УРОК МАГ

УРОК МАГІЇ
Дівчатка-колисанки сиділи засмучені трохи розгублені. Сьогодні  мав бути перший урок з чаклунства, але їм повідомили, що вчитель, Радомир Голубович, захворів і уроку не буде.
-А давайте його провідаємо, -запропонувала Зоряна, - він живе в будиночку на краю саду.
Ідея сподобалась всім. Лише Любава здивувалась: звідки Зоряна усе знає? Будиночок був невеличким, простеньким. Ніхто з дівчаток і не подумав би, що тут живе чаклун. Зіронька, найсміливіша з усіх, постукала в двері і почула за ними:
-Заходьте! Давно жду вас!
Колисанки переступили поріг і побачили старшого чоловіка з сивим волоссям. Він сидів у великому кріслі і тримав в руках книгу.
-Заходьте. Умощуйтесь де кому зручно. Може запитання є?  То запитуйте.
Але малі уже  й забули для чого прийшли. Будинок був повен цікавинок, що притягували до себе наче магніт. Селена, найрозумніша з колисанок, уже стояла поруч з книжковими стелажами. Затамувавши подих, розглядала книги і не наважувалась доторкнутись.
Зіронька з Зоряною запримітили птаху-дрімоту, що сиділа у великій відкритій клітці. Її пір’їни не мерехтіли і не виблискували, як у всіх птахів. А погляд був спокійним і розсудливим, але сумним.
-Що з нею? – дівчатка повернулись до вчителя.
-Просто вона не може літати. Під час одного з польотів їй перебили крило. Тепер їй ніколи не піднятись у небо, не полетіти в далекі краї, не збирати пилок мандрів. Вона уже не зможе розсипати його над дитиною через те й сумна. Але вона допоможе вам навчатися ось почнуться уроки  і зрозумієте.
Зоряна і Зірочка зі співчуттям подивились на птаху і погладили по голові. А та радо підставляла голову і крила під дитячі руки.
Але найбільше здивувала Радомира Голубовича Любава. Мала колисанка нічого не питала і не розглядала. Вона принесла тепле покривало і вкрила йому ноги. А потім пішла на кухню і заварила чай.
Усе це він міг зробити сам: покривало прибігло б до нього саме, на вимогу. А чай просто з’явився б на столику біля крісла. Але мала не подумала, що вона в гостях у чаклуна. Вона принесла чашку з чаєм, подала її Радомиру Голубовичу і вмостилась на м’якому килимі біля крісла:
-Ви викладатимете магію, а що це таке? Яка вона? Що таке чудо?
-Що таке чудо? Перш за все, це добро. Воно поєднує в собі таємничі пригоди, яскраві кольори, музику світу і ніжні обійми неньки. Радість створення чогось незвичайного і приємне здивування від найзвичайнісіньких речей. Ось таких, як ця чашка чаю,- з теплою посмішкою розповідав учитель.
Маленька колисанка слухала його дуже уважно (до неї долучились подруги), а потім сказала:
-Але ці речі неможливо поєднати!
-Подай но мені віяло, що висить на стіні, - хитро примружившись, сказав Радомир Голубович. Він вирішив дати перший урок, раз уже дівчата були тут.
Любава зняла віяло зі стіни, розгорнула його, потім згорнула і понесла до вчителя. Але коли передавала, то випадково впустила на землю і воно розлетілось на купу пір’їнок. Любава трохи не заплакала… Колисанки швидко зібрали пір’їни. Радомир Голубович взяв зламане віяло в руки і почав складати його:

Розлетілися пір’їнки по підлозі, як хмаринки,
То ж потрібно їх, дівчата, знов у віяло зібрати
Це перо, в руках умілих, подарує вітра силу.
Друге зможе нам, дівчата, кольори веселки дати.
Третє добре пам’ятає, як матуся пригортає,
Тож у ньому (це не казка!) мамина любов і ласка.
Що ж четверте, п’яте, шосте?..
Чи щось гарне нам приносять?
Так! Бо в перах чарівних – мрії, радощі і сміх.
Є перо, що нам відтворить легіт хвиль у синім морі.
Інше дасть нам спів пташини,
Ще одне – то сміх дитини.
Далі літні теплі грози і ущипливий морозець,
Зайчик сонячний, весняний, і дарунків повні сани!..
Ох, як нам порахувати, що ще пера можуть дати?...
Та доклавши серце щире, трохи праці, віру в сили,
Світлі мрії, добре слово, шепіт лісу загадковий…
Все змішати, закріпити, вмить долонями прикрити.
І що сталось? Що то буде? Це не жарт!
Це справжнє…

-ЧУДО!- видихнула Любава із захватом.

Чаклун відкрив віяло і показав його дівчатам. Воно було цілісіньким!
-Вам пора, мої маленькі. Інакше ви спізнитесь на Основи снів, - Радомир Голубович посміхнувся своїм ученицям.
Вони попрощались і побігли на уроки, а старий чаклун подивився на чашку чаю в руках, на покривало на ногах і з усмішкою подумав про Любаву: «не знаю, що з неї буде, але точно не колисанка»…