Аква океан вна

АКВА ОКЕАНІВНА

Надія нервово ходила по кімнаті. Що їй робити? Як вчинити, щоб було правильно?
-Привіт! Чого розбігалась? – подруга і сусідка по кімнаті Надії, Кицуня, завжди уміла підняти настрій. – Ти дивись стежинки не витопчи.
Надія глянула собі під ноги, а потім на підозріло веселу Кицуню:
- А ти чого світишся? – запитала.
- Настрій хороший, - усміхнулась Кицуня і перевела мову на інше, - цікавий сьогодні урок був в Акви Океанівни, правда?
- В неї всі уроки цікаві. Аква стільки знає! А як уміє розповідати! неначе у подорож відправляєшся і сама усе бачиш.
- І не думаєш, що Аква молода (два століття всього), зате мудра, - підхопила Кицуня.
- Ой, ні! Розумна, але не мудра. Була б мудрою – не втратила б своє щастя, - Надія похитала головою, - хіба не знаєш її історію?
Кицуня на мить замовкла:
-Ні, а що за історія?
- Я розповім, але ти не перебивай.
- Не буду, не буду, - Кицуня умощувалась на ліжку, готуючись слухати.
- Ну що ти за колисанка така? – жартома нагримала на неї Надія, - кажу ж тобі: не перебивай! Дуже давно, вона була тоді ще зовсім маленькою, Аква дізналась, що її батько – грізний Океан. Отож вона лише наполовину людина (як її мама), а наполовину – морське створіння – русалка. Вона легко плавала під водою, бачили усі скарби і дива Океану. А ввечері, сидячи на березі, слухала розповіді тата про землі і народи, про їхні звичаї і культуру. Це захоплювало дівчинку. І коли вона підросла, то вирішила подорожувати і на власні очі побачити усе, про що розповідав батько-Океан.
Вона звикла, що поруч з нею завжди був один з вірних друзів – русал Нео. Поки були дітьми – бавились разом, а потім він почав усіляко упадати за Аквою. Дарував подарунки, писав вірші, допомагав з переїздами. Але дівчина і чути не хотіла про заміжжя. Ну вийде заміж і що? Прощавайте подорожі і цікавинки? Ні, вона незгодна! Нео згоджувався і мовчки чекав, надіявся і мріяв. Але русалки  не живуть довго без взаємної любові. Вони зникають, як морське шумовиння. Так зник і Нео…
З-під ліжка, на якому сиділа Кицуня, раптом почувся схлип. Дівчата-колисанки перезирнулись і Кицуня заглянула під ліжко:
-У нас тут «вторгнення»,- повідомила вона,- ану, вилізайте!
З-під ліжка вилізло двійко дівчаток. «Учениці першого рівня», - про себе відмітила Надія.
-Ви що там робили?
-Мене звуть Зоряна, а її – Любава. Ми не хотіли підслуховувати. Так вийшло, - виправдовувалася чорнявоока і чорнокоса колисанка, - ми з Любавою хотіли лише поглянути, як живуть старші колисанки. Ви ж уже на третьому рівні! Ми лише… А потім ви зайшли… А ми під ліжко заховались… А вилазити було уже незручно…
Її подружка, русокоса Любава, лише кивала головою, підтверджуючи, що вони говорять щиру правду. Говорити їй заважали сльози, що текли з очей. Надія присіла на ліжко, посадила дівчаток поруч:
-Заспокойтесь, все гаразд. Ми з Кицунею нікому нічого не скажемо, - запевнила вона.
-А що було далі? – спитала Любава.
-Далі? В той день, коли Нео не стало, Аква Океанівна зрозуміла, що втратила щось дуже дороге. А що саме – так і не могла зрозуміти. Тоді Ніч Зорянівна, наш директор, запросила її викладати в Школі колисанок географію. Вона сказала, що Аква Океанівна зможе багато чому навчити нас. І зможе багато чому навчитися у нас. А тепер, вам час в свою кімнату.
Дівчатка піднялися і чемно пішли до дверей. Але на виході Любава повернулась і сказала:
-Вона вміє любити. Просто не знає про це.
Двері за малими закрились, а Надія сиділа трохи здивована словами малої колисанки:
-Думаю вона цілком права, - сказала Кицуня.- «Істинно так, просто в душу», як каже наш Радомир Голубович. А ти що думаєш?
Але відповісти Надія не встигла. В двері постукали і Дзінька, заглянувши в кімнату, повідомила, що Кицуню чекає Ніч Зорянівна, у себе в кабінеті.
В кабінет до директора Кицуня зайшла спокійно. Вона знала, що порушила правила і чекала цієї розмови.
-А я дивлюсь, ти розумієш про що хочу з тобою поговорити? – спитала Ніч Зорянівна.
-Так, але я хотіла допомогти.
-Я тебе розумію. Але послухай мене будь ласка. Діти, до яких ви вирушаєте щоночі, мають здатність мріяти. Вони вірять у магію, в чудо, тому й бачать кольорові сни. Коли вони дорослішають, то втрачають цю здатність. Їхні сни зовсім інші.
Ніч Зорянівна поставила перед Кицунею чарівне люстерко. У ньому Кицуня побачила себе і подруг на кониках-хмаринках, вони роз’їжджались до дітей. Їхні віяла світились всіма кольорами веселки. Їх проводила Ніч Зорянівна, як завжди. Її віяло світилось рівним білим світлом.
-Коли людське життя підходить до кінця, я приходжу до них і дарую останню колискову в їхньому житті. Тому, коли ти прийшла до тієї жінки, то могла заколисати її назавжди, якби змінила у моїй колисковій  бодай слово.
Колисанка перелякалась:
-Але я не хотіла цього!
-Я знаю, тому просто розповідаю про те, що могло статись. І чому не слід порушувати правила. Ти мене зрозуміла?
-Так, - Кицуня все ще не могла отямитись. Бажаючи добра, вона трохи не наробила лиха! – усе буде гаразд?
-Авжеж. От тільки кіт проживе трохи менше, ніж мав би прожити. Іди Кицуню, подумай. Я буду в саду. Мені треба поговорити з Маєю Травівною.
Кицуня повернулась в кімнату і переповіла розмову подрузі.
-Кажеш буде в саду?- спитала Надія, - мені треба з нею порадитись. А ти не переймайся, адже ти хотіла зробити добро. Не переймайся.