Нова стор нка старого роману

''Привіт. Я в Сумах. Ти покажеш мені місто?''
Він майже не виронив з рук телефон. Вона? Тут?! Так. О, боже! Вона! Тут, у Сумах, може в кількох кілометрах-зупинках від його дому. Якщо приїхала автобусом. Звичайно ж, автобусом. Бо поїзд приходить зарано, о 5.30. Він так розхвилювався, що перечитував її коротку смс знову і знову, і не міг ні про що думати. Точніше, не міг зупинитися на одній думці і щось відповісти їй. Думок було забагато. Вони стрепенулися всі одночасно, як зграя голубів, в полетіли-полетіли.. до неї,  у вечірню мглу вже такої близької такої омріянної зустрічі... ''Але... – Він взяв себе в руки.- Значить, вона-таки приїхала. Значить, і їй потрібна ця зустріч. ТАКА зустріч. Попри всі непорозуміння, терки, сварки...Значить... І в цю мить хижа думка промайнула в його голові. Оголила свої білі зуби і облизнулася. ''Так. Я покАжу тобі цікаві місця. І не тільки в місті. Сподіваюсь, ти мені теж покажеш. Дещо''. А натомість він відповів їй, стримано: ''Зустрінемось через годину. Біля Собору. Чекай''. І пішов до ванної.

Геть незнайоме місто.... Чому вона взагалі сюди приїхала? Вона не знала… Мабуть, вона приїхала сюди, як і в будь-яке незнайоме місце, у пошуках того, шо в неї майже забрало повсякденне життя – вони приїхала за свободою. Своєю особистою свободою. Адже у кожному незнайомому місті, місці, навіть країні  вона почувала себе вільною. Від умов, турбот, зобов’язань, всього того, що потребувало повсякдення від неї.  Тому у чужих містах вона була найщасливіша. Бо саме там вона отримувала шанс бути самою собою – тобто будь–якою. Хто зна, може, таким місцем у місті (рідному місті) для неї могла стати… сцена. Вони могла би грати. Грати геніально, бо перевтілення було її alter ego, другою натурою. Але там, на підмостках,  вона ніколи не почувалася  не те що затишно, а хоча б впевнено. Навіть після своого сотого виходу на сцену, вона нервувала страшно. Вона так і не змогла підкорити її, сцена так і не стала її стихією. Вона могла грати геніально і грала. Але лише у спектаклі для одного...

Вона дивилась у подане горнятко з кавою, наче у чору безодню. Кава загострювала розбуджені почуття. Дивно…влітку вони заснули, а восені прокинулися. Бо він розбудив їх. Дзвінком, на який вона взагалі-то не хотіла відповідати. Та все ж на третій – відповіла. І здавалося, що не було всього цього часу… Літо було таким насиченим, таким багатим на події. Та один дзвінок – і все повернулося. Здавалось, що ВСЕ було лише вчора. Що ніякої перерви у їх спілкуванні  в чотири місяці не існувало. Як принц принцесу у казці, він розбудив її…. Через сотні кілометрів, через тисячі років. Вони знали одне одного раніше, колись неосяжно давно. В цьому не виникало сумнівів. Він знав про це одразу. Як тільки глянув на неї. Він намагався розказати їй про це. А вона кожного разу ухилялася від цієї... правди? Чи то була його хвороблива вигадка? Чи геніальна інтуїція, яка в сотні разів перевищувала її шосте почуття? Вона не розібралась в цьому й до сіх пір. Геніальність  та  божевілля ходять поруч. Щоб вижити у суспільстві та зуміти поділитися своїми відкриттями, важливо вміти бачити ту межу та не перетинути її безповоротно.

Вона розрахувалася за свій сніданок, та відкрила на смартфоні гугл-карти. Червона стежка вказувала їй маршрут. Чи знала вона у цю мить, що обирає не дорогу, а свій шлях? Що вона у цей самий, тихий ранок робить вибір. Вибір, який впливатиме на все її подальше життя. Чи усвідомлювала вона це? Чи той вибір був зроблений давно? Так давно, що неможливо й пригадати, за міріади зірок від звідси? Чи все вирішено за нас?..

"Моє місцезнаходження" – "Собор". Стежка на екрані телефона світилася червоним. І вона не могла ігнорувати те червоне марево, що сяяло у її підсвідомому енергію, силою, тяжінням. Безодня манила її, тягнула до себе.  Безмежність, безкінечність, свобода… Лише крок – і ти летиш. Як у дитячих снах. Відштовхуєшся від землі і…   летиш! Чи падаєш? Ось у чому питання. Питання, заради відповіді на яке, їй варто було прожити своє життя. Але у цю мить вона не ставила собі питань.

Її ноги робили кроки. І вона йшла за ними... До Собору.  До нього.
До себе…


12.10 та 30.10.17