Злосчастное утро комиссара полиции

(Короткий детектив)


Комиссар проснулся на рассвете в холодном поту. Короткий ночной сон не принёс облегчения. Руки его дрожали как барабанные палочки, затылок немел от предчувствия надвигающейся опасности. Так страшно ему ещё не было никогда.
Мельком взглянул на календарь: понедельник, тринадцатое.
Он уже и забыл о последнем деле, раскрытом им несколько дней назад. Сейчас его мозг точила одна навязчивая мысль: «Кто же?!! Кто?!!» Сосуды пульсировали, сдавливая голову. Приняв большую дозу успокаивающего, забыв побриться и умыться, он стал лихорадочно собираться. Всё в это утро было как-то не так, всё валилось из рук. Несколько раз комиссар проверял наличие пистолета в кармане, просматривал для успокоения фотографии давно разыскиваемых преступников, неоднократно набирал знакомый номер телефона. Но женский металлический голос упрямо твердил: «Ещё не время, сэр. Позвоните попозже.»
Он больше не мог рассчитывать на волю божью. Сев в чёрный мерседес, он давил на акселератор, забыв про тормоза, забыв о страховой компании, с которой не был продлён договор. Галогенные фары высвечивали туманный каньон улицы. Шины дымились, приближая его с каждой минутой к пятиэтажному серому зданию, вокруг которого колючий кустарник создавал непроходимые заросли. Дом смотрел на него тёмными окнами. В некоторых окнах мерцал синеватый свет. Никаких следов пребывания его жены! Кругом царила мёртвая тишина. Возбуждение комиссара достигло апогея. Внезапно до слуха донёсся пронзительный крик.
— Вот оно, свершилось! — подумал комиссар. Он выскочил из машины и в три прыжка оказался у двери. Бросив взгляд на отполированную дверную ручку, он брезгливо поморщился и надел перчатку, теперь отпечатков не останется! Необычайное зрелище представилось его взору. В тёмном коридоре навстречу ему двигалась женщина в белом. Вокруг — ни одного свидетеля.
— Поздравляем! У вас две девочки! — улыбнулась женщина. «Девочки, девочки, девочки…» — гулко пронеслось эхо по коридорам. Комиссар бессильно прислонился к стене и вытер пот со лба. Ему так хотелось наследника!

1986

Злощасний ранок комісара поліції
(Переклад автора С.Б.Александров-Снігур)
(Короткий детектив)


Комісар прокинувся на світанку в холодному поту. Короткий нічний сон не приніс полегшення. Руки його тремтіли, як барабанні палички, потилицю німів від передчуття небезпеки, що насувається. Так страшно йому ще не було ніколи.
Мигцем глянув на календар: понеділок, тринадцяте.
Він уже й забув про останній справі, розкритому їм кілька днів тому. Зараз його мозок точила одна нав'язлива думка: «Хто ж?!! Хто?!!» Судини пульсували, здавлюючи голову. Прийнявши велику дозу заспокійливого, забувши поголитися і вмитися, він став гарячково збиратися. Все це ранок було якось не так, все валилося з рук. Кілька разів комісар перевіряв наявність пістолета в кишені, переглядав для заспокоєння фотографії давно розшукуваних злочинців, неодноразово набрав знайомий номер телефону. Але жіночий металевий голос вперто твердив: «Ще не час, сер. Зателефонуйте пізніше.»
Він більше не міг розраховувати на волю божу. Сівши в чорний мерседес, він тиснув на акселератор, забувши про гальма, забувши про страхової компанії, з якою не був продовжений договір. Галогенні фари висвічували туманний каньйон вулиці. Шини диміли, наближаючи його з кожною хвилиною до п'ятиповерхового сірому будинку, навколо якого колючий чагарник створював непрохідні зарості. Будинок дивився на нього темними вікнами. В деяких вікнах мерехтів синюватий світ. Ніяких слідів перебування його дружини! Кругом панувала мертва тиша. Порушення комісара досягло апогею. Раптом до слуху долинув пронизливий крик.
— Ось воно, відбулося! — подумав комісар. Він вискочив з машини і в три стрибки опинився біля дверей. Кинувши погляд на відполіровану дверну ручку, він гидливо поморщився і одягнув рукавиці, тепер відбитків не залишиться! Надзвичайне видовище було його погляду. У темному коридорі назустріч йому рухалася жінка в білому. Навколо — жодного свідка.
— Вітаємо! У вас дві дівчинки! — посміхнулася жінка. «Дівчата, дівчата, дівчата...» — гучно пролунало ехо коридорами. Комісар безсило притулився до стіни і витер піт з лоба. Йому так хотілося спадкоємця!

1986