Перо мандр в

ПЕРО МАНДРІВ

Веселка страшенно засмутилась: ще вчора ввечері вони з подругами співали пісень, а сьогодні її веселий голос зник. Коли вона пробувала щось сказати з її горла виривався хрип або стогін, у кращому випадку – шепіт. А це, аж ніяк не було схоже на чарівну пісню колисанки. І не дарма вона засмутилася: сьогодні їй, як найкращій з колисанок, додали ще одну підопічну: маленьку, шестилітню дівчинку. Дзінька уже зібралась і заспокоювала Веселку:
-Не турбуйся. Я сама нагляну за твоїми. Ти тільки розкажи, що вони люблять? Чим їх заколисувати?
Веселка не криючись, розповіла подрузі про вподобання своїх підопічних:
-А ось що робити з новенькою? Я ж нічогісінько про неї не знаю.
-Нічого. Придумаю щось на місці. Ти головне одужуй швидше, - Дзінька попрощалась з подругою і побігла до свого коника-хмаринки.
А Веселка залишилась у ліжку, зі своїми сумними думками. За дверима почулись кроки. Невже ще хтось вирішив її провідати? Але ні. Розмова за дверима точилась на підвищених тонах і велась між молодшими колисанками:
-Та хто ви такі, щоб вас з собою брати? З чого ти взяла, Зоряно, що вас візьмуть? Ви спершу віяло в руках навчіться тримати! – голосок незнайомої колисанки звучав різко і був дуже неприємним. ( «І як вона зможе дітей заколисувати?» – подумалось Веселці.)
-Але Зоряна каже правду. Нам насправді обіцяли, - цей голос Веселка одразу впізнала. Говорила Любава.
-Ви лише погляньте хто озвався! Колисанка, що не може почути мелодію своєї душі! Не може скласти докупи двох слів! А віяло, потрапляючи їй до рук, просто розлітається на окремі пір’їнки! Та ти ніхто і ніщо! Ти ніколи не полетиш на землю, до дітей. Вони твого комариного писку навіть не почують! Ти нічого не можеш і нічого не варта! – з кожним словом голос ставав дедалі різкішим і злішим
-Зірочко! Та що ти таке говориш?- перебила подругу Зорянка,- хіба забула, що в Школу відбір проходять? Без здібностей сюди не потрапиш. Ну а те, що вони можуть зовсім різними, говорила сама Ніч Зорянівна!
Поки веселка розмірковувала чи варто їй втручатися у цю сварку, дівчата-колисанки пішли далі по коридору до своїх кімнат. Уже за кілька хвилин в Школі стало тихо. Молодші – мирно спали в своїх ліжечках, старші – розносили сни дітлахам по всенькій землі.

Такого просто не могло бути! Просто не могло! Дзінька тримала свою хмаринку і трохи не плакала. Їй сьогодні доведеться летіти самій. Веселка примудрилась втратити голос ще вчора щебетала, як соловейко, а уже сьогодні – каркала, як ворона. Яка пісня у такої колисанки? Вороняча? Але подружку вона підтримала і заспокоїла, що буде добре і вона сама нагляне за її новою підопічною.
«Своїх» діток Дзінька вклала швидко. «Лицар» сьогодні витримав «двобій» у школі, а мала «принцеса» заснула на руках у батька. Дзіньці залишилось лише принести їй кольорові сни.
А ось будинок малечі, яку сьогодні мала вкладати Веселка, здивував Дзіньку. Високий, багатоповерховий. Перший поверх був яскраво освітлений і колисанці довелось залишити коника-хмаринку на даху. А у кімнаті, гарно прибраній різнокольоровими кульками, Дзінька застала двох жінок. Молодша сиділа і плакала, старша гладила її по плечах, втішаючи:
-Ну чого ти? Все буде гаразд…
Врешті вона не витримала:
-Ти що хочеш аби мала побачила, як мама плаче? Хочеш аби вона знову спиталася чи не помирає?
Молодша почала швидко витирати сльози і ахати головою: ні-ні, вона такого не хоче.
-Як думаєш, чи не час навідатись «страшному чаклуну»? –спитала старша.
Молодша кивнула  і вони стали прибирати кульки. Уже не можна було зрозуміти, де вони висіли.
Дзінька перейшла в сусідню кімнату. Там стояло чотири ліжка, але лише на одному лежала дівчинка. Вона дивилась на малюнок і, як зрозуміла Дзінька, мріяла в голос:
-… ось так, Мілочко, зустрілися мої мама і тато. І коли я поправлюся, коли відступить рак, ми усі поїдемо в це місто. А ти знаєш, що там є справжній замок? Мама розповідала, що він красується на острові, що створила сама природа. Там величезна урвище, а внизу тече річка, Смотрич. І ми туди поїдемо. І тебе з собою візьмемо, Мілочко.
Все це дівчинка розповідала маленькому єноту-іграшці з великими очима. Дівчинка говорила з таким захопленням в голосі, що Дзіньці самій закортіло там побувати. Дівчинка-колисанка відкрила віяло і легко повела ним. Ніжна пісня зазвучала в кімнаті. Птаха-дрімота закружляла над малечею, а кіт-сон терся об ніжку ліжка.
Це перо, і легке, і барвисте,
Має, люба, незвідану силу:
Мандрувати з ним можеш досхочу
В ті краї, де є любо і мило.

Там синіють високії гори,
Сонце золотом гра в небозводі.
Там живе чарівная жар-птиця.
Ліс дарує п’янку насолоду.

А в палаці, гірськім, кришталевім,
Ти царівною станеш на троні.
Там чека тебе красень-царевич,
Золота у смарагдах корона.

Там, мандруючи лісом-полями,
Лік знайдеш від страшної недуги.
І зустрінеш, в далекому краї,
Найвірнішого, щирого друга.

А коли повернешся із мандрів,
Із пером, що стискала рукою,
Ти побачиш усмішку мами,
Очі ніжні, що сяють любов’ю.

Тож засни, не барися, дитино,
Закривай но скоріш оченята.
Час тобі, у  вечірню годину,
З пером мандрів, у путь вирушати.

Дівчинка закрила оченята і Дзінька могла заприсягтися, що уві сні вона бачила омріяне місто. Але колисанці цього було мало. Вона простягнула руку до птаха-дрімоти і та впустила яскраву пір’їну.
А сон дівчинки цієї ночі був доволі дивним. Лише мить тому вона дивилась на казковий замок, а ось уже стоїть в палаті поруч з дуже гарною дівчиною у блакитній сукні. Біляві кучері лягли на плечі, а волошкові очі дивляться так загадково, ніби вона надумала щось утнути. Дівчина простягнула їй пір’їну жар-птиці (мала одразу це зрозуміла, чия ще пір’їна буде так виблискувати?):
-Ось тобі подарунок. З нею можна подорожувати куди захочеш. Правда – лише у сні.
А на ранок, пір’їна лежала під подушкою. А мама з бабусею ніяк не хотіли повірити у такий гарний сон. Але тепер дівчинка знала, що може побачити усе, що захоче!
Дзінька повернулась до Школи і одразу про все розповіла Веселці. Дівчатам залишалось лише схрестити пальці і надіятись, що про цей подарунок ніколи не дізнається Ніч Зорянівна.