Стихи и чувства

Попередня частина: http://www.proza.ru/2017/10/03/21

Чи знає Рим предвічний,
                Верона велична,
що хоче Гай Валерій
                прибути до Рима?

Писатиме там вірші
                про все і про любов,
хай слухає патрицій
                найкращу із промов.

Компанія поетів,
                їх неотериками звуть,
для зібрання присутніх
                у віршах буде суть.

Юнак той легковажний
                з римлянками ганяв
і не одній гетері
                свій час подарував.

Хлопчина був не бідний:
                матуся подбала
і гаманці з грошима
                послала до Рима.

Стосунки у тім колі,
                де рейвах панував,
забрав із щік рум’янець,
                поблід, хвороб зазнав.

“Як можна же, юначе,
                тобі так розважатись?
Пора дівчину мати
                і з нею залишатись.

Усі поети мають
                їх собі поодинці:
Овідій – то Корінну,
                Пропертій – то Цинтію.

А як не припиняєш
                буть першим із гуляк,
то членство в товаристві
                будемо припинять.”

Злякався Гай Валерій:
                ганьба це, як не як,
тому одну слід даму
                для серця вибирать.

Знайшлась Клодія-пані,
                Лесбія - псевдонім,
заміжня за Метеллом,
                старим уже був він.

Уже Метелл залишив
                певність від почуттів,
лиш добре їсти й спати
                Юпітер повелів.

Його красуня-жінка
                лаяла Катулла,
якщо Метелл у справах –
                з поетом розмова…

Та повернувсь до Риму
                Цезар з далечини,
із ним прийшов Мармурра -
                варвар такий страшний.

О, Клодіє прекрасна,
                Амур тут пролітав,
у того командора
                стрілою поціляв.

Утік геть Гай Валерій,
                пішов геть і Метелл,
насмілиться хто леву
                сказати хоч би: “Гав?”

Страждання ті поета
                сприяли ремеслу,
згадав усі прокльони,
                що чув коли-небудь.

На шию лобуряки,
                наче Юпітер сам,
метав він громовиці
                й словесний… та не крам.

Розбіглись швидко вірші
                по Риму як птахи,
їх цитував патрицій,
                плебей, а ще раби.

На голову Мармурра
                оцей словесний грім
із вишуканим словом
                узяв і прилетів.

Про лиха ці Катілли
                усяк у Римі знав,
але в похід Юпітер
                Мармурру посилав.

З’явився до Клодії
                Катулл – її поет,
та повернувся Метелл,
                по черзі їх дует.

“О, не журись, Валерію,
                в похід рушає знов
далеко й довго Цезар,
                а з ним і командор.”

Не стримався Валерій,
                ревнощів сцену учиняв,
розгнівалась Клодія,
                ось хто геть проганяв.

Страждає знов Катулла,
                опанував же він
там істину і рими,
                і поетичний стрій.

Щоб істину відкрити -
                у Азію дорога,
але здоров’я кволе,
                не витримав тривогу.

Помер Катулл, а Рим вже
                усі вірші прийняв,
присвячені Клодії
                в фонд золотий узяв.

Давно нема Клодії,
                античний світ погас.
у творах він засяє,
                у вічності не раз.

У інший світ зникала
                Клодія прекрасна,
для вічності лишились
                вірші і почуття.

Незвідані стежини
                із давнього життя,
у спадок залишили
                поезії слова.

Продовження: http://www.proza.ru/2017/10/07/1396
20.09.2017.
Віршовано за оповіданням Тараса Франка
“Поет-поцілуйко” із збірки
“У мандрівці століть.”
Фотографія із інтернету.