Мрii Майстринi

Цей вечір був особливим для Ведмедя. Завтра у його життя прийде веселе і неспокійне щастя. Завтра він пошлюбиться зі своєю Нежданною. А сьогодні в його домі зібрались трохи не усі парубки села: святкують його останній парубоцький вечір. Уже встигли випити і закусити, поспівати пісень і обговорити все на світі, а зараз Мирослав (його друг, сусіда, а ще учень жерців) забавляв усіх ворожінням.
Підкидав перед кожним якісь камінчики і розповідав про майбутнє. Він уже встиг напророчити Радимиру щасливе одруження і купу діточок. Дару – славу відомого коваля, щоправда за однієї умови: Дар мусить забути про випивку. Зовсім. З цього вечора і до кінця життя. Бориславу – примноження статків, Мечику – військовий успіх. Що до Ведмедя, то мир сказав, що й кидати нічого не буде! І так скаже, що чекає його щасливий та неспокійний шлюб. І перед Жданом нічого кидати не став. Взяв того за руку, подивився в очі і застиг, неначе камінний:
- Тебе чекають. Дуже сильно чекають. Ти свою дружину все життя на руках носитимеш. І дітей у тебе більше десятка буде. Та тільки одного ти зможеш назвати сином по крові… - Мир наче від сну прокинувся, а потім його повело в бік, як п'яного.
Винувато посміхнувшись, хлопець вискочив за двері. Ждан поспішив за ним. Мир сидів на призьбі і тер руками обличчя. На німе запитання Ждана він одразу відповів:
- Все гаразд. Таке зі мною буває. Не люблю я передбачати. Люблю трави, квіти, сонце, вітер, а передбачення – то не моє.
- То чого ж ти за це взявся сьогодні? – здивувався Ждан.
- Ждане! Та чи ти дитина? Та я ж усіх хлопців, як свої п'ять пальців знаю! І все це «ворожіння» - лише мої їм побажання. Лишень для тебе у майбутнє зазирав. Бачу, що тебе щось тривожить, а що саме зрозуміти не можу.
У цю мить, з сусіднього будинку, полилась пісня. Ніжна, тужлива… То дівчата на дівич-вечорі оплакували долю подружки.
- Ще питання кого оплакувати треба. Як на мене, то саме Ведмедя, - сказав Ждан, посміхнувся і тихо, з полегшенням зітхнув. Тепер можна було нічого не говорити Миру про те, що з ним відбувається. Хлопці затягнули веселої, жартівливої і пішли до хати.
На парубоцькому вечорі ніхто й не помітив, як Мирослав поховав у своєму серці кохання. І навіть він не знав, що саме це поховане, нерозквітле кохання, в майбутньому буде давати силу й наснагу допомагати іншим.

***

Мирослав хвилювався не даремно.В душі Ждана ані на мить не було спокою. Уже і осінь минула, і зима закінчується, а Ждан усе заспокоїтись не може. Його дратує рідний дім, батьки, сестра. Злить батьківське: «Піди.  Зроби. Ти старший, сину…» Злить мамина усмішка, що видається несправжньою. А найбільше виводить з себе Нежданна, зі своїм коханням. Недавно забігла, повідомила, що при надії і втекла. Батьки раділи. Він теж усміхався. А в душі думалось: може їх батько неправильно назвав? Може саме Нежданна була тією бажаною і очікуваною дитиною? Душа не знала спокою. А на довершення до усього Ждану почало здаватись, що він втрачає здоровий глузд. Усе частіше за спиною, він чув тихий шепіт: «Ждан! Чекаю на тебе! Де ж ти?». Та коли обертався – нікого не бачив!
Прийшла весна, але легше не стало. Весняний день весь рік годує! Роботи з'явилось багато, а змучений Ждан міг і серед ночі прокинутись від голосу, що чув лише він і уже до ранку не стулити очей. Завжди спокійний і усміхнений хлопець усе частіше став зривать на крик.
Прийшло літо. Принесло тепло сонця і річкову прохолоду. Але й воно не зуміло принести в Жданову душу бажаний спокій. Може даремно він змовчав і нічого не розповів Мирославу? Про вовка промовка!.. Ждан лише подумав про друга, а той уже на порозі! Розкланюєтся з батьком-матір’ю, відмовляеться від частування і просить Ждана вийти на двір. Мовляв, розмова важлива є.
Надворі хлопці подивились одне на одного і Ждан відвів очі:
-Ну розповідай, - спокійно мовив Мир.
Ждан неначе того й чекав. Розповів усе, як на духу. І про злість, і про неспокій, і про дурні думки, і про голос не забув. Мирослав сів на призьбу і задумався, а за якийсь час мовив:
- Я не знаю чим тобі допомогти. Таке враження, що ти повинен бути де-інде. І там тебе уже зачекались.
Ти чув про Майстриню? У сусідньому селі живе така ворожка. Ніхто не знає, як вона виглядає. Одні кажуть молоа дівчина, другі – дитина, а треті – стару мудру жінку бачили. А Майстринею її звуть, бо усі, кому вона допомагала, привезли з собою вишиту нею річ. Хтось невеличку доріжку, а тепер він точно знає, якою дорогою по життю йти. Хтось обрус – і тепер в його домі забули, що таке голод чи нестатки. А одна жінка ходить у вишитій нею сорочці. П'ять літ діток не було, а ось уже на друге чекають.
Може тобі до неї сходити? Може вона тобі розкаже хто чи що тебе жде? Та тільки, якщо вона візьметься тобі допомагати, то змушений будеш жити в її селі і чекати допоки буде готова річ-оберіг для тебе. Згоден?
- Батько не відпустить. Дома роботи з головою…
- З твоїми батьками я поговорю.
Звісно Ждан згодився. А що робити? Чекати допоки зійде з розуму?
Наранок парубок вийшов з дому. За плечима торбина, в кишені мішечок з грошима. Хтозна наскільки доведеться затриматись? Якщо не зупинятиметься, то до вечора він буде на місці. А якщо хтось підвезе, то й скорше.

***

Веселину в селі любили і побоювались одночасно. Любили, бо вдачу мала добру та веселу. І втішить, і розрадить коли треба. А побоювались, бо ж відьма – Майстриня.
Дівчина і сама не розуміла, як це у неї виходить. Тільки бачила, що людям треба. Як їм допомогти. Правда одразу казала, що вишита доріжка не допоможе, якщо не сісти і не подумати, що і як робиш. Вишитий нею рушник не гарантує щасливе подружнє життя, якщо немає поваги та любові.Обрус не заставить сам себе наїдками. А вишита сорочка, без кохання чоловіка, не подарує дитини. Тому й жили в її селі люди не день і не два. Допомагали її односельцям, а заразом дивились на своє життя з боку.
У Веселини була лише она вада: вона погано ходила. Поламані в дитинстві ноги не слухались дівчину. Іноді сильно боліли і навіть кілька кроків по хаті здавались справжньою мукою. Батько змайстрував їй візок і усе літо вивозив дочку до ставка, на початку села. Там Веселина вишивала, розмовляла з односельцями і приглядалась до людей, що приходили в село у пошуках Майстрині.
Уже вечоріло. Скоро прийде батько і забере її додому. Дівчина відложила шитво і задумалась. Ось уже півроку вона чогось чекає. Уже півроку їй сняться дивні сни. Уві сні вона бачить парубка, знає, що він її доля, кличе його!..Він чує її, повертається, але не бачить. Чи зможе він знайти її! Чи вистачить їй сили дочекатись? Хтозна…
- Пробач, чи не допоможеш? Я шукаю Майстриню, - голос прозвучав несподіванно і Веселина здригнулась. – Вибач. Не хотів налякати.
Дівчина підняла очі і здригнулась вдруге: це був він! Той самий хлопець про якого вона щойно думала. А в житті він ще гарніший, аніж уві сні. Високий (вищий за її батька), білявий, синьоокий. Цікаво, що його могло до неї привести?
- Майстриню? Тоді сідай, поговоримо.
Хлопець здивувався, а Веселина лише розсміялась:
-Що маємо! – вона розвела руками. – Іншої Майстрині в селі немає.
Ждан присів поруч з дівчиною і раптом зрозумів, що вона не жартує. Він знайшов Майстриню. А тому вирішив розповісти усе. Не втаїв нічого.
- Моя сім'я- це моя сім'я. Їх не вибирають. І я їх люблю. А ось хто мене чекає і для чого? І що мені з чим робити?
Дівчина не заважала, не перебанчала, спокійно і уважно слухала. Лише час від часу озиралась, неначе шукала когось.
- Я подумаю, чим зможу тобі допомогти. А ти, тим часом, поживеш… Любчику, ходи но сюди! – до дівчини підбіг хлопчик, років шести на вигляд, - Любчику, веди гостя додому. Діду Гнату скажи, що це я просила його прийняти. Поживеш у них, Ждане, допоможеш трохи, а за кілька днів зустрінемось.
Хлопчик схопив Ждана за руку і потягнув за собою. Ждан ішов і озирався. Він так і не встиг запитати в дівчини, для чого поруч неї був яскраво розписаний возик.

***

Ось уже три дні Ждан гостював у діда Гната. Підступна хвороба забрала у світ Мари дідового сина та невістку. У нього залишився лише малий Любомир. Ці двоє, дід і внук, дуже любили одне одного. Підтримували в усьому. У цьому Ждан переконався у перший же день.
Встав зранку і почув, що на дворі хтось рубає дрова. Вийшовши на ганок, побачив діда Гната. Ждан оразу зрозумів, що сокира уже заважка для нього. А тому відстороним господаря, забрав сокиру і легко, заввиграшки, взявся до роботи.
- Ну коли так, то я піду сніданок готувати, - сказав старий.
З хати вискочив Любчик. Вхопив кошика і почав складати в нього порубані дрова. Потім відтягнув кошик до сарая і почав складати дрова під стінку, до стоса. Скоро їх покликав дід Гнат, до сніданку. А поївши, хлопці знову взялися до роботи. До вечора дрова були порубані і поскладані.  Ось тоді Любчик і здивував Ждана:
- Дякую Вам, - сказав він, - дідові уже важко дрова рубати.
- А де твій тато?
- Немає. Помер. І мама теж. У мене лише дідо залишився.
- Сумуєш за ними?
- Не знаю. Я їх погано пам'ятаю. Але хотілось би відчути батьківську руку на плечі і побачити посмішку мами. Зате в мене є дід! Він мені і за маму, і за тата.
За вечерею вони сиділи поруч, а дід Гнат поглядав на них з гордістю, неначе вони хтозна-яку справу зробили. Любчик заснув за столом, притулившись до Ждана. А той боявся поворухнутись, щоб не розбудити малого. Дід Гнат забрав хлопчика, поклав на лаву, вкрив і сів біля Ждана.
- Дякую тобі, хлопче, за малого. Боюсь я за нього. Старий я. Хто знає чи переживу цю зиму? І що тоді з ним буде? З ким залишиться? – засумував старий, а потім раптом заметушився, - Та чого це я? Спати пора. Завтра новий день.
Ждан ліг на лаву і заплющив очі. Лежав, думав про своїх рідних і раптом уявив на мить, що їх більше немає. Зовсім. Що він більше ніколи не обніме батька; не підставить чоло мамі для поцілунку; не почує маминого: «Виросла моя дитина» і сестриного: «Високий до неба, а дурний, як треба!» - і серце заболіло. Ні! Нехай будуть! Нехай сваряться, бурчать, вказують, що йому робити, нехай дражниться Нежданна, але хай будуть в його житті!
А ще, він зовсім не проти, щоб у цьому житті з'явилась ще одна рідна людина. Ждан згадав Веселину: невеличке, біляве диво біля ставка. Дівчина сиділа задумавшись, а він милувався, не наважуючись озватись. Йому казали, що можна закохатись з першого погляду, але Ждан у таке не вірив. Тепер ладен був повірити. Бо як іще пояснити те тепло, що розпливалось у його душі? З цими світлими думками хлопець заснув.

***

А Веселина ці три дні місця собі не знаходила. Вона розуміла, що цей хлопець, Ждан – її доля. Та чи має право вона, каліка, псувати йому життя? Що вона зможе йому дати? Навіть дітей, швидше за все, не подарує! І що, він усе життя її на руках носитиме? Змучиться! Ні! Вона цього не зробить! Вон допоможе йому: вишиє таку сорочку, що приверне увагу будь-якої дівчини. А уже він сам серед них обере. Закохається. Пошлюбиться. І буде щасливий. Без неї! І нехай її серце слізьми обливається – вона не скалічить його життя.
Два тижні Веселина вишивала сорочку. Вона би впоралась значно швидше, якби не відволікалась: коли на мрії, а коли – на вишивку портрета. Їй одразу захотілось мати такий, де б вони зі Жданом були разом, і де б вони були щасливі. Портрет Веселина закінчила швидше, аніж сорочку. На ньому вона дивилась на хлопця сяючими коханням очима, а він – торкався її щоки.
А Ждан щовечора приходив до ставка зі своїм «хвостиком», яким став Любчик. Вони приносили квіти, розповідали кумедні історії, сміялись, та трохи на головах не ходили, тільки для того, щоб Веселина усміхнулась. Дівчині було легко з ними обома. Здавалось, що вони навіть чимось схожі. Але вона відправляла їх додому до того, як за нею приходив батько.
Одного такого вечора, коли Любчик побіг з хлопчаками бавитись у «довгої лози», Ждан сів біля дівчини.
- Послухай мене, Веселино, - хлопець жестом зупинив дівчину, що поривалась щось сказати, - просто послухай. Я закохався у тебе. Закохався у ту хвилину, як побачив. Поруч з тобою мені не просто добре, а легко й тепло, як буває лише поруч з рідними людьми. Ти найгарніша дівчина, яку я бачив. З тобою серце б'ється швидше, а душа літає. Мовчи! Не відповідай зараз. Обміркуй усе і подумай, чи потрібен я тобі. Бо я ладен кинути усе, аби бути поруч… в горі і радості… подумай, Веселино. А завтра віповіси.
Ждан підвівся і пішов, залишивши дівчину у цілковитому неспокої.
Цієї ночі Веселина не спала ні миті. До світанку сорочка-оберіг була готова. Настала пора, на думку дівчини, відпустити хлопця. Вона попросила батька покликати Ждана, залишити його на дворі і винести її. Батько лише головою похитав. Він розумів, що задумала донька і не вважав її дії розумними. А тому затримався в кімнаті доньки, забрав дещо і поклав цю річ на призьбі, прикривши рушником.
Ждан ішов до Веселини, як за присудом. З її двору він вийде або найщасливішою, або найнещаснішою людиною. Надворі сів на призьбу, куди вказав батько Веселини. А за мить здивувався: батько виніс доньку на руках, посадив поруч з ним і сказав:
- Ну, ви тут поговоріть, а я недалечко буду. Покличеш мене, доню, - і поцілував Веселину в чоло, як маленьку.
- Що?.. Як?.. – Ждан намагався щось спитати, та дівчина холодно його зупинила:
- Тепер ти помовч і послухай. Я не просто дівчина. Я – Майстриня. Уже досить давно я допомагаю людям. Ти прийшов по допомогу? Ось вона, - дівчина подала йому сорочку, - це все, чим я можу тобі допомогти. А усе решта – це дурниці і твої вигадки. Бери сорочку і йди. Тобі пора. Будь щасливий. Батьку! Занесіть мене до хати.
Ждан залишився сам, ледве приходячи до тями від холоду, що звучав у словах дівчини. Рука потягнулась до сорочки (нехай хоч щось залишиться у нього на згадку), але зачепила рушник. Рушник впав, а під ним… На тканині були вишиті його бажання і її любов. Не зможе людина, котра не кохає, усе це передати! Вона йому збрехала! Чому? Забігши до хати, він одразу налетів на Веселину:
- Ти збрехала мені!!! Чому?! Для чого?! Чого ти боїшся? Бути все життя тягарем? То знай, що кохана людина – не тягар! Вона щастя і радість!! І не кажи, що не кохаєш, - хлопець підняв угору їх портрет і потрусив ним. – Боїшся жити без дітей? Озирнися довкола! На ставок, до тебе, до твого тепла, бігає кілька сиріт. І стати їм за батька мав би за честь! Але ж ти вирішила усе сама. Мене не запитала. Ти ж завжди знаєш, що краще! Так?! – Ждан махнув рукою і, гримнувши дверима, вискочив з хати.
Уже біля самих воріт почув:
-Ждане!!!
Веселина стояла міцно тримаючись за одвірок, а з її очей котились сльози:
- Це я тебе чекала, Ждане, все життя чекала… коханий…
Хлопець повернувся і побіг до дівчини. Схопив в обійми, сушив її сльози своїми губами і тихо шепотів:
- Я знаю. Я завжди це знав.

ТРИ РОКИ ПО ТОМУ.

Веселина сиділа на ліжку і загадково посміхалась. У неї була таємниця. Поки що. Уже ввечері вона відкриє її усі. А поки що це була лише її радість.
Вона згадала, що три роки тому, Ждан не захотів чекати і вони побралися одразу після жнив. Тієї ж зими не стало діда Гната і у Ждана з'явився син – Любчик. Інакше, як «тато», Любчик Ждана не називав. Через півроку Мир, Жданів друг, приніс з лісу маленьку дівчинку. Побиту і скривавлену. Дві доби вона з Мирославом виривала малу з рук Мари. І таки вирвала. Так у неї з'явилась донечка, Даринка. Її маленький подарунок долі. Саме тоді відбулась дуже серйозна розмова з Любчиком. Малий хотів дізнатись, як так сталось, що Веселина мама для Даринки, а для нього – ні? Що? Вона і його мама? І її можна так називати? Веселина лише кивала головою і плакала разом з сином.
А зараз вона сиділа, посміхалась і чекала поки повернуться її рідні. Вона уже передбачала їх подив. А її таємниця така проста: вона при надії. І байдуже хто буде, син чи донька, головне, що їхня сім'я поповниться ще однією рідною душею.