась ніч. Ще одна звичайна ніч. Хоча ні! Вона була б звичайною, якщо б батько був поруч, якщо б мама й досі була б на землі. А так…
Тато, з іншими чоловіками племені, пішов на полювання. Маму забрали боги на небо, коли з’явився молодший братик. І тепер на її плечах, дівчинки-підлітка, лежала відповідальність за сестричок і братика; за вогонь, що горить при вході до печери. Їх печера гарна: простора і зручна. Вогнище обкладене камінням. Тато турбується про них, а вони про тата. Ось уже другий день, як чоловіків немає і коли повернуться – невідомо. А вже сутеніє… Спускається ніч.

Минає день. І в тихім закапелку,
В печері, що освітлена вогнем,
Збилися в зграйку, зплівши рученята,
Кілька наляканих, заплаканих дітей

Матусі в них давно уже не має,
І батько десь на полюванні зник.
Жахливий морок, що жалю не знає,
Уже давно чатує на малих.

Той морок – то чаклун, що в ніжні душі
Вкладає страх, надію відбира.
Вже котру ніч від жаху завмирає,
Не спить і плаче бідна дітвора.

Ніч прийшла не сама, з вітром і грозою. Вона заледве встигла забігти до печери, як на землю впали перші краплини дощу. Гроза була сильною, з вогняними стрілами блискавок і важкими ударами грому. В печері було світло від вогнища, а ось далі все вкривав морок. Дівчина повернулась до сестричок і братика і побачила в їх очах страх. Тоді вона взяла братика на руки, притисла до себе і почала співати. Її голос вплітався в шум дощу і спалахи блискавок. І здавалося, що не лише діти, а й природа слухає її.
Та раптом!.. Що це? Мов промінчик сонця
Зненацька у печеру зазирнув.
Здивовано принишкли малі діти,
На личках ніжний усміх промайнув.

В печері тихо, дуже не сміливо,
Лунав чийсь ніжний, неквапливий спів,
Розповідаючи про чарівну країну,
Про кольоровий світ казкових снів.

Її співала старша із сестричок.
Здивована, не знала і сама,
Звідкіль цей спів? Мелодія ця ніжна
В душі дитячій тихо вирина?

Гроза ущухла. На дворі лив звичайний теплий літній дощик. А скоро і він втишився. З-за хмарки визирнув місяць.
Братик на руках уже спав. Сестрички, вмостившись на шкурі ведмедя, теж мирно посопували уві сні. А ось небо здивувало: хмари розбіглись, неначе їх хто віником розігнав. Місяць блищав, як їхнє вогнище, а поруч з місяцем світив маленький вогник… Що це?

Та щойно колискова пролунала,
Як світлим вогником злетіла з вуст вона,
Зорею першою в нічному небі стала…
Зник морок, безнадія утекла…

З тих пір щовечора без страху спали діти,
Лунав в печері тихий ніжний спів.
То колискові старшої сестрички
Вели дітей в країну світлих снів.

І кожна колискова, що лунала,
Зорею піднімалась в небеса.
Ніч Зоряна (Зорянівна) прозвала
Старшу сестричку вдячна дітвора
…………………………………….
Що це? Сон? Спогад? Давно їй нічого не снилось і спогади давно її не відвідували. Ніч Зорянівна, директор Школи колисанок, встала з крісла і підійшла до вікна. Там, на подвір’ї, звично метушились її учениці, дівчатка-колисанки. Готувались в дорогу: нести дітям сни, співати їм колискові, запалювати на небосхилі нові вогники-зірки. Зовсім, як вона.. . колись…