Той запах дитинства

 За вікном відгомонів іще один осінній день ,сонце виглянуло через сите тіло похмурої хмари,   примружилося і знову заховалося . Немовби не хотіло її обходити, бо таки великою і грізною була ця хмара. Яке ж лякливе осіннє сонце.
    В Денисовій голові чомусь часто виринав один спогад… Ось він зовсім малий і замерзлий хлопчик ховається за спину якоїсь огрядної тіточки в окулярах і боязко тримає за майже відірвану лапу замурзане іграшкове ведмежа. Надворі поволі вечоріє ,тітонька аж притупцює і все поспішає передати його малого іншій тітоньці у білому халаті. Швиденько відбутися від дитини в неї не виходить і вона сердито поглядає на хлопчика через темні як осінній вечір окуляри.
    Нарешті якісь папери підписано і Дениска міцно і водночас лагідно взяла за ліктик тітонька в халаті. Так Дениско потрапив до сиротинця .
   Як за останній спомин про домівку він тримав іграшкового ведмедика  і не відпускав навіть тоді , коли його мили у теплій ванні. Тітонька спочатку хотіла відібрати ведмедика, говорила що він старий і брудний і що тут на Дениска чекають гарні іграшки,та він тримався за ведмедика як за хату , грушу у садку і за шматок мокрого хліба притрушеного цукром. Як за єдині ласощі , що смакував у своєму коротенькому житті. Тітонька змилувалася і залишила обдертого ведмедика Денискові. Щоправда сказала що брудних усіх треба мити , тож викупали і ведмедя.
   Так і залишилися вони удвох на довгі щасливі , та більше нещасні роки у цьому дитячому домі. Різне бачили вони , діставалося «на горіхи» обом. Інколи діти ображали Дениса , інколи віднімали ведмедика , сміялися з його облізлого хутра, доривали лапи і вуха. Плакав тихенько у подушку Дениско і все принюхувався до ведмедика. Від нього трохи пахло димом від пічки , хатою  та іще чимось рідним. Так мабуть пахне мамою…
    За літами збігали літа. Осінь минала зимою. А потім ,як завше приходили весни. Була у Дениска і його перша пам’ятлива весна. До будинку привезли дівчинку. Маленьку, русяву , з великим карими очима. Немов залякане звірятко вона озиралася навкруги і все виривала свою маленьку долоньку з чіпкої руки  все тієї жінки в окулярах. Денис сполохано дивився на цей дитячий супротив і йому хотілося пожаліти дівчинку, підійти, сказати що все не  так страшно і що тут все-таки можна жити. Не знав, не відав, як втішити. Та маленьке серденько саме підказало. Дениско боязко підійшов і просто простягнув до рук малої найдорожче що в нього було – ведмедика.
   Дівчинка сполохано відскочила у  бік, тріпнула великими ,як метелик віями, потихеньку повернулася і бережно взяла іграшку.
 « Не віддасть» - подумав Дениско. Стиснулося  щось у грудях… Чи то жаль до себе, чи то жаль до маленької,чи жаль за своїм спомином. Хто зна…
   « Та хай» - відчайдушно попрощався з іграшкою і відійшов.
  Та через мить відчув,  як маленька, брудна  і холодна долонька доторкнулася до його руки . Дениско обернувся , оченята зустрілися з тернистими очима дівчинки і зрозумів : « Ні. Пограється і віддасть. Ця віддасть. Вона така…»
    Так і жилося їм обом у цьому світі. Мовби окремо ,а все-таки не самим. майже удвох .а удвох,як відомо і горе і радість навпіл.
Збігали роки за водою. Ось уже й свій власний шлях,чи то бита дорога? Чи може квіткова стежка дитинства ляже йому до ніг? Хто знає!?
   Виріс Дениско добрим хлопцем, міцної статури і доброго розуму. Мабуть, у когось таки дуже хорошого ,із його. роду удався.
   Ось і служба у війську. Бо прийшла і йому повістка. Треба до військомату .
  Коли готували документи, то офіцер аж вигукнув: « Та ми ж з одного села, земляче». І обійняв зовсім не по статуту. А так як свій свого. Земляки. Яке чудне слово. Значить народилися , жили і топтали одну землю і ота квіткова стежка одна на двох. Чудно якось і щемно водночас.
     Ось і рік служби минув. Відпустка. Зовсім коротка та все ж. Куди б його,  до кого. Ніби й немає тих,що чекають. Хіба що оте дівча? Та це потім, а зараз душа лине додому. До того краю. Що пахне сололм’яною стріхою, не мазаною долівку. Де присмак мокрого хліба з цукром і дим з  пічки припікає до сліз очі. Додому. А там будь що буде .
Відкотився від перону потяг, погуркотів у далекі світи. А тут мій світ , світ мого дитинства.
Ось і стежка до хати. спасибі підказали люди. Тремтять, як перед боєм і підкошуються ноги. «Тримайся . солдате»- думка додає сил і Денис іде далі. До-дому.
 Старенька хата ніби змирилася зі своєю долею,присіла у бур’яні і тільки маленькі віконичка блистіли до сумного осіннього сонця.
Підбіг занехаяний пес. Важко махнув хвостом. Мабуть , хотів привітати бравого солдата, та кетяг реп’яхів важко придавив його до посохлої трави. Так і дивилися очі в очі. Пес і людина… а навкруги осінь… Бідність у хаті і бідність на майже голому подвір’ї . Ні живої душі крім цих двох. Та ось блимнув вогник і самотньому вікні. Блимнув і погас. Потім ще раз. Денис підійшов до темнуватої шибки, зазирнув до хатинки і обімлів. На ліжку у якомусь лахмітті сидів малий хлопчик. Він тримав недогарок чи то свічки , чи то якоїсь гілочки і колихав тихенько якусь іграшку. Вогник випав із дитячих рук і спалахнув у ганчір’ї. Надиво швидко спалахнув, розгорівся, аж зашарівся світ навкруги і шибки весело хруснули . Розлетілися… Чи то німо,чи то страшно стало у хаті. Гавкнув сердито пес і побіг до хатніх дверей. І тільки тоді парубок спам`ятався і побіг за собакою. Двері були замкнені. Плечем бився Дениско, потім і чоботом довелося. Та міцний засув мала благенька хата. Двері так-собі , але жклятий дубовий засув. Який хазяїн тебе витесав? На чию біду? Вікно було за маленьке, але молоде пружне тіло втислося у його розжарену пащу і впустило хлопця. Задихаючись від диму Дениско знайшов малечу, підтягнув до вікна, із усіх сил підняв і виштовхнув. Дитя заквилило і відповзло від пекла.
Пес лизав хлопчика і штовхав подалі у бур‘яни, а потім на стежку.
Благенька стеля осіла та з часом осунулася на землю, що уже була гаряча як піч.
Денис метнувся до дверей. Та засув… Той клятий засув, як злий Цербер, тримав гарячі двері та не випускав нікого. Це був таки добрий сторож старої хати.
Останнє що відчув хлопець – це той запах дитинства.  Пахло димом від пічки,соломою, ведмедиком і мамою. І трошки квітами на стежці його дитинства.