Лiхтар в кутку кiмнати

Сиджу з книжкою в руках під вечірнім світлом лампи. Я вдома одна. Тихо, ледве чути неголосний шум нічної вулиці. Час від часу гулко грюкає і дринчить рідний "Шиномонтаж". Зо дня в день через вікно я бачу там одного і того ж самого чоловіка, який повільно ходить взад-вперед. П'ять кроків вперед, постояв, подивився в небо, п'ять кроків назад. Здається, що він ходить перед моїм вікном з моменту створення світу і буде ходити завжди.

Переводжу погляд з вікна назад до книжки. Де я зупинилась? Дочитую абзац, перегортаю. Тихий шелест сторінки, жовтої від вечірнього світла лампи. Чомусь він так м'яко влягається на дні мого серця. Він здається близьким, знаним раніше...

... Заходжу до кімнати з головою повною думок про минувший день. Хмуро підраховую справи, які чекають на мене зранку. Йду до свого ліжечка. Воно в мене на другому ярусі, одне з десяти розміщених в кімнаті хостелу. Рука направляється до ручки рюкзака, що висить на правому плечі. Погляд несвідомо оббігає кімнату і випадково зупиняється на шпаринці світла, що струїться через шторку нижнього ліжечка зліва від мене. Тиша, а потім - тихий шелест сторінки. Знову тиша.

Ліжечка-комірки. Ліжечка-будиночки із подушкових стін та даху з ковдри. Збудувати такий, наносити туди побільше книжок та ще настільну лампу. Сказати татові: "Тепер я живу тут". А він спитає: "А можна мені до тебе?".

Знову шелест сторінки. Тихо знімаю куртку. Тихо розкладаю рюкзак. І думаю тихо, щоб ненароком не зігнати цю мить. Щось у цій кімнаті привабило спокій. Він з цікавістю повернув голову і присів на плече незнайомки з моєї кімнати. Якщо бути щирим з ним та із собою, то він може огніздитися поруч надовго.

Знову шелест. Сідаю на ліжко. Кожного разу він звучить майже однаково. Звучить часто, рівномірно, як по годиннику. Схоже, в той вечір читалося на одному диханні.

Повертаюся з ванної кімнати. Вилізаю на своє ліжко на другому ярусі по маленькій дерев'яній драбинці. Вкриваюся ковдрою. Прислухаюся. Чекаю. Так чи ні?..

Шелест.

... Відкладаю книгу. Думки занадто плутають рядки.
Завтра побачу Інну. Вона спитає: "Як з'їздила?". Я відповім: "Чудово", усміхнусь і підніму великий палець догори. "Що бачила? Що чула?". І я перерахую всі місця і всі події, розкажу декілька міні-історій, що разом склали два дні у іншому місті. А ліжечко-комірка, сховане за шторою, буде тихо світити на дні мого серця. Тому що говорити то нічого.