Я любив халабуди

Я ЛЮБИВ ХАЛАБУДИ

В дитинстві я любив халабуди. Будував їх в хаті з книжок (різні в мене були книжки: високі і квадратні, розкладні) і стільців, зіставлених докупи, а в рідких випадках – будував під столом (може 1 чи 2 за моєї пам’яті й безпам’ятства).

В психології говорять, що халабуда – це спосіб огородження від світу, спроба створення своєї території, певний бар’єр: які відіграють важливу роль в дитячому сприйнятті світу. «Тут – добре, безпечно. Там – щось інше, не моє, невідоме».
Це гра, яка є початком життєвого досвіду.

Будував халабуди. Будував і ЗАмки. Замки, це вже інша іпостась: ширше, більше, просторіше.

Часто і в основному – це було місце серед кущів, або на пагорбі, яке погано просвітлювалося з дороги, а всередині була ідеальна (в дитячому розумінні) місцина для ігор в природному середовищі, «своя територія», лабораторія, хованка, палац серед зелені.
В Замку часто була «дозорна вишка» – тобто дерево, на яке можна було лазити і з якого був гарний обзір (метрів 3 заввишки), на ньому обов’язково вішалась «ліана», сплетена з трьох стеблів хмелю, яка слугувала нам канатом для полегшення підйому на дерево-вишку, і спуску з нього.
В Замку, ми з друзями обов’язково влаштовували «лабораторію» і робили різні хімікати й експерименти на основі стиглої бузини: врешті-решт – ми гралися. Про коників і котлети з мокрого піску, я тільки нагадую, що такі забави в нас теж були.

Замок – був нашою спільною територією, не зважаючи до кого із нас він знаходився ближче, до мого двору чи до двору друга. Замки для нас були святим та обов’язковим місцем для нашого світогляду, ігор і фантазій.
Ми намагалися мати не один Замок, а декілька. Але було дуже важко знайти ідеальний новий Замок чи хоча б підходяще місце для нього.
Куші виростали, ламалися, вирубувалися батьками, нас засікали з дороги (часто Замки були при дорозі на пагорбі чи деінде).

В нас з другом була кабіна від трактора (її пізніше здали на металолом), під старою грушею-лимонкою, біля сінника, двері кабіни відкривалися вгору, як у крутих машинах з фільму Робокоп чи Руйнівник.
Надивившись мультика Роботи-Ніндзя, ми гралися в них.

Пізніше, я почав облаштовувати нові місця для Замків. Тепер це був берег біля Великого сільського ставка. Замок був не таким як інші, а я – не таким як колись.
Я вже почав слухати Металліку, Paradise Lost і дещо з Manowar, мій світ щомісяця поповнювався новими барвами і відтінками містики, фантастичного, любовного й одіозного, моя голова була повна картин пригод та історій в 2001-му.

Я знайшов нове місце для Замку. Під самим ставком, під берегом в підліссі.
Вперше я облаштував покрив – тобто дах, зробив його з клейонки, яку знайшов в ставку, вимив і прозвісив-закріпив на гілках куща в логовині підбережжя.
Я облаштував схрон для дрів та сірника, щоби мати змогу проводити ночі в своєму замку, можливо з коханою дівчиною, мріючи з нею про все.
Мій друг оцінив мій замок, але майже не бував в ньому. Ми росли, і все ставало іншим, для нього теж. В тому числі й інтереси.

В новому замку було живе дерево, абсолютно похилене до низу, воно просто лежало, даючи мені можливість використовувати його стовбур як місце для зручного сідіння; був ставо, всього в метрі від мене, завжди можна було скупатися, особливо вночі, коли вода особливо тепла.

Тільки дитинство, як і друг теж стало рідко туди заходити. Я залишився в Замку сам. А потім прийшла тиха депресія, яка мутувала в крайнощі власного внутрішнього життя.