Любава

ЛЮБАВА
-Веселко! Веселкооо! – по саду срібним дзвоником розливався голосок Любави.
Веселка відклала ручку і аркуш й озвалась:
-Я тут!
До неї, орієнтуючись на голос, бігла Любава, маленька учениця початкового рівня Школи колисанок. Вона вирізнялась серед однокласниць простотою. Простеньке біле платтячко у рожеві квіти, русяве волосся і звичайні сірі очі. Вона швидше нагадувала звичайну дівчинку, аніж колисанку. Скласти простенького віршика для Любави було не просто: слова тікали від неї, як наполохані зайці. У співі теж великих досягнень не було: слух є, а ось голос – звичайнісінький. Навіть віяло ламалось у її руках, як тільки вона відкривала його вдруге! Ну яка з неї колисанка?
Але усе це компенсувала щира любов Любави до усього навколишнього: починаючи з гордої та неприступної Надії і закінчуючи зеленим коником Травинки. Любава з радістю і захватом слухала вірші Веселки, з захопленням – спів Дзіньки. Подруги серцем прикипіли до малої.
-Веселко, ти візьмеш мене з собою? Ти обіцяла, пам’ятаєш?
-Любаво, я обіцяла, що візьму тебе з собою, коли підростеш. Невже ти так виросла за три дні?
-Веселочко, але я так хочу побачити тебе, коли ти заколисуєш дітей. Це ж, мабуть, так гарно! Ну будь ласочка!
-Не сьогодні, Любавочко, не сьогодні. Але візьму обов’язково.
А ввечері, згадавши крик Любавиної поруги Зіроньки: «Ти нічого не можеш і нічого не варта!», передумала. Ну що страшного станеться, якщо вона візьме малу з собою? Та, всього лишень, посидить на конику-хмаринці і нікуди відлучатись не буде. Все буде гаразд.
Як тільки перші зорі з’явились на небі, Веселка з Любавою, спускались у місто. Веселка дала в руки малій вуздечку коника-хмаринки:
-Щоб ти мені ані кроку звідси не ступала, чуєш?
-Чую, ясні оченята Любави дивились на Веселку з безмежною любов’ю.
Веселка не встигла навіть відійти далеко, коли почула за собою жіночий голос:
-Що ти тут робиш так пізно, маленька?
Повернувшись, Веселка зрозуміла, що це звертались до Любави. Жінка була дуже стурбована, що така мала дитина робить так пізно на вулиці? А Любава чесно відповіла:
-Чекаю.
-Ти не загубилась?
-Ні, все гаразд. Ось Веселка повернеться і ми поїдемо додому.
Жінка заспокоїлась і пішла до сусіднього будинку, а Веселка здивувалась: як вона побачила Любаву? Адже колисанки невидимі для людського ока! Але часу на роздуми уже не було. Вона і так уже спізнювалась. Тому Веселка лише пригрозила пальцем Любаві і поспішила до своїх підопічних.
Цього вечора проблем з ними не було, вони заснули легко і швидко. А ось коли Веселка вийшла, то зрозуміла, що проблеми чекали її тут! Любави не було біля коника. Вона зникла.
Веселка облетіла увесь квартал, але малої ніде не було. Що робити? Веселка зрозуміла, що сама вона не впорається, а тому повернула коника і полетіла у напрямку Школи. Ніч Зорянівна все зрозуміє і допоможе!

Любава мала надію побачити більше, ніж будинки. А ось побачити біленького кота Зіроньки вона точно не очікувала. Любава кинулась за котом: його треба повернути. Але кіт був спритнішим. Дворовий котисько, а це був саме такий кіт, трохи поводив малу за собою, а тоді втік від неї у неї підвал. Любава озирнулась навколо і зрозуміла, що не знає куди повертатись! Що тепер робити вона теж не знала. Що з нею буде, якщо її не знайдуть до світанку? Любава сіла на сходи коло під’їзду і заплакала, зовсім як маленька дівчинка.
-Ти чого плачеш малеча? Не дочекалась сестру? Що з тобою, дитино? – до Любави зверталась та сама жінка.
І мала, розплакавшись ще сильніше, розповіла, що заблукала і не знає, що тепер робити!
-Ходімо до мене. Спати час. А завтра пошукаємо твою сестричку. Тебе як звуть? Любава? Гарне ім’я…
Вдома жінка напоїла Любаву чаєм і вклала спати. Її руки були такими ласкавими, а голос таким ніжним.
-Хочеш я заспіваю тобі колискову?
Жінка почала наспівувати, а Любава зрозуміла, що її очка закриваються самі собою, неначе з жіночих рук злітав пилок птахи-дрімоти:

Тихо над річкою,
Ніченька темная.
Спить зачарований ліс.
Ніжно шепоче він
Казку таємную,
Сумно зітха верболіз.

Нічка розсипала
Зіроньки яснії,
Он вони в річці, на дні
Плачуть берези
По той бік – сріблистії,
Здалека чути пісні…

І уже за хвилину Любава міцно спала. А жінка ще довго сиділа біля ліжка і думала, як багато вона віддала б за можливість мати таку доню…
А зранку Любави у ліжку не було. Видно дівчинка пішла ще до того, як жінка прокинулась. На душі в жінки стало так порожньо, наче вона щойно втратила щось дуже важливе і рідне.

Ось уже тиждень Ніч Зорянівна  з тривогою приглядалась до учениці першого рівня, Любави. З тієї ночі, коли Веселка взяла її з собою, Любаву наче підмінили. Завжди весела й захоплена, тепер вона нічим не цікавилась. Змарніла, сиділа осторонь і здавалось, сумувала. Маленька колисанка танула на очах…
І тоді Ніч Зорянівна прийняла рішення!
…………………………………………………
Вранці, на вокзалі знайшли дівчинку. На вигляд років десять, але про себе вона нічого не пам’ятала, окрім імені. Дівчинку уже вели в кімнату міліції, коли раптом пролунав крик-зойк:
-ЛЮБАВА!!!
Дівчинка повернулась і побачила такий ніжний, найрідніший погляд:
-МАТУСЮ!!! – закричала мала і кинулась в обійми.
…………………………………………………..
Ніч Зорянівна, дивлячись на це в люстерко, зрозуміла, що її рішення було правильним.



Ми всі приходимо у світ
Із душами, що пломеніють шалом.
Ми віримо у чарівні казки
І маримо далекими світами.

Із року в рік, росте дитя,
Мандруючи у снах своїх до ранку.
І у пригоді їм стають
Малі дівчата-колисанки.

Зроста дитина, марячи у снах,
Шукає правду, мріє про пригоди.
Стає героєм чи мандрівником,
Рятівником далекого народу.

Щоночі ми навчаємося в снах
Любові, дружби – вірної, палкої.
Долати страхи, сіяти добро,
І вірити в свою щасливу долю.

Коли ж, нарешті, виросте дитя,
Згада чарівні сни свої та мрії.
Все, про що марилося, втілить у життя,
Ясні свої сповняючи надії.

Тож, любі діти, мрійте досхочу!
Літайте в снах, надіями багаті!
Коли зростете – зможете життя
Перетворити у казкове свято.