Травинка

Дзінька і Веселка сиділа на лавці. Вчили основи снів. Нудно-марудно, але потрібно. Раптом на книжку впала чиясь тінь:
- Привіт, я Травинка. Я новенька у Школі.
Дівчата підняли очі, подивились на новеньку, перезирнулись і радо відклали книжку.
Ім’я новій знайомій дуже пасувало. Зелене плаття розвівалось на вітрі, зеленаве волосся було заплетене у дві коси. Здавалося, що трави, як ласкаві песики, горнулись до її ніг.
- Привіт! Я Веселка, а це – Дзінька…- колисанки не підозрювали, що за ними спостерігають.
День Богданович сидів за столом  і показував директрисі події минулого дня. У люстерку було видно, як хлопчисько вириває маленьке щойно посаджене деревце, і кидає на дорогу, під колеса машини. Зриває квіти на клумбі і топче їх ногами…
Ніч Зорянівна підійшла до вікна і помітила нову ученицю у зеленому вбранні. Ця колисанка явно любила природу і трави-квіти відповідали їй взаємністю.
- Думаю, знаю, кого ми пошлемо до нього, - сказала Ніч Зорянівна і вказала очима на Травинку.
Увечері Дзінька з Веселкою відмітили, що навіть коник-хмаринка у їх нової подруги, зеленого відтінку.
Травинка опустилась у дитячу кімнату. Хлопчик лежав у ліжку і уже спав, з головою занурившись у темне, чорне озеро-сон. А коло нього, на подушці, лежало фото чоловіка. Хлопчик і чоловік на фото були дуже схожі. Колисанка взяла фото і поклала на стіл. Хлопчик виглядав засмученим і Травинці захотілось зробити йому щось приємне. А що може бути кращим, як природа? Гарнішим, ніж квіти? Вона відкрила віяло і повела ним. Полилась колискова, птаха-дрімота закружляла над хлопчиком, а кіт-сон приніс зелений калач.

Засни дитино, ніжним ароматом,
Хай різнотрав’я манить в сон ясний.
І тиху пісню верби заспівають,
На скрипочці загра цвіркун малий.

Поринь у сон. Забуть усі турботи.
В поля широкі він тебе зове.
В шовкових травах чуєш тихий дзвоник?
То в казочку за руку сон веде…

Тож спи, маля. І мрій у снах чудових.
Бо  в них натхнення віднайдеш!
І стежкою у луках смарагдових
Ти до мети жаданої прийдеш.
Хлопчику здалось, що він прокинувся від того, що його покликав батько. Відкривши очі, він побачив, як за вікном стає сонце. Хлопчик підійшов до вікна і побачив, що батько порається в саду, на клумбі. Батько покликав його, мовляв, іди на допомогу і малий радо кинувся до нього. Удвох вони швидко посадили квіти.
- Тобі залишилось лише полити, - сказав тато, - клумба завжди буде нагадувати про нашу роботу, про мене.
Він повернувся і пішов до воріт. І тут, лише зараз, хлопчик згадав, що тата уже немає, що він помер…
- НЕ ЙДИ!!! – хлопчик прокинувся від власного крику!
Зранку хлопчик підійшов до вікна. Він побачив клумбу на якій порались вони з татом і зрозумів, що вона розорена. Розорена його власними руками. Він сам знищив те, що мало нагадувати про батька…
Люстерко у кабінеті директора показувало дивну картину: вчорашній розбишака садив квіти. Ніч Зорянівна і День Богданович подивились одне на одного і задоволено посміхнулись.