Основи сн в

ОСНОВИ СНІВ
-Ну скільки можна?!! Я лиш зранку тебе вичісувала! Ти кожен день по реп’яхах лазиш? Вони всі твої?! – Травинка стояла перед коником і сердито вичитувала йому. Той лише винувато позирав на колисанку. А що тут скажеш? Ну лазить він по реп’яхах, а від того уся грива, бік і навіть хвіст у них. Але ж він терпляче чекає допоки Травинка їх вичеше!
-Ото б залишити тебе таким «красенем! Гаразд, стій тут, я піду по гребінь.
Коник похилив голову: зараз знову скубтимуть. І враз відчув, як хтось ніжно-ніжно знімає реп’яха з боку  і примовляє:
-Не турбуйся. Реп’яхи можна зняти, гриву і хвіст – розчесати і будеш гарним-гарним, милим-милим…
Коник здивовано подивився на малу колисанку, що гладила його по боці і виплутувала реп’яхи. Звичайна. Русокоса і сіроока.
-Доведеться трохи потерпіти. Але ж ти уже звик, правда? Дівчинка подивилась конику в очі і відповіла за нього, - правда.
-Розмовляєш з цим нечемою-нечупарою, Любаво? – нечутно підійшла Травинка.
-Він хороший, просто замурзався, - заступилась за коника Любава.
-Хороший, - згодилась Травинка. – бери гребінь і розчісуй хвоста, а я за гриву візьмусь. Як там уроки? Що найбільше сподобалось?
Дівчатка дружно узялись приводити коника до ладу, а Любава одразу розповідала про їхні пригоди, гаразди і негаразди.
-Був урок поезії. Усім дуже сподобалась Чайка Крилатівна. А у Зоряни і Зірочки вийшли найкращі колискові.
-А у тебе?
-А я не зуміла почути музику серця. Не прийшли вірші і я нічого не написала, - засмутилась Любава, - а ще ми відвідали Радомира Голубовича. Бачили його бібліотеку (дуже велика і цікава, за словами Селени) і птаху-дрімоту. Вона така сумна і така гарна! Я там віяло примудрилась зламати. Але Радомир Голубович його узяв, згорнув-розгорнув і воно стало цілим! А ще були Основи снів. І ось там я нічого незрозуміла. Хотіла перепитати, але урок уже закінчився і День Богданович кудись поспішав.
За цими розмовами вони розчесали заплутану гриву і хвоста. І навіть, заплести їх у коси.
-Не зрозуміла кажеш? То давай підемо й попросимо його пояснити ще раз. Він на галявині, під старим дубом. Малює.
-Але це не гарно і незручно, відволікати його від улюбленого діла.
-Нічого страшного, ми ж лише на кілька хвилин.
Травинка взяла Любаву за руку і повела на галявину. Там, під старим розлогим дубом, сидів День Богданович. Колисанки любили вчителя, не дивлячись на його «правильність». Він умів пояснити все легко і просто, але часто вживав правильні, сухі слова і урок перетворювався на муку для дівчат. Тому досить часто вони підходили до нього після уроків і просили пояснити ще раз. І такі пояснення, з малюванням заразом, виходили дуже цікавими.
-День Богданович, тут Любава не зовсім зрозуміла Ваші пояснення на уроці. Розповісте ще раз. Що таке Основи снів? – Травинка підійшла до дуба і вирвала вчителя з замрії.
-Основи снів? – він поглянув на дівчат, – ти на першому рівні? ( Любава кивнула). Як би це пояснити простіше? Дивись сюди, - вчитель вказав на чистий аркуш паперу і продекламував:
У шатах пишних, в зорянім серпанку,
Із сяйвом місячним уплетеним в косу,
Приходить Ніч. І тиха колисанка
Вже загляда в віконце: час до сну…
Читаючи вірш, він водив олівцем по папері. І здавалося, зовсім без зусиль з його боку, там з’явився малюнок: гарно вбрана жінка скидала серпанок з плечей на будинки, вулиці, дерева.
-Дивись, цей нарис, неначе основа сну. Вона чітка. Ти точно знаєш про що буде той сон, що ти покажеш дитині. Але він чорно-білий і не цікавий. Вірно?
Любава, уважно слухаючи, кивнула.
-Ось. А тепер візьмемо фарби слів і розмалюємо його. Якою буває ніч? Підказуй? – він узяв в руки пензлик і фарби.
-Зоряна, лагідна, тиха, ніжна… - почала перераховувати Любава.
Пензлик забігав по малюнку і ось уже він не чорно-білий. Будинки і дерева ожили і заграли приглушеними фарбами ночі.
-Додамо мелодію серця, легкий помах віяла, пилок з крил птахи-дрімоти і отримаємо яскравий і веселий, загадковий і простий калач-сон. І нехай кіт тягне його маляті.
Крапля мрій, надії жменьку,
Трохи радісних пісень.
Цвіт вишневий і веселку,
Найясніший літній день,
Все розмішуємо вправно,
Трішки додамо зірок…
З цього, любі, сни зростають.
Це мій перший вам урок!

Та не можна, мої любі,
Злегковажити й на мить,
Пам’ятаймо: діти різні!
То ж зважай на тих, хто спить.
Он дитя марить зірками.
Інший хоче всюдихід.
А тому – бракує мами,
Тому брата чи сестри.

Різні є в дітей бажання,
Різні мрії. То ж і сни
Мають бути різнобарвні,
Розмаїті, чарівні.
Хай ті сни розважать в горі,
Подарують сміх дзвінкий.
Лік знайдуть важкій хворобі,
Світлі крила – у біді.

Сни навчать дітей любити,
Жити в дружбі, без сварок.
Ну то як, мої красуні,
Чи засвоїли урок?
Кожна з вас колись полине
Вниз, на землю, до дітей.
То ж нехай вам не забракне
Гарних чарівних ідей.

Кожний сон немов перлину,
Мов коштовність чарівну,
Виплекай ти серцем щирим,
Пісеньку додай дзвінку.
І як на дитячих личках
Усміх розцвіте ясний,
Ви згадаєте уроки,
Чарівні Основи снів.
Зрозуміло?
Любава  знову кивнула, не зводячи погляду з малюнку. Їй здалося, що малюнок зараз оживе і жінка вкриє будинки своїм серпанком. Дасть усім людям відпочити до завтра.

-Де вас носило? – Веселка сиділа біля альтанки і гладила коника по заплетеній гриві.
-Там! – Травинка і Любава одночасно показали в сторону галявини.
-Основи снів, - чи то спитала, чи то ствердила Веселка.
-Так, - підтвердила Любава, - а День Богданович чудово малює. Ось би він так на уроках пояснював! Жодних запитань не залишалось би…
-Ти завжди можеш до нього підійти. День Богданович не відмовить, - подала з альтанки голос Дзінька
-Я це розумію, але ж отак, коли він з малюнками пояснює – цікавіше. І зрозуміліше. А ти що робиш? – Любава заглянула в зошит, що лежав на колінах у Дзіньки.
-Та ось, намагаюсь зловити слова, - посміхнулась Дзінька, - мелодія в голові крутиться, а слова зловити не можу!
-…ну чому саме так? – почулося з-за кущів. Зоряна вийшла на галявину до альтанки.
-Що «так», Зорянко? – запитала Травинка.
-Чому дітей вкладають спати лише мами? Чому так? – повторила своє запитання мала колисанка, уже звертаючись до всіх.
Старші колисанки перезирнулись:
-Хто тобі таке сказав? – дівчата засміялись.
-Бачила, як одного разу дідусь внучку заколисував, - сміючись почала розповідати Веселка, - піжамку одягнув, малу у ліжечко поклав, сам поруч ліг, книжку почав читати. Потім бабуся, що в сусідній кімнаті сиділа, почула колискову. Її дуетом співали внучка з дідусем. Ну, а за тим, внучка вийшла з кімнати і сказала: «Все, дідуся заколисала. Ходімо, бабусю, спати.»
Тепер уже сміялись всі…
-А я пам’ятаю, як кішка спати вкладала: приходила тихесенько, влягалась на ковдрочку, обіймала хлопчика за шию і починала «співати».  Муркала голосніше за телевізор, що працював у кімнаті. І не відходила допоки малий не засинав, - Травинка замріяно усміхнулась, - мила така, пухнаста киця…
-Та це ще нічого. Кицуня розповідала, як собака і чоловік сперечались, хто з них буде на ліжку спати, поруч з мамою і дитиною. Хочете розповім? – спитала Дзінька.
-Хочемо! Хочемо! – в один голос закричали Зоряна з Любавою і підсіли поближче до Дзіньки.
-Так ось, жила собі звичайна сім’я: тато, мама і маленька донечка, немовля ще. Тато на роботу ходив. А мама з донькою сиділа. Поїсти зготує, прибере і попере, і з малою погуляє, і в магазин забіжить… А тато на роботі відпрацює і, з друзями, в кав’ярню обов’язково зазирне після роботи. Змучився він.
А одного дня прибилась до них собака. Велика, пухнаста. Спочатку батьки намагались позбутись приблуди, а потім… Потім собака почала допомагати: то рушник принесе, то памперси подасть. Сумку з дитячими речами, поки гуляють, з пащі не випускала. Допомагала як могла. Правда тата за щось не дуже любила. То до дитини на вулиці не підпускає, неначе він чужий; то сумки не віддасть – а навіщо віддавати? Вона й сама чудово донесе.
А одного разу прийшов тато додому (пізно прийшов, з друзями засидівся), а в ліжку, на його місці, лежить собака! Не просто лежить, а підвиває: заколисує його «дівчаток». Подивувався на таке тато, позлився. А потім зрозумів, що ще трохи і втратить він своїх «дівчаток»! його з успіхом замінить собака. З того часу тато додому спішить з роботи. І сумки сам носить. І в ліжку він спить, а не собака. Ось так, - зі сміхом закінчила розповідь Дзінька.
-Як мені хочеться усе побачити! – зірвалось у Любави.
-Підростеш і усе-усе побачиш. Почекай. Ми візьмемо тебе з собою і самі усе покажемо, - сказала Веселка.
-Обіцяєш?
-Обіцяю, - Веселка погладила Любаву по голові, - а тепер вам з Зоряною у ліжечка пора. А нам – в дорогу. До діток.
Колисанки піднялись і вийшли з альтанки.