Сл д на земл

                СЛІД  НА  ЗЕМЛІ

                Шляхів багато,
                Та одна дорога,
                По двох стежках
                Життя не перейти.
                Початок їй –
                Від отчого порога,
                І слід один
                В житті залишиш ти.      
                В. Васкан
 


                Розділ перший
                Потрібно жити так, аби 
                кожний прожитий день
                здавався новим.
                С.Т. Коненков
   

      Строкатий  схід сонця осяяв  широке поле і дорогу, що поділила його надвоє. Здалеку здавалось,  хтось незрівняно-великий  розкидав  по землі барвисті хустки, а потім легко провів між ними сріблясту стрічку, створюючи мальовничий краєвид. Звідусіль неслись мелодійні трелі – то  випробували голоси ранішні пташки. З кожною хвилинкою їх переспів набирав силу, поступово вливався особливо музичними нотами  в нову, сьогоденну, діючу симфонію життя.
    Хвилькою пробігся вітерець, на ходу підбадьорюючи  напівсонних бджіл, метеликів, джмелів і іншу комашню.
     Пшенична нива привітала сусіднє різнокольорове картопляне поле. 
     - Шу-ши- и- и!  Ша-а-и-к! – ніжно  веде  розмову  доспіле ячмінне колосся.  «Я уже святкую! Мої квіточки наповнились медом, а йому не варто  пропадати! Злітайтеся мерщій  до мене всі  ласуни»! –  пісенно сповіщає  гречка, підставляючи небу ніжні біленькі суцвіття . 
    Молоденький ранок прислухається до всього, що на цю пору поспішає поспілкуватись між собою. Ні на мить не припиняється життя природи.
     Коли на шляху, що вибіг з Кишинева, з`явилася автомашина, ранок не здивувався, він  одразу впізнав її.  Вона іноді  пробігає тутешніми дорогами, а деколи  навіть  і зупиняється, щоб пасажири  помилувались  місцевою красою.
      Червневий вітерець м’яко влетів у відчинене віконце машини, непомітним гребінцем розчесав сиве волосся на голові чоловіка, який невідривно дивився у далину, міркуючи про щось своє.
    - Пан Попович, - звернувся Валерій Драган,  худорлявий пасажир років п’ятидесяти,  до поважного немолодого вже попутника. - Вітер зачесав вас  по-модному, на зразець півнячого гребінця.    
    - Має щастя, що я його не зловив, - посміхнувся, Костянтин.
    - Одного разу вітрець залетів мені в рот. Я клацнув зубами, та він вилетів через ніс, - регоче третій чоловік, розглядаючи якісь папери в теці.
    - Петро сказав, що хотів вхопити вітер ротом. А я мріяв  його перегнати. Було мені років вісім, коли  з`явилася думка пуститись з ним наввипередки. Недалеко від батькового будинку знаходилось невелике  узгір’я. Селяни казали, що там часто гуляють вітриська. Вертаючись зі школи, звернув  у бік  до горбка. Постояв, прислухався звідки він дме. Відчув його подих. Раз! Стиснув кулак, а там …нічого не залишилось.  Вітер, хитріший, втік з долоні. Тоді я розкинув руки, щоб схопити його, і…побіг з гірки, що є духу. Біжу, а поруч з обох боків летить і свище вітрисько. Так бігли ми аж до вулиці, що вела до батькової  оселі.  Ось тут до мене дійшло - ніколи мені його не перегнати. Прийшов додому, а матуся питається: - Чого хмуро, синку? Хтось тебе випередив у твоїй задумі? - Аж  здригнувся - як то мама могла вгадати мої думки? Пізніше, ставши батьком, сам не раз угадував, які мрії навідуються до голівок моїх донечок, - зиркнувши в барвистий  небокрай, спокійно веде розмову пан Костянтин.
    - У минулому році, зимою, коли ми з вами їздили на Різдво в Романківці,  заходив до сільської крамниці. Мені здається, бачив неподалечку невисоке взгір’ячко. На нім  гурт  дітлашні ковзався  на санчатах. Чи не той, часом, горбок, про який ви говорите? - з цікавістю запитав Валерій.
   - Мабуть, що він. Думаю, на ньому у дитинстві знаходив розвагу і мій батько. Коли мова заходила про зимові ігри, тато щасливо всміхався.
    - Моя матінка навіть молоділа собою, при згадці за дитинство, - додає Петро.
    - Не стрічав  ні однієї людини, яка би не згадувала юнацькі літа. Особливо гарно лягає в пам’ять  зима. Сніг. Ковзанки. Колядки. Темні ночі з бабусиними казками, - задумливо мовить Валерій.   
     - Коли  пішли згадки про зимову пору,  розкажу   один випадок, який став великим уроком  в житті, - зиркнувши на друзів, продовжив розмову Костянтин. – Ходив я тоді вже в школу. Зими в ту пору були іншими, не такі, як зараз. Намело снігу. Припустило морозом. Закричало вітрами. Дорослим  - роздуми про господарство, мені ж - про санчата  і ковзанку. Післяобідній час вигнав дітей У двір. Перегукнувшись, з сусіднім товаришем, схопив санки, побіг на взгір’я, де уже було декілька хлопчаків. Повернувся додому голодний, веселий, щасливий. Матінка запитала як я провів час, а батько – подивився  на підручники і зошити складені на столі – промовчав. Я кивнув головою, даючи татові  зрозуміти, що все в порядку. Усі наслідуючи дні були вже поділені  надвоє: школа і …ковзанка. Уроки встигав робити, бо вчився гарно й зацікавлено. Та тут трапилась біда. Помітив,  у однім чобіткові відривається підошва. Не звернув ніякої уваги.  Ковзався до пори, поки вона трималася.
    - У мене теж приблизно щось подібне було, - регоче Петро. – Попало тоді мені від матусі.
    - А мені від татуся, - поправляє комірець сорочки Костянтин. – Ніколи б не подумав, що батько може так зробити. Побачивши мій чобіт, батечко сказав спокійно: 
    - Спочатку повечеряй, а потім ми з тобою поспілкуємось.
    Їв я, а сам думав, що буде далі. Є такий вираз, що життя - не ті дні, які прожили, а ті, що залишилися в пам`яті. Так було в той день зі мною. Після вечері, тато, сів навпроти мене, глянув кудись через вікно, ніби там побачив щось особливе і, взявши моє рване взуття в руки, запитав:
    - Ти знаєш, як появляються чоботи? 
    - Знаю, - відповітів радісно, - їх шиє швець.
    - Вірно, - хитнув головою батько. – А з чого він їх шиє?
    Тут вже я не був впевнений, що далі зможу відповісти на питання. В кімнаті запанувала тиша. Чути було, як потріскують дрова в грубці, і мама миє посуд після вечері. Батько поклав чобіток поруч себе,  зложив руки на колінах, продовжив розмову, в якій вже я бачив те, про що ніколи не думав. В наступній його розмові, жила велика праця людини з того часу, коли він годував бичка, потім забив і зняв з нього шкіру. Далі шкіру вже виробляв майстер, а третій, шив чоботи.
    Я сидів і не міг поворухнутись від навчальної історії. А батько, закінчуючи бесіду, сказав так, ніби підкреслював кожне слово: «Коли  б ти, вперше побачив маленьку неполадку у взутті, сказав мамі чи мені, – не було би того, що ми маємо зараз. Прийдеться взуття віддати в ремонт, а це займе не тільки час, але і кошти. Крім того, ти завтра не підеш до школи  і на ковзанку. Це тобі, синку, великий урок на майбутнє. Запам’ятай, коли в твоєму житті почнуться неполадки, припиняй їх на початку, бо вони з кожним днем або й навіть часом, будуть збільшуватися, розростатися, розгортатися. Тоді прийдеться  приділяти великі зусилля, щоб їх здолати». Тато встав, взяв чобіт,  поклав його біля пічки,  щоб висох,  сказав матері: «Пошукай його старі. Один день дошкандибає до школи. Ковзанка  заказана на два дні».  Батькове  навчання кожен раз приносило мені велику користь в житті.
    Костянтин Федорович замовк, перевів погляд на кучеряву хмариночку, що грайливо тішилась в просторі, усміхнувся.
    Східна частина  неба потихеньку мінялась, приймаючи нові яскраво-мальовничі відтінки.
    - Вже багато років знаю вас, та не перестаю дивуватись вашим розмовам і згадкам минулого, - задумано говорить Валерій. - А чи не зупинитись нам на декілька хвилинок ось тут, в цьому полі? Присядемо в межі, помилуємось на квітучі трави, на дозріваюче поле, на сонечко... Читаючи вірші, де йдеться про природу, особливо червневу, помічаю, що й тексти моїх радіопрограм  насичуються романтикою.
     - І вірно робиш, - підтримує розмову Петро. - Якраз від таких передач віє чимось загадковим. Я завжди слухаю твої програми по радіо. Чесно кажу, - розповіді з романтичним нахилом мають більший успіх. Люди знаходять в них добро і надійність.
    - Коли ви заговорили про поезію, я зупиню машину, - вступає в розмову  молодий чоловік за кермом. - Слухаю вас, а  душа солодко всміхається.
    - Перекур! – сміється Петро. 
    - Не встигли від’їхати  десять кілометрів від Кишинева, а вже закортіло відпочивати, - м’яко годиться Костянтин.
    - Природна причетність просить в побачення з нею. Поле відкриває для нас двері широко, гостинно, з насолодою. Киньте поглядом навколо. Невже вам не хочеться обійнятись з вітерцем, заглянути в очі Космосу, притулитись до сьогодення літа? – ласкаво зітхає Валерій.
     - До Гаян  їхати годину, можливо й більше. Митниця забере хвилин тридцять. Зупинки для перекуру добавлять ще півгодини. Рахуємо. В дорозі будемо біля трьох годин.
    - А я би їхав,  їхав і їхав.  Кожна наступна хвилинка міняє в собі фарби земного світу, - відкривши двері, говорить Петро. – Для мене ця поїздка – документ для історії. 
     - І для мене теж, - розкинувши руки, мов крила, ривком біжить до межі Валерій, і падає в траву.
    - Буваючи в полі, де нивкою хліба, баштан, виноградники, або сад, вітаюсь з ними і схиляю голову на їх  честь. Так робили мої батьки, діди і всі сільські люди. Їх звичаї передались  мені, - каже Костянтин Федорович, і підступивши до пшеничного наділу, розглядає золотистий колосок.
    - З вашого дозволу накидаю маленький етюд. Зі мною, як завжди, альбом і олівець, - рівняє листки паперу Петро. - З південного краєвиду і  почну...
    - Не знаю, як ви, а я такий щасливий, що ми вирвались на природу, - сідає біля сірого кущику полину  Костянтин.
    - А хто вас витягнув в поїздку? – питає  Валерій.
    - Як тільки ти зателефонував, і нагадав, що ви давненько не були у мене на дачі, або, як ви її називаєте ранчо, одразу все покинув, дав завдання  Миколі приготовити машину для поїздки в цей казковий край натхнення  і відпочинку. Через п’ять хвилин забув за купу завдань і програм на столі, взяв тільки те,  що потрібно в дорозі: настрій, радість, жвавість і …спілкування.
    - Ми же їдемо не працювати, а відпочивати. Нас чекає романтика і щасливі днини.
    - А мене там ждуть дивні знайомства з берегами Дністра. Люблю їх. Кожен камінь – історія. Кожна хвилька – пісня, - легко виказує Петро.
    - Від твоєї розмови віє високим романтизмом, - м’яко зауважує Валерій, і, зірвавши золотисту ромашку, цілує її. 
    - В деякій мірі, ми всі  романтики. Без неї не відаємо себе, - доповнює Костянтин. – У молоді роки писав  віршики, які пахли квітками. В романах іноді теж торкаюсь романтизму. То долини у мене виграють росяними барвами. То поля тішаться врожаєм. То ліс стоїть на варті. То левади кличуть закоханих.
    - Скажіть, будь ласка, як по вашому, про що в ці хвилинки мріє ота нивка, що клином торкається горизонту? – запитує друзів Петро.
    - Про нашу з нею зустріч, - задерши голову, видає своє Валерій.
    - Кожному із нас одне і те ж поле може розказати щось окреме. Ось зараз при горизонті  зрію земну даль, яка  віддається сіро-барвистим вбранням. Для мене вона частина красоти цієї місцевості. Дивлюсь на неї, а в видінні - ниви біля моїх Романковець. Вони були,  і є,  самими найдорожчими і найгарнішими. Тут мабуть проявляється  генетична пам'ять, що передалася від праотців, як кажуть, з молоком матері і працею тата. З полями я познайомився в чотири роки. Батьки взяли мене з собою на жнива. Ніколи не забути той день, який ввійшов в мою свідомість знайомства з земними далями. Дитяча пам’ять ціпка і непорушна
    - Дійсно так, - пригортає до себе високий молочай Валерій. - Пам’ять дитини іноді  перевершує всі починання дорослого життя.
    - Родова, або як нині говорять, генетична – загадка, - підтримує спілкування Костянтин. -  Думаю,  мій  внук Андрій і правнук Дмитро, не відірвуться від мого роду. Їх  будуть тягнути до себе польові простори. Вірю, що  навіть малесенька  ділянка землі біля будинку розгорне в них  ту саму радість, що бавить зараз мене. Задивляться на неї мої хлопці і потягнуться думкою до родинного коріння, подиху далеких ланів. Не обмине це  наслідників сімейства Поповичів.
    - Вашим видінням я похожий на вас, - присідає поруч з Валерієм Петро, і торкнувши поглядом горизонту, розказує: - Давно покинув село. Наймиліше, найдорожче, найближче для мене. Ніколи не забуду його. Зустріч з ним – щастя. Нинішній час не дозволяє бувати там частіше, а жаль.  Не рідко зупиняюсь згадками на подіях, які проходили  в юних роках. Батька бачу, ніби крізь легкий срібний  туман. Чую його голос і доторк  руки. А матінка видиться дуже ніжною і вродливою. Я міг угадувати її кроки, коли  йшла вулицею до наших воріт.
     - Мені до цього часу чуються і сняться  мамині  розмови, про працю в полі, про запахи орної землі, про спілий колосок, який пахне хлібом, - покусуючи травичку Валерій.
    - Як тільки випадає потреба зустрічі з нивами, до пам’яті приходить подія, як ми з матусею і дідом Василем їхали до родичів в сусіднє село. Мав я тоді шість років. Спустивши ноги з воза дивився в бік обрію, де сходилась земля з небом. В якусь особливу мить мені так захотілось побігти в далину, ближче до нього! Скосив погляд на неньку, зрозумів - цього  зробити не можу. В ту миттєву хвильку залишилась в мені думка, прийде час, і я піду в краєчок полечка, де сходиться земля з небом.
    - Ходив? - запитав Валерій.
    - Все життя іду до свого обрію, - годиться Петро.
    - Слухаю вас і думаю, як добре,  що у мене є такі чуйні, вірні і ласкаві друзі. Ваші розмови підказали мені непогану тему для радіо. Через тиждень випущу її в світ, - задоволено ділиться задуманим  Валерій, і ледь чутними кроками йде до рядків пшениці, присідає напочіпки, каже велично: «Хліб нас насущний…»
    - Хто навчив молитися? – звернувся Костянтин.
    - Всі потрошки. Любив,  коли бабка вела розмови з Богом. Слухав, як розказувала йому все: як живе, що має зробити, куди піде і інше.
    - Дивіться, куди це почимчикував наш Микола?  Та він дійсно сільська людина, коли так ходить нивами! – озирнувся  в бік хлібного лану Петро.
    - Мій батько саме так ходив. Ступав між рядками жита, чи пшениці рівно, не шкодячи йому. Він і мене вчив цьому. Та відірвався я від його навчання. Іноді думаю, якби не війна,  де я би був?  Як би склалося моє життя?
    - Те, що вам написано Там, - показав Валерій пану Костянтину у високий простір, - збулося.
    - Ти правий. Не одну годину думав про своє мешкання на землі. Про долю, яка випала мені, про те, що живу в Кишиневі, а не в Романківцях, чи Чернівцях, - розглядаючи якогось кольорового жука, що присів на травинці, продовжує мову Костянтин. -  З дитинства приходять згадки. Здається,  ніби пройшло й немало літ, як я народився, та пам'ять  минулого вилущує те, що давно колись було, і мало своє призначення. Зараз  відкрию вам подію з шкільного буття. Як завжди було, є і буде, діти сваряться і б`ються між собою, але рідко коли гніваються довго. Я не був винятком в юні роки, як і всі, міг влізти в бійку, не гадаючи, правий чи ні. Як трапилось, що мені відірвали рукав у піджаку, -  не помітив. Прийшов додому і зрадів – матусі в хаті не було. Довго сидів, сопів, колов пальці, рвав нитку, нарешті зашив.  Через день ненька зібралась прати. Зняла з вішалки і мій одяг. Все пройшло гаразд. Повернувся я з школи, сів обідати, а мама питає: «Може, підеш вчитися на кравця? У тебе гарно виходить». Мені було дуже соромно перед матусею, не знав, куди ховати очі. А вона, присіла поруч добавила лагідно: «Раніше,  чим показати себе на кулаках, можна було б спробувати на словах порозумітися з товаришем. Не постраждав би піджак,  не ховав би ти очей і не обманював себе і мене». Це був мудрий урок для життя. Не хочу сказати,  що  не бився з хлопцями після розмови з мамою. Та бійки проходили лише тоді, коли  на мене нападали зненацька. Я думаю, ми часто отримуємо такі уроки через незначні випадки. Залишиш в пам’яті вірний висновок, пронесеш  його через роки,  і буде він прикладом добрим і надійним.
    - Я теж рвав одяг в бійках, - роздивляється свій малюнок  Петро. – Отримавши  віником від матері, ховався у бабуні. Іноді вибачався за свої злочини. А коли  порвав свою вихідну сорочку,  мати не сварила. Просто  сказала, що іншу вже не купить, і мені прийдеться ходити в залатаній. Теж було діюче навчання.
    До гурту підійшов Микола з  букетом польових квітів.
    - Поставлю в банку з водою  довеземо до дачі свіжими, - промуркотів  чоловік.
    - Цим сказано все, - вдогін Миколі усміхнувся Костянтин. - Чоловік розказав за себе більше, чим ми за нього знаємо. Гарний  господар. Цінує красоту Землі.
    - Все життя вивчаю сам себе, і ніяк не вивчу, - підносить ближче до очей маленьку квіточку, що барвистим сполохом заграла на сонці, каже Петро.
    - Сама велика загадка, що чоловік землі не в силах вивчити  сам себе, - сказав, ніби підкреслив Валерій.
    - Мабуть потрібно і честь знати. Гарно погостили в полі. Подякуємо йому за ласкаве відношення. Пообіцяємо ще не раз привітатись з ним, і відпочити душею і серцем, - хилить голову Костянтин Федорович.
    - В дорогу! З Богом! – наголосив Валерій.
    Шепочуть колеса вздовж польової  дороги,  втоптаної
  селянськими підводами і людьми. Автомобіль біжить м’яко, майже  беззвучно.
    - Поверніть голови  праворуч, - з усміхом пропонує  Костянтин. - Села не видно. Сховалося в зелені садів, а маківку церкви можна побачити навіть звідси. Її побудовано, як завжди водиться,  на самому високому місці. Цікаво, яка в неї висота? 
    - Можна під’їхати ближче, - пропонує Микола.
    - З такими зупинками прибудемо до ранчо під вечір, - ховає блокнот в кишеню Петро.
    - Хвилиночку уваги. Зараз розкажу коротеньку історичну подію, відносно висоти споруд.
    - Про церкви? – запитав Валерій.
    - Ні. Про Петра Першого. В свій час цікавився  його біографією. Існують свідоцтва,  що російський цар, побувавши в бельгійському Антвертумі, дуже здивувався  висотою шпилю, і це привело його в чудовий настрій. Конче захотілося перевірити, яка його висота.  В друге перебування його в Бельгії, із своїм Ганнібалом, цар самотужки виміряв шпиль,  весело сміявся, закінчивши експеримент.
    - Яка споруда в Європі найвища? – перепитує  Петро.
    - Найвищою  в Європі вважається Лісабонська статуя  Ісуса Христа.  Вона була  споруджена в 1940 році  завдяки народним пожертвуванням.  Португальці дали слово Богові, що  зведуть над містом постать Христа,  лише би війна обійшла їх державу. Так воно і сталось. Португалія  дотримувалась  нейтралітету  в минулій війні.
    - Жалкую, що не довелося побувати в Бельгії, - відкриваючи вікно, мовить  Валерій. - Мій товариш по інституту, Орест, декілька разів ділився враженням про свої перебування в цій країні. Що його туди тягне, не знаю. Здогадуюсь – він давненько не рівно дихає до різних подорожей.
    - З задоволенням поїхав би туди, заради музею Рубенса. Чув немало добрих відгуків про нього. Зібрання багатьох картин художника знаходиться саме в тому будинку,  де колись   мешкав він сам, - виставляє руку в відкрите вікно Петро. - Та кишеня не дозволяє мені запланувати такий цікавий туризм.
     - Відомий художник, і мешканець Молдови,  Михайло  Греку чудово відзивався про Рубенса, - жмурить очі від сонячних  променів, підтримує розмову Костянтин. - Він так гарно розказував  про  життя славетного голландця, що я замислився. Рубенс змалку виявляв незвичайні здібності. Малював скрізь -  навіть на спітнілому вікні. Юнаком поїхав вчитися художньому фаху до Італії. Дар його - від Бога. Щоб скоротити час навчання, майстер писав свої картини під  викладання лекцій з історії та філософії. 
    - В Києві живе гарний і поважний чоловік. Художник, по професії, по імені Яромир.  Не встиг закінчити вищий учбовий заклад, не дала війна. І що ви думаєте? Пізніше, після Перемоги, а він ще й воював, щоб догнати пропущене, -  брав уроки у одного молодого наукового працівника інституту, а сам тут же писав його портрети, - жваво втручається в розмову Петро.
    - Портрети? –  глянув на друга Валерій.
    - Саме портрети! Написав він їх в такому стані, п’ять штук! Художники можуть творити різні картини з одного і того же місця. В кожну мить щось міняється на землі. То ж і портрети Яромира були різними. Високий творчий нахил, робили добру справу для двох людей.
    - Не я буду – як не поїду у Європу, - задумливо говорить Валерій.
    - Може й мене візьмеш з собою? – не здається Петро.
    - А що? Можна і вдвох попробувати переступати пороги цікавих країн.
    - Коли мені доводилося бувати в Європейських державах, у великих містах і в столицях, відвідував  художні музеї.
Бачив  полотна і Рубенса. Майстер пензля мав великий світогляд. Чого тільки варті  його роботи  на релігійні теми! Він самостійно вивчав і зображував історичну правду. Доцільно передавав колористику, фактуру і моду минулого людського вбрання. Після екскурсій по художніх музеях,   довго думав, як вдається майстру пензлем передати чоловічу натуру, характер, подію, щоби  вони стали змістом картини, відбиттям історичного пласта, - з настроєм веде мову Костянтин.
   - А ви як, у своїх творах  описуєте людську натуру, словами чи змістом, поривами душі, або діями життя? - запитує Валерій.
    - Всім, чим  щойно ти  перелічив. Іноді описую образ людини, підкреслюю, які в нього очі, волосся, руки чи ноги,  хода, погляд. Це допомагає читачу  узріти героя повісті, чи роману. Нещодавно, у нашій кишинівській українській  бібліотеці, дівчинка років чотирнадцяти запитала, як я став письменником. Подумайте, що міг їй відповісти? - звернувся  Костянтин до своїх супутників.
    - Думаю, ви признались про свої перші вірші  присвячені дівчинці з очами, схожими на барвінкове небо, - живо заговорив Петро.
    - Ні. Мабуть, сказали,  що талант писати літературні твори  вам  відпущено  Вищим Світом. Крім того, коротенько розказали за своє юнацьке життя, за участь у війні, за пориви до науки в післявоєнні роки. Сукупність всього – привело  до письменництва, - передає свою відповідь Валерій.
   - Розумний ти. Навчився читати мої думки. Відповів їй приблизно так, як ти тільки що розказав. Не дарма  ти –головний  редактор моїх творів. Нагадай,  на чому ми зупинились вчора, обмірковуючи новий розділ? – хитро поглядає на Валерія,  Костянтин Федорович.
    - Не скажу. Домовились, в поїздках не торкатися наших
праць, - тягне  руку за промінчиком Валерій.
    - У  мене все частіше  гостюють згадки про  дитинство. Мабуть старію, бо навіть сни ведуть в Романківці: в татову хату, до маминої вишні, до узгір’я, де грався з товаришами, до  бабусі, яка вгощала мене парним молоком, а коли хворів – поїла   відварами  з трав, які пахли квітами, що оточували її хату. Дідусь привчав мене  до сільської  роботи. Розказував довгі-предовгі казки, в яких героями були його тато, дід чи тіточка. Бабця якось його запитала, чого це він змішав казку з біографією свого діда.  - А чому би не познайомити внуків зі своїм  родом? – сміявся дідуньо. - Тепер я, приїжджаючи в Москву до доньок, розказую молодшому поколінню, як жили мої прадіди. Оченята в них зацікавлено блищать, коли  торкаюся минулого. Рік тому внучок Андрій запитав, чи не тягнуло мене колись писати пісні. «Чому ні? – сказав я. – Писав вірші, в яких оживали мелодії. Коли читав їх дівчатам, рядки співали самі собою». Мене вже не дивує, що один із зятів, залишившись зі мною на одинці, починає розмову на тему літератури, ніби вивчає події, що складають мій  життєвий шлях. Іноді завертає в мої воєнні роки. Тоді погляди його починають сумувати, і ми тихо ідемо тими відрізками часу і шляхів, які я пройшов війною.
    Костянтин кинув погляд в вбік поля, перевів тему розмови за війну, заспішив сказати: 
    - Якось трапилось - заспівав при зятях. Вони так захоплено  підтягували, ніби ми збирались давати концерт. Люблю пісні. Ой, як їх люблю! Іноді,  працюючи довгими годинами, втомившись,  починаю співати. Не голосно,  але виразно. Як тільки приїдемо на місце, розкажу,  як вчила пісням мене бабуня.
    Польова дорога вбігла в роздоріжжя, далі увійшла в село, що розтягнулось широким квадратом.
    - В магазин заглянемо? – запитав Микола.
    - Ні, - сказав Костянтин Федорович. – Зараз покажу гарне господарство, яке мені нагадує подвір’я мого тата. Не хатою - а  розташуванням городу і саду. Садок точнісінько такий,  який був у батечка. Батьки дуже цінили сільську працю. Я не маю змоги ходити за землею,  як вони. А ось і саме воно, господарство,  знайомство з яким  вам обіцяв.
    Микола притишив біг автомобіля, дав змогу розглянути чуже  хазяйство, яке усміхнулось до них ласкою, в сонячних промінцях щасливого буття. 
    - Дійсно,  заслуговує  шани, -  хвалить  Валерій. – Особливо садочок. Точнісінько, як у Романківцях.
    - Не зійшлося у мене побудувати дачу, схожою з татовим  житлом. У нього все було в порядку, не то, що у мене, - продовжує виказувати своє Костянтин.
   - Не грішіть на себе, - стверджує Петро. – Все на вашій дачі зроблено вчасно і до толку. Навіть гриби ростуть в затінках саду.
    - Знаю. Колись висипав туди обрізки печеричок, вони й зросли. Так, до речі, хто мені з вас скаже, де вирощують самі смачні шампіньйони? – хитро питається Костянтин.
    - В лісі, - регоче Валерій.
    - Ото ж, не знаєте. В катакомбах Одеси. Я не жартую. При нагоді колись розкажу  про Одеські грибочки.
  …Коли село залишилось позаду, Микола, натиснувши на газ,  повів машину в напрямку великого саду, що вже зовсім по-літньому нагадував людям про яблука.
    - Врожай непоганий в цьому році. Лише б сонце не так палило, - придивляється до дерев Валерій.
    - Рік тому  мав зустріч з сільськими школярами, - милуючись садом, поволі  вимовляє Костянтин. -  Маленька  дівчинка  пригостила мене плиточкою  шоколаду, сказала, що він швейцарський. Глянула на мене допитливо, ніби бажала щось узнати. Запитання не дочекався, а дівчинку перепитав, чи знає вона, чому швейцарський шоколад займає місце в ряду найдорожчих і смачних. Вона загадково усміхнулась, хитнула головою: «Краще розкажіть ви». Що мені було робити? Став розказувати казку, яка ллє світло на те, чому швейцарці  пишаються своїми славетними ласощами. Дівчинка так весело засміялась – зрозумів - вона про шоколад вже знає.
    - Я казку не знаю, - каже Валерій. – Варто й нам послухати.
    - Невже?
    - Чесно кажу.
    - Тоді почнемо з того, що багато людських винаходів пов`язані з фантазіями, які їм  наснились.  Ніби то хтось підказує зробити те, що досі ніхто не виконував. Якась сила спонукає прийняти ідею сонного бачення, і все виходить гаразд.  Народи світу  певні, що  мають  власні світові бренди, винаходи, належні саме їх нації. Наприклад,  французи твердять, що виготовляти коньяк вони розпочали з того часу, коли одному виноробу  чорт у сні підказав, як перегнати  вино кілька разів,  щоб виготовлений таким чином новий напій, був інший, кращий.  Так з`явився коньяк. В Швейцарії можна почути про майстра шоколадних  цукерок. Якось, робітник що  слідкував за роботою машини,  яка вимішувала солодку масу, заснув. Знайдений вранці продукт з тої пори відомий всім, як  шоколад. Схоже на казку. В обох прикладах притаєні особливості рецептів. Оце ново-явлення принесло славу  країнам, і має  неперевершене значення в світі, - весело розказує  Костянтин.
    - Виходить, самий кращий шоколад з плодів дерева, яке росте в Еквадорі, виготовляють в Швейцарії?  Парадокс історії, -  обурено наголошує Петро.
    - Правду кажеш, - сміється Валерій. - Та переконати власників легенд, неможливо. Ось і тішаться французи своїм коньяком, а швейцарці - шоколадом.   
    - Мені теж інколи сни підказують що очікує в житті, - задумливо каже Петро. - Моя бабуня могла розгадувати сонні видіння. Колись наснилось, що я тримав у руках зірочку з неба. Прокинувся, і щодуху побіг до бабці,  щоб розтлумачила сон. Вона задумливо промовила: - «Бути тобі, внучок, великою людиною».
    - А мені часто сниться Швейцарія. Бачу її такою, якою  уявляю, - поглядаючи за вікно, продовжує розмову Валерій. – Колись Володимир, мій  друг по школі, який нині  мешкає в Києві, розказував про свої враження цією країною. Я мрію теж туди поїхати.
    - Кожній державі є чим пишатися. Про ту ж, Швейцарію ми знаємо досить мало. Щоб вивчити хоча би третю частину її історії, пройде немало часу.
    - Гляньте, на придорожнім плакаті намальована дівчина в вишитій сорочці, - радісно сповіщає Петро.
    - З вишитим одягом у нас з вами пов’язано дуже багато. Вишиванки – атрибут українського добробуту, життя, культури, історії, - притулившись до віконної шибки, м’яко зітхнув Валерій. 
    - Свою першу вишиту сорочку одягнув в дитинстві. Мені враз здалось, що я підріс, -  усміхнувся Костянтин. 
    - В матусиній скрині до кінця її життя зберігалась батьківська вишиванка. На ній ненечка розшила волошки, бо як вона потім згадувала, тато дуже любив поле і польові квіти, - повільно веде згадку Петро.
    - А чи помічали ви, які  цікаві люди живуть поруч з нами? – запитує Валерій. – Їх у нас дуже багато. Всі вони різні. Одні майстри пензлю. Інші – вишивання. Треті поети. Четверті – будівники. І так можна перерахувати десяток фахів, в який знайшли себе люди.
   - Для мене на землі все цікаво, - протягнув розмову Костянтин. – Покидаючи рідне село,  вибрав для себе барвистий шлях в житті. В юначі роки навколишнє  виглядає радісно й яскраво. Захватною та кольоровою стала моя життєва стежина.  Роблячи підсумки  минулому, підтверджую мудрий народний вираз, що життя прожити  - не поле перейти. Моє ж поле завжди було квітучим. 
    - То ви щасливий чоловік, - радіє Валерій.
    - А чому би ні?
    - Ви знаєте, що я тиждень тому повернувся з Києва. Гостював там славно і задоволено, - радіє Валерій. - За цей час встиг відвідати  не тільки те, куди був відряджений, але й  пробігся по різних цікавих виставках, послухав  відомих сучасних оперних співаків на концерті в палаці України, зустрічався  з журналістами, художниками, скульпторами.  Пощастило навіть попасти на літературний вечір молодих  київських поетів. Особливо  плідно попрацював в області ознайомлення з народними митцями. Мене конче цікавило,  як, і чим займаються  київські майстри ручного художнього виробу. В Кишиневі є багато талановитих жінок,  які своїм творінням  не поступаються  кращим народним митцям світу. Мене ж  приваблювали київські знавці сучасного ремісництва. Потрапив на виставку, яку мені порадили відвідати. Розглядаючи, виставлені там речі, забув про все. Ходив від стенду до стенду, від стола до стола, ніяк  не міг намилуватись виробами, відчуваючи гордощі, що також належу до талановитого українського народу.  Немолода майстриня запросила мене  наступного дня  відвідати її робоче місце . У справжнісінькому  «мережаному раю» працюють сім жіночок. Одна із них, Марійка Гуртова, повідала за чудові Словенські мережива. Але, як я зрозумів, наші, українські нині не поступаються Словенським.  Часу в Києві не гаяв. Привіз гарний матеріал для радіо. Хочу вийти в ефір з темою про вишивку і мереживо, яке  поширене  і в Молдові.
    - Я радий, що ти ступив на доріжку, яка повела тебе в край, де живуть працездатні, талановиті і освічені майстри тої культурної спадщини, вишивання, яка прийшла до нас з давнішніх, дуже давнішніх літ, - гладить плече Валерія, Костянтин.
    - Розмову про вишивання продовжимо після митниці. Не забудьте привітати її. Не хочу загадувати – мабуть нині будемо стояти довгенько. Придивіться, скільки машин зібралось. Здається, сотні людей, саме сьогодні, рішили нині кудись їхати. Придумали якусь нісенітницю, митницю! І кому це потрібно, не знаю, - незадоволено виказує Микола.
    - І я не знаю, - підтримує Валерій. – Потрібно було пану Костянтину одягти військовий одяг. Медалі і ордена відкрили би нам дорогу скоріше.
    - Куди ти так поспішаєш? – сміється Петро. – Посидимо в краєчку дороги. Поспілкуємось з літечком. Я залишу на папері малюнок.
    - А тебе не арештують за нього?
    - Хто?
    - Службовці митниці. Забороняють тут фотографувати.
    - Я художник, а не журналіст. Фотографую очима. Від’їдемо від кордону на два кілометра, змалюю його будиночки, а перед ними людей зі зброєю,  напишу внизу: - «КОРДОН!!!» - регоче Петро.
    - Смійтесь, смійтесь, - гальмує мотор Микола. – Сидіть тут. Ми з Валерієм попробуємо прориватись.
    - Не треба просити нікого і нічого, - пропонує Костянтин Федорович. – Краще вийдемо з машини і … як каже Петро, подихаємо свіжим повітрям, поспілкуємось з навколишніми краєвидами.
    - Дійсно. Тутешня даль простору така велична і приємна, що ні написати, ні розказати, ні намалювати її неможливо, - повільно виходить  а машини Петро, і, зупинившись біля високого кущистого будяка, каже звучно:
    - Добридень, пан Будяк! Можна з тобою поспілкуватись? Ага, киваєш головою, своє згідне. Тоді повідай, хто придумав тут кордон? Не знаєш?
    - Ти до нього звернись по батькові, - сміється Валерій.
    Війнув хитрий вітерець, пробігся по м’яких  травах, приніс запах чебрецю.
    - Чаєм пахне. Польовим. Добрим і ліричним, - поводить головою в бік широкої межі Костянтин, і, спокійним кроками іде вздовж кущиків, які зеленим вінком обрамляють дорогу.
    Через кілька хвилин до машини вернувся Микола, розказує: 
    - У них перерва. Якийсь важний керівник навідався сюди.
    - Де загубив Валерія? – питає Петро.
    - Зустрів якогось знайомого. Чи то поета, чи письменника. По виразу обличчя догадався.
    - Нинішній день для нас дуже цікавий, і зовсім не завадить оцей пропуск, - повільно веде розмову Костянтин. - Знаю, у Гаянах, мене давненько виглядає сусіда. Обіцяв йому привезти дещо з міста, - кладе на долонь ніжну блакитну квіточку, ласкаво дивиться спочатку на неї, потім на небо, добавляє: - Вони одного кольору.
    - А ось і я! – голосно докладає Валерій. – Товариша зустрів. Від природи - журналіст. Випускає власний журнал для сімейства.
   - Чого так? Міг би порадувати своїм талантом інших людей, - зітхає Микола.
   - Працює директором магазину. Великого. Теперішнього. Часу обмаль. Зате в шафі пам’яті складає багато цінного. Колись видасть його книгою. Я вірю в таких, як він.
    - Довго будемо тут стояти? – запитує Петро.
    - Боїшся, щоби не вистигла вода в Дністрі до твого приїзду? – весело зауважує Валерій.
    - Кому і що, - киває головою Костянтин. – А для мене нинішній відпочинок – творчий порив, який я несу в собі. Надумав написати один розділ до книги, яка не виходить у мене з голови.
    - Чуєш, Петре. У пана Костянтина в голові сидить книга. Як би нам нишком заглянути туди, де вона там розмістилась, - голосно шепче Валерій.
    - Кінчик її бачу за вухом.
    - Смійтесь, смійтесь. А я таки попрацюю за столом, біля відкритого вікна у кімнаті, яка завжди рада мене обняти.
    - Ви як хочете. Я з досвітку відкинув пориви творчого настрою. Переді мною бачаться тільки береги Дністра, чується пісня хвиль, і … якась незнайома вродлива молодиця усміхається, але не кличе за собою, - романтично підкреслює слова Валерій.
    - Хвилиночку. Я здається забув дома перо і туш, - метушиться Петро. – Ні, вони при мені, - доповнює,  потираючи чоло.
    Попереду загула машина. Хтось гукнув, що вже пропускають.
    - Зачекайте хлопці. Я зараз все рішу за п’ять хвилин. Просто пройдусь біля тих,  побачу, хто там нині чергує, - зітхнув Костянтин, і, широким кроком направився в сторону трьох чоловіків в формі служителів митниці.
    Рівно через п’ятнадцять хвилин машина котилась дорогою, яка вела в село.
    - Там Молдова. Тут Придністров’я, - наголосив Валерій, озираючись через вікно.
    - Нам повезло, інакше … - радісно тягне слова Микола. – Не люблю черги. Відвик. А колись за «дефіцитом» міг стояти ночами. Пам’ятаєте, які черги були за меблями, килимами, посудом?
   Попереду замайоріли сільські будівлі. Костянтин Федорович  каже поволі:   
    - Як хочете, а нам конче потрібно буде зупинитись.
    - Догадуюсь. Тут знаходиться господарство, яке в уявленні пана Костянтина має велике значення, - вдивляється в хати, які мережаними квадратиками обійсть, дивним поглядом проводжають машину з людьми, що поступово зменшує хід коліс.
    - Знов угадав, - зиркає на Валерія Костянтин. – І як це ти так вірно бачиш те, про що думаю?
    - Я зараз ще скажу, про що будете вести розмову.
    - Петре, ти чуєш цього чоловіка? Він, моє друге Я.
    - А Петро - трете, - гладить себе по голові, Валерій,  придивляючись на господарство, біля якого робить зупинку Микола.
    - Ха! Ха! Ха! – регочуть всі разом.
    - В Кишиневі запрошу тебе за це в ресторан, - обіцяє пан Костянтин, і, відкриваючи двері машини, доповняє: - Попрошу  звернути увагу на тин і криницю. Запамьятайте добре, як побудована сама оселя, і як хазяїн зумів огородити її від косогору. Хлів знаходиться вище хати. Криниця стара, сімейна. З іншої сторони обійстя – мур,  який не тільки прикраса хазяйства, він виконує роль охоронця  садиби.  Сад і виноградник прилягають  до будинку з однієї сторони. Частина двору відкрита,  – щоб сонце, присідало, і гріло  землю.
   - В обійсті два будиночки, - жмурить очі Петро. – Мабуть тут живуть два родинні покоління.
    - Вже й Петро угадує мої думки, - годиться Костянтин, і, ступивши ближче до тину, додає:  - Трохи вище, цієї   історичної будівлі, стоїть гарненька хатина в стилі «Ой-йо-ой»! Ця романтична осібність - ніщо інше, як вигадка  її господаря, який має смак творити мешкання за своїм  розумінням і настроєм. А настрій його художника-самоуки.
    - Дивно, - почав Валерій. – Коли це ви встигли узнати за чужу побудову так досконало?
    - Я там ніколи не був. Проїжджав два рази попри нього. Згадував своє село, складав домисли. Ми зараз попросимо у господарів напитись води. Хазяїн ніколи не відкаже. Йому ж захочеться  узнати, хто ми і куди їдемо? Коротка зупинка приведе до знайомства з  людьми,  які завжди раді поспілкуватись з випадковими співрозмовниками.  Це вам здається, що зустріч і розмова  з незнайомим сільським мешканцем не така значна. А спробуйте прислухатись до його говору, до бажання задовольнити вас, до тих коротких,  але таких необхідних слів, насичених  народними висловами  про життя. Хочу сказати, в кожному слові селянина діють  мудрість його предків, його роздуми. Робіть вигляд,  що вас подолала спрага. 
    - А мені дійсно хочеться напитись, - радісно каже Микола.
    - Так. Господарство приємне, - підходить до воріт Петро і, угледівши чоловічу постать біля плоту, запитав: - Водицею не почастуєте?
    - Чому ні? – відповів хазяїн. – Заходьте в подвір’я. Винесу  кружки і кухлик. Набирайте воду, якщо знаєте як це робиться.
    - Криниця стара, як наш світ, - приглядаючись до кладки криничного каміння, тихо мудрує Костянтин.  – Її не раз ремонтували. Так вона гарно збереглася, бо за нею слідкують. Якби ви побажали посидіти тут ввечері, або вночі, розповіла би вам багато чого розумного. Коротку історію її життя можна узнати і у господаря, але …ту історію, яка тісненько живе в ній, ту історію, хто першим знайшов тут срібний потік, хто першим поговорив з нею і випив її цілющої водиці, дав  обіцянку розкопати криничку, ви не узнаєте. Знайшлась людина,  яка не дала  потоку зникнути. Криниця стала служити мешканцям цього краю, а вони їй.
    З будинку вийшли  не тільки чоловік,  але і жінка, яка несла рушник, і щиру усмішку.
   - Ось вам чашечки, - сказав господар, ставлячи на столик глиняну посуду. - Все чисте, натуральне, своє.  Можете мити руки. Я же  хочу сказати, що цій криниці триста років. Її викопав мій прапрадід. Може то казка,  а може, правда, але є такий  переказ. Мій далекий родич дуже любив джерела, і спасав їх від уникнення. Одне із них  він перетворив в криницю, а пізніше побудував біля неї свій «маєток». Це він так назвав хату, яку сам собі змайстрував. Був він непростою людиною – мав здібності художника.
    - А хто живе в оселі, що знаходиться вище старого будинку? – запитав Костянтин.
    - Мій син, - весело відповів чоловік. – Він з дитинства гарно малює, дуже любить будівництво, музику, складає пісні, …а працює лікарем. Що це, на ваш погляд, значить?
    - Значить те, що ви маєте чудового талановитого і мудрого сина.
    - Недавно сказав, що місце, де ми живемо, притягує людей. У нас частенько зупиняються перехожі, чи то води попросять напитись, чи придивляються, як сміло побудовані тут приміщення, бо самі бачите  нижче споруд -  різкий косогір. А у нас ніколи не скупчується вода, і сходи,  і мури – не тільки утримують весь цей горбок,  вони прикрашають місцевість. Сад і виноградник – господарюють в стороні, без них було б сумно і …голо. Хата невелика. В ній є чотири окремі кімнати. З сіней вхід під будинок. Там розміщена комора і льох. Все це добро розташувалось під верандою і частково під  кухнею, - охочими словами  ділиться господар садиби.
   - Мене зацікавили ваша криниця і мур, який нагадав мені інші мури села, де я народився і деякий час жив, - підтримує розмову Костянтин Федорович.
    - То ви не міський чоловік, - дивується господар.
    - Ні. Я, і мої друзі, які нині подорожують зі мною, вихідці з сільських місцевостей. Знаємо як орати, будувати хати, тягнути воду з криниці, - веселе спілкується Костянтин.
    - Поважаю людей, що не пишаються знатністю міських жителів. Є у мене друзі, які нині займають великі посади в Києві, але … Приїжджаючи сюди, беруться копати землю, садити картоплю, чистити сад, збирати овочі. Один з них, Станіслав недавно любувався моїм муром. Казав, що обов’язково побудує похожий, біля власного будинку в Чернігові.
    - Ви підказали гарну пораду. Попробую уговорити одного добродія, щоб вніс в декор побудови обійстя, мур, або щось похоже на нього, - придивляється до кладки Костянтин.
    - У нас все продовжується від прадіда. Він знав справу будівництва. А дід – той був великим майстром класти грубки, пічки, льохи. В дорослому віці сам, без допомоги інших, заклав сад на взгір’ї. Саме там він приклав уміння, як зберегти на горбу плодові дерева.
    - Камінні споруди в вигляді великих мурів – являлись і являються пам’ятниками архітектури. Читав, що по них, вчаться фаху працівники-будівельники, - п’є воду Костянтин, зиркаючи в бік садиби.
    - Мій син теж має своє розуміння за минуле. Каже, що прийде час, і старі джерела, вежі, муровані огорожі стануть передавати людям дійсність історії. З`явиться нова техніка, яка запише пройдешню вічність там, де вона збереглася. А зберігається вона в воді, зернах, деревах, мурах, старих будівлях, - бризкає водою собі в лице господар двору.
    - Мені в житті приходилось бачити не одні давні муровані споруди. Один не зовсім молодий чоловік з Чернівців  познайомив мене з незвичайним переказом  про мур, який спасав два покоління його родини. Але про це ми поговоримо іншого разу, - посміхається Костянтин, і, злегка тихо поклонився: - Дякуємо за все.
   - Ми будемо дуже раді зустрічі з  такими цікавими і небайдужими  до всього земного людьми, - майже  в один голос  заговорили хазяї, тиснучи  руки своїм випадковим гостям.
    - А що я вам казав? – чомусь пошепки говорить Федорович, сідаючи в машину. – Коли сюди заглянемо вдруге, вони нас за стіл посадять, розкажуть багато цікавого з життя своїх предків, поділяться планами на майбутнє, познайомлять нас з сином, який увібрав в себе від старшого покоління гарні навики художника, медика, будівника і … історика.
    Виїхали в широке тихе поле. Радість поїздки ворожила, сміялась, тішилась. Петро відкрив віконце, виставив голову, повів носом:
    - Медом пахне!
    - І дитинством, - добавляє Микола.
    - І поезією. Гляньте, серед поля  квітучої конюшини видніється червона поляна. Це польові маки «відвоювали» собі кусок землі, засіялись густо, зацвіли щасливо, - зітхає Валерій.
    - Вони навіяли вірші юності, - додає Костянтин. – Якщо згадаю і не помилюсь, прочитаю кілька рядочків: 
               …Червоні маки, квіти кохання
                Болючий спомин, тихе ридання.
                Червоні маки, чудові квіти
                І згадка всіх минулих літ.
                Мак червоний між житами
                Срібний місяць над полями
                В ніч таку, коли все спить
                Хтось у житі шепотить…
    - Костянтине Федоровичу, мені здалось, чи то насправді  так у вас було, нібито маки вам щось гарне нагадали? –  запитав Петро.
    - Скажіть, будь ласка, ви по моєму виразу обличчя читаєте мої думки?
    - Можливо і так. – не здається чоловік.
    - Куди мені від вас дітись?
    - Я пропоную попросити Миколу пригальмувати машину.  А ми всі разом побіжимо наввипередки з польовим вітром в бік макового поля, - весело і спішно веде мову Валерій. – Відчуваю, що пройде небагато часу, люди  стануть виривати маківки з корінцями, не дадуть їм тішитись вільно в польових далях. 
    - Вірно висловлюєш думку. Про мак і вироби з нього наркотиків розказують повсюди. Міркую,  що може зробити поганого людині чудова рослина, в якій більше корисного, чим не корисного? - виходить  з машини каже Петро. - Так ні. Щоб з допомогою макових речовин гасити захворювання, люди  навпаки знайшли вироби, які дурманять голови, ведуть до страшних недуг, до смерті. Люблю і шаную ці квіти. Вони самі по собі викликають щось загадково-романтичне. Я правду кажу?
    - Правду. Ви як хочете, а я всетаки піду до польового макового клину, - каже Костянтин. – Повернусь - розкажу приємну згадку з юнацького віку.
    М’який  запашний вітерець ніжно перегортав волосся  чоловіка, гладив лице, зазирав в очі, а він, не озираючись, прямував туди, де, по його розумінню, повинен бути  саме там, біля квітучої макової нивки, бо хто знає, чи зацвітуть вони на цьому полі в наступну весну. Коли перед ним широким колом розкинулись квітучі, радісні, злегка задумливі червоні квіти, він спокійно присів біля них, повір розмову світло, ласкаво про їх зустріч, про те, що він не має змоги переконати людей, аби не знищували цілющу рослину, яка вже плаче, бо знає, що іде на вимирання.
    Через десять хвилин Костянтин повернувся до дороги, де серед трав квітучої межі сиділи його товариші. Зітхнув, приникнув поглядом до бездоння, про щось глибоко думав, злегка погладжуючи рукою кущик польового хвоща.
     - Чого без настрою? – звернувся до Костянтина Валерій.
     - Минулі згадки прийшли до мене. Юність завжди бачиться вродливою.
     - А старість, невже вона не вродлива? Кожна пора чоловічого життя по-своєму гарна, - заперечує Петро.
     - Можливо кажеш правду. Старість вродлива мудрістю. А гарна - від багатства досвіду. Та коли людині чотирнадцять, коли попереду довге життя, а мрії на майбуття нескінченні, то якраз ті роки залишаються в пам’яті самими ласкаво-хвилюючими спогадами.
    - Вам вони що залишили? – розглядає китичку травички Валерій.
    - Згадки за юне кохання.
    -  О! Про це мабуть ніхто не забуває. А особливо, коли любовна зустріч була сердечною і таємничою.
    - Дійсно таємною, - усміхнувся Костянтин.
    - Не зупиняйтесь. Почали розмову – тягніть її далі.
    - Можу потягнути й далі, - лагідно посміхається Костянтин. - Не пам’ятаю як все почалось. Мати послала мене  в сусіднє село до родичів. У краю селища, саме в тому місці, де  сходилось поле з господарством якогось селянина, була межа, що являлась їх кордоном. Межу ніхто не косив, тому трави на ній квітували з весни до спілої осені. Якраз в ту пору там зацвіли маки. Червоні квіти гурточком робили цей куточок землі дуже привабливим. Не знаю чому мені, раптом захотілось нарвати букет маківок. Мугикаючи пісню, перейшов  дорогу і попрямував до межі. Тільки-тільки настиг мети,  відчув, що я там не один. Недалеко від мене стояла молоденька дівчина. Висока, тендітна, з очима, які нагадали  звабливу червневу ніч. Стоїмо і дивимось одне на одного, ніби чогось чекаємо. Спочатку відвів погляд я. Ступив три кроки, дійшов до великого макового кущика, нахилився над ним, коли почув: «Ти їх садив, що збираєшся рвати?» «Вони ж нічиї», - сказав злегка зухвало. Мить, і дівчина стала переді мною. Очі її палали гнівом і…сміливістю. Звісно, що мені було вже не до макового букета. Якась невідома сила заставила зупинитись. Квіток не нарвав, а ось з дівчам познайомився. Звали її Марійкою. З того часу зачастив  ходити до родичів в сусіднє село. Я не приносив макових квіток Марієчці, дарував їй своє щире юнацьке кохання, як тільки доля зводила нас.  Про наші короткі і рідкі побачення знали тільки маки і тихі надвечір’я. А тут трапилось - я  пішов вчитись в місто. Про маки і миле дівча залишились тільки солодкі згадки….
    - А в моїй хлопчачій молоденькій любові були волошки, -   зітхнув Валерій. -  Романтика заполонила мене, коли зустрів ту, на голові якої красувався блакитний вінок. Очі у Поліни були схожі з волошками, а сама вона, тонесенька, гнучка і вродлива, не зводила з мене очей,  повторювала: «Скажи, за що ти мене любиш?» Я звав її волошкою, і зосталась вона в моїх юнацьких спогадах степовою квіткою Одещини. Де вона нині? Розтягнув я своє життя  довгими дорогами Молдови,  не знаю,  чи вірно  поступив, забув стежину до красуні з синіми очима.
    - Прийшла і моя черга розказати про перше кохання, - розправивши плечі, мовить, Петро. -  Свою любов до дівчиноньки Настусі ховав від усіх.
    - Боявся, що наврочать? – весело підхопив за кінець ниточку    розмову, Валерій.
    - Боявся всього. Вона була схожа з Весною. І де тільки  не появлялась, за нею дивились чужі юнацькі погляди. Не пам’ятаю як набрався мужності і … запросив її в кіно. Згодилась. Вертаючись назад, йшов з нею поруч, а сказати їй про почуття не мав сили. Дівчинонька усміхнулась, притулилась до мене, тихесенько прошепотіла: - «Ось таким я тебе і люблю».
     - Де вона нині? - запитав Костянтин.
     - Давно одружена. Двоє діточок у неї. Коли випадково  зустрічаємось, солодко мліє в душі і серці, - гладить Петро біленьку квітку Ромена, добавляє: - Вона, що ця квітка, яка навіть в осінню пору квітує  радісним цвітом.
   Микола слухав розмови своїх пасажирів, ліг горілиць, проник поглядом в безмежну далину, міркуючи, якби у нього був мікрофон, він би з задоволенням записав всі розмови  оцих чоловіків, різних по віку, з різними фахами, зате спільними в розмовах і баченням земного буття. Пожалів, що не веде щоденника, а то би довірив йому своє щире признання людям, з якими доводиться спілкуватись і …багато чому вчитись.
    Сором’язливий подив півдня усміхнувся, коли Костянтин Федорович піднявся з трави, сказав притримуючи в собі  подих:
    - Придивіться,  як під музику легкого вітерця танцює висока трава правіше нас.
    - Дійсно танцює, - каже Микола. – В якійсь мірі люблю вітриська. Особливо зимові, нічні, вередливі. Мати говорить, що вони теж потрібні в світі. Без них не було би стільки пригод, казок, прислів’їв, повістей.
    - Писав я в своїх творах і за вітрові події. Пам’ятаю, як батько ввійшов в хату і каже весело: - Вітрисько назначив побачення Нічці, а вона, підмалювала брови, пішла назустріч з Місяченьком. Тому вітер і злиться на всіх і все. Мати тихо засміялась, а тато тут же продовжив говорити про зимові утіхи не тільки вітру, але і зірок, яких Простір зібрав у мішок і не пускає на побачення.
    Притихлий день сидів поруч з міськими гостями, що нині нікуди не спішили, часто зупинялись аби досхочу налюбуватись пишною дієвою Природою південного краю, натішитись розмовами, поспілкуватись так, як тільки вони могли віддавати йому свої відкриті душі і серця.
    - Шпаки тішаться польотом, - приклавши козирочком долоню над очима, каже Валера.
    - У людей багато подій зв’язано з цими птахами, - мовить Костянтин. - Чорні, граціозні, лагідні вони живуть в моїй пам’яті з юного дитинства.
    - А я люблю ластівки, - спішно каже Петро. – За ними наглядати одне задоволення. Ліплять хатинки вправно, ніби то їх цьому хтось навчив.
    Жж-у-ух-х! – пронеслось поруч. Валерій різко провів поглядом стайку маленьких сіро-зелених пташечок. Мить… і їх вже не було видно.
    - Звідки вони летіли? – здивувався Петро.
    - Мабуть недалеко від нас, чи то снідали, чи обідали, - задоволено каже Микола.
    - Пили мед, - регоче Валерій.
    - Згадали про мед. На дачі будемо пити чай з медом, - обіцяє Костянтин.
    - Новий? – хитро поглядає на квітучій деревій, питається Валерій.
    - Хто новий?
    - Медок. Нинішнього чи минулого року викачаний?
    - Трьохрічний, - сміється Костянтин і, зиркнувши на Миколу, питається? – Тобі не нудно з нами?
    - Про що ви кажете? Так би слухав і слухав такі лагідні  розумні різносторонні розмови, жарти, дотепні вирази, - розглядає рожево-бліду хмаринку чоловік, і, розправивши плечі, усміхнено продовжує: - Відпочивати теж потрібно уміти.
    Здалеку донісся чийсь високий голос, який чи то кликав когось, чи попереджував про щось.
    Костянтин прислухався, заговорив чисто:
    - Нині у нас виняткова поїздка. Не можемо налюбуватись природними багатствами нашої планети. А знаєте, що для Всесвіту люди це … діти.
    - Колись давненько гостив я у своєї тітки Альбіни. Немолода жінка, але … у неї жила ще її матінка, по імені Текля. Їй  було років дев’яносто. Сиділи ми у подвір’ї, вели розмови про Зелені свята, про їх звичаї, про те, що багато чого вже забувається. І тут бабка Текля звертається до Альбіни: - «Донечко, чи пам’ятаєш, як я любила співати?» Глянув на тітоньку і … здивувався. Її назвали донечкою. Коли прийшло до пам’яті, зрозумів – ми в якійсь мірі всі діти. Навіть тим, кому сімдесят, або й більше, - тішить спогади Валерій.
    - Я наглядаю з самого ранку за тихими змінами днини, - слідкує за метеликом, який крутиться в польоті, куди би присісти, задумливо мовить Петро. 
    - Чув від розумного чоловіка, що наша Галактика плоска. Дивно. А саме головне, що навколо неї ХАОС, - ніжно торкається квіток звіробою Валерій. 
    - Ми вже перейшли в розмови про щось таке, яке нам не осилити. Давайте пересядемо на колеса, бо скоро знову потягне нас приземлитись наша матуся-земелька, - пропонує Костянтин Федорович.
   Обабіч дороги зеленими вінками пішли рядки винограду.
    Костянтин  перевів погляд в бік Миколи, запитав:
    - В минулий раз ми привезли в Гаяни відерце води з криниці, яка нас привітала піснею. 
    - Через хвилин п’ять ми туди завернемо.
    - Чому я не знаю цього місця? – перепитує Валерій.
    - Якраз тоді ти відпочивав у свого товариша на дачі біля Костюжен, коли ми з Павлом Івановичем їздили на ранчо. При мені були вірші Володимира Синицького. Я їх читав своєму гостю, а він сидів в задумі, ніби все, що там було написано, відносилось до нього.
    - А що саме?
   - Вірш про кохання. Коротенько нагадаю.
                Приснилось. Стежка губиться в житі.
                За руки взявшись, ми ідем по ній.
                Вінок, з волошок ясно-синйі збитий
                На голові вінчається твоїй.
    Що його так вразило в нім – не знаю. Мабуть було щось подібне і Павлу в молоді роки.
    Машина звернула направо і скоро зупинилась навпроти крислатих старих верб.
    - Гуляйте, - весело сказав Микола.
    - Ой, як добре жити, - солодко і протяжно зауважив  Петро. – Нинішній день я назвав «Святом для відпочинку».
    - Дійсно СВЯТО.  Таких ще не було. Ми завжди живемо і діємо з планами, з робочим настроєм, з роздумами про все на світі. Сьогодні – виняток з Життя! Свято для Свята! – голосно наголосив Валерій і з розбігу ліг на зелений трав’яний  килимок, припав вухом до землі, засміявся таким веселим сміхом, від якого потягнуло щасливим настроєм.
    - Ото! Не відав, що мій друг так вміє веселитись при слові відпочинок, - озирнувшись, мовить Петро  присів поряд з Костянтином Федоровичем, повільно і тихо зітхнув. 
    - Оце джерело, - м’яко каже Микола, - нагадує мені багато чого доброго і потрібного.
    - А я люблю пити джерельну воду лопухом, долонями, листками, а то і гілочкою. Валентин Штинько, поет і романтик,  написав про свою любов до криниці так, -  наголошує Костянтин:
               Перед іскристою глибінню джерела
               Благоговійно опускаюсь на коліна
               І бачу, як пелюстками долонь
               Черпає хтось нуртуючий неспокій..
               Невже то я?
               А може древня посестра моя
               На мене дивиться із глибини віків
               Очима чистими і юними як небо?
               Бо і вона колись отак ішла до джерела,
               Несла йому і радість і розпуку,
               І серцем доторкалась глибини,
               І озивалося воно любов’ю…
               … Моя ти земле, вічна і свята
              З джерелами пречистими й дзвінкими!
              Святково йде твоя краса,
              Перед тобою опускаюсь на коліна,
              І з серця ніжно пісня пророста.
    - І де це ви берете час, щоб читати і вивчати напам’ять чужі вірші? - запитує Валерій, а сам, торкнувшись рукою води, додає: - Іноді і я можу запам’ятати прочитані  рими з сходу. Наприклад такі:
              Ніч тихо стоїть
              Край Чумацького шляху,
              Заслухана в пісню про очі дівочі…
              А Місяць, високий, немов Шевченко,
              Сумні свої вуста
              Вплітає в хмари.
    - Чуєте, пан Костянтин, як наш Валерій Олександрович читає поетичні строчки, які так і рвуться з нього, при наймі, коли він входить в романтику. 
    - Не мене потрібно хвалити, а поетів. Слухайте вірш Ганни Чубач. 
              Ласкаво пестить і золотить схід
              Занурені у зелень білі хати.
               З лугів піднявся посивілий дід
               І взявся роси білі розсипати.
               А ранок русочубий, як і ми,
               Такий же ласкавий парубійко,
               По-дружньому вітається з людьми,
               Сміється з ними весело і дзвінко.
    На якусь мить висока тиша літа запанувала біля лірично-кольорового куточка землі, де в ласкаво-божій красі народилась незрівняна ні з чим суть високого і неповторного життя Людини на землі. 
    Хлюп! – плеснула водиця в паперовий кульок Миколи.
    - Тут хтось, мабуть весною, посадив явора, - розглядає височеньке білокоре деревце Валерій.
    - В минулий приїзд біля цієї кринички  познайомились з гарною жінкою. Вона казала нібито за цими вербами приглядає сімейна пара Іваницьких. Літні вчителі, вже на відпочинку. Перепитав чому саме Іваницькі утримують в порядку цей куточок - вона не відає. Є у мене бажання знайти цю сім’ю, щоб дізнатись, яке відношення мають до цього джерела, - зацікавлено придивляється до  водяної хвильки Костянтин.
    - Навіть по тому, як ведете розмови про людей, можна сказати, що ви не проста людина, - лиє воду на руки Микола.
   - Всі ми непрості. Ось візьмемо в приклад Валерія.  Велика творча людина в журналістиці. Це дарунок йому від Бога. Фах свій вибрав вірно.  Відносно Петра,  тут справа інша. Я не раз спостерігав:  коли  у нього з`являється нова творча думка,  -  насуплює чоло. А ще він закривається в своїй майстерні і там одшліфовує задум  до тонкощів. Років три тому  примітив, як він  угледівши  кусок деревини, що валявся в подвір’ї  мого земляка  із  Романківців, тут же обмацав її, погладив, навіть понюхав. Я подумав - в його голові тоді вже втілився  персонаж, який міг би народитись з тієї колоди. Любить він липу, яблуню, грушу. З них з`являються на світ все нові й нові скульптури.
    Костянтин Федорович, сьорбнувши водиці з  лопушка,  зиркнув на Миколу, усміхнувся:
    - Наглядаю за Миколаєм давненько. Цінить він свою працю. Любить її, шанує машину, шанує дорогу і все, що зв’язує нинішній день. Крім того, живе в нім цікавість до сільської праці. Стане старшим – буде більше уваги приділяти землі.
    - Раз ви нам всім дали оцінку, - встає з пенька Валерій, - зараз по черзі  охарактеризуємо й вас.
    - Згоден. Мені завжди цікаво, що про мене думають  мої друзі, а також і ті, хто косо подивляється на мене.
    - На вас косо подивляються? – перепитав Петро. – Хто вони? Я таких людей не бачив  і не чув за них.
    - Мабуть вони косоокі, якщо Костянтин Федорович помітив їх погляди, - регоче Валерій. – Не наговорюйте на себе. Назвіть мені прізвище вашого косоокого неприхильника і я визву його на дуель!
    - А хіба ви мали в своєму житті ворога? – питає Микола.
    - А на війні скільки було навколо мене німецьких ворогів? – зітхає Костянтин Федорович. - Чув нібито в Німеччині є  солдати Другої Світової, які й досі  носять у головах і душах реваншистські плани, бажають знову втягти держави Європи у бійню. Іноді думаю, що ж воно таке – душа людини, до якої ніхто ніколи не доторкнувся поглядом, не тримав в руках, а люди за неї згадують дуже часто. Перечитав сотні статей, книг, слухав лекції  і не знайшов пояснення відносно людської душі. А розповідають за неї всі.
    - А що по вашому думка? – розглядає бджолу Петро.
    - Це заряд духовної енергії. Коротше не скажеш. Ми знову з вами  звертаємо розмову до чогось таємничого, невивченого.
    - Гаразд. Зараз зверну до відомої нам теми. Вчора  вранці вийшов з майстерні  і почув церковні дзвони. Зупинився, прислухався. Думка повернула мене до мого дядька Якова, який колись сказав, що церковні дзвони - то пісня неба. А  чи відомо вам, чому в російській мові самі дзвоники називають «колокола»?
    - Мені відомо, а ось Валерій мабуть не знає, - сміється Костянтин. – Подивіться, як він кумедно  п’є водичку з вербової гілочки. Спочатку занурює її в воду, а потім, підставивши обличчя, трусить кришталеві краплі просто  в рот.
    - Я так п’ю дощик,  коли він дружить зі мною, - посміхається Валерій і, по черзі зупиняючись поглядом  на  своїх товаришах, додає: - Дзвін або колокол має назву від Кампан, римської провінції, де добувають саму кращу мідь, з якої і виливають дзвони. Коли роздається  дзвін  – люди моляться Богу. Притягальною силою володіють усякі земні дзвіночки, не кажучи вже про храмові.
     - Музикою дзвонів лікують людей. Відомо, що під час епідемій тифу, холери, чуми  в багатолюдних містах гриміли дзвони. Їх передзвін відганяв лихі захворювання, об`єднував і підтримував людей.  Вчені по-своєму дають пояснення цьому феномену, а простий люд сприймав, як проявлення божої сили. При соборних дзвонах я замовкаю. Мені здається, що вони пронизують наскрізь, збагачують високою позитивною  силою,  новими думками, - присідає на вербовий пеньок Костянтин, і, прищуривши погляд, вдивляється в злегка відкритий між кронами дерев простір.
    - Послухайте розмову криничного струмка, - підходить ближче до джерела Петро. – З чим можна зрівняти його пісню? Як не стараються композитори передати дійсну музику природи, не можуть відобразити природні звуки. Мабуть людина  ще не досягла повного сприймання природи в її прояві і дії.
    Дорогою проїхала вантажна машина, залишила за собою перегарний  бензиновий слід.
    - Давайте рухатись далі, - встає Костянтин, - а то ми нині не доїдемо до мого маєтку.
    - Хвилиночку, - мовить Валерій. – Я наберу  фляжку водички. Вона мені нагадала воду з криниці тітки Марії, маминої подруги.
    - А мені це місце завжди пахне дитинством, - підставляє долоні під джерельний струмок  Костянтин. - Знову і знову сьогодні завертаюсь до ранніх літ. Кринички завжди були і будуть самими  добрими спогадами юнацтва. Саме тоді пам'ять вбирала в себе таку велику інформацію, що її неможливо зрівняти з широкими лекціями в вищих учбових закладах. Нам тільки здається, що дитина сприймає малу кількість того, що відбувається навколо неї. Не пам’ятаю скільки я мав літ, коли вперше побачив польове співуче джерело. Ніби від сну прокинувся - так воно подіяло на мене.  Цю подію зафіксував в пам’яті на всі роки. Батько вчив, що вода жива і її багато в глибинах землі. Там існують цілі озера, річки, водоймища. 
    …Над широким полем, над крислатими вербами, над людьми, що присіли відпочити біля земного джерельця,  в широкі світи  нісся спів жайворонів. Незримі оком  пташки  велично і спільно дарували  всьому навколишньому світові чарівні мотиви  про незміренно-красиву пору року - початок літа.
    Валерій,  закинув голову  в небо,  шукав очима птахів, не сказав, голосно прошепотів високо і світло:
    - Нині я самий щасливий чоловік на світі.
    - А я? – перепитав Петро.
    - І за мене не забудь дати оцінку, - нагадав Микола.
    - Тоді і я приєднуюсь до вас всіх. Про щастя мого нинішнього дня готовий декламувати вірші, - дзвінко сміється Костянтин і, провівши рукою по м’якенькій травиці, зупинив погляд, де сходиться горизонт з кольоровим полем, тихо, поволі, заговорив:
                …Заблукало літо в колосках,
                У джмеля питалося дороги.
                Небо в журавлиних рушниках.
                І стежина проситься під ноги.
   - З Богом, - сказав Микола, коли Петро останнім закрив двері машини, і кинувши погляд назад до Верб, видав притишено:
    - До зустрічі.
    - Скоро будемо в Гаянах,  якщо не зупинимось більше ніде, - усміхається Валерій.
    - А мені дуже подобається нинішня поїздка. Нікуди не спішимо. Час не підганяємо. Спілкуємось на такі теми, які відводять від нас сум, - перегортає записну книжку, ділиться думкою Петро.
    - Дійсно, час ми не гонимо. Але він не стоїть на місці.  Один мудрий чоловік сказав, що час тече розмірено. Він єдиний із ВСЕСВІТОМ, такий же вічний і розтягнутий, - зітхає Костянтин. - Забув сказати,  вчора телефонувала Галина Миколаївна Рогова. Знаю її давно. Починаючи розмову, по її інтонації  відчуваю, що має казати. А тут не вгадав нічого, хоч і діалог тягнувся добру хвилинку. Давненько зробив для себе висновок: ця жінка загадка. А ще вона недоказана казка, незакінчений роман, симфонія без фіналу, пісня, яка немає ні початку, ні кінця.
    - Люблю, коли ви ведете філософські і ліричні розмови, -  гладить себе по обличчю китичкою травиці Микола. – Мій тато теж часто каже щось подібне, хоч мова у нього проста, сільська. Є щось в нього схоже з вашими виразами. Як тільки весняна пора стукає в вікно хати, батько веде з нею розмову, мов би з людиною. Одного разу, ввійшовши в кімнату, каже: - Весна розплела куделю, яку тісно зв’язала зима.   
     - Ви  тільки вслухайтесь, як  заговорив Микола, -  дивиться  в сторону водія, посміхається  Костянтин. – Романтика заполонила нині нас всіх.
    - А я хочу навчитись від вас працездатності, як ви розділяєте добу на години праці і …відпочинку. 
    - Не знав, що поруч мене сидить і рулить чоловік, який хоче перейняти мої звички. Нічого не маю проти. Такий ритм ввів давненько. Якби ви знали, як легко працюється в нічні години! А як щасливо вести розмови по телефону, коли більшість мешканців міста відійшли до сну! Зумер телефонних звуків тоді якийсь незнаний. Навіть тиша в ці хвилинки стає особливою і щасливою, і в ній  находжу благодать від Вічності.
    - Мене теж іноді відвідує щось подібне. Починаючи нову роботу, яку вже створив в уяві, будь це скульптура, живопис, а можливо просто різьба по дереву, –  не хочу спати. Я весь в пошуках чогось  неповторного. Бували дні, коли  працював - не їв і не спав дві доби. Для мене тоді на першому місці було моє мистецтво і я в ньому, - з ласкавим настроєм веде розмову Петро.
    - Думаю, що в творчих людей є спільне,  схоже. Трапилось мені випадково підслухати діалог двох відвідувачів художнього музею. Розглядаючи картини майстра живопису, один із них сказав, що непогано бути художником.  Придумав тему, написав полотно, радієш, що у тебе є талант. І тут я згадав картину Георгія Меліхова «Молодий Тарас Шевченко». Для того, щоб написати її, він по декілька разів бував в тих місцях, де мешкав поет. Розшукував старі майстерні живописців, перечитував листи і щоденники людей, які мали хоч би невелике відношення до Тараса.  Ви тільки  уявіть собі, як в художній картині можна відобразити характер подій минулого. А майстер пензлю все це передав на полотні фарбами. Задумався тоді я глибоко, бо і мені нелегко було писати мої книги. Події, які проходили нещодавно, маю на увазі події двадцятого віку, не завжди хотіли розкриватися перед мною. Скільки ночей  не доспав, перечитуючи документи, статті і нариси. Потрібно було спішити, щоб не розгубити думку. Не завжди мав змогу попасти в архіви. Народився я на Буковині, в українській землі, яка частенько була під владою різних сусідніх держав. Для того, щоб розібратися в біографії краю, треба знати  його історію, - роздивляючись малюнок Петра, веде розсудливу мову  Костянтин.
     - Я читав ваші романи, написані вами від руки. Не можете собі уявити, яке відчуття сприймає людина, що  читає твір,
зміст якого відомий тільки автору, - ласкаво говорить Валерій, зазираючи в сині очі  Костянтина Федоровича.
    - Бачите як радіє! І я радію, що маю такого вірного і освіченого товариша.
   - Якщо ми ще один раз зробимо перекур, то на дачу прибудемо в обід, -  весело жартує Микола.
   - От і добре. Ми цього бажаємо,  - ховає хитру усмішку Костянтин.
    -  Як два помножити на два буде чотири, так я знаю, скільки часу візьме та чи інша дорога, - твердить Миколай.
    - Інколи говорять, що буде п’ять, - доповняє Валера.
    - В мистецтві міркують, що два помножити на два – це що-небудь і значить, - ховає листочок в записну книжку Петро.
    - Люблю приказки, що несуть у собі навчання. Бабка частенько брала мене  до себе. Йдучи до неї, ми вели «вчені» розмови. Якось бабця  показує мені місяць, запитує серйозно:
    - Якого кольору місяченько сьогодні?
    Придивляючись, відповідав:
    - Червоний.
    - Коли він такого кольору – буде великий дощ з зливою. 
    - А коли він жовтий-жовтий, чого чекати?» - скоренько запитав я.
    - Може статися буря. Залиши собі в пам’яті  назавжди – якщо місяць блакитний – буде град, а коли -  білий, то скоріше ховайся в хату, бо може статися ураган, – тлумачила живо. На другий день похвалився я  про знання цих явищ своєму другові. Глянув він на мене допитливо, хитро відізвався: - Моя матуся розказувала, що коли на  річці хвилі неспокійні, - чекай великої непогоди.  Так ми вчились від старшого покоління узнавати, яка погодонька нас чекає наступного дня. Нині нам за неї наперед розказують диктори радіо і телебачення. – веде  ласкаву розмову Костянтин. – Все на нашій Землі живе одними і тими ж законами. Людина і Природа – рідня. Коли залишаюсь на своїй дачі один, -  довгими вечорами сиджу біля столика, веду розмову зі всім тим, що зиркає на мене. Думаю,  ви мене розумієте. При нагоді придивіться уважно, як за нами спостерігають дерева, кущі, трави, зірки, хмарки, місяць і…сам Велетенський пан Космос.
    - Куди це шкандибає песик, перестрибуючи трави, - вдивляється в польову межу Петро.
    - Іде в гості до Тузика, який мешкає в сусідньому селі, - каже Валерій. – Пан Костя, в одній книзі ви написали за сільського песика, вірного друга одного хлопчика. Часом не з себе залишили образ хлопчиська?
    - Ні…Розмова там йшла за сусіднього товариша.
    - Буває, що задаю собі питання: що вас, пане Костянтин, так полонило і полонить збирати матеріали для своїх книг? І тут же запитую себе, - а що мене спонукає творити  нові і нові скульптури? – усміхається  Петро. – Перебираючи  в  пам’яті події, про які ви пишете, згадую післявоєнні роки, як бабуня говорила про важкі новини, що влітали в кожну хату горем або й смертю. В її повістях  жили десятки прізвищ і імен людей, що мали відношення до Одещини. Жаль, там не було і немає ще одного Поповича, який би залишив на папері розповіді про людей мого села.
    - Одеська область велика. Міст і сіл там багато. В кожному із них щось відбувалось, що мало відношення до історії України. Були і є там письменники, але …не кожне село описане ними. Декілька років тому познайомився  з одним селянином по імені Тарас. Радів чоловік, що він так і не знає скільки йому літ. Метрика пропала. Записів в церкві не знайшли. Видали документ приблизного свідоцтва. Йому все життя весело жилось, не скаржився ніколи ні на що. Дивився я   на нього і думав - він щасливий чоловік. А років мабуть мав дев’яносто. Ходив  рівно, без палки, торбу легко закидав на плечі. Сиві вуса і чуприну розчісував руками так вміло, ніби збирався виступати на сцені. Пам'ять гарна і світла жила в ньому. Міг читати і писати. Сміливо вступав в любу розмову. Родом він з передмістя Одеси, з торгових людей. Але так склалися обставини,  що взявся за сільську працю. Мені навіть закортіло зустрітись з ним ще раз. Прощаючись, домовились що він прибуде до своїх родичів в Кишинів і зателефонує. Та скоріше всього не приїхав, бо не той Тарас чоловік, щоби не виконати слово, - тихо, злегка журно каже Костянтин, поглядаючи на дорогу, що бігла назустріч живим сірим полотном.
    - Ви можете нам передати, про що вели розмову з Тарасом? -  запитав  Петро.
    - Можу.
    - Тоді поділіться враженням. Одне його ім’я варте, щоб за нього згадувати, - пропонує Валерій.
    - Не знаю як ви, а я  примічаю, майже всі люди похилого віку завше зводять розмови до дитинства. Така легка і така ніжна була бесіда Тараса, що  забув, хто сидить переді мною. Він непогано пам’ятав революцію і царя. Будинок його батьків знаходився на розі двох вулиць. Вікна  кімнати виходили в сторону величенького майдану. Будучи допитливим  від природи, частенько наглядав за всім, що там відбувалось. Якось зовсім випадково трапилось йому переховати в своїй кімнаті кмітливого незнайомця.  Під ранок незваний гість сказав: - «Я тебе не забуду. Ти добрий хлопець і дай тобі Бог вирости таким». Пройшли роки. Події розруйнували Тарасову сім’ю. Залишився один. Одружився на дівчині з міської околиці. В гарну літню пору продавав Тарас  на Одеському ярмарку ягоду малини і смородини.  Раптом відчув на собі чийсь погляд. Це був саме той чоловік, який переховувався колись  у нього. Як виявилось, незнаний  гість Тараса не хто інший, як колишній революціонер, а пізніше - робітник ЦК компартії Одеси, по імені Михайло. Познайомились вже відкрито, по-людськи. Стали називати один одного товаришами, навіть дружили сімейно, поки Михайла Прокоповича  не перевели в Харків. Крім того, Тарас розказав мені смішні і, разом з тим, повчальні історії з юнацтва. Щось подібне було і в моєму молодому віці. Він дуже ніжно і задушевно згадував, про юність, яку назвав  васильковою порою. 
    - Ви так гарно виразились про василькові літа, що я задумався. Моя матуся теж розказувала, що діти схожі на васильки у полі, - зітхнув Петро.
    - Гарне порівняння. Я завжди прислуховуюсь до влучних висловів. Іноді  навіть записую сам для себе дотепні і розумні вирази.
    - Я вів зошит, в якому писав за дівчинку, що дарувала мені ласкаві погляди, - роздивляється широту полів Валерій.
    - Ха! Ха! Ха! – сміється Костянтин . – Ми знову перейшли на юначі літа. Моїм першим серйозним юначим коханням була Ніна. Я вам вже говорив за неї. Все має свій початок і свій кінець. Було – поминуло, а наша пам'ять це щось унікальне. Міркую, що три наступні покоління, так і не дізнаються, що воно таке пам'ять  у людини. Є багато доказів відносно неї, та ні один із них не дає вірної відповіді.
    - Залізли ми в нетрі, з яких вибратись не зможемо, бо ні один із нас не працює в галузі розвитку людини, - розправляє плечі Валерій. – Краще я вам прочитаю чотири рядочки вірша Бориса Олійника.
                …Мати сіяла сон під моїм під вікном,
                А вродив соняшник.
                І тепер хоч бур’ян, хоч бур’ян чи туман,
                А мені сонячно.
     - А як тобі таке? - усміхнено питає Петро?
                …Тільки весною забуваються роки
                Несучи дзюрчання струмочків синь-спокій.
    - Хлопці знову пішли в поезію, - не озираючись на своїх попутчиків, каже Микола.
    Костянтин Федорович, в проймі вікна підняв вверх руку, помахав нею, задумавшись, каже: 
    - Де б ти не жив, завжди заводиш знайомство з різними людьми. Бувають такі, які в коморі-пам’яті залишаються навічне.  Візьмемо за приклад мою зустріч з Тарасом. Це була тиха радість і маленький сум, який залишив гарні спомини. Не думав, що саме він розгорне гарні згадки за  Кишинів.
    - А що саме він вам нагадав? – з цікавістю запитав Петро.
    -  Рогозинського. Того самого Рогозинського, про якого ходил, і до сих пір ходять розмови в колі письменників і політиків старшого покоління. В його кишинівському салоні збирались люди,  які втекли від революційних подій з Москви, Петербурга, Києва і інших великих міст Росії і України. Вечорами гості пили недорогі напої, в вигляді рому, кофе, какао. Цікавим серед них був Ніконов. Крім нього тут проживав Кутасов, Кедров і інші нижчі офіцерські чини. Мені в один час хотілось описати окремо їх особисте життя. Чому саме, не можу відповісти. Було в їх біографіях щось від царського минулого, яке чомусь не втрималось в житті цих славних людей. Я не хочу називати Рогозинського не зовсім поганим словом – він сам говорив, що повинен був захищатись від наступу другого суспільства.   
  - Я думаю, на біографії одного із них ви б побудували роман, який  розкрив би багато цікавого з життя людей царського і румунського офіцерства. Неважно, яким він був. Навколо нього крутились  великі події. Багато таких, як Рогозинський, покинули назавжди Росію. Їх серце не витримувало тиску політичних і державних змін. Такі люди  пірнали  у вирій закордоння, щоб всі останні роки тужити за Батьківщиною, - повернув голову назад, наглядаючи, як тікає дорога, по якій вони тільки що проїхали, продовжує розмову, Валерій.
    - Так воно, так…Деякі люди, з якими мешкав в одному місті чи селі, стали героями моїх творів. Іноді я їх наділяв малими або  великими дієвими особами.  Їх прізвища були відомі багатьом, тому я змінив їх імена або прізвища. Вони попали в мої літературні повісті і романи не за свою біографію, а за те,  що виділяло їх серед натовпу. Уявіть собі, пишу про свого земляка, який зумів врятувати когось від прав режиму. Я ж не знаю, про що він думав,  коли, ризикуючи собою, йшов в ніч до свого односельчанина, щоб повідомити, про його арешт, або і позбавлять життя. Моя уява виростає на поприщі цього випадку. Я передаю характер героя,  як я його відчуваю. Якщо він  рятує людину, то  поступок цей високо-похвальний.
    - Хочу сказати своє слово, - кладе руку на плече Костянтина, Валерій.
    - Кажи. Я весь увага.   
    - В першім вашім романі мається кілька образів людей з села  Романковець. Такі люди були дійсно, чи можливо ви їх придумали?
    - Були. Тільки я їм, як уже казав, поміняв прізвища. Зрозуміло, що не тільки прізвища, але й вигляд, вік, спосіб життя. Тут грав сам факт подій і поступків. Як ви думаєте, коли письменник передає діалоги розмов відомої людини, що жила сто років тому, він повторює його дійсні слова? За основу береться герой, про якого творець літературного нахилу збирає документи, якщо вони є. А якщо документів мало,  а ім’я героя відоме – тут вже працює уявлення. Ви самі добре знаєте, як писалися різними письменниками книги про одних і тих же осіб. У  них були  розходження в подіях, випадках, власних життєвих стосунках героя з іншими людьми, - з поривом  веде мову Костянтин.
    - Збираючи матеріал. ви казали людям, що будете за них писати? – цікавиться Петро.
    - . Повідомляв. Але запевняв, що не стану писати їх біографію, а лише візьму з неї дещо у вигляді поступку, кусочка з життя, бачення світу, розуміння життєвих порад і роздумів.  На основі знань своїх земляків склав літературні образи, які діяли так, як діяв той чи інший мій знайомий. Багато  мешканців села  пізнавали себе, чи своїх товаришів, в моїх творах, раділи, були щасливими, що ввійшли в книгу, і навіть пишалися цим.
     - Пан Костя, розкажіть, будь ласка, хоча би один випадок, як ви при  зустрічах з земляками мовили, що він як герой попаде в ваш роман? – спішно запитує Микола.
    - Можна й розказати. Приїхав якось я в Романківці і випадково зустрів знайомого чоловіка, за якого в книгах не згадував. Є такі люди, про яких думаєш, що вони живуть своїм життям, і їх не цікавлять ніякі події. Та помилився я. Привітались ми славно, а він  каже: «Чого це ти, пане Костя не заходиш до мене? Я давно хотів тобі повідати про Поліщука. Спершу за нього мені розказала  мама, бо вона  його землячка. Обоє з Єденець. Матінка вийшла заміж за хлопця з Романківець і тут залишилась жити». Я трохи не присів від здивування. Та взяв себе в руки і напросився до нього в гості. Повірте мені - сидів у його оселі три години. Нашим розмовам не було кінця. Як виявилось, чоловік, за якого я думав, що він простий селянин, був великим знавцем історії свого куточка землі і дивним філософом, в якому жило щось чисто сільське.
    М’якенькі промінчики сонця на мить освітили обличчя Костянтина, зробили його якимось особливим  величним душевно-чистим, ніжним. Таким може бути чоловік тільки тоді, коли його  душа і серце настроєні на доброту, високі пориви правди, дієздатність подарувати присутнім людям мить неперевершеного щастя.
 
                Розділ другий

                Земля завершила виток,
                І день новий воскрес над нею…
                В. Гандзій

    
    - А ось і наші Гаяни! – придивляючись до хат, повідомляє Микола.
    - Добре їхали. Якби  був поетом, написав би віршами повість, про нашу поїздку, - легко виходить з машини Петро і, зітхнувши повно на всі груди, додає: - Пристань душі людської.
    - Що це означає? – питає Валерій.
    - А те і означає, що пристань, дає спокій, лад, радість, тиху наснагу, домашнє і земне щастя.
    - Гарно зрівняв. Дякую за настрій.
    - Я ж, як тільки прибуваю сюди -  все більше відчуваю особливість свого девізу: «Не зроби зло», - каже  Костянтин, махаючи привіт якійсь жіночці, що неспішно йшла вулицею.
    - У вас тут всі жителі знайомі. Село живе своїми неписаними законами. Кожен  знає про свого земляка навіть те, що в його хаті варять на обід, - сміється Микола.
    - Так воно і є. Звик  до всього тутешнього.
    - Іноді сумую за своїми сільськими сусідами, - кинув погляд в сторону заходу мовить Валерій. 
   - Не стомився нині зовсім. Подорож була довгенька, зате, приємна і навчальна, - весело поглядає на ворота дачі усміхається  Костянтин і, торкнувшись рукою хвіртки,  вітається: - «Доброго дня, щасливий куточок серця мого!»   
    Сонце розсипало золото на доріжку, яка вела до двохповерхового будиночку.
    - Як то добре починати подорож з раночку, - кладе на лавку біля воріт  кошик,  Валерій.
    - А я хочу сказати вам до побачення. Через хвилин двадцять буду у своїх родичів. Зателефонував, що обов’язково побуваю у них, - перекладає щось в багажнику Микола.
    - Дякую щиро, що довіз нас вчасно без пригод. Передай вітання тітці Докії. Коли я був з тобою в неї, пригощала нас такими паляницями, до сіх пір відчуваю їх смак. Вона їх подає кожен раз по-іншому: з медом, з маком, з борщем, з часником, з цибулею, з узваром з фруктів, з гарбузом. Головне, що  паляниці випікає по особистому рецепту. А у дядька Гната, що  не слово, то прислів’я. Більше було би таких людей, як твої родичі, веселіше би жилось. Всім твоїм наші добрі побажання і поклін, - тисне руку Миколі Костянтин Федорович. – За нами приїдеш, як домовились.
 - Бажаю щасливого відпочинку, - сміється чоловік.
    Через дві хвилинки машина загуркотіла, пчихнула, покотилась довгою вулицею.
    - Добрий і трудолюбивий Микола. Знаю,  не буде бити байдики у родичів. Зразу же візьметься за роботу, яку любить, і вона його теж. Бував в його різних родичах.  Всі  похожі між собою добротою і увагою до людей. Його двоюрідна сестра перша красуня в районі, - веде бесіду, розкладаючи  на лавці якісь пакунки Костянтин. 
   - З Миколою легко спілкуватись. Від його розмови тягнуться різнобарвні роздуми, - закриває хвіртку Петро.
     Золотоокий день ходить тихо і лагідно по Гаянах. Подвір’я дачі Поповича осяяне довгими промінцями, які грайливо стелились попід ноги господаря і його друзів.
     Костянтин присів біля грядки з квітами, усміхнено мовить:
     - З ваших розмов примітив, ви відразу хочете піти «качатись» по траві і похлюпатись Дністровською водою. Я же хочу зустрітись з моїм новим знайомим Данилом, якому обіцяв привезти  свої і чужі книги. Він нещодавно переїхав сюди з  Одеси. За станом здоров’я лікар пропонував йому пожити в селі. Загадкова він людина. Освічений зі всіх сторін. З ним можна розмовляти довго на різні теми.
    - А який у нього вік? – запитав Валерій.
    - Молодший мене, - каже Костянтин, витягує з пакунку книги. - Ходить спокійно. Розмовляє ввічливо з інтонацією хорошого співрозмовника. Не перебиває, коли хтось веде розмову. А ще він гарно читає вірші Шевченка, Лесі Українки, Пушкіна, Симоненка, і … нинішніх молодих поетів. Досконало знає творчість Гоголя. Не здивувався, коли  почав читати вірші поетів з Одещини. Його цікавить романтичний стиль.  Іноді в розмовах чується щось ласкаве, ніжне, казкове. Якось я розповів, що був в багатьох державах світу. Чоловік не здивувався, тихо признався, що у нього не було змоги їздити за кордон, тому що працював по 12 годин в день, аби матеріально допомогти братові, що  важко хворів. Правда, був він в Болгарії і Греції. Звідти привіз вагон знань з історії тих країн, та ще й вагон  культури.
   - Поважаю людей, які не залишають в біді родичів. Маю  товариша, який не одружився із-за того, що у нього хворіла  мати і сестра, - перегортає альбом з малюнками Петро.
    - Думаю, Данило мабуть пережив багато, бо дуже співчутливо відноситься до людей. Його нинішня сусідка хворіє. Він допомагає їй в господарстві чим і як може. В останню зустріч сказав, що у неї цікава криниця. Вода в ній не щезає. Іноді в воді появляється  чудний смак, ніби хтось туди налив соковитість яблук. Це явище викликало у нього ряд питань, і він почав шукати відповідь у книгах і журналах.
    - Коли переступаю поріг вашої дачі, - кивнув головою Петро, - щастям сміється серце і тут же  з‘являється  відчуття ніби  ввійшов в паралельне буття, де немає ні печалі, ні  напруги, ні втоми, ні болі, ні страждань, ні сумних роздумів. Все тут рівномірно, спокійно, мрійно і… святково.
   - Про мою дачу гарно говорять всі, хто тут буває. Мабуть вона повниться енергією доброти моїх гостей, -  усміхається Костянтин, відкриваючи двері будинку.
    - А я тим часом подивлюсь до кущика жасмину, що зацвів затишно і густенько, - крокує  углибину саду Валерій. 
    Через п’ять хвилин з будинку вийшов господар дачі, хмикнув привітно, підійшов до столика, сказав задумливо:
   - Не пам’ятаю чи розказував, а може не розказував, як кілька років тому приїхав сюди один.  Було це в травні. Як завжди працював довго до пізньої ночі. Прокинувся ранесенько на зорі. Вийшов у двір і почув дивні звуки:  ніжні, струнні, незвичні. Ступив кілька кроків в бік саду – зрозумів, музичні мелодії йшли від трав. А там, де росте бузок, хтось перешіптувався. Затих я. Зрозумів, з бузком говорила троянда, яка мешкає вище нього. Звуки, звуки, звуки неслись звідусюди. Вони були непрості. Пісенність їх мене вразила і полонила. Не знаю, що сталося зі мною. Дивні ноктюрни, увертюри, прелюдії кружляли навколо мене. Мить… і я сьомим почуттям відчув, що попав в чудовий невідомий мені світ, схожий на той, про який тільки що розповідав Петро. 
    - Прийдеться мені тут залишитись пожити, щоб відчути казкову дійсність, - повів плечима Валерій. – Костянтин Федорович частенько вражає нас своїми короткими, але такими влучно правдивими висловлюваннями відносно природи, що і мені стає дивно. Читаючи його книги, радію, то ліс у нього біжить, то вітер якого він хотів прив’язати втік, то дні схожі на коралі, які носила на шиї жінка-красуня з Романківець. 
    - Ха!Ха!Ха! – регоче Костянтин, нюхаючи квітку мальви. - Насмішив ти мене, що дивуєшся від моїх висловів, відносно природних звуків. А Петро пригадав паралельний світ. Я не проти  вечором продовжити згадки, про паралельні світи 
    - Знаю. Ця  пора в Гоянах настроює на високі розмови, в яких перевищує одна – спілкування про Всесвіт, -  співуче-загадково мовить Валерій.
    - А ось і мій перший гість - Данило Романович. Я так радий бачити вас!  Нещодавно згадував, як ми з вами знайшли одне одного для дружби, - іде назустріч товаришу Костянтин.
    - Вибачте, не втримався. Угледів, як ви приїхали. Не зумів себе стримати -  і вже тут. Вирішив узнати, чи зустрінемось ми з вами, чи може  у вас будуть інші справи, - схиляє в гарнім  поклоні голову Данило.
    - Ніяких інших планів крім тих, що я теж дуже хотів зустрітись з вами і поспілкуватись.
    - То я піду, а пізніше завітаю, - повертається в бік вулиці гість.
    - Куди це ви? Чого тікаєте? Я сам вже бажав послати за вами думку, - сміється  господар ранчо.
    Данило так щиро і ласкаво посміхнувся, навіть невеличка вишня гойднулась вітами, переливаючись на сонці ізумрудно-зеленими відтінками.
    - Мої хлопці з нетерпінням рвуться до Дністра. Я же піду туди десь ближче вечора. Так що ви попали якраз мені в радість. Проходьте в сад. Сідайте біля столу, будемо відзначати свято яке називається: «Зустріч друзів».
    - Ось вам подарунок від мене. Там домашній хліб і пироги з полуницями. Ягоду суничок  сам зібрав в саду за селом. Крім того, звідти  приніс дуже цікаву рослину, яку нині посаджу в вашій грядці. Зацвіте вона на другий рік. Це дика лілія, - оглядаючись на Петра і Валерія, каже чоловік і, повісивши капелюха на гілку яблуні, ставить подарунок на лавку біля будинку.
    - Дякую. Мені аж серце зайшлося від вашого приходу. Привіз вам книги, а до книг - розмови, - не ховає радість Костянтин.
    - Ми вже йдемо, - каже Петро. – Будемо на нашому місці. Якщо побажаєте – приходьте.
    Велика кольорова пташка перелетіла з яблуні на грушку, почистила пір'я, притихла, наглядаючи за людьми.
     По дорозі пройшов високий чоловік з дівчинкою років десяти,  гукнув привітання, запитав: «Надовго?»
    - На два дні, - відповів Костянтин.
    - Заходьте до нас! Ганна буде рада вас бачити. Спробуєте парного молочка.
    - Постараюсь. Зі мною приїхали два хлопці. Один із них любить парне молоко.
    Ку!Ку!- Ку!Ку! – м’яко, солодко проспівала зозуля в сусіднім садочку.
   - Довгенько думав, які книги вам привезти, - розкладає на столі літературне багатство тішиться словами Костянтин. - Зупинився на тих, в яких можна знайти все. Тут є  роман про далеке минуле. Є  вірші. Окрема книга про війну. А ще привіз журнали. Серйозно подобаються мені наукові.
    - Згадав, коли вперше побачив вас, сам протягнув руку до знайомства. Ваша позитивна енергія на мене діє велично.
    - Поклін, за гарні слова.
    - Чекаючи ваш приїзд, думав, що при зустрічі розкажу про свої спостереження  за природою Гаян. І про солодку криницю, - лагідно мовить Данило, розглядаючи журнали і книги.
    - Мої друзі, які побігли купатись, гарно освічені люди. Різні за фахами але, коли розмова торкається літератури, – вони тут як тут. Валерій - журналіст. Я іноді мовчу, коли він ведуть розмови. У нього є «нюх» на різні теми життя, які може передати по радіо своїм слухачам. Нещодавно розказав  за чоловіка по імені Селіван, який присвятив себе  спостереженню за різними  явищами природи. Через Інтернет Селіван розшукує людей похожих на себе. Іноді вони збираютт збори. Їздять кудись і кожен із них мріє відкрити щось нове у  Всесвіті. Я не можу сказати, що мене не цікавлять природні явища – але,…все в міру.
    - Ви попали в ту крапку, про яку маю розказати, - заспішив  Данило. - За період, що пройшов з того часу, коли ви були тут останній раз, я побував в Одесі. Зустрівся з моїм давнім другом Олексою. Вчились разом в університеті. Він має нахил до різних наук Космосу. Все це привело до того, що його кілька разів запрошували приймати участь в великих заходах астрономії, де вивчають Світовий небесний океан. Пізнання світу для нього збільшилось через  Інтернет. Олексій ніколи не друкує своїх статей. Зате  зберігає  записи власних спостережень нашого простору і всього того, що зв’язує Небо з людьми. З задоволенням спілкуюсь з ним. Як кажуть – вчусь. Беру уроки для розвитку себе.
    - Загадка із загадок – наш ВСЕСВІТ. Скільки би не розгадувала людина його появлення, не може дійти до того, щоб хоча би половину знати, що насправді є.
    - В Гаянах мене все цікавить. Село мов казка. Люди ввічливі, добрі, працьовиті, дотепні і … щасливі. Вчора в сусідки чистили криницю. Збіглось багатенько людей. Черпають водицю, сміються поговірками, поривами життя, тішаться святом, а коли почистили джерело – сіли за столи святкувати.
    - Зараз розкажу, як ми нині їхали сюди. Чотири рази відпочивали. Не дивуйтесь. Не зупинялись від утоми - робили відпочинок для розмов. Читали різні вірші, згадували юність, молодість і …звичайно дитинство.
    - З дитинства я виніс так багато цінного,  передати неможливо. Дитячий вік -  дорогий дарунок людині.
    - Я такий же. Нещодавно  познайомився з гарним і розумним чоловіком по імені Павло. А сталось це так. Мене запросили на літературний вечір. Після закінчення заходу, до гурту, де стояв я,  підійшов високий, з сріблястою чуприною літнього віку чоловік, став розказувати цікаву повість про криницю, яка принесла йому сімейне щастя. З того часу він наглядає за нею. Син його перейняв від батька славну традицію і не пропускає випадку допомогти чи то криниці, чи гайочку, чи окремому дереву. Познайомились ближче.  І… з того дня ми стали часто телефонувати один одному. А в один погожий час запросив його в гості до Гаян. Коли їхали, випадково завернули до криниці, яку люди шанують з давніх пір. Про неї мені коротенько розказала жіночка, яка прийшла туди набрати водички.
    - Криниченька біля Верб?
    - Так.
    - Я там був, - з задоволенням згадує Данило. – У неї гарна історія. Знайшов, і дав їй життя пастух по імені Адам.
    - Є якась таємниця, що пов’язує джерела з людьми.
    Данило відвів погляд в бік високої крислатої грушки, задумався. 
    - Щось цікаве присіло в думку? – запитав Костянтин приятеля.
    - Дійсно цікаве. Якщо хочете, передам вам ласкаву історію, зв’язану з любовними подіями в моєму житті.
    - Буду радий послухати, - каже Костянтин і присовує ближче до столу стільця.
     - Повість мого мешкання на землі вам частково відома. Відірвусь від дитинства, перескочу в юність, яка прилетіла до мене відкритим блаженством. Здавалось, що життя безкінчене. Закінчивши інститут, поїхав в гості в містечко Джурин на Вінничині, до тітки Аделі. Вона  там вчителювала. Розумна, кмітлива, добра – тітуся напрочуд гарно могла розказувати різні повісті, читати вірші, малювати краєвиди і …вселяти в людей чудовий настрій.   
     Приїхав до Джурина  під обід. Тітку застав дома за кресленням якихось ліній. Радість переповнила нас, бо не бачились більше року. Джурин знав мало і, вирішив самостійно познайомитись з ним ближче. Мене здивувала його навколишня природа. Перед вихідним днем, в суботу, сказав тіточці,  що піду в ліс за грибами, бо бачив,  як люди несли їх звідти кошиками. Другого дня при ранній зорі спішив в сторону лісу. Через дві годинки  мій кошик був повен грибними ласощами, а на голові красувався вінок, який  сплів сам собі від душевної радості. Іду, мугикаю пісню, любуюсь широкою поляною, такою дивною в своїй земній красоті, що не втримався, впав в трави і, обіймаючи їх, став цілувати все підряд.
    - А мене так можеш обіймати і цілувати? – почув  жіночий голос.
    Мить - і я вже стояв, шукав поглядом хто зі мною заговорив.
    Очі мої зустрілись з очима молодої  жінки, що  стояла біля великого дуба. Тінь від дерева ледь-ледь прикрила її. Але те, що я узрів, мене раптово здивувало. Висока, тендітна, вродлива молода особа була одягнута в зелено-блакитну сукню, яка нагадувала скоріше кусок тканини, якою вона опоясала себе. Злегка розгублено сказав: -Вітаю!
    Жінка підійшла ближче, глянула на мій кошик, усміхнулась, і, приклавши до губ палець прошепотіла: - Сюди ідуть. Давай заховаємось. Не роздумуючи, майнув за нею попри великий кущ, а далі через смугасту доріжку, зупинився у  маленькій галяві. Дійсно, через декілька хвилинок почулись два голоси, чоловічий і жіночий.
    - Ця пара ходить тут вихідними днями, - присіла на пеньок прошептала незнайомка. – Мене звуть Мрією. А ти Данило, який приїхав до Аделі в гості.
    - Данило, - зразу погодився з нею,  а сам  не зміг розібратись,  звідки вона мене знає.      
    Через хвилин десять ми з Мрією, вже йшли в бік лісного взгір’я, яке, по її поясненню, являється райським місцем на землі.
    Подивляючись на жіночку, думав - їй років двадцять п’ять, можливо більше. Хто вона і чого ходить одна в лісі не міг і не хотів відгадувати, а запитати не вистачило смілості. В короткі хвилинки зустрічі ми стали добрими знайомими, ніби знали одне одного давненько і нас об’єднує чи то дружба, чи добрі приятельські відношення. Мрія розказувала мені, що вона гриби в лісі збирає тільки тоді, коли йде назад додому. Їй їх хватає на один обід. Я же повів розмову, що люблю природу, бо ми же близькі родичі. Жіночка слухала і  усміхалась, круглила очі, чи то від сміху, чи від здивування. За хвилин тридцять нашого тихого мандрування,  Мрієчка взяла мене за руку, повела до високих крислатих дерев.
    - Зараз ми зупинимось, і послухаємо ліричну пісню джерела.
    Я прислухався, і дійсно - через декілька секунд почув ніжні переливи потоку, що несли у собі чудові мелодії. Раніше  слухав співи джерел, струмків, річок, весняних рівчаків, тонесеньких водяних ниточок дощів, але такого вирування води мені ще ніколи не приходилось чути. В ньому щось разом перекликалось, говорило, шепотіло і… співало.
   Мрія враз залишила мою руку, подарувала свою чудову усмішку, спішно направилась до кринички.
    Лісне джерело било з-під кольорової круглої каменюки, утворюючи маленьке озеро, обрамлене білими вимитими гладесенькими і блискучими камінчиками. Я подумав: «Невже це сама природа утворила таку красу?» Моя нова знайома глянула на мене, ніби зрозуміла про що я хотів узнати, сказала: «Думаю, все це зробив сам Потік. Я питала людей Джурина, чиї руки тут попрацювали, та ніхто не дав мені відповіді.  Джерело люди називають Анютиним». 
     Додому я повернувся пізненько вечором. Де ми з Мрією блукали, про що говорили, чим займались, як провели день, нікому не розказував. Три дні доля подарувала мені любити жінку, яка залишилась в пам’яті ніби Марсіянка, що прибула по волі Бога кохати мене, а мені кохати її  любов’ю, яка не зобов’язує нас перед судом життя. Ми були вільні від слів і зобов’язань. Це кохання прийшло до мене  подарком Вищого Світу, який  несу в серці всі свої роки. Не подумайте, що не одружився із-за нього. Ні. Воно було послане Небом. З того часу дивився на жінок інакше. Вони викликали у мене захоплення, яке було таким великим, свіжим  і ніжним, що серце співало і звеличало почуття. Ту, яку хотів назвати своєю дружиною, не погодилась жити зі мною життям, яке  вів. Я вам розказував, що допомагав старшому брату, що по волі доленьки  попав в аварію, а мені довелось витягати його сім’ю і четверо дітей. Зате маю велику родину, яка дала і дає мені щастя.
     Данило встав, підійшов до куща смородини, нахилився, понюхав листя і, приклавши руки до лиця,  притишив  голос, сказав:
    - В Одесі, в домашній шафі, яку називаю «Таємницею», - зберігається багато зошитів, де чорним по білому записані рядки  мого буття на землі. В  наступний раз привезу пару блокнотів і прочитаю дещо із них.
    Костянтин Федорович поправив на столику скатертинку, повернув голову в бік Дністра, звідки долинали голосні перегуки людей, усміхнувся:
    - Ви мене нині трохи здивували своїми розмовами, пане Данило. Не стану перепитувати  хто була ваша Мрія, тільки  в вашій відкритій задушевній повісті відчув ким ви були в молоді літа. Не один десяток років живу на світі. Мав і маю багато зустрічей з хорошими і розумними людьми, які розповідали про свої сердечно-таємничі побачення, переплетені любовними утіхами, але ваша повість викликала в мені щось особливе і незрівняно-величне.
     - Дякую за розуміння, - сказав Данило. – Не хочу пересудів і зайвих питань, тому, як кажуть, – знаю кому відкриваю свою душу. Прочитав ваші книги, був дуже здивований. В них є все: воєнні події, буденне життя міста і села, окремі людські долі, високе кохання і величний  святий природний ландшафт Молдови, України, Румунії.  В своїх творах ви охопили широку територію землі, на якій проходили різні події, що стверджували або розгортали життя того часу. І під впливом прочитаного згадував розмови вашого героя дядька Павла, як йому і його родичам в той час жилося. Засинали при одній владі,  прокидались – при іншій. Про Татарбунари і Хотин ваш герой вів розмову з «своєї дзвінниці». Розібрати, що тоді діялось, простому люду було важко. Знайомився з вашими  літературними працями, не раз думав, як і коли ви встигали збирати матеріал для них? Кожен чоловік мав, має і буде мати своє бачення минулого. Серед ваших героїв жили люди різних пластів населення. А тим більше, все, про що ви пишете, проходило якраз на кордонах  різних держав. Ви сміливий чоловік.  І не тільки сміливий – відважний, який підняв неораний шар землі, щоб розгорнути його і посіяти  вірне слово історії.
    - Ви мене сьогодні здивували своїм баченням того, над чим  ще й нині працюю. Не відказуюсь писати про людей, яких знаю, доповнюючи  їх біографії літературними вставками. Так роблять всі, хто пише. Коли був малим, не міг збагнути, як це письменник знає про що вів мову його герой твору, він же не жив поруч з ним, або хоч би в один період? Коли взявся за роботу над Емінеску, прийшлось  поїздити по різних селах і містах, де колись бував цей великий поет. Не знаю, чи вдалось мені передати  його риси  і прояви життя, але відгуки на мою працю приходили і приходять добрі.
    - Читав і я його вірші. Правда в перекладі. Аж дух захопило,  коли вникав  в написане. Побачивши кінофільм «Лучаферул» - був до того вражений, що не міг заспокоїтись. Переді мною весь час появлялась Зірка і його земна кохана дівчина. Так може написати тільки людина, наділена Господом великим даром.
    - Признаюсь, не раз «воював» з деякими «патріотами», щоб розкрити людям  літературний геній Емінеску. За нього знали, але…  Вчився у школі,  далі в гімназії, зачитувався його поезією, і навіть писав схожі вірші. Зараз смішно стає від мого дитячого задуму поріднитись  римою з  поетом. Та то мабуть була перша моя закоханість у його творчу працю. Далі прийшло особисте  знання чогось іншого, глибшого, дійсного. Перебираючи все, що задумав і здійсни, можу  сказати -  я щасливий, бо виконав про що мріяв. Збираючи за Михая матеріал приходила думка піти тими шляхами, якими він ходив. Уявіть собі на мить: молодий чоловік закидає  на плечі торбу,  не озирається на допитливі погляди друзів, рушає дорогою надій. Нам нині  невідомо – заздалегідь намічав він план мандрування, а чи це прийшло до нього пізніше. Аж щось лоскоче радістю, коли уявляю, які місця і люди зустрічались йому в дорозі!
    - Хочу довірити маленький секрет. - чомусь тихенько почав розмову Данило. – Одного разу я теж збирався йти в мандри, але за мій намір узнали родичі. 
     - Смішними ми буваємо в ранні роки. Особливо це торкається хлопчаків.
     - Мій друг Дмитро проблукав  три дні і … повернувся назад, бо закінчилась їжа, а красти він не захотів.
     - Я вже дорослим цікавився явищем, що спонукає людину на мандри, - відповіді не знайшов. Різне пишуть і тлумачать, та так, як про це сказав Емінеску, ніхто не озвучив ні словом, ні написаним.  Жаль, що не збереглися згадки  людей, з якими поет мав зустріч у своєму подорожуванні. Правда, є свідчення, та їх дуже мало.
    - Можливо він шукав відповідь, чому люди на землі живуть не так, як заказано Господом, а навпаки.
    - Була така думка і у мене. Поет шукав серед людей підтримки свого бачення ЖИТТЯ, яке оточувало його. Пізніше в творах дав таку правдиву оцінку дійсності того часу, що визвало велике незадоволення влади. Поет не зупинявся на своїх особистих думках. Його до глибини душі хвилювало улаштування простого люду. Виходець з небагатої сім’ї, він з дитинства пізнав тягар нелегкої праці, тому що і сам був її рабом. Я завжди пропоную друзям читати його твори неспішно, бо інакше не відчуєш  всього, де вкладена життєва суть.
    - Пан Костянтин! – почулось з сусіднього садочку. – Доброго дня! Як життя? Як працюється? – почувся веселенький голос жінки.
   - Вітаю, і дякую! Все йде по кругу своєму. Живу. Працюю. А як ваші діточки, чоловік, батьки?
    Під спів пташок, під курликання вітерцю, під бадьорий настрій сільського буття вів розмову господар ранчо Костянтин з сусідкою, у якої мова співала пташкою.
    - Чемних сусідів послав Бог, - переставляє на столі миски з їжею каже Костянтин. – Жінці, яка вела зі мною розмову, скоро п’ятдесят. Працює. Господарка гарна і людина приємна.
    - Я її мало розглянув. Здалось, ніби вона оповита золотисто-прозорим покривалом. Це. мабуть, від сонця, яке освітило її.
    - Ви кажете, що сонце дивно освітило жінку, з якою я мав тільки що бесіду. А я згадав Емінеску, як він бачив свою Зірку осяяну небесними світилами. Коли доля завела мене жити в  Чернівцях, з великою насолодою  ходив містом і поглядами шукав старі будинки, які існували при поетові. Мені ставало  приємно знати, що він біля них ходив! Перечитую  його вірші і тепер. Вони несуть загадкове натхнення. В них соціально переплетені різні мотиви. Міхай глашатай, а можна й сказати – проповідник і віщун майбуття. З його біографії знаю - в дитячі роки бачив в природі те, чого не відчувають дорослі. Так місяць назвав «царицею морів». Дивно, але небо він мав за море. А як фантастично-велично  дає пояснення єдності Неба і Землі!
    Костянтин встав, зиркнув на Данила, запропонував:
    -  Раз пішли такі балачки, будемо пити каву. Одна мить і … відчуємо запах чужих земель. Чому чужих здогадались? Мої донечки, приїжджаючи в Гаяни  твердять, що пити каву тут смачніше чим в місті. Я з ними згоден. Вчора вечором телефонувала одна із них, Людмила. Похвалився, що друзі «витягують» мене  в подорож. Вона так зраділа - мені здалось, що в її голосі сміялась пісня. Чекаю до себе своїх донечок з сім’ями  і в нинішнє літо. Все залежить від відпусток, від робочих справ, від погоди. Вони у мене легкі на поклик в подорожування. Якби ви бачили, які вони бувають щасливими, коли їдуть в Романківці, в Чернівці, в  Гаяни і в інші місця, зв’язані з минулим своїх батьків!  Вирватись з великого міста і знайти спокійну пристань південного села – це  велике щастя, яке випадає не дуже часто. Лариса, друга донечка, та ще скоріша в подорожування. Я їх розумію. Коли
сам їду  в Москву,  пристаю від людської метушні і дзенькоту транспорту. Потерпіть крапельку, зараз будемо ласуватись кавою з печивом, яке спекла моя помічниця Ніна. Іноді я її  називаю моїми другими очима і руками. Буває,  покладу десь  записи, потім починаю шукати, а вона … враз їх знаходить. Сміється тихо наді мною, та я все їй прощаю. Варити каву, як варить Ніна, – не можу. У неї вона якась особлива. Та будемо пити так,  як заварю. Знаю, ви любити її легенькою.
    Бірюзово-блакитний простір дивився на двох не дуже молодих чоловіків, усміхався, посилаючи їм благословіння.
    - Кава смачна, чи можливо  ви робите вигляд,  що я гарний кухар? – підсовує печиво гостю Костянтин.
     - Смачна. Сам можу готовити страви, але не зовсім люблю це робити.
    - Що й казати! Я звик,  щоб  мені варили. Хоча жило і живе  іноді бажання стати біля плити і «творити» щось смачне.
    Чітка тінь від дерева легесенько пересувалась по столику, ніби й сама хотіла про щось розказати. Костянтин протягнув  до неї руку, запитав:
    - Попалась? Можливо хочеш побалакати?
    - Все в цім світі в спілкуванні. Шкода, що чоловік не має змоги чути,  про що веде розмову все навколо нас, -  з легеньким жалем каже Данило.
   - Вчені давно бажають знати про це, та …
     Гість підтягнув до себе журнал, перегорнув сторінку:
     - А ось тут я вичитав за московські театри, - показує на цвітні малюнки – Жалкую, що доля не дала можливості всіх їх відвідати. Буваючи в Москві,  ходив на спектаклі, концерти, в музеї. Людина я з провінції. Одеса для Москви це провінція, хоч…не дуже вона і провінція, та все ж не столиця держави. Для мене  велике місто завжди викликало багато питань.
     - Москву  знаю непогано. В театрах бував, як і в концертних залах, де не завжди було  вільно знаходитись. Звик  до периферії - тут мені спокійно. Кілька літ тому їздив на день народження онучки Марії. Це старша із внучат, яка вже закінчила МГУ. Нині вона має дві вищі освіти. Розмовляє на англійській мові, а живе  в Іспанії, куди мені тепер не добратись. Зустріч була такою доброю і щасливою, забув за всі свої роки: співав, танцював, смішив веселими жартами рідних, читав вірші Емінеску, Шевченка, Вієру, і деякі нові, які пишуть мої друзі.
    - А я Москву вивчав по назві вулиць, майданів, будинків. Правда, знав за неї дещо з підручників і книг, але … 
    З дерева на стіл впала суха гілочка. Костянтин з гостем задерши голови, стали наглядати, хто там підслуховує їх розмови.
     - Сховалась, - шепоче Данило. – Здається, це сойка. Цікава і розумна пташка. В саду, де нині в селі мешкаю, вона буває часто. Підкидаю  пташкам їжу. Мабуть її сюди привели запахи.
    - Розмовляти з ними мене ніхто не вчив. Я сам, як можу, веду з ними діалоги. Правда, вони  рідко відповідають на мої питання, - сміється Костянтин, підливаючи в чашечку Данилові каву.
   -  Я такий радий за нашу зустріч, що не передати словами. Кава смачна і …потрібна якраз для настрою. А ви гляньте зараз на цей грушевий листочок, який я тільки що підняв з землі. Він нам без слів дасть урок ботаніки. Придивіться,  як його «обробив» якийсь жучок. Залишив незайманим тільки те місце, де йдуть жилочки. Зараз він нагадує мальовничу сіточку. Якщо його  уважно розглянути, можна побачити  яким  він був нещодавно. Зелені і ізумрудні кольорові  відтінки ще грають на ньому, а самі жилочки мають другі фарби, бо вони ж були в середині, - пробує на нюх  залишки листка  Данило Романович.
    - А мені він нагадав малюнки моєї внучки Юлі, донечки Лариси. Дівчинка подавала здібності до малювання з дитячих років. Коли  почала ходити і говорити, батьки брали її з собою  в Молдавію. Тут вона познайомилась з малою Батьківщиною своєї  матусі. Юлечка з таким задоволенням ходила по кімнатах, перепитуючи: «Ти тут спала? А де ти вчила уроки? А хто тебе проводив до школи?» Очі у внучки світились щастям, коли познайомилась з моїм селом Романківці. Тут вже почала задавати питання, як я вчився, чим займався, де нині мої друзі? Гуляючи в саду, вона знайшла листок схожий на цей грушевий і одразу же подібний малюнок появився у неї. Думаю, внучка сама зрозуміла з чого і як починається життя листка, і що залишається після того, як він постаріє. 
    - Матуся Юлі, хто за фахом?
    - Лариса закінчила Кишинівський університет. Працює педагогом. А Юлечка стала архітектором.   
    Костянтин Федорович на мить задумався, встав, зірвав китичку м’яти, понюхав, потер її між пальцями, усміхнувся, подивився в високе блакитне небо:
    - Коли згадую за доньок, сміється настрій. Мало я за них писав, та ще є час – напишу. Матінка казала, що про родичів не тільки потрібно говорити і згадувати, але і писати. Тим більше, що в наш час є змога це робити. 
    - Ви хочете видати ще один роман?
    - Можливо і роман. Поки що збираю документи, а там як Бог дасть.
     - Нещодавно попалась мені в руки книга: - «Академік Костянтин Попович». З величезним зацікавленням став читати. Серце раділо. Бог дарував мені великий подарунок – знайомство з вами. Зовсім по новому,  без зайвих кульмінацій, напруги і натягу вона відкривалась  мені розділами, які запрошували  ввійти  в життя людей, що стали вашою невідривною частиною мешкання на Землі. Там є розділ про  Василя Васкана, талановитого українського поета. За нього чув не раз від своїх одеських  друзів, любителів музики. На його вірші написано багато пісень. І знаєте про що подумав? Ні? Про те, що там є строчки і для мене.               
                Душа моя
                Як перехрестя світу –
                Тут всі дороги
                І усі стежки
                Неначе сходяться,
                Очищені від снігу
                І далі йдуть…
                Щасливі і важкі.
     І поруч другі рядки:
                Весна яскрава і дзвінкоголоса,
                А я між тими барвами іду,
                Де виростають скупані у росах
                Любимі квіти у моїм саду.
                Червона ружа – то кохання спів,
                А біла ружа – щирий цвіт надії,
                Цілуй мене – і вже не треба слів,
                Тобі про все мої розкажуть мрії.
    Читав я їх в повний голос, бо інакше не міг. А вони сміялись і гомоніли польовими квітами, шепотіли вітром, бриніли золотими ранками, звали голосом Мрії, а іноді відгукувались далеким покликом  моєї матусі. Ой,  зачекайте хвилиночку! Зараз  прочитаю написане вами для Василя. Його я переписав в свій «загально-надійний» зошит, так я називаю нинішній блокнот, куди вкладаю все, що визвало у мені високу цікавість. - «…в чудових ліричних перлинах починає свої заповітні співи  розмова з долею, з сердечної подяки за напутнє материнське слово, щоб відтак відправитися в світи білі, а там зустріти все: любов і тугу, радість сповнених надій і сподівань, добрих і знаних людей і все це під зоряним  небом Карпат». І далі: «В поетичному роздумі, як в краплині ранкової роси, зійшлися найзаповітніші  мотиви, які надалі пройдуть через весь ліричний вир Василя Васкана і зрештою складуть гімн, в якому з благоговінням оспівана свята материнська любов, її терпіння і безмежна щедрість».
  - Дивний ви чоловік, - усміхнувся Костянтин Федорович. – Про те, що Василь як поет вам подобається здогадався, серцем відчув. Нас зв’язує не тільки поезія, з ним можу говорити на всі теми життя. Мене не відпускають від себе  чотири його рядочки, де вміщено так багато, що душа завмирає від написаного:
          У дідів розпитай, як по правді прожити,
          У батьків – як безмежно та вірно любити,
          У дітей – чи за приклад їм служим в житті,
          У людей – чи збивався з прямої путі.
   В вірші  «Друзі» він пише так:
          Чому задумались тополі,
          Чому задумались гаї
           І колоски в широкім полі –
           Ці друзі віддані мої.
           Чому задумалась калина,
           Притихли юні солов’ї,
           Тумани білі по долинах –
           Ці друзі віддані мої. 
    Василь має за друзів все, що живе у нашому світі. Таке зрівняння – висока місія, яка дана не кожному поету.
    - Ви з ним як зустрічаєтесь?
    - Від часу до часу. Іноді два рази в рік, іноді більше, або менше. Раніше  частіше їздив в сторону Романківець, Чернівець, Хотина. Там ми  мали зустрічі. Василь теж іноді приїздить до Кишинева. Все залежить від обставин, здоров’я і всього іншого.
    - А ви співаєте пісні на його слова?
    - Співаю. Коли збираємось своїм колом на звані, чи не зовсім звані вечори, починаємо згадувати минуле, переключатись на  сучасне, в якому ми зіграли якусь нехай і невелику роль. Тут вже не обходиться без пісень, а там, де  пісня там Василь Васкан, який  або присутній, або…в згадках поруч з нами. Серце просить народної пісні про славний український край, про калину, про материнські руки, про батькове слово, про чорнобривці, про кохання, про черешневу дорогу, яка веде до материнської хати. Два різних композитори написали мелодії на вірш  Василя про черешневу доріженьку. Один з них живе в Кишиневі. Молодий починаючий композитор Олександр Бідяк душею закоханий в поезію Василя. Де б ми не зустрічались – Сашко знаходить причину заговорити про нього. Тоді очі його стають схожими на барвисті кольори українських пісень.
    - В юнацькі роки слухав, як співала моя родина. В багатьох піснях згадується  калина. Зацікавився, чому якраз вона являється символом українського народу? На моє питання ніхто так і не відповів. І тільки нещодавно відшукав історію, вірніше легенду, а може то мудра вигадка, що калина пов’язана з народженням Всесвіту, вогняної трійці: Сонця, Місяця і Зірок. Назву свою несе від давньої назви Сонця – Коло. Квіти її – то нескінченна  ніжність. Червона ягода – символ крові невмирущого роду. Може  від того весільні рушники вишивались гронами калини, що значило – стійкість двох родів, які єдналися в один. Бачив  у вашій кімнаті вишитий калиною рушничок. Мабуть то пам’ять від когось, - хилить слово Данило.
    - Дійсно то є пам'ять. Моя бабуся по лінії батька розповідала з якого я роду, чинно підкреслюючи, щоб не забував за нього. Тут же показувала рушники, які вишивались притримуючись окремого родинного орнаменту і малюнку.
Згодом сімейні узори стали щезати, зате появились нові, які стверджували стиль людей що живуть в одній місцевості. Вишивання в нашім краї – одна із дуже цінних і любимих різновидів народної творчості. Історію вишивки мало знаю, зате цей вид мистецтва люблю і поважаю.   
    Костянтин Федорович поклав гілочку полину  на стіл, злегка задумався.
    - Щось згадали? – запитав Романович.
    - Згадав. Потрібно було дати хлопцям пакети з їжею. Зголодніють зовсім.
    - Не турбуйтесь. Схочуть їсти - прийдуть!
    - Люблю я їх. Без них мені нелегко приходиться. Ми так гарно знаємо один одного, що навіть думки вгадуємо. Велике щастя маю від цієї дружби. Зараз розкажу вам один випадок з життя, який запам’ятався мені особливо. Якось  нещодавно запропонували мені путівку в Калорашський санаторій. Подумав – не відказався. Весна на вулиці підказала, що якраз час підкріпити сили перед літом. Це трапилось на початку травня. Подумав, що День Перемоги прийдеться справляти в санаторії, та вирішив їхати, бо і там будуть люди, з якими і відсвяткую цей, для мене значимий день. Зустріли мене робітники санаторія  навіть дуже приємно і ласкаво. Став вживатись в лікувальний ритм. Познайомився з деякими новими товаришами, які теж мали відношення до війни. А ще склав розпорядок дня, який поділив на три частини, бо  працювати над своїми творами я звик кожен день,  навіть лікуючись писав те, що намітив для себе. Святковий ранок Дня Перемоги прийшов з гарною погодою, розкрив обійми золотими проміннями, повів в спомини важких воєнних років. Кажуть, що пам’ять зберігає різні події життя – були вони солодкими, чи гірко-пекельними. А дні прожиті на війні залишились в згадках з полинним смаком. Зовсім молодим пішов я воювати. Ні крапельки не шкодую, що так сталось. Колись, при наступній зустрічі,  розкажу деякі дуже важкі випадки воєнних днів, які  ціпко закарбувались в пам’яті, що самому не віриться, як я вижив. В другий раз привезу вам свою книгу споминів за війну.
     Костянтин налив з кухлика в стакан водички, ковтнув, прижмурив злегка очі, запитав гостя:
     - Можливо витягти з холодильника напою з сухих яблучок?
     - Ні. Обійдемось без нього. Ви краще продовжте розповідь про те, як  відпочивали в санаторії, як провели там свято Перемоги.
      - Згадки за війну перебили  думку. А було це так. 
Після сніданку прийняв ванну, направився в спальний корпус. Проходячи широку алею, раптом почув веселий чоловічий голос:
     - І куди це ви так поспішаєте, пане Попович?
     Озирнувся і …о, Боже! Біля воріт  стоять мої друзі, і родичі. Їх так багато, що очам не повірив. Іду до них, а вони спішать до мене. Зустріч-щастя заполонило нас усіх, бо по виразу облич бачив, які вони раді зустрічі. Приїхав Віталій Баштан з дружиною, Петро Герман, Валерій Драган. З родичів  була моя племінниця Ольга з чоловіком Михайлом і її донечка з нареченим. Кожен хоче щось сказати, привітати, обійняти. Слова схожі з піснею, в якій переплелись віночком щонайкращі побажання здоров’я, надій, настрою. Глянув на їх сумки, – трошки розгубився, в них була їжа, яку вони привезли, щоб поруч зі мною відсвяткувати цей день.
     З-за саду, що тулився до Дністра,  почулись голоси:
    - Давайте гратись у воді м’ячем! Чур, я першим почну!
    Данило усміхнувся, зиркнув в бік річки, хитнув головою:
    - Молодість. Їй все дозволено.
    - А нещодавно і ми такими були.
    - Були, - протягнув гість пригладив волосся на скронях, додав: - Мабуть ви тоді гарно відсвяткували День Перемоги, бо в ваших очах примітив веселі іскри.
    - І не кажіть. Так гарно, що мої гості поїхали додому ген під вечір. Коли присіли за стіл, я був здивованим до того, що заїкатись став. Вони привезли вино, яке я дуже поважаю. А відносно їжі, то тут можна говорити довго. До того часу  не знав, що всі вони знають мій смак. Коли Михайло запропонував випити за День Перемоги, – всі встали. Розказати просто за цю зустріч неможливо. Була вона напрочуд рідною, близькою, душевною, гармонічною і …неповторною. Таке - ніколи не забудеться. Коли дві машини, якими приїхали  мої дорогі гості, взяли напрямок до Кишинева, я ще довго стояв і дивився їм вслід. Не туга, а якась неперевершена суть життя ввійшла в мене і залишилась там назавжди спомином дійсності.
     Костянтин перевернув сторінку книги, сказав з легесеньким сумом:
     - Від таких згадок хочеться сміятись і …плакати. 
     - Краще давайте сміятись, бо там було більше радощів, чим суму.
     - Ви правду кажете. Зараз покажу вам одну книжечку, яку мені подарували школярі. Я її бережу, як атрибут діяльності, бо якраз тоді  дав їм слово, що напишу два романи. Слово виконав. В минулому році мені зателефонував  чоловік, признався, що ми з ним знайомі більше сорока років.  Це один із тих учнів, хто дарував мені цю книгу.
     Над Гаянами летів погожий день. Розмова Костянтина Федоровича з гостем носила ритм, в якому обоє відчували гармонію чуткого відношення до всього того, що було з ними до їх знайомства і тоді, коли вони вперше поздоровались, і тепер, коли їх побачення стали близькими і добрими.   
    - Хочу вас запитати, як часто ви буваєте у Москві? – звернувся Данило до Костянтина.
    - Частенько. Серцем відчуваю сум моїх донечок за мною. Телефоную часто. Коли чую їх голоси, на душі стає тепло і лагідно.
    - Тиждень назад слухав по телевізору, що самий надійний транспорт метро в Данії. А самий красивий – в Москві. Як вам ця новина? – смішно тре чоло Данило.
    - Гарна. Не знав про це. Тепер буду знати. Зараз і я задам вам цікаве питання: - «Який самий найкращий танець?»
    - Думаю що вальс, або танго, - ховаючи голову у тінь, усміхається гість.
    - Може цей танець і відноситься до вальсу або танго, та його  виконують… дельфіни. Крім того нині дельфіни танцюють не тільки самі, але й на пару з людьми.
    - Вік живи… - годиться Данило Романович…
    У хвіртку хтось постукав. Костянтин Федорович пішов привітати сусідку, яка принесла гладущик молока, сказала весело, привітно:
    - Приходьте у гості. Будемо раді.
   Повернувшись до Данила Костянтин округлив радісно очі сказав:
  - В селі можна обійтись без телефону. Не встиг приїхати – всі мешканці вже знають. Новини передаються від чоловіка до чоловіка. Колись мій приятель казав, що хотів би написати повість, де новина, яку він відпустив гуляти селом, вернулась до нього через дві години, лише в іншому вигляді – вона ніби обросла чимось, збільшилась, розбухла, але не втратила початкового вислову. Прослідити за нею було би дуже цікаво, - ставить на стіл величенький  пакет Костянтин, і перевівши погляд на гостя, запитав:
    - Не відкажетесь попробувати ваші і мої пироги?
    - Не відкажусь. Тільки аби небагато, бо  притримуюсь дієти.
    - Пироги з картоплею і сметаною не помішають. А ваші – з полуницями, то вже великі ласощі для нас. Раніше дикі суниці і полуниці ми носили додому кошиками, а зараз продають їх стаканами, і то дуже рідко.   
    Сонячний зайчик весело заскакав на столику, озолочуючи собою все, що на нім знаходилось.
    - Зрозуміло, сметана не та, яка була колись в батьківській хаті. Немає такого дня,  щоб не згадував дні дитинства. І що воно таке, скільки би не жила людина, частіше всього згадує свої юні літа?
    - Дитячому віку відведено мало часу, - ломить пиріг Данило.
    - Згоден. Мало часу живемо в золотому віці, я так називаю юнацьку пору.
    Тінь від яблуні потягнулась у довжину. Легко лягла на плечі і лице Данила Романовича, залишила гарний візерунок, від чого обличчя його заграло золотими відтінками. Над селом пронісся довгий переливний голос жінки, яка кликала дівчинку пісенно виказуючи її ім’я: «Мілочка-а-а! Мілусю-ю-ю! Міля-я-я-я!»
    - Колись так кликала нас мати додому. Мої сестри, почувши голос нені,  зупиняли гру, спішили сказати друзям, що їм потрібно вже іти. Я же пропускав перший поклик. Міркував, що можливо забудуть за мене на годинку. Та де там! Матуся гукала знов, голос її мінявся, суворішав. Захеканий, ішов  до оселі, складаючи план, що завтра будуть знову жмурки. Одружившись, розказував жінці за ласкаві юні літа. Вона усміхалась, і ласковою мовою вела мене у свій дитячий світ. Знаю, росла моя Надієчка  слухняним дівчам. Якби ви побачили, як вона  тішилась, коли нашим донькам було по пятнадцать  років. В один ранок, збираючись на роботу, озирнувся  на робочий стіл, щоб нічого не забути, побачив, як Надюша смішно киває мені, показуючи за вікно. Глянув, а там наша Лариса витягнула з портфеля  люстерко і …красить губки. Сміх нас взяв. Та що могли зробити, коли її однолітки красились вже давненько, -  розказує Костянтин Федорович і, повернувши голову в бік вулиці, додає: - Багато б заплатив  зараз, щоб повернути хоч  на один день ті роки, коли донечкам було по шістнадцять літ.
    Легесенький смуток пробігся поруч чоловіків, звився непомітним колом, зник в просторі.
    - Пан Костя, я не помиляюсь, -  вашу матінку і вашу дружину звали Надією? Коли ми  не були знайомі, подумав що ваш «маєток» носить ім’я  або неньки, або любимої жінки. Є щось велично-особисте в цьому жіночому імені, яке написане на стіні вашого житла. Можливо це тільки я так думаю. Але тут об’єднались  не два, три слова, думаю, ви про це знали - Дружини, Матері і людської Надії. Для вас  ваша НАДІЯ жила, живе і буде жити в трьох іпостасях. Щасливий ви чоловік і я радий за вас.
    - За гарні слова хочу висловити вам душевне дякую. Ви вірно підмітили. Коли зустрів свою кохану Надю, серце відчуло – це доля. В батьківській оселі незвичайним співом сміялось ім’я  матінки, Надія. Батько кликав неньку, а я ловив звук і значення цього слова, і…ставало мені на душі ласкаво і приємно, що матуся носить таке  ім’я. Як тільки виникло бажання  побудувати дачу, не задумався - зразу  сказав - вона буде носити ім’я  НАДІЯ, - витираючи руки салфеткою, ласкаво веде мову  Костянтин.
    - В минулому разу нашої зустрічі, провів вас в дорогу, надумав поїхати в Одесу. Казав вже про це. І був дуже задоволений. Мене там чекала гарна звістка від мого лікаря. А ще я  звідти привіз віршову збірку Василя Гандзія. Читав, перечитував, міркував. Не повірите, але там є написане про  минуле, яке чимось похоже на моє - розглядає гілку вишні, яка низько схилилась над високим квітучим кущем золотоголового молочаю, ділиться розмовою Данило. 
    - Я точнісінько так сприйняв його вірші, коли вперше познайомився з ними.  В своїй статті, присвяченій  його творчості, дав їм коротку характеристику. В моїм розумінні Василь стоїть на високому постаменті поетів України. Творчість його вражає багатьох людей, а слова, з яких він складає рими, туляться до душі і грають небесними арфами. Ви тільки послухайте:
                Накошу слів, нажну думок,
                В снопи зав’яжу труд і втому.
                А з мрії виплету вінок,
                Хай серце втішиться на ньому.
                З блакиті й сонця, праведнів,
                Або ще з пахощів пшениці
                Комусь накличу ніжний спів,
                Любов відроджу з громовиці.
    Оці рядки вірша, якого він назвав простим, нагадають кожному, хто буде їх читати, щось для себе.
    - В збірці: «Думка сивого життя» є вірш під назвою: «Моєї нені заповіт». В них я знайшов слова, які заполонили  душу:               
                Мене колись навчила мати
                Любити працю і життя.
                У землю зерна висівати
                І твердо йти у майбуття.
                А далі:
                І хоч на скроні сивиною
                Лягли пасма минулих літ,
                Та й досі в серці він зі мною –
                Моєї мами заповіт.
    На хвилинку за столиком запанувала тиша і тільки десь далеко, в іншому кінці села хтось витягував на гармошці мелодію:  «Ой, сусідко, сусідко, сусідко!!!
    - Кому що, - пересуває лавочку, сміється Костянтин. – Нам вірші, а комусь пісня.
    - Гарно то як! – розглядає густий кущ люцерни, що зріс під стовбуром яблуні, зітхає Данило, і, обпершись спиною до дерева, каже: - Ви не повірите, нещодавно на автобусній станції чужа жінка читала вірші, написані від руки. По закінченню вручила їх мені, сказала:  «На спомин».
    - Хто вона? – здивувався Костянтин.
    - Не знаю. Їхав я в Гаяни. Щоби не гаяти часу купив   журнал і став  розглядати.  Не примітив, як біля мене присіла жіночка. Через хвилиночку звернулась до мене. 
       - Вірші любите?
    Не встиг відповісти, а вона, розгорнула зошит, стала читати:
                Життя одне – хто стане суперечить?
                Людині в нім, як дереву рости.
                Щоб і тоді, коли настане вечір,
                То вистачило думці густоти.
                А дні летять, неначе птахи в вирій,
                Буває в них і лиха і біди
                Та тільки той, хто в щастя завше вірить,
                Не губить душу в зимні холоди.
                І я завжди по-справжньому хотіла,
                Яких лиш сліз і горя не було,
                Щоби душа, душа не обміліла,
                Як усіма забуте джерело.
   Слухав, а на серці було світло, щасливо. Незнайомка кивнула головою, протягнула написане, сказала:
     - Будьте ласкаві, прочитайте ви.
     Що мені було робити? Згодився. Читав, а вона дивилась кудись поза мене, тихо зітхала. 
                Три берізки. Трава на болоті.
                І лелечий хиткий ланцюжок.
                На горбку, на колишньому доті
                Заплелися ромашки в вінок.
                І ні сліду, ні виду від смерті,
                Мов іділія зроду була.
                Тільки набік, вже майже стерта,
                Ще траншея повзе спроквола.
                Тишину у смутнім полоні,
                І ні шепоту в тім гіллі.
                Лиш лелеки – відголоском воєн –
                З чорним крепом на білім крилі.
     - Як вас звати? – запитав, подаючи їй зошит.
     - Олесею кличуть. Я жителька Одеси. А зошит подарую вам. У мене ці вірші живуть у пам’яті.
    - Ось вам тема для повісті.
    - Я не письменник, але, якби поставив собі мету написати оповідання про цей випадок, написав би, - сміється Данило.
    - І як би ви його назвали?
    - «Хто ви, жінка з автобусної станції?»
       Над будинком Костянтина плили кудись хмарки, нагадуючи собою білих лебедів, що неспішно і лагідно краяли крилами  небесні далі. Синява просторів дивилась на них, всміхалась, тішилась, співала. На мить стишився садок. Притихла й розмова між господарем і його гостем, лише дзвінко доносились голоси  від Дністра, в яких чулись мелодійно-мальовничі окрики радості.
    - Мої хлопці, мабуть полощуть себе в воді вже в десятий раз. Радий за них. Молоді чоловіки нехай відпочивають, бо за працею забувають за себе, і свій відпочинок. Як казала моя бабка – праці ніколи не буде кінця. Знаю по собі. Починаю якусь нову книгу, статтю, чи нарис – всі думки крутяться тільки біля неї. Хочу признатись,  скільки би я не писав про свій край, де народився і виріс, не переривається бажання говорити і творити за нього ще і ще. Він мені сниться ночами. Якось розглядав альбом з родинними фотокарточками і зловив себе на думці, що непогано було би написати  роман за два роди  – материнський і батьківський. Прізвище мого дідуся по татовій родині Попович. Батько казав, що його предки були священнослужителями, (я вже вам про це говорив). Цікаво було би поритись в різних церковних і не тільки церковних документах про уклад священиків того часу, коли жив мій прадід.
    - Тема гарна, справедлива. Дійсно непогано було би вам залишити книгу народження вашого роду і прізвища.
    - Потрібно було цю думку підняти раніше, - відвівши погляд, зітхає Костянтин.
    - А матуся, з якої родини?
    - Ненечка виходець з Хотину. З людей, які займалися добуванням кам’яних споруд. Не знаю чому, коли дивлюсь на старі будинки в моїм краю, мене щось тягне до них. Так і хочеться торкнутись їх руками. Ніколи і нікому не розказував, що мені чується від них живий відгомін. Не міг цього я  надумати. Глибиною мого внутрішнього Світу знаю – через камінні кладки зі мною ведуть розмови мої прадіди і прабабусі.  Робота каменяра важка, але …й творча.  Ви коли-небудь наглядали за руками будівника? Ні? А я наглядав. З якою насолодою муляр будує хоч би щось невелике, скажімо курник. Камінчик в камінчик і …з’являється візерунок. Кожна  кам’яна  будівля  має своє творче лице. Придивіться при нагоді до замкової стіни, і тут же до льоху, при цій же споруді. Буваючи в  Хотині, затримувався біля старих валів. Ми же не кажемо, що фортеці стоять, а – фортеці живуть. Я навіть задав собі питання: - «Чи зможе коли-небудь чоловік  визначати в числах суму праці  людей, затрачену для побудови хоч би однієї фортеці?» Зараз мені смішно думати про це, а прийде час - люди будуть свій труд виміряти числами. Не вірите? В журналі «Світ» читав, що в майбутньому людство дізнається про плани стародавніх вчених, і як вони їх виконували. У Всесвіті все зафіксовано. Чоловічий розум до дрібниць довідається за минуле, - ріже пиріг Костянтин. - Та ми до того часу не дотягнемо.
    - А хотілось би…
    - Якщо ви не пристали від нашого спілкування, розкажу вам за кусочок свого післявоєнного життя, яке провів в Чернівцях, - ставить на стіл графин з водою господар дачі.
    - Що ви! Я готовий з вами розмовляти добами, - з задоволенням нюхає листки яблуні Данило. 
    - В розмові по телефону з чоловіком по імені  Ілля колегою по Кишинівському університеті, задав питання, чи був він знайомим з  Віктором Родіоновичем Зленко, який довгі роки працював замісником Міністра автотранспорту Молдавської республіки. Зітхаючи, відповів, що знав його, але близькими  друзями вони не були. В цю ж мить роздався дверний дзвінок і в гості до мене завітав мій приятель і… телефонна розмова перервалась. Вечором Ілля зателефонував мені, і не ховаючи здивування перепитав, чого це я цікавлюсь Віктором Родіоновичем. Говорили  недовго, а згадка за пана Зленко нагадала гарний  кусок  життя. Було це якраз тоді коли я доцільно вивчав грамоти російських і українських мов. Воєнні роки викреслили багато всього з шкільного навчання, тому доганяти пропущене потрібно було бігом.
     Костянтин Федорович враз прислухався до  веселого дзвіночка, який долинав з вулиці.
    Данило випрямив плечі, усміхнувся:
    - Похоже на шкільний дзвінок.
    - Дійсно схожий. Хтось приладнав його до велосипеду.
    - Майстри приключок не переводяться на світі. Як добре нині послухати співучий поклик на перерву, чи уроки. Серце заходиться від почутого.
    - Університетські перерви між лекціями мали інший поклик. Іноді їх не слухав. Вся увага була зібрана на тому, що я багато дечого не знав, а хотілось би осилити скоріше, тому і летіли мої думки в іншу сторону. Розгін мого навчання бачили вчителі. Був у нас викладач української мови Степан Дегтяр. Гарний і поважний вчитель. Він першим запропонував мені приходити до нього додому, на додаткові уроки. Не відказався,  і… вже о п’ятій годині вечора сидів на лавці біля його будинку, чекав коли він повернеться з роботи. Травнева погода  солодко мружачи очі, дивилась на мене, сміялась юністю, запахами квітучих садів, кликала на побачення, а у мене складалися плани не в її бажання. Попри мене проходили люди. Деякі навіть вітались. Одна жінка присіла на лавку, весь час озиралась в бік вулиці. В цю хвилиночку прийшов пан Дегтяр і побачив мене з дамою, усміхнено запитав: «Ви знайомі?» Так я узнав, що красуню-жінку звуть Євгенія Ігнатівна, і вона дружина його славного сусіда, працівника автотранспорту Віктора Родіоновича Зленко. А через п’ять секунд до нас підійшов сам Зленко.  Я був здивований його ввічливим обходженням і освіченістю інтелігента. Ми тут же познайомились, пішли в розмову, яка мала відношення до наших планів життя і гарної погоди, що настроює на відпустки і канікули.
     Пройшло декілька днів. Якось  знову опинився на лавочці біля будинку Дегтяра і знову випадково зустрівся з сім’єю Віктора  Родіоновича.
    В кінці тижня зустрів пана Віктора біля продуктового магазину. Вітаючись,  Родіонович раптом запропонував:
    - Приходьте до нас сьогодні на сімейне свято. Будуть тільки свої рідні і пара колег.
    Так ввійшов я в коло людей, які були до того цікаві, що навіть сумував, коли не зустрічались. Про що спілкувались? Можу сказати – про все на світі.  Мабуть не було теми яку ми би обійшли.
   …З сторони вулиці знову почулось якесь чудне торохтіння. Костянтин Федорович встав, пройшовся доріжкою до воріт і тут же повернувся назад, весело розказує:
    - Це малий Миколка поїхав на веломашині, до якої прив’язав візок з травою. Сам придумав, щоб не носити травицю на плечах. Хист має до механіки. Я бачив, як він ладнав вітряка. Казав,  що можна його збільшити і отримати  електричний струм. Смішно, та є щось в цьому цікаве. Мабуть піде вчитись в технічний вуз.
     - Мій племінник з дитинства теж захоплювався технікою. Нині він працівник одного важного  інституту в Москві, - піднімає з землі маленький цвітний камінчик Данило, кладе на стіл,  питається: - Ваші взаємовідношення з сім’єю Зленка продовжились? 
    - Дуже гарно. В протязі життєвих літ долі не раз перегукувались. Вони виховували донечку Танечку, яка була схожа на весняну квіточку: ніжненька, ласкава, щира. В один день Віктор запросив мене на званий вечір -  святкування річниці зустрічі  з Євгенією. При цьому тихо сказав:  «Щаслива була та мить, коли звела нас». В той неждано-гостинний вечір узнав - Віктор Родіонович ніколи не нарікає на життя, якими би проявами воно не оберталось до нього. Нахилившись ближче, сказав, ніби підкреслив: - «Я завжди виконую те що намітив планом. І ніколи не біжу галопом по житті. Не спішу  кудись. Не жалкую за минулим. Знаю, попереду у мене ВІЧНІСТЬ. Чоловік БЕЗСМЕРТНИЙ. Про це доказують світові вчені, а я їм вірю. То чому я повинен спішити?»
     Отаким я запам’ятав пана Зленка: добрим, розумним, освіченим і дієвим чоловіком.
    Костянтин підняв голову,  усміхнувся:
    - Подивіться в простір. Хмарки написали нам листа. Не літерами, візерунками. Давайте прочитаємо, що вони хотять  передати. 
    - Бачу і відчуваю - в вас заграла романтика.
    - Можливо. Буває зі мною таке, що настроююсь на ліричний лад. Все життя наглядаю за собою. В мені десь глибоко живе романтик 19 століття. Моя дружина Надя говорила про це не раз
    - Розкажіть, якщо бажаєте, як ви вперше зустрілись з вашою майбутньою дружиною.
    - Чому би ні?  В той час займав посаду викладача Чернівецького університету, а Надія – вчилась в ньому.  Любов моя була  схожа на свято без кінця і краю.  Всі дівчата і жінки, які раніше були у мене, з якими мав побачення, приходили в моє життя просто. Іноді, глянувши  в дівочі очі, ховав щось від них собі і…йшов назустріч без глибоких роздумів. А з Надею вийшло інакше. Я шукав зустрічі з нею, а коли вони проходили, не знав як мені розказати їй, що хочу бачити її щодня біля себе. Мабуть Богом було призначено з’єднати наші долі. Коли ми побрались, Надія призналась, що теж шукала зі мною побачень, та боялась признатись в почуттях.
    Костянтин Федорович змовчав, відійшов на кілька кроків від столика, присів напочіпки, вирвав якусь травичку, понюхав, приклав до лиця заговорив з насолодою:
    - Цю траву любила моя дружина. Дикий Романець. Квітує з весни до осені. Приємно пахне. Має різні властивості. Його люблять майстрині народного мистецтва. Спочатку вони кладуть їх в букети. Потім малюють, щоб по ньому  вже вишивати. А ще частенько їх пишуть на полотнах майстри пензлю.
    Данило прийняв з рук Костянтина гілочку романцю, придивився до білесеньких  пелюсток,  погладив, усміхнувся:
    - Моя  тітка сіяла їх біля своєї оселі. Не знаю,  в яку страву  їх клала, але те, що ця квітка мала місце в її кулінарії – факт. Сам бачив,  як  робила з неї заварку для пряників. Нині, коли у кожної господині в кухонній шафі десятки  фабричних приправ, мені тихесенько згадується тіточка з її прянощами від живої природи.
    - У нас теж так бувало. Придивлявся,  як батьки готовились до свят, думав – виросту і стану точнісінько так святкувати.
    - Вибачайте. Вернусь до розмови за сім’ю Зленка. Ви згадали, що він переїхав жити до Кишинева, а коли саме і якими були ваші зустрічі з ним в Молдавії?
    - Він переїхав пізніше мене. В Кишиневі моя сім’я збільшилась доньками. Розширилась квартирою. Підскочив новий ритм життя, бо там, де в домі учні – чекай змін і новин. За Зленка, що працював в Молдові замісником міністра транспорту, дізнався не зразу. Чи то роботи було багато, чи круговерть життєвих справ не давала вільного часу, чи може щось інше, яке ми не помічаємо, відгородило наші побачення. Та як би там не було, а ми гарно зустрілись. Обіцяли бачитись, поспілкуватись, порадіти новинами. Якраз тоді  я тісно працював над вивченням творчості Емінеску. Поїздки в Румунію, в різні місця, де колись бував Михай, вивчення його творів, –  забирало дні, а іноді місяці. Можливо тому зустрічі з сім’єю Зленка відкладалися. Та прийшов час - ми побачились на одному літературному вечорі, де він показав себе, як фахівець прози і …мистецтва. Після заходу  домовились, хоч би телефонувати один одному. Так і сталось. Догадайтесь, що мене в Зленка здивувало?
    - Можливо він сказав, що не встигає слідкувати за вашими працями?
    - А ні. Якраз він і розвинув бесіду про мою творчу працю. Тут було все: і мої роботи в галузі за українських письменників, які жили і працювали в Молдавії. І за колишній український театр в цих місцях. Про Вертинського,  який побував в Молдавії, і інших великих співаків того часу,  які не обминули   моїх творів.
    - Я зрозумів, що він був людиною, яка цікавилась різними науками.
    - Так воно і було. В одній короткій розмові я  злегка  торкнулись минулого. А він, глянув на мене, промовив задумливо: - «Минуле не догнати, а від завтра не втекти». Мудро сказано, дуже мудро. Що мені в ньому подобалось, так це короткі висловлювання на великі події: точно, вірно, зрозуміло. Була у нас з ним одна незвична зустріч на тролейбусній зупинці. Слова полились, як потоки весни: ласкаві, ніжні, привітні. Під кінець розмови відносно моїх творчих робіт Віктор Родіонович сказав: - « Голова, яка мислить ніколи не бідніє на розум».
    -  Видно вам написано в житті мати зустрічі з  чуйними і мудрими людьми.
    - Я сам про це не раз думав. І щасливий  від того, що так воно йде. А скільки гарних і творчих людей стрічаю нині! Молоді таланти множаться не по роках, а по днях. Збираючи матеріал для випуску книги про молодих письменників і поетів, подумав, що вона буде не зовсім велика. Та …помилився. Розказати за всіх, хто нині пише – потрібно видати таких три книги.
    Сонце високе, блискуче, тепле повернуло на схил до заходу. Над крислатим садком пана Костянтина стояло золотисто-мрійне марево літа. Якась дивна тиша уляглась дрімати на травах, що теж взялись спокоєм. Легенький вітерець гойднув кущик троянди, поніс аромати в бік Данила і Костянтина.
    Гість встав, підняв руки вгору, ніби хотів прихилити кусочок блакиті, засміявся тихим сміхом:
    - Пора додому. Сьогодні я дуже щасливий. З самого раночку знав - день буде благодатним. Серце відчувало  нашу зустріч. Зараз піду і  понесу з собою високі позитивні роздуми нашого спілкування. Якщо захочете поговорити – будь ласка, запрошуйте в гості, або приходьте до мене в мою обитель, де ледь чутно співає тиша в мережках рушників. Є у мене три рушничка, які завжди зі мною, де б я не жив. В них вишите моє життя: юність, літні дні і…осінньо-зимові вечори. Нині  ще живу серпневими далями – це я так мислю. Відголоски рушникової долі, срібні звуки бандури, яку дуже люблю, візерунки  сходів і заходів - все це в відтінках моїх ще не розтрачених днів літечка,  не хочу губити. То приходьте і ми затримаємо самі в собі побільше літа, яке нам так ще потрібне.
    Данило подякував Костянтину Федоровичу за гостинність, за розмову, за настрій для життя, за все те, що  потрібно в  земному бутті.
   Покидаючи дачу, потираючи чоло, гість доповнив:
    - За бандуру і її музику розкажу в інший раз. Відкриваючи вашу хвіртку почув в ній українську мелодію схожу на ту, яку співав під бандуру мій давній знайомий Микола Яворський.


               
                Розділ третій

                Як мало
                Людям
                Для щастя
                Треба:
                Здоров’я,
                Друга
                І частки
                Неба.
               
                В. Васкан



      - Яка велика радість огортає серце, коли знаєш, що у тебе є такі друзі, як Данило Романович, - заговорив вголос Костянтин, і присів на лавку, біля якої веселим кущиком зросли яскраві гвоздички. 
     В одну мить до пам’яті влетіла згадка, яка повела його в недалеке минуле, коли в один день, зненацька, з ходу, з настрою і ностальгії, його  закортіло поїхати в рідне село Романківці. 
     В душі  і в серці срібними звуками заграли струни, розцвіли надії на гарні родинні зустрічі, на побачення з мудрістю віків, що живуть в сільських вулицях, в старих будівлях, в українській мові, яка пісенними переборами лагідно і дотепно видає самі найдорожчі новини. Подумав, і тут же уявив собі, як він буде йти біля саду свого давнього приятеля Матвія, а назустріч йому вийде жінка, що знала його ще тоді, коли йому було тридцять років. А трохи далі в квітучій стежині зустріне хлопця, який нині починає писати вірші, і кожен раз при зустрічі перепитує, чи вийде з нього поет. Далі, піде теплими сільськими дорогами, і стане  про себе вести розмову і задавати питання рідній землі: чому так солодко тягне родинний край. Чому так особливо приємно і ласкаво пахне орана земля, або найкраще квітує весняний сад? 
     Давно знає - чоловіче життя коротке. Вчені доказують, що людина на Планеті Земля живе всього півтори хвилинки в Космічнім вимірюванні. А скільки хочеться пізнати в цім світі! Бабуся  розказувала, мудро підбираючи слова: «Ми на Землі лиш на мить». Дивувався, не міг збагнути, чого це вона так каже. Думав - життя довге-довге і буде воно тягнутись до старості, яка ще так далеко. Вже не перший рік  відчуває, як швидко лине час. Здається Хтось потихеньку збирає години земного буття, складає їх в Життєву скриню, тихо зітхаючи. Життя ніколи не покидає своїх чашок ваги, яка з кожним роком перетягується в другий бік. Думки, думки, думки… За кожно-денною працею не помічає літ своїх. І коли звідкільсь прибігає незрівнянно велике бажання поїхати в край, де народився, - тут же  збирається в дорогу. Так було і в один дуже пам’ятний день,  як він  не втримався, не передумав, не послухав сам себе, що його чекає праця над нарисом, який повинен був написати за день. Дуже спішно зателефонував Миколі, своєму вірному  водію:
    - Поїхали?
    - Через двадцять хвилин  буду готовий, - весело відповів чоловік.
    Якраз тоді дорога на малу Батьківщину була надзвичайно привітною. Проїжджаючи різні міста і села, фіксував у пам’яті зміни, що стались за останні місяці.
…В перехресті шляхів рідного села біля старої криниці  Микола зробив зупинку.
    - Доброго дня, Костянтин Федорович, - почув лагідне привітання.
    - І вам доброго, - сказав, подаючи земляку руку.
    - Складні ходи чоловічих думок і бажань ходять поруч, - сказав Василь і  легко  продовжив. – Нині думав за вас.
    - Чого так? Що спонукало?
    - Спомини минулого. Моя тіточка має для вас подарунок. Їй дев’яносто минуло. Ходить ще. То навідайтесь при нагоді.
    - Дякую. Нині же і навідаюсь. 
    Після зустрічі з рідними, завернули до обійстя Василя.
     … Мов одна мить пройшло дві години в розмовах. Мисник прожитих  днів, тінь сторінок прожитого і пережитого, звуки Вічності, що майнула в згадках, були для них вінком, який переплів їх літа, молодо-весняні, літнево-солодкі і осінньо-золоті, які вже спілим листям стелять життєві дороги. До розмови приєдналась і тітка. Спочатку вона  постелила перед ним на столі рушник, сказала тихо, знатно:
    - Це мій подаруночок вам на довгі роки. В нім втілене все те, про що ви пишете.
     Спомини, спомини, спомини. Ось і сьогодні, зустріч з Данилом, вже обернулась СПОМИНОМ. Як тільки прийдуть друзі з берега Дністра, він їм розкаже про побачення з хорошим, добрим і мудрим чоловіком, який, в своїх розмовах  згорнув в згадки, саме цінне в житті – земне буття людини землі.
      Довгенько сидів Костянтин на дачній лавочці, перегортаючи в пам’яті минулі дні.  Над ним пролетів гурт ластівок, колихнувши тепле повітря. Птахи вибрали дріт, усілись на ньому густенько, створюючи собою чи то ноти для музики, чи то рими слів для вірша. Йому стало приємно і світло від їх появи. Не хотілось вставати з лавки, яку сам зладнав.  Про неї Валерій каже, що вона надає сили і енергії. І що воно таке та енергія - ніхто сказати  не може. Але вона є, і він у неї вірить. За тим, що вільного часу не вистачає, знає. Дивується, коли хто-небудь жаліється нібито не відає, що робити в вихідні дні. Різносторонність людського буття тим і цікава, що всі люди не однакові. Взяти хоч би двох його товаришів, які нині приїхали з ним на дачу. В минулому році, перечитуючи його записи до нового роману Валерій запитав:  «Костянтин Федорович, чому ви мало пишете про свої поїздки у країни, де бували? Ваше бачення глибше б розкрило і несло людям ваш внутрішній світ. Він у вас дуже багатий і цікавий. Коли виступаєте перед аудиторією, говорите словами, які легко з’єднують різні епохи. Ви, як ніхто із моїх знайомих, можете простими словами передати силу змін у суспільстві. У розмовах з вами  відчуваю впевненість  вашого духу мислителя і вченого, літератора і оратора, науковця багатьох історичних подій, філософа і …знавця людських душ.  Але у вас ще діє особлива цінність, бо по-своєму згадуєте держави з якими вам доводилось знайомитись. Їх стрій, розміщення на параметрах Землі, буденність і святковість, творчий дух міст і сіл, образ життєвих відносин між різними народами,  індивідуальність і політику. Я запам’ятав, як ви  говорили про Японію. Про все сказане вами, було для мене як  відкриття Америки. Канада – про яку ви теж з настроєм розказали, ввійшла в мою свідомість інакше, чим я її знав із книг. А відносно Африки – в вашім баченні, діє особлива сторона земного шару. Особливо до душі мені прийшлися ваші згадки за Італію».
    Саме тоді, при розмові з Валерієм, задумався. Дійсно, вертаючись з туристичного подорожування він не зразу говорив про той край. Зрозуміло, що можна було би написати книжку про все, де він бував. Та у людини мало живого часу на Землі. Всього не охопити. Після подорожувань, зустрічаючись  з своїми рідними і близькими, говорив навіть про те, що підмітив випадково або побачив краєм ока. Пам’ятає як дивувалися  внуки Маша, Катя, Юля і Андрій, коли він вів мову про другі держави.  Було в цих поїздках багато смішного і серйозного, цінного і нарочного. Доньки  приймали його розмови по іншому. Їм  самим доводилось бувати закордоном неодноразово. Але і вони прислуховувались до батькових оповідань, тішились його споминами, в яких жив його світ бачений тільки ним.
    Якось Валерій сказав: - «Не знаю, куди день дівся. Тільки що був раночок, а тут …вже вечір. Написав всього один сценарій для програми. Хотів піти в гості до друга, та вечір нагадав, що вже пізно. У вас таке буває?»
    Не раз ловив себе на думці, а чи не написати окремої повісті про Валерія Драгана? Біографія його дозволяє це зробити. Якщо легко торкнутись його дитячого і юнацького віку, перед очима замайорять окремі випадки – мрія стати офіцером. Чи то відзвуки війни говорили за це, чи може бачив він себе захисником Батьківщини, зарання готовлячись стати воїном, а може і романтика особливості воєнного буття кликала, та тільки зміни підростаючими роками повели його в бік журналістики. Закінчивши Львівський державний університет -  зразу ринувся в працю, яка вже виднілась йому попереду. В перші же дні свого перебування в штатах журналістів зрозумів – нелегкий цей фах, бо від нього люди чекатимуть правдивості, жвавості, рішучості. Більше двадцяти п’яти років невідривно віддає свої знання, свій творчий запал, своє уміння передавати по радіо основні події не тільки в Молдові, а і за її межами. Раніше працював дієвим кореспондентом по підготовці передач для програми «Время» і Центрального телебачення «Маяк», і весь час залишався в середині, в самій гущі новин  життя. Його нахил до літератури привів до створення  в Молдавії Асоціації українських письменників і журналістів, які пишуть мовою Тараса Шевченка, мав гарні наслідки. А саме головне і початкове ходить поруч з ним довгі літа -  його редакторство радіожурналу «Відродження», який кожен день він поповнює програмами, сценаріями, діалогами між людьми, споминами старшого покоління і молодими голосами талановитих людей. Не перерахувати всіх його починань і звершень, які несли мешканцям Молдавії щось добре і цікаве, збагачуючи народ знаннями.  Його голос знають багато людей за кордонами Молдови.
    Вечорами, коли місто замовкає і готовиться до сну, Валерій частенько нагадує за себе в телефонній мові. В один ласкавий травневий вечір появився на порозі квартири і, вибачаючись, заговорив:
    - Сьогодні вернувшись з роботи, не встиг переодягнутись, як до думки прийшло заглянути в свої недавні записи. Сів читати, і забув про вечерю. Мене ніби щось тихо підштовхнуло  і вивело на балкон. Глянув в небо … ахнув. Перші зірочки вже вигравали ясними барвами. Протягнув руки, назбирав в долоні їх промінців, схопив  свої папери з новинами і поспішив потурбувати вас, бо інакше не витримаю і спати не зможу.
    - А де промені від зірок, які ти заховав в кишені? – допитливо заглянув весело в очі гостю, запитав тихо. 
   -  Ха!Ха!Ха! – засміявся  Валерій,  став розказувати за своє відношення до поезії Олеся Лупія.
    Як виявилось, Валера мріє написати нову програму передач про відомих українських поетів і прозаїків, які нині творять на письменницькій ниві. За Лупія і його колег по перу говорили добру годину. Потім Валерій порився в своїй папці прочитав вірша Олеся.
                …Я знов лечу у край лісів,
                Маленьких сіл понад річками,
                Долин, пташиних голосів
                І неба з чистими зірками.
                У край, де вічно проростає
                Коріння мудрості дідів,
                Де кожна стежка мене знає,
                Де народився я і зріс.
    В той вечір, коли Валерій покинув його квартиру,  довго за нього думав.  Його нахил до творчих людей не дивували, він знав - через нього молоді талановиті люди знаходять шлях до видання своїх творів, розширення зустрічей з товаришами по перу, росту письменницького таланту і признанню їх людьми.
    Повернувши голову в височінь, замітив, як спокійно і розмірено в синім бездонні плило по своїй Вічній орбіті Сонце. Його дивне світіння завжди чарувало його. В ньому  вбачав величезну таємницю Космосу і навіть злегка жалів, що мало знає  фізику і астрономію, щоб доцільніше зрозуміти багато явищ природи в Вселенській Вічності.   
    Пам’ять миттю знову перенеслась в минуле. В одне золоте надвечір’я зателефонував Валерій, запитав:
     - Скажіть, будь ласка, чому багато людей говорять, що в Ізраїль їдуть не відпочивати, а за символами?
    -  Можливо тому, що там  знаходиться центр, де зосереджені святині трьох релігій – іудаїзму, християнства і іслама. Як твердять релігійні вчені, саме на цій землі Бог уклав Заповіт з Авраамом. Пізніше повною чашою відмірив страждання сину. А ще  пізніше продиктував писання нової книги Мухамеду.
    - Звернувся я до вас тому, що якраз нині зателефонував мені Семен Ройтман, який вчора прибув з подорожування в Європу. За Ізраїль розказує так гарно і привітно, подумав, а не поїхати і мені туди.
    Думки Костянтина закрутились, заіскрились, засяяли, перекинулись на другого товариша - Петра Германа. За  нього можна говорити багато і цікаво. Весною,повернувшись з Москви, де він гостив у свого брата, якось напрочуд святково і барвисто почав згадувати за московські художні музеї, що навіть той,  хто буває там частенько, може заслухатись. Фах свій любить, цінує, дбає, поважає. Архітектура в житті Петра грала і грає велику роль, він її  бачить з скульптурою в єднанні.
    Тиждень тому при зустрічі з ним половину дня пройшло ніби в одну хвилинку. Розмова йшла за Київ. Петро міг говорити за скульптурні пам’ятники столиці України годинами, не перестаючи дивувати всіх своїми пізнаннями і любовью до них.
    …Теплота і ніжність літа тримала Костянтина Федоровича в подвір’ї дачі, навіваючи різнокольорові мрії. За роздумами не почув, як прийшов Валерій.
    - Вітаю! Чого це ви сидите тут, а не йдете на беріг річки?
    - Встигну. Провів Данила, а сам кинувся в роздуми.
    - Можна узнати про що ви так високо думали?
    - Про тебе, Петра, себе, своїх рідних, знайомих і товаришів, навіть малознайомих людей, яких стрічав в житті.
    - Таке трапляється і у мене.
    - Ти один? А Петро де?
    - Десятий малюнок творить. Відійшов від мене в далину берега, щез з горизонту.
    - Я тільки що думав за нього. Художники, поети і музиканти – дар Божий. А Петро дійсно нагороджений Господом талантом. Від нього так і віє мистецтвом. Коли  дивлюсь на його руки, хочеться до них доторкнутись і відчути пульсацію, в якій живуть реальні поштовхи і діє чутлива енергія. Всі люди мистецтва чим то схожі між собою. Не рисами обличчя, характером і зростом. Вони схожі своїм натхненням праці. Буваючи на художніх виставках, сприймаю їх, як щось особливе. Можливо я не зовсім гарний знавець живопису чи скульптури, але моє бачення і відчуття – завжди бажає бути в гармонії з ними. Знаєш, що є гармонія?
    - Знаю. Це джерело Вічності.
    - А що значить Розум?
    - Це безкінечне перетворення  простору.
  Костянтин Федорович на мить задумався, відвів погляд в бік саду, потім ласкаво звернувся до Валерія:
    - Наш дует розмови схожий на іспит.
    - Радий такому іспиту.
    - Радий, але голодний. Сідай обідати.
    Поруч зі столиком, за яким сиділи Валерій з Костянтином, присіла пташка. Маленька, жовтокрила, юрка і смішна. Вона повертала голівку у всі сторони, дивилась на людей, ніби хотіла запитати, чи поділяться вони з нею пирогом.
    - Ось тобі гостинець, - сказав Костянтин, кинувши на траву кусочки хліба. - Я на три хвилиночки покину тебе. Принесу кухлик джерельної водички, - звернувся до Валерія.
    - А я тим часом послухаю природу.
    Враз до слуху Валерія  долинула пісня зозулі. На серці стало спокійно, легко і привітно.
     Небо-парасолька, обійняте теплотою літа, було таким дивним і вродливим, не один художник хотів би зловити таку красоту і залишити її на полотні.
     Рипнули двері. На порозі показався Костянтин.
     - Йдучи в будинок чув, як ти сам собі сказав, що щось послухаєш. Коли залишаюсь в цьому куточку наодинці, слухаю тишу. Природа ніколи не шумить. Віє вітер, несеться морський прибій, іде дощик, тріщить морозець, шепочуться листочки, шкребе миша, летить  джміль - все це не шум, а музика землі. А ось шини машин – це вже шум, хоч ми вчуваємо в ньому музику. Можна сказати – це є музика штучна, вона іде від машини, яку створила людина.  Все, що діє не по нашій волі, впливає на  людське здоров’я. Як по твоєму, чому давали молоко робітникам на заводі, що працювали в відділах гальваніки або виробу хімічних мінералів? Я знав чоловіка, який став глухим від шуму станків. З розвитком індустрії людина забуває про природну музику і дуже часто прислуховується до  різних гудків, скреготу тракторів, стуку коліс поїзда, гудінню літака, і навіть, іноді любується їх «мелодіями».  Мене це турбує. Жалію, покоління,  яке буде жити в 3000 році. Воно стане на багато менше слухати гудіння джмелів, що нині слухаємо ми. А можливо на той час джмелів вже не буде, вимруть.
    Костянтин Федорович задумався, перегорнув листки в книзі, яку тільки-що  приніс з кімнати.
    - Як добре жити, коли знаєш, що у тебе є від кого вчитись, - лагідно каже Валерій. – Без вас я би був зовсім іншим.
    - Яким саме?
    - Наполовину грамотним.
    - Видумуєш. Ти і без мене вартий того, щоб тебе поважали і цінили. 
    - Цінять мене чоловіки а не жінки, - усміхнувся весело. – Нині на березі бачив одну молоденьку дівчиноньку, яка нагадала мені Варвару.
    - Яку Варвару?
    - Була така красуня, яку покохав за її пісні. Привели вони  мене до любові, яку я зрівняв з квітучою яблунею. Пам’ятаєте пісню: 
            …Ми підем, де трави похили,
                Де зорі в ясній далині.
                Де карії очі, де рученьки білі
                Ночами наснились мені.
    - Я і тепер іноді наспівую її. Все, що зв’язане з коханням, викликало і викликає у мене особливу згадку любові з моєю Надією.
   - В схованки-блокноти я, і багато моїх друзів,  вписували гарні вирази про кохання і про людські взаємовідносини. Нещодавно згадав за такий зошит, який дістався мені по закінченню інституту від мого товариша Михайла. Даруючи, він наказав,  не загубити його. Міхасько, людина  тиха, спокійна, ввічлива. Ніколи  нікуди не спішив. Розказував, що життя повинно приносити радість і задоволення. А ще він чітко і виразно стверджував, що попереду нас  - Вічність, бо людина безсмертна. Вірив в Вищий Мудрий Світ і доказував,  що Бог це є Галактика Розумів. Ціпко підтримував  Гратіса, який  тягнув свою теорію, що мистецтво і наука галузь почуттів.
    - Можливо запросиш  його в Кишинів.
    - Запрошував. У нього обмаль часу. Працює багато. Каже,
що не встигає доганяти нове в мистецтві. Я лінькуватий товариш проти нього. Чекаю, можливо загляне на мою круглу річницю.
    - Валера, придивись уважно, що то за звірина витягнулась з хмар? - пересідає на стілець Костянтин. -  Мені здалось, що там гривастий лев засідає на когось.
    - І чого тільки не узрієш в небесній далині! Говорив вже, у мене з‘явилась  особлива цікавість lj Космосe. Можливо прийде час, притягну до себе книги, в яких вчені доказують суть життя Космічного організму. Нині його можна вивчати по Інтернету. Шість років тому мав  розмову з одним gjважним чоловіком в Києві. Освічений, смілилий, мудрий.  Ціолковського називає  громадянином Всесвіту, і піонером  філософії космосу. А ще він доказує, що Костянтин Едуардович здолав і переінакшив все, що було до нього, в знаннях за Бездоння Простору.
    - Знову ти мене здивував. З якого  це особливого часу  цікавишся  Космосом? 
    - З недавнього. На одному літературному заході Юрій Дячук читав свого вірша. В ньому торкнувся до Всесвіту. Поруч зі мною сидів Леонід Нікітін, який тут же заговорив, що збирається  написати картину і назвати її – «Глибина Вічності». Розмова перервалась. Пізніше, підводячи підсумки того вечора, згадав слова Нікітіна і …тут же подумав, що то насправді є глибина того Безмежжя, яке виситься над нами?  Я не обмежена знаннями людина, не простий робочий, не чоловік, який має за плечима три класи, ні, я, як не кажіть, трохи освічений і знаю, що таке Небо. Та коли глибоко міркую, ніяк не можу втямити того становища, як діє сила, що тримає в просторі хоча б нашу планету! Коли до мене приходить така думка, я вже ніби літаю в Безодні і бачу нашу землю здалеку. Якщо хочете знати, не один я такий, махаю крилами  в Космічних далях. Не стану називати прізвищ моїх і ваших знайомих,  друзів і товаришів,  які про це теж говорять. 
     - Я вже так накупався, що насилу ноги тягну, - почувся голос Петра.  – Колись мама говорила, що купатись треба в міру, бо…Думаю ви знаєте, що може статись …- регоче Петро.
    -  Покажи нам, друже, що ти там намалював, - тягне руки Валерій до альбому, якого поклав на стіл Петро.
    - Всього потрошки. Є навіть етюд з гарненької молодички. В неї очі схожі на нинішній день. Синьо-зелені з краплинками сонця.
    - О! То ти малював її зовсім близенько! – дивиться в відкритий альбом Костянтин Федорович.
    - Сідай до столу. Ось тобі й обід, а чи може підвечірок, - підсуває миски з їжею ближче Петра Валерій.   
     …Десь високо в безмежному просторі,  що розтягнувся над дачним будинком пана Поповича, виникли відбитки сонячних промінців, які повільно розкручувались золотистим  веретеном, придавали західній частині неба вигляд  чогось величного і таємничого.
   Петро, ламаючи пиріг, задивився  угору, промовив тихо: -
   - Такого доброго і благодійного відпочинку, який був у мене  нині, давно не було.   
    На вершечку яблуні захитались віти.
    - Глянь, пташки прилетіли, щоб побажати Петру доброго смаку і здоров’ячка.   
    - Знайомі, - весело каже Костянтин. – У них гніздо в кінці саду на старій сливці.
    - Нинішнє літо напрочуд приємне. Коли їхали сюди, серце завмирало від побачення з куточком землі, який я вибрав для себе і своїх близьких людей.
    - А не здається вам, що слово ЛІТО і ЛОТО мають щось схоже. Наглядаючи за літечком  подумав, що воно грає в лото, - озирнувшись довкола, розтягуючи слова, веде мову Валерій.
    Петро, смакуючи пиріг, придивляється до кутка саду, неспішно ділиться думкою:
    - Один мій давній приятель, людина вільна, легка на спілкування, доброзичлива і талановита, розказував, що побудував собі будинок з доброти, неба і свободи. Я би не хотів так жити, як він. Ні кола, ні двора.
    - Хто його знає. Можливо він пізнавав так себе щасливим, - зауважує Валерій.
    - Як не кажіть, ми з вами виліплені з іншого тіста, - сміється Костянтин. - Мені іноді хочеться, щоб вернувся назад двадцятий вік. Я перед ним ніби в боргу. Не дописав йому високі слова хвали за все, що він мені дав.
    - Чудно. Я теж про це міркую, - каже  Валерій, і, тут же присів напочіпки біля кущику деревію, нюхає його густе  і високе суцвіття, усміхається: - Розум рухає наші думки. Історичні перекати неозорі і незміренні. Нічого нам не повернути назад. Невловимі жалі супроводжують життя весь наш вік.
    Над селом пронісся високий поклик. Хтось кликав до себе Марію, яка так і не відізвалась. Голос поступово зменшувався, тих, відходив кудись.
   - Наш перший день відпочинку махає нам рукою, - розглядає малюнок в блокноті Петро і, взявши олівець, добавляє там якусь лінію, тішиться усмішкою.
    Валерій присів на стілець,  озирнувся в бік заходу підпер рукою обличчя, м’яко, з настроєм поета почав декламувати:
                Вороним конем схиливсь до мене вечір
                І поклав до ніг сідло молодика,
                А мені здається, чую, як на плечі
                Лагідно лягає мамина рука.
                Як мої літа, розбіглися дороги,
                Скільки б їх не знав, та є одна така,
                Та що найдорожча, та, що від порога,
                Де благословила мамина рука.
    - Так, як пише Михайло Ткач, не пише ніхто, - каже Костянтин. – Вірші його легкі, приємні, душевні. В них стільки доброти і людськості, не перестаю дивуватись його творчості.
   - В моїх планах мається провести радіопередачу на тему його віршів. Думаю, допоможете в рішенні цієї справи? - звертається Валерій до Костянтина.
    - З задоволенням.
    - Я дуже хотів би, щоб хто-небудь з наших літераторів написав книгу про сучасних талановитих людей українського походження, які мали і мають сьогодні відношення до Молдови, - продовжує розмову Валерій.
    - І тут ти правий. 
    …Вечірні легесенькі сутінки неспішно заповнювали сад, подвір’я і будинок дачі. Не вмикаючи світла, біля столу сиділи  три чоловіка, три товариша, яких давно єднає велика людська дружба.
    Годинник Вічності відмірює митті, з яких складається життя. Сьогоднішній день запам’ятають вони надовго, бо пройшов він для них однаково приємно, влучно і щасливо.
    - Хлопці, послухайте, як виводить одиноку пісню цвіркун, - тихо, каже Костянтин.
    - В моїм нинішнім настрої я би сказав, що він кличе подружку, - сміється Валерій.
     - Нікого він не зве. Він дає сольний концерт, - пояснює   Петро  добавляє: - Дякую за аромат!
    - Кому, і за що дякуєш? – дивується Валерій.
    - Так говорила моя дружина, коли ми з нею їздили до матусі  в село. Нанюхавшись сільських пахощів, схиляла голову і, несла слова подяки землі, яка, по її розумінню, пахла життям.   
    - Ось вам і тема написати нарис або вірш, - виказує  хазяїн дачі.
    - Оце! Я тільки відповів на запитання Валерія, – смішно дивується  Петро і, розкривши папку з малюнками, зітхає: - Жаль, що в ніч не можна писати картини. Не видно ні ліній, ні кольору фарб. 
    - Раз нічого не видно – підемо спати. Завтра  я гарненько попрацюю над своїм романом, а ви плануйте день, як хочете, - миє руки Костянтин, поглядає в небо, де зібрались зірки, чи то для розваги, чи для спілкування, а чи для ігрищ.
     Калиновий світанок духмяний і погожий, тихою ходою дійшов до Гаян. Поклонився селу і його мешканцям, став наводити порядок. Прокинулись перші квіти. Ранішній камертон перевірив музичність всього, що в  цей час видає мелодії, притих, прислухався. В цю ж мить проснувся і ніжний вітерець. Потягнувся, привітався, глянув навколо себе, сів на шовковий килим травиці, махнув прозорими крилами, полетів на луг і узрів там скошену траву, підхопив її духмяний аромат, поніс в далину.
    В сусідньому садочку, що півкільцем тулився до берега Дністра, заспівала зозуля. Її спів, вповитий ранковими шовковими надіями на гарний день, залоскотав слух Костянтина, а він спокійно зиркнув в бік вікна, посміхнувся,  поспішив  у садок.
    Думка завилась вчорашнім днем, який  приніс йому великий кусок щастя. Всього одна доба пройшла з тої хвилиночки, коли вийшов з міської квартири, сів з друзями в машину і …поспішив уже в рідне для нього село Гаяни, яке завжди його виглядає.
    З будинку вийшов Валерій. Побачив Костянтина Федоровича, привітався:
   -  Доброго раночку! Петро спить, як мала дитина. Мабуть йому щось гарне сниться, бо лице посміхається весело і безтурботно.
    - І тобі доброго! Збираюсь писати, а ви складайте свої власні плани.
    - Снідати буду через дві години. Зараз піду на річку. Є у мене задумка провести по радіо розмову про  значення цієї річки для людей, - на ходу сказав  Валерій і направився в стежку, яка вела до Дністра.
   - Який я щасливий, що у мене є Гаяни, - тихенько признався сам собі Костянтин.
    За працею і глибокими думками господар дачі не примітив, коли пройшов доспілий ранок. Сяйнув думкою в минулу добу, заспішив дописати розділ, як у вікно хтось постукав:
     - Оце я розумію! – сплітаючи сонячним вінком слова в речення,  каже  Валерій. - Браво-о-о! Ви нівроку працюєте так, що не відчули, коли я зашкварив яєчню з ковбасою. А ще заварив чай з трав, які зібрав в саду. Виходьте снідати. Петра немає ніде. Знаю куди пішов. Там за поворотом річки живуть глиби каміння. Складав плани, що в один день пройдеться туди. Мабуть така година настала.
    - Я дійсно попрацював гарно. Будеш мати, що перевіряти. Наша поїздка підтягнула мої спогади, які я нині залишив на папері.
    - Щось зовсім нове, чи?..
    - Нове. Зовсім нове. Воно прийшло і подивилось на мене синіми очима минулих літ. В Чернівцях був у мене хороший знайомий. Чоловік як чоловік, але розкрився переді мною всією правдою бачення світу не зразу. Нині я написав дещо з його розмов. 
     Потягнуло запахами скошеного сіна. Про щось шепотів вітерець, гойдаючи гілку яблуні. В саду співала синиця, а десь в дальнім  дворі голосила курочка, розказуючи всім, що знесла яєчко.
    Костянтин Федорович присів на маленький стільчик, задумливо сказав:
     - Виходив з кімнати глянув в люстерко, і аж здригнувся, побачивши себе. Зморшки на обличчі розказують за прожиті роки. Мій життєвий ранок вже далеко від мене. Соковитість літа трохи ближче, та і вона вже за виднокраєм. Осіння пора не так і далеко, я можу ще на неї любуватись. Екстремальність моєї душі не пускає мене в журбу. Я рідко про неї навіть пишу. Знаєш, що хочу сказати? Ні? Життя, це унікальне джерело води.
    - Казав, кажу і буду казати - ви щасливий чоловік.
    - Марк Аврелій залишив для людства такі слова, що жодна людина не є щасливою, доки вона не вважає себе щасливою. Я же  щасливий від того, що люблю працювати, маю хорошу сім’ю, любив ту жінку, яка любила мене, був чесним і правдивим перед людьми, і ніколи не жалівся на долю.
    - Коли ви мені вперше повідомили за Василя Михайловича, лікаря, до якого заглянули з невеликої причини здоров’я, а потім зрозуміли, що він хірург від Бога, сказали те, що я забути не можу. Повторити?
    - Повтори, - лагідно згодився Костянтин.
    - Точнісінько процитувати не втямлю, але ваше висловлювання відносно лікаря було приблизно таким: - … «Ця людина живе десятими  Божими заповітами і ще плюс клятвою Гіппократа». А коли б мене запитали за вас, як я бачу ваше життя і вас в ньому,  відповів би, що ви дійсно живете десятью Господніми заповідями і, не покривив би душею, за сказані мною слова.
    - Кланяюсь низько за твоє щире відношення до мене. В останні роки сам собі задаю питання, як люди сприймають все, що роблю і як живу? Мені здається, що ніхто із моїх знайомих не відвертався і не відвертається від мене. Були заздрісні, та з часом  заздрість покидала  їх. Це було видно по тому, як вони знаходили слово, в якому не було натиску на зло.
    - Приємно чути таку розмову, - ріже  хліб Валерій. – Сідайте до столу, а то ви ніби чужий гість присіли в куточку.
    - В куточку саду, - сміється Костянтин і, глянувши до страв на столі, добавляє: - Я навіть трохи голодний. Жаль, Петра немає з нами.
    - Зате він принесе нам розмову Дністра. Розкриє торбу, в якій буде зібране ним старе коріння, що викинула річка на беріг, цвітні камінці і…жменя якоїсь  дуже гарної трави.
    - Говориш як романтик. Іноді думаю, тобі потрібно випустити в світ збірку твоїх нарисів, статей, оповідань. Якби  мав малесенький апарат, щоб записував розмову співбесідника, я в першу чергу записав би твої висловлювання  в баченні  всього навколишнього світу. Ти  мене не слухаєш і смієшся, коли про це нагадую.
    - Прийде час і я випущу свою книгу, - мрійно зітхає  Валерій.
    - А мені так хочеться ще разок поїхати в Сокиряни!  Не на день. На тиждень, не менше. Знаю там  у людей збереглись гарні спомини за прожите. Коли зрівняти всі події , що відбувались в цьому містечку в 1920-ті роки, - вони би перевищили події багатьох сіл.
    - Мені подобалось, як ви описали Поліщука і Буду. Сміливі були в той час прості чоловіки.  Візьміть хоч би лікаря  Крафта. Нічим особливим в своїм житті  не відзначався, а коли  прийшов час - став спасати  людей від смерті, не думаючи за себе. 
    - В який раз згадую і розказую, як відшукував свідків того часу. Приходилось перепитувати за одне і теж десяток людей. В архівних паперах незрозумілого багато. Одне і теж писалось інакше. І чим більше заглиблювався в історичні події тих років, тим більше бажав розплутати важкий клубок, в який склеїлись долі сотні людей. Якось вів  розмову з жінкою, що давала оцінку хто із мешканців бажав радянської влади. Тут же її сестра божилась, що багато селян мріяли бути з Румунією. А дід Василь, який пас овець, все життя молився Богу, щоб Буковина відійшла до Польщі. Крім політичних, соціальних і інших подій торкався питаннями і до релігійних, побутових, фольклорних  і особисто-народних відносин між сім’ями і родинами. В книгах залишив згадки за все, що було якнайважливішим в ті часи. Нині перебираю спомини і не покидає  думка про релігію, яка  часто грала особисту роль в купі з політикою.   
     - Вірно. Був свідком, як ви  вели бесіду з глухою тіточкою Пелагеєю. На питання скільки їй років весело відповіла: - «У мене є вже праправнуки». Коли розмова торкнулась за початкові 1900-ті, вона ніби помолоділа. В її оселі на стінах висіли образи - старі і дорогі. По них можна визначити, що жінка не з бідної родини.
    - Отож, що не з бідної. Батьки володіли гарним наділом землі. Вона ж була у них одна. Знала Пелагея і грамоту. Рідний брат її матері жив в Чернівцях. Мав торгові лавки, будинок в два поверхи, гроші в банку. На ікони  я теж звернув увагу. Дістались вони їй не тільки від татуся, але й від чоловіка, який мав священний сан. Знаєш, що вона мені тоді сказала, коли я заговорив за релігію? Ніби процитувала, що життя часто калічило її душу, а іноді підіймало аж до зірок. 
    - Не чув цієї розмови.
    - Гарно давала оцінку священикам. Був здивований. Потім, ніби й нічого не сталось ввічливо продовжила: - «І чого це я розказую вам все?  Ви же онука священника. Мабуть знаєте за релігію не менше мого». 
 - Цікавився і я релігією. Не можу сказати, що отримав відповідь на  всі мої питання від священнослужителів, книг, лекцій, журналів, - погладжує обкладинку журналу Валерій.
    - Доживеш до мого віку - будеш вести розмову про релігію так, що навіть деякі служителі церкви стануть слухати з задоволенням.
    - Правду казала бабуся, що життя це, насамперед школа, в якій людина вчиться весь вік.
     - Розколисав ти мені пам’ять минулого, - нюхає листочок полину Костянтин.
     - Вдячний вам за все.
     - А я щасливий набагато більше. Ти молодий, а дружиш зі мною, як з рівним собі.
     - Хто сказав, що ви старий чоловік? Ану покажіть!
     - Я, - сміється Костянтин, зиркнувши в рожево-блакитну даль неба.    
    Початок високої днини, карбований щасливими поривами і думками, провів веселим поглядом  Костянтина Федоровича, який спокійно направився до будинку. Насичений сонцем садок затих, задумався. Він давно звик, як тільки господар приїжджає сюди, в першу чергу відкриває у великій кімнаті  вікно, сідає за стіл працювати.
    Хвилинка в хвилинку – година. А години, не відриваючись одна від одної тягнуться від раночку до полудня. Сонце в середині неба – половина дня пройшло. Двір дачі Костянтина стоїть в затишку, озирається, коли з будинку вийде господар. На дроті гойднулась сорока. Скреготнула, покликала когось, чи, можливо, попередила за чийсь прихід. Через декілька хвилин в саду почулись кроки – то Валерій йшов в напрямку дачі. Присів на лавці, роздивлядає журнал, залишений господарем ранчо.
    З легким рипінням відкрились двері, на порозі показався сам хазяїн садиби.
    - Давненько я не писав з таким завзяттям, як сьогодні, - поніс слова в бік Валерія. -  Робив перерву тільки тоді, коли до мене приходила пісня Михайла Ткача. Щоб ви не задавали питань відносно неї, скажу – вона просто співалась.
     - Як  співалась?
     - Так і співалась. Звідкись до мене долітали пісенні мелодії пісень, написані на його слова. Не знаю чому, коли чую їх, - тут же бачу Михайла.
    - Знаєте, що вас єднає з Ткачем? Ваш образ життя. Ви не можете не працювати. Ваш талант від Бога,  а ви його перемножили і збільшили в сто разів. Михайло Миколайович поет, кінорежисер, сценарист, який показав себе в самих що не є різних напрямках мистецтва. Ви же письменник, і не просто письменник - ви науковець, історик, фольклорист, філософ,  публіцист, журналіст, мемуарист. Скільки у вас книг видано? П’ятдесят? А ще скільки вийдуть? А публікацій здається що більше п’ятисот. Трударі ви обоє.  Таких  людей нині  рідко можна знайти.
    - Хто я,  перераховуєш не перший раз. А своїх праць ти не рахуєш? В тебе їх, нівроку, на десяток книг набереться.
    - Можливо воно і так. 
    - Ми з вами приїхали відпочивати. А ви працюєте з ранку до вечора.
    - Я працюю? Я відпочиваю. В першу чергу тут отримую енергію, яка так і рветься до творчості. Це і є мій відпочинок. А інакше бути не може.
    - В вашій голові рояться думки не тільки писати романи. Знаю, не перестаєте думати про інших молодих творчих людей. Читаючи книгу нарисів українського фольклору, дивувався, як  сміло розорали пласт молодих людей в галузі літератури. Про них узнають тисячі читачів. Думаю – ви  дали дорогу тим поетам, які по-тихому творили свої вірші, писали прозу, але …не показували нікому і ніде. Талант заривати в землю неможна. Слава, і хвала вам за це.
     - А як же інакше жити, коли не підтримувати таких людей? Це  ж крокує за нами нова зміна. Згадай наші поїздки в сільські школи Молдавії. Коли вірші пишуть дорослі, не так дивуюсь. Але коли себе в віршування показують діти – це щастя. А літературно-здібних діточок у нас багато. Не всі підуть дорогою літератури, але є такі, які не зійдуть з свого поетичного шляху.
    З низини саду почувся голос Петра:
     - День добрий, панове! Догадайтесь, де я нині був?
     - Вів розмову з крутими берегами річки, - відгукнувся Валерій.
     - Угадав.
    -  Пройшовся берегом кілометрів три, не менше. Зараз відчитаюсь, що саме мене примусило так довго гуляти, - кладе Петро на стіл три круглі камінці з зелено-блакитним відтінком. – А ще на закуску - пеньок, з якого зроблю прилад для пензлів. 
    - Може там помістиш ложки, виделки і ножі? – підказує  Валерій.
    - Можна. В торбі знайдеться щось і для вас:  смачне і …потрібне.
    - Риба? – здивувався Костянтин.
    - Ні. Суниці. Вертався назад, пройшовся гайочком. Посидів в траві, нанюхався квіток, поворожив на ромашці, попросив зозулю подарувати побільше років життя. І тут переді мною показалась галява суниць. Ось вони, куштуйте.
     - А ми турбувались, що ти ходиш голодний, - підкладає в миску ковбасу Костянтин.
    - А ось вам ще квіти – дикі мальви.
    - Друзі, гляньте в простір. Хмарки нагадують квіточки, які приніс Петро, - розглядає високе небо Валерій.
    - Скажете таке. До квітів відношусь чуйно.
    - Нинішній наш приїзд дуже тихий і мирний. Два роки тому був з вами в Гаянах, коли сюди прибули ваші доньки. Стільки веселощів, давно такого не бачив і не чув. Жарти, сміх, вітання єдналися в один  настрій: неперевершений, незабутній, діючий. Людмила і Лариса похожі на вас всім, навіть проведенням сімейних свят, - заохочено згадує минуле Валерій.
    - Правду кажеш. В молоді роки ми теж вели себе молодіжно. Зустрічі з друзями, товаришами, сусідами настроювали, як кажуть, на веселий лад. До мене тулились люди дотепні, розумні, творчі. І я до них тулився так, як подібний шукає собі подібного. Свято для того і є свято, щоб веселитись. Буваючи в Романківцях, гарно проводимо час з родиною, яка  може  працювати і веселитись. Співуча в мене рідня, ой, співуча! Ви же самі були там і знаєте їх хорові розваги . Кажуть, що пісня – це веселка над водою. Поштовх їй дала народна поезія. Може тому народні співанки такі довговічні.
    - Моя ненька знала сотні різних пісень. Я не музикальний чоловік, але, коли за столом починається пісня, не відлучусь від кола співаків, - наливає чай в велику філіжанку Петро, і радіє його запаху.
    - Давненько це було. Якось, завітала до мене думка взятись за перо і описати Молдавську землю з зору історії, географії і культури, - тулить погляд в бік західного небосхилу Костянтин. - А чи відомо вам, що в Молдавії є 500 охоронних пам’яток природи? В селі Косоуци зходяться віковічні архійські гранити. А недалеко річки Прут є вапняки.   Розказують, що там колись хлюпалось тепле Тортонське, а пізніше – Сарматське море. А які пейзажно-приємні молдавські гиртопи! Вони нагадують амфітеатри. Це говорить, що до цього часу іде формування гір. Кодри, за які ми розповіжаємо солодко і поетично, відрізняються своїм особистим рельєфом, а  на земному шарі ніде не повторюється. Щось схоже є в районних рельєфах Сорок  і Резіни.
    - Слухаю вас і самому закортіло кинути в цікаву розмову слово - витирає, щось на патері Петро. - В молоді роки на берегах річок Молдавії любив писати етюди. Там же підбирав кольорові камінці, пеньки, корінці. Саме тоді  узнав, що Дністер, Прут і Реут дуже давні річки. Родились вони в неогені. Жаль, що багато населення про це не відає. А хто із вас був в селі Крива? Мій товариш звідтіля. Пишається, що там розташовані гіпсові печери-лабіринти у вигляді коридорів залів і різних кімнат. Є і  дивні озера. Коли він поділився зі мною такою історією, подумав - непогано було би все це описати повістями, або віршовими поемами.
    - В своїх передачах часто горнувся, і горнусь, до віковічних місць молдавської землі. Мало мені відведено радіо-часу, а інакше я би протоптав не стежку в історію цього краю, а великий шлях, - вийшов з-за столу Валерій, присів на траву, погладив її рукою, доповнив: - Якби, якби, якби. І так весь час. У мене написано більше двадцяти праць, які  стали би для людей уроками  минулої дійсності. Та не пускає слово: ЯКБИ…
   - Повірите, іноді забуваю, що в моїй бібліотеці мається. Шукав книгу старої поезії, а  знайшов книгу про природу Молдови. Здивувався глибоко. В невеликій державі  проростають сотні  видів лікарських рослин! Чув від людей такий вислів: - «Є життя землі, з яким ми пов’язані життям». Моя мама називала нашу планету Раєм. В перекладі з кельтського - рай означає «земля яблук», - перебирає в руках пахучий листок тмину Костянтин Федорович: - Хто відгадає який листочок розім’яв тільки що? 
    - Лободу! – сміється Валерій.
    - Зараз  відгадаю, - нагинається над грядкою Петро. – Так і є –  тмин. Він росте тут гарним кущиком поруч з розмарином.
    - Бачу, що гарно розбираєшся в рослинах, - теж розглядає грядку Валерй.
    - Я же сільська людина.
    - Піду і я покупатись в Дністрі. А ви тут без мене робіть що вам хочеться, - каже Костянтин і широким м’яким кроком направився в бік річки. 
    Над селом бринів ранній надвечірок. Тихі і вродливі тіні легко колисав вітерець. Садок ще не хотів спати. Нині він жив особливим життям. Приїхав хазяїн з товаришами, які по-міському довго не йдуть в будинок відпочивати. То і він не спішить. З сторони заходу потягнулись довгі блискучі промінці, заграли в вітах дерев золотими переливами.
    Костянтин Федорович вернувся назад до дачі, присів на лавці, зітхнув, сказав задумливо:
    - Біля годинки  знаходився в воді. Сили прибавив мішок.
    - То ви силу вже міряєте мішками? – здивовано перепитав Валерій.
    - І пудами теж.
    - А для мене  два дні проведені в Гаянах  дали стільки відпочинку, що вистачить на півроку, - усміхнувся Петро.
    Дорогою проїхав невеликий автобус. На розі двох садиб машина зупинилась, випустила людей, які довго дякували водію, що підвіз до самого порогу.
    - Дехто вже прибув до своєї хати, а ми через годинку покинемо одне обійстя, щоб зупинитись в іншому, - іде в сторону високої черешні, вдивляючись в віти дерев, Петро. 
    - Що ти там побачив? – цікавиться Костянтин Федорович.
    - Гніздо. Стільки ходимо тут - гніздечка не примітили.
     - З якої воно сторони?
     - З південної. А це значить - з сонячної.
     - Літо буде теплим.
     - Це прикмета така?
     - Угадав. Батько навчав мене таким прикметам. А чи знаєте, що один гектар лісу виробляє за годину стільки кисню, що його вистачає для дихання 200 чоловік.
     - Коли ви встигаєте все охопити? Чим частіше з вами зустрічаємось, тим більше у мене до вас питань, - цікавиться Петро.
    -  Стараюсь. Беру уроки від життя, які називаються «Хочу все знати».
    - Прийдеться і мені попрацювати над своїми знаннями, - тре чоло чоловік.
   - Перед тим як  зібратись в дорогу приготую чай, який називаю: - «Кипи, бо я спішу», - йде поволі до будинку Валерій.      - Не чув я такої назви чаю, - вслід гукає Петро.       - Це коли заварка готова, в неї потрібно налити гарячої води і тут же пити, - поясняє, розкладаючи на столі чашки Костянтин.      В вершку грушки почулось шарудіння. Через декілька хвилин звідти злетіла велика пташка й незадоволено крикнула.      - Мабуть попутала гніздо, чи може підслуховувала нас. Нам не зрозуміти, чого деякі пташки так цікавляться людьми. Колишній мамин сусід працював у лісі. Дома розказував як він підглядає і досліджує поведінки тварин і птахів, -  коментує Петро.
    - А ось і я! – весело мовить Валерій.     - О! Та це цілющий напій! – вдихає аромат Костянтин.       - Під запах чаю повернусь знову до дитинства, - придивляється до чашки Валерій. - Коли був малий, вечорами, такими як нині, сімейно  сідали на лавку біля хати. Мама починала розказувати, як з приходом Спілого Вечора у подвір’ї бродять таємниці і загадки. Озирнувшись довкола, ловила за кінчик байку, поступово розгортала її, з кожним разом прибавляла до неї чудернацькі події. Вела  вони нас незнаними світами і, вселяла в пам’ять різноманітне видіння дійсного і надуманого. Її мова несла особливу довіру. І в ті хвилинки буйним цвітом розцвітав кольоровий світ радощів.      - Твоя поетична згадка зворушила в мені і моє юнацьке, - встав з стільця Костянтин, зірвав листок вишні, поклав в чашку, зиркнув на друзів, сказав чомусь тихо:       -  Мої батьки  прокидались зі сну завжди раненько. Якось матуся вийшла у двір, а повернулась і  розказує татові: - «Ранок ще спить в бавовняному тумані. Гарно так навколо, аж за душу бере. Зелені кучері весни вже завились на вербах і черемшині. Шпаки ніжно складають свої пісні в голосні переспіви. З такою красою жити хочеться довго, довго». Тато слухав маму, спокійно вставав з ліжка, зиркав  через вікно в золотистий краєчок неба, затишно продовжував мамин настрій: - «Вчора над селом летіли чорногузи. Куди вони тримали шлях, не знаю. А мені так хотілось, щоб вони присіли на нашій  хаті».        Залишав я у собі  батьківські розмови, і душа повнилась пошаною до них, бо в  їх словах жила велика мудрість. В павутиці днів мого життя  до цього часу живе мережка їх життєвих порівнянь, яка не линяє і не щезає. Іноді,  наодинці, сам з собою веду розмови схожі на ті, які вели вони. Іду за літами, а джерела істини  вистрочують дійсність, яку я  сприймаю так, як колись сприймали мої предки. Їх бачення світу і віків не щезає від мене. Як тільки день зав’є  новий виток  і починає читати вищу Молитву Дійсності, відчуваю її крізь призму споконвічного буття, що іде, не стримуючи  час. Співають мені роки ритмом  щодення, а я  слухаю їх музику, світлію душею, що на Землі живу недаремно.       …Над садом присідав стиглий вечір. Його мажорні октави покоїли  все навколо, а золотоокі небесні зорі мовчазно сприймали високу неповторну музику, яка говорила за сни, що вже летіли до Гаян.       В сільській тиші почувся звук мотора, що наближався до садиби Костянтина Федоровича.      - За нами  їдуть, - каже Петро.     - Так, - киває коловою Валерій.      - Угадайте, що я вам привіз? – ще здалеку гукнув Микола.      - Себе, - сміється Петро.     - Не угадав. Смачну вечерю, яка задовольнить всіх вас. Жарені гриби з молодою картоплею. А до них котлети по одеському рецепту.
    - Я так і знав, - каже Костянтин. – Не хотілось мені нині покидати мою «Надію». Щось нашіптувало залишитись ночувати на дачі.      - Ви правду кажете, - ставить на стіл два кошики з їжею Микола і, порившись в одній із них, витягує великий глиняний графин - підморгує Петрові, смішно морщить носа, добавляє, хитнувши головою:  – Свіжий квасок.  Виготовила його моя племінниця, яка вчиться на повара.      - Їсти на ніч не рекомендується, - голосно і поважно зауважує Петро  і першим присідає за стіл.     - Один раз можна, - сміється Валерій.       Його вираз друзі прийняли як рішення залишитись ночувати в Гаянах. 
     Через подвір’я  дачі майнув м’якенький тепленький вітерець. Золотогривий вечірок вмостився на вершечках дерев, наглядає за садибою пана Поповича. Виклавши всі привезені продукти на столик, Микола запропонував:
    - А давайте вечеряти під музику. У мене є гарненький, правда не новий, але справний радіоприймач. Ловить музикальні хвилі запросто! Зараз принесу.
    - Пропозицію приймаємо, - наголосив Валерій.
    - І я за! – усміхнувся Костянтин.
    - Я теж не проти музики, - розкладає миски Петро.
    Костянтин Федорович повернув голову в сторону села, задумався:
    - Потягнуло косовицею. Хтось недалеко і нещодавно, скосив траву.
    - А сіно від нього буде пахнути космічними віками, - доповняє Валерій, присуваючи до столу лавочку.
    - Мені згадався один приїзд до батьків. Було це після війни. На вулиці стояла весна. Вийшов з хати і … аж розгубився – батьків сад пах медом. А небо над селом стало напрочуд кольоровім, немов розшитий рушник, - гладить велику білу хлібину  Костянтин. 
    - Гарне порівняння. А я бачив поле з кавунами, яке нагадало  українську тернову хустину, - примощує на столі радіо Микола і, піднявши руку, просить всіх замовчати. - Ось вам і музики. На цій хвилі гарні мелодії крутять.
    Запахло смаженою куркою, картоплею і свіжими огірками. Петро тут же запропонував:
    - А не присунути нам стіл ближче до яблуні. Будемо сидіти під парасолькою віт, на яких ось-ось виповняться яблучка.
    - Добре радиш, - відзивається Костянтин.
    - Приємного смаку, друзі! - наголосив Валерій.
    - Прошу прислухатись, як приємно звучить мелодія в вечірнім саду, - тихенько радить Микола.
    -  Чув вираз, що від музики Орфея плакали каміння. А нині  німецькі і американські фермери включають в приміщеннях для корів легку музику. Це збільшує надої. В Англії один вчений ботанік  «дає концерти» для рослин. Все це діє на зріст і …окрас квіток. Ось вам і музика! А головне - наші менші брати сприймають її тільки  легку і ніжну, схожу на концерти самої Природи, - спокійно видає своє  Петро.
    -  А з неба на нас дивиться сама  Вечірня зірка – Венера.  Мені здається вона слухає нас, - зітхає Микола.
    - Елегійні акорди мелодій життя лягли на серце, - пересуває на столі миску з медом Костянтин. – Хлюпають мрії, лоскочуть душу, в світлому танці вальсує вечір.
    - Пан Костя, перекладіть вашу розмову на музику, - пропонує, усміхаючись Валерій.
    - А ти прочитай нам вірша Максима Рильського, якого він написав і присвятив відомому всьому світові польському композитору Фредеріку Шопену.
    - Наскільки я знаю, Рильський дуже любив творчість Шопена. З його любові появились такі рядки:
                …Пане Фридеріку,
                Я знаю, що ні вітру, ні саней
                Ані коня немає в вашім вальсі,
                Що все це – тільки вигадка моя.
                Проте …Нехай вам Польща чи Жорж Санд  -
                Коханки дві, однаково жорстокі! –
                Навіяли той ніжний вихор звуків, -
                Ну й що ж тому? Сьогодні я
                Люблю свій сон, і вас люблю за нього,
                Примхливий, худорлявий музиканте…
     Що скажете? Мовчите? Тоді слухайте далі, - притулив руки до грудей промовив  Валерій і, не чекаючи відповіді, продовжив:
                …Шопена вальс. Ну хто не грав його
                І хто не слухав? На чиїх устах
                Не виникала усмішка красива,
                В чиїх очах не заблищала іскра
                Напівкохання чи напівжурби
                Від звуків тих конкретно-своєвільних,
                Сумних, як вечір золотого дня,
                Жагучих, як нескінченний цілунок…
    Далі третій розділ. Тут вже висока ностальгія самого поета  переплелась з журбою композитора:
                …В сніги, у сніжну тиху невідомість,
                Мережані оздоби линуть сани,
                І в них, як сонце, блиснув із-під вій
                Лукавий чи журливий – хто вгадає? –
                Гарячий, чи холодний  - хто збагне? –
                Останній, може, може, перший усміх…
   - Я ніколи не чув від тебе таких віршів, а тим більше про Шопена, - здивовано мовив Петро.
    - Все буває в перший раз. Ви мене ще не знаєте. В другий приїзд прочитаю цілий пакет віршових новин наших молодих поетів. Готуйтесь до концерту, - плеще в долоні чоловік, приказуючи: - Мій виступ будуть слухати всі мешканці Гаян. 
    Небесна даль над дачею Костянтина Поповича поступово мінялась, купчилась зірками.
    - Сьогочасний  вечір нагадує мені поїздку в село Марамоновку, в гості до Степана Пилиповича Келаря, - м’яко змінив тему розмови Костянтин. -  Як зараз пам’ятаю, - затримався  в нього  до пізненької пори. При думці за той час, мене огортає щось несказанно приємне і поетичне. І про що ми тільки не говорили! Довгенько сиділи  в садочку за саморобним сільським столиком.  Наливаючи солодку чарочку наливочки, господар пішов  словами у життєві спомини. Різними вони у нього були. Високо зітхнув, глянув кудись в бік затишного кутка садочку, сказав віршовою мовою:
                …Там, де високі тополі,
                Де тихоплинна ріка,
                Стежечка нашої долі
                В’ється, мов нитка тонка.
    Я слухав мовчки, бо ті рядочки, торкались нас обох. Далі були інші вірші, в яких звучала музика світу і життя. Хочу в який раз підкреслити. - Степан надзвичайна добра і щира людина. Через два роки після нашої зустрічі якось завернув він у осінню пору до Кишинева. В розмові, стискуючи долоні, заговорив, що в його життя  завітали роки, коли чорнобрива журба полонить його серце. - «Відійшла моя весна у літо. Вже злітає і в моє життя ностальгійний літ пташок», - додав з жалем і усміхнувся доброзичливим віршем:
                Ми вже сиві. Сиві-сиві.
                Що тут вдієш? Часу плин
                Але, друже, ми щасливі,
                Що дожили до сивин. 
     …До півночі, в саду пана Поповича  чувся то сміх, то чийсь легкий жвавий окрик, то віршова строчка розказувала щось загадкове, потаємне, ніжне.

               
               
                Розділ четвертий                …За далеким обрієм
                Літо не кінчається.
                Г. Чубач


      Веселий світанок  почав будити трави, які ще тихенько дрімали в густій сріблястій росі, полохав останні нічні привиди, витягував тіні, стукав в вікна сільських хат, сміявся мелодіями ранніх пташок, коли прокинувся Валерій і запитав сам себе: - «Котра година?».     На вулиці почувся звук машини і не зовсім голосні переговори Миколи з Костянтином Федоровичем.     - Скоро й поїдемо. Сніданок в чашечках кофе. Бутерброди готові. Ось тільки хлопці сплять і бачать високі крилаті сни. Молодість! Нехай ще подрімають. Я тим часом помахаю руками, пробіжусь по доріжці, фізкультура не завадить.        Через годину, покидаючи дачу, Костянтин зупинився біля порогу, сказав підбираючи слова:      - До зустрічі! Не сумуй без мене. Приїду скоро. Чекай до себе моїх доньок, зятів, онуків, родичів і друзів.      В відповідь в садочку щось ніби зітхнуло. Ледь чутний вітерець приніс запах різнотрав’я  настояного на сільськім настрої.     - Дорога додому завжди коротша, так говорить приказка, - сідаючи в машину, усміхається Петро. - Коли приїздив до мами, розтягував дні, як міг. Спати лягали пізно. Вставали рано, щоб більше  побути в розмовах. Слава Богу, ми  нашу поїздку розтягли як могли. На все життя залишиться вона мені в пам’яті.     - З зупинками? - запитав Микола.       - Як буде, так буде, - хитро посміхнувся Костянтин.     - Киньте зір правіше, - наголосив Петро. -  В Кишиневі попробую написати етюд, схожий на оцей, який тільки що побачив і назву його - «Вітер грається в кущах полину».       - Що це? - прищуривши очі, дивується Валерій. - Мабуть сокіл парить в височині. Дивна птаха. Їх у нас нині дуже мало залишилось.      - Сама велика пташка на землі - кондор. Він живе в південній Америці, - розтягує м’яко слова Костянтин і, витягнувши руку  в відкрите вікно, підморгнув легкому  вітерцю.
    - У нас скоро відбудеться виставка відомого художника України  - Олеся Семерні. Чоловік без художньої освіти. Сам прийшов до того, що творить особливі роботи. Вони мають ауру, яка позитивно діє на людей, - веде далі розмову Петро. - Цікавився я цим явищем. Знаєте, що сказав Реріх за неї? Ні? Відповідь коротка: - «Вага Добра і Зла - у кожної людини за пазухою». Ауру міряють метрами. Наприклад, біополе картини Іванова - «Поява Христа народу» має радіус біля п’яти метрів. Дуже велика енергія добра в роботах Репіна, Левітана, Васильєва, Глазунова.      - Нині деякі люди лікуються енергією образів, - зітхає Валерій. - Вік живи, вік …     - Так воно і є, - годиться  Костянтин. -  Ви, мазуть, примітили, що ми в цьому широкому полі одні. Аж щось п’янить  від красоти природи. Як сказав Камил Фламмаріон, що гармонія  світу велика і неосяжна. Всесвіт - це є світ  фізичний,  духовний і єдиний. А мешканці Землі - мешканці неба.     - А хто такий Фламмарион? - запитав Микола.     - Французький вчений, який жив на початку двадцятого століття. Астроном,  поет і письменник.  Доказував, що Всесвіт заселений розумними істотами, які зовсім не схожі на людей. Книга його: «Популярна астрономія» стала книгою знань для багатьох астрономів.      - Це він написав, що ближньою зіркою до Землі є зірка Центавра? – запитав Валера.     - Він.     - Йому належить вираз,  що в природі поєднана  поезія, мудрість і гармонія, - малює щось в блокноті Петро.      - А ти звідки знаєш за нього? - питає Костянтин.     - Коли був у вас, порився в книжечках, що стояли на столі. Там був його роман «Стелла». В передмові написано за  його виняткові здібності.
    - Митниця! – смішно морщить чоло, наголошує Микола.
   

               
                Розділ п’ятий.
                Як сонце, небо і траву,
                Мої мовчазні і хоробрі,
                Я вас кохаю, люди добрі,
                Бо серед Вас я лиш живу.
                Люблю невтомні Ваші руки,
                Шаную Вашу сивину,
                Болять мені всі Ваші муки.
                Всі Ваші болі і розлуки
                До себе міцно пригорну.
                В. Васкан    
               
                ... Різноманітні днини заполонили працею буття Костянтина Федоровича. Він їх не підганяє і не затримує, добре знає, що інакше не може бути. Життя крокує своїм вічним розміряним кроком.
     Над столицею Молдови стелиться високий день. Теплота і затишок присіли біля столу Костянтина, чекають, коли він почне роботу. Перегорнувши аркуші паперу, питає сам себе, куди поклав блокнот, де записаний план на наступний місяць. Знайшов під журналами, в яких виднілись закладки, що потрібно прочитати. Підійшов до дивану, відкинув подушку, коли почув довгий гудок автомобіля. Подумав: - «Можливо за кимсь приїхали». Підійшов до вікна, постояв декілька хвилин, придивляючись до далі, яка створювала пейзажний квадрат між будинками, небом і зеленою масою дерев. Згадка полетіла до Володимира Синицького: художника, філософа, історика, художні полотна якого заставляють глибоко думати. В них все викликає загадковість і таємне. З простого бачення природи Володимир творить шедеври. Природа, це  не «окультурена» земля, а  дійсне мистецтво. І таке мистецтво бачить Синицький.       Розгорнув журнал. Аж ось стаття за піраміди Єгипту. Став читати і тут же згадав -  він ніколи не чув казок про тих людей, які будували Піраміди, Стонхендж, дивні спорудження Південної і Центральної Америки.  Інформації про них немає ніде. Те, що говорять вчені, - маленька доля за людей, які зуміли залишити в віках пам’ять про себе. А творіння їх наукові. В спорудах закладена особлива думка, що мала і має відношення до астрономії.      До дванадцятої години  дня читав і підсумовував прочитане.     Після обіду завітав Валерій. Переступив поріг, заговорив збуджено:
     - З самого ранку тримаю в собі запитання до вас: - Як називали Молдавське князівство в чотирнадцятому столітті?     - В старих книгах написано, що його називали «Мала Валахія», «Молдавія», «Росовлахія», «Молдославія». В турецьких книгах можна знайти ще таку назву  «Богданія» або «Каро-Іфлака. Були ще інші назви. А що тебе так розхвилювало за Молдову? -  здивувався Костянтин Федорович.      - Нічого особливого. Пишу одну статтю, де торкаюсь колишнього. Мене  цікавить біографія Івана Заікіна. Ви маєте  маленьке відношення до нього і його родини..     - Як це я маю відношення до Заікіна? 
    - Пряме, - сміється Валерій. - В один час ви не раз зустрічались з його  родичами. Пізніше розказували за ваші зустрічі. І вас там приймали з радістю як родича, і свого чоловіка.        - Було таке. Випадково познайомився з людьми, які в третім поколінні являються йому родиною. Думаю, ти знаєш коли і де народився  Іван Заікін. Чудовий чоловік. Був він простий і добрий, згідний і мудрий, сильний і щедрий душею. Як тільки прибув в Бессарабію, серце його защеміло радістю і, вдихнувши південне повітря, подумав, що цей край стане для нього домом, де він буде відпочивати від великих міст. Здається, чому би такому чоловікові не поселитись в Парижі, чи в Криму, а можливо поїхати на свою батьківщину в Симбірську губернію. Так ні. Початкові 1940-ві приворожили його до Кишинева.
    - Була ж якась особлива причина цієї ворожби? – запитує Валерій.
    - Була. Познайомився він з одним поважним громадянином Молдови, який мав  власний будинок недалеко Дністра. Два дня проведені Заікіним в гостях, дали змогу досхочу натішитись природою і красотами молдавських краєвидів. Господар відчув,  з яким жалем гість залишає його будинок, взяв листок паперу написав і, подарував йому «Вічну Візитку», по якій Заікін зможе прибувати до нього в гості, коли йому забажається.       - Приїздив? – запитав Валерій.      - Не тільки бував, а ще й повіз його в Париж і Лондон. Він славився високою добротою. Таких людей на Землі народжується мало. Всім мешканцям Кишинева відомо, - серце Заікіна зберігається в анатомічному відділі столиці Молдови. Цим сказано за нього все. Прийде час і ти зможеш поговорити з його нащадками. І тоді для тебе відкриється  свій Іван Заікін.     Телефонний дзвінок попередив, що хтось бажає поговорити з Костянтином Федоровичем.     - Я так і думав, - кладе трубку Костянтин. – Школярі запрошують на зустріч. І не на завтра, а нині. То ми з тобою, як кажуть, «варити обід не будемо», поїмо на ходу. Я ніби відчував, що сьогодні кудись піду.
     Валерій злегка задумався, підійшов до шафи з книгами, провів по них рукою, запитав:
    - Вам відомо скільки примірників книг знаходяться у вас?
    - На жаль ні.
    - Я теж не рахував своїх. Іноді думаю – кожна книга - це мій товариш в житті.
    - Сідай в крісло, будемо пити каву. Заварив я її сам. Хороший і розумний напій.
    - Проведу вас до зупинки, а далі прямуйте самі.
    - А ти зі мною не підеш?
    - Ні. Маю зустріч з одним талановитим юнаком. Хочу запропонувати йому виступити перед слухачами радіо.
    - Тоді попрощаємось. Ой, трохи не забув. Ми же намітили  зустріч з Олександром Корокаценко в його Елан Поліграфі. Чекає нас з нетерпінням. Телефонував. Казав, що відкладати побачення  вже не можна.
     - Йому легше,чим нам. За п'ятнадцять хвилин він пішки добереться до нас. Майстер спорту. Дальні відстані йому ні по чому. Як тільки ми познайомились, зразу  відчув – цей чоловік не хто інший, як дійсний спортсмен.
     - З ним завжди легко і затишно. При спілкуванні відчуваю себе таким, як він. У нього хід думок об’єднує минуле з нинішнім.
       Суботній ранок розбудив місто різними голосами. Тут все разом понесло кудись: скреготіння і гудки машин, тупіт ніг перехожих, гармидер розмов. В такий час Костянтин вже поснідавши,  сідає  за стіл до праці. На його столі ніхто ніколи не прибирає, все,  що на ньому знаходиться, то живий матеріал який він збирав роками, по якому поступово народжувались і народжуються  романи, повісті, нариси, статті, оповідання.  Тут він, як риба в воді, знає всі, навіть маленькі папірці, старі зошити, вирізки з журналів, підшивки газет і  все інше, що має відношення до його творчого нахилу. Поклавши перед собою нещодавно записану ним же розмову з людиною, яка давненько привертала його увагу, як дієва особа, задумався, вивів з великої літери: - «Частина перша».
     Тільки хотів почати писати, як дверний дзвінок пісенно нагадав, що, мабуть прийшов Віталій Баштан. Вони домовились раненько пройтись парком, подихати свіжим повітрям, поспілкуватись і поділитись планами на майбутнє.
    - Не розбудив? – привітався весело гість. – Готові до зарядки?
    - Як піонер. Завжди готовий.
    - Мені подобається ваш вигляд. Ви коли-небудь були в поганому настрої?
    - Буду зараз, бо не знаю, де мій спортивний одяг.
    - Так ось він, висить на спинці стільця.
    - Буває і таке. А я вже хотів сам себе лаяти, - сміється хазяїн і, зиркнувши на стіл, каже зітхнувши: - Збираюсь писати повість за одного розумного чоловіка, якого знаю давненько. Він заслужив, щоб за нього знали.
    …Парк зустрів Віталія з Костянтином спокоєм. Дві пташки присіли на низькій гілці клена, спостерігали за людьми, переспівуючись пісенним дуетом.
    - Як по вашому вітер, жмурить очі чи ні? – зірвавши тонкий листок дуба, запитує Віталій.
    - По різному буває. Якщо злиться – жмурить. А коли сміється - дивиться широко відкритими очима.
    - Значить ваш вітерець, про якого ви написали, був переляканим, а можливо навіть злим.
    - Ото. Це ти згадав, як я оживив вітрисько?
    - Перечитував ваші твори і знайшов там дуже гарні вирази відносно природи. Не думайте, що гуляючи оттут з вами, не бачу, як ви спостерігаєте за всім навколишнім. Той цього не примітить, який байдужий до життя світу. Хочу дещо вам розказати. Весною їздив на свою малу батьківщину в Чернівецьку область. Мабуть став забувати теплі, втоптані людьми польові дороги. Як тільки машина вступила на таку доріжку, згадав все, де я і що зі мною діється. Така зустріч  викликає сум і радість. Саме тоді подумав про вас, де ви пишете, що в травах бешкетували коники. Вони якраз тоді і виводили свої пахучі пісні. Знаю, коники не співають. Вони труть ніжками по своєму тілу і отримують звуки, які так приємно ворожать нас.
    - Цікавий ти чоловік. Читаю твої повісті і оповідання на душі стає добре. В них діє сьогодення. Відчуваю – після мого покоління прямує нове, яке залишить людям багато  цінного. Жаль, що не вистачає тобі часу тісно взятись за літературну творчість. Я і сам часом кричу на себе, що не встигаю зробити заплановане. Праця в Академії підтримує мене на рівні сьогодення. Там я потрібен українцям, які мешкають на території Молдови. Сам розумієш, в який час живемо.
    - Ви для нас приклад. Знаю, ваше життя не завжди було бутербродом, намащеним маслом і медом, та ви ніколи не впадали в паніку. Згадуєте минуле - віщуєте майбутнє. 
    - А я то думав, що такі розмови веде зі мною тільки Валерій. То ви з ним одного поля ягоди.
    - Так. Згоден з вами. Він веде свої передачі по радіо, я же  пишу про те, що діється в нашому світі. А з вами мої спілкування відкриті, від щирого серця.
    - Пора тобі братися за великий роман. Не забувай, ти творча людина. Крої час, що хоча б години дві в день працював на літературній ниві. Крім того, що пишеш,  читай, аналізуй, бувай на зустрічах з товаришами по перу, виступай з своїми творами,  рифмуй і не забувай – ти призваний Богом через своє творче натхнення нести в майбутнє дійсність нашого теперішнього  часу.
     Широкі тіні парку то ховали, а то висвітлювали двох чоловіків, які неспішно переходили з однієї алеї на іншу, зупинялись, про щось говорили, не озираючись на ранок, який вже зібрався відходити.
   Після прогулянки з Віталієм Костянтин присів за робочий стіл, і тільки золоте надвечір’я зупинило хід його праці. Усміхнувся -  завтра повинен зустрітись з молодими поетами, які збираються на невеликий захід в українській бібліотеці. Радість побачення заповнили його думки. Серцем відчув, як зможе  порадіти за них, поспілкуватись, побути в колективі, яке творче росте з кожним разом все вище і вище. Ковтнувши холодного чаю, акуратно склав папери, провів рукою по купці книг, задоволено хмикнув, пішов в кухню готовити омлет.
    Південне небо грало яскравими промінцями, золотило все навколо, коли Валерій з Костянтином Федоровичем збирались їхати в Елан Поліграф до друга і товариша, Олександра Корокаценко, який давненько веде свою поліграфічну діяльність.
    - Як по твоєму, ми готові до такої зустрічі? – розглядає якусь вирізку з газети, питається  Валерія Костянтин.
    - Думаю що так. Зустрінемось, поговоримо ще раз з коректорами, художником і з самим хазяїном Поліграфа. Необхідно зв’ясувати все до крихточки. Люба книга повинна відповідати своєму призначенню. Як ви кажете, сім раз відмір…
    - Один раз відріж…
    - Ото-то. Карета подана, пан Попович! Микола запряг свого воза. Чуєте як бурчить?
    - Доброго дня, Миколай! – вітає водія Костянтин. – Дорогу до Поліграфа знаєш. Можемо  рушати.
    - Бажаю всього доброго! – усміхнувся водій.
    - Погода гарна. З самого ранку сонечко веде розмову з літом. Мешканці міста сім’ями їдуть відпочивати, а ми все в праці і в праці. Я й забув, коли був в санаторії, - сідаючи в машину, ледь журними словами тягне речення Валерій.
    - Мені обіцяють путівку в листопаді. Візьму тебе з собою. Будемо відпочивати і …редагувати мою нову книгу. Там же напишеш план виходу своїх новорічних радіопередач. До них приготовиш матеріал і сценарій.
    - Що ж то за відпустка, якщо прийдеться трудитись?
    - Запам’ятай, мій друже. У таких, як ти і я, немає відпусток.
    - Хотів би я знати, Олександр має відпустки чи? ..
    - Думаю, що ні.
    -  Костянтин  Федорович, скажіть будь ласка, ви знаєте де  народився і жив Корокаценко до того, як приїхав в Кишинів?
    - Знаю, але не так багато, як би бажалось.
    - Тоді розкажу все, що знаю за нього.
    - З задоволенням послухаю.
    - Народився і жив він в селі Снітин, Полтавської області – кладе на коліна папку Валерій і, тихо зиркнувши на Костянтина, продовжує: - Мешкав з матінкою. По закінченню школи вчився в Харкові. Там зустрів гарну дівчину, з якою не тільки кохався, але й  мріяв жити  сімейно. Закінчив службу в Армії, поїхав до дівчиноньки в Кишинів. Тут вони і побрались. 
    - Ти звідки це все знаєш? 
    - Вперше за нього мені розказав Андрій, майстер по боксу, знайомий нашого Миколая. Охарактеризував, як спортсмена від Бога. Пізніше Олександр покинув спортивну діяльність і …зупинив свій погляд на поліграфії.
     - Чув, він займався спортом по  радіо-орієнтуванню. Майстром став в 24 роки.
    - А мені Сашко сподобався, коли виступив перед  нашими українськими письменниками і поетами з пропозицією відносно випуску їх книг. Мова його була чітка, не розтягнута, потрібна.
    - Він дуже щира людина. Розуміє, в якому стані знаходяться нинішні літератори. Допомагає їм видати збірки. Як кажуть, відриває від себе, а віддає біднішим. Правду кажуть - скільки віддаєш на Землі, стільки отримаєш на Небесах, - зітхнувши, мовить Костянтин.
    - Олександр справжній українець. Болить його душа за Україною! В  особистому спілкуванні зі мною розповідав, що нещодавно їздив в село до матері. Жалівся, що не так повинні жити люди, як  живуть нині. Транспорт погано ходить. Поля не так оброблені. Села бідніють, а  люди їх покидають, шукають роботу за кордоном. Чи то час такий, чи може Небо карає народ, а можливо те і друге. Тільки чув я сум у  його розмові. Кожен раз, буваючи в Поліграфі, хочеться повернути з ним розмову на тему його минулого. Та якось не складається моє задумане. Сьогодні у нас будуть вільні хвилини поспілкуватись особисто.
    - Я тобі допоможу, - радить Костянтин і глянув у вікно, усміхнувся: - Ми вже приїхали.
    …Більше години Костянтин з Валерієм були зайняті розмовами з працівниками Поліграфу відносно нової книги Поповича, яку тут друкували.
    - Я згоден з коректором, - серйозно каже Костянтин.
    - І я згоден, - доповнює Валерій.
    - Про що мова? – запитує Олександр Олександрович своїх гостей.
    - Все про те, а не друге… - сміється Валерій. – Що я бачу! У вас тут появилось щось нове. З гарним смаком розташовані фотографії  на стіні. Мабуть маєш якесь відношення до художників.
    - Ні. Я не художник. Це все від особистого бачення, як гарно і вірно оформити приміщення. Мене все життя цікавили зв’язки красоти і доброти. Встаю рано. Виходжу у двір і … переді мною відкривається неповторна небесна даль. Вона ворожить кожен раз по-своєму. А тут ще й голос якоїсь пташечки відізветься на мою солодку думку, а моложавий вітерець, широко відкривши обійми, летить до мене. Все це проходить кожен день в різних варіантах, - кидаючи веселі погляди на друзів, веде  мову  Олександр. – Віршів не пишу, але по-своєму люблю їх, і, навіть, читаю деколи.
    - Ми вихідці з сільської місцевості. Природа там бачиться іншою, чим в місті. Можливо тому, бачене нами в раннім дитинстві закарбувалось так тісно в нашій свідомості, що ніколи не забудеться і не переродиться. Любов до земної красоти ріднилась з нами у всіх наших діях і вчинках, - присідає до столу ділиться життєвим знанням Костянтин Федорович.
    - Скільки разів ми з вами зустрічаємось, - хилить слово Валерій до Олександра - я не знаю хоч би кусочок історії вашої біографії.
    - В чому справа? Нині у нас є така можливість познайомитись ближче, - сміється  господар поліграфу. – З задоволенням розкажу за себе не трішки, а навіть більш розширено.
    Валерій відтягнув від столу стільця, спокійно усівся, ніби показав присутнім, що він готовий до довгого спілкування.
     - Село, де я народився і жив,  дуже велике і гарне, - м’яко почав розмову Олександр. - Раніше в ньому мешкало біля 3000 чоловік – нині біля 1000 і то, мабуть, менше. Школи, лікарня, будинок культури, магазини – все це ширилось і діяло. Сьогодні там майже немає учнів. В одному сільському куточку бачив зелені галяви без будинків. Старі хати одиноко занедбані, повалились, зруйнувались. Залишились городи і садочки.
    - Моє село не в кращому вигляді, - розглядає альбом Валерій.
    - Слухаю вас, а душа болить, бо в моїх Романківцях порядку теж немає.
    - Буваючи там, ходжу на беріг Сули, - зітхає Олександр. -  Ця річка розтинає Снітин на дві половини. Приток її зветься Удай. Полтавська земля дуже багата. Зернові і овочеві культури не переставали давати високі врожаї. Про сади можна не розказувати, а співати. Болить мене за минулим мого села.
    В двері хтось постукав. Олександр вийшов в коридор, сказав комусь, що розбереться зі всім, через годинку.
    - Ось так весь день, - засміявся господар кабінету. – Всім щось потрібно.
    - Зате цікаво, - каже Валерій. – Не дають сумувати.
    - Вірно. Тут з сумом не подружишся. А ми з вами зараз підемо далі, в моє село, яке сниться мені і кличе до себе. Коли мова заходить за Снітин, я ніби перероджуюсь, і, відкинувши все, мрійно ходжу вулицями біля старих споруд, які собою розказують за минуле. Від розмов мами, знаю, що в селі колись діяло три церкви. Дві - рушили при радянській владі. Третя – стоїть і по нині. Правда, в один час в ній був розташований елеватор, можливо тому  вона і вижила. Зараз   перекажу цікаву історію цієї споруди. Колись давно, хтось посадив біля церковних воріт липу. Роки йшли бігом. Нова влада, новий стрій, нові взаємовідносини між людьми в’язали  часи, звеличували літа культовому будинку. Старі люди, які ніколи і нічого не боялись, проходячи біля храму, хрестились. На землі ніщо не стоїть на місці, то і церква старіла, а з нею старіла і липа. Спочатку вона стала сохнути з вершечка. Далі більше. Коли в одну весну дерево не зазеленіло, хтось зрубав її, але так, що залишився  височенький стовбур. Стояв він самотній, не заважав нікому і нічому, ніби чекав чогось. Сьогодення привело до того, що елеватор закрили, а церкву вирішили  відремонтувати. Хто чим міг, тим допомагав. Коли все було готово для її освячення, люди враз примітили, що з старого сухого стовбура появилась молоденька гілочка. Народ був не тільки здивований чудом відновлення дерева, але й тим, що сталось це якраз в день освячення церкви.
     - І після цього не вір в Господа Бога, - м’яко  промовив  Костянтин Федорович. – В моєму житті чув немало чудових історій з відновленням церков, але таку – не пам’ятаю.
    - Я читав про твоє село, та не можу сказати то була стаття, чи може книжечка, чи замітка у комп’ютері, -  записуючи щось для себе, говорить Валерій.
    - Про Снітин написав п’ять книг мій земляк Рябченко. 
    - А скільки років селу? – цікавиться Валера.
    - Близько тисячі.
    - Старі хати збереглись, чи?..
    - Мало їх нині там залишилось. Кожен раз, як тільки доля закидає мене на Батьківщину, сумую за оселями, які колись там жили. Я кажу, що вони жили, бо дійсно, все, що є у нашому світі, живе. Не знаю до чого все  йде, не хочу думати, що прийде час і не стане мого Снітина.
    - Слухаю, а мені здається, що не словами, а  кольоровими шовковими нитками по тонкому полотні вишиваєш історію своєї Батьківщини, - зітхає, веде неспішну розмову Костянтин. - Наш нинішній земляк, письменник і поет Микола Савостін сказав так: - «Чим багатша  у людини душа, тим більше любить він свою землю». Велику душу маєш ти, пане Олександр. Чи то часу замало є, чи не включаємо в робочий план наші зустрічі, чи може щось інше нас затримало, бо не змогли так гарно і щасливо поспілкуватись раніше. Нинішня зустріч – дар Божий. 
    - На вашу розмову процитую китайську мудрість: «Якщо людина готова до перемін, то вона готова до всього». Це відноситься до нас всіх, - подає Костянтину Федоровичу новий альбом, який ще пахне друкарськими фарбами Олександрович, і добавляє: - «Як вам такий альбомчик?»
     - Можна і мені вкласти слово? - посміхається Валерій. –  Є такий вираз. Він мені дуже сподобався, коли  вперше почув: «Не поруште моєї самотності, але ніколи не покидайте мене».
    - Мудро, нічого й добавити, - годиться  Костянтин.
    - В ваших творах я не раз знаходив гарні вирази. Знаю одну жінку, яка цитує їх, і дуже пишається знайомством з вами.
    - Я цитую сказане іншими людьми, а хтось цитує моє. Так і життя іде.
    - Не мастак я записувати події, які торкаються наших зустрічей, але деякі з них ховаю в пам’яті, щоб потім згадати, - шукає щось на столі Олександр.
    - В минулому році гостив у Москві, в донечок. Ми згадками відкривали кожно-денні розмови і так тішились деякими з них, що по приїзду в Кишинів зразу же розказав про один випадок Валерію. Він так реготав, що я не міг два дні забути його сміх.
    - Розкажіть і мені, про що йшла мова, - просить Саша.
    - Чому би і не розповісти. Трапилось це в Гаянах. Самі розумієте, коли я там знаходжусь, ніхто не приходе красти фрукти, які майже кожен рік родять рясно. Іноді бачив, хтось підбирав врожай за мене, та ніколи не перепитував у сусідів хто це зробив, ніби й не помічав шкоди. А тут якраз приїхали сімейно доньки. Як завжди буває, забажали поїхати відпочити на дачі. Розказувати вам, як люди з великих міст рвуться на природу, не стану. По погляду і розмовах моїх рідних зрозумів - їм дуже хочеться туди, де чисте повітря, не забруднена природа, а кожна година перебування там малює і залишає в пам’яті щось нове і неповторне. Скажу правду,  частенько наглядав за донечками, як вони тішились життям в тому куточку, який я наповнив всім,  що є у моєму серці. Наша поїздка мала характер високого настрою. Як тільки відкрили  хвірточку, спішно заговорили, що будуть робити, і як стануть проводити час.  Онуки, ті зразу забажали йти до річки. Щоб не розчаровувати їх, ми дружньою компанією пішли з ними. Затримались там довгенько. Вертаючись, побачили, як  два незнайомих хлопчаки перестрибували наш садовий тин,  тікають з пакетами яблук. Останній чомусь затримався, мабуть думав, що його не примітять. Прийшлось хлопцеві стояти перед нами з похилою головою. Ні на які питання він не відповідав, просто стояв і …мовчав. Мені тут же згадалось моє дитинство. Та й що казати. Самі знаєте, як то колись було у житті. Не було такого хлопця в селі, щоб не лазив в чужий садочок за грушками чи яблуками. 
    - Ха! Ха! Ха! – регочуть Валерій з Олександром, поглядаючи один на одного, ніби признаються, що і у них мались такі пригоди.
    Костянтин Федорович перегорнув сторінку альбому, зиркнув на своїх товаришів, продовжив розмову, ховаючи усміх:
    - Одна із моїх донечок питається хлопчиська: - «Смачні яблука з нашого  садочку?». – «Смачні, - заговорив тихесенько. – У нас таких немає».
    Я не довго думав підійшов до шкідника, поклав руку на його плече, кажу згідно:
    - Раз таких у тебе немає - тепер вони у тебе будуть. Зараз  доганяй своїх друзів, які були з тобою під яблунею. Скажи їм, що я вас всіх запрошую до себе в гості. Не стану сваритись, розказувати вашим батькам, заявляти керівнику села. Думаю ви йшли, щоб попросити яблучок, та не застали нікого в будинку. Тоді вирішили взяти по декілька штук. А тут і ми повернулись. Все це не так вже й важливо. Ти нам скажи, як тебе звати? Хлопець,  якось зовсім не поспішаючи обвів нас поглядом, признався,  як  можуть це робити діти села: - «Вибачте…Чорт поплутав». Коли затихли кроки нашого садового злочинця, ми по-доброму засміялись і тут же забули що сталось. Та на цьому подія не закінчилась. Через годинку в наш двір завітали троє сільських хлопчаків. Злегка ніяковіли, стали щиро вибачатись, а потім присіли на лавці  чекати, що буде далі. А далі була вечеря всіх нас з новими знайомими. Ми тут же завели розмови про гарну погоду, про сільські новини, які міняються кожен день, про школу, яку вони шанують, про те що роботи в обійстях нині багато, про річку, яку люблять і цінують. Хлопці стали сміливішими, пішли говорити наперебій, нібито Дністер міліє і в ньому пропадає риба.  Через декілька хвилин  ми всі разом вже були гарними друзями. В очах юнаків побачив, що цей випадок вони збережуть для себе на все життя. Ось, про що ми згадали в Москві.  Внуки допитувались чи приходять ті хлопці до мене в гості. Отримавши  позитивну відповідь, зраділи. Добре, коли є порозуміння між людьми. А якби я тоді нагримав на них, вони би, не задумуючись, прийшли ще раз під яблуню, чи грушку. А тут я зберіг і садок і …отримав дружбу з молодими людьми. Пізніше я їм подарував свої книги. Тішились, горнулись до мене словами подяки.
     Валерій встав, підійшов до вікна, виглянув на вулицю,  усміхаючись прокашлявся:
    - Мене колись мати покарала за чужі огірки. Заліз я до тітки Мокрини в город, зірвав і кинув за пазуху кілька огірочків. Приніс додому, а ненька глянула на них, заявила твердо: - «Віднеси туди, де взяв. А ще й попроси вибачення». Прийшлось виконати все, що мати наказала. Тітка мене зрозуміла, бо погладила по голові, стала говорити тихо і лагідно, що робити зло людям не можна. Я кивав головою, а коли йшов назад, вона дала мені цукерків. 
    - Нас вчили наші батьки. Нині ми вчимо своїх діточок. А наші діти вже вчать своїх. Коло в природі без початку і кінця, - веде розмову  Олександр.
    - До цього висновку я так скажу, - поклавши руку на альбом, зітхає  Костянтин: - «Вінець старості – синові сини, а слава дітей – батьки їх». Це вираз з Біблії.
    - Знаю, що ви знайомі з Біблією, але цього виразу від вас не чув. А Декарт сказав так: - «Тільки той, хто мислить, вільний і самостійний».
     - Раз ви цитуєте висловлювання з Біблії і Декарта,  прочитаю рядочки вірша, який написав Кухтицький, - кивнув головою Олександр.
    … Я змалку люблю те далеке село,
         Що наче гніздечко серед вишняків.
         Тут кожна оселя дарує тепло,
         Красу вишневих тонких рушників.
     - Аж серце тьохнуло від поетичних слів, - радіє  Костянтин.
     - Ми затримались самі і затримали пана Олександра, - встає з стільця Валерій. – Час іде скоріше наших планів. То будемо  рухатись. А раніше, чим покинути цей кабінет, бажаю сказати, що дуже закортіло мені побувати в будиночку, який я зараз бачу на фотокарточці.
    - Бач чого захотів, - сміється Костянтин. – А до мене в мою квартиру не бажаєш? Відчуваю, тягне тебе на мою дачу. Поїдемо туди пізніше. 
    - Раніше, чим попадемо до вас на ранчо, відчуваю, що перед цим, прийдеться провести багато годин в вашому кабінеті, поки не закінчимо читання другого розділу нової книги, - смішно хилить голову на плече пана Поповича, Валерій.
    - Ти натякнув  про своє  відчуття. Скажи, скільки почуттів у людини? П’ять? Про це сказав Аристотель. А поети добавляють шосте – інтуїцію. Тільки наші вчені з Аристотелем незгодились. Вони доказують, що у людини є троє почуттів, це б то: хімічне, механічне і світове. Кожне із них ділиться на декілька. Наприклад, смак. Він буває солодким, кислим, гірким. І так всі наші почуття розділяються по тому, які вони є. І коли скласти все до купи, то у людини  двадцять одне почуття.
    - А у мене їх двадцять п’ять, - сміється Валерій.
    - Дякую за все, - подає руку Корокаценко друзям. - Радий побаченню.
     - Наша зустріч – свято для нас. Прийде час і ми будемо згадувати і жаліти, що мало їх було, - сказав, спокійно підкреслив сказане Костянтин.
    Хтось чи Щось високо майнуло, тихо пожаліло, що не часто проходять такі побачення трьох друзів різного віку, але однакових по життєвих почуттях  людей на Землі.
 … Машина була вже далеченько, коли Олександр, провів її очима, зітхнув, махнув рукою,  ніби могли бачити його товариші, неспішно пішов у офіс.
    За вікнами квартири Костянтина вечірні сутінки затягують останні світлі плями дня. Валерій присів за стіл, перегорнув науковий журнал, питається:
    - Хотів би почути від вас, скільки видавництв всього світу випускають такі журнали?
    - Дві тисячі, а можливо й більше.
    - Думаю, що немає на землі людини, яка би прочитала їх хоч би по одному примірнику.
    - Вірно міркуєш. Все життя сам собі задаю питання, на які не знаю відповіді. Мучаюсь, шукаю їх, та не завжди знаходжу. Якось прочитав про квантову теорію. Перебрав в пам’яті  все, що я за неї знаю і  дійшов до того, що зрівняв її з високим художнім винаходом. Чому художнім – не зрозумів. Так я сприйняв. І тут нагода. В одній радіопередачі почув - квантову теорію порівнюють з високим мистецтвом. Зрадів, навіть настрій піднявся.
     - Вчора по телевізору дивився замітки про природу. Зацікавила мене розповідь про дятла. Ніколи не думав, що він може загинути від коливання мозку. Мені стало якось не по собі, та як кажуть - що є, те є. Скільки би земляни не вивчали і не цікавились всебічними природними явищами, ніколи людству не вивчити їх. А закінчив ведучий програму словами  Емерсона: - «Природа – це незакінчена сфера,  центр якої навколо»
     - Щоб підняти дух до спілкування, вернемось до кави. Це самий чудовий напій на землі. Говорять - Вольтер його випивав по 50 чашечок в день. Бальзак до 60-ти, а Бах присвятив їй кантату. 
    - Дуже приємно пити каву і …говорити про природу. Мене давненько цікавить, чи зможе коли-небудь людина дізнатись, як ведуть розмови птахи? Здається, вони спілкуються між собою. Зараз розкажу випадок, який трапився у сім’ї  Миколи і Ольги Скляренко.
    - Ти хочеш сказати, у наших друзів Скляренко?
    - У них. В один вихідний день, під вечір, пішли вони погуляти в Кишинівський Ботанічний сад. Тут їх увагу привернули дві сови, які різко ринулись в сосново-ялинковий ліс. Переглянулись між собою,  вирішили простежити за ними. І яке було  здивування, коли опинились під деревами, на яких  густо сиділи сови. Було їх  так багато, що острах взяв. Від присутності людей птахи стали схожими на статуї, ні звуку, ні подиху, ні перельотів. Через хвилинку подружжя покинуло місце зборів сов. З того часу не перестаю думати чому, як, і для чого ці птахи  зібрались разом? Про що йшла мова? Чи відають про такі вчинки сов вчені? Як ви думаєте, що то було?
    - Чув і читав, що є сила, яка скликає пташок до зборів. Загадка із загадок.
    - Природа - неперевершена в красі, в багатстві, в дії. Про неї незміренно багато всього написано, а ще більше напишуть люди, які будуть жити за нами. 
    - По закінченню кожного учбового року, мене часто запрошують в школи, на літературні заходи. Кожен раз, як тільки маю таку зустріч, не перестаю тішитись і пишатись, - яке славне і талановите покоління росте. Школярка, років десяти, сама підняла руку і … попросилась прочитати вірша. Головним героєм  віршового твору була природа. Я все забув. Сидів і слухав. Ловив кожне слово і бажав, щоб вона читала, читала і читала, залишаючи для мене і всіх, хто там був, неповторну дійсність колоритності нашого світу.
    - Це було випадково не в церковній українській школі?
    - Саме там.
    - Мені теж подобається там бувати. Якась висока радість огортає, коли туди запрошують. Тут же згадую дитинство, своїх давніх шкільних друзів, вчителів. Здається, що навіть дзвінок схожий на той, який був в моїй школі.      
     - За такою розмовою прибігла думка про Олександра Федоровича Майстренка. Це за його турботами при Володимирській церкві була відкрита, і діє ця школа. Працює вона непогано, бо не такий  чоловік, щоб скласти план і не виконати. Згадай, як він організовував виїзди дітей в Україну! Літні канікули школярі  чекали з нетерпінням. Не кожна  сім’я має змогу повезти дитину за межі Молдови. При малому шкільному приміщенні, але за покликом душі і серця, там  щорічно проводяться  конкурси читців до днів Шевченко, Лесі Українки, Михайла Ткача. Крім того, там щомісячно проходять різнокольорові заходи: живописні виставки самих учнів, календарні свята, зустрічі з цікавими людьми, лекції, концерти.  З приходом туди працювати пані Ірини Деркач, шкільні плани поширились і збільшились. Чув, що вона збирається запросити на зустріч з дітьми Василя Васкана.
    - Приїзд Василя – радість для всіх нас.
    - Хочу признатись, іноді  на душі «шкрябають коти», а особливо після розмови по телефону з Василем. Давненько народилась думка - все покинути і перебратись жити в Україну.
                Моє серце тріпоче мов птах,
                І зажурено плаче калина:
                Сторона мене кличе свята,
                Невмируща моя Українаа.
  - І у мене колись зріли такі думки. Скоріше, то наша ностальгія тужить за рідним краєм. 
                …Відспівала весна, відшуміла,
                Відкипіли травневі бузки.
                Щось зненацька у серці занило:
                То у вирій зібрались роки.
     Мої роки давненько повернули у зиму. Вірю, прийде пора і ті люди, про які тільки що ми говорили, будуть розповідати новому поколінню, як ми тішились при побаченнях на заходах! Там нас чекала українська мова і …пісні, які так душевно співали учні і ми з ними. Поки ще не зовсім відірвались від Батьківщини, бо можемо їхати туди, коли забажається. Думаю, наші правнуки не будуть мати такої змоги. Прийде  сюди  багато чогось  другого, про яке мені не хочеться віщувати, але …
    - Чого це ви заговорили такими сумними словами? 
    - А ти думаєш, я не міркую про все, що діється нині,  і не роблю висновки? Життя навчило дечому. Правда, наперед сказати багато неможливо. Цікавився пророками, які жили давно, і живуть нині. Ні один із них не схожий на іншого. Вчені кажуть, що пророкувати можуть ті, які  чітко аналізують прояви минулого і нинішнього часу. В світі є багато повторень, тільки їх потрібно зібрати, перегорнути, перекласти з одного на друге місце, і тоді вийде те, що має статись далі. Не пам’ятаю,  чи розказував тобі, як добивався знати через науку, що таке пам’ять. Одну хвилиночку зачекай. На якомусь листочку записав гарне висловлювання, відносно неї. Ага, знайшов! Слухай уважно. «Пам'ять це місто часу. Вона черпає інформацію із минулого і збагачує теперішнє, зберігає  факти і транслює їх в ідеї, дозволяє нам знову і знову відкривати двері в минуле. Вона формує нашу індивідуальність, зв'язок з світом, плани на майбутнє і інтелект».
   - Сказати  правду - я теж про це міркував. Нині багато вчених працюють над цим чоловічим феноменом. Та ні один із висновків вченого люду, відносно пам’яті, не задовольнив. Є щось недовершене у цій науці.
    - Мене турбує проблема - чому старіючи, починаємо  забувати. Не вірю,  що нібито в організмі йде переродження.   
    - В нашому тілі діє  білкова молекула, яка стирає з мозку деяку інформацію.
    - Мабуть вона у мене поки що проходе практику, бо не все забуваю.
    … Над  ранковим містом збирались дрібненькі різнобарвні хмарки. Одні з них, освітлені сонцем, виблискували золотистими павутинками. Інші відбивались ліловими  відтінками, були схожі на весняні фіалки. Треті – стали білими з тональними відзнаками срібла.
    Костянтин Федорович неспішно іде на роботу в Академію. Там його чекає велика щоденна наукова праця. Усміхнувся, переступив поріг кабінету, поправив на голові волосся, зупинився біля столу. Перед очима, на купочці  списані вчорашні листки - це нова тема для статті, яку потрібно нині дописати. Зиркнув на телефон, набрав давно відомий  номер, почув:
    - Алло!
    - Доброго ранку, пані Катерино! Вітаю з новим днем! Якими новинами потішите мене?
   - Все так же. Ось тільки Віктор вчора вечором закінчив останню сторінку першого розділу своєї давно задуманої наукової праці. Радощів повна квартира. Тут же вирішив нині їхати до Києва.
    - Поздоровляю. Я радий за вас.
    - Хочу запитати, як ідуть ваші  творчі справи?
    - Працював до дванадцятої години ночі. Коли пишу за друзів і близьких по духу людей, ніби злітаю у небо, де тиша і благодать, а мені легко, спокійно, ласкаво. Не знаю чому  цілий вчорашній день думав за Степана Келара. А в ніч бачив сон, що ми з ним ходимо дорогами його рідного села. Рідко зустрічав таких розумних людей. Він досконало знає дванадцять мов. І перекладач з нього самий що не є цінний. В його пам’яті зберігаються сотні  віршів, які він може читати на різних мовах. А скільки у нього друзів! Тісно тримає в свідомості десятки пригод, що траплялись йому на життєвому шляху. Мені з ним не те щоб цікаво, я в нього вчився і вчусь.  Правда Степан твердить, що сам  вчиться у мене. То виходить, що ми один у одного вчимось.
    - Коли ви вперше познайомились з ним?
    - Давно. Він тоді працював журналістом в районній газеті. Якось при зустрічі Степан запропонував мені попробувати  перевести вірш Емінеску «Чому не йдеш?» на українську мову. Я ледь не заплакав, коли прочитав переведене.
                …Злетіли ластівки з-під стріх,
                Вже листя розгубив горіх.
                Чому ж ти вісточок не шлеш
                І не ідеш, і не ідеш?
     - А твори Георгія Асарі в перекладі  Келеря викликають у мене високе здивування. Як він так зумів розташувати слова, що не зробив ні однієї помилки, передаючи все, що написано поетом, - радісно мовить Катерина.   
    - Саме головне, переклади повинні бути без зайвих доповнень. У них повинна діяти суть і стиль, сторона подій і життя, яку автор описав. Коли я писав за Емінеску, спочатку вивчав його твори, намагався дізнатись, що спонукало автора  писати так, а не інакше. Мені довелось йти тими дорогами, тої чи іншої роботи поета, щоб залишити  авторське бачення. Інакше читач не зрозуміє, що там написано. Колись мав розмову з Степаном відносно його віршів, які він присвятив своєму селу. Знаєте що він мені сказав? Ні? Признався, що багато із них написані в часи туги за рідним краєм.
              …З узгір’я оглядаю
                Я рідне село
                І перед ним схиляю
                Сумне своє чоло.
    Або ще так:
                Усе, що мав, і все, що маю, -
                Я мав і маю завдяки
                Тому, що світло зберігаю,
                Яке дали мені батьки.
     - Якби ви знали, як  мені приємно чути, коли ви читаєте його вірші! Перечитала і я дещо з його перекладів на інші мови. Та коли вертаюсь до його власних, – вони мені чуйно болять згадками, що було мені в моєму селі.
    - Був радий зустрічі на телефоні, - сміється Костянтин.
    - Дякую за все. З гарними думками чекаю свого Віктора. Мрію, привезе багато приємних новин і подій. Любить він такі поїздки. Кожна із них – то розширене бачення чогось такого, якого у нас немає. Як тільки повернеться,  запросимо вас поспілкуватись.
    - Як зараз кажуть: - «На чашечку кави».
    Зумер телефонного зв’язку зупинився, віддав в вічність останній звуковий сигнал, затих.
    Костянтин Федорович притягнув до себе списані папери, перегорнув, сказав тихо: - «Доброго початкового робочого дня, Костя!»
  …Кудись ховався день. Чи то він втомився, чи може коротшав по програмі  Всесвіту, та коли за вікнами кабінету Костянтина стало злегка сіріти, глянув на годинник, зрозумів, - пора йти додому. Нині була велика плодотворна праця. Прийшлось побувати на засіданні, писати нарис, статтю і складати план на наступні заходи, які ще потрібно розробити і коректувати.
    Дома  його зустрів ласкавий спокій. Присів в крісло, задумався. Згадки повели в ранок, який він почав з привітання і розмови з Катериною Сергіївною. Довгими роками кожен день телефонує сім’ї Кожухарів,  або сам навідується в їх робочий кабінет. І кожен день споминами вертається в минуле, яке привело їх не тільки до знайомства, але й  до славної дружби, і до творчих поєднань. 
     Все почалось з дуже гарного квітневого дня 1993 року, коли прийшов на роботу, узнав - план, який він склав, прийняли на ура!  Настрій був винятково-світлим. Здалось, навіть сонце підморгує, несучи на землю м’які  промінці, де грають всі барви Всесвіту. Якраз в такий ранок випадково, чи може ні, в Академію завітала молода жінка, і так гарно заговорила на українській мові, що аж за душу взяло. Нечасто в Молдові можна почути таку виразну українську мову і таке щире до неї шанування і почесність. Жінку звали Катериною Сергіївною, вона викладач Кишинівського університету. Вчора повернулась з Москви, куди мала направлення для навчання  в Аспірантурі. А щоб захиститись, їй потрібно було мати посвідчення двох докторів наук. Оця справа  привела її до Академії, в відділ української літератури і культури. Слово за словом – висновок. Мабуть то прийшла особлива хвилинка, а може збіг обставин, а можливо так воно повинно бути, - Катерина привернула до себе не тільки його увагу, але і його колег, і дуже скоро було вирішено питання, як тільки Катерина  захистить аспірантуру, перейде працювати в  Кишинівську Академію наук. Цей рік і  став початком щасливого знайомства  з сім’єю Кожухарів.
      Роздуми Костянтина перервав телефонний дзвінок.  Телефонувала племінниця  Ольга, дуже щира жінка, яка завше бідкається, як  він себе почуває, чим займається, як справляється з роботою, і таке інше.
    - Твій дзвіночок перервав мої спомини. Нині вів розмову по телефону з Катриною. До дрібниць пам’ятаю її прихід до мого кабінету. Та не тільки я запам’ятав цей день – вона,  з такою насолодою в голосі згадує,  як появилась в Академії - я дивуюсь її згадкам. Сміється, що я тоді був одягнутий в білу сорочку, яка  гарно йшла до мого настрою. Та не тільки сорочка привернула її увагу, а навіть те, як я говорив, перепитував, годився і … навіть жартував. Потрібно ж так все запам’ятати. Не раз ділився  з тобою такими розмовами, бо, повір, мені небайдуже, що пані Катерина перейшла працювати в Академію. Вона на своєму місці, а це для українства в Молдові значить багато.
    - Дядя Костянтин,  хочеш сказати, що за сімейством  Кожухарів, ти в якійсь мірі несеш відповідальність?
    - Можливо воно і так. Розумію, іноді  їм важкувато приходиться, бо в такій винятковій особистій праці, яку вони виконують, а це створення нових учбових підручників для українських шкіл,  буває надзвичайно важко. Немає в кого вчитись, доводиться  самому добиватись всього.
  - Знаю. Звик нести відповідальність за те, що посіяв. Так було, так є, так і буде. Там, де прикладеш свої знання і правду дійсності, – там виростає зерно, яке дасть гарний врожай.
    - Я тебе теж гарно знаю. Хочеш запитати,  що нового я пишу? – радісно питає родичку Костянтин.
    - Хочу.
    - Закінчую новий роман.
    - Ночами сидиш над ним. Я сни бачу за тебе гарні. Допомагаю словом, яке посилаю емоціями щоденно. В ньому живе доброта і щира радість, що ти у мене є.
    - Дякую. Серцем відчуваю твоє відношення до мене. Бажаю і тобі світлих днів життя.
   - Дорогий дядя Костя, давненько збираюсь запитати, скільки разів ти перевіряєш своє написане?
    - Ха! Ха! Ха! Таке питання задають багато людей. Я завжди  відповідаю, щоб один раз відрізати -  потрібно сім разів приміряти. Крім мене, над написанім мною, працювало і працюють багато людей. Подружжя Кожухарів, Галина Якубович, Дмитро Ольченко, і багато інших. Нині головним критиком і редактором у мене Валерій Драган.
    - Галина непогана поетеса.
    - Непогана, але лінива до свого таланту. У неї донька, теж пише вірші. Молода жіночка, а висловлюється так, ніби прожила багато років на землі. Готуючи книгу «Нарисів…» я з великим задоволенням знайомився з віршами Галини і її донечки. Хвилиночку, зараз продекламую рядочки з поетичних рим  пані Якубович.
           …Українське рідне слово,
               Неповторна моя мово,
               Невичерпна, незбагненна,
               В вирі часу нескінченна.
     Прочитавши вперше, глибоко задумався. На цей вірш можна написати кантату, яка зазвучить високим голосом української мови.
    -  В Молдові є багато талановитих людей вихідців з України, які пишуть не тільки вірші, але й повісті і романи.  Знаю, видавати свої твори нині важко.
    - Всім  нелегко приходиться. Є початківці в галузі журналістики, письменники, поети, історики, художники, краєзнавці. І всі вони передають своє бачення світу, через написане. Їм потрібна допомога. 
     - Твоїй працездатності можна позаздрити. Скільки  знаю, завжди був таким. Твої батьки про це розказували. З дитячих літ славився  упертістю до знань. Рік навчання в українській школі дав  тобі змогу знати цю мову досконало. Коли прочитала твій перший роман на українській мові, зраділа неймовірно. Сільські вирази людей  передав так вміло і правдиво, серце сміялось від радості. А Міхай Емінеску! Мабуть він би незмірно порадів, що ти за нього написав. Нівроку, напористості і знань тобі хватало і хватає. Признайся, коли завітаєш до мене? Ага, не включив в план гостювання у моїй квартирі. А я в свій план вже включила поїздку до тебе. Ось зараз,  мені хочеться скоріше поспішити в гості. Кажеш, що можна хоч і нині. Сьогодні не можу. Я ще зателефоную. А поки бережи себе. Не забувай, що здоров’я не купити. 
    …Розмова з племінницею Ольгою завжди викликає у Костянтина приємні згадки. До пам’яті прийшло, як рік тому в вихідний день завітавши до неї, став розказувати, що був в Москві, натішився онуками, доньками, зятями, наговорився досхочу, придивлявся, як його донечки з своїми чоловіками виховують молодше покоління. Подобався йому їх підхід до кожного з діток окремо. Тут же поділився з Ольгою, як  вів розмову з Ларисою. В її сім’ї  діє закон: кожен член сімейства виконує свою справу - дорослі на роботі, діти в школі. Вечорами, і вихідними днями, всіх об’єднує спільне родинне життя. Така розкладка відношень нагадує те сполучення рідних, коли він з Надею будували зв’язок  дітей з батьками.
    Лариса на таку розмову щиро усміхнулась, як тільки може це зробити гарно вихована донька. Потім присіла поруч, ласкаво сказала: 
    - Якби ти знав, які ми з Людмилою щасливі люди, що у нас такі батьки! Ніхто й ніколи більше не покличе нас по імені так, як кликали ви з мамою, а тепер один ти. Думаю, мої слова може повторити і Люда, бо не було в сім’ї відрізнень між нами, а це значить, що наші думки сходяться.  Низький поклін від нас! А тобі ми зичимо здоров’я і довгих років. Ти у нас як стержень, біля якого ми тримаємось.
   …Синьо-оранжевий край неба встав над Кишиневом, ніс жителям теплу погоду і гарний настрій.
    Костянтин зателефонував Валерію, запитав, коли можуть зустрітись.
    - Зараз прийду. У нас з вами народилась одна і та ж думка. Я збирався вам сказати, що маю гарні новини.
    Костянтин виглянув в вікно, сів в крісло, задумався.
    Згадки, як завжди,  повели в минуле, яке бачиться йому далеким і близьким. Не було такого дня, щоб  думками не торкався села, де народився і виріс. Не дивується, коли племінниця Ольга нагадує про рідню, що генетично живе в ньому. Як тільки літо входить в свою пору, він ніби чує голос  матері, яка розказувала про  стерню в вигляді  їжака – колючу, вродливу і добру. А ще вона по своєму стверджувала, ніби то у всьому є душа. Батько посміхався на мамині розмови, а сам, присівши біля вікна розповідав, що бачив, як після дощу в гнізді сушили себе лелеки, тихо озираючись в небо.
    З приходом Валерія Костянтин змінив тему роздумів, поклав перед гостем чашку какао, сказав:
    - Угощайся, а я заверну в розмову, яку не можу не покласти перед тобою.
   - Як це покласти?
   - Просто і тихо, - засміявся, підтягнув до себе зошит, почав:   - Дивуванню не має кінця. Колись планував, що з роками осилю багато  всього. Радів своїм думкам, тягнувся до знань, до нового. Чи то літа мої стали мілкими, чи щось інше, не можу зрозуміти. Не хватає часу здолати надумане.   
    - Люди кажуть, що чим вище ти тягнеш свій камінь, тим він стає важчим.
    - Знаю. Але я його люблю,  і без нього не можу жити. Він для мене нехай і важкий, зате свій, рідний, втілений мені в долю.
   - Доля ваша складена Кимось давно. Складна вона у вас. Та не мені вам про це говорити. Те, що нпризначено – не відтягнути.
   - Давненько наглядаю за всім, що коїться в світі. Кожен чоловік чекає перемін покращення життя. Звісно, що недоброго ніхто не бажає. Але …
    - Але? – здивовано запитав Валерій. - Ви це про що?
    - Не пророк я, та …Якась сила підказує, що настануть часи, вдарить великий дзвін, і  не стане того, що ми нині називаємо щасливими днями.
    Валерій слухав Костянтина, сумно усміхався. В цю ж мить якась висока ціпка ностальгія заполонила його серце, стягнула незримим обручем, розірвалась, глухо ойкнула, пірнула у щось темне, незрозуміле, не бачене ним ніколи.
     Журлива тиша ввійшла в кімнату Костянтина, зібрала в кулак розмову двох чоловіків, стиснула її, щоб через хвильку відпустити і закріпити сказане в їх пам’яті, бо було в цій розмові щось високо-пророче.
    Валерій встав, відніс чашку в кухню, погладив рукою спинку стільця, сказав спокійно:
    - В сни не зовсім вірю. Але  один і той же сниться мені вже три рази. Ніби я спішу назустріч з матусею, а вона махає рукою, просить, щоб я не робив те, що надумав.
    - Сни – величезна таємниця. Хотів би я дожити до тих днів, коли вчені підкажуть людям, як розгадувати сонне видіння, - перевіряє, як пише ручка. Костянтин Федорович,  зиркнув на Валерія, додав: - Ти, усе ж, уважно продумай відносно розмови матінки в твоєму сні. Мені здається, ти повинен загострити пам’ять, згадати, яку саме важливу задачу життя  нині маєш,   і  відкласти її рішення на потім.
    - Кличуть мене друзі в Київ. Я про це вже вам не раз казав. Іноді присідає думка переїхати туди працювати. Можливо мати говорить про це. Переїхати переїду, але хто знає, що воно мене там чекає.
    - Ні, тут щось інше. Київ – це додаткове питання. Уважно думай сам.
     - Важливих питань у мене багато. Всі вони стоять на першому місці, - зітхнув, злегка повеселів Валерій. 
     - Кликав тебе, щоб розказати, як мав цінну зустріч з Олександром Степановим. Гарно пропонує заходи молодих літераторів.
   - Саша розумний. В нім діє прямота, мудрий підхід до важливих завдань української діаспори, і  розв’язка питань, які торкаються культури і науки.
    - Зміна нам росте. На таких як Олександр, можна надіятись на майбутнє нашого народу, який по волі долі живе в Молдові.
    - Як то добре, коли у нас зійшлись однакові думки, відносно сьогодення.
    - Тоді приступимо до літератури, - закриває невеличку книжку Костянтин, і, зупиняє погляд на ній, каже:
    - Нещодавно переглядав свої записи, щоб  доповнити останній роман. І враз чомусь згадались українські села. Встаєш ранесенько, а за вікном вже  досвіт. Тихою течією пливуть над  ним аромати білих акацій. Звідкілясь доноситься тонесенький скрип хвіртки, гавкає весело песик, дере горло півень, плямкає криничний ланцюг. І тут, ніби наяву, почувся голос Гандзія з його віршем:
                …А вже весна!
                І сонце променисте
                Розсіялось теплом
                По збуджених гаях,
                І рясноцвіт
                Мов зоряне намисто
                Усіяв щедро
                Яблуні в садах.
    - Для мене Гандзій і Василь Васкан зь’вляються приміром у всьому. Крім таланта, у них живе щось винятково-приємне, дієве і зворушливо-повчальне. Згадайте твір Васкана - «Серед степу». Коли вперше прочитав, ледь не заплакав. Мені здалось, що я був якраз в тому місці, про яке він згадує.
     - Василь обіцяв прибути до нас в вересні  на міжнаціональне свято в Молдові. Що не рік, тим менше приїздять до нас друзі з різних сіл і міст. Щемить серце, бо рідшають зустрічі. А нещодавно було все інакше. Якщо копнути  пройдешнє життя, можу сказати відверто, - давненько відчуваю зміни  в багатьох державах і їх відношеннях між собою.
     - Якщо так трапиться -  переселимось мешкати на острів, де не буде людей. Такі острови знаходяться в морях і океанах. Чув по радіо, що недалеко  від Таїті є острів, який належить одному чоловікові. Уявіть собі - навколо дика первісна природа, казкові  красоти,  і несказанно чисте повітря.
    - Байками ведеш розмови, мій друже. Я радий, що ти не сумуєш. Сум приносить людині душевний біль.
    Кінець днини міняв над Кишиневом небо. В квартирі Костянтина Федоровича тривала гарна розмова, бо як тільки появлявся в ній Валерій, вона наповнювалась чимось особливим, яке робило її іншою і колоритнішою.
   
    
               


                Розділ шостий

                Все життя я шукаю дороги
                І надійні щасливі стежки,               
                Щоб вернутись до свого порога,
                Як пройду перевали тяжкі …
                В. Васкан               
    
      Високий надвечірок приніс зміну погоди. Присівши за стіл, Костянтин Федорович подумав, що давненько не здибався з дощиком. Захотілось просто стати під навісом, і спостерігати, як зустрічаються з землею і розбиваються небесні краплі, утворюючи звук. Всі вони ніби однакові, а ні, кожна із них своєрідна, окрема. Долетівши до землі,  розхлюпуються і  їх мелодії єднаються в один мотив. Спутати його з іншими природними явищами неможливо.
     Усміхнувся роздумам. Поклав перед собою списані вчора листки, став перечитувати. Хтось Десь, в невідомім людям Світі, відстукував секунди, хвилини, сплітаючи з них години, доби, які тихо згортались в роки і віки. І цей Хтось не підганяв Костянтина. Він просто діяв. І його дію він переплітав з своєю, яка ніколи не спішила, а рівномірно текла річкою життя, несучи той ритм буття, який відведено йому на землі.
    Поставивши крапку в написаномум, прислухався. Так і є. До слуху донеслось: «Хлюп!» «Хляп!» « Хльос!»  Іде дощ! Дощ, це велика філософія. А які чудові стоять години після теплих дощиків, що приходять зненацька. В основному, це буває влітку. Після них гарненько припікає сонечко. 
    До самого вечора з легкими перервами над Кишиневом хлюпав дощик. І під його грайливо-веселий говір Костянтину думалось легко, спокійно без напруги. Випивши чаю, відкрив  фіранку, притулив лице до скла, став вдивлятись в дощове мереживо. «А що буде, коли я зараз зателефоную Кожухарям і запитаю, як їм ця погодонька?»,  – прийшла думка.
     - Алло, пані Катерино! Це я. Як ся маєте? Вирішив поздоровити вас з мокренькою погодою. Тільки вчора вели розмову за дощі, а вони враз і прийшли. Що кажеш? Любиш їх за те, що вони завжди по-своєму романтичні і співучі? Я теж так думаю. Бачив  їх в своєму життя дуже різними. Листопадні - в більшості сльотливими бувають. Тоді вони стають особливими. Без них не було би стільки чудових казок. З ними приходять гостювати на Землю тягуче-загадкові темні ночі, в яких живе і діє нескінченне хлюпання, звуки мокрих кроків, болотний сміх, чихання, і якісь таємничі шепотіння. Чую, як Віктор підказує, що дощі бувають світлими. Дійсно, бувають світлими. Одна поетично-романтична дівчина недавно розказувала, що любить кольорові дощики. Бачить вона їх такими, від свого настрою. А він у неї завжди хороший. В своєму житті був я свідком дощу, який лився водопадом. До того часу  не бачив такої несамовитої течії з неба.
    - А можете розказати про той несамовитий дощисько? – живо запитала Катерина.
    - Можу. І навіть бажаю поділитись враженням такого явища.
    - З задоволенням послухаю.
    - Було це давненько. Я з моїм гарним товаришем поїхали на моїй машині  в бік Бельц. Потрібно було провідати нашого старого приятеля, який живе недалеко міста. Посиділи, поговорили, поділились новинами. Рішили  їхати через Бельци. Зупинились в місті в музеї, а коли вийшли з нього,
мій приятель Максим, каже:
    -  До Кишинева їхати далеченько, а мені не до вподоби оті хмаринки, що спішать до нас. Понюхай повітря і скажи, чим воно пахне?
    - Дощем, - відповів  жвавенько.
    - Вірно. Через четверть години буде блискавка і грім, - повів плечем мій товариш.
    - Тоді вперед, додому! – сказав і завів машину, натиснув на швидкість.
     Дощик  нас догнав в полі. Був він самий простий і навіть ласкавий. Та то був тільки  початок чогось страшного і грізного. Звідкільсь взялась величезна хмара, яка прожерливо стала стягувати в себе всі хмаринки, утворюючи один темний купол. Через хвилин десять  все затихло, заспокоїлось. Правіше від нас, в глибині неба враз блиснуло так розмашисто, що ми на мить вбрали голови  в плечі. Далі почувся грім. Було щось загадкове і виняткове в його вибухові. Мені здалось, що барабанні перетинки  в вухах тріснуть, коли він ще раз так закричить. Хвилиночка і …  полив такий густий і спішний дощ, страшно стало. Водяний потік був схожий з водопадом, який машина розтинала, бризкаючи ним далеко по сторонах. Трохи загальмував біг машини, інакше їхати ми не могли.  Я з такою силою нагострював  зір, щоб не збитись з дороги, аж зіниці боліли. І тут, в якусь коротку мить в фарах світла побачив на обочині дороги жінку з дитиною. Вона не махала, просто стояла. Проїхавши  недовгу відстань, до пам’яті прийшло, що я їду у теплій власній  машині, а жінка з дитинкою, мабуть чекала автобус, та гроза застала її серед поля. Зменшив біг автомобіля,  знайшов місце для розвороту і, не роздумуючи повернувся назад, шукаючи місце, де стояла жінка. Вона стояла все також, і також ж, тулила до себе хлопчика років трьох, а можливо трошки більше.  Зупинився, покликав молодицю, поміг їй сісти в машину. В світлі салону  побачив її бліде розгублене обличчя і руки, які тісно тулили  до себе дитя. Стало  соромно, що не зразу здогадався зупинитись. В розмові вияснилось - вона жителька сусіднього села, через яке ми тримали дорогу. Хлопчисько почав пчихати, було видно, що змерз і злякався. Не роздумуючи скинув  светр, подав жінці, порадив, аби вона зняла з хлопця  мокрий одяг, а загорнула моїм сухим. Жіночка знітилась, подякувала, сказала, що вік не забуде нас. Через хвилин двадцять, попутниця ласкаво звернулась:
    - Зараз почнуться хати мого села. Зупиніться біля школи. Будинок мій недалеко від неї.
    - Ми вас підвеземо до самого вашого мешкання, - запевнив жіночку.
     Дитина мабуть зігрілась, бо було чути, як легко стишилась.
     Зупинивши машину біля воріт, де жила молодиця, поміг їй вийти з салону, а вона стала роздягати хлопчика, щоб віддати мені светр. Щось зашкрябало в грудях, затріпотіло м’якими крилами, заграло ніжною мелодією людської доброти, яка живе в наших душах і серцях. Переконав жінку, що не візьму одяг назад, просто хочу зробити подарунок їй,  на спомин, за незвичайну зустріч.
     Через деякий час ми з другом були в Кишиневі. Вийшовши з машини, він задумливо сказав:
     - Я знав, що ти не візьмеш одяг назад. На таких людях як ти,  земля  тримається. Дякую за наше подорожування, за дощ, який дав змогу роздивитись тебе з внутрішньої сторони.
     Тепер прийшла черга задуматись мені. Виходить, що дощ, який я люблю в різних іпостасях, допоміг моєму товаришу ще більше роздивитись мене з внутрішньої сторони.
     Катерина слухала Костянтина, не перебивала, не перепитувала, просто чуйно зітхнула, промовила:
    - І я хочу подякувати вам за вашу доброту. Не кожен зможе зробити те, що зробили ви. Якби не допомогли жінці в її важкому становищі, хто може сказати, що могло би статись з нею. Думаю, це сам Господь через дощ послав вам таке випробування. Я в новій книзі для малят помістила приємний вірш про дощик, який купається в калюжі сам з собою. Як говорила моя бабця - дощі потрібно любити за те, що вони є.  Якби їх не було, не було би життя.
    Під спів дощику і розмови з Катериною, під солодкий настрій добрих споминів, Костянтин малював на папері довгі потоки  води, що густо спішили з високого Неба на землю. 
     Ранок розбудив Костянтина скрипом  дверей у сусідів. Біля під’їзду чоловічий  голос переконував жіночий, що він все сам добре знає і піде туди, куди потрібно. А десь там, в безмежнім просторі Хтось вершив справу нинішнього дня, кожному землянину. Заварюючи  легкий чай, Костянтин  подумав, що в першу чергу  повинен закінчити писати третю сторінку статті. А ще необхідно назначити зустріч з Віталієм Баштаном. Розмова піде за його нещодавно випущену книгу «Білий бузок». Кожна зустріч з починаючим поетом чи письменником викликає щось трепетне і вагоме. Згадує свої перші кроки в віршуванні. Нині смішно стає з тих незрілих, але значимих тоді для нього, перших римувань. Буваючи в північних районах Молдавії, має зустрічі з цікавими молодими хлопцями і дівчатами, які роблять перші кроки в поетичний шлях. Наприклад, вірші Наталії Грибоської, говорять за її серйозні наміри дружити з віршовою мовою. Вірш «Хрещата ніч» несе  високі наміри не тільки у Всесвіт, в ньому живе талановита поетика. 
                Дрімає ніч в хрещатому барвінку,
                Гаряча зірка мчить удалеч стрімко,
                Із неба падає краплина світла,
                Що ронить місяць у рожевім квітні.
                З джерел вода наповнює криниці,
                У ній весни жива душа іскриться…
     А вірші Ольги Бадій, Ірини Поліщук, Олега Попова, учнів ліцею ім. М. Коцюбинського хвилюють надією, не зупинятись  на порозі, з якого відкриваються двері у поетичний світ.
     Роздуми привели Костянтина до цікавої, освіченої і мудрої жінки, директора гімназії ім. Ольги Кобилянської села Унгри Окницького району Лідії Миколаївни Гинді. Познайомився з нею невипадково. Спочатку чув про  в розмовах багатьох вчителів українських шкіл, дієвих  товаришів з діаспори, від деяких державних діячів,  що вона завдяки своїй напористості і любові до українського народу, який тисячі років мешкає на землях Молдови, при допомозі схожих на неї людей, добилась відкриття в своєму рідному селі української школи, яка пізніше стала ліцеєм. Коли прийшов день їх знайомства, очам своїм не повірив – перед ним стояла красива, молода, стрімка в розмові жінка, в очах якої горів вогник доброти і любові до всього на світі. Про таку жінку потрібно писати романси і сонети, ліпити з неї образи красунь, залишати на полотнах її елегантний профіль. А ця, тендітно-ніжна красуня пішла проти великої течії і поборола її своїм талантом, любов’ю і розумінням, що робить дуже потрібну справу. Про ліцей імені Ольги Кобилянської не раз писали в газетах, журналах, говорили з високих трибун державні діячі, хвалили не тільки учнів і керівників закладу, а приводили приклад, як з малим достатком ліцей випускає у світ добре підготовлених майбутніх студентів ВУЗів  і  майбутніх спеціалістів різних фахів. З високими думками про українські школи в селах і містах Молдови, сказав сам собі: - «Потрібно записати в план роботи поїздку до Унгр».
    Що не день – щось нове входить в життя Костянтина. Праця над романом займає багато часу. Дехто дивується, коли  він розказує, що спати лягає пізно, а ранкова зірка будить його ніжним дотиком, аби вставав і поговорив з нею.
      Будинок Академії наук освітився яскравим сонячним промінням. Костянтин Федорович відкрив двері до кабінету, кинув погляд на стіл, згадав,  - дружина часто питалась його, як він орієнтується в тій «мішанині», що живе у нього на робочому місці. Сміялась весело, придивлялась до написаного і переписаного на листках, а він радів, що Надія сприймає його таким, яким він є насправді.  Давно немає Надієчки у цьому світі, а її присутність  відчуває завжди. 
     Вихідний суботній день ввійшов в ритм життя Костянтина як завжди бадьоро і розмірено. Сніданок, читання газети, білі аркуші паперу для писання, м’яке світло з вікна і приємний настрій для творчої думки.
    - Наша зустріч не відкладається? – запитав Віталій Баштан, по телефону. 
    - Через двадцять хвилин буду в сквері.
    Місце, зустрічі чекало Костянтина з відкритими обіймами.
     Віталій йшов широким кроком, як може ходити молодий і здоровий чоловік. На лиці усміх, у вустах гарне слово вітання, яке завжди радісне.
    - Хочу поїхати в Одесу. Крім того, що там мене чекають родичі і друзі, є бажання зустрітись з Юрієм Работіним.  Домовились побачитись при наймі чим скоріше. Видалась нагода їхати завтра, - починає розмову  Віталій і, притягнув гілочку бузку, усміхнено добавляє: - Свою книгу поєднав з назвою цієї рослини. Є якась сила в її красі, що ворожить людей. Дружина називає мене романтиком. Дуже хочу узнати від вас, чи можу я свою книгу виставити на загальнонаціональний конкурс «Українська мова – мова єднання», який буде проходити в Одесі? 
    - Негайно відсилай її! Моє бачення подій, про які ти написав, самі актуальні для нашого часу. Стає іноді сумно, що твій талант, не має змоги розширитись.
    - Знаю. Але я не зовсім відійшов від поетики і прози. Пишу потрошки.
    - Якщо відірвешся від своєї творчості, пірнеш в глибину вирою нинішнього життя, будеш жаліти, що пропустив години, які несуться, як дністровські хвилі.
    - А дністрова хвиля як тече? – всміхнувся Віталій.
    - Більше трьох метрів в секунду. Гарна річка. Гірська, своєрідна, вибаглива. З нею пов’язана велика історія людей і держав.
    - Є у мене бажання узнати більше історичних подій краю, який прив’язав  мене до себе. Люблю Молдову. З нею у мене свої життєві віковічні відносини.
    - Всі, хто тут мешкає, залишають після себе відголоски прожитого. Мені би хотілось, щоб ти якраз тут, залишив свій письменницький слід. Не відступай від того, що тобі  дано Богом.
     Над сквером  пролетіла гурт пташок, залишаючи після себе ніжну музику льоту. Віталій провів їх очима, глянув на Костянтина Федоровича, що задер голову в небо, весело усміхався. На душі стало тепло і щасливо, бо якраз в цю мить він зрозумів, що ніколи не забуде зустріч з таким простим, і разом з тим, великим чоловіком Землі, який став для нього вчителем і товаришем по творчій діяльності. 
    Дні перев’язані  різними подіями несуться  кудись, не зупиняючи свого бігу. Костянтин відчуває рух часу по тому, як  працює. Немає такої днини, щоб не виконував заплановане. Буває, що його план злегка руйнується. Та то тільки маленький недолік – наступний день виконає більше. Такому робочому графіку він звик давно. Рушаться плани лише тоді, коли випадково чи не випадково їде в Чернівці, Москву чи в Київ на семінари, конференції, різні заходи. Вони приносять йому різноманітність перемін настрою. Щось нове і потрібне тоді заполоняє  його всього і великі роздуми коректують його діяльність. В минулому році прибув на конференцію в Київ, за один день відвідав двох старих товаришів, поспілкувались, натішились побаченням, пораділи  життю. Вечірньою порою пішов на Хрещатик. Згадав  історію його появи. Пам’ять пробіглась віками, які несли в собі багато смути і радості, бо в бутті Землі всяко було, є і буде.
Київська ніч принесла гарний сон. Досвіт розбудив ранньою зіркою, а схід – бадьорим настроєм.
    Конференція почалась вчасно. Думав, записував, мислив. Поруч сидів чоловік, який весь час уважно прислухався до слів виступаючих, іноді тихо піддакував. В перерву зайшов в кафе випити кави, коли раптом почув:
    - Сідайте, добродію, за столик. Кава стане смачнішою, коли познайомимось, - весело звернувся до нього незнайомець, з яким він три хвилини тому, сидів поруч у залі.
    - Дякую, - відповів приємно.
    - Природа, не кусок матерії, вона напрочуд розумна, - почав чоловік, задумливо, мішаючи каву в стаканчику. -  Коли ми говоримо, що рух це є життя, то природа завжди в рухається в творінні чогось нового.
    - Ви хто за фахом? – спокійно запитав.
    - Біолог, ботанік і природолюб. А ще пишу нариси, малюю з натури все, що є навколо мене. Люблю літературу і поезію, хоч віршів не римую, бо її у мене не вистачає, - засміявся веселенько і стулив долоні одна до одної, немов для молитви, продовжив розмову: - Частенько читаю наукові журнали. Мене вразила одна стаття, яка собою кликала в світ ПРИРОДИ, розказує, що природа вічна і сама себе досконало творить. Людина і її потенціал, мають своє закінчення. Природа же його не має. Вона без початку і без кінця. Деякі люди думають, що чоловік цар природи, але це не так. Наблизитись до неї можна, але поки чоловік  розгадає її одну таємницю, вона віддалиться від нього вже на дві, а то і більше своїх звершень. В ній  діють свої закони, а  її закони досконалі. Не вірте, коли кажуть, що Природа мстить людям, насилаючи за їх гріхи землетруси, зливи, бурі. Це ми самі собі творимо їх. Витягуємо з землі корисні копалини, а залишаємо там пустоту. А як ми поводимось з Небесами Обітованими?  Чому сміття не переробляємо зразу же, а веземо на родючі землі, щоб воно там забруднило не один  гектар?
    Костянтин тихо посміхнувся, згадав, як він уважно слухав незнайомця, а той, не переставав приводити приклади, що люди скоро забруднять Планету так, що вона захоче зникнути. Пожалів, що не подружився з ним ближче, бо на другий день Дмитра, так звали чоловіка, на засіданні вже не було. Він спішно поїхав в Німеччину на якийсь форум.
    До думки враз прийшов ще один випадок, який був схожий із знайомством, з Дмитром. Сталось це якраз тоді, коли він відправився в гості до доньок. В аеропорту доля звела його з людиною, яка викликала високу цікавість.
    - Мене звуть Давидом Михайловичем, - сказав чоловік ввічливо: - Ми не знайомі, але я мав щастя, одного  разу слухати ваш виступ на славному заході. 
    Слово зав’язалось словом – спілкування. За короткий час розмови склалось гарне враження за Давида. Чомусь його вираз, що таємниця успіху життя в тому, що чоловік користується тим досвідом який вже накопичений, добавляючи своє  знання, зв’язує небесне і земне в одне ціле, яке зветься Гармонією, - запам’яталось зразу. А ще Давид, поправляючи комірець сорочки, пішов в розмову, що здавна спостерігає, як проходить життя на землі. В його виразах щось легко сумувало, сміялось і дивувалось, бо як не дивуватись, коли за двадцять років ХХ століття в земне життя людини прийшли такі зміни, що самому не віриться. Михайлович перелікував появу радіо, телевізора, комп’ютера, мобільного телефону, від яких стає тісно розуму. А під кінець додав: -  «Коли Дарвіна запитали, де знаходиться перший ланцюжок еволюції, відповів, що він прикований до престолу Всевишнього».
    Помовчавши, Давид оглянувся в бік пейзажного краєвиду розгорнутого над Кишиневом, усміхнувся:
    - Малюю непогано. Але такої картини, як зараз бачу перед собою – не здолаю. Не вистачить таланту. Тут поєдналась романтика з натурою. Гарно і вільно на душі, коли настрій перевершує все на світі.
    Костянтина зворушила розмова незнайомого чоловіка, і щоб підтримати його, сказав ласкаво: - «Коли на душі романтично і вільно, я знахлджу хвилинки і виходжу з дому. Прямую навмання. Запам’ятайте, де б ви не були, завжди узрієте відраду в природі. Як сказав Репін, що за кілька кроків від себе можна знайти різносторонні природні ракурси і написати десятки картин. Але коли відправляєшся в подорож, тут  вже діє інша справа: розширена і поглиблена. В житті прийшлось багато їздити по білому світі. Природних красот побачив  немало, але …таких рідних і милих, як на Батьківщині, не знайшов ніде».
    Давид Михайлович кивнув головою, простягнув Костянтину руку, промовив з тихим жалем:
    - Жаль з вами прощатись. Та кличе відліт. Дякую за зустріч.
    Поернувшись з Москви, Костянтин,  переглядаючи недописані листки на столі, сказав Валерію:
    - Вчора весь день під руки попадались рукописи  Віктора Панька. Мабуть приїде в Кишинів. Розказував, що його книги «Пісенний фольклор українців Північних районів Молдавії»  і  «Записки фольклориста» мають гарний відзвук. Крім того, він готовить видати книги віршів, оповідань і новел. В приватній розмові тішився, що зібрав біля себе гурт талановитих людей. Вони бажають утворити щось своє у вигляді Спілки. Вже заплановано випускати Альманах. Як не кажи, свій слід на землі ці люди залишать, а особливо Панько. Уяви собі, що ти в вихідні дні їздиш по селах, де живуть українці, і починаєш вести якісь особливі розмови відносно тих звичаїв і обрядів, які принесли з собою сюди перші  поселенці з України. Ти їх не тільки слухаєш – записуєш, складаєш по роках, по належності, для чого вони і як збереглись до нашого ХХ1 віку. Труд його багатогранний і важкий.
    - Я мав з ним коротку розмову. Він ділився зі мною, як працював викладачем в Бельцах,  педагогічному інституті. Багато цікавого взяв з тих часів, бо душа просила  пізнавати  всього потрохи. Пізніше чув, що Панька запрошували працювати в Академію наук Кишинева. Чому не переїхав в столицю, не знаю. Думаю, сімейні справи загальмували його перехід.
     - Так воно і було. Залишився один. Дружина померла. Віддався праці по збиранню народних приказок, традицій, пісень, казок, віршів, оповідань. Все це він шліфує, приводить в порядок. Мріє видати в книгах.
     Сонячні промінці приємно освітлили доріжку, по якій легко ступав Валерій, щасливо усміхаючись.
    - Зверну мову на іншу тему, - записує щось в блокноті Костянтин. - Двадцять перший вік не двадцятий. Він дав величезний поштовх розвитку людини, але, разом з тим виплеснув на землю багато негативного. Я не люблю вести розмову за те, що несе в душу зло і рушить її доброту. В минулу неділю вирішив почитати щось написане Михайлом Коцюбинським. В Бессарабії він прожив чотири роки. Знаходив час і  навіть мову цього краю вивчав, щоб доцільніше входити в живий світ молдован. Його знайомства з селянами давали теми для оповідань. Непогано було би, якби хто-небудь з сучасних письменників чи журналістів написав за Михайла, бо не все, про що ми знаємо за цього талановитого письменника, відображено в споминах.
    - Правду кажете. Маю легку думку, що наші сучасні майстри слова, не обійдуть просто його життя на молдавській землі. Нещодавно Світлана Лозінська згадувала, ніби то має задумку написати за Михайла Коцюбинського, свого земляка і чудового письменника.
    - Було би дуже добре, якби вона це зробила.
    Низка днів заполонила плани Костянтина, які бісерним намистом  потягнулись  в осінь. Що таке осінь він добре знає. З нею люди зрівнюють життя. Коли думає саме про це, тут же виступають минулі дні юності - куди ввійшла війна, важкі післявоєнні роки, навчання в університеті, перші кроки в праці, кохання і сімейна згода. Придивляючись, на пейзажні далі за вікном, задумався. Набрав дуже знайомий телефонний номер  Кожухарів, запитав:
    - Як живе сімейство моїх друзів?
    - Добре живе, - відгукнулась Катерина. - А у вас які новини появились з вчорашнього дня.
    - Працював до пізнього вечора. Десять років беззмінного керівництва українським національним інститутом навчили мене розкладати днину по частинах. Звик так, що до кожної хвилини було запитання, як її провести, - сміється Костянтин. – Іноді тягне скоріше опинитись дома. І, забувши все на світі, віддаватись кращому із занять – писати свій новий роман.
      - Костянтин Федорович, я ось що подумала. Якби не було телефону, що би ми робили? Буваю  в селі, дивуюсь, як багато людей нині привикають до мобільників. Це ж така вигода -  не розказати. Набрав номерок, – а та рідний голос матінки, або когось іншого, з яким так хочеться поспілкуватись.
     - А мені більше до серця не друкувати, а писати від руки. Слова і речення стають ближчими, ріднішими. Мабуть мене вже ніхто не переробить. Я  з ГВАРДІЇ МАМОНТІВ, так називав себе один мій друг з Чернівців.
    - Ви мене насмішили, пане Костянтин.
    - Я радий, що розумієте мою особу  такою. Якось, зайшов в майстерню Петра Германа і  попав в компанію молодих чоловіків. Зібралось їх сім молодиків: гарні, статні, розумні, творчі хлопці. Пили молоде вино, заїдали салом і бринзою, дотепно смішили один одного різними розмовами. Тут зателефонував мені Василь Степанович, перепитує, що то за говір навколо мене. Я оглянув гурт за столом і кажу: - «Навколо мене сім хлопців-молодців і я один старий штурпак. Якщо хочеш, можеш і ти завітати сюди, буде нас вже два штурпаки». Він як засміється, та так голосно і з задоволенням, що я здивувався, бо він не дуже жартівлива людина. А якби не телефон, то не було би цієї розмови, яка принесла радість і мені, і Василеві.
    Під вечірні позіхання міста, під затихаючий гул машин, під високо-дружній настрій Костянтина і Катерини  розмова по телефону велась ще декілька хвилин, щоб в долю світової миті залишити пам’ять про спогади ЧОГОСЬ ВЕЛИЧНОГО І НЕОБХІДНОГО в житті ЛЮДИНИ.


                Розділ сьомий
               
                Все пройде, відшумить, відгуляє,
                Відстоять свої вахти серця…
                Що прийшло – неодмінно минає,
                Але суще не знає кінця!
                Ю.Дячук               
               

      Зима 2009  року видалась дуже цікавою. Мешканці Кишинева чекали її на початку грудня, та вона завітала  в двадцятих числах. Кинула снігом, притягнула все морозцем, засміялась дзвінкими вітрами.   
      В кінці року у Костянтина  Федоровича зібралось багато роботи. Конче потрібно було завершити писати нову книгу. Спішив поважно, бо без поваги до свого написаного не міг би творити. А тут прибавилось ще праці в Академії.  Поснідав, вийшов з дому, глянув на ручний годинник, подумав, що до початку робочої днини є ще вільний час. Привернув його увагу ранок, світлий і погожий. Вирішив пройтись до невеликого скверу. Неспішно крокуючи, зупинився біля центральної алеї, став вдивлятись через віти вкриті інеєм, як кажуть художники, шукати квадратик, в якому можна помістити етюд, а можливо і живописне полотно. Навкісні промінчики, торкались гілля, виграли такими барвами - у очах зарябіло. І під зимову красоту, через радість і щастя нинішнього дня, через призму  своїх літ, які зацвіли сивиною, пішов думками в пройдешні літа. Не став підводити підсумки прожитого, ні, він просто згадував зими, які несли йому, кожна окремо, щось загадкове і неповторне. Присів на лавочку. Доторкнувся до вбраної білим пухом гілочки, посміхнувся. Поруч пройшла дівчина. Аж здригнувся, коли повернула голову в його бік. Боже, як же вона схожа на його Надію! Пам’ять повела в пору їх ЛЕБЕДИНОГО КОХАННЯ.  Перша сімейна зима пройшла в Чернівцях. Надієчка любила зимову пору - призналась, що в ній вона вбачає щось неземне, КОСМІЧНЕ і ПОЕТИЧНЕ. В  грудневий вечір, вертаючись з магазину,  зліпили «снігового чоловіка», залишили йому кусок хліба і сала. Ранком замітили біля Сніговика гурт горобців і синичок, яких  Сніговик,  пригощав сніданком.
     Постояв ще трошки, махнув скверові рукою, пішов в бік Академії.
    Робочий кабінет сміявся осяяний сонечком. На серці стало тепло, спокійно, привітно, що привело його в особливий радісний настрій.
    Переглядаючи книги на поличці, під руки попалась збірочка поезії Келаря.  Перегорнув, прочитав:
                Мої роки, роки сивоголові,
                Давно вже ваша цвітом б’є пора,
                Й сльозинка ваша є у кожнім слові,
                Що спурхує із кінчика пера.
    Притиснув до грудей збірку, ніжно провів по ній рукою, зітхнув, сказав  уголос:
    - Все проходить – пам’ять залишається. А пам’ять – то чоловіче життя.
     Розкрив папку, витягнув звідти білі аркуші, торкнувся поглядом до ручки, усміхнувся, взявся за роботу. 
    Після обіду завітав Валерій. З ходу заговорив, що прибіг всього на п’ять хвилинок розказати, як він наглядав в минулу ніч снігопад над містом.
    - А я  якраз тоді читав про Докучаєва, коли за вікном щось заспішило шепотіти. Сніг розказував мешканцям Кишинева, що він вже скоро не розтає, буде триматись і тішити людей.
    - Поезією почали балакати, пан Попович.
    - Ні. Біографією, і науковими  працями  наших українських вчених.
    -  Чого це ви згадали Докучаєва? Нині потрібно перечитувати твори Гоголя, «Вечори на хуторі…» Зима на носі, Різдво в порозі. Чорти, мабуть знову складають плани, як украсти в ніч зорі і місяць. Як не кажіть, без цього генія  література збідніла би на багато процентів.
    - Вірно мислиш.
    - А чому ви не запитуєте, чого я вернувся до Гоголя саме тепер?
    - Згадав дитинство?
    - І його теж. Але не зовсім. Якщо відгадаєте, зварю вам такі точнісінько вареники, про які писав Микола Васильович.
    - Скоро Новорічні гуляння. Щедрівки.  Колядки. Ворожіння. Казки. Спомини минулого.
     - І тут ви прямо йдете. Зв’яжіть все в одне, і отримаєте відповідь на моє запитання. Не здогадались? Світлана Лозінська пропонує знову провести в майстерні Петра Германа  Гоголівські вечорниці. Новорічні свята тягнуться більше двох тижнів. Якраз втиснемо туди ще одне,  рідне – свято ВЕЧОРНИЦЬ, присвячене нашому любимому письменнику Миколі Васильовичу. Як вам така новина?
    - Чудова! Коли плануєте?
    - Приблизно в Старий Новий рік. Є таке свято в наших краях. То ж готовтесь заздалегідь.  Проведемо гарну зустріч. Спочатку буде чарка за Різдво, потім за Новий молодий рік, потім за Старий Новий рік, а далі заколядуємо так, як нас вчили наші дідусі.
    - Після стількох чарок, ми вже не заколядуємо, а пустимось в танці.
    - Це я так, для зв’язку слів. Без чарочки неможливо провести вечорниці. Але … все в міру.
    …Січень видався таким пишним і приємним, ніби по замовленню людей, що чекали відпочинку святкових днів і ще чогось надзвичайного, яке приходить тільки  взимку.
     Повернувшись після роботи в квартиру, Костянтин згадав - потрібно зателефонувати лікарю терапевту Павлу Тептені. Звела його доля з ним не так давно, коли трохи  захворів.
    - Вам би не мішало зустрітись з генототерапевтом, - порадила лікар з поліклініки і дала координати, як до нього записатись.
    Через два дні  він вже сидів в кабінеті  Тептені.
    - А я думав, що ви чоловік старшого віку, - почав розмову Костянтин.
   Лікар дуже ввічливо відповів, що це з вигляду він моложавий, насправді, він вже має більше тридцяти років.
    - Мені би ваші літа, - зітхнув Костянтин.
    - Я частенько думаю за роки, які летять і зникають, лише жаль за ними лягає туманом в душу.
    Слова тулились до слів – вияснилось, що вони з лікарем з одного краю, а його мати -  лікар-рентгенолог Ольга Володимирівна не може забути своєї Малої Батьківщини і, як тільки приходять вихідні дні, спішить в своє рідне село, де її чекають не тільки рідні і друзі, - а вулиці, хати, сади і минуле, що живе там, бо його з собою забрати неможливо.
    - Моя матінка – кладень чудових згадок. Вона розказує  онукам, що в селі досвітки грають на сопілках, а дні витягують на тонких трубах сонячно-ласкаві мелодії. Вечори же фарбовані райдужними пейзажами. А коли, шпортаючись, входять ночі, то  дід Морфей носить в  оселі делікатні сни, кожній людині окремі.
    - Матуся ваша поетична натура.
    - Ще й яка!
    - Я виходець з села  Романковець Хотинського повіту. Не було такого дня, щоб не літав туди мріями. Там все для мене дороге і близьке, і, як говорить ваша мати, минуле, яке тягне туди кожну мить.
     Так прийшло ще одне знайомство з гарною сім’єю, яка стала для нього близькою і доброзичливою у всіх життєвих відношеннях.
    Білий молодий сніговий ранок тихесенько розбудив Костянтина. Місто ще спало. Пішов в кухню, поставив на плиту чайник, відкрив штору, ахнув від красоти січня. 
Довгенько стояв, поки не покликав чайничок.
    Праця спорилась. Три години писав новий розділ книги, а закінчивши, сів складати план роботи на завтрашній день.
    Коли залунав телефонний дзвінок, засміявся. подивився на апарат, подумав, що нинішні люди не уявляють собі життя без телефону. Не має ні одного дня, щоб не менше години він присвячував телефонуванню з друзями, родичами, товаришами. 
    - Костянтин Федорович, якби ви знали, як затишно сьогодні у моєму дворі! – спішно заговорив  Петро Герман. – Нинішня зима особлива. Не знаю чому, а мені вона бачиться злегка журною. Мабуть старію я. Сон бачив невеселий. В ньому ходив біля якогось темного місця, де за високою огорожею сидів в глибокій задумі Валера. Я його кликав, а він не чув. Що це може бути – не знаю.
    - Не майстер я розгадувати сни. Можливо думав щось особисте за Валеру. Таке буває.
    - Вчора написав невеликий січневий етюд. Вдався він мені. Прийдете, похвалюсь. 
    - Раджу написати ще й живописну картину. Буде гарна згадка за нашу розмову. В 1997-му році  їздив до Київа, на Всеукраїнський літературний форум. Багато гарного в ту поїздку довідався і побачив. Якраз в ті дні, проходила художня виставка молодих майстрів пензлю. Мене в ній вразили  етюди. Як зараз пам’ятаю, один із них – тоненька стежинка між полями веде до села. Біля тину крайньої хати стоїть чоловік з піднятою рукою. Мені здалось, що то він вітає мене, бо я й сам підняв руку.
    - Невеликий я живописець, більше скульптор. Але коли є охота, а ще й настрій, можу «видати» щось фарбами розумне і приємне. Плекаю думку змайструвати з дерева якогось героя з гоголівських оповідань. Юрій Дячук давно звернувся до його творів, де знаходить осіб потойбічного мешкання і втілює їх в скульптурні твори.  Чув, ніби хоче зробити виставку своїх праць в культурному українському центрі.
    - Давно пора. Він мені про це говорив.
    - А я хочу нагадати, ми знову повинні зібратись у мене в майстерні на Вечорниці. Нині гурт поповниться ще сім’єю Скляренко. Все готове: дрова для каміна, стільці для сидіння, старі пластинки для програвача, навіть, для такого свята, придбав невелику книжечку з колядками і щедрівками. Як по- вашому, що ще потрібно для такого вечора?
    - Стіл і …на столі. Як ти сам кажеш -  Гоголівські вареники і …вечорничий  настрій.
    - Все це буде. Я прошу у Бога гарну зимову погоду.
    - Наворожимо і погоду, - сміється Костянтин. - Були би ми здоровими, а все інше придумаємо і зшиємо до купи.
    Поклавши трубку на місце, Костянтин думкою вернувся в діалог з Петром, який  поділився сном за Валерія. На серці щось різко запекло, ніби туди впала гаряча іскра від вуглика. Якийсь неспокій пробігся по тілу. Мить… і вже інша згадка заполонила його. Декілька днів тому, Валерій теж розповідав йому свій сон відносно матері, яка попереджує, аби він не робив, задумане. Сни двох друзів, не схожі подіями, але є щось в них подібне, і воно невтішне і  навіть трохи  страшне. Аж здригнувся від своїх висновків. Чому саме прийшов до цих сумнівів, не зрозумів. Та вже не відірвати, не розчавити, не стерти  думки, яка стрибнула і зупинила свій біг, на якійсь високо-жалібній події, яка уже в дорозі.
    Тікали, не зупинялись хвилинки, а Костянтин Федорович сидів і не відриваючи погляду, дивився через вікно в Безмежний простір неба. Хто Хазяїн тоєї глибини, яка так манила і манить чоловіка дізнатись правду її творіння? Куди уходять Душі людей, коли закінчується земне життя?  Що воно -  Буття в Світовому Просторі? – не переставав задавати питання ТОМУ, якого ніколи не бачив, але ВІДЧУВАВ, що він Є. Роздуми високі і похмурі не тішили його в ці хвилини. Сьомим почуттям сприймав дійсність чогось важкого і неповторного, яка вже взяла напрямок до Когось, щоб зробити те, що повинно бути. І тут він почув, як скрипнули двері.
     - Це ти, Валерій? – запитав здивовано.
     В відповідь, тільки тиша і  легенький подих.
     Дві години сидів Костянтин за столом, пробував писати нарис, тільки нічого у нього не виходило. Пересів на диван, та і тут відчув, що нині працювати не буде. Під вечір, коли золотисті хмарки стали перетворюватись в сірі, сказав сам собі: - «Цей рік забере від мене когось. Кого саме – невідомо. Кому суджено зникнути у Всесвіті, знає тільки ТОЙ, хто написав йому історію земного життя».

                Розділ восьмий
               

                У життя не буває перерви…
                В. Васкан               
               
     Січень радує людей гарними днями, тішить не тільки  дітей, але і дорослих. З вікна Костянтин бачить як молоді люди кидаються сніжками. Дзвінкий сміх і перегуки летять  у гору, в небо, в простір. Видовжені тіні показують, що в місто прямує  вечірня пора. Глянув  на годинник, заспішив попрасувати сорочку, причесати чуба, перевірити, чи поклав в пакет гостинці. За збиранням на святкову зустріч, думки перебив телефонний дзвінок.
   - Пан Костянтин, ви вже готові йти на Вечорниці? – весело почав розмову Валерій.
    - Готовий, як піонер. Ти до мене зайдеш, чи..?
    - Аякже, зайду і похвалюсь новим галстуком. Зробив сам собі подарунок в пам’ять нашої нинішньої зустрічі з друзями. Якось мав розмову з Германом. Догадуєтесь  про що  ми мали розмову? Ні? А йшла вона  про те, що він хоче вирубати з дерева скульптуру-погруддя свого дідуся. Він у нього був гарним хазяїном, чесною людиною, яка все життя несла добро землі і людям.
    - Щира подяка йому за все, що він творить. Мабуть схожий зі своїм дідусем. Сказати правду, часто думаю, що не бачу тебе без Петра.
    - Вірно підмітили. Так воно і є.
    - Дивуюсь і міркую, ви давні вірні і приємні друзі. Чому саме Петро,  до цього часу не створив скульптуру з тебе?
    - Прийде день і з’явиться  барельєф на стіні мого замку, - чомусь сумно  відповів Валерій.
     - Ти про який замок кажеш?
     -  З залізними дверима. З відкритим доступом для всіх.  А поки що чекайте мене.
    Костянтин одягнув костюм, глянув на себе в дзеркало,  задумався, згадав розмову з Валерієм, і щось неймовірно високе і жалібне ввійшло до нього, ніби хотіло про щось розказати.
   
   
                Розділ дев’ятий
               
                Я вмію дорожити всім, 
                Що досі в пам’яті не стерто…
                Г. Чубач
               
    Вечірні сутінки поволі застеляли землю, коли  в майстерню Петра Германа почали сходитись його друзі і товариші.  Кожен ніс з собою щось своє виняткове, святкове, щедре. Петро зустрічав гостей з поклоном, дякував, що прийшли, радів за гарну погоду, бажав приємного відпочинку.
    - Нас нівроку збирається чимало, - перегортаючи, альбом з етюдами, говорить Валерій. – З хвилинки-на-хвилинку повинні приїхати Скляренки. 
    В кімнату зайшов Олександр - молодий гарний чоловік, весело розказує:
    - Хвилин двадцять тому качався в снігу. Трапилось те, яке буває, коли спішиш кудись. Не помітив, як посковзнувся і … пірнув по пояс в снігову купу. Як виявилось, там був рів, а нині його засипало. Прийшлось якійсь молодичці мене витягувати звідти. Стою біля неї, а вона хоче сміятись, та стримується, бо я в той час був схожий на сніговика. Перехожі регочуть, жіночка обтрушує мене, а я ловлю її погляд, -  гарна - аж за серце бере! Провела мене до переходу, сховала усмішку, попередила, щоб не поспішив, бо так можна попасти в чужі обійми. Хотів сказати, що буду радий попастись їй, та вона тільки рукою махнула на прощання.
    - Не зрозумів ти її, - сміється Валерій.
    - Розгубився мабуть, - підтримує розмову Костянтин Федорович.
    В двері постукали.
    - Заходьте, - запрошує Петро.
    Це прибула сімейна пара Скляренків, Микола і Ольга. Мить і …висока святкова коляда закружляла по кімнаті – нові гості так вітали хазяїна майстерні. 
    Далі було знайомство, і щире здивування Ольги, яка побачила чималий сніпок сухої трави з колосками жита, пшениці, ячменю і вівса, а над ним на стіні -  портрет Гоголя. 
    - Це Дідух, - сповістив Петро. – Так називають на одеській землі такі снопики, зав’язані солом’яним перевеслом. Їх вносять до хати в Новий рік, і колядують біля нього. Нині ми будемо колядувати і співати ще й біля портрета Миколи Васильовича.
      Потягнуло запашним димком, який нагадав, що в каміні горять дрова з грушки і вишні.
     - Коли Валерій запросив нас на Вечорниці, я не здивувався. Там, де є люди, яких  бачу зараз перед собою, буде веселе свято, - розглядає виставлені на столику в кутку кімнати дерев’яні  вироби хазяїна мовить Микола Іванович.
    - Ми наші Вечорниці присвятили Гоголю, вперше зустрівшись тут невеликим гуртом два роки тому. Удався нам  тоді наш вечір так, що було прийнято рішення збирати компанію в новорічні дні, - розказує Петро подружжю Скляренко. – Гурт наш збільшується. Місця тут всім вистачає, бо майстерню маю немалу.
     - Хто писав цю картину, - приглядається до пейзажної роботи Ольга.
     - Мій друг Василь з Києва. Зустрілись після багатьох років розлуки. Гостив у мене. За три дні написав кілька етюдів з Кишинева. Пізніше, вони були на вернісажах в Одесі і Києві. Талановитий чоловік. Розказував, що побудував своїми  руками власний будинок і майстерню.
    Легкий стукіт в вікно був знаком, що прибули гості, які внесли з собою жваву розмову, свіже повітря і …веселу щедрівку.
    - Проходьте і присідайте, - запрошує хазяїн. -  Стільців у мене замало, зате пнів з липи, яблуні і інших дерев хватає.
    - А я принесла вишитий мною в юні роки  рушник, - стелить на стіл довгий рушничок Ольга. - Він відповідає нинішньому дню, - веде розмову жінка. – Всі ми гарно знаємо - рушники – це символ людського життя, – так його приймали і приймають слов’яни, хоч і у інших народів, він теж грає велику особливу роль в житті. Відрізняються вони вишивками: для весілля, для народження дитини, для пам’яті  днів різних свят і, навіть, для дарунка. Вишите на ньому – розказує, для чого він. Цей рушник – для святкування Нового року. 
    - Мабуть потрібно пройти школу вишивання, щоб розібратись, який рушник перед тобою, - каже Віталій Баштан. – В моїм, Чернівецькім краї до цього часу їх вишивають і навіть продають, в спеціальних подарункових крамницях. Щоб вибрати  собі рушничок, потрібно сказати продавцю, для чого він тобі потрібен.
    - А ще рушник повинен бути цільним. По середині без вишивки, бо то є Боже місце. І, головне в рушнику - він має свій  канон.  Ширина і довжина його повинні ділитись  на цифру сім, - доповнює розмову Костянтин Федорович.
    - Оце, а я і не знав! – круглить очі Валерій. – Як добре жити, коли у тебе є друзі, від яких вчишся розуму.
                - За вікном гули вітри завзято, а у хаті – наче у раю…
- почав читати  віршові рядочки  Костянтин Федорович. -
                - Душа моя як перехрестя світу…
                Тут всі дороги і усі стежки,
                Неначе сходяться очищені від снігу.
                А далі йдуть щасливі і важкі, - продовжив Валерій,  зітхнувши чомусь сумненько, змовчав.
    - Вірші Васкана не можливо спутати з  віршами, інших поетів, -  сказала Світлана. – Коли попадаю з ним в одну компанію – час проходить, мов одна мить.
    - Коли писав книгу «Нарисів……», а там був розділ за Васкана, здавалось, він стояв поруч мене і усміхався.  Наші зустрічі проходили  веселими святковими подіями, які будемо не раз згадувати. 
     - А я з задоволенням скажу так:
                …Я навчуся по зорях читати
                Чисту правду про все і про всіх,
                Щоб дорогу додому, до хати,
                Відшукати в туманах густих…
- декламує, підсовуючи стілець ближче каміна, Олександр.
    - Коли пішла така розмова, - оглядаючи всіх по черзі, говорить  Валерій, - попробую передати діалог з Васканом, який мав першого січня цього року. Вирішив поздоровити  його з святами. Два телефонних гудки і …голос: - «З новим Роком, Валерій!» Здивувався, як це він узнав, що телефоную я! Василь не розгубився, питає: - «Чого мовчиш? Хочеш здогадатись, як я пізнав по гудку, хто телефонує? Я тільки що відкрив книгу Миколи Гоголя «Вечори….», а звідти випала твоя картка, яку ти мені прислав років шість тому. Люди говорять, те що падає з рук – спішить згадкою». - «То ти вже в прикмети віриш?» - зацікавився я.  «А чому би не вірити, коли вони дійсно є? Докажи, що їх немає, і я приїду до тебе сьогодні же». Відчув, що Василь зажене мене в куток, і вирішив перевести мову в інший бік. Коли потішив його, що зберемось на Гоголівські Зимові Вечорниці, він тут же  жваво запитав: - «Будуть всі наші?» Під «всіма нашими» мав на увазі саме ВСІХ НАС - гурт українців, який буде святкувати зимові свята з варениками, домашньою ковбаскою, колядою і щирими розмовами, які ідуть від серця.
   В кімнаті запанувала тиша. Розмова Валерія за Васкана гойднула пам’ять за часом, коли   Васкан, Степан Лядрик  і Степан Келар  мали змогу частенько бувати в Кишиневі. Рік від року їх приїзди коротшають, відходять десь, залишаються тільки в споминах. Маленький сум  розрядила  Світлана Лозінська:
    - Хочу коротенько згадати за батька, який дуже любив Гоголя. Він з своїм другом Терентієм Хілінським створили гурток з сусідів і разом проводили зимові вечорниці, присвячені Миколі Васильовичу. Кожен, хто входив в цей гурт, наперед знав, яку роль  буде виконувати. Сходились в будинок Терентія - він  більший всіх по розміру. Майже всі присутні були одягнені в гоголівських героїв. Сценки з творів Гоголя   проходили на Ура! Сміху і жартів було стільки, що передати не можу, це міг би описати тільки сам Гоголь. Хочу сказати, що проходили і інші Вечорниці, без тем і присвячень. Просто збирались в гурт і  вели різносторонні розмови, про все, що має загадку і  дивування. Український народ дуже дотепний. Я не пам’ятаю ні одного сусіда, чи сусідки, які би не розказували про якісь свої видіння і бачення чогось поту-стороннього. Ось якраз на таких зимових Вечорницях, велись розмови, про Сіру Мару, Чудища, Відьмаків, Господинь ночі, Волохатих віхол і т. п. Такі зустрічі проходили в основному в зимову пору. Було таке, що до ранку ніхто не покидав хату Хілінських.  Господиня клала ні стіл вареники, сало, ковбаску, пироги з капустою і т.п.
    - А чим це все запивали? – питає Олександр.
    - Горілочкою свого виготовлення. Первачок - аж іскри йдуть! Ви всі знаєте смак такого первачка.
    - Прийдеться і нам продовжити Вечорниці, які колись відбувались у сім’ї Хілінських, - пропонує Костянтин Федорович.
    Сміх і оплески лунають попід високу стелю, сягають у двір, несуться в неосяжні простори, переплітаючись з зимовим вітерцем.
     - Світлана розказала за зими, які нагадували і нагадують Гоголя. Є щось особливе в цих святах, бо так відобразити їх в творах, як це зробив Микола Васильович, ніхто не міг, і більше не зможе, -  каже Юрій Дячук.
     - З Гоголівськими повістями у мене зв’язано багато. Не знаю як ви, я завжди  в січневі дні перечитую їх. В минулому році вернувся до «Майської ночі», згадав, що у Романківцях одна сусідка моїх батьків дуже гарно розказувала байки і в одній із них  втілила образи героїв цього твору. Тільки її повість була розширена і добавлена подіями нашого краю, - веде мову Костянтин Федорович і, перевівши погляд  на Петра, питає: - Звідки у тебе поліно, що зараз горить в каміні? Я вгадав, воно грушеве чи… ?
  - Вгадали. Їхали ми з Олександром в бік Оргеєва. При дорозі люди рубали старі грушки. Випросили декілька ковбиків. З одного зробив діда з торбою. Назвав його «Пастух овець». Подобався він моєму товаришеві Володимиру. Подарував на спомин. Залишки пішли на дрова.
    З двору донісся веселий окрик. Двоє чоловіків витягували пісню, та у них вона не виходила, рвалась, бідніла, поки зовсім не щезла. Далі присіла тиша. Тільки була вона якоюсь особливою, ніби й сама прислуховувалась до чогось. 
    Валерій встав з стільця, виключив світло, сказав пошепки:
     - У нашу шибку стукає Вечір. Він не один, з Сніговою Завірюхою. Не вірите? Замовкніть на хвилинки три і ви самі почуєте їх голоси.
    - Про що ви кажете, - заперечила Ліда. – Хтось стукає в вікно, а ви смієтесь!
     - Петре, вийди і подивись, хто там до нас добивається, - підтримав розмову Юрій.
     - Вийду, коли постукають у двері, - сміється чоловік. - Мабуть колядники прийшли. Вчора чув, як якийсь дядько щедрував під вікном сусіда, виказував римою, що прийшов з пляшечкою пшеничної.
    - Вечорниці повинні бути такими Вечорницями, щоб ми потім могли за них згадувати цілий рік, - ріже хліб Євген Осередчук, придивлядає, чи гарно виходить.
    - В минулий рік, до якого часу Вечорничили? – перепитує Костянтин. – Не до четвертої години ночі? 
    - Пам’ять у вас дивна, - поправляє скатертину Валерій. – Признатись, я забув, коли ми тоді розійшлись.
    - З тобою ми йшли додому цілий час. Не могли наговоритись. Ти чомусь перевів розмову на Іоанна Себастьяна Баха, розказував,  що він був у п’ятому поколінні музикант, два рази оженився, народив двадцять діточок, із яких вижили десять. Шість його синочків стали музикантами. Коли я запитав, чому ти згадав за Баха, що ти мені відповітів? Не пам’ятаєш?
     - Ні.
    - Сказав, що перед тим, як іти на Вечорниці, тобі телефонував Сергій Пожар,  запросив на концерт музики Баха, який буде проходити в Органному залі.
    - А ви про що вели тоді розмову, випадково не про щедрівки, які записали з слів жінки, що колись їхала з вами до Києва?
    - Про них. Бо таких щедрівок у нашім краї не співали, а мені вони, ой, як сподобались. Вирішив проспівати. Як вони тобі прийшлись?
    - До душі.
    - Розкажи нам всім, яку похвалу ти отримав на минулих Вечорницях,  коли прочитав нам уривок з повісті Миколи Васильовича «Страшна помста».   
    - Грамоту. Ви мені  її написали саморучно на великому аркуші паперу.  Печать поставили вареником. Є вона у мене. Бережу, бо …, правда, той вечір був особливим.
    - Моя дружина розповідає, що у кімнаті, де знаходяться мої художні роботи, хтось іноді товчеться. Спить вона чутко. Я же,  навпаки, сплю міцним сном. Вчора в глибоку ніч вона  почула, як рипнули двері і щось… засміялось. Стала  будити мене, та двері  враз закрились, - розказує, перемішуючи вуглини в каміні Юрій.
    - Як по-вашому, чому люди вигадують такі чудові оповідання про астральні істоти? В моїм Поділлі, по словах тіток, бабусь, батьків існують тисячі оповідань, в яких живуть самі що не є цікаві неземні і земні, але невидимі людям мешканці, чимось схожі з нами. Я навіть випустила книгу «Вічна таємниця», в якій залишила на згадку майбутнім поколінням те, що чула від людей. По-моєму, це і є культурна людська спадщина. Петро Герман якось поділився зі мною, як в дитинстві мати розповідала йому, що в їх старому хліві живе Хтось добрий і чуйний. Ночами  він гладить їх корівку, щоб вона солодко спала. А Костянтин Федорович вірить в Красуню-Весну, яка усміхається йому через вікно, коли він сідає працювати. Я правду кажу? - звертається до  Костянтина, Світлана.
    - Чисту правду. Повірите чи ні, але коли мені крізь шибочку усміхається миле дівоче личко, – знаю, йде весна.
    - А зима вам не видиться? – питається Валерій.
    - Ти би розказав нам усім, як тебе одного разу вела додому гарна молодиця Зима.
  - Ха!Ха!Ха! – сміється Валера. – Було таке. Запросив мене у гості  старий знайомий Олексій Петрович. Добренько ми тоді відмітили Різдво. Засиділись до півночі. Визвав таксі. Махнув на прощання рукою, поїхав до своєї домівки. Як я попутав адресу, не знаю. Вийшов з машини і побрів через дорогу. Коли глянь! Місце незнайоме. Хотів вернутись назад та почув - хтось  товче в спину. Озирнувся, і, о Боже! Поруч стоїть гарнесенька жіночка в білій шубці і білій шапочці. Дивлюсь на неї – очей відірвати не можу. Вона усміхнулась привабливо, ступила ближче крок і тут я вирішив заговорити.   
    - Зблудився, - кажу ніжно. -  Можливо допоможеш відшуканим вулицю і будинок.
    - Аякже, - муркнула лагідно. – Тримайся мене тісно, бо коли разом впадемо, хто ж  нас витягне з снігу?
    Взяв її під руку, а вона не йшла, а ніби тихо летіла. Стало трохи лячно. Придивляюсь, аж бачу красуня не в шубі, а завита снігом з ніг до голови.
    - Хто ти? – питаюсь, а сам тручаю її від себе.
    - Зима я! – гукнула, аж луна подалась навколо.
    - Цур! Цур! Іди геть! Я тебе не кликав, - не промовив, а прошамкав слова.
    - Та ну тебе! – розгнівалась моя рятівниця. – Я по доброму, а ти?
    Тут я почув високий свист. Зима-молодиця поцілувала мене морозними вустами в губи і…зникла в обіймах  високого  білого чоловіка. З переляку пустився бігти і… попав прямо в двері своєї квартири.
     Віталій зітхнув, повернувся в бік Валерія, поцікавився:
    - Ти казки, випадково, не пишеш?
    - Ні. Я їх люблю слухати і читати.
    - А те, що ти розказав - не казка?
    - Їй-Богу не придумав. Передав все, як було насправді.
    - А мене колись цілувала не зима, Зелена Русалка, - усміхається Юрій. – Давно це було. В молоді роки якраз в свято Івана Купайла. Повернувся додому пізно. Не хотів будити батьків. Ліг під повіткою, став згадувати Марійку, яку годину тому обіймав. І тут раптом почув чийсь легенький сміх. Глянув, а наді мною схилилась Марієчка, та чомусь з зеленими косами. Стала вона мене цілувати, аж до болю. Хочу щось сказати – не можу, дівчинонька не дає передихнути. Вирішив відтрутити її, бо важкенько стало дихати. Присідаю,  придивляюсь уважніше, а вона вже вся зелена, ще й  завита в листя і квіти. Злякався добре. Вирвався з її обіймів лише тоді, коли приклав велике зусилля. Встав, і питаю:
    - Ти хто і чого тобі потрібно?
    Нічого не відповіла. Через мить вона вже була на яблуні. А далі -  перебралась на горіха, засміялась дзвінко, щезла в вітах.
    В кімнаті запанувала тиша, бо Юрій розповідав пригоду серйозно, не посміхався, не ховав очі.
    - Оце-то зустріч, - переставляючи стілець, мовила Ольга. – Якщо поритись в своєму житті, то і у мене були зустрічі з астральними мешканцями нашого світу.
    - А знаєте, як діти уважно слухають такі розмови, - каже Микола Іванович. – Саме головне – запам’ятовують розказане ціпко, на все життя.
    - Я  любив слухати свою бабусю. Під пісню кудельки  вила  казкові слова, які водили мене в незнані краї, де простір блакитний, а дерева ізумрудні і   багато, багато квітів. Мені іноді здається, якби хто записав всі ті байки, то вийшла би гарна збірка, - роздивляється полочку з книгами Микола Іванович.
    - На жаль, мало хто з наших теперішніх письменників пише про такі згадки старшого покоління. Потрібно провести літературний захід на цю тему. Як не кажіть – немає такої людини, яка би, проживши на світі хоч би сорок років, не згадувала, як їй в життєвій дорозі трапилось те, про що ми зараз ведемо мову. Дружина  мого доброго і вченого товариша, розповіла йому, що в ніч, як вони їздили в село до батьків, вечором, коли вона вийшла на вулицю, бачила біля воріт свого дідуся, який помер більше десяти років тому. Та так вона його запевняла, що то був дійсно дідусь, що мій товариш передав  пригоду жінка, нібито, це з ним трапилось.
    - Ми можемо зробити Вечорниці на тему: - «Астральні явища в житті людей», - усміхається Петро. – У мене є невелика книжка, українських казок. Видана років сто назад. Пошарпана вже, мабуть не одне покоління нею тішилось, читаючи пригоди людей. Купив я її на Одеському ярмарку.  Мені тоді було тринадцять років. Читав з задоволенням. Залишив для дітей. Тепер внуки перечитують, коли бувають у мене.
    - Всі ми родом з дитинства. Воно у нас залишилось самим пам’ятним. Іноді ловлю себе на тому, що хотів би повернутись не в юність, а в дитячий вік, - зітхає Костянтин Федорович. – Питаю  себе, а чи дійде розум чоловіка, щоб хоч би в віртуальному світі вернутись в минуле? Та видно не доживу  до того часу. Роки вже не так гарно мережать сорочку мого життя, а медові спомини настирно ведуть в колишнє.  Сію ними навколо себе пройдешніми згадками. Коли стає сумно, проганяю досаду, сідаю писати щось нове. Як мені вернути хоч би малу частинку прожитого не знаю, і ніхто ніколи мені  його не поверне.  В такі години  поруч зі мною присідають різнокольорові  сподівання. Я придивляюсь, а попереду  них тягнеться Кудись моя зимова дорога.
    - Чого це ви, пан Попович, затягли таку сумну ноту? – питається Віталій.
    - Нічого тут сумного немає. У кожного чоловіка зимонька різна. Це я так, символікою висловився. Моя зимова стежина  дотягне до того, що будемо з нею шпортатись  з палкою, - скидаючи піджак, весело продовжує розмову  Костянтин Федорович.
    - На вулиці піднявся такий вітер, що за чотири метри нічого не видно. Біла віхола гуляє, - заходить з двору в кімнату, розказує  Юрій. - На мить здалось, ніби  Хтось  жбурнув у вікно снігом. Вискочив за двері, а там Січень з Білим Вітром у обіймах ходять. Самі собі співають, самі і танці творять. Біля порогу Снігова гора присіла. Скоро не  зможемо вийти з кімнати.
    - У мене є мітла. При її допомозі вилетимо через димохід, - показує великий віник Петро.
    - Ти хочеш сказати, що повторимо події, про які написав Гоголь в «Ніч перед Різдвом?» - запитав Євген, малюючи на аркуші паперу Відьму з коцюбою.
    - А чому би ні? Ми з того же тіста, що була Солоха, - розставляє миски, весело добавляє Ольга.
      - Раз ми заговорили про Щось Неземне, повідаю дещо про себе, - прижмуривши очі каже Олександр. – Тільки що Юра розказав, що на вулиці світу білого не видно. До пам’яті прийшла одна виняткова чудна подія.  Було мені двадцять три роки, коли  поїхав святкувати Різдво до рідної тітки Афії, у Жмеринку. Жила вона у великім будинку, який колись був польським фільварком. Перебудували його в радянські часи в квартири, і так він дожив до наших днів. Моя тіточка все життя віддала школі. Гарно жила з людьми. Ніхто за неї поганого слова не міг сказати. Прибув я до неї під вечір. Через годину небо звурдилось. Спочатку пішов сніг, потім прибув з Високих Гір Сніговій,  який став господарювати над містом. Сам будинок стояв в передмісті, на перехресті доріг. Вітри, оббігаючи його творили такий гармидер, що ставало страшно. Довгенько ми вечеряли, потім до других півнів дивились телебачення. По годиннику нам вже й спати пора …, а ми не можемо заснути, чи то від зустрічі і розмов, чи може від тих несамовитих перегуків, які неслись з двору. Я не втримався,  підійшов до вікна, бо мені здалось, що там хтось стоїть. Відкрив фіранку і …подався назад – звідти шкірив зуби якийсь мохнатий величезний чоловік. Одна хвилиночка, і я вже лежав у ліжку. Закрив очі і почув голос тітки: - «Не бійся. То Головний зимовий Вітер справляє зустріч з своїми родичами. Він не злий, тільки страшний».
    - Хто? – перепитав спішно.
    - Є такі астральні мешканці нашого Світу. Ти закрий очі і думай про щось своє, що гріє душу і тішить солодкими споминами серце.
    Я так і зробив. Лежав і прислуховувався. І тут почув, як у двері хтось легко музично затарабанив. За ним м’яко і ніжно підтягнув хор, в якому чулось щось від колядки і народної пісні. Неповторима музикальна концертна програма зимової пори продовжувалась з переривами – то віддалялась,  то наближалась до того часу, поки я не ввійшов у сон.
    - Як по вашому, що то було? – запитав  Олександр.
    - Вітри. Оббігаючи будинок тітки, творили концерт. Як не кажіть, все навколо нас живе і діє. В ту ніч – вітриська показали себе такими, якими насправді вони є – мовить Микола Іванович.
  - А я  не зовсім  впевнений, що то були ВІТРИ. Світ наш незміренний, мало вивчений людьми. Вірю і я в астральні прояви. Вони були,
є, і будуть, - запевняє Євген.
   - В дитинстві боялась вітрів, - каже Ліда. – Вони мені бачились величезними, надутими мішками. Хтось проколював їх, і вони починали вилітати звідти. Чим більший був мішок, тим сильніший вітер.
    - Дитяча уява чудова і різнокольорова, - кладе на стіл дві пляшки з наливкою Петро.
   - Коли в дорослому віці прочитав «Вечори…» Гоголя зрозумів, тільки той чоловік, який проживав в селі, може так передати зустрічі з потойбічними силами, - продовжив  розмову Костянтин. - В юначому віці  ми всі слухали казки.  Вірили і не вірили в них.  Але, щоб підтвердити сказане, нас просили послухати, як ночами за вікнами плаче, чи сміється вітер, дощ, сніг. Я, наприклад, лягаючи спати, слухав, що діється за вікном. І під чиєсь шепотіння засинав солодким сном. А одного разу прокинувся, відчуваю, що хтось хитає хату, а вона тріщить і плаче. За сніданком мати повідомила, що вночі упала велика гілка дерева на дах оселі. А ще я згадав один цікавий випадок з тих літ. Стояла спіла осінь. Батьки пішли в гості, мене з сестрою залишили дома. Сестричка скоро заснула, а я не міг перебороти своєї думки, яка вертались до страшних потвор, що приходять до людей в ніч. І тут почулось - хтось пошкрябав в двері. Через деякий час все повторилось. Я, рвучко піднявся,  вже хотів звати сестру, коли за вікном  щось голосно посипалось. Натягнув одіяло на голову, закрив очі і…ніби впав у щось м’яке і ніжне. Мабуть з ляку  заснув. Розбудив мене батьків голос, який розказував матері, що дощ оббив до глини затильну стіну хати.
   - А вас не кортіло написати про такі пригоди? - питається Євген.
    - Були думки втілити в свої твори щось і на цю тему. Не пам’ятаю такого разу,  щоб в колі приятелів, згадуючи Миколу Васильовича, не велись розмови про Духів. В кожній українській хаті казки про Відьму і її подібних примар  носили характер якихось недобрих сил, які діють у нашім світі. Цієї тематики торкались багато письменників і поетів. Читаючи Емінеску,  з захопленням дізнавався про Лучаферул.  Видумка, але яка! Так тільки передати характер і життя Зірки, треба  бути генієм.
    - А у Пушкіна, мов живі ходять Баба Яга, Кощей Безсмертний, Чаклун, і багато других осіб потойбічного світу. В повістях Коцюбинського показують себе Сірі Тіні і Душі померлих людей, -  продовжує розмову Олександр. – З задоволенням перечитав нещодавно українські байки. А в ніч бачились мені чудні потвори, що говорили чоловічим голосом.
    - Підкину і я в таку розмову своє слово, - усміхнувся загадково Євген Осередчук. - Йшов я темненьким вечором до товариша. Коли враз попереду з’явились три височезні постаті. Приблизився, а вони стали тягнути до мене руки: довгі, предовгі. Один з них шкірить зуби, підсвистує. А тут як на гріх, немає ніяких прохожих. Я як закричу: - Геть, нечисть, в свої барлоги! І що в и думаєте? Вони тут же розтаяли, ніби куманчик в долинці. Не втримався, зірвався з місця, і, бігом, скільки було  сили. А коли зупинився – побачив, що  стою біля свого під’їзду. 
     - Скоріше би йшов не до товариша, а до товаришки, - жартує Петро.
    - Що ти таке кажеш, - мовить Євген. – Якби йшов до приятельки, то на оборот, ті чорні постаті помогли би скоріше дійти. А так …
     - Немає у нас похожого на Гоголя письменника. Він би зі всього того, що ми нині пригадуємо, написав би не малу книгу, - розглядає картини на стіні веде слово, Олександр.
    - Гоголь для мене це,  насамперед,  літературний геній. Для того, щоб зрозуміти ним написане, потрібно не тільки уважно читати його твори, але і згадки за нього, - веде мову Віталій, підкладаючи дрова в камін. - Мене дуже здивувало,  що він,  не маючи ні  власної квартири, ні будинку, ніякого хоч би маленького свого приміщення, вів життя вільно, не скаржився на тісноту, ні на обмеженість меблів, ні на холод, який докучав йому взимку. Як тільки приходила субота, скликав товаришів на вареники, даючи змогу для спілкування і побачення. - «А хто не любить вареників, нехай кине ним у мене», - так говорила моя матінка. -  Якось я задався питанням - хто гостям Гоголя варив їх? 
    - Я теж про це думав, - усміхнувся Микола Іванович.
    - Розказувала мені одна вчена жіночка, що він сам готував смачні страви, - витирає миску Ольга і, глянувши на годинник, запитує: - Може хтось спробує прочитати щось із повістей Миколи Васильовича?
    - Я, - підвівся Віталій. – Всі ми вчили в школі уривки з  його творів. – Не відкрию чогось особливого, послухайте, як він писав за Дніпро.
     Віталій читав, а в кімнаті, де знаходилось більше десяти чоловік, стояла відносна тиша. Інтонаційно, рівно, з натхненням лилась музика слів з вповитих душевним настроєм  строчок генія літератури. І кожен по-своєму сприймав почуте, і кожен по-своєму мріями був там, де ласкаво цілує дніпровська хвиля берег землі, нашіптуючи  щось потаємно-загадкове, благословенно-надійне, життєво-рідне і тихо-щасливе.   
    - З вашого дозволу прочитаю уривочок з повісті: «Ніч перед Різдвом», - піднялась з табуретки Світлана.
     Через декілька секунд кімната наповнилась мелодійним жіночим голосом, від якого рівними хвильками легенько  відштовхувалось відлуння і спокійно присідало поруч з людьми, тішилось, раділо, переливалось наголосами.
    З вулиці почулось глухе: - Тюх-х-х! Тарх-х-х! Брик-к-к!
    - Зимові гості рвуться до нас, - каже Віталій. – Може відкриємо їм двері?
    - За придуманими і непридуманими казками ми пропустимо північ, в якій до нас повинен завітати Старий Новий рік, - робить наголос Петро. – У мене є пропозиція сісти за стіл, який  я сам зладнав день тому.  Нехитра штука, коли під рукою є фанера, дошки, стовпці. У мене цього добра хватає. Скатертина стара, з рідної домівки. Пахне руками матінки, батьківською хатою і українським прикметами. Їжу принесли ви самі. Я тільки зварив картоплю, і дістав з льоху квашену капусту. Наші жіночки-господині вже розклали все по мисках. Пахне Новим роком, Різдвом, Колядою, Щедрівкою і споминами за Гоголя. Давайте ж продовжимо святкувати.
    В останніх словах Петра було щось тепле і добре, від чого всі гості стали присувати до столу табуретки, стільці, лавочки.
    В північ дворовий вітер помалу почав угамовуватись. Кудлаті небесні хмари розтягувались відходили  на схід. Глибокий небесний  простір  освітлювався, набирав сиво-синіх барв, гаптувався золотими зірками. Місто тихо засипало. Рідко де-не-де світились вікна, які поступово теж гаснули.  Тільки на першому поверсі високого будинку з майстерні скульптора Петра Германа двома золотими квадратами лилось у двір світло, чулись щедрі  розмови, уривки віршів, легенькі наспіви.
    - Давайте, друзі, затягнемо народну пісню, - запропонувала Ольга.
    Хорова мелодія заполонила не тільки майстерню, вона полинула високо в небо, в простір, в незміренні далі. Потім гості перейшли  на щедрівки, які вернули всіх гостей в спомини дитинства. Юрій прочитав вірш Симоненка «Буду тебе ждати», а Микола Іванович під оплески друзів читав шкільні вірші про ялинку, зайця і Діда Мороза.
    - А, чи можна словами і римою доторкнутись до вірша Педченка, який називається - «Дякую»?  - запитав Валерій.
    - Щось нове? – звернулась Ольга.
    - Вичитав в журналі. Подобався мені.
                Дякую тобі, щаслива доле
                За надійних друзів щире коло,
                Дякую за розквіт оксамиту,
                За світанки, росами умиті.
                І за гречки ситець соромливий,
                І за те, що в дітях я щасливий
                Дякую за ці зимові ночі,
                За пісні, що линуть так охоче.
                Дякую за зміст життя високий,
                Дякую за вічний мій неспокій.
     - А я вам дякую за вірш, який чую вперше, - зітхнув, сказав  Костянтин Федорович. 
 - Чого це ви, дорогі гості, залишаєте на мисках їжу? – глянувши на стіл, запитав Петро.
    - Ми її не залишили, ми до неї ще повернемось. Це була вечеря, а попереду сніданок, - сміється Валерій.
    - Давайте присядемо тісненьким колом біля каміна. Говорять, що вода, простір і вогонь самі сильні філософи, - пропонує Ольга.
    Міська ніч до самого досвітку дивилась через вікна майстерні Петра Германа на людей, що веселим гуртом вели різносторонні розмови. А біля  стіни, присівши на стільчику,  їх слухав Дідух. І бачилось йому далеке благодійне тепле поле, блакитне небо, чулись співи пташок, сміялись росні ранки, танцювали золоті промінці сонечка, цілували м’якенькі подихи вітру, а спілі прозорі дощі мили і напували все навколо. Там, у тім полі, росла духмяна трава, яку скосив сіроокий хлопець і подарував снопик чоловікові в місто Кишинів, втуливши туди колоски пшенички, жита, проса, ячменю. Нині Дідух святкує  разом з гарними людьми, які присвятили ВЕЧІР пам’яті великому, відомому всьому світові письменнику Гоголю.
      Гості Петра дзвінко сміються, щасливо спілкуються – їм ця ніч буде великим спомином на всі майбутні роки життя.   
   …Коли над Кишиневом, в далекому сході замайорів золотим переливом кусочок  неба, Віталій глянув ненароком в вікно,  злегка здивовано мовив: - Новий день добивається в місто. Засиділись ми нівроку гарненько. Треба збиратись додому.
    - Невже досвіт наступає на п’ятки ночі? – питає Костянтин Федорович. – Не почув втоми. Не помітив, як майнув великий час. Як то добре, коли відводиш душу в гурті близьких по настрою і творчості людей.
    - А чи знаєте, що часу ніколи не може бути більше. Його нічим не зважити, не виміряти, не зупинити, не попробувати на смак, - каже спокійно Валерій.
    -  Ми нині багато разів звертались до своєї пам’яті. А пам’ять – це є  міст в часі. Вона черпає інформацію з минулого і збагачує теперішнє. Вона же береже факти і переробляє їх в ідеї. І разом з тим не перестає відчиняти двері в пройдешні літа, - роздивляючись якийсь малюнок на стіні, говорить Костянтин. - Я вам ось що хочу сказати. Я частенько листаю книгу свого буття. Шукаю хиби і справедливість в моїх земних вчинках. Дуже люблю зустрічі з добрими і розумними людьми, від яких віє щирістю. Багато отримав я сьогодні гарної енергетики від вас. Своєю поділився з вами. По тому, як ми нині засиділись, розказує час, про який гарно сказав мій вірний друг Валерій. А через годинку, я зустрінусь з своєю подружкою подушкою, яка здивована тим, що  не повернувся додому в ніч, а прибув під ранок.
    - Раз пішла така п’янка, то вип’ємо по останній чарочці, і будемо розходитись. Нам з паном Константаном і Віталієм недалека дорога до домівки. Через пів-годинки, а  можливо трошки менше, привітаємось з своїм житлом, - смішно тягне себе за вухо, Валерій.
    - Дозвольте і мені сказати кілька слів, - присідає біля каміна Микола Іванович. -  Коли ми з дружиною їхали сюди, не думав що проведу тут стільки часу. Я не тільки задоволений, я навіть дуже щасливий від  винятково-приємного вечора, який буде довго згадуватись нам з Ольгою в Києві, де ми живемо. 
    - У мене є пропозиція, - усміхнулась Світлана: - Щоб завершити наше перебування в цьому незвичному  і дуже приємному приміщенні, загадаємо кожен про себе щось для майбутнього. Нехай збудуться наші бажання в задуманному.
     - Гарне пропонування, - сказав Віталій. – Мені край, як хочеться прочитати на прощання коротенького вірша Василя Васкана:
           …Відлітають роки
               У свій шлях, і звороту немає,
               Бо така їх природа,
               Бо миттєвостей доля така.
               І залишиться пам’ять
               Про всіх і про все що кохаю,
               І залишиться наша
               Любов до Вкраїни палка.
    - Браво! – вигукнув Олександр.
    - В погляді всіх вас бачу задуму до якої приєднались і мої бажання. Вірш, який прочитаю, буде вам пам’ять від мене, - злегка поклонився усім присутнім, Костянтин Федорович.
             Колись покину я цей світ,
             Залишу назавжди,
              І через плин далеких літ
             Загубляться сліди.
             Замовкнуть струни голосні,
             І спів замовкне вмить.
             А десь в далекій вишині
             Душа мов птах злетить.
             А нині тисне біль-печаль
             Ота що в серці є!
             Дозріє літо у житах,
             Зозуля закує.
             Я ж буду з вами у книжках
             Таким, як нині є.
    В майстерні враз все притихло, тільки було чути лиш легесеньке палахкотіння дров в каміні і хід годинника, який ритмічно відносив кудись секунди життя. Першим заплескав Юрій. Його підтримали гості, а Костянтин стояв біля свого стільця, дивився навколо, ласкаво усміхаючись. І була його усмішка такою доброю і щирою, що любий художник побачивши її, задумається, як би можна було уловити і залишити на полотні на довгі роки цей усміх.
     - Ідемо вже, а то мені на очі навертаються сльози,  - звертається до Костянтина Валерій.
    - Бачите, як вимовляє мій приятель, що я заговорив про майбутнє. Я ж попередив, що це буде КОЛИСЬ. А до колись потрібно ще дожити, - одягає куртку Костянтин і, підморгнувши Петру, весело сяйнув синіми як волошки очима.
    У дворі всі разом попрощались, розійшлись в різні сторони. Один Петро стояв ще довго біля порогу у високих роздумах за своїх друзів, від яких у його майстерні залишились спомини і добра енергія.
     Золотокосий досвіт ніс в долонях Кишиневу гарний світлий ледь-ледь морозний день. Під ногами Валерія і Костянтина рипів сніжок.
    - Гарно пройшли наші Вечорниці, - мелодійно каже Валерій. – Дома, спочатку присяду і запишу все, як ми нині вечорничили, а потім впірну в обійми Морфея.
   - Я, мабуть, те ж не прикладу зразу голови до подушки. Попробую попрацювати хоча би годинку. Зафіксую по порядку, що почув, бачив, і що прийшло мені на думку.
    - На думку? Що саме?
    - Про життя думаю. Багатенько років топчу свою земну стежину. Друзів, товаришів, приятелів у мене за мій вік було і є багато. Зустрічався з ними порізному. Вдалось мені життя. Якось одна із донечок запитала, чи щасливий я у світі. А як же не бути щасливим, коли своїм прожитим і пережитим дійшов до того, що маю на нинішній день. Саме головне в моєму земному бутті – все, що мав, чим жив, що творив,  проходило через любов. З нею  іду в своє майбутнє. Якби ти знав, як мені на серці і душі нині було щасливо! Хто знає, чи стрінемось ми так знову.
    Валерій хотів щось відповісти, та побачив як Костянтин Федорович озирнувся в сторону будинку, де знаходилась майстерня Петра, не сказав нічого, тільки махнув рукою, відвернув лице, по якому котились сльози, та він їх не витер, а лиш, прибавив кроки, йшов, не озираючись навскіс через широку дорогу.
    
    
                Автор повісті Світлана Лозінська
                2013-15 р. м. Кишинів, Молдова