Цуценята

1

- Ні, ні, тату, ти не можеш цього зробити!

Йому було шість. Він біг за татом, збиваючи ноги, плакав та намагався сказати щось таке важливе, щоб тато зупинився. Щоб поклав на землю двох вцілілих цуценят, що хлопчик вже з тиждень ховав під старими сходами.

- Не топи їх, татусю, будь ласочка!

Мокрий ніс, як в тих цуценят, все обличчя в сльозах. Але тата було не зупинити. Цуценята обвисло гойдалися в його великих руках, взяті їм за шкебітки. Гойдалися та й не знали, що буде далі. Їм чого боятися - їх природньо так мати носить. А хлопчик аж заходився.

- Тату, я їм свій обід завжди віддавати буду! Завжди, обіцяю!

Тато зітхнув. Їм не по кишені та й ні до чого був третій та четвертий собака у дворі. Трьох ще сліпих цуценят, що цього разу принесла їхня Занька, він потопив, поки син не бачив. А двох не встеріг - думав, що мати сама їх задавила або занесла кудись.

А зранку, коли сонце лише ставало, він вийшов на поріг, солодко потягнувся. І почув слабкий писк десь під ногами. Прислухався. Так і знайшов цуценят.

Він ніс їх до річки й не хотів думати про те, що вони вже по-живому дивилися в очі його сина. Що малий вже знає, як пахнуть саме вони, ці двоє. Не хотів думати, як мала дитина ховала їжу, щоб нагодувати цих врятованих собачих немовлят. І сам не дивився на них, намагався не відчувати теплоти їхньої шкіри під долонями.

- Так треба, - мовив.

Він не міг зараз дозволити собі відчути все це. Бо - схибив би. Повернув би назад. Признав би найденців повноцінними тваринами. Але потім... Потім саме йому було б нічим їх всіх годувати. Тому саме він повинен був зараз прийняти це рішення. А малий син, що біг майже поряд, все так ускладнював... Його голос з плачем рвав йому душу.

Коли дійшли до річки, тато присів на коліна й наказав синові:

- Відвернися.

Той тихо схліпнув:

- Не відвернуся.

Й додав:

- Я ще можу їм піввечері віддавати... Кожного дня. Тату...

Батько зітхнув, підняв очі на сина. Зціпив зуби.

- Дивись на мене, синку. Мені в очі, чуєш? Не відвертайся. Дивись на мене...

Хлопчик, наче заворожений голосом батька, не зводив з нього очей, поки поряд діялося щось інше.

- Ну от і все. От і все.

Батько піднявся з колін і в цю мить хлопчик наче виринув з оціпиніння. Цуценят не було. Він схопив сухим ротом повітря, а потім закричав, зігнувшись в колінах. Тато підхопив сина на руки і поніс його додому, приговорюючи щось ласкаве в його шию та ховаючи в синовому солом'яному волоссі й свої сльози.

2

Ввечері все було, як завжди. Мама готувала їжу, тато порався десь на подвір'ї, а хлопчик не міг взяти до тями - як то так можна? Начебто нічого й не трапилось. Начебто не топив сьогодні тато його цуценят. Але йому стояло перед очами, як вони гойдалися у татових міцних руках, що ще вчора так солодко підкидували його зі сміхом під саму стелю. Він не бачив, як саме тато топив, бо в ту мить дивився йому в очі. А зараз боявся. От як тато зайде у хату, гляне на нього, а там в очах - вже не сила, та, що завжди за нього, а той, що потопив цуценят?

Хлопчик якийсь час сидів на своєму ліжку, потім почав маятися - брався за щось, кидав, знову брався. Все було не те. Він хотів і боявся побачити очі батька. Матір бачив зі спини, вона саме різала картоплю на суп. Та бовхалася шматочками у миску з водою, здіймаючи маленькі "хлюп, хлюп". "Як цуценят топили..." - промайнуло в голові. Хлопчика хвилею вкрило щось гаряче й нестямне і він голосно заплакав і кинувся геть з хати.

Тато у сутінках рубав дрова. Хлопчік підбіг до нього, сльози йшли бризками. Підлетів до батька, штовхнув з усієї сили в бік. Той від несподіванки на крок відступив. Озирнувся.

- Сину... - вштромив топора у деревину та протяг до хлопчика руку.

- Як ти міг?!

Хлопчик зайшовся ще більше, як навіть тоді, коли поверталися з річки. Тато зітхнув. Ну що сказати? Він знав, що то буде довга розмова з перервами - на дні, на тижні. Аби не довше.

- Сину, пробач мені. Я не міг інакше. Я сподіваюсь, ти колись мене зрозумієш.

- Не зрозумію! Ніколи! Можеш і не чекати! Вони були мої друзі, а ти втопив їх! Ненавиджу тебе!

І він знову побіг. В голові крутилося - але куди зараз? Всередині коїлося таке, що не легшало зараз ні коло матері, ні коло батька. Він вибіг з двору на вулицю - майже у саму темряву. Ледь видно було сусіднього дома. З душі рвалося таке, що хотілось, як собаці завити. Він бачів подібні прояви ще змалля, собаки в них були завжди. Тато про те казав: "То собака за чимось тужить." І знов наче обірвалося всередині - а його цуценята були такі малі, що навіть ще й не вили так! І хлопчик впав на коліна. Проковтнув слину, наче щось тверде. Поставив долоні на землю й голосно-голосно... В ту мить хтось з сусідів подумав: "Якийсь незнайомий собака." Але на ту тугу згукнулася сіляньска собача зграя - виттям зайшлися з п'яток голосів. Потім більше.

Біль став трохи відступати. І тоді його ззаду під живіт підхопили сильні руки. На мить хлопчик стих під обіймами, а коли зрозумів, що то тато, знов став кричати й битися ногами. Тато з силою притискав маленьку спину сина до своїх грудей та, зціплячи зуби, терпів, як той бив його ногами. Таким він і заніс його в хату.

Хлопчик не бачив, як сумно, з жалем переглянулися батьки, але відчув, що потрапив у руки матері. Вона поклала його у ліжко, вкрила, обійняла ззаду. Майже навалилася на нього всім тілом, намагаючись втримати під ковдрою таке крихке тіло, що витримувало зараз відчай, як земля витримувала землетрус.

З деякий час мати так втримувала сина, вколихувала його, як маленького, щось шепотіла йому, поки його плач почав вгасати. Тоді вона просто лежала поряд з ним, поклавши йому на спину свою долоню. Не думала, що буде далі. Вона жила і в цьому, як завжди - крок за кроком. Коли дихання сина стало трохи рівнішим, їй в голову стало йти повсякденне - діряві шкарпетки, що чекали її в кошику для шиття. Було б непогано зашити їх сьогодні. Тільки-но зварений суп треба вкрити теплим, щоб настоявся...

А тато в той час сидів на вулиці на сходах. Палив цигарку та дивився на першу зірку, що зійшла над полем. Згадував про часи, коли йому самому було років з вісім. І одного разу він підібрав птаха з підбитими крилами. Той птах тоді жодним не міг ворухнути. Батько, поглянувши на синового найденця, махнув рукою: "Не виживе, покинь його." Й пішов. А він побіг за батьком, вимагав, щоб той сказав інше, начебто саме від його слів залежала доля сіро-чорного птаха, що так довго-довго, не кліпаючи, дивився на нього. Він все ж таки помер тоді. Третього ранку не підняв голови. Його тоді закопали в садочку. То було важливо для нього, малого... То була перша смерть, яку він побачив, відчув. Й від цієї думки тато виринув у сьогодення. Чи правильно він вчинив цього дня? Хто знає... Час покаже, як кажуть старі...

Його думки перервала дружина, що вийшла до нього на поріг. Присіла мовчки поряд, схилила голову йому на плече. Він поцілував її у волосся.

- Нічого, видужаємо якось. Завжди ж виходило?

Він торкнувся її руки.

- Видужаємо. Зробиш мені чаю з медом?

- Авжеж.

І вони закрили за собою двері, а зірка залишилася сама. Чекати, пока прийдуть інші.

3

Уві сні хлопчик біг полем, де розквітли волошки, вдихав повітря таке чисте, що йому здавалося, ніби він його п'є. Він біг щасливий й не міг зрозуміти, що є причиною тому щастю. Аж ось з-за дерев визирнув бік старого сараю, але двері його було зачинені. Хлопчик якийсь час шукав, як видчинити замка, але потім торкнувся його долонями і той впав йому на руки, начебто й не був зачинений. З сутінок, перерізаних сонячними промінями, що вривалися в сарай між дошок, вирвалися два величезних цуценяти. Вони були розміром майже з хлопчика, пахли так знайомо та по-рідному зазирали в очі. Шепотіли йому в вухо: "Як добре, що ти нас врятував! Як добре..."

З теплим присмаком цуценячої вдячності хлопчик прокинувся ще до світанку. Мама з татом спали, в хаті висіла тиша. Він зпустив босі ноги з ліжка й пройшов до столу. Зачерпнув кружкою з відра води, жадно випив. Він не знав тоді, що то були щасливі декілька хвилин після сну - коли він ще не згадав. А потім вони скінчилися і в його свідомість увірвалося все вчорашнє - цуценята в татових руках, страхіття - що, як татові очі змінилися? Його власна собача туга серед темряви, важке мамине тіло, що стримувало його особистий землетрус.

Він зціпив зуби, щоб не заплакати вголос, але очі набрякли. Він зморгнув і знов полилися сльози. Три здавлені схліпи - і хлопчик трохи вгамувався, наче витримав поривчастий нальот вітру.

"А що, якщо я зараз зможу побачити - змінився тато чи ні? Зараз, поки він спить."

І хлопчик майже на самих кінчиках пальців прокрався в батьківську кімнату і підішов до сплячого батька. Той в сіріючому повітрі лежав на спині, до грудей вкритий ковдрою. Від батькового подиху здіймалося його тіло, неначе легені всередині нього були велетенськими, наче він одним подихом вбирав в себе майже половину всього повітря в кімнаті. Такий великий, такий сильний. Заплющені очі батька були наче завмерлими. Хлопчик схилився до його обличчя близько-близько... И в ту мить очі батька під віями ледь ворухнулися, але цього вистачило, щоб хлопчик відскочів від нього, наче обпечений. Відстрибнув майже до стіни, навіть не зойкунув. А потім зірвався з міста і крізь вранішню хатню тишу вибіг на вулицу.

Ще й небо не почало червоніти на сході, ще й трави були вологими з ночі, а від нічного повітря хотілося кублитися в тепле. Ще ніхто з селян не вийшов на вулицю, всі спали. Хлопчик стояв посеред двору і йому здавалося, що люди такими самотніми не бувають. Кудись спливали мамині руки, оплески друзів, коли він влучив камінцем саме в середину пустих пляшок... Наче танули навіть якісь звичайні речі - його рубашка в клітинку, як він любить. Любить? Любив?.. Ось вранішня муха на склі вікна. Муха... Все навколо здавлось якимось нереальним. Він ворухнувся несміло й повільно пішов вздовж кавунів, до самого кінця городу. Там, в його кінці, була стара баня. Її давно вже не використовували за призначенням і тому хлопчику було дозволено там влітку гратися. Його друзі туди йти хотіли не дуже часто, тому майже завжди він там бував насамоті. Спочатку йому було це невесело, начебто його всі кинули. Але з часом це змінилося. Саме цього літа він сам вже йшов до своєї схованки, коли хотів тиші.

От як зараз. Й не мало значення, що весь світ зараз ще не виринув з нічного затихлого заціпиніння, навіть птахи цвірінькали ще лише поодиначці. Але там, в його закутку, була його власна тиша. В ній і він ставав тихішим. Він несміло торкнувся дверей. Таким він ще тут не був. Зайшов всередину, сів під стіною, підібрав до підпоріддя коліна та схилився на них лобом. Так і сидів, сидів... Думок не було.

Коли батьки прокинулися, то синове ліжко вже охололо. Чи п'ять хвилин минуло, чи півгодини. Спочатку сполошилися, а потім обом прийшла одна думка - його можна було зараз шукати лише у старій бані. Вирішили поки не йти туди, бо то його схованка, він від усіх відстоював її.

Минув якийсь час, кожен чимось був зайнятий, аж ось з кінця городу показалася маленька фігурка. Хлопчик йшов, мружачі на сонці очі після сутінок старої бані. Йшов, озираючись. Побачив матір у вікні у хаті. Батька коло воріт, той з кимось розмовляв. Його широка спина наче закривала півсвіту. Хлопчик здалля дивився на нього, не зводячи очей, і така злість стала здійматися в нього з самих грудей, що, здавалося, от-от надірве його зсередини. Він двічі схопив сухим ротом повітря й з усієї сили вдарив босою ногою найближчого кавуна. Біль був таким, що він скрикнув і застогнав. Озирнувся батько.

Хлопчик з цієї відстані ще не міг розгледіти його очей. Батько йшов до нього. Серце хлопчика почало калататися, наче йому у грудях місця не вистачало. Зараз він побачить татові очі.

Побачив. Дивився, не відводячи погляду. А тато сказав:

- Доброго ранку, синку.

"Начебто очі як очі..." - подумав хлопчик і буркнув у відповідь:

- Доброго.

Тато підійшов ще ближче:

- Знаєш, ми тут з мамою подумали, що ти вже дорослий і тобі вже можна довірити свою постійну роботу. Будеш відтепер дивитися за собаками. Годувати, поїти, вичісувати, зпускати з ціпку на ніч та чистити їм буди. Занька без цуценят стала сумною. Було б добре, щоб хтось придивися за нею зараз.

Хлопчик спалахнув - Занька! Його Занька! Як він міг забути про неї! Він стрімголов кинувся через двір до її буди, став навколішки й зазирнув до неї. Та підняла голову й трохи повернулася до нього.

- Занька... - прошепотів він й вмостився поряд, обійнявши її за схудлий та обвислий після пологів бік. Сховав обличчя в волохатій шиї сумноі собаки.

- Мабуть, це було правильно, - сказала мама, дивлячись в вікно. - Як гадаєш?

Й озирнулася на чоловіка. Той обійнів її за плечі і вони мовчки дивилися на свою дитину, що лежала серед двору, обійнявши собаку.

4

Хлопчік пролежав, обійнявши Заньку, доки літнє сонце не перестало вже пекти. Коло Заньки плакати не хотілося. Він жалів її, шепотів їй на вухо, що це не він, то правда був не він... А він намагався... І її цуценят було так смачно нюхати. Він вже не став казати Заньці, що вона сама не так смачно пахла, та то таке... Все одно вона була рідна. Тато завжди казав: "Ви з Занькою однолітки." І хлопчик цим пишався. З такими думками й заснув коло неї.

А коли через кілька годин сонний виліз з буди, Занька не схотіла, залишилась там. Він прихилився спиною до плітню, над головою задзеленчали вдягнуті на кілочки скляні банки, в яких мама готувала на зиму варення. Не лише варення, звісно, але його хлопчик любив найбільше. Озирнувся на подвір'я. Ні мами, ні тата десь не було видно. Хлопчик насупився. Не хотілося ні гратися, ні їсти, ні спати. Він встав в повний зріст.

- Ну як ти, синку, добре поспав?

Він повернувся на мамин голос, вона стояла біля порогу з мискою мокрої білизни. Саме йшла вивішувати її.

- Допоможеш? - хитнула головою на миску і знов підняла очі на сина.

- Так, мамо, - наче з полегшенням сказав хлопчік і пішов за нею слід.

Перед садочком були натягнуті мотузки, чотири штуки. Вони торік з батьком забивали та вкопували ці величезні палки, за які прив'язували потім мотузки. Мама раділа, як вони скінчили, та дуже хвалила їх обох. Дякувала. Тато... Думка про нього наче різонула по грудях і хлопчик різко повернувся до мами. Вона дивилася на нього:

- Багато напрала я сьогодні. Давай вішати вже. Як завжди, пам'ятаєш? Спочатку маленькі речі.

І хлопчик протягнув мамі татові шкарпетки та свою спідню майку. То мама так вчила - якщо потягнеш з миски одразу щось велике, то маленьке все з нього попадає на землю і тоді його знову прийдеться прати. Він не хотів додавати мамі роботи, тому обережно діставав з миски одне за одним.

- Помічник мій, - всміхнулася мама. - А знаєш, до нас гості їдуть.

- Хто? - з цікавістю озирнувся хлопчик.

- Сава з Ількою та з батьками.

Двоюрідні брати завжди були їхніми гостями влітку. Приїжджали всім кагалом, з ними було шумно й весело. Але зараз хлопчик чомусь наче захолов від цієї думки.

- Коли вони приїдуть? - спитав, не підіймаючи голови.

- Завтра ввечері обіцялися.

Хлопчик щось мугукнув собі під ніс та повернувся до мами:

- То я вже піду?

- Іди, синку, - всміхнулася мама.

І він пішов через двір до воріт, вийшов на вулицю. А мама стояла, опустивши руки з важким мокрим простирадлом і дивилася йому вслід, доки він не зайшов за сусідній дім. Усмішка зпала з її обличчя, хоч виглядала до цього дуже живою. Мама глибоко здихнула та продовжила вивішувати білизну.

А хлопчик знав, куди йшов. Він хотів до річки, туди, де вчора трапилося щось таке, що сьогодні він не міг охопити своєю свідомістю. Коли річка блиснула вечірнім сонцем вже неподалік, він пішов повільніше. Ця річка була тут усе його життя, а зараз він йшов зі страхом, що побачить щось інше... Річка зустріла його неспішними сплесками. Тікуча вода билася об край землі - в цьому місці був невиличкий підйом і тому в воду можна було стрибати. Цього літа йому тут було глибини лише по груди. І саме тут він вчора невідривно дивився в батькові очі. Перед внутрішнім поглядом хлопчика застрибали картинки - ось він з братами стрибає у воду, вода прохолодна ще з ночі, а їм дуже кортить купатися. Ось він рибалить неподалік з татом. Тоді вони майже нічого не спіймали, але так добре було сидіти поряд с татом зі своєю власною вудкою в руках. А ось край річки замерз, бо зима й холодно і тато каже, що незабаром вже можна буде знову рибалити, тільки от річка ще більше вкриється льодом і ополонку зробимо... А от тато йде швидко, а в руках тіліпаються... А потім татові очі. Зараз стало здаватися, що саме під його, хлопчиковим поглядом ті очі змінювалися... Він відступив на крок від річки, але все продовжував дивитися на неї. А потім в одну мить страх схлинув, хлопчик став навколішки та торкнувся води. Не пальці вмочив, а поклав на водяну поверхню долоню, закрив очі. І йому здалося, що то не річка тихо борхається під його рукою, а цуценяча м'яка шерстина рухається від дихання. Хлопчик набрав повітря у легені й повільно-повільно випустив його. Вперше за добу йому трохи полегшало.

5

Додому хлопчик повернувся трохи більш говірким, ніж пішов. Зайшов у хату:

- Мамо, що на вечерю буде?

Мама озирнулася:

- Ти прийшов! От і добре. Я каші запарила в пічі та батько курку забив. Буде м'ясо сьогодні.

Перед очами хлопчика стала звична картина, як тато б'є курку. То для нього завжди було про очікування смачного. Але зараз наче хто кинув йому в очі піска і у вуха вірвався сплеск води, а перед його поглядом батько заніс топора начебто над цуценям. З самого живота щось підстрибнуло аж до горла і хлопчик рванув з хати. Вибіг на двір і його знудило на самому порозі.

Він ще сам не зрозумів, що трапилося, ще очі застилали сльози, хоч він і не плакав, а мама вже простягала йому кружку з водою:

- Ось. Прополощі рота.

Він зробив, як сказала мама. В роті стало не так мерзенно. Мама простягнула до нього руку й притиснула його до себе. Їі квітчастий фартух пахнув свіжою мукою, мабуть мама ще й щось пекла на вечір. Добре б, якщо пиріжки... З капустою б. То були його улюблені.

Мама трохи погойдувала його стоячи, наче заколисувала маленького.

- Все добре, синку, все добре. Хочеш пиріжків? Я ось тільки поставила. До вечері будуть.

Хлопчик підняв на неї очі:

- А з капустою будуть?

- А ти хотів з капустою? Ні, сьогодні з картоплею та ще рис з яйцем.

- Ну добре...

- Хочеш, назавтра зроблю тобі з капустою? Хочеш?

- Хочу, - сказав хлопчик і вже сам відхилився від мами. І вони знов пішли у хату.

Мама просила його зробити то одне, то друге і через деякий час хлопчик наче заспокоївся й порався по кухні з мамою як дорослий. А потім повернувся з поля тато. Сіли вечеряти. Хлопчик намагався не дивитися на тата, боявся зустрітися очима. Але поглядав на нього, коли той щось казав мамі та повертався до неї. В півоберта тато виглядав як завжди... Виглядав, як його тато. Але... Але його тато не міг такого зробити!.. І він знову втикався поглядом в тарілку й стискав виделку до білих пальців.

Тато не торкався сина. Балакав до нього щось повсякденне, але не торкався. Це важко йому давалося, але хлопчик був майже радий. Йому було не до вдячності, але він відчував полегшення, що в цей день тато не намагався наближатися до нього. А батько й сам з самого ранку займав себе якнайбільше й найважче, аби не думати про те, що він би ще три рази подумав вчора, якби міг уявити, що дитина так вбиватиметься за тими цуценятами. Але що то він таке вигадує?.. Він знав, що його синові буде так боляче. Бо він знав його, його душу знав. Але вчора сам схибив, злякався голоднечі свєї родини, такої, як була в його дитинстві. Злякався, коли побачив ще два ненаситні рота під сходами. Він тоді лише так їх бачив - як ще два рота, які йому не прогодувати...

"Але б я міг комусь віддати їх... Хоч попитати по сусідах, може в кого собаки в дворі нема..."

- Ти не міг, - скаже йому дружина, вже як погасять світло на ніч. - Вчора не міг. Не картай себе, від цього краще не буде. Вже є, як є. Видужаємо. Спи вже.

Й обійняла його. Він взяв її руку й поцілував у долоню. Він любив її, свою дружину. З нею він видужає. З нею зможе все.

А хлопчик хоч і спав серед дня з Занькою, теж поринув у сон, наче стрибнув у воду. Вода й снилася. З води кликали його людськими голосами темноокі цуценята з нього заввишки. І він пірнув під воду і зміг там дихати. "Отакої," - подумав. - "Я дихаю під водою. Й вони дихають." Й поплив до своїх друзів і вони гралися у його сні до самого світанку.

6

А зранку було те саме - щасливі дві-три хвилини, поки хлопчик не згадав. Цього разу знання повернулося в ту мить, коли йому не було за що схопитися - від ліжка вже відійшов, а до столу було ще два кроки. І він зігнувся від несподіванки, став на одне коліно, видихнув з придихом. Вийшло не дуже. Але трохи полегшало. Сліз не було, але хотілося з усієї сили заплющити очі і щоб усе минулося, щоб стало, як було. Він зажмурився і раптом на нього наче хлинуло щастя з його власного сну, коли вони тішилися з цуценятами під водою. Він розплющив очі, всміхнувся, швидко перевдягнувся й майнув з дому, радісно привітавши маму, що була коло хати. Він біг до річки.

Мама всміхнулася йому вслід й подумала: "Може й минеться..."

А хлопчик підбіг до самої води, обперся долонями об коліна, вгамовуючи дихання. Вони були десь тут, його цуценята. Він присів на коліна, заплющив очі та поклав руку на саму поверхню води. Вона хиталася під його долонею. І справді відчуття було схоже на дихання цуценяти, він нічого не переплутав. А що ж далі? Він мав пірнути у воду? Хлопчик замешкався. А що, якщо то був лише сон?.. Ні, не може бути. Не може бути, тільки не так.

І він ліг на землю, вхопився руками за траву та різко й повністю занурив голову під воду. Відкрив там очі. Придивився. Начебто хтось промайнув в глибині. Не інакше, як хтось з його цуценят. Він хотів гукнути його, але з рота пішли великі бульби, а в носа потрапила вода. Хлопчик ривком висмикнув голову з води й схопив повітря та почав кашляти й сякатися. Все марилося перед очима та його це не злякало - не вперше він на річці хапав носом води.

Але ж зараз такого трапитися не повинно було! Він же мав дихати під водою. Він та його цуценята. Щось пішло не так. Але що саме? Може йому треба було потренуватися? Ну звісно ж! Нічого ж нового без тренувань не виходить, так завжди тато казав. Не тільки в нього не виходить, у всіх так. Не один він такий. І він вирішив тренуватися щодня. А поки струсив воду з волосся та пішов додому.

З поверненням з річки балакучості хлопчика ще прибавилося і батьки трохи видихнули неспокій і почали вже готуватися до гостей. Вони вже невдовзі повинні були приїхати. Хлопчик теж чекав на братів. Сава був старшим за нього й йому зараз було вже одинадцять. Того року вони з ним гарно гралися, хоч той казав хлопчику, що той малий. А він не ображався. З Савою було весело. А Ілька минулого року й справді був малий, йому було лише чотири. Тому він майже весь час проводив з дорослими, ще спав довго серед дня та не ходив з ними на річку. Для хлопчика Ілька був надто малий й нерозумний, щоб тримати його за друга. А от на Саву він чекав. І останні приготування перед гостями, наче перед святом, захопили хлопчика й відволікли від думок про цуценят.

І от нарешті гості. Гомін з самих воріт, сміх в декілька голосів, всі щось намагаються сказати. І хлопчик з батьками вийшли з хати та кинулися до них - то були завжди очікувані зустрічі. Дорослі десь над головами обіймалися, здавалося, одночасно усі з усіма. А він відмітив із здивуванням, як виріс Ілька з минулого року, як подорослішав. А сам кинувся до Сави, хотів обійняти його. Той насмішливо поглянув на нього зверху, сказав:

- Тихіше, братику! Думаєш, я й цього року буду з тобой вошкатися?! Малеча! - кинув він й задравши носа пішов до хати.

Хлопчик стояв розгублений й не знав, що робити. Образа затопила його і він намагався не заплакати. В нього стільки сподівань було на довгі дні з Савою...

- Не звертай уваги, він тепер з усіма такий, не тільки з тобою. Я вже знаю...

Хлопчик повернувся й зустрівся поглядом з Ількою. Так дивно - його очі були не надто нижче його власних.

- А ти виріс з минулого літа.

- Так, я знаю! - розвернув плечі Ілька. - Тімка, давай з цього літа з тобою дружити!

Хлопчик аж заціпинів. Не розчипляючи зубів, майже прошипів:

- Я не Тімка тепер! І не смій мене так називати!

Від несподіванки Ілька відступив трохи назад:

- Не Тімка? Ой, пробач... А хто ти тепер?

- Ніхто, - наче кинув слово хлопчик.

- А як же я тебе називати буду? - не відставав малий.

- Ніяк не називай.

- Як то - ніяк? - замислився Ілька. - А якщо ти далеко будеш и мені тебе треба буде покликати, то як?

Хлопчик і сам замислився.

- Будеш бігти за мною, як тобі треба, - сказав він, ще ображений Савою. Але Ілька так щиро дивився на нього, так якось... уважно питав, що хлопчик зглянувся. - Або не відходь від мене далеко, тоді й кликати не треба. Будемо дружити.

Ілька аж засяяв. Він пам'ятав як торік заздрив дружбі старших братів. А цього року й його признали не за малого. То було йому неочікуваним подарунком.

Потім усі пішли в хату, було застілля, подарунки з міста - солодощі та червона пожежна машина з цілий лікоть розміром, що хлопчику Ілька вручив особисто. В хаті стало галасно і якось затишно, начебто нічого й не трапилося. Сава сів до столу з дорослими й не захотів йти з "малечею" гратися на підлогу. Теж мені!.. А тіх двох наче й не треба було вмовляти. Пішли й щось шепотілися в кутку між небагатьма іграшками. Сава поглядав часом на них, але нізащо б не зізнався навіть собі у заздрощах.

Так і сплинув вечір. Спати полягали, хто де. Ільку поклали "валетом" спати у ліжко з хлопчиком. Він й не сперечався. Тільки сказав:

- От тільки вночі не лоскотатися!

І вони обидва засміялися.

7

І цієї ночі хлопчик теж снів цуценятами. Теплі Ількові ноги коло своїх грудей він намацав уві сні й притиснув до себе, прийнявши їх за голі цуценячі животики. І знову під віями він плавав у воді з ними, і дихав, і дихав... І щасливо сміявся.

А коли настав ранок, хлопчик чомусь прокинувся стурбованим. Де ділося те щастя хоча б перших хвилин безтурботного ранку, коли страшне знання ще не повернулося? Воно й не повернулося, але хлопчик наче прокинувся вже з гидким присмаком у роті. Не встаючи з ліжка, підняв голову - дорослих вже не було в хаті, а брати ще спали. Сава на підлозі, де йому вимостили ліжко старими ковдрами, а Ілька тут, в нього під боком.

Ілька... Добре вчора погралися ввечері. З ним виявилося весело. Він був гаразд таке вигадувати, що хлопчик лише диву давався. Звідки він оте все брав - про чудовиська, що навчилося їздити на машині, про міліціянтів, що гналися за ним. А ще там були діти з дитсадка, ціла група, що допомагала спіймати погрозливе чудовисько. І всі в нього були такими кмітливими і дуже сміливими. Ілька ще й все це розігрував перед ним на голій підлозі скудними іграшками. Хлопчик очам не вірив - він наче кіно подивився, але й сам міг впливати на сюжет. Ото було! Він теж допамагав Ількові вигадувати. А той зовсім і не задавався, що сам стільки всього вигадав, щедро ділився з двоюрідним братом світом пригод своїх персонажів.

Добре було вчора. Але чому ж зараз так погано?.. З вулиці залаяла Занька. Цуценята!.. Начебто хтось величезний камінь впустив  йому на груди. Ледве продихнув, відкинувся знов на спину. А потім згадав - тренуватися! Йому треба тренуватися дихати під водою і він знову зможе гратися зі своїми цуценятами.

Хлопчик з полегшенням вибрався з постілі, прикрив ковдрою ще сплячого Ільку. Озирнувся на Саву. Того не було. Мабуть, йому здалося, що той ще спить, бо якось ковдра так збилася, наче там ще людина лежить.

Він вийшов на вулицю. Всі дорослі - і його батьки, і братів - сиділи за столом під величезним дубом. Там завжди сідали, коли гостей було багато, бо стіл був великий і надворі був такий простір, не те, що в хаті. В хаті добре взимку. А влітку чого там сидіти?

- Доброго ранку, синку!

- Доброго ранку, Тімко!

І мама, й тато завмерли. Хлопчик насупився. І знов те саме. Ну чому це всім треба пояснювати?!

- Я не Тімка!

- Отакої! - дядько схилився ліктями на стіл. - А хто ж ти?

- Ніхто.

- А що це ти такий грубіян став, а? - не відчіплявся дядько.

Хлопчик витріщив очі. Тепер йому хотілося сказати - отакої! До чого тут грубіянство?

- Я не грубіян.

- Так ти ще й сперечаєшся? - напирав дядько.

- Так, так, досить! - мама розвела руки по сторонах. - Ніхто никому не грубіянить. Просто цього літа наш син вирішив пожити без імені. Що тут такого?

І мама почала прибирати зі столу. Дійсно, а що тут такого? Дядько з тіткою аж роти порозкривали, а хлопчик стояв, дивився на них і на душі йому ставало добре. Потім глянув на маму, а та йому потайки підморгнула. Хлопчик схопив зі столу здорову, налиту грушу та рванув з місця. Й біг по вулиці, не ховаючи усмішки.

Як прибіг до річки, сів на березі і замислився. Чи довго йому тренуватися дихати під водою? Уві сні він же ж вже вміє, то, мабуть, це не повинно було бути довгим навчанням. Бо там його цуценята чекають, він бачив вчора, як одне промайнуло. Він майже побачив його... Хлопчик з'їв грушу вщент, викинув у траву лише хвостика. А потім набрав у легені повітря і знов встромив голову у воду. Розплющив очі. Хтось підплив саме до його обличчя і він від несподіванки вискочів на берег. Ледве віддихався. То, виходить, тепер світ, в якому живуть його цуценята, може бути страшним? Не вставаючи, відштовхнувшись руками й ногами, хлопчик відповз на один рух від води.

То було якесь відкриття. Як то могло бути? Такого не було ні за той тиждень, що він ховав їх, ні уві сні... І тут йому перед лицем наче спливли татові очі. Вони змінювали колір від чорного до червоного. Не було зараз коханих сірих татових очей... І знов пам'ять викинула йому у свідомість, як гойдалися цуценята в татових руках... Хлопчик схліпнув, затулив долонями очі, ліг на бік у траву, підтягнув до себе коліна. Заплющив очі.

І знову крізь вії йому почали чи то снитися, чи то ввижатися цуценята. Але цього разу вони були налякані й за ними неслося чудовисько з червоно-чорними очима. Воно реготало й простягало до цуценят свої величезні лапи... Від того жаху хлопчік підскочив та сів серед трави, кліпаючи очима на палюче сонце. Поряд сидів Ілько.

- Не бійся, тобі наснилося. То лише сон, так мама мені завжди каже, коли я жахаюся вночі...

Хлопчик дивився на нього, наче не бачучи його, потім наче трохи роздивився. Серце переставало вистрибувати з грудей. Він був радий бачити Ілька, був радий, що це саме він, бо, здавалося, що хто б завгодно інший просто посміявся б над його сонними страхіттями серед сонячної галявини.

- От бачиш, я тебе ніяк не називаю. - продовжував Ілько. - Так добре?

- Добре, - сказав хлопчик і підвівся. - Пішли додому.

Ілько слухняно підвівся й пішов поряд.

- Тільки нікому, чуєш?.. - все ж таки наважився попередити хлопчик.

- Про що? - відверто заглядаючи в очі спитав Ілько.

- А, - махнув на нього хлопчик. - Ходімо вже, брате.

8

Батько сидів поза хатою, палив цигарку, відпочивав. Лише робота відволікала, а як тільки присідав, то не йшов в нього з думки син. І він знову починав по колу - від розуміння про зайві роти, що не прогодувати, до щирого та болісного картання себе за те, що накоїв. Проходячи коло за колом, він розумів, що в жодній крайності немає правди. І кожного разу після цього розуміння втішувався словами дружини - вже є, як є, видужаємо. Він намагався вірити їй. Вона сильна. І він теж, але... Але так важко було дивитися в синові очі, на такі несамовиті страждання рідної малечі. Дивлячись на нього, він відчував себе тим чудовиськом, про яке гралися вчора діти. Чудовиськом, проти якого встали навіть діти з дитсадка. Начебто навіть вони розуміли його гріх...

- Ось ти де.

Дружина якось безмовно ще с перших років життя раз за разом вміла приходити так вчасно.

- Сідай зі мною, - він поклав долоню на місце поряд з собою. - Посидь трохи. Гості нікуди не дінуться.

- І то правда, - начебто дала себе вмовити дружина.

Присіла поряд, склонилася головою. Розповіла, як захистила сина зранку, як він щасливий кудись побіг.

"Видужаємо..." - наче почув чоловік.

- А ще, пам'ятаєш, він же того літа більш дружив з Савою, так? А тепер начебто Сава з дорослими вже, а наш з Ількою тепер. І, здається, їм непогано удвох. Що думаєш?

А її чоловік заплющив очі і наче поринув кудись. Голос дружини прилітав до нього десь здалля. І лише одне слово повернуло його, начебто надало сили, надихнуло й далі намагатися... Вона сказала - "наш". Так, наш син. Ми родина, ми видужаємо.

Він поцілував її у волосся. Сказав:

- Так, малі добре граються. Я вчора чув, - й трохи відсунувся. - То йди вже. Ти ж хазяйка дому, на тебе гості чекають.

Вона всміхнулася:

- Приходь, - торкнулася вологою долонею його щоки й пішла у двір.

А він залишився. Тепер, коли він начебто трохи повернув собі зору, під його погляд потрапив його дитячий птах. Той самий, що так дивився на нього. Той самий, з підбитими крилами. Саме той, що потім закопали в садочку. Ні, не закопали. Поховали. Його тато був поряд. Що ж він казав тоді? Щось таке просте й таке важливе... Щось про те, що він не винний, птах би не одужав ні в якому разі, надто був поранений. Але він пишається своїм сином, бо той дав птахові те, чого б без нього він не мав. Він дав йому кохання в його останні дні. Дав йому їжу, що йому не прийшлося хоча б голодувати хворому. Й свої теплі руки дав. А він ще пам'ятав, як майже усі три дні птахового життя він розмовляв з ним. Розказував йому, як вони заживуть, коли він одужає... Здається саме це й досі було найболючишим - нездійсненна надія на життя того, до кого прикипіло серце.

Але що ж він міг зробити зараз для сина? Легко було його батькові підтримувати тоді його малого - його руки залишилися чистими. А він тепер для сина - вбивця... Ні, не думати так, в жодному разі! Це все тільки погіршить. Що тоді йому було найважливіше? Що йому допомагало, коли птах помер? Відповідь прийшла одразу - поховання. Саме існування місця, куди він міг приходити тужити за птахом. Й те, що батько був завжди поряд. Мама теж була, але тоді саме батько казав якісь такі слова, що відпускали його серце.

Отже і він повинен це зробити. Слів не було. Було ледь стримне бажання себе знову картати. Але він повільно видихнув дим у повітря і зупинився. Зараз син важливіший. Зі своєю провиною він потім здужає. Треба поговорити з сином, слова прийдуть. Але гості зараз були такі недоречні, хоч на них і довго чекали...

Він піднявся та вийшов у двір. Хлопці саме заходили у ворота.

- О, сину, а то як то ти так пірнав, що в тебе лише голова мокра? Чи то ти так спітнів, поки гасали з Ількою?

Хлопчик завмер, наче його спіймали на гарячому. Перед ним у цю мить знову був його тато - сильний, добрий, але суворий. Хоча й справедливий, цього не відняти.

- Я не пірнав. Просто дивися, що там під водою, - майже чесно відповів хлопчик.

- Лише головою дивився? - скинув брови тато.

- То так, - підтвердив хлопчик.

- Дивний спосіб. Ти затійник, знаєш?

Розмова пішла кудись не туди. Та при Ільці не поговориш. Мабуть, він ще не готовий до розмови. Не син. Він сам не готовий. Й діти пішли з усіма до столу.

9

- О, з'явилися, не запилилися! - Сава зустрів їх зі своєї лави похмурим поглядом. Мабуть, не так весело було в одинадцять майже весь день провести з дорослими. Але не міг же він у цьому зізнатися! Тому намагався зачіпити молодших братів, але тим, здавалося, то було пусте. Вони сіли поряд на іншому кінці столу й майже не звертали на нього уваги.

Коли всі зібралися, то настало те саме, що так заворожувало хлопчика. Довга вечеря великою родиною у підступаючих сутінках. Коли майже зовсім темніло, то запалювали лампу над столом. Біля гарячої лампочки роїлися мошки, а всі від комарів відмахувалися хто чим - хто скрученою газетою, хто руками, хто маленьким прутиком або рушником. Але головне було - розмови. Хлопчик ніколи не вслухався в них, але підхоплював своїми почуттями загальну радість від зустрічі. А нескінченність тем та спогадів, що лилися з дорослих, начебто загортали його у щось тепле й безпечне.

А зараз поряд ще був і його новий друг. І скоро він знову побачить своїх цуценят. Чого ще бажати? Ілька знову щось вигадував, але зараз вони вже були ситі та втомлені, тому гра йшла не так галасно. Братик знову розігрував перед ним щось на манер вчорашнього - втікач, гонитва, багато сміливих і кмітливих дітей... Хлопчик вже напівсонно слухав Ілька, а потім його осінило:

- А давай, він втік від них під воду!

Ілька закліпав очима:

- Під во-оду?.. А давай!

Хлопчик наче проснувся, вмостився краще на лаві й приготувався слухати. Ілька почав з виразом, наче декламував зі сцени:

- І от головний забіяка пірнув під воду. А діти всі стоять поряд і думають: "Що ж робити тепер?" А тут і міліціянти підоспіли. Питають: "Хто плавати вміє?" Всі мовчать, переглядаються. І тут один хлопчик виходить уперед і каже голосно: "Я вмію!" Мммм... Ну, хай його буде звати Нікіфором.

- Ілько! - обізвався ззаду хлопчиків тато. - Де то ти такі імена береш? І розповідаєш так складно, заслухаєшся просто!

Ілько просяяв, вдоволений. Знав, що розповідає гарно, не вперше вже його за це хвалили.

- Та то він в садку завжди так всіх коло сабе збирає, - втрутилася його мама. - Вихователі кажуть, іноді таке вигадає, що й самі сідають послухати.

Ілько цвів, наче троянда. А хлопчик нетерпляче переводив погляд з одного на другого і аж підстрибував від бажання продовжити, хоч і зараз було приємно, що всі так хвалили брата.

А Сава зі свого кутка насупився, йому зажди було наче напад проти нього, коли за розповіді хвалили Ілька. А одного разу тато ще у приклад малого йому поставив. Ох і трьопки він тоді задав Ільку! Нема чого задаватися! Хай знає, хто старший. І пішов зі столу кудись у темряву.

Нарешті дорослі знов повернулися до своїх розмов, а щасливий Ілько продовжив:

- Так от. Нікіфор і каже: "Я можу плавати!" І всі почали радіти і плескати в долоні.

Ілька перевів дух, замовчав на секунду. Хлопчик стрепенувся:

- А далі? Що далі? Він пішов під воду? Як він там дихав? - нарешті насмілився він спитати головне.

- Як дихав? - наморщив носа Ілько. - Ну, мабуть, йому дали такий костюм підводний, щоб він і захищав його водночас.

- Ні, - розчаровано розслабив спину хлопчик. - А якщо сам, без костюма?

- Як то - сам? - здивувався Ілько. - Люди під водою не дихають, я знаю.

Хлопчик відчув, як зі спини підступає відчай. Поривчасто схопив Ілька за руку:

- Давай вигадаємо, що він якось зможе! Так він буде більшим героєм. А ми зараз з тобою будемо як ті вчені, будемо винахідцями! Давай?

Серце вистрибувало з грудей, хлопчик так дивився на Ілька, так жадав його розповіді, його винаходу, начебто зовсім злилися в його уяві дві реальності.

- Ну то давай, - погодився Ілько. - Так от. Нікіфор у нас дихає під водою сам. Як же ж він це робить?

Ілько схилив голову, замислився. Наче заглядав в свою власну скарбничку, де ховалися його часом такі чудернацькі фантазії.

- О, знаю! - вигукнув він. - Нікіфор пірне на саме дно, а коли стане йти по ньому ногами, то в нього виростуть риб'ячі зябра. А як він почне спливати доверху, то вони знов щезнуть. А забіяка ж важкий, він теж там десь по дну ходить.

Хлопчик вражено зітхнув. А й дійсно! Якщо можна ходити по землі й дихати, а коли плаваєш, то не вийде, то чому б не змогти дихати, коли йдеш по дну? Правда, в його сні то було якось не так, но то вже таке. Як уві сні вже не вийшло. А Ілько діло каже.

- Слухай, слухай! - смикнув Ілько хлопчика за руку. - Не відволікайся, чого ти? Я не цікаве кажу?

А хлопчик і справді поринув вже в свої думки, почав обмірковувати Ількову ідею. Вихопив з його розповіді найважливіше для себе та й перестав слухати брата.

- Ой, пробач. Ні, ти дуже цікаво розказуєш. І Нікіфор мені подобається, а особливо його риб'ячі зябра. От ти вигадав добре!

- Правда? - посміхнувся Ілько. - Я про те, що під водою коїться, ще ніколи не вигадував.

- Правда, - підтвердив хлопчик. - В тебе добре виходить.

А дорослі почали вже прибирати зі столу й збиратися у хату, готуватися спати. Ніхто не бачив, як повернувся Сава, але він вже був тут, з усіма. Коли зі столу було прибрано, всі пішли до хати разом. Вклалися спати та позасинали досить швидко. А хлопчик заплющив очі і став чекати - яким то він буде уві сні із зябрами?

10

Зябра уві сні хлопчик отримав, як і очікував. Лише він пірнув у воду, дістав ногами дна, як щось наче відкрилося в нього між ребрами і він вдихнув. То було щось неймовірне! А з іншого боку те дихання сприймалось так природньо, що, здавалось, наче зябра він мав завжди. Але цуценят він так і не побачів цієї ночі... Але зустрівся там з чудовиськом, про якого розповідав Ілько. І воно чогось звало його Нікіфором...

- То вставай вже! Прокидайся, - шепотів хтось на вухо хлопчикові.

Він важко відкрив очі. Навколішках коло його ліжка сидів Ілько і посміхався.

- Вставай, сонько! Ти один вже лишився спати.

- Мм?.. - визирнув на кімнату хлопчик. І правда, вже нікого не було... - Ну добре, встаю...

Сави теж десь не було, але хлопчик з Ількою не дуже сумували з ним. Надворі дорослі теж десь розійшлися хто куди - по городу, по садочку, хтось порався у літній кухні.

Молодші брати вже зібралися майнути на річку, як їх біля воріт перехопила тітка:

- А ну, куди зібралися? Бігом снідати!

- У-у-у, не хочу ще! - затягнули ті на два голоси.

- Добре. Тоді лише молока з калачем і все. Згода?

- Згода, - змирилися брати і пішли за нею до кухні.

Калач і справді виявився добрим і вони вже з другого надкусу позабували, що не хотіли снідати.

- Ну ось, молодці. Теперь біжіть, куди хочете.

- Дякую, мамо, - сказав Ілько.

- І я дякую, було смачно.

- Мої ж ви ввічливі! - втішилася тітка. - Ну йдіть уже, йдіть.

І вони вийшли на вулицю. Не побачили, як з поза хати на них люто дивився Сава. Вони знову пішли гуляти! Хлопчику не потрібні іграшки! Та хто він такий? Він жебрак і батьки його жебраки, так тато каже. Вони ось йому пожежну машину подарували, а він і не грається, наче в нього іграшок повно. А він, Сава, що, вчора ввечері задарма від всіх втік та повідкручував колеса в неї? Сподівався, з ранку галас буде, хлопчик буде плакати - бо то ж такий цінний дарунок, та машина! А вони навіть на глянули на неї. Знов пішли до річки. А Сава залишився за хатою зі своєю безсилою люттю.

- Знаєшь, Ілько, а мені сьогодні наснилося, що я Нікіфор і в мене під водою виросли зябра!

- Та що ти кажеш! От як добре! То Никіфор завітав до твого сну! От він мандрівник у нас виходить!

Хлопчик оторопів трохи, не встигав за викрутасами уяви брата. Мотнув головою, наче скидуючи щось з очей, сказав:

- Я зараз спробую, як він, - сказав хлопчик.

- Що спробуєш? - не зрозумів Ілько.

- По дну ходити та дихати зябрами.

Ілько розгубився. Він, звісно, хотів, щоб той вірив його розповідям, але щоб настільки...

- Ой, може не треба?..

- Чого це?

- Бо люди не дихають під водою...

- Не дихають ті, що плавають. А тім, що ходять по дну ногами, даються зябра. Ти ж сам казав. Ну, казав?

- Ну, казав... - протяг Ілько. Зсередини зростала тривога, але кудись поділися усі слова, щоб вимовити її.

- Ну, то от я і спробую. Будемо знати. Чи ти бачив хоч одного, хто ходив по дну і щоб він сказав, що зябра не виросли? От бачиш! Треба спробувати.

Вони пішли геть далі, де берег ставав вже дуже крутим, а вода одразу була глибокою. Хлопчик скинув шорти та майку. Ілько переминався з ноги на ногу й злякано дивився на хлопчика.

- Ілько, чого ти? Якщо не вийде, я просто випливу і все! - намагався підбадьорити брата хлопчик.

- Випливеш і все?

- Так. От дивись.

І без всілякого попередження розбігся і стрибнув у воду. Бризки долетіли до Ілька і той підскочів до води і став вдивлятися в неї. Але хлопчик підняв таку мутнину, що геть нічого не було видно. Він майже перестав дихати і не відводив очей від води. І тут з неї вистрибнув хлопчик. Підтягнувся на руках та виліз на берег. Поки той тер очі та відпльовувався від стікаючої води, Ілько схвильовано заглядав йому в обличчя.

- Ну як? Вийшло? - спитав він майже пошепки.

Хлопчик розчаровано відмахнувся:

- Та де там вийшло! Я тільки торкнувся ногами дна, як вода мене винесла знову наверх...

- Отакої... Цього ми не передбачали... - як справжній винахідник сказав Ілько. - Що ж робити?

- Я знаю! - вигукнув хлопчик. - Камінці ж завжди тонуть у воді. От я прив'яжу собі до ніг великий камінь і тоді точно не спливу.

- А як же ти там ходити будеш?

Хлопчик замешкався. Не міг же він розповісти Ількові про цуценят, які самі до нього припливуть, а йому лише треба потрапити у їх світ. То було щось таке глибоке, про що зараз він ні з ким не міг говорити. Тому треба було начебто підтримувати вигадку Ілька.

- А я просто постою там. Чудовисько саме до мене припливе, а я його тоді вже!.. - і він сміливо викинув руку уперед, начебто в ній була якась зброя.

- А як ти його?.. - несміливо спитав Ілько.

- Ну... Коли я туди потраплю, там в мене разом із зябрами з'явиться зброя, - сміливо брехав хлопчик. Треба було сказати що завгодно, аби тепер Ілько його не зупинив. Він не міг це йому дозволити саме зараз, коли до зустрічі з цуценятами залишався лише один крок.

- Тімка, не треба, прошу тебе...

- Хто-о?.. - повільно й примружившись повернувся до нього хлопчик.

- Ой, пробач... Але не треба. Я боюсь.

Хлопчик заспокоїв його:

- Не бійся. Все в мене вийде. А ну, дай мені свого пояса. Я зчіплю зі своїм і причепимо до ось цієї камінюки.

Ілько з переляканим лицем наче зачарований мовчки зняв пояса та віддав його хлопчикові. Той, як і казав, зціпив два разом, одним наче талію, застібнув довгасту камінюку, а другим обвив свої ноги. Потім випрямився.

- Ну ж бо, допоможи мені! Я сам не зіштовхну його.

Ілько стояв поряд і дрібно тримтів. На очах були сльози.

- Будь ласочка, я все вигадав, не треба! То все неправда, я збрехав!

То був останній Ільковий аргумент, але і він не спрацював. Хлопчик посміхався і наче в нього зовсім не було страху. Це ще більше налякало Ілька. Але хлопчик голосно зкомандував:

- Давай на раз-два-три! Раз! Два! Три!

Ілько й сам не зрозумів, як хлопчик втягнув його у виконання цього дійства. Мабуть, то була його звичка з дитсадка - коли хтось із старших голосно рахує, то він все виконує... Камінюка, а за нею і хлопчик бовхнулися у воду. Ілько завмер. Хлопчик не спливав. Страх всередині розростався, а річка знов виглядала так, наче хлопчик туди і не стрибав. Ілько здавлено пискнув та кинувся бігти звідти.

11

Тепла вода колихала хлопчика, мов мати на долонях. Саме перед очима хтось борхався величезними лапами, не розгледіти - надто темно... Він ворухнувся, ноги за щось зачіпилися. Він нахилився - так і є, штанина застрягла між гілками, як відчіпити? Він смикав-смикав і відірвав її. Випрямися, а вона стала в його руці червоною хусткою... Таку мама носить інколи на шиї. Зате тепер можна йти, ноги вільні.

Хлопчик ступив уперед, повів перед собою рукою і розвиднілося. Аж от якась дивна галявина, а там он його цуцунята.

- Цуценя-ята-а! - покликав він, але не почув свого голосу. Як то так?

"Ох, чому ж він не дав їм імен? Як же ж вони тепер - безіменні?.." - промайнуло тривожно в голові.

- А ми тепер, як ти, - хтось сказав йому збоку.

Хлопчик озирнувся і поряд з ним опинилося величезне цуценя, й не обіймеш його всього за раз, як захочется. А як же не обіймати цуценят? То ж перше діло! Хто ж цього не знає? І він кинувся, обійняв його, а воно поклало йому лапу на спину й сказало:

- Ти безіменний і ми теж. Ми тепер з тобою однакові.

"О, то добре, якщо однакові. Але як я вас буду розрізняти? Як кликати буду? То ж як я один без імені, то мене не сплутають. А вас же двоє! Як же бути?"

Чомусь хлопчику не треба було говорити. Він лише думав, а цуценята його розуміли. Одне підскочило й каже:

- Ну, тоді можеш звати мене Ліве Цуценя.

- А я тоді буду Праве Цуценя, - почув хлопчик ще один голос і справа справді з'явилося друге цуценя.

Хлопчик такий радий був! Він кинувся до другого цуценяти і теж обійняв його. Те смачно лизнуло його через усе плече й щасливо захекало зовсім по-собачому. То було навіть дивно вже, бо вони ж розмовляли по-людськи.

"То ти все добре кажеш, але як я вас буду відрізняти, коли ви поміняєтесь місцями? Я ж не можу тебе продовжувати називати Ліве Цуценя, коли ти будеш знаходитися справа?"

- А й справді, - погодилося Ліве Цуценя. - Який же ти в нас розумний! А якщо ти станеш мене звати, наприклад, Перше Цуценя, а його - Друге Цуценя?

Друге Цуценя втрутилося:

- Чого це ти Перше, а я Друге? Може навпаки?

- А от і не навпаки, бо я народилося на двох цуценят поперед тебе.

Хлопчик переводив погляд з одного на друге цуценя й здійняв примирливо руки:

- Годі, годі! Не сперчайтеся! Я не хочу суперечок, принаймні зараз. Адже я вас знайшов. Мої хороші!

- От бачиш, - сказало Перше-Ліве Цуценя, - ти вже починаєш балакати з нами. Нам вже не обов'язково тільки розуміти твої думки. Ти й сам можеш тепер їх висловити.

"І справді", - подумав хлопчик, але цуценята все ж таки це почули. Хоч то й було не обов'язково.

А потім хлопчик трохи розгубився:

- А я до вас без подарунків - ні кісточок, ні каші в мене нема...

І наче в підтвердження поліз у кишені й вивернув їх обидві. З одної випала величезна кістка, а м'яса на ній було - на людському столі кращого не буває. А з другої висипалися грудочки каші. Хлопчик здивовано оглянув їжу і трохи відступив назад.

- Ну от, а казав подарунків нема! - зраділо Друге-Праве Цуценя.

- Ну то їште ж! - вигукнув хлопчик і вказав на всю смакоту, що повипадала з його кишень. Цуценята переглянулися й зам'ялися.

- Що таке? Ви не голодні? - не зрозумів хлопчик.

- Та не дуже, - відповіло Друге-Праве Цуценя. - Розумієш, в нас тут тепер багато їжі. Дивись.

І воно махнуло лапою кудись в бік. Хлопчик повернувся туди і перед його очима пропливли цілі засіки такої смачної їжі, що він з батьками такої не їв.

- Отакої! - здивуванню хлопчика не було меж. Та й трохи заздрощів, що там вже казати. Бо й він сам не завжди ситно їв.

- Бачиш, скільки в нас всього? Не хвилюйся за нас. В нас все добре. А твої кісточки ми все ж таки заберемо. Дуже вони смачно пахнуть. А кашу не треба, згода? - і Перше-Ліве Цуценя винувато відсунуло лапою злиплу сірувату грудочку.

Хлопчик наче застидався:

- Пробачте мені, я вам приносив те ж саме, що й сам їв!

Цуценята знов переглянулися й чомусь почали гавкотіти, як справжні цуценята, а людську мову в них начебто відібрало... А потім вони стали зменшуватися і кудись плисти. Хлопчик простягнув до них руки... і закашлявся. В горлі пекло, в грудях наче смерч пройшовся, очі не розтулити. Де ж цуценята? Який галас! Чому всі так шумлять?  І мама плаче? Чи то здається? І знова напливла темрява.

12

Очі було відкривати важко. Наче оті старі вікна після зими. Поки не відчиниш їх, не зрозумієш, чи пережили вони зиму. А вони риплять, хрускають, лякають розмірами пошкоджень... А ти все тягнеш, тягнеш за ручку, намагаєшся та сподіваєшся...

- Здається, приходе до тями...

Чий то голос? Не схожий на цуценячий. Та й вони наприкінці вже перестали балакати по-людському... То хто то є? Очі, здавалося, вже були майже відкриті, а нічого не видно. Як у тій воді темній. Ноги ж заплутались! Хлопчик ворухнув ногою, а вона не ворухнулася. Ну точно, зачіпився ж. А потім перед очима щось пропливло. Наче лице чиєсь... Цуценята стають людьми?.. Що то буде далі?..

- Ну добре, добре. Йдіть уже всі. Хай мама з ним залишиться.

"Тато? Що ти робиш під водою? І як ти маму сюди привів? Вони ж обидва не можуть тут дихати, тільки в нього є..."

- ...зябра... - ледве вимовив хлопчик.

Мама закрила очі та поклала долоню на лоба синові.

- Все добре, милий. Мама тут. Ти вдома. Все вже добре.

"Вдома?! Як вдома?! То де ж добре, якщо я вдома?! Чи я й цуценят з собою привів?"

Хлопчик слабкими силами наче кинувся кудись. Мама втримала його, поклала назад на постіль, прикрила ковдрою.

- Марить... - сказала у простір.

- Цуценята... - вимовив хлопчик.

В мами навернулися сльози. То все ж таки цуценята... Не вірила вона його радощам з Ільком, не вірила, що вже все минулося.

- Так, рідний, цуценят вже нема. Але вони вже не будуть ніколи голодними.

Хлопчик затих на ліжку. В очах стало прояснюватися. Мама сиділа поряд на стільці. На ній її синя кофта, що вона на вулицю в ній ходить. Але чому вона в ній вдома?

- Мамо...

- Так, хороший.

- Я їм їсти приносив...

- Я знаю, синку. Ти молодець. Ти в мене дуже хоробрий.

- А вони кашу не схотіли... В них тепер багато є...

Мама насупила брови, трохи відхилилася від сина. Про що він? Марить? А чи марить? Холод пройшов по спині...

- Ти пам'ятаєш, що сталося, синку?

Наче хтось ляпаса дав. Що сталося? А що саме сталося? В голові закрутилися картинки - грушу стягнув зі столу (чи то вчора було? і до чого та груша?!), Ілько та його історія... Вони пішли на річку... Так, звісно!

- Я чудовисько ловив, а воно сказало, що я Нікіфор...

"О, господи..." - мама закрила собі рота долонею.

- Рідний мій, навіщо ти прив'язав камінюку до ніг? Якби не Ілько...

Мама схліпнула і знову затулила рота.

"Ілько?.. А що Ілько? Так, про чудовиська та Нікіфора то сон був, дурна голова. Тільки маму налякав."

- Мамо, то сон був.

- Так, синку, звісно сон.

- Але він пішов за мною з ночі... Як то так буває?..

- Пішов за тобою?.. - мама ледь стримувала плач.

- Він покликав мене. Я знав, що Ілько вигадує, а сон сказав, що то може бути правда... Мамо, пробач, я повинен був спробувати...

- Що спробувати?! - з жахом прошепотіла мама.

- Цуценят врятувати...

"Ох..."

- Сонечко, їх не врятуєш вже. То така доля...

- Ні! - хлопчик рванувся і теж схліпнув.

Рипнули двері. Тато підійшов до ліжка, поклав дружині руку на плече:

- То йди. Я сам...

Вона притулилася щокою до його руки і вийшла з кімнати, не гледячи йому в очі.

- Привіт, синку.

Хлопчик заплющив очі. "Але не закрив вуха", - подумав тато.

- То було колись-колись, я тоді був трохи старший за тебе. Я пішов гратися влітку... Таке ж літо було, як зараз. Я птаха знайшов. Я спочатку подумав, що він мертвий, а підійшов - птах ворухнувся, але не летів від мене. Я взяв його в руки... Він отакезний був!

Хлопчик хоч і робив вигляд, що не слухає, а у цю мить зацікавлено розплющив очі та повернув голову. Татові долоні були розставлені так, що то, мабуть, був хтось більший за голуба.

- То й що далі? - хлопчик намагався буркнути, але вийшло пискляво.

- Я забрав його додому. Тато сказав, що в нього перебиті обидва крила.

- Ти вилікував його?

Батько дивився в синові очі і йому зараз повернулося все - його пташина туга. То й досі іноді боліло. А тоді, по-свіжому, йому здавалося, що він теж вмирає...

- Ні, сину. Птах помер. Тато мені сказав, що його неможливо було вилікувати...

- Але ж ти хоч намагався?! - вигукнув хлопчик, наче різонув батька тонким лезом.

- Я не знав, як...

Тоді хлопчик повернувся прямо лицем до нього і тихо промовив:

- То ти і птаха не врятував, і цуценят потопив...

Це було в саме серце. Татові аж подих перехопило. Вони дивилися один на одного, не зводячи очей. Тато розумів, що повинен витримати.

- Я винен, сину. Пробач мені.

І схилив голову хлопчикові на постіль, там, де рука його лежала. Той руку прибрав. Тато зціпив зуби, але голови не забрав. Довго так пробули. Потім хлопчик порушив тишу:

- А ти бачив, як він помер?

Тато нарешті підняв голову.

- Ні, не бачив. Я третього дня вранці прийшов, а птах просто не рухався.

- І що ти зробив?

- Я злякався. Я зрозумів і я злякався. Я заплакав і побіг до тата.

- І що він тобі сказав? - до хлопчика наче почали повертатися сили.

- Він сказав, що я не винний. Що птаха не можна було врятувати. Я був безсилий.

- Але цуценята!..

- А перед тобою я винний, хоч і не міг вчинити інакше. Перед ними винний. Я не прошу мене зрозуміти. Я прошу пробачити.

І він знов схилив голову. Вони помовчали. І тоді хлопчик спитав найстрашне:

- Їм боляче було?

- Ні! Що ти, ні! - тато знову підняв голову. - Вони просто неначе заснули...

- Але я їх бачив і вони не спали!

- То тобі ввижалося, сину... То були не вони. То марево...

- А що ти зробив з птахом?

- Ми з батьком поховали його.

- Де?

- Тут, у садочку. Я ж теж виріс у цьому домі...

- Покажеш мені? - голос хлопчика трохи потеплішав.

- Обов'язково. Як одужаєш. А зараз поспи.

І тато підійнявся. Майже дійшов до дверей вже, як його знов спіймав голос сина:

- А вони точно не повернуться?..

- Вони не повернуться.

Помовчали.

- ...як заснули?

- Саме так, сину.

І тато вийшов з кімнати.

13

Минуло кілька днів. Хазяйни й гості вже починали потроху жити звичайним життям, а хлопчик все ще лежав в своєму ліжку. Він часом ще марив, тому мама намагалася ще не залишати його надовго насамоті.

Йому спати не хотілося. Але через деякий час хлопчик знову пірнув у напівсон. Там навколо нього здоровезними кроками ходив птах, такими великими, начебто він і не міг так. Але міг. Уві сні все можливо. То був якийсь такий сон, що хлопчик майже розумів, що спить.

З-поза хати визирнув маленький мокрий ніс. "Цуценя?.." - несміло прошепотів хлопчик. І ось воно, косолапе, вийшло у двір. Хлопчик кинувся до нього. "Цуценяточко моє!" - і схліпнув. І спалахнула думка: "Якщо він на подвір'ї, тут, не під водою, то воно живе? А де ж інші? Але ж це сон..." Якось він все ще знав це.

"То чого ти прийшов до мене? Де брати твої? Я не хочу тебе одного, я хочу всіх!.. Ой, пробач, пробач мені... Живи, малий..." Начебто привітатися прийшов. А кругами навколо великими кроками ходив птах.

Все змішалося. "Як то так? Бо птах же ж не з мого життя. То батьковий птах. Він не вберіг його." А він сам не вберіг цуценят. Що тепер дати їм? Хлопчик став на одне коліно й торкнувся пухнастої спини цуценяти. Воно було коричневе з білою плямкою між вухами. Хлопчик посміхнувся: "Так от хто ти! Ти Плямка, так?" Засміявся, вхопив цуценята на руки, притиснув до себе. А собача лизнуло його в лице, тричі. "Пля-я-ямка!" - протягнув хлопчик. - "Чого ж ти так довго мовчав, не казав, як тебе звати?" Цуценя тикалося носом йому в шию.

Але от почулося ще скуління й з-поза хати вийшло ще одне цуценя, те, що чорненьке було, з білою лапкою. Хлопчик кинувся і до нього. "А ти будеш Чорновухом!" - скрикнув. Цуценя метеляло хвостом й норовило лизнути в самі губи, як і Плямка. Він обійняв Чорновуха, посміхнувся йому в м'яку шерстину.

- Заснув наче...- почув він крізь сон голос матері. І виринув зі сну.

- Я не сплю...

- Синку, як ти? Чи хочеш їсти? - обізвалася до нього мама.

- А ви що, сідаєте вже?

Як було йому сказати, що з його підводними пригодами всі наче забули про їжу. Їли хто коли...

- То можемо й сідати вже...

- А де Ілька? - схопився хлопчик.

- Покликати його тобі?

- Так, поклич...

Через хвилину Ілько боязко зайшов в кімнату. Він дивився на брата, наче не знав, чого очікувати. Поки той був без тями, його дорослі вже заспокоювали і хвалили, дякували за вчинок. Казали, що він дуже хоробрий хлопець, бо зміг врятувати брата. Але йому  все ще було дуже лячно.

- Привіт... - несміло ступив він у кімнату.

- Ілько... - хлопчик підвівся на одну руку.

Брати мовчки дивилися одне на одного. Вони обидва були надто малі, щоб вимовити те, що зараз переживали.

- В тебе не виросли зябри, так?.. - нарешті спитав Ілько.

Хлопчика наче окотило жаром. Перед очима пронеслися водорості, чудовисько, діти з дитсадка, цуценята...

- Ні, виросли! І я балакав з цуценятами! - з запалом вигукнув хлопчик. Потім наче стух. - Але якось не надовго, мабуть, виросли...

Ілька стояв поряд і розгублено мовчав.

- Ти ж міг втопитися...

"Втопитися?" Така думка хлопчику не приходила. То може всі саме від цього переполошилися так? Так, вони ж не знали про зябра, тому так і подумали...

- Але ж я живий, бачиш! Значить, зябра спрацювали.

Ілька насупився.

- Тільки от я не пам'ятаю, як вибрався звідти... Пам'ятаю лише, як цуценята перестали говорити по-нашому. Ой!..

Хлопчик згадав, що не розповідав Ількові про цуценят, а казав, що піде під воду за чудовиськом. І поспішив виправитися:

- Тобто я став Нікіфором і ганявся за чудовиськом...

Ілька вже майже плакав.

- Пообіцяй, що ти більше не будеш прив'язувати комінюку до ніг!

Хлопчик зупинився. Так от що так налякало Ілька! Дивно. Він і забув про це, бо то ж була така маленька технічна деталь, до чого їй стільки уваги? Дивно.

- Ну... Добре, - погодився.

- Добре, - трохи веселіше промовив Ілько і зробив крок до хлопчика. - І давай тепер краще у дворі гратися.

"От він чудний!" - знову подумав хлопчик, але вголос сказав:

- Давай.

Помовчали. Потім Ілько спитав:

- То ти встаєш їсти? Там вже всі сідають.

Хлопчик відкинув ковдру й повільно спустив ноги на підлогу.

- Встаю.

Глянув на Ілька.

- І знаєш... - промовив тихо. - Можеш вже звати мене Тімом.

Ілько посміхнувся. І брати неспішно пішли надвір.

14

Дорослі накривали до столу, тихо розмовляли про щось, час від часу уникали поглядів один одного. Ось молодші хлопці вийшли на двір.

- Отакої! Синку, ти вже встав? Ти добре почуваєшся?

- Так, мамо.

Хлопчик йшов майже впевнено. Поряд з ним йшов Ілько. Мама глянула на нього, той трохи усміхався. То гарний знак.

- Ну, то йдіть до столу.

Дядько з тіткою повернулися до них і завмерли з тарілками в руках. Потім тітка ворухнулася і заговорила:

- Хлопці, обідати час. Тімка, добре, що й ти вийшов до нас. Ой... - осіклася.

- Його вже можна називати на ім'я, - вступився за брата Ілька. - Тільки Тім, не Тімка.

І озирнувся, наче шукаючи підтвердження. Тім серйозно хитнув головою на знак згоди.

- Ну от і добре, - мовила тітка.

Позаду батьків стояв Сава і наче розгублено дивився на молодших хлопців. Наче кудись дівся його гонор. Він зробив крок уперед. І зіткнувся з батьком, що саме ніс до столу величезну супницю.

- Сину!

Сава відскочив назад з-під його ніг.

Нарешті всі всілися. Останнім до стола прийшов батько Тіма, сів навпроти нього. Всі почали накладати їжу, хтось кудись тягнувся, а Тім підняв на батька очі. Перед його внутрішнім поглядом промайнув птах. "То батьковий птах..." - наче хтось прошепотів йому в саме вухо.

- Тато...

Вони зустрілися очима. І завмерли. Тато повільно простягнув руку до порожньої тарілки сина і спитав:

- Що ти будеш, сину?

І далі закрутилося. Начебто саме в цю мить закінчився сон. Пішло геть марево. За столом гомоніли, дзвенькотіли виделками. Іжа була смачною. То повертався йому до рота смак.

А після обіду до братів прийшов Сава. Він переступав з ноги на ногу, наче щось хотів сказати. Але мовчав. На підмогу прийшов Ілько:

- Давайте в щось пограємо!

Сава посміхнувся, повернувся до Тіма:

- Ми ж тобі пожежну машину подарували, а ти нею ще не грався.

І про себе додав: "Я колеса вже прикрутив на місце." Ніхто так і не зрозумів, що коли Тім майже не втопився, то Сава якось пов'язав це зі своєю маленькою помстою братові. І злякався, страшенно злякався, що стане винним у його смерті. Тому, поки дорослі намагалися врятувати Тіма, а потім тихими кроками ходили повз хату, в якій той лежав днями, Сава, стримуючи сльози, прикрутив знову до машини колеса. Сидів коло неї навколішки, порався і шипотів собі під ніс: "Тільки живи..."

Тім підняв очі:

- А й справді. Я ще й не роздивися її.

- То ходімо до хати, вона там! - сказав Ілька.

І брати всі втрьох пішли до іграшок.

А ввечері, коли Сава з Ількою були коло батьків, а Тім залишився сам, до нього підійшов батько.

- Тім...

Хлопчик підняв на нього очі.

- Ти пам'ятаєш?..

- Цуценят? - майже випалив Тім. І осікся...

Тато зітхнув.

- Так, сину. Цуценят. Я знаю. Ти не забудеш їх. І добре. Не забувай. Але чи пам'ятаєш ти про птаха? Про того, що з мого дитинства? Я розповідав тобі...

Наче хто крилатий торкнувся його за плече... В голову, здавалося, посипалися картинки - птах, цуценята, водорості, Ілько, знову птах, татова розповідь...

- То ти покажеш мені, де ти схоронив птаха?

Тато зітхнув. Саме цього він хотів. Саме цього чекав стільки днів. Не знав, що до цієї хвилини треба буде пройти через те жахіття, що все ще приходило до нього по ночах. Але він тоді зціпляв зуби і навіть дружину не будив посеред ночі, коли зривався з постілі, бо йому знов ввижався Тім з синіми губами, що завсім не дихав... А до ніг його прив'язана каменюка... І в ту мить він ще не знав, чи погляне він ще раз в його очі.

- Так, Тім, звісно покажу. Пішли зі мною.

І простягнув йому руку. Хлопчик на мить завагався, а потім вклав свою руку у величезну долоню тата.

Вони мовчки йшли майже до кінця саду, але не з того боку, де була стара баня. З іншого. Тім йшов за батьком і дивився на свої ноги. В якусь мить тато зупинився. І сказав:

- Ось тут.

І хитнув рукою кудись униз. Тім поглянув туди. Дерево, земля. Нічого такого. Звичайне дерево, як усі в садку. З питанням поглянув на батька. Той набрав повітря в легені.

- То давно було. Спочатку я на цьому місці встромив гілку, щоб впізнати його. А її дощем змило. Я потім поклав сюди камінець, але через деякий час він теж кудись дівся...

Тім зморщив лоба:

- А ти точно пам'ятаєш, що це саме те дерево?

- Так, сину, дерево саме те. Це я назавжди запам'ятав. Ось дивися.

І сів навколішки. Махнув рукою, запрошуючи і сина сісти. Коли той опустився на коліно, тато вказав на стовбур дерева майже над самою землею.

- Бачиш цю відмітину?

І провів пальцем по розщілині, там начебто хтось намагався зрубати дерево. І тато розповів, що саме так, його батько намагався його зрубати, бо воно було занадто старе. Почав рубати, але щось тоді відволікло його. І дерево так і залишилося. Воно вже було не родючим і від нього була велика тінь, що вкривала багато землі. Але невдовзі помер птах. І син пригадав те дерево з білою раною біля самого коріння, коли батько сказав, що птаха треба поховати.

- Бачиш? Ти ж помічав, що на цьому дереві ніколи не буває яблук? І вже ніколи не буде. Але воно все ж таки живе. Мені тоді важливо було поховати птаха під деревом, якого вже не мало бути тут. Але воно було. І зараз є...

Тім простягнув руку до стовбура і провів тонкими пальцями по здибленій корі. І спитав несподіване:

- А дереву тоді було боляче?

- О, Тіме... Ні, я сподіваюся, що ні... - помовчав трохи. - Знаєш, мій рідний... Це тобі боляче. За цуценят боляче, за птаха мого, за дерево... Тобі, не їм. Їм вже не боляче. А ти відчуваєш біль, бо живий.

Тім мовчав. Перед очима стояв чоловік з сокирою і зяяла біла рана на дереві.

- А вона швидко загоїлася?

- Не дуже... - тато був готовий до будь-яких питань, але саме ці перехоплювали йому подих.

Але вирішив говорити:

- Спочатку біла рана пожовтішала і припинила сочитися. Потім стала коричневіти... Тато сказав замотати це місце ганчірками, щоб його зайці не погризли... Ми так і зробили. А коли вже потім розгорнули, то там вже майже все заросло...

Тім дивився у землю. Потім тихо спитав:

- А що птах робить під землею?

- Ох, синку!..

Тато поривчасто закрив рота зціпленим кулаком.

- Його вже й там майже нема. Його вже ніде нема.

Тім схліпнув:

- І цуценят?..

- І цуценят, синку... Їх теж нема...

Хлопчик набрав у рота повітря, як перед криком, і в ту мить тато схопив його на руки і міцно притиснув до своїх грудей. І дитячий голосний крик потонув десь коло батькового серця.

Тім плакав довго. Його тіло здригалося, наче від жахливого болю. Тато мовчки заколисував його, згадуючи синову собачу тугу після того, як він потопив цуценят. І думав, що зараз то були інші сльози. Вологими ставали й його очі. З душі виринали уривки про дитинство. Але воно сплинуло, залишилося в пам'яті. А на руках він зараз тримав того, чиє дитинство було сьогоденням. І він так прагнув, щоб воно було щасливим! Жахався зараз вже в сотий раз, що ледве не втратив сина. А той плакав в нього на руках про втрачених цуценят.

Все начебто змішалося... Невічні птахи, пахучі цуценята, такі різні і такі схожі дитинства та пам'ять, яка не поспішала відступати... Ніхто не знає, скільки вони так просиділи...

Аж ось ззаду тихесенько підійшла дружина. Поклала чоловікові руку на спину, трохи нижче шиї.

- Хлопчики мої, - мовила.

І обійняла їх обох. Тім потрохи заспокоювався. Сідало сонце, земля ставала сірою. А вони ще деякий час сиділи так усі втрьох і Тіму було так затишно, як не було з того самого дня, як тато знайшов його цуценят.